Політичні репресії в Україні
-
ОнлайнАннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Політичні репресії в Україні
СПЕЦПОСЕЛЕННЯ — місце примусового утримання окремих категорій населення та представників етносів, яких рад. влада вважала політично небезпечними або ворожими. В основі режиму С. лежали насильницьке переселення зі споконвічних місць проживання та розміщення у спеціально визначених для цього місцевостях, заборона під загрозою кримінального покарання полишати встановлений для проживання населений пункт, обмеження в низці громадян. прав. С. являло собою чітко окреслену територію, на якій діяли особливі правила, функціонували спец. органи (спецкомендатури), наділені компетенцією з підтримки режиму та запровадження особливих правил життєдіяльності населення (перебування й пересування режимною територією, користування майном, пропускний режим тощо).
Початок формування режиму спецпоселення в СРСР припав на часи суцільної колективізації сільського господарства та розкуркулення (див. "Ліквідація куркульства як класу"). Згідно з рішеннями спец. трійок, сформованих із представників ОДПУ, обкомів ВКП(б) та прокуратури, виселенню на спецпоселення у віддалені райони СРСР підлягала окрема категорія "куркулів" та "підкуркульників" разом із сім’ями. 1930—31 тільки з УСРР було виселено 63 720 родин, з них до Пн. краю — 19 658, на Урал — 32 127, до Зх. Сибіру — 6556, до Сх. Сибіру — 5056, до Якутії — 97, на Далекий Сх. — 323.
У серед. 1930-х рр. на спецпоселення направлялися т. зв. неблагонадійні елементи з числа поляків та німців із прикордонних районів (див. Депортації в ретроспективі української історії). Наступний етап комплектування режимних поселень припав на період Другої світової війни. Входження західноукр. земель до складу УРСР 1939—40 стало приводом для усунення з теренів Галичини та Волині різних категорій польс. громадян (див. Депортації поляків з території Української РСР). До початку німецько-рад. війни 1941—45 у місцях спецпоселення перебувало 977,1 тис. осіб, переважну більшість яких складали депортовані з числа "куркулів" та членів їхніх родин (значно менший відсоток припадав на ін. категорії — вислані, довічно заслані та ін.). 1941—44 режим спецпоселення рад. кер-вом було запроваджено до представників т. зв. нелояльних народів — німців (див. Депортація громадян німецької національності з території Української РСР 1941—1942), італійців, турків, кримських татар, греків, болгар, вірмен (див. Депортації народів Криму в роки Другої світової війни). Наприкінці II світ. війни та в 2-й пол. 1940-х рр. на основі розпоряджень НКВС СРСР № 7129 від 31 березня 1944, а також постанов РМ СРСР № 3214 від 10 вересня 1947, № 377/100 від 13 лютого 1951, № 667/339 від 3 березня 1951 та ін. з територій західноукр. областей до Сибіру, Казахстану та в ін. віддалені райони СРСР було вислано на спецпоселення понад 200 тис. осіб, у т. ч. сім’ї членів Організації українських націоналістів та Української повстанської армії.
У післявоєнні роки (1946—52) система спецпоселень ГУЛАГу (див. Гулаг) поповнилася новими категоріями спецпоселенців — колаборантами, членами сімей громадян, які були зареєстровані нім. окупаційними властями як "фольксдойчі", особами, інтернованими з території Польщі, громадянами, які ухилялися від трудової діяльності в сільс. місцевості, виселеними турками та греками з Чорномор. узбережжя, активними учасниками "антирадянської нелегальної секти єговістів" (див. Єговісти), колиш. військовослужбовцями польс. армії генерала В.Андерса разом із сім’ями (див. Андерса армія). 1955—1957 на спецпоселення додатково було визначено після звільнення з місць позбавлення волі 3,4 тис. колиш. членів ОУН та учасників УПА та 3,5 тис. "церковників і сектантів" з України.
Уперше термін "спецпоселення" з’явився в постанові РНК РСФРР від 16 грудня 1930 "Про працевлаштування куркульських сімей, висланих у віддалені місцевості, та про порядок організації та управління спеціальними селищами", в якій, зокрема, наголошувалось, що режимні селища мають бути організовані в місцевостях (розташов. подалі від держ. кордону, залізничних доріг, міст, сіл, ф-к, з-дів, колгоспів), де відчутна нестача робочої сили для лісозаготівельних робіт, рибних промислів, у розробці надр.
Спочатку розселенням, працевлаштуванням та ін. питаннями, пов’язаними зі спецпоселенцями, опікувалися крайові та обласні виконкоми. Із літа 1931 адм. управління, госп. облаштування та використання спецпоселенців були передані ОДПУ. Справами спецпоселень з червня 1931 до 1943 відав відділ зі спецпоселенців Гол. управління таборами (ГУЛАГ) НКВС СРСР; із 1940 до січня 1944 — управління виправно-трудових колоній і трудових поселень ГУЛАГ НКВС СРСР; 1944—48 — відділ спецпоселень, який функціонував як самостійна структура НКВС СРСР. Від лютого 1950 РМ СРСР ухвалила рішення про передачу відділу спецпоселень МВС СРСР до МДБ СРСР. Після об’єднання МВС і МДБ СРСР 25 квітня 1953 у складі МВС було створено спец. відділ "П", у жовтні 1954 перейменований на 4-й відділ, який проіснував до березня 1959, коли його функції майже були вичерпані, тому що переважна більшість спецпоселенців була знята з обліку. Остаточне звільнення з місць спецпоселення низки категорій громадян відбулося впродовж 1958—65.
Бажан О.Г.
Початок формування режиму спецпоселення в СРСР припав на часи суцільної колективізації сільського господарства та розкуркулення (див. "Ліквідація куркульства як класу"). Згідно з рішеннями спец. трійок, сформованих із представників ОДПУ, обкомів ВКП(б) та прокуратури, виселенню на спецпоселення у віддалені райони СРСР підлягала окрема категорія "куркулів" та "підкуркульників" разом із сім’ями. 1930—31 тільки з УСРР було виселено 63 720 родин, з них до Пн. краю — 19 658, на Урал — 32 127, до Зх. Сибіру — 6556, до Сх. Сибіру — 5056, до Якутії — 97, на Далекий Сх. — 323.
У серед. 1930-х рр. на спецпоселення направлялися т. зв. неблагонадійні елементи з числа поляків та німців із прикордонних районів (див. Депортації в ретроспективі української історії). Наступний етап комплектування режимних поселень припав на період Другої світової війни. Входження західноукр. земель до складу УРСР 1939—40 стало приводом для усунення з теренів Галичини та Волині різних категорій польс. громадян (див. Депортації поляків з території Української РСР). До початку німецько-рад. війни 1941—45 у місцях спецпоселення перебувало 977,1 тис. осіб, переважну більшість яких складали депортовані з числа "куркулів" та членів їхніх родин (значно менший відсоток припадав на ін. категорії — вислані, довічно заслані та ін.). 1941—44 режим спецпоселення рад. кер-вом було запроваджено до представників т. зв. нелояльних народів — німців (див. Депортація громадян німецької національності з території Української РСР 1941—1942), італійців, турків, кримських татар, греків, болгар, вірмен (див. Депортації народів Криму в роки Другої світової війни). Наприкінці II світ. війни та в 2-й пол. 1940-х рр. на основі розпоряджень НКВС СРСР № 7129 від 31 березня 1944, а також постанов РМ СРСР № 3214 від 10 вересня 1947, № 377/100 від 13 лютого 1951, № 667/339 від 3 березня 1951 та ін. з територій західноукр. областей до Сибіру, Казахстану та в ін. віддалені райони СРСР було вислано на спецпоселення понад 200 тис. осіб, у т. ч. сім’ї членів Організації українських націоналістів та Української повстанської армії.
У післявоєнні роки (1946—52) система спецпоселень ГУЛАГу (див. Гулаг) поповнилася новими категоріями спецпоселенців — колаборантами, членами сімей громадян, які були зареєстровані нім. окупаційними властями як "фольксдойчі", особами, інтернованими з території Польщі, громадянами, які ухилялися від трудової діяльності в сільс. місцевості, виселеними турками та греками з Чорномор. узбережжя, активними учасниками "антирадянської нелегальної секти єговістів" (див. Єговісти), колиш. військовослужбовцями польс. армії генерала В.Андерса разом із сім’ями (див. Андерса армія). 1955—1957 на спецпоселення додатково було визначено після звільнення з місць позбавлення волі 3,4 тис. колиш. членів ОУН та учасників УПА та 3,5 тис. "церковників і сектантів" з України.
Уперше термін "спецпоселення" з’явився в постанові РНК РСФРР від 16 грудня 1930 "Про працевлаштування куркульських сімей, висланих у віддалені місцевості, та про порядок організації та управління спеціальними селищами", в якій, зокрема, наголошувалось, що режимні селища мають бути організовані в місцевостях (розташов. подалі від держ. кордону, залізничних доріг, міст, сіл, ф-к, з-дів, колгоспів), де відчутна нестача робочої сили для лісозаготівельних робіт, рибних промислів, у розробці надр.
Спочатку розселенням, працевлаштуванням та ін. питаннями, пов’язаними зі спецпоселенцями, опікувалися крайові та обласні виконкоми. Із літа 1931 адм. управління, госп. облаштування та використання спецпоселенців були передані ОДПУ. Справами спецпоселень з червня 1931 до 1943 відав відділ зі спецпоселенців Гол. управління таборами (ГУЛАГ) НКВС СРСР; із 1940 до січня 1944 — управління виправно-трудових колоній і трудових поселень ГУЛАГ НКВС СРСР; 1944—48 — відділ спецпоселень, який функціонував як самостійна структура НКВС СРСР. Від лютого 1950 РМ СРСР ухвалила рішення про передачу відділу спецпоселень МВС СРСР до МДБ СРСР. Після об’єднання МВС і МДБ СРСР 25 квітня 1953 у складі МВС було створено спец. відділ "П", у жовтні 1954 перейменований на 4-й відділ, який проіснував до березня 1959, коли його функції майже були вичерпані, тому що переважна більшість спецпоселенців була знята з обліку. Остаточне звільнення з місць спецпоселення низки категорій громадян відбулося впродовж 1958—65.
Бажан О.Г.
- Вернер
- Повідомлень: 3185
- З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
- Стать: Чоловік
- Дякував (ла): 108 разів
- Подякували: 665 разів
Re: Репресовані - питання
За матеріалами колишніх спецслужб
Р.Ю.Подкур
Інформаційно-аналітичні матеріали колишніх спецслужб як джерело до вивчення релігійних процесів на Поділлі 20-30-х рр. XX ст.
Р.Ю.Подкур
Інформаційно-аналітичні матеріали колишніх спецслужб як джерело до вивчення релігійних процесів на Поділлі 20-30-х рр. XX ст.
Час плине
- Вернер
- Повідомлень: 3185
- З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
- Стать: Чоловік
- Дякував (ла): 108 разів
- Подякували: 665 разів
Троцькістсько-Зінов'євські елементи
Історія України. Маловідомі імена, події, факти : збірник статей - Київ. - 1998, випуск 3
Політичні репресії в Україні
Ю.П.Бондарчук
КАРАЛЬНІ ОПЕРАЦІЇ ОРГАНІВ НКВС УКРАЇНИ ПО ВИЛУЧЕННЮ “ТРОЦЬКІСТСЬКО-ЗІНОВ’ЄВСЬКИХ ЕЛЕМЕНТІВ” НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ТРАНСПОРТІ
В історії України 1937-1938 рр. увійшли під назвою “великого терору”, коли на поталу збанкрутілим ідеям були принесені мільйони життів наших співвітчизників. Терор кінця 30-х рр. здійснювався на основі проведення масових широкомасштабних операцій серед різних прошарків населення, національних та професійних груп і втягував у свою орбіту сотні тисяч людей.
Аналогічні тенденції спостерігаються і на залізничному транспорті, який був об’єктом посиленої уваги з боку НКВС. Адже "теоретична" перлина Сталіна про те, що "транспорт є вузьким місцем нашої економіки"1 однозначно вказувала, де треба шукати ворогів. Настанови вождя обговоренню не підлягали, їх негайно виконували. Про високий відсоток "ворогів", "викритих" саме на залізницях, свідчать документи про масові вбивства, здійснені органами НКВС у Вінниці 1937-1938 рр., та розкриття там масових братських могил під час німецької окупації 1943 р. Так, у списку розпізнаних жертв - 6,5% складають працівники залізничного транспорту 2.
Хвороблива уява працівників ДТВ ГУДБ НКВС, за підказкою Кремля, створила неймовірну кількість різноманітних терористичних, фашистсько-повстанських, шпигунсько-диверсійних та націоналістичних чисельно розгалужених організацій. Список контрреволюційних груп, що "заполонили" залізничний транспорт, їх політичне забарвлення та різноманітні засоби шкідницької діяльності можна перелічувати до безкінечності. Разом з тим, в порівнянні з іншими, каральна операція по вилученню "троцькістсько-зінов’євських елементів" на залізничному транспорті набула найбільш масового та винятково розгнузданого характеру. Охопила, як свідчить статистика, переважну більшість репресованих, серед них, перш за все, членів ВКП(б) і комсомольців. Прагнучи виконати сумнозвісні ліміти, органи НКВС залучали до цієї категорії і значну кількість безпартійних, які не мали ніякого уявлення про політичні погляди партійної опозиції.
Політичні репресії в Україні
Ю.П.Бондарчук
КАРАЛЬНІ ОПЕРАЦІЇ ОРГАНІВ НКВС УКРАЇНИ ПО ВИЛУЧЕННЮ “ТРОЦЬКІСТСЬКО-ЗІНОВ’ЄВСЬКИХ ЕЛЕМЕНТІВ” НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ТРАНСПОРТІ
В історії України 1937-1938 рр. увійшли під назвою “великого терору”, коли на поталу збанкрутілим ідеям були принесені мільйони життів наших співвітчизників. Терор кінця 30-х рр. здійснювався на основі проведення масових широкомасштабних операцій серед різних прошарків населення, національних та професійних груп і втягував у свою орбіту сотні тисяч людей.
Аналогічні тенденції спостерігаються і на залізничному транспорті, який був об’єктом посиленої уваги з боку НКВС. Адже "теоретична" перлина Сталіна про те, що "транспорт є вузьким місцем нашої економіки"1 однозначно вказувала, де треба шукати ворогів. Настанови вождя обговоренню не підлягали, їх негайно виконували. Про високий відсоток "ворогів", "викритих" саме на залізницях, свідчать документи про масові вбивства, здійснені органами НКВС у Вінниці 1937-1938 рр., та розкриття там масових братських могил під час німецької окупації 1943 р. Так, у списку розпізнаних жертв - 6,5% складають працівники залізничного транспорту 2.
Хвороблива уява працівників ДТВ ГУДБ НКВС, за підказкою Кремля, створила неймовірну кількість різноманітних терористичних, фашистсько-повстанських, шпигунсько-диверсійних та націоналістичних чисельно розгалужених організацій. Список контрреволюційних груп, що "заполонили" залізничний транспорт, їх політичне забарвлення та різноманітні засоби шкідницької діяльності можна перелічувати до безкінечності. Разом з тим, в порівнянні з іншими, каральна операція по вилученню "троцькістсько-зінов’євських елементів" на залізничному транспорті набула найбільш масового та винятково розгнузданого характеру. Охопила, як свідчить статистика, переважну більшість репресованих, серед них, перш за все, членів ВКП(б) і комсомольців. Прагнучи виконати сумнозвісні ліміти, органи НКВС залучали до цієї категорії і значну кількість безпартійних, які не мали ніякого уявлення про політичні погляди партійної опозиції.
Час плине
- Вернер
- Повідомлень: 3185
- З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
- Стать: Чоловік
- Дякував (ла): 108 разів
- Подякували: 665 разів
Re: Політичні репресії в Україні
Історія України. Маловідомі імена, події, факти: збірник статей - Київ. - 1998, випуск 3
Політичні репресії в Україні
О.Г.Бажан
ФОРМУВАННЯ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ТА ПРАВОВОЇ БАЗИ ДЛЯ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ІНАКОДУМСТВА В УКРАІНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1950-х-70-х рр.
Непослідовність і обмеженість процесу десталінізації, хиткість і незавершеність демократичних перетворень другої половини 50-х рр. в СРСР в цілому, і в Україні, зокрема, обумовили новий етап боротьби з будь-якими проявами інакодумства.
Вже через кілька місяців після XX з’їзду КПРС вищим політичним керівництвом були прийняті рішення, які не просто перетинали шлях до плюралізму думок і поглядів, а й націлювали партійні організації, силові структури на всіляку протидію опозиційним настроям серед різних верств населення. Як приклад можна навести постанову ЦК КПРС "Про ворожі вилазки на зборах партійної організації теплотехнічної лабораторії Академії наук СРСР", а також лист ЦК КПРС від 19 грудня 1956 р. "Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських ворожих елементів"1.
Важливу закономірність в зв’язку з постановою ЦК КПРС та відповідним листом вищого політичного керівництва помітив російський дисидент Михайло Молоствов, який зазначав, що протягом короткого періоду "відлиги" (лютий-листопад 1956 р.) політично мотивованих арештів, очевидно, не було, або в усякому разі відомості про них відсутні. Він наводить навіть версію про те, що весною 1956 р. була схвалена таємна партійно- урядова постанова про незастосування статті 58-10 КК РРФСР та аналогічних статей КК союзних республік, яка діяла до появи в грудні 1956 р. директиви ЦК ІСПРС про посилення боротьби з "антирадянськими елементами"2.
Спираючись на загальносоюзний матеріал, М.Мо- лоствов, очевидно, мав певну рацію, однак, він не враховував специфіку України, де боротьба з українським буржуазним націоналізмом не спадала навіть в умовах політичної відлиги.
Можна припустити, що схвалені в грудні 1956 р. документи дозволили партійним організаціям, правоохоронним органам подолати породжену XX з’їздом розгубленість, націлили їх на рішучу боротьбу з нонконформістськими силами.
У відповідності з новими політичними реаліями формувалася і законодавча та нормативна база, яка значною мірою розширяла можливості владних структур в здійсненні політичних репресій. Йдеться, перш за все, про схвалення Закону СРСР від 25 грудня 1958 р. "Про кримінальну відповідальність за державні злочини", введення в кримінальні кодекси союзних республік сумнозвісної статті-"антирадянська агітація та пропаганда" (ст. 62 КК УРСР), численні інструкції та рекомендації КДБ при Раді Міністрів СРСР, Генеральної прокуратури СРСР, Верховного Суду СРСР, підвідомчих їм республіканських органів. Спираючись на них в своїй практичній діяльності, Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР зміг відрапортувати про ліквідацію лише за період з 1954-1959 рр. 183 націоналістичних та інших антирадянських організацій і груп, притягнення до кримінальної відповідальності 1879 осіб, вжиття профілактичних заходів щодо 1300 громадян. Як особливе досягнення розцінювалось викриття органами держбезпеки 46 антирадянських груп з числа інтелігенції та молоді, які діяли в Київськійт Харківській, Одеській, Вінницькій та інших областях і налічували 245 учасників3.
Політичні репресії в Україні
О.Г.Бажан
ФОРМУВАННЯ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ТА ПРАВОВОЇ БАЗИ ДЛЯ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ІНАКОДУМСТВА В УКРАІНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1950-х-70-х рр.
Непослідовність і обмеженість процесу десталінізації, хиткість і незавершеність демократичних перетворень другої половини 50-х рр. в СРСР в цілому, і в Україні, зокрема, обумовили новий етап боротьби з будь-якими проявами інакодумства.
Вже через кілька місяців після XX з’їзду КПРС вищим політичним керівництвом були прийняті рішення, які не просто перетинали шлях до плюралізму думок і поглядів, а й націлювали партійні організації, силові структури на всіляку протидію опозиційним настроям серед різних верств населення. Як приклад можна навести постанову ЦК КПРС "Про ворожі вилазки на зборах партійної організації теплотехнічної лабораторії Академії наук СРСР", а також лист ЦК КПРС від 19 грудня 1956 р. "Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських ворожих елементів"1.
Важливу закономірність в зв’язку з постановою ЦК КПРС та відповідним листом вищого політичного керівництва помітив російський дисидент Михайло Молоствов, який зазначав, що протягом короткого періоду "відлиги" (лютий-листопад 1956 р.) політично мотивованих арештів, очевидно, не було, або в усякому разі відомості про них відсутні. Він наводить навіть версію про те, що весною 1956 р. була схвалена таємна партійно- урядова постанова про незастосування статті 58-10 КК РРФСР та аналогічних статей КК союзних республік, яка діяла до появи в грудні 1956 р. директиви ЦК ІСПРС про посилення боротьби з "антирадянськими елементами"2.
Спираючись на загальносоюзний матеріал, М.Мо- лоствов, очевидно, мав певну рацію, однак, він не враховував специфіку України, де боротьба з українським буржуазним націоналізмом не спадала навіть в умовах політичної відлиги.
Можна припустити, що схвалені в грудні 1956 р. документи дозволили партійним організаціям, правоохоронним органам подолати породжену XX з’їздом розгубленість, націлили їх на рішучу боротьбу з нонконформістськими силами.
У відповідності з новими політичними реаліями формувалася і законодавча та нормативна база, яка значною мірою розширяла можливості владних структур в здійсненні політичних репресій. Йдеться, перш за все, про схвалення Закону СРСР від 25 грудня 1958 р. "Про кримінальну відповідальність за державні злочини", введення в кримінальні кодекси союзних республік сумнозвісної статті-"антирадянська агітація та пропаганда" (ст. 62 КК УРСР), численні інструкції та рекомендації КДБ при Раді Міністрів СРСР, Генеральної прокуратури СРСР, Верховного Суду СРСР, підвідомчих їм республіканських органів. Спираючись на них в своїй практичній діяльності, Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР зміг відрапортувати про ліквідацію лише за період з 1954-1959 рр. 183 націоналістичних та інших антирадянських організацій і груп, притягнення до кримінальної відповідальності 1879 осіб, вжиття профілактичних заходів щодо 1300 громадян. Як особливе досягнення розцінювалось викриття органами держбезпеки 46 антирадянських груп з числа інтелігенції та молоді, які діяли в Київськійт Харківській, Одеській, Вінницькій та інших областях і налічували 245 учасників3.
Час плине
Хто зараз онлайн
Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 13 гостей