Політичні репресії в Україні

Відповісти
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8849
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3543 рази
Подякували: 2136 разів

Політичні репресії в Україні

Повідомлення АннА »

СПЕЦПОСЕЛЕННЯ — місце примусового утримання окремих категорій населення та представників етносів, яких рад. влада вважала політично небезпечними або ворожими. В основі режиму С. лежали насильницьке переселення зі споконвічних місць проживання та розміщення у спеціально визначених для цього місцевостях, заборона під загрозою кримінального покарання полишати встановлений для проживання населений пункт, обмеження в низці громадян. прав. С. являло собою чітко окреслену територію, на якій діяли особливі правила, функціонували спец. органи (спецкомендатури), наділені компетенцією з підтримки режиму та запровадження особливих правил життєдіяльності населення (перебування й пересування режимною територією, користування майном, пропускний режим тощо).

Початок формування режиму спецпоселення в СРСР припав на часи суцільної колективізації сільського господарства та розкуркулення (див. "Ліквідація куркульства як класу"). Згідно з рішеннями спец. трійок, сформованих із представників ОДПУ, обкомів ВКП(б) та прокуратури, виселенню на спецпоселення у віддалені райони СРСР підлягала окрема категорія "куркулів" та "підкуркульників" разом із сім’ями. 1930—31 тільки з УСРР було виселено 63 720 родин, з них до Пн. краю — 19 658, на Урал — 32 127, до Зх. Сибіру — 6556, до Сх. Сибіру — 5056, до Якутії — 97, на Далекий Сх. — 323.

У серед. 1930-х рр. на спецпоселення направлялися т. зв. неблагонадійні елементи з числа поляків та німців із прикордонних районів (див. Депортації в ретроспективі української історії). Наступний етап комплектування режимних поселень припав на період Другої світової війни. Входження західноукр. земель до складу УРСР 1939—40 стало приводом для усунення з теренів Галичини та Волині різних категорій польс. громадян (див. Депортації поляків з території Української РСР). До початку німецько-рад. війни 1941—45 у місцях спецпоселення перебувало 977,1 тис. осіб, переважну більшість яких складали депортовані з числа "куркулів" та членів їхніх родин (значно менший відсоток припадав на ін. категорії — вислані, довічно заслані та ін.). 1941—44 режим спецпоселення рад. кер-вом було запроваджено до представників т. зв. нелояльних народів — німців (див. Депортація громадян німецької національності з території Української РСР 1941—1942), італійців, турків, кримських татар, греків, болгар, вірмен (див. Депортації народів Криму в роки Другої світової війни). Наприкінці II світ. війни та в 2-й пол. 1940-х рр. на основі розпоряджень НКВС СРСР № 7129 від 31 березня 1944, а також постанов РМ СРСР № 3214 від 10 вересня 1947, № 377/100 від 13 лютого 1951, № 667/339 від 3 березня 1951 та ін. з територій західноукр. областей до Сибіру, Казахстану та в ін. віддалені райони СРСР було вислано на спецпоселення понад 200 тис. осіб, у т. ч. сім’ї членів Організації українських націоналістів та Української повстанської армії.

У післявоєнні роки (1946—52) система спецпоселень ГУЛАГу (див. Гулаг) поповнилася новими категоріями спецпоселенців — колаборантами, членами сімей громадян, які були зареєстровані нім. окупаційними властями як "фольксдойчі", особами, інтернованими з території Польщі, громадянами, які ухилялися від трудової діяльності в сільс. місцевості, виселеними турками та греками з Чорномор. узбережжя, активними учасниками "антирадянської нелегальної секти єговістів" (див. Єговісти), колиш. військовослужбовцями польс. армії генерала В.Андерса разом із сім’ями (див. Андерса армія). 1955—1957 на спецпоселення додатково було визначено після звільнення з місць позбавлення волі 3,4 тис. колиш. членів ОУН та учасників УПА та 3,5 тис. "церковників і сектантів" з України.

Уперше термін "спецпоселення" з’явився в постанові РНК РСФРР від 16 грудня 1930 "Про працевлаштування куркульських сімей, висланих у віддалені місцевості, та про порядок організації та управління спеціальними селищами", в якій, зокрема, наголошувалось, що режимні селища мають бути організовані в місцевостях (розташов. подалі від держ. кордону, залізничних доріг, міст, сіл, ф-к, з-дів, колгоспів), де відчутна нестача робочої сили для лісозаготівельних робіт, рибних промислів, у розробці надр.

Спочатку розселенням, працевлаштуванням та ін. питаннями, пов’язаними зі спецпоселенцями, опікувалися крайові та обласні виконкоми. Із літа 1931 адм. управління, госп. облаштування та використання спецпоселенців були передані ОДПУ. Справами спецпоселень з червня 1931 до 1943 відав відділ зі спецпоселенців Гол. управління таборами (ГУЛАГ) НКВС СРСР; із 1940 до січня 1944 — управління виправно-трудових колоній і трудових поселень ГУЛАГ НКВС СРСР; 1944—48 — відділ спецпоселень, який функціонував як самостійна структура НКВС СРСР. Від лютого 1950 РМ СРСР ухвалила рішення про передачу відділу спецпоселень МВС СРСР до МДБ СРСР. Після об’єднання МВС і МДБ СРСР 25 квітня 1953 у складі МВС було створено спец. відділ "П", у жовтні 1954 перейменований на 4-й відділ, який проіснував до березня 1959, коли його функції майже були вичерпані, тому що переважна більшість спецпоселенців була знята з обліку. Остаточне звільнення з місць спецпоселення низки категорій громадян відбулося впродовж 1958—65.
Бажан О.Г.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3154
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 107 разів
Подякували: 662 рази

Re: Репресовані - питання

Повідомлення Вернер »

Час плине
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3154
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 107 разів
Подякували: 662 рази

Троцькістсько-Зінов'євські елементи

Повідомлення Вернер »

Історія України. Маловідомі імена, події, факти : збірник статей - Київ. - 1998, випуск 3
Політичні репресії в Україні

Ю.П.Бондарчук
КАРАЛЬНІ ОПЕРАЦІЇ ОРГАНІВ НКВС УКРАЇНИ ПО ВИЛУЧЕННЮ “ТРОЦЬКІСТСЬКО-ЗІНОВ’ЄВСЬКИХ ЕЛЕМЕНТІВ” НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ТРАНСПОРТІ
В історії України 1937-1938 рр. увійшли під назвою “великого терору”, коли на поталу збанкрутілим ідеям були принесені мільйони життів наших співвітчизників. Терор кінця 30-х рр. здійснювався на основі проведення масових широкомасштабних операцій серед різних прошарків населення, національних та професійних груп і втягував у свою орбіту сотні тисяч людей.
Аналогічні тенденції спостерігаються і на залізничному транспорті, який був об’єктом посиленої уваги з боку НКВС. Адже "теоретична" перлина Сталіна про те, що "транспорт є вузьким місцем нашої економіки"1 однозначно вказувала, де треба шукати ворогів. Настанови вождя обговоренню не підлягали, їх негайно виконували. Про високий відсоток "ворогів", "викритих" саме на залізницях, свідчать документи про масові вбивства, здійснені органами НКВС у Вінниці 1937-1938 рр., та розкриття там масових братських могил під час німецької окупації 1943 р. Так, у списку розпізнаних жертв - 6,5% складають працівники залізничного транспорту 2.
Хвороблива уява працівників ДТВ ГУДБ НКВС, за підказкою Кремля, створила неймовірну кількість різноманітних терористичних, фашистсько-повстанських, шпигунсько-диверсійних та націоналістичних чисельно розгалужених організацій. Список контрреволюційних груп, що "заполонили" залізничний транспорт, їх політичне забарвлення та різноманітні засоби шкідницької діяльності можна перелічувати до безкінечності. Разом з тим, в порівнянні з іншими, каральна операція по вилученню "троцькістсько-зінов’євських елементів" на залізничному транспорті набула найбільш масового та винятково розгнузданого характеру. Охопила, як свідчить статистика, переважну більшість репресованих, серед них, перш за все, членів ВКП(б) і комсомольців. Прагнучи виконати сумнозвісні ліміти, органи НКВС залучали до цієї категорії і значну кількість безпартійних, які не мали ніякого уявлення про політичні погляди партійної опозиції.
Каталізувати боротьбу з "троцькістсько-зінов’єв- ським елементами" підсилити її ідейно, створити навколо неї відповідну громадську думку ставив за мету відкритий судовий процес над так званим "Паралельним антирадянським троцькістським центром", на якому разом з Г.П’ятаковим, Ю.Радеком, М.Богуславським, Г.Сокольниковим та іншими на лаві підсудних опинився колишній начальник Південної залізниці, а з 1935 р. - заступник наркома шляхів сполучень СРСР Яків Абрамович Лівшиць3.
Коментуючи хід процесу, газета "Правда" писала: "Жахом віє від показань Лівшиця... партія повірила його покаянню, відходу від троцькізму і призначила його на відповідальну посаду начальника Південної залізниці, а надалі заступника наркома шляхів сполучень. Але для Лівшиця і його троцькістів - друзів, як для професіоналів зради, довір’я означало лише можливість більше шкодити, красти, убивати робітників, готувати терористичні акти, влаштовувати катастрофи"4.
З погляду на подібні звинувачення, пошук "розставлених" прихильників троцькізму на Південній, Південно- Західній, Сталінській, обох Донецьких, Одеській магістралях здійснювався з особливою ретельністю. Тим паче, що на найвищому державному рівні постійно нагніталася істерія щодо пошуку ще "не викритих ворогів народу", "до ліквідації ідіотської хвороби політичної безтурботності"5. В.Молотов у статті "Уроки шкідництва, диверсій та шпіонажу японо-німецько- троцькістських агентів" безапеляційно заявляв, що вороже "кубло" на залізницях ще остаточно не викрите, що "троцькістська шкідницька організація в НКШС залишилась існувати..., особливо ухитряється в організації аварій і катастроф. Це нам зайве нагадування про необхідність розгорнути боротьбу з шкідництвом і шкідниками до кінця"6.
Відповідь "караючого меча революції" не забарилася. Так, одночасно з арештом у Москві Я.Лівшиця, на Південній залізниці почався пошук "убивць та шпигунів підпільної троцькістської організації". Працівники НКВС одразу ж звернули увагу на начальника політвідділу Південної дороги Раїсова, якому свого часу "пощастило" отримати посаду не без втручання опального Лівшиця. Ще до початку "Московського процесу", Раїсов і його найближе оточення були заарештовані7. Адже практично всі, хто був в близьких стосунках з колишніми керівниками магістралі, ставали об’єктом пильної уваги каральних органів країни. Тільки в січні- лютому 1937 р. працівниками ДТВ УДБ НКВС Південної залізниці було заарештовано 276 "навербованих" Раїсовим членів троцькістської організації8.
У другій половині 1937-1938 рр. до останніх, зокрема, було зараховано керівників та провідних спеціалістів Південної дороги. Серед них начальники залізниці П.С.Шушков, Малій, начальник паравозної служби Кочубей, начальники вагонної служби Чичельницький і Конніков, начальник планово-економічного відділу Коган, інженери управління дороги В.Капацин, М.Поно- марьов, М.Золотарьов, начальники лінійних господи- ниць П.Горбунов, Д.Кравченко та багато інших9.
Тогочасна періодична преса практично у кожному номері не тільки повідомляла про нові "перемоги" українських чекістів у боротьбі з троцькізмом на теренах Південної залізниці, а й сама брала активну участь у їх пошукові. Зокрема,, після неодноразових "викривальних" матеріалів у часописі "Більшовик Південної" органами НКВС на початку 1937 р. була викрита "троцькістська організація" в паровозному відділенні Основ’янського депо10.
В цьому ж відділку були заарештовані "люті троцькісти" - начальник політвідділу Ривкін та його заступник Дяченко. Ще одного заступника начальника політвідділу Основ’янського депо В.Гальченка, як "ставленика Раїсова", "караючий меч революції" наздогнав через рік на Амурській залізниці, де він обіймав посаду заступника начальника політвідділу дороги11. В лютому 1937 р. "троцькістська диверсійно- шкідницька група" у складі Богданова, Бондаренка, Сидоренка, Іванова та інших була ліквідована в харківському депо "Жовтень"12.
В депо ст.Лозова були викриті і заарештовані як троцькісти начальник паровозного парку Проценко, начальник шляху Никифоров, начальник вагонної служби Осецький та інші13. Співставляючи висунуті їм звинувачення, можна помітити певний стилістичний стереотип, що переходив із справи до справи, змінюючись лише в окремих незначних деталях.
З діяльністю троцькістських організацій на залізницях нерозривно пов’язувались практично всі негативні моменти в роботі служб магістралей. Так, токар механічного цеху ХПРЗ, стаханівець П.К.В’юнченко зі сторінок газети "Більшовик Південної" запитував: "Троцькісти на нашій дорозі організували катастрофи, аварії. В нашому цеху багато років працював племінник Троцького Седов, який шкодив заводу. Багатьох троцькістів прибрали, але поломки у нас є і зараз. Чи не пакостить тут шкідницька рука?"14.
Надзвичайну пригоду 20 серпня 1937 р. в депо Харків-Сортувальна начальник дорожно-транспортного відділу головного управління держбезпеки Південної залізниці Леопольд в інформації для наркома внутрішніх справ УРСР І.Леплевського пов’язав з діяльністю ворожої контрреволюційної групи. "Під час електрозварювальних робіт сталося коротке замикання, внаслідок чого виникла пожежа, вважаю, - писав він, - що в даному випадку має . місце диверсійний акт. Слідство ведемо в розрізі викриття контрреволюційної диверсійної групи. У справі заарештовано 5 осіб (в тому числі начальника депо Шелеста та заступника начальника депо Дейнеку"15. Як бачимо, навіть короткого замикання було достатньо для того, щоб "компетентним" органам стало зрозумілим, що за цим стоїть шкідницька рука ворога народу.
Всі надзвичайні пригоди списувались на троцькістсько- диверсійні групи і на Полтавському паровозо-ремонтному заводі. У справі "правотроцькістської організації" на підприємстві проходив, зокрема, колишній голова республіканського комітету профспілки залізничників, відомий організатор виробництва І.О.Виростков, засуджений 14 жовтня 1937 р. Військовою Колегією Верховного Суду СРСР до вищої міри покарання16. В 1937-1938 рр. на ППРЗ в зв’язках з "право-троцькістською організацією" були також звинувачені і засуджені директор заводу А.В.Лозовий, технічний керівник підприємства М.А.Бур- мистров, інші керівники цехів і служб17.
Не менш чисельними були втрати серед працівників і на столичній Південно-Західній магістралі, звинувачених у причетності до "право-троцькістської організації". Звернувшись до архівно-слідчих справ, переданих СБУ до Центрального архіву громадських об’єднань Ук: раїни, можна зробити висновок, що на основі правотроцькістської контрреволюційної організації було винищено практично весь керівний склад Південно- Західної залізниці. Як свідчить Є.М.Скляренко, лише в управлінні дороги було арештовано 43 працівники. Серед них, колишні начальники залізниці О.М.Зорін (засуджений до розстрілу в 1937 р.), О.Г.Свіріков (розстріляний в 1937 р.)18, В.І.Оболоний (розстріляний в 1938 р.)19 та інші.
Особливістю "сценарію" щодо пошуку та викриття "розгалужених" право-троцькістських організацій, розробленого спецслужбами для столичної дороги, став їх "тісний зв’язок" із аналогічними контрреволюційними центрами, "зосередженими" в ЦК КП(б)У та НКВС УРСР. Наприклад, завідуючі промислово-транспортним відділом ЦК КП(б)У Шергов Р.М., Струц В.М. та їх заступники Баламутов і Дедеко, заарештовані почергово в 1937 р., "займалися" разом з керівництвом залізниці розстановкою "троцькістських" кадрів на українських дорогах та "очолювали" відповідні "право-троцькістські організації" на Південно-Західній залізниці20.
Ще один "куратор" українських залізниць - начальник 6 (транспортного) відділу УДБ НКВС УРСР Письменний Я.В. був заарештований в червні 1937 р. як ставленик колишнього наркома внутрішніх справ УРСР В.А.Балицького. За "завданням" останнього, як видно із архівно-слідчої справи, Письменний Я.В. "вербував" людей для участі в троцькістській антирадянській змові, "зривав" боротьбу з троцькістським підпіллям на залізничному транспорті і, особливо, на Південно- Західній дорозі, а також "приховував" троцькістські кадри в підпорядкованому йому відділі21.
Не важко здогадатися, що після арештів "керівників" контрреволюційних організацій "достойники доблесного меча революції" ретельно добирали й їх "активних" учасників. Наприклад, у 1938 р. як учасник "право- троцькістської організації", яку очолювали згадувані Струц, Баламутов , та Дедеко, був заарештований колишній керівник профспілки Південно-Західної дороги, а з березня 1937 р. начальник відділу прийому та звільнення цієї ж залізниці М.Л.Мелентьєв. Злочинна діяльність останнього полягала в тому, що він за "завданням" організації проводив викривлення й саботаж рішень партії та уряду щодо діяльності профспілок, постанов лютнево-березневого пленуму (1937 р.) ЦК ВКП(б): "Про новий порядок прийому і звільнення працівників"22.
Вже через декілька годин після арешту, Максим Леонтійович Мелентьєв був змушений "добровільно" розповідати про свою "участь" в антирадянській право- троцькістській організації. Під диктовку слідчого, адже на суді від своїх показань він відмовиться, у своїх зізнаннях "залучає" до троцькістської діяльності цілий ряд керівників Південно-Західної залізниці: заступника начальника політвідцілу Соколова, начальника служби шляху Рибальченка, начальника політвідцілу Київського відділення Каменського, начальника Жмеринського політвідцілу Проценка (на очній ставці з Мелентьєвим заперечував свою участь в троцькістській організації - авт.), начальника 9 вагонної ділянки ст. Дарниця Гер- повського, начальника ст.Чернігів Фількінберга та багатьох інших23. Мелентьєву, на відміну від названих ним осіб, вдалося уникнути розстрілу тільки тому, що його справа "набула нестерпної тяганини" - її "розслідували" аж до середини 1940 р. Та все ж, незважаючи на деяку політичну відлигу в країні та зауваження начальника спецвідділення головної прокуратури залізничного транспорту СРСР Хохлова, який констатував, що "належність Мелентьєва до троцькістської групи у справі не має достатніх доказів", він був засуджений 26 жовтня 1940 р. до 8 років ВТТ24.
У справі "право-троцькістської організації на Південно-Західній залізниці також проходили: начальник служби руху В.І.Жуковський-Рокицький (засуджений до ВМП); заступник начальника служби шляху П.А.Самой- лович (засуджений до 15 р. ВТТ); начальник командних курсів управління залізниці М.Г.Голембіовський (засуджений до ВМП); начальник вагонної служби В.Я.Трофімов (засуджений до ВМП); начальник планового відділу К.І.Туревич (засуджений до ВМП); головний бухгалтер Київського паравозного відділення Я.О.Амлинський (засуджений до ВМП); начальник Київського відділення служби руху А.Р.Раупенас (засуджений до ВМП); начальник Київського ПРЗ М.Я.Луцен- ко (засуджений до ВМП)25.
Понад два роки просидів у застінках НКВС заступник начальника політвідцілу Південно-Західної дороги по кадрах П.С.Кураш. За цей час слідство наполегливо доводило, що за півтора місяці своєї роботи на залізниці він встиг провести велику та багатопланову розкладницьку роботу серед кадрів магістралі, встановив тісні зв’язки з "право-троцькістською організацією" на транспорті. Не зважаючи на застосування незаконних методів ведення слідства, П.Кураш категорично відкидав усі звинувачення, аргументовано спростовував зібрані проти нього "компрометуючі" матеріали. Завдяки мужній позиції під час слідства на тлі політичної відлиги 1939 р. Курашу вдалося вийти із в’язниці на свободу.
Цікавий у цій справі і той факт, що після свого звільнення П.С.Кураш намагався притягти до судової відповідальності тих, хто під час слідства над ним знущався, вибивав "зізнання", змушуючи підписувати неправдиві протоколи, фабрикував справу. Однак відповісти за свої дії щодо Кураша начальнику ДТВ НКВС Південно-Західної дороги Заславському, слідчому Гольфману, прокурору Південно-Західної дороги Хорошилову та його заступникові Павловичу не судилося, бо вони самі у 1939 р. стали жертвами тієї ж каральної машини, "гвинтиками" в якій довгий час справно служили26.
В ході ліквідації "право-троцькістської організації було практично ліквідорано керівництво Одеської залізниці. Серед засуджених до вищої міри г окарання з 1937 по 1939 рр. начальники дороги П.І.Суслов, Л.Р.Мілх, О.І.Крихун, А.В.Бодров27. Така ж доля спіткала 1938 р. й начальника політвідділу Одеської залізниці В. Сокол овського28.
Своєрідні погроми здійснювались і у відділках Одеської залізниці. В депо "Херсон" звинувачення у "троць- кізмі" було пред’явлене начальникові паровозного відділення Кравчині, начальникові паровозного парку Рудакову. В депо "Знам’янка" у справі "право-троцькістської організації" проходив колійний майстер Гри- гор’єв. Розгалужені "контрреволюційні організації були викриті в депо "Одеса-Сортувальна", "ім.Постишева", "Одеса-товарна", а також на ст.Пересип29.
Висока концентрація "право-троцькістських елементів", спостерігалась, на думку органів НКВС, на Північно-Донецькій дорозі. У зв’язку з цим, в їх поле зору потрапив ряд працівників Кагановичського вагоноремонтного заводу. Серед них начальник ковальського цеху Боженко, виключений із партії за приховування соціального походження; майстер ковальського цеху Димитров, позбавлений партійного квитка за антира- дянські настрої; плановик відділу капітального будівництва Чумак, скомпроментований зв’язками з офіцерами білогвардійської армії; начальник відділу постачання Бутченко, запідозрений в симпатії до троцькізму, та інші. Газета "Железнодорожник Донбасса" зі своїх сторінок безапеляційно запитувала: "До яких пір всіляка гниль, вороже налаштовані елементи... будуть знаходити собі теплий притулок на заводі?"30. Відповіді довелося чекати недовго. Незабаром ці та інші працівники були заарештовані органами НКВС.
Під час "ретельного розслідування "виявилося", що центром "право-троцькістської організації" було керівництво Північно-Донецької залізниці, яке майже в повному складі, разом з начальником дороги Яковлевим та начальником політвідцілу Воробйовим було репресоване наприкінці 1937 р.
В управління щойно створеної Південно-Донецької залізниці "контрреволюційні право-троцькістські елементи" групувались навколо начальника служби руху Малющицького та його заступника Сухаренка, заступника начальника пасажирської служби Мартена, начальника планового відділу Блошенка, начальника па- равозної служби Богдановича та інших31. Проведені арешти, пов’язані з ліквідацією згаданої організації, дозволили органам НКВС "виявити" ще близько трьох десятків класових ворогів. В їх числі начальник Волно- вахського депо Антоненко, завкондукторськими бригадами Ясинуватського відділку Т.Федюк та інші.
В жорна репресій в серпні 1937 р. потрапили також перший директор Південно-Донецької магістралі Донченко та начальник політвідцілу Орлов. Лише кілька місяців їх роботи на своїх посадах (з квітня 1937 р.) дали підставу органам НКВС для звинувачення останніх у "великій та багатоплановій шкідницькій роботі" на залізниці33.
Аналогічні тенденції по перманентному пошукові ворогів відбувались також і на Сталінській залізниці, на якій, разом з керівництвом магістралі, начальниками дороги Біликом, Давидовим, начальниками політвідцілу Левченком та Марченком, було заарештовано сотні чесних, висококваліфікованих, відданих режимові спеціалістів та робітників.
Як бачимо, масова каральна операція по вилученню "троцькістсько-зінов’євських елементів" торкнулася всіх без винятку категорій робітників та службовців залізничного транспорту. Однак, найбільш відчутного удару зазнали інженерно-технічний персонал та висококваліфіковане робітництво, незалежно від того були вони членами партії чи безпартійними, сліпо підтримували режим а чи "засвітилися" в попередні роки партійних дискусій. Перманентний пошук прихильників ідей Троцько- го-Зінов’єва призвів до повного винищення керівництва залізниць. Арешти найбільш кваліфікованих та досвідчених спеціалістів і робітників, атмосфера страху, невпевненості та підозри привели до послаблення трудової та технологічної дисципліни, хронічного невиконання планів вантажних та пасажирських первезень.
Цілком очевидно, що згаданою каральною акцією не вичерпувалися масові репресії працівників чотирьох українських залізниць. Вона стала лише частиною тієї, ні з чим не зрівняної трагедії, яка спіткала залізничників, як і всіх громадян держави - соціалістичного експерименту в роки великого терору.

ПРИМІТКИ
1 Сталін Й. Звітна доповідь XVII з’їздові партії//Твори.-Т. 13.-К., 1951.-С. 341.
2 Вінниця: злочин без кари. Документи, свідчення.-К., 1994.-С. 249-310.
3 О так называемом "параллельном антисоветском троцкистском центре". Справка КПК при ЦК КПСС, ИМЯ при ЦК КПСС, Прокуратуры СССР, КГБ СССР//Известия ЦК КПСС.-1989.-№9.-С. 30-50.
4 Правда.-1937.-27 января.
5 Сталин И. О недостатках партийной работы и мерах ликвидации троцкистских и иных двурушников.М.Д937.-С. 30
6 Молотов В. Уроки вредительства, диверсий и шпионажа японо-немецко-троцкистских агентом.-М., 1937.-С. 29.
7 Державний архів Харківської області (далі - ДАХО).- Ф.П. 88, on. 1, спр. бО.-Арк. 168.
8 Там само.-Спр. 50.-Арк. 47.
9 Ревии Д. Музей Южной железной дороги: [Харьков]: Путеводгітель.-Харьков, 1990.-С. 22.
10 Большевик Южной.-Харьков.-1937.-6 февраля.
11 ДАХО.-Ф.П. 88, он. 1, спр. 57.-Арк. 10.
12 Большевик Южной.-Харьков.-1937.-11 февраля.
13 Там само.-1 апреля.
14 Там само.-26 января.
15 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі - ЦДАГО України).-Ф. 1, оп. 20, спр. 7121.-Арк. 24.
16 Державний архів Служби безпеки України.-Спр. 38031— Арк. 130-131.
17 Наливайко І.М. В пазурах смерті//Реабілітовані історією.-Київ-Полтава, 1992.-С. 192-195.
18 Скляренко Є.М. Заложниками стали залізничники//3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.-Київ, 1994.-№1.-С. 177.
19 ЦДАГО України.-Ф. 263, on. 1, спр. 48569.-Арк. 364.
20 Там само.-Ф. 1, оп. 6, спр. 438.-Арк. 63; Ф. 263, оп. 2, спр. З5166.-Арк. 87-90.
21 Там само.-Ф. 263, on. 1, спр. 45886.-Арк. 48-227.
22 Там само.-Спр. 48569.-Арк. 12.
23 Там само.-Арк. 86-106.
24 Там само.-Арк. 320-323.
25 Там само.-Арк. 341, 343, 345, 347, 349, 355, 360.
26Там само.-Спр. З5166.-Арк. 1-184.
27 Дорога И люди.-Одесса: Маяк, 1991.-С. 269.
28 ЦДАГО України.-Ф. 263, on. 1, спр. 48569,-Арк. 104.
29 Черноморский гудок -Одесса.-1937.-17 мая, 10 июня, 2 июля.
30 Железнодорожник Донбасса.-Артемовск.-1937.-27 июня.
31 Магистраль угля.-ст.Ясиноватая.-1937.-12 сентября.
32 Там само.-З, 5 сентября.
33 Там само.-12 сентября.
Час плине
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3154
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 107 разів
Подякували: 662 рази

Re: Політичні репресії в Україні

Повідомлення Вернер »

Історія України. Маловідомі імена, події, факти: збірник статей - Київ. - 1998, випуск 3
Політичні репресії в Україні

О.Г.Бажан
ФОРМУВАННЯ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ТА ПРАВОВОЇ БАЗИ ДЛЯ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ІНАКОДУМСТВА В УКРАІНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1950-х-70-х рр.
Непослідовність і обмеженість процесу десталінізації, хиткість і незавершеність демократичних перетворень другої половини 50-х рр. в СРСР в цілому, і в Україні, зокрема, обумовили новий етап боротьби з будь-якими проявами інакодумства.
Вже через кілька місяців після XX з’їзду КПРС вищим політичним керівництвом були прийняті рішення, які не просто перетинали шлях до плюралізму думок і поглядів, а й націлювали партійні організації, силові структури на всіляку протидію опозиційним настроям серед різних верств населення. Як приклад можна навести постанову ЦК КПРС "Про ворожі вилазки на зборах партійної організації теплотехнічної лабораторії Академії наук СРСР", а також лист ЦК КПРС від 19 грудня 1956 р. "Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських ворожих елементів"1.
Важливу закономірність в зв’язку з постановою ЦК КПРС та відповідним листом вищого політичного керівництва помітив російський дисидент Михайло Молоствов, який зазначав, що протягом короткого періоду "відлиги" (лютий-листопад 1956 р.) політично мотивованих арештів, очевидно, не було, або в усякому разі відомості про них відсутні. Він наводить навіть версію про те, що весною 1956 р. була схвалена таємна партійно- урядова постанова про незастосування статті 58-10 КК РРФСР та аналогічних статей КК союзних республік, яка діяла до появи в грудні 1956 р. директиви ЦК ІСПРС про посилення боротьби з "антирадянськими елементами"2.
Спираючись на загальносоюзний матеріал, М.Мо- лоствов, очевидно, мав певну рацію, однак, він не враховував специфіку України, де боротьба з українським буржуазним націоналізмом не спадала навіть в умовах політичної відлиги.
Можна припустити, що схвалені в грудні 1956 р. документи дозволили партійним організаціям, правоохоронним органам подолати породжену XX з’їздом розгубленість, націлили їх на рішучу боротьбу з нонконформістськими силами.
У відповідності з новими політичними реаліями формувалася і законодавча та нормативна база, яка значною мірою розширяла можливості владних структур в здійсненні політичних репресій. Йдеться, перш за все, про схвалення Закону СРСР від 25 грудня 1958 р. "Про кримінальну відповідальність за державні злочини", введення в кримінальні кодекси союзних республік сумнозвісної статті-"антирадянська агітація та пропаганда" (ст. 62 КК УРСР), численні інструкції та рекомендації КДБ при Раді Міністрів СРСР, Генеральної прокуратури СРСР, Верховного Суду СРСР, підвідомчих їм республіканських органів. Спираючись на них в своїй практичній діяльності, Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР зміг відрапортувати про ліквідацію лише за період з 1954-1959 рр. 183 націоналістичних та інших антирадянських організацій і груп, притягнення до кримінальної відповідальності 1879 осіб, вжиття профілактичних заходів щодо 1300 громадян. Як особливе досягнення розцінювалось викриття органами держбезпеки 46 антирадянських груп з числа інтелігенції та молоді, які діяли в Київськійт Харківській, Одеській, Вінницькій та інших областях і налічували 245 учасників3.
Не менш "ефективною" була діяльність спецслужб і в наступні чотири роки. За останніми підрахунками, здійсненими при допомозі радника Голови Служби безпеки України, генерал-майора Володимира Пристайка, за політичними статтями в згаданий період було притягнуто до кримінальної відповідальності 219 осіб. Однак, і ці результати, як переконуємось, не влаштовували московське керівництво.
КДБ при Раді Міністрів СРСР своїм наказом за № 00175 від 28 липня 1962 р. "Про посилення боротьби органів держбезпеки з ворожими проявами антирадянсь- ких елементів" вказував на наявність ще значної кількості антирадянських угруповань, численних випадків розповсюдження антирадянської літератури. Виходячи з цього, Комітетом держбезпеки при Раді Міністрів УРСР були розроблені спеціальні заходи по протидії ворожим елементам, затверджені постановою президії ЦК Компартії України від 11 жовтня 1962 р. 4.
Таким чином, політична відлига другої половини 50- х - початку 60-х р., процес реабілітації жертв незаконних репресій періоду сталінізму, супроводжувалися переслідуваннями інакодумців хоча і меншими за своїми масштабами, дещо іншими за спрямуванням, однак не менш сумнівними і аморальними.
Усунення М.Хрущова від влади на короткий час приглушило хвилю протестів. Країна перебувала в чеканні реальних практичних кроків нового політичного керівництва в сфері політики, економіки, духовного життя. Однак, не отримавши відповіді на поставлені питання опозиційні сили знову пішли у наступ.
Голова КДБ при Раді Міністрів СРСР В.Семичастний висловлював особливу стурбованість становищем в Україні де ядро і рушійну силу опозиції складала молодь5. Одночасно спостерігалось певне зміщення акцентів у вимогах опозиційно настроєних сил. Якщо в кінці 50-х - на початку 60-х рр. домінували питання економічного характеру, то вже в першій половині 60-х рр. центр ваги впевнено переміщується в сферу національно-культурної політики.
Зневірившись в можливості державної підтримки відродженню української мови і культури, переконавшись в офіційній спрямованості політики русифікації кращі представники української інтелігенції, студенства, національно свідомого робітництва, селянства шукало і виробляло власні рецепти збереження великої та самобутньої нації. Останнє розцінювалось вищим політичним керівництвом і повністю підпорядкованими йому силовими структурами як прояв українського буржуазного націоналізму.
В фондах ЦК КПРС, ЦК Компартії України, місцевих партійних органів другої половини 60-80-х рр. знаходимо чимало яскравих документів, які визначали "генеральну лінію боротьби з українським буржуазним націоналізмом". У суворій відповідності з ними формувалася ідеологічна і правова база для переслідування активних учасників українського національного руху. Причому своєрідними координаторами усієї роботи, спрямованої проти інакодумства, залишались центральні та місцеві партійні органи, а також створені у відповідності з постановою ЦК КПРС від 17 червня 1967 року П’яте управління КДБ при Раді Міністрів СРСР, п’яті управління-відділи-відділення в територіальних органах держбезпеки6.
Блискучим винаходом органів КДБ стало т.з. "профілактування" громадян, яке на практиці означало ніщо інше як їх залякування можливим застосуванням самих різноманітних заходів, включаючи кримінальну відповідальність. Відомо, що лише в 1967 р. в СРСР в цілому таким чином було профілактовано 12155 осіб7 .
Великого значення "профілактуванню" надавав особисто голова КДБ при Раді Міністрів СРСР Юрій Андропов. Прагнучи підняти його на більш високий щабель, 11 жовтня 1972 р. він разом з Генеральним прокурором СРСР Романом Руденком виступив ініціатором прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР, яким органам КДБ дозволялося робити офіційне письмове попередження з вимогою "припинення політично шкідливої діяльності та роз’ясненням наслідків, які може спричинити її продовження". Текст згаданого документу був схвалений політбюро ЦК КПРС 16 листопада 1972 р. і механічно проштампований президією радянського парламенту 25 грудня 1972 р. 8
У відповідності з вищеозначеним Указом в СРСР офіційні попередження були оголошені близько шести тисячам громадян. Беручи до уваги, що приблизно третина злочинів за політичними статтями припадала на Україну, можна умовно припустити, що в республіці застереження органів КДБ отримало близько 2 тисяч осіб.
Дієвим профілактуванням громадян займалися і партійні організації республіки, які прикриваючись ідеями інтернаціоналізму бездумно викорінювали будь-які паростки національного, безжалісно випікали почуття з суспільної свідомості.
Зокрема, широка антиукраїнська кампанія здійснювалась в республіці у відповідності з постановою президії ЦК КПУ від 11 травня 1966 р., прийнятою на основі інформації Верховного Суду УРСР, Прокуратури УРСР та Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР про "пожвавлення націоналістичних елементів".
Повністю використавши можливості місцевих партійних комітетів, первинних партійних організацій, вище політичне керівництво республіки, підбиваючи підсумки кампанії по боротьбі з проязами націоналізму, мало підстави констатувати що "...відповідні організації та установи накреслили цілий ряд заходів, спрямованих на поліпшення ідейно-виховної роботи, піднесення рівня марксистсько-ленінського навчання. На партійних зборах і зборах колективів, в індивідуальних бесідах були викриті помилки в ідеологічній роботі, засуджені нездорові настрої. По відношенню до товаришів, прізвища яких згадувалися в доповідній *(*Верховного Суду УРСР, Прокуратури УРСР та КДБ при Раді Міністрів УРСР.) було вжито заходів..."9.
Дещо іншої думки щодо ефективності здійснених заходів дотримувався, очевидно, всевидющий Комітет держбезпеки при Раді Міністрів УРСР, який весною 1969 р. знову інформував ЦК Компартії України і своє керівництво у Москві про шумування серед української творчої інтелігенції.
Так поступово в Москві складалася думка про серйозні ідеологічні помилки і прорахунки з боку керівництва республікою. Не останню роль в роздмухуванні "українського буржуазного націоналізму", як довідуємось з сучасних публікацій, зіграли спроби апарату ЦЇС КПРС обмежити вплив "українського угруповання" у вищих ешелонах влади10.
Перший нищівний удар по ідеологічному апарату ЦК КПУ нанесла газета "Правда", яка 16 грудня 1965 р. без погодження з керівництвом республіканської партор- ганізації опублікувала статтю секретаря Львівського обкому партії В.Маланчука "Сила великой дружбы". В ній нищівно таврувалися "рецидиви українського націоналізму". Причому, це був не просто випад, а справжній виклик керівництву ЦК КПУ, яке начебто прогавило симптоми злоякісної і невиліковної хвороби.
Зібрані воєдино подібні прорахунки призвели до зміщення в березні 1968 р. з посади секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань Андрія Скаби. Причому лише чотири роки утримався після цього на своїх позиціях П.Ше- лест. В травні 1972 р. його звільнили від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ і перевели на малозначущу посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР.
Дещо пізніше, з метою остаточної дискредитації П.ІПелеста як політика, була інспірована кампанія проти його книги "Україно наша Радянська". В основу спеціальної постанови ЦК КПУ стосовно згаданої праці була покладена доповідна записка директора Інституту літератури АН УРСР академіка АН УРСР М.Шамоти, академіка - секретаря Відділення економіки, історії, філософії та права АН УРСР, академіка АН УРСР Б.Ба- бія, заступника директора Інституту історії АН УРСР, члена-кореспондента АН УРСР А.ІПевелєва, в якій говорилося про серйозні методологічні помилки автора.
Політбюро ЦК КПУ відзначило, що книга "Україно наша Радянська" з ряду важливих принципових питань відходить від партійних, класових позицій. В ній не дається чіткого класового аналізу і оцінки окремих історичних явищ, ідеалізується українське козацтво і Запорізька Січ, не показані гострота і складність класової боротьби в Україні у післяжовтневий період, боротьба партії за чистоту і боєздатність своїх рядів, проти ухилів від ленінської генеральної лінії, в тому числі, ухилів в національному питанні п.
Навіть побіжно знайомлячись з книгою колишнього першого секретаря ЦК КПУ, можна переконатися, що ця цілком посередня праця не заслуговувала такої суворої критичної оцінки і була використана лише як привід для відкритого шельмування автора.
В останніх своїх інтерв’ю, опублікованих щоденнико- вих записах, П.Шелест намагався представити себе у вигляді безвинної жертви колишнього режиму, який не вибачив йому націонал-ухильницьких настроїв.
Однак, на тлі масових переслідувань української інтелігенції, нищення численних паростків самобутньої національної культури, подібні твердження виглядають явним перебільшенням12.
Зміщення П.Шелеста і заміна його більш несперечливим В.ІЦербицьким призвело до подальших кадрових змін, які здійснювались під приводом "оздоровлення апарату ЦК КПУ". Так, на жовтневому (1972 р.) пленумі ЦК КПУ був увільнений від обов’язків секретаря ЦК ЮЗУ з ідеологічних питань Ф.Овчаренко. Обумовлюючи необхідність такого кроку, В.Щербицький відзначав, що Ф.Овчаренко " ..з покладеними на нього обов’язками справляється незадрвільно. З ряду питань ідеологічної роботи займав нечіткі позиції, виявляв непослідовність і навіть безпринциповість, за що піддавався критиці на XXIV з’їзді Компартії України і на пленумах ЦК... Маючи на увазі всі ці обставини, політбюро ЦК прийшло до висновку про необхідність зміцнити керівництво цією ділянкою роботи"13. Здійснити це доручалось В.М.Маланчуку.
Наявні документи дозволяють твердити, що і в першій половині 70-х рр. проводився спланований в ідеологічних відділах ЦК КПУ справжній погром наукових установ, творчих Спілок, громадських організацій.
Лише за півроку свого перебування на посту секретаря ЦК В.Маланчук ініціював і подав на розгляд вищого політичного керівництва ряд постанов, пов’язаних з патріотичним і інтернаціональним вихованням творчої інтелігенції. Серед них: "Про політичну роботу видавництва "Дніпро" (16.01.1973 р.), "Про заходи по поліпшенню роботи Державного театру опери та балету УРСР імені Т.Г.Шевченка (12.06.1973 р.), "Про недоліки в роботі харківського відділення Спілки письменників України, редакції журналу "Прапор" і видавництва "Прапор" (26.06.1973 р.) та інші14.
На основі цих та інших партійних документів, як відзначав сам В.Маланчук, було відлучено від роботи ряд провідних вчених, позбавлено можливостей реально впливати на творчий процес відомих діячів української культури, "...переглянуті, скориговані поточні та перспективні плани видавництв, наукових закладів, організацій і підприємств системи Держкіно, Міністерства культури, Державного комітету по телебаченню і радіомовленню, творчих Спілок і товариств. Внесено зміни і уточнення до планів спорудження пам’ятників і монументів, будівництва музеїв під відкритим небом (с.Пирогове, о.Хортиця), організації історико-культур- них комплексів"15.
Однак і цей широкий комплекс заходів здавався командуючому ідеологічним фронтом України явно недостатнім.
В зв’язку з цим, у вересні 1973 р. В.Маланчук звернувся до політбюро ЦК КПУ з листом "Про деякі питання роботи з творчою інтелігенцією республіки"16, який являв собою класичний зразок партійного керівництва творчою інтелігенцією. В ньому пропонувалося провести суттєві кадрові зміни у керівництві творчих Спілок, громадських організацій, висунути на ключові посади "ідейно зрілих літераторів і митців", налагодити чітку систему марксистсько-ленінського навчання творчих працівників, активно стимулювати висвітлення в літературі і мистецтві тем дружби народів СРСР, союзу робітничого класу і селянства. Реалізація цих та інших заходів, наголошував В.Маланчук, давала підстави "очікувати появи ряду значних творів літератури і мистецтва".
Остаточно навести порядок в кадровій політиці, підвести підсумки перманентних чисток, здійснюваних в центральних та місцевих організаціях, установах, творчих спілках, громадських формуваннях був покликаний пленум ЦК Компартії України, що відбувся 17-18 квітня 1973 р. Лейтмотивом доповіді, зробленої першим секретарем ЦК КПУ В.Щербицьким, стала критика колишнього політичного керівництва, на чолі з П.Шелестом, яке начебто допустило суттєві прорахунки в сфері національно-культурної політики, вчасно не помітило поширення "бацил" буржуазного націоналізму.
Серед тих, хто найбільш ревно викривав помилки минулого, був перший секретар Івано-Франківського обкому КПУ Віктор Добрик. З трибуни пленуму він з особливою гордістю говорив про те, що ще в 1970 р. настійно радив П.Шелесту підтягнути до справи Валентина Мороза Івана Дзюбу та Івана Світличного, "і запроторити туди, куди належить запроторити, антирадянщиків". Відомо, що на той час ця ініціатива не знайшла підтримки у першого секретаря ЦК КПУ, який порадив В.До- брику: "...ви займайтесь своїми націоналістами, а наших не чіпайте. Ми самі ними займаємося"17.
З іменем В.Добрика пов’язана ще одна ініціатива, викладена ним в доповідній записці "Про деякі зміни у формах і методах ворожої діяльності українських буржуазних націоналістів та націоналістичних елементів в області". В згаданому документі перший секретар обкому партії пропонував "покращувати" політичну ситуацію в західних областях України шляхом направлення в цей регіон студентів і фахівців з східних областей, а також інших республік СРСР. В свою чергу вихідців з західних областей рекомендувалося направляти на роботу в східні області УРСР та інші союзні республіки18.
Не давала спокою В.Добрику і слава його колеги з Дніпропетровщини О.Ватченка, який зініціював ідеологічну кампанію проти роману "Собор" та його автора. Лідер партійної організації Івано-Франківщини обрав об’єктом для шельмування глибоко національний за своїм змістом і формою кінофільм "Білий птах з чорною відзнакою". Як повідомляв він ЦК Компартії України, "...у окремих глядачів складається неправильне розуміння історичних подій і ганебної ролі українських націоналістів. Під впливом перегляду кінофільму деякі націоналістично настроєні особи допускали політично шкідливі висловлювання і дії"19.
Такими ж вагомими були здобутки в боротьбі з українським буржуазним націоналізмом і у інших виступаючих або просто присутніх на Пленумі партійних та радянських керівників. З погляду на це зміст ухваленої ними постанови не важко було передбачити. Вона значною мірою обмежувала можливості передової української інтелігенції у формуванні національно-культурної політики, викликала настороженість щодо національних кадрів, служила новим помітним кроком у здійсненні політики русифікації України.
Майже одночасно, 13 квітня 1973 р., ЦК Компартії України за поданням секретаря ЦК КПУ В.Маланчука схвалив розгорнуту програму протидії ідеології націонал-комунізму, яка, на думку головного режисера нової політичної кампанії повинна була ознаменувати собою "рішуче посилення боротьби проти ідеології націонал-комунізму, грунтовне і всебічне викриття ворожої марксизму-ленінізму ідейно-теоретичної сутності і політичного спрямування націонал-комунізму всіх різновидностей, особливо українського"20. В контексті тогочасних політичних процесів не важко помітити, що вищеозначена кампанія ставила перед собою не стільки - завдання нейтралізації теоретичної спадщини націонал- комуністичних течій періоду визвольних змагань 1917- 1920 рр., скільки спрямовувалась, за визначенням того ж Маланчука, проти "сучасних трубадурів націонал-комунізму".
Жорсткий ідеологічний пресинг, введений апаратом ЦК Компартії України в 70-х рр. викликав найнега- тивнішу реакцію в українському суспільстві. Керівники наукових установ, провідні українські вчені, відомі діячі культури відверто висловлювали своє невдоволення розгулом реакції, відкритою розперезаністю антиукраїнських сил.
Щоб заспокоїти громадську думку, вище політичне керівництво республіки, не без погодження з Москвою, пішло на увільнення в квітні 1979 р. В.Мапанчука з посади, змінивши його на менш одіозну фігуру Олександра Капта.
Вже через кілька місяців нове ідеологічне керівництво наочно виявило певний "лібералізм" в національних питаннях, увійшовши в політбюро ЦК Компартії України з пропозицією припідняти щільну завісу суцільного мовчання перед іменами Григорія Кочура, Василя Захарченка, Михайла Брайчевського, Івана Дзюби, Олексія Ставицького21.
Однак, останнє продемонструвало не стільки зміщення політичних акцентів, скільки стало однією з спроб подолати прірву між політичним керівництвом та українською інтелігенцією, породженою трагічною "епохою маланчукізму".
В незмінності курсу переконуємося, ознайомившись з інформацією першого секретаря Київського міському КПУ Юрія Єльченка, який інформував ЦК Компартії України про застосування в 1981-82 рр. заходів адміністративного і громадського впливу до 625 жителів Києва "за здійснення ідейно незрілих і політично шкідливих дій". Увагу міського комітету партії привернув і той факт, що 65 відсотків зафіксованих "антигромадських проявів", були пов’язані з інженерно-технічними працівниками і художньою інтелігенцією, 20 відсотків - учнівською і студентською молоддю, 15 - робітниками і службовцями. Як твердив Ю.Єльченко, всі вони перебували в полі зору міському партії та адміністративних органів22.
Наведені нами факти яскраво і переконливо свідчать про те, що республіканська партійна організація, незмінно рухаючись в кільватері вищого політичного керівництва СРСР, перебрала на себе серед іншого і репресивні функції. Здійснюючи ідеологічне обгрунтування репресій, вона одночасно безжалісно викорінювала будь-які прояви інакодумства, карала непокірних в партійному, комсомольському, службовому порядках, позбавляла особистість можливості знайти своє, притаманне лише їй місце в суспільному житті.
Не менш помітною була роль політичного керівництва держави в цілому, і республіки зокрема, в підготовці та проведенні сумнівних судових процесів над інакодумцями, які скалічили долю багатьом українським патріотам.
На боротьбу з інакодумством була повністю зорієнтована радянська Феміда, яка, знявши з очей темну пов’язку і відмовившись від традиційних терезів повністю прислухалася до того, що наказували їй з Старої площі та Луб’янки. Не запротестувала вона коли в середині 60-х рр. керівництво КДБ при Раді Міністрів СРСР та Генеральної прокуратури СРСР, підтримуване відділом адміністративних органів ЦК КПРС, порушило питання про необхідність удосконалення законодавчої бази для боротьбиJ3 інакодумством, зростаючою і міцніючою опозицією. Йдеться про відому записку В.Се- мичастного та Р.Руденка від 8 червня 1966 р., опубліковану вперше М.Охотіним, М.Петровим та А.Рогинсь- ким у популярному російському тижневику "Огонек"23.
Авторів згаданого документу вже не влаштовували ст. 70 КК РРФСР (ст. 62 КК УРСР), ст. 7 Закону СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" від 25 грудня 1958 р., які на їх думку, залишали поза увагою цілий ряд "антирадянських проявів". В зв’язку з цим, пропонувалось доповнити главу 9 (Злочини проти порядку управління) Кримінального кодексу РРФСР та відповідних глав кримінальних кодексів інших союзних республік статтями, які встановлювали б кримінальну відповідальність: "за розповсюдження в усній та письмовій формі завідомо наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний устрій; наругу над державним прапором і гербом Союзу РСР та союзних республік; за організацію та активну участь в зборищах, грубо порушуючих громадський порядок"24.
Так народилась сумнозвісна статття 190-1 КК РРФСР та аналогічна стаття 187-1 в українському Кримінальному кодексі. Пропозиції КДБ при Раді Міністрів СРСР та Генеральної прокуратури СРСР 10 вересня 1966 р. отримали схвалення секретаріату ЦК КПРС, а через п’ять днів відповідне рішення затвердило політбюро ЦК КПРС.
Жадоба законотворчості не полишала і українських чекістів. 10 червня 1969 р. голова КДБ при Раді Міністрів УРСР В.Нікітченко звернувся до ЦК Компартії України та свого московського керівництва з листом, в якому обгрунтовував необхідність встановлення кримінальної відповідальності не лише за антирадянську пропаганду та агітацію, здійснену навмисно, як це передбачала ст. 62 КК УРСР, а й за ті ж дії, якщо вони здійснені ненавмисно, але спричинили шкоду радянській владі25.
Можна собі уявити, наскільки б розширилися можливості органів держбезпеки, якби пропозиція В.Нікітченка отримала підтримку у коридорах влади. Однак здоровий глузд все-таки взяв гору над відомчими амбіціями. Прокурор республіки Ф.Глух, голова Верховного Суду В.Зайчук та голова Юридичної комісії при Раді Міністрів УРСР А.Якименко обережно зауважили, що вказану пропозицію не підтримують, тому що в ній не враховується умисел злочину, а це є важливою складовою підстави для кримінальної відповідальності. Власну думку щодо пропозицій українського КДБ мав і завідуючий сектором адміністративних органів ЦК КПРС Олександр Сухарев, який вважав, що наявні в Кримінальному кодексі статті дають всі можливості для боротьби з різноманітними антирадянськими проявами26.
Характерно, що в умовах "перебудови", "гласності", "демократизації", владні структури, очолювані тими ж знайомими нам партапаратниками не бажали так просто відмовитись від сумнозвісних статтей. Під керівництвом одного з найближчих соратників М.Горбачова - Анатолія Лук’янова готувалися законодавчі і нормативні акти, які передбачали часткову редакцію ст. 70 КК РРФСР та відповідних статтей в кримінальних кодексах сокхцгах республік і залишення без будь-яких змін статті 19&-1 КК РРФСР (сг. 187-1 ЮС УРСР)27.
Спираючись на напрацьовану законодавчу та нормативну базу, активно боровся з "антирадянськими елементами" Комітет держбезпеки при Раді Міністрів СРСР і в першу чергу його П’яте управління, створене під безпосереднім керівництвом Пилипа Бобкова. Останній, одягнувши мундир в 1945 р. при Л.Берії, залишався визнаним лідером ідеологічної контррозвідки аж до 1991 р.
Кожен з відділів П’ятого управління працював на певному, чітко окресленому напрямку. Наприклад, 1 відділ, очолюваний генералом Іваном Абрамовим, займався інтелігенцією і органами друку. З відділ спеціалізувався на молоді, а їх колеги з 4-го опікувалися церковними справами. Спеціальні підрозділи орієнтувалися на "націоналістів", "анонімників" тощо28. Отже, в середині 60-х - 70-х рр. в СРСР діяв міцний і розгалужений апарат ідеологічної контррозвідки, який спирався на відповідну законодавчу і нормативну базу, дієву допомогу "добровільних помічників".
Таким чином, повернення до виправданої репресивної політики, засудженої з трибуни XX з’їзду, з’явилися вже при Хрущові. Не відмовилось від неї і нове вище політичне керівництво, очолюване Л.Брежнєвим. Більше того, переслідування опозиції на тлі боротьби з "пережитками" українського буржуазного націоналізму", ствердження ефемерного "зближення націй", ганебних і протиправних акцій в Чехословаччині, Афганістані, інших регіонах розглядалося ним не лише як покарання незгодних, а як своєрідний засіб впливу на суспільну свідомість.

ПРИМІТКИ
1 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі -ЦДАГО України).-Ф. 1, оп. 24, спр. 4256.-Арк. 128-131.
2 Звенья: Исторический альманах. М., 1991. - Вып. 1.- С.577.
3 ЦДАГО України.-Ф.І.-Оп. 16, спр. 85.-Арк. 248.
4 Там само. - Спр. Ю9.-Арк. 428.
5 Центр збереження сучасної документації Російської Федерації (далі - ЦЗСД).-Ф. 89, пер. 6, спр. ЗО.-Арк. 4.
6 Там само.-Пер. 51, спр. З.-Арк. 1.
7 Там само.-Арк. 8.
8 Там само.-Пер. 25, спр. 41.-Арк. 1-5.
9 Ц ДАГО України.-Ф. 1, оп. 24, спр. 6160,-Арк. 16.
10 Баграмов Є.А. Как делалась национальная политика. Воспоминания консультанта ЦК КПСС//Независимая газета.- 1992.-24 января.
11 Ц ДАГО України.-Ф. 1, on. 16, спр. 166,-Арк. 9.
12 Шелест П.Ю. "Пишаюсь тим, що брав посильну участь..." Інтерв’ю з колишнім першим секретарем ЦК Компартії України//Київська правда.-1988.-2 вересня; Шелест П. ...Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. - М., 1995. - С. 517-526.
13 Ц ДАГО України.-Ф. 1, on. 2, спр. 32.-Арк. 242.
14 Там само. - Оп. 25. Спр. 869.-Арк. 2.
15 Там само. -Арк. 3.
16 Там само.-Арк. 2-9.
17 Там само. - Оп. 2, спр. 67.-Арк. 193.
18 Там само.-Оп. 10, спр. І305.-Арк. 134.
19 Там само.-Арк. 132. ,
20 Там само. - Оп. 16, спр. І68.-Арк. 2; Національні відносини в Україні у XX ст. Збірник документів і матеріалів. -К., 1994.-С. 408.
21 Національні відносини в Україні у XX ст...-С. 437-438.
22 ЦДАГО України.-Ф. 1, оп. 25, спр. 2548.-Арк. 2.
23 "...До трех лет лишения свободы"//Огонек.-1993.-№ 19- 20.-С. 22-23.
24 Там само.
25 ЦДАГО України.-Ф. 1, оп. 25, спр. 205.-Арк. 82-87.
26 Там само. -Арк. 78-80.
27 ЦЗСД.-Ф. 89, пер. 18, спр. Пб.-Арк. 1-5.
28 Альбац Е. Мина замедленного действия. Политический портрет КГБ. -М. 1992.-С. 36-40.
Час плине
Відповісти

Повернутись до “Репресії, реабілітація та реабілітовані”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей