Магдебурзьке право

Відповісти
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3543 рази
Подякували: 2136 разів

Магдебурзьке право

Повідомлення АннА »

Магдебурзьке право в Україні

Магдебурзьке право - феодальне міське право, що склалося в німецькому місті Магдебурзі, а згодом поширилося на багато інших міст Європи, стало символом феодального міського самоврядування.
Загалом у відносно завершеному вигляді Магдебурзьке право склалося у XIII ст. і поширилося спочатку на інші міста Східної Німеччини, а згодом - разом з німецькою колонізацією - на Східну Прусію, Сілезію, Чехію, Угорщину, а далі на Польщу, Литву, звідки перейшло до Білорусі та України.
В Україні Магдебурзьке право поширилося у XIV-XV ст. Відповідно до цього права всі міста України поділялися на 3 категорії. До першої належали міста, що отримали Магдебурзьке право від литовських князів, польських та угорських королів. Переважно це були міста Правобережної України. Раніше інших Магдебурзьке право було надано містам Закарпатської України, яка на той час входила до складу Угорщини. Вже з 1329 року Магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів, а згодом - Сянок, Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Кременець, Житомир, Мукачеве, Київ. До другої категорії входили міста, які отримали Магдебурзьке право від їх власників. Так, князі Вишневецькі у XVI ст. подарували це право Лохвиці, Лубнам, Пирятину, Прилукам. До третьої категорії належали міста, яким Магдебурзьке право було надано грамотами гетьманів після приєднання України до Московської держави. У 1752 році Магдебурзьке право було даровано гетьманом Розумовським Полтаві, 1758 - Новгороду-Сіверському. До кінця XVIII ст. Магдебурзьке право одержали майже всі міста Лівобережної України. Грамоти гетьманів переважно підтверджували права міст України на самоврядування, які вони отримали ще під литовським та польським пануванням.
За рівнем панування міста України поділялися на магістратські та ратушні. Магістратське самоврядування було більш самостійним. Ратушу, як орган міського самоврядування, у кінці XVIII ст. мали майже всі міста лівобережної України.
Міщанство переводилося на окремий суспільний стан, який мав свої органи самоврядування. Таким органом у великих містах була міська рада (магістрат), що, як правило, складався із війта, його помічників (бурмістрів) і двох колегій – ради (райці, ратмани, радники) й лави (лавники, засідателі), яких обирало міщанське населення.
Жителі міст, які мали Магдебурзьке право, були юридично вільними. Вони виконували як загальнодержавні повинності, так і ті, що визначала міська влада. Магдебурзьке право звільняло місто не лише від судової, а й від адміністративної влади власника, на землі якого це місто знаходилось. Міщани звільнялися від усіх повинностей на користь власника. Із загальнодержавних повинностей головною була військова.
Джерелами чинного Магдебурзького права на Україні були збірки міського права польських юристів, збірки хмельницького права П.Кущевича (1623), а також підручні правничі книги, складені юристами Гетьманщини.
http://uateka.com/uk/article/society/heritage/1287
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3543 рази
Подякували: 2136 разів

Re: Магдебурзьке право

Повідомлення АннА »

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО — найбільш поширений у містах Центрально-Сх. Європи варіант нім. права (лат. Ius theuthonicum), що виник у 12 ст. в м. Магдебург (Німеччина). Незалежно від терену свого побутування, це право означало: міську автономію для нових поселенців (колоністів), міське самоврядування з власним судочинством, що здійснювалося через виборні органи — раду (див. Рада міська за магдебурзьким правом) і лаву або дідичного війта, спадкоємне і відчужувальне право на міську нерухомість на певних умовах, постійний чинш як феод. ренту, свободу вибору занять (у сфері торгівлі або ремеслі). Джерелом М.п. був привілей архієпископа Віхмана (1188), а також правові повчання лавників — шефенів (нім. Schoeffen) з м. Магдебург. Їх доповнив звід саксонського права «Саксонське дзеркало» (лат. Speculum Saxonum), написаний бл. 1233 Ейке фон Репковим. Від серед. 13 ст. осн. джерелом М.п. вважався «Вайхбільд» (нім. Weichbild).
Різними були напрями проникнення на землі Центрально-Сх. Європи елементів нової орг. моделі міст на М.п. Поступово, зазнавши деяких змін, воно поширилося на кілька тисяч нових міст і стало осн. засадою і зразковим варіантом для міськ. писемного права в Центрально-Сх. Європі. У деяких містах були поширені модифіковані варіанти М.п. — хелмінське право та щредське право.

У часи пізнього середньовіччя М.п. пов’язувалося не тільки з нім. колонізацією, а й з бурхливим урбанізаційним процесом, який супроводжувався наданням локаційних привілеїв (від лат. locatio — заснування). У 13 ст. цей процес охопив дві наймогутніші в Центрально-Сх. Європі монархії — Чеське та Угорське королівства. З серед. 13 ст. він розгорнувся в усіх землях Польс. королівства. Найбільше нових локацій відбулось у Малопольщі: тут у 14 ст. зазначено 97 містозасновницьких ініціатив, у Великопольщі — 55, у Сєрадзькій і Ленчицькій землях — 26, у Куявії і Добжинській землі — 15, у Мазовії — 36. Наприкінці 15 ст. центр. й зх. землі Корони Польської були оптимально насичені міськ. осередками, яких налічувалося 556. Поширеною в польс. містах була версія «Вайхбільду», викладена Конрадом з Ополя. Латиномовний варіант цього зводу Іus municipale ввійшов до т. зв. Статуту Ласького (1506). Використовувалася також версія, укладена в Німеччині, т. зв. Вульгата, яка в перекладі М.Яскера (1535) стала обов’язковою в польс. містах. На практиці, однак, використовувалися польс. переклади «Вайхбільду» і «Саксонського дзеркала» П.Щербича (видання 1581).

Перша хвиля поширення М.п. на укр. землі припала на 2-гу пол. 13 ст., коли в Холмі (нині м. Хелм, Польща), Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща), Львові, Галичі, Володимирі (нині м. Володимир-Волинський) з’явилися нім. громади. Із включенням західноукр. земель до складу Корони Польс. урбанізаційний процес на землях Галицької Русі інтенсифікувався: до кінця 14 ст. тут відбулося 37 локацій, у 15 ст. — 73. Привілеї на М.п. дістали Сянок (нині м. Санок, Польща; 1339, повторно — 1366), Львів (1356), Перемишль (1389), а на Поділлі — Кам’янець (нині м. Кам’янець-Подільський; 1374), Смотрич (1448). Від поч. 16 ст. локаційний рух динамічно відбувався в Руському воєводстві: на кін. 15 ст. тут було засновано 48 міст, а на кін. 16 ст. — 125. Виникнення міст у цьому регіоні зумовлювалося, передусім, необхідністю захисту місц. людності від татар. і турец. нападів. У 16 ст. локаційна хвиля посилилася також у Подільському воєводстві, де було засновано 47 міст.

Укладення Кревської унії 1385 сприяло поширенню М.п. на землях Великого князівства Литовського. Першим магдебургію дістало столичне м. Вільно (нині м. Вільнюс; 1387), міський устрій якого було організовано за взірцем тодішньої столиці Корони Польс. — Кракова, пізніше — Берестя (нині м. Брест, Білорусь; 1390, повторно — 1408), Ковно (нині м. Каунас, Литва; 1408), Троки (нині м. Тракай, Литва; прибл. 1409). Стрімкий розвиток міст у ВКЛ настав за часів правління Казимира IV Ягеллончика (1440—92) та його сина Олександра (1492—1506). Серед укр. міст, які отримали привілеї на М.п. в 15 — на поч. 16 ст., були: Луцьк (1432, підтверджене 1497, 1503), Кременець (1438, підтверджене 1442 та 1536), Володимир (1490-ті рр., підтверджене 1509, 1532), Київ (1498, підтверджене 1514, 1516), а також кілька приватновласницьких містечок на прохання їхніх власників. Характерною рисою розвитку міської мережі у ВКЛ було, по-перше, те, що привілеї на М.п. надавалися здебільшого вже існуючим міським осередкам та тим, які мали бути відновлені й заселені на городищах, де існували поселення, спустошені ще в часи монголо-татарської навали; по-друге, істотною була різниця між зх. і сх. частинами д-ви: на відміну від західної, де зосередилася більшість міст на «німецькому праві», у східній лише невелика кількість міст отримала магдебурзькі привілеї, та й то досить пізно.

Наступна велика хвиля надання привілеїв на М.п. укр. містам відбулася після інкорпорації укр. земель до складу Корони Польс. за актом Люблінської унії 1569. В останній третині 16 ст. на тих землях було засновано кілька десятків нових міст та надано їм привілеї на М.п. Так, у Волинському воєводстві такі привілеї отримали Крупіль (1570), Качин (нині село Камінь-Каширського р-ну Волин. обл.; 1576), Мовчанів (нині село Локачинського р-ну Волин. обл.; 1576), Ямпіль (1578), Мосор (1578) та ін. Серед міст Київського воєводства — Бишів (нині село Макарівського р-ну Київ. обл.; 1581), Черняхів (1583), Корсунь (нині м. Корсунь-Шевченківський; 1584), Переяслав (нині м. Переяслав-Хмельницький; 1585), Брусилів (нині с-ще міськ. типу Житомир. обл.; 1585), Біла Церква (1588), Чигирин (1589, 1592), Паволоч (нині село Попільнянського р-ну Житомир. обл.; 1589), Пирятин (1592), Мошни (нині село Черкас. р-ну Черкас. обл.; 1592) та ін.

Надання привілеїв на М.п. укр. містам тривало і в 17 ст. На початок 1640-х рр. ним користувалася більшість міст Правобережної України. У Лівобережній Україні такі привілеї отримали Стародуб (1620), Чернігів (1623), Ніжин (1625), Мглин (нині місто Брянської обл., РФ; 1626), Миргород (1631), Мрин (нині село Носівського р-ну Черніг. обл.; 1647) та ін.

У містах, що користувалися М.п., залежно від правового статусу сторін, предмета суперечки, а також від часу, коли стався злочин, існували такі види судів: війтівський — розглядав дрібні майнові справи, де не складалася присяга — він відбувався щодня, гайний поточний — суд війта і лавників, розглядав особисті немайнові справи та справи, пов’язані зі спадщиною, гайний викладний — розглядав цивільні і кримінальні справи, гайний гостинний — розглядав справи, в яких хоча б однією стороною був немісц. житель або іноземець, найчастіше — купець, гайний гарячий — розглядав кримінальні справи, коли злочинець був затриманий на місці злочину. Розгляд суд. справи, як правило, проводили війт разом із лавниками. Вирок виносив війт при обов’язковій присутності лавників. Міські ради також мали суд. функції. Радецький суд теж розглядав кримінальні справи, але значно більшої ваги й значення, та різні цивільні справи і виносив вироки. До його складу входили радці з бурмистром, який очолював цю колегію. Радецький суд вважався вищою апеляційною інстанцією для війтівсько-лавничого суду. Остаточною (найвищою) інстанцією для всіх видів міських судів був асесорський суд (Iudicium Assessorum Regium) — королів. надвірний суд. У суд. практиці в укр. містах найбільш популярними були праці польс. правника Б.Гроїцького «Артикули магдебурзького права…» («Artykuły prawa Magdeburskiego, które zowią Speculum Saxonum...», видана 1558) та «Порядок міських судів…» («Porządek sądów i spraw mieyskich prawa Magdeburskiego w Koronie Polskiej», видана 1559), які не раз перевидавалися й розповсюджувалися по містах Речі Посполитої.

Після підписання Переяславської угоди 1654 (див. Березневі статті 1654) на клопотання міських громад Києва, Переяслава, Чернігова, Ніжина рос. цар Олексій Михайлович надав «жалувані грамоти», що підтверджували дію М.п. в цих містах. У ході військ. зимової кампанії 1663 польс. король Ян II Казимир Ваза з метою здобути прихильність місц. населення надав привілеї на М.п. Остру і Козельцю. Після укладення Московських статей 1665 рос. цар Олексій Михайлович підтвердив міщанам Києва, Канева, Переяслава, Ніжина, Чернігова, Козельця, Остра, Стародуба, Гадяча, Мглина надані їм раніше привілеї та надав М.п. Погару (нині с-ще міськ. типу Брянської обл., РФ; 1666).

Надалі привілеї на М.п. підтверджувалися рос. царями лише найбільшим укр. містам Гетьманщини (Києву, Чернігову, Переяславу, Стародубу, Ніжину, Погару, Мглину, Остру, Козельцю, Гадячу), але міська автономія в них поступово обмежувалася. 1752 гетьман К.Розумовський надав М.п. Полтаві, 1756 — Новгороду-Сіверському. У деяких містах існувала змішана форма управління — за участю представників козацької старшини. У серед. 18 ст. усі магістрати були звільнені від юрисдикції полкових судів і підпорядковані Генеральному військовому суду, який вважався найвищою апеляційною інстанцією для магістратських судів.

Норми М.п. поряд з Литов. статутом (див. Статути Великого князівства Литовського) стали осн. джерелом для укладення збірника «Правa, за якими судиться малоросійський народ» (1743). Після запровадження «Установлення про губернії» (1783) та створення нової суд. системи воно фактично втратило чинність і дедалі більше замінювалося Литов. статутом. Остаточна ліквідація М.п. на західноукр. землях відбулася 1786, а в містах Центр. і Лівобереж. України — у 1831 (у Києві — 1834).
http://history.org.ua/?termin=Magdeburzke_pravo
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3543 рази
Подякували: 2136 разів

Re: Магдебурзьке право

Повідомлення АннА »

Споріднена тема "Хто такі міщани" http://ukrgenealogy.com.ua/viewtopic.php?f=104&t=830
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3543 рази
Подякували: 2136 разів

Re: Магдебурзьке право

Повідомлення АннА »

ЛОКАЦІЯ – вживаний в історико-правовій та істор. літературі термін для означення дій та документів (локаційних привілеїв) з надання населеним пунктам магдебурзького права й ін. різновидів нім. права. У польс. джерелах цей термін вживається щодо документів, у яких йдеться про: а) заснування міста або села на ще не заселеній території, на т. зв. сирому корчуванні; б) заснування міста на території вже існуючого села; в) реорганізацію населеного пункту після переведення його з польс. права на німецьке. Лат. слова "locatio" та "locare" в середні віки перекладалися на польс. мову: 1) стосовно речей – як: а) поставити, збудувати, закласти, заселити, скласти, сплатити; б) запровадити, наймати, відбувати засідання суду, надати тощо; 2) стосовно людей – заселити, обрати, передати до суду. Приблизно такими ж є переклади цих слів і в латино-нім. словниках. У правовому контексті термін "локація" деякі нім. дослідники, зокрема Р.Коебнер, тлумачать як заснування міста на "сирому корчуванні" або надання селу статусу міста. Деякі польс. науковці, напр. С.Курась, локацією називають надання нім. права старому господарсько-екон. центру. Від 2-ї пол. 12 ст. в нім. літературі термін "locare" застосовували до міст і сіл Центрально-Сх. Європи, які здійснювали самоврядування за нім. правом.

Зазвичай локаційні привілеї містять 4 осн. положення, а саме: 1) про переведення з польс. права на німецьке (у більшості локаційних привілеїв про надання польс. та укр. містам магдебурзького права наголошується, що ці міста переводять із польс. або рус. права на нім. – магдебурзьке – право); 2) про звільнення від судів польс. права; 3) щодо визначення юрисдикції нім. права; 4) щодо надання війтам та солтисам їхніх посад.

Сучасні науковці розділяють: 1) правову Л.; 2) просторову Л. (організацію міськ. самоврядування).

Правова Л. була одноразовим актом і реалізовувалася через видання відповідного локаційного привілею. Вона вважалася правовою основою заснування міста. Такий локаційний привілей, однак, міг бути виданий на різних етапах утворення міста. У Галичині локаційні привілеї на магдебурзьке право отримували здебільшого вже сформовані населені пункти. На українських землях у складі Великого князівства Литовського, зокрема на Волині, значну кількість локаційних привілеїв надано або новоутвореним містам, або містам, що виникли на місці сіл. Для багатьох із цих населених пунктів (зокрема, для Берестечка, Дорогостая, Жуків, Ляшків) локаційний привілей ставав першою письмовою згадкою про них.

Просторова локація стосувалася соціально-екон. розвитку населеного пункту і мала значну тривалість.

Деякі дослідники (зокрема С.Соханевич) розрізняють 2 стадії локації: а) встановлення посади війта та б) надання магдебурзького права.

Право на заснування міста належало монархові. На укр. землях у кожному випадку Л. населеного пункту монарх надавав власникові населеного пункту привілей з магдебурзьким правом та вилучав цей населений пункт з-під влади рус. й польс. права. Після отримання такого локаційного привілею (правова Л.) власник населеного пункту укладав угоду з війтом цього населеного пункту (просторова Л.). Згодом процес Л. було частково спрощено. За погодженням з монархом власник спочатку здійснював просторову Л., а пізніше отримував відповідний привілей щодо правової Л. Монарх міг також надати власникові ген. локаційний привілей, що стосувався всіх населених пунктів на визначеній території. Локаційними вважалися і привілеї, видані зі згоди короля власниками населених пунктів – магнатами, шляхтою, духовенством.

Населеним пунктам, що безпосередньо належали монархам, зазвичай видавали лише один локаційний привілей, такий привілей водночас встановлював і правову, і просторову Л.

Деякі дослідники (зокрема Т.Гошко) вважають, що всі локаційні привілеї укр. містам можна розділити на 7 груп: 1) королів. привілеї містам на магдебурзьке право; 2) привілеї власникам приватних міст на магдебурзьке право та королів. грамоти із підтвердженням їх правомірності; 3) привілеї окремим особам на війтівство; 4) привілеї, внаслідок яких уже в межах запровадженого самоврядування уточнювалися взаємини міщан з ін. категоріями міських мешканців, представниками держ. та місц. управління, церквою; 5) грамоти, що розширювали спектр дарованих міщанам привілеїв; 6) привілеї, які підтверджували магдебургію; 7) привілеї, що компенсували втрати місц. влади через використання норм магдебурзького права.

Деякі дослідники (зокрема М.П.Ковальський) класифікують документи, надані укр. містам, таким чином: 1) локаційні грамоти (дозволи на заснування міст і містечок у населених раніше місцях або на перетворення невеликих поселень і сіл на міста з наданням їм привілеїв на ярмарки й торги); 2) привілеї містам та містечкам на ярмарки та торги; 3) грамоти на надання містам магдебурзького права (магдебурзькі грамоти); 4) локації, ревізії, описи міст та містечок; 5) цехові статути (див. Цехи); 6) декрети, скарги, протекції та ін. приватно-правові акти. Ця класифікація, однак, стосується лише самоврядування укр. міст у складі ВКЛ, Корони Польської й Речі Посполитої (вона не поширюється на локаційні привілеї укр. містам у складі Гетьманщини і Російської імперії). Крім того, існували особливості надання магдебурзького права укр. селам Галичини.

Локаційний привілей у багатьох випадках із точністю до дня встановлював початок функціонування міста. Цей день вважався днем народження міста (це заохочувало власників населених пунктів, які ставали тепер "засновниками міста", отримувати локаційні привілеї).

При наданні магдебурзького права траплялися випадки видачі містам повторних локаційних привілеїв. На думку дослідників, це засвідчує тривалість і складність локаційних процесів. Це могло бути пов'язано з: а) підвищеною увагою до особи, а не до інституції; б) нормою магдебурзького права, за якою документ, що не був реалізований у життя впродовж 10 років, утрачав чинність; в) невдачею попередньої Л. через несприятливі обставини.

Польс. дослідник К.Бучек вказує також на те, що видання квазілокаційних привілеїв могло бути пов'язане з приховуванням оригіналів привілеїв від спадкових війтів.

На укр. землях у складі ВКЛ, Корони Польської та Речі Посполитої, як і на польс., литов. і білорус. територіях, існувала практика кількаразового підтвердження локаційних привілеїв кожним наступним керівником держави (зокрема, Львів отримував підтверджувальні привілеї на магдебурзьке право, які розширювали його пільги та привілеї, 1413, 1419, 1431, 1513, 1535, 1571, 1630). Ця практика збереглася і після входження України до складу Рос. д-ви, а згодом – Рос. імперії.

У випадку, коли місто втрачало локаційний привілей (оригінал), кер-во міста намагалося отримати новий привілей. Від 16 ст. діяла спец. комісія, затверджена королем, що розглядала питання втрати містами локаційних привілеїв. Лише після її висновків король видавав нові привілеї.

Локаційні привілеї укладали за визначеним формуляром (шаблоном). Структурно вони мали 3 осн. частини: протокол (сюди входили інтуляція й інскрипція), текст (оренда, промульгація, нарація, диспозиція, корроборація), есхатокол (тестація, субскрипція, латум, апрекація).

Важливою складовою локаційних привілеїв було звільнення населених пунктів від сплати мит, окремих податків і зборів. Цьому сприяла конституція сеймова від 22 квітня 1598 (див. Конституції сеймові), згідно з нею, всі новоутворені міста звільнялися від сплати податків на 8 років. Осн. частина змісту локаційних привілеїв стосувалася забезпечення інтересів власника, функціонування осн. галузей міської економіки та врегулювання взаємостосунків між власником і мешканцями міської громади. У первинних локаційних привілеях досить мало міститься інформації про устрій міст (у наступних привілеях її обсяг збільшувався).

Укр. міста звільняли від сплати податків, зборів та мита після турецько-татар. нападів чи пожеж.

Значна кількість локаційних привілеїв стосувалася надання містам права на проведення торгів і ярмарків, які були осн. джерелами підвищення їх соціально-екон. статусу. В привілеях для великих міст, зокрема Львова, Самбора, йшлося про надання їм права складу. У локаційних привілеях містилася також інформація про розширення території міст і надання їх мешканцям земельних ділянок за містом. Часто локаційні привілеї описували діяльність і повноваження органів місц. самоврядування: війта, радників, бурмистрів, лавників та ін.

Тексти Л.п. відомі за записами у книгах Литовської метрики. Вони мають характерні заголовки: "функція містечка", "осада містечка", "вольность на заснування міста", "лист осади містечка". Деякі з них опубліковані. Зокрема, в збірнику "Архив Юго-Западной России" є тексти локаційних привілеїв на заснування: Чуднова (1507), Звягеля (1519), Черняхова (1529), Ухабної, Городища (обидва 1541), Берестечка (1547), Литина, Янева (обидва 1578), Переяслава (1585), Чигирина, Іскоростеня (обидва 1589), Олександріва, Богуслава (обидва 1591), Нових Вишківців (1592), Михайлова (1597), Костюківщизни (1601), Бобровниці (1602), Бикова (1605).
Кобилецький М.М.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3543 рази
Подякували: 2136 разів

Re: Магдебурзьке право

Повідомлення АннА »

ХЕЛМІНСЬКЕ ПРАВО, кульмське, або кульменське право (Jus Culmense, Kulmer Recht, pravo chełmińskie) — різновид магдебурзького права. Назву свою отримало від прусського міста, яке мало польс. назву Хелмно (Chełmno) і німецьку Кульм (Kulm; нині це м. Хелмно Куявсько-Помор. воєводства, Польща).

Виникло в процесі утвердження Тевтонського ордену на землях Пруссії як засіб правового регулювання стосунків ордену з колоністами та відносин станів між собою. Згодом Х.п. поширилося на нові орденські території в Прибалтиці та Польщі. Занепад д-ви Тевтонського ордену, втрата захоплених територій, виокремлення після 2-го Торунського миру 1466 підвладної Польщі Королів. Пруссії та підвладної ордену Князівської Пруссії не припинили, а посилили поширення Х.п. Загалом упродовж 13—18 ст. Х.п. було надане 52 містам у Князівській Пруссії та 41 місту в Королів. Пруссії. На ін. етнічних польс. землях його одержали понад 100 міст, на етнічних литов. землях — 4 міста. На межі 14—15 ст. Х.п. було надане 18 містам Підляшшя і Волині.

Відповідні привілеї давали містам право на самоврядування і власне судочинство за прикладом м. Хелмно, яке для таких міст ставало "старшим" ("материнським") містом з питань застосування Х.п. Міська ж рада Хелмно набувала статусу вищої апеляційної інстанції для всіх судів, котрі користувалися Х.п. В окремих випадках при наданні Х.п. давалася вказівка на використання за зразок ін. прусських міст. Так, м. Мукободи (нині с. Мокободи Седлецького воєводства, Польща) 1496 отримало Х.п. на зразок Варшави. Статус вищого апеляційного суду Х.п. згодом, крім Хелмно, мали також Торунь (нині місто Куявсько-Помор. воєводства, Польща) і Кенігсберг (нині м. Калінінград, РФ). Лише ради цих міст, а також міська рада Гданська (нині місто Помор. воєводства, Польща) мали право напряму звертатися за роз’ясненнями до Магдебурга (Німеччина).

Особливістю Х.п. було поширення його не лише на міщан, а й на шляхтичів та селян, що привело до появи хелмінського земського права і хелмінського сільс. права. Здебільшого це відбувалося через застосування Х.п. відповідними судами. Окрім того, на основі Х.п. відбувалася локація окремих сіл Пруссії, Польщі та України (як правило, на вперше освоєних територіях).
У д-ві Тевтонського ордену Х.п. було загальнодерж. правом фактично, а 1476 король польс. і вел. кн. литов. Казимир IV Ягеллончик видав привілей, згідно з яким Х.п. ставало юридично обов’язковим (з окремими винятками) у всій Королів. Пруссії.

Поширеності Х.п. сприяла його краща пристосованість до місц. умов унаслідок збагачення магдебурзького права нормами звичаєвого нім. і польс. права, використання суд. практики, а згодом — і рецепійованого рим. права. Х.п., зокрема, створювало певні правові гарантії для сільс. населення, забезпечувало посилений порівняно з магдебурзьким правом захист спадкових прав жінок.

У першооснові Х.п. лежить Хелмінська (Кульмська) грамота, яку видали 28 грудня 1233 великий гофмейстер Тевтонського ордену Г. фон Зальца і ландмейстер Пруссії Г. фон Бальк. Через пожежу в Хелмно 1244 оригінал грамоти було втрачено. Тому в жовтні 1251 з ініціативи магістра нім. провінцій ордену Е. фон Зайна цей документ було відновлено у двох примірниках (для міст Хелмно і Торунь), які збереглися до нашого часу. За винятком невеликих розбіжностей текст 1233 і 1251 майже однаковий. Норми грамоти походили із джерел магдебурзького права, фламандського спадкового і земельного права, силезького і фрейберзького гірничого права та ін. Грамота проголошувала привілей на магдебурзьке право для Хелмно і Торуня (перших прусських міст, підкорених тевтонцями) і встановлювала певні пільги для переселенців. Визначалися територія міста, організація міськ. самоврядування, умови володіння нерухомістю в містах. Закріплювалися госп. регалії ордену як суверена Хелмінської землі. Регулювалися відносини між міщанами і Тевтонським орденом та місц. церк. структурами. Заг. значення для всієї Хелмінської землі мали статті, якими запроваджувалися єдина монета, уніфікація мір земельної площі (фламандська гуфа) та ліквідація мит.

У 2-й пол. 13 ст. важливим джерелом Х.п. стали правові роз’яснення (ортилі) Магдебурга для Вроцлава (Бреслау), які були систематизовані та склали т. зв. магдебурзько-вроцлавське лавниче право. Це право згодом стало активно застосовуватися вищими апеляційними судами в Хелмно і Торуні.

Хелмінські судді переробили і вдосконалили магдебурзько- вроцлавське лавниче право. Наслідком їхньої праці стала на межі 14 і 15 ст. "Стара хелмінська книга", або "Старохелмінське право" (Der alter Culm), яка складалася з 5-ти книг ("Про радників", "Про лавників і суддів", "Про вбивства і кривди", "Про спадкування, посаг та опікунів", "Про загальні права"), що загалом включали 386 артикулів.

На цій же основі бл. 1402 торунський міський писар В.Екгард створив "IХ книг магдебурзького права" (IХ Bücher Magdeburger Recht), в яких, крім магдебурзько-вроцлавського лавничого права, використав і деякі ін. джерела магдебурзького права та "Правову книгу міста Мейсен". 1408 упорядник підготував удосконалену і скорочену редакцію цієї праці. Структурно кожна з 9-ти книг поділялася на статті й дистинкції (пункти). Згодом 1574 нотаріус м. Кенігсберг А.Пьольман опублікував з деякими доповненнями працю В.Екгарда нім. і лат. мовами під назвою "IХ книг магдебурзьких або саксонських прав, які досі ніким не видавалися". Ін. назва цього видання — "Дистинкції Пьольмана".

До джерел Х.п. також належить збірник Х.п. "Landlau fige kulmische rechte" (1466), який походив із Гданська й не мав широкого поширення. Він складався із 117-ти артикулів і відзначався відсутністю систематичного укладу. Основним його джерелом була діяльність Хелмінського апеляційного суду.

У 16 ст. було також кілька видань (останнє 1541) старохелмінського права, що зазнали впливу рецепції рим. права. Глоси з праць глосаторів і коментаторів, а також із "Corpus Juris civilis" найчастіше містилися під текстом опублікованих артикулів.

Оскільки Х.п. існувало частково усно, частково письмово, у 16 ст. було зроблено кілька спроб його переробки та систематизації (ревізії). Вирізняють 3 осн. ревізії хелмінського права — Лідзбарцьку (1566, Jus Culmense Correctur), Новомійську (1580, Jus Culmense Emendatum або Neumarkter Сulmi) і Торунську (1594, Torner Kulm), — які отримали назви від міст, в котрих засідали кодифікаційні комісії. Усі 3 ревізії не набули офіц. статусу, оскільки не були затверджені польс. королем та ген. сеймиком Пруссії. Утім вони використовувалися в діяльності органів місц. самоврядування та в суд. практиці.

З часом альтернативою кодифікації Х.п. стала Прусська коректура 1598 (Jus terrestre Nobilitatis Prussiae regalis). Прусська коректура на третину складалася з норм Х.п., були використані також джерела нім. права, польс. земське право та звичаєве право. Ця кодифікація відбулася на території Королів. Пруссії. Її результат було затверджено конституцією прусського сейму та польс. королем Сигізмундом III Ваза. Згідно з королів. привілеєм "Прусська коректура чинна і в Пруссії, і за межами Пруссії", що дозволяло широко використовувати її в судах Речі Посполитої, зокрема і на укр. землях.

Водночас у Князівській Пруссії 1620 було прийняте Прусське земельне уложення, яке майже повністю скасовувало норми Х.п.

Надалі спроби кодифікації Х.п. в Польщі та Пруссії практично припинилися, проте воно продовжувало діяти в ряді населених пунктів. Серед джерел Х.п. особливого значення набули відомі з 13 ст. міські статути — вількери, які постійно вдосконалювалися, перетворюючись на багатогалузеві кодекси. Зокрема, у Гданську вількери стали осн. джерелом права. Проте загалом сфера застосування Х.п. невпинно скорочувалася, і після поділів Польщі 1772, 1793, 1795 воно продовжувало діяти лише в кількох містах. Остаточно застосування Х.п. в Торуні припинилося після створення Варшавського князівства із заміною його Цивільним кодексом французького імп. Наполеона I Бонапарта, а в Гданську — лише 1857—62. На польс. землях, що ввійшли до складу Варшавського князівства (1807—15), також частково використовувалася Прусська коректура, що увібрала в себе певну частину норм Х.п.

На укр. землях Х.п. зазнало широкого поширення завдяки правним книгам П.Кушевича "Prawa Chełmieńskiego poprawionego y z lacińskiego języka na polski przetłumaczonego xiąg piecioro ku pospolitemu pożytkowi" (Познань, 1623, та Варшава, 1646), що використовувалися в магістратах і судах у 17—19 ст. Норми Х.п. стали джерелом таких кодифікованих актів, як "Процес краткий приказной, виданный при резиденции гетманской" (1734), "Права, по которым судится малороссийский народ" (1743), "Зібрання малоросійських прав" 1807.

Нині джерела Х.п. активно перевидаються і вивчаються в Польщі та Німеччині. В Україні вони стали предметом новітнього дисертаційного дослідження Ю.Дмитришина.
Усенко І.Б.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “"М" з абетки”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість