УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

Харків ХІХ століття

Чи знаєте ви в якому поколінні ви житель міста Харкова?

Перше покоління
0
Немає голосів
Друге покоління
0
Немає голосів
Треттє покоління
1
50%
Черверте покоління
1
50%
П'яте покоління
0
Немає голосів
Шосте покоління
0
Немає голосів
Сьоме покоління
0
Немає голосів
Більше семи поколінь
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 2

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 4308
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2408 раз.
Подякували: 849 раз.
Стать: Жінка

Харків ХІХ століття

Повідомлення АннА » 18 жовтня 2016, 17:07

Процес русифікації після скасування автономії

На початку XIX ст. Харків простягався з півночі на південь на 2 версти, зі сходу на захід на 3 1/2 версти. Площа його захоплювала 7 кв. верст, або 1 750 000 кв. сажнів. На кожне подвір'я, включаючи сюди вулиці, приходилося 968 кв. сажнів, на кожного мешканця (їх було 11 000 чол.) — 160 кв. сажнів, а у 1886 р. тільки 35 кв. сажнів. Се був, як ми бачимо, страшенний земельний простор. Не дивно, що тоді було в Харкові багато садів і навіть огородів. Найбільшу частину земель городяне добули даром. А позаяк існувала земельна власність і не було ніякої ні соціалізації, ні муніціпалізації землі у городі, то осельні землі переходили до нащадків, а також вільно продавалися й купувалися. Ціна на землі, матеріали для будівлі і на робочі руки стояла низька і через те й не трудно було кожному мешканцю здобути собі власну хату.

Ось деякі звістки про тодішні ціни на подвір'я і будинки: кам'яний будинок полковника Шидловського у два поверхи був куплений для Колегіума за 500 карб. У 1767 р. будинки у центрі купувалися по 600, 125 і 65 карб. Пустопорожнє дворове місце мірою у 1500 кв. сажнів у кінці XVIII ст. у Соборному приході було куплено за 35 карб., значить, по 2 1/3 коп. за сажень Подвір'я у Миколаївському приході з будинком, службами, коморями, огорожею, винницею на 2 котла з усім посудом, з хатою до неї, колодязем — всього мірою у 336 кв. сажнів — було куплено за 325 карб.
Поденщики робили по 10 коп. денно, теслі за 15 коп. в день. Се мало, чи багато? За 10 коп. можна було купити у 1732 р. 6 хунтів свинячого сала або 1/8 відра горілки, або 2 1/2 гарнца січеного меду, або 5 гарнців пива, або 5 хунтів коров'ячого масла, або 30 хунтів зерна. Виходить, що тодішній поденщик за свою поденну платню міг дістати більш усякого йому потрібного, ніж теперешній кваліфікований харківський робітник, який отримує середню по Україні заробітну платню, не кажучі вже про пенсіонерів.
Населення Харкова, живучи в своїх власних будинках, де були й садки, й огороди, жило з хліборобства, або з ремесел, або з промислів та торгівлі. Не злиденно, не погано жилося харківцям під тодішнім українським, як то кажуть, режимом, себто урядом, особливо, коли московська воєводська влада була скасована і коли й козаки, й цехові мали свій власний козачий та цеховий уряд і свій козацький цеховий суд. Не дивно, що тоді було багато зроблено, щоб розвинути і поширити й свою культуру на національному грунті. Але так було тільки у часи автономії.

Після скасування автономії швидко пішло “обрусение” Харкова і знищення його національної української культури. Харків зробився спочатку намісницьким, а потім губернським городом, з усіма російськими губерніальними установами. Разом з ними у Харкові з'явилося й російське чиновництво на чолі з губернатором, козацька українська старшина перевернулася тоді у російських дворян. Новорождене місцеве дворянство дістало від цариці Єкатерини II жалованну дворянську грамоту, а укупі з нею — владу над усією країною. У Харкові робилися дворянські з'їзди, де одбувалися вибори. Оттак з'явився у Харкові командуючий клас над усім суспільством.

Козацтво, з котрого складалася більшість населення, було скасовано і повернуто у казенних обивателів. Дуже збільшилося число чужоземців. Поширився й склався особливий стан російського купецтва, котрого у козацьку добу майже зовсім не було. Уже у кінці XVIII ст. появилися також і євреї, котрих раніше не було. Збільшилося число великоросійських ремесників — теслів, каменщиків і таке інше. Для будування університету В. Н. Каразін виписав з Петербурга чимало ремесників-чужоземців, особливо німців. Місцеві українські ремесники почали виробляти свої вироби головним чином тільки для людей простого стану і через се підупали й мусили переходити з центра міста на його окраїни. Посполіти повернуті були у кріпацтво; від поспільства усякими способами хотіло одмежуватися дворянство і не тільки з соціального, але і з національного боку.

Так було в губернії, по селах, так було і в городах, а особливо в губернському городі Харкові. На харківських ярмарках московські товари все більше та більше витісняли чужоземні й українські. Харків зробився центром просвіти і культури, але не української, а російської. Таким був і заснований у самому початку XIX ст. Харківський університет і нові гімназії, і повітова школа, і духовна семінарія. Учителі сюди приїздили не тільки з України, а і з великоросійських губерній. Колишні народні церковні школи, де трималася народня мова, були знищені й їх замінили нові, російські школи. Усе те ми бачимо у першій половині XIX ст., і уже те вело до русіфікації, цебто обрусіння, Харкова. А укупі з тим Харків перестав бути українським містом і тому, що в його населення увіходило постійно багацько переселенців з великоросійських губерній.

Населення Харкова за XIX ст. збільшилося у 20 разів, тобто на 2000 %. Таке величезне число, очевидно, не могло з'явитися від натурального збільшення, і ясно, що у Харків з 20-х років XIX ст. їшло велике переселення народа з інших місць. Вже в початку 70-х років XIX ст. ледве не половина мешканців Харкова була не тубільцями, а захожими людьми (45 %). Більш усього переселенців дала Курська губернія, потім Орловська, Московська, Калузька і інші великоросійські. По перепису 1897 р. тільки 1/3 населення Харкова (32 тисячі) була тубільцями або з Харківського повіта, остатні 2/3 (73 тисячі) були чужаками. З однієї Курської губернії було 23 тисячі чоловік, а з іншими великоросійськими губерніями Великоросія дала 33 тис. чол. Число чужоземців теж значно збільшилося: з однієї Келецької губернії прийшло 1500 поляків, з Кавказа — 1000 тамошніх мешканців, з чужих земель— 1200 чол. Оце переселення не української людності у Харків і змінило його колишнє українське обличчя, особливо в другій половині XIX ст. Новоприхожі гості опанували містом і одсунули геть на підварки старинних тубільців, колишніх хазяїнів міста й країни, котрі здобули й кровію своєю оборонили од ворогів землю, поливаючи її своїм потом, заснували й Харків, захищали його і положили початок його промислам, торгівлі і культурі. “Воля”, котра дала багацько переселенців, нові залізниці, поширення торгівлі, нові фабрики і заводи, військо, де широко панувала русіфікація, школи, де зовсім не допускали рідної української мови,— все це ще більше поширило русіфікацію Харкова. Але все-таки треба сказати, що українська стихія серед харківського населення трималася на протязі усього XIX ст. й дожила до наших часів.

Напочатку XIX ст. Харків ще був українским містом, бо його населення у своїй більшості зберегло і свою мову, і одежу, і звичаї. І ще за часи Квітки (у 30-ті роки) справлялося у Харкові чисто українське весілля. Рейнгард у своїх споминах каже, що у 30-х роках у Харкові міщане й селяни розмовляли чистою українською мовою, мали й український побут й трималися українських звичаїв. Тримався цей побут і на Панасівці, і за Харковом, не кажучи вже про Заїківку, Журавлівку, Іванівку та інші колишні слободи. Тільки на Москалівці, де оселилися москалі, лунала народна великоросійська мова, а в центрі і серед панства та інтелігенції взагалі панував руський літературний язик. І у кінці 70-х років XIX ст. Харків був куди більше русіфікований, ніж його повітові міста або сусідня Полтава. А все-таки за переписом 1897 р. 25 % харківського населення признали себе українцями (45092 чол., з них 23430 чоловічого, 21662 жіночого полу), а 58 % признали себе великоросіянами. Навіть можна думати, що в дійсності людей українського походження було у Харкові значно більше, бо серед його населення родом з Харківщини було 96 тисяч, а з Полтавщини — 5 тис., з Київщини — 4,5 тис., з Катеринославщини — 2,5 тис., з Подолії — 1,5 тис., усього з українських губерній 110 тис., і хоч якась частина їх, можливо, теж була великоросами, а все-таки здається, що немало з українців просто не признали себе українцями, бо не знали, хто вони такі, а інші, поробившися свідомими перевертнями, навмисне записали себе руськими. Цікаво, що українцями заявили себе більш усього нижчі стани суспільства — військові, залізничні та домашні службовці, сільськогосподарські торговці. А коли так, то не можна казати, що навіть напочатку ХХ ст. Харків за складом свого населення був чисто “русским” містом.
http://tvoj.kharkov.ua/history/hst.php?r=8
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 4308
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2408 раз.
Подякували: 849 раз.
Стать: Жінка

Re: Харків ХІХ століття

Повідомлення АннА » 18 жовтня 2016, 17:08

Українське національне відродження у Харкові у XIX ст.

На протязі усього XIX ст., коли йшла русифікація Харкова і України, коли од українського народа, який проживав по селах Харківщини, де він складав і досі складає з себе переважно значну більшість, одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція — у ці ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окремі особи, котрі щиро любили український нарід і хотіли наблизитися до його, ознайомитися з його життям, з безмірними багацтвами його поезії, з його побутом, з його мовою.
Одни почали писати по-українськи і утворили нову українську літературу; інші збірали пам'ятки української історії, працювали над науковою історією української мови. Така щира любов до України утворила серед харківської інтелігенції купки й гуртки українських народолюбців; ми бачимо їх у Харкові на протязі усього XIX ст. Вони утворювалися серед молоді — учнів вищих і середніх шкіл, особливо універсітету, і серед суспільства, й значну участь у них приймали професори Харківського університету.

До цього треба додати, що Харківський університет взагалі був прихильний до українознавства і дав чимало славетних діячів на цій ниві. Він з самого початку свого — працювати на користь тієї країни, де він був заснований, для того населення, яке зробило такі величезні жертви для можливості мати вищу школу у свойому рідному краю — у Слобожанщині. Треба добре пам'ятати про те, що коли б слободсько-українське суспільство — усі його стани взагалі — не внесло б своєї жертви на університет, Харків ніяким побитом не мав би університета раніше Києва. Треба завжди пам'ятати й про жертву харківських військових обивателів слобожан — 150 десятин землі на Сумському шляху, котрі варті тепер багато мільйонів (там тепер красуються нові будинки клінік і лабораторій нового університетського городка). І Харківський університет на протязі майже 200 років свого існування багато зробив для України: для пізнання її землі, її населення; і можна тільки висловити бажання, щоб тепер - у добу української незалежності — праця університета у цьому напрямку поширювалася.

Щирим українцем серед перших професорів Харківського університету був, по оповіданню Цебрікова, Комлишинський, котрий розмовляв по-українськи, також, як і усе його семейство — батько та сестри; побут їх був також український. З професорів Харківського університета вийшов і один із славетних поетів Украйни — П. П. Гулак-Артемовський, котрий у 40-х роках XIX ст. був і ректором університета. Він писав чудовою, яскравою, народньою слободсько-українською мовою; його байка “Пан та собака”, де він виступав проти кріпацтва, мала і широке суспільне значіння. Білецький-Носенко писав, що казочка Гулака-Артемовського читалася з такою ж великою утіхою, як і “Енеїда” Котляревського, і багацько народу знало ті байки напам'ять. Другий одночасник Гулака-Артемовського Неслуховський додає до цього, що твори Гулака будили у суспільстві любов до українського народу. Харків дав також і славетного українського письменника Григорія Хведоровича Квітку-Основ'яненка, котрий належав до звісного нам старшинського роду Квіток, що дав і слободсько-українських полковників і усяких старшин. Григорій Квітка був славним суспільним діячем у Харкові, проживаючи на Основі, і іще далеко більшу славу заслужив яко письменник-прозаїк. Тут він зайняв перше місце серед українських письменників старих часів українського письменства.

Два тома його оповідань вийшли у 1834 р. і мали надзвичайний успіх, особливо на Слобожанщині та у Харкові, бо він змалював там правдиво життя слободсько-українського селянина з великою щирою прихільністю до нього, з великим знаттям його побуту, його мови, його історії. Він не тільки любив українську народну мову, він сам думав на цій мові і писав на ній свої найкращі твори; те, що писав він по-російськи, виходило якимсь блідим і неяскравим. Не дивно, що на нього одночасні тодішні харківські письменники — Гулак-Артемовський, М. Костомаров, А. Метлинський і уся молодь дивилися, як на батька української прози.

Проф. Ізм. Ів. Срезневський, оповістивши Погодіна про смерть Квітки (помер у 1843 р.) і про його похорон, на котрий прийшов не тільки увесь Харків, але й селяне поблизьких осель, додає до сього, що Квітка був першим народним письменником на Україні. Через Квітку навіть і Харків одержав значіння літературного центра не тільки серед українських, але серед російських письменників; і ті, і другі або листувалися з Квіткою, або заїздили туди, щоб з ним познайомитися. Велике значення мав Квітка і для гуртка молоді, котра цікавилася українством, бо він сам був немов живим українським літописцем, істориком і етнографом; великій вплив він мав і на Костомарова, і на Срезневського.
Славетний історик М. І. Костомаров учився у Харківському університеті, і під впливом українських етнографічних розвідок і Квітки сам почав писати по-українськи вірші й драми (у кінці 30-х і початку 40-х років): “Савву Чалого”, “Переяславську ніч” (драми), українські балади, переклади з Байрона, самостійні вірші. Другий учень Харківського університету А. Л. Метлинський зробився у ньому ж професором і теж разом з етнографічними виданнями (пісень) видав власні поетичні твори — “Думи і пісні та ще дещо”. Тут і власні вірші автора, і переклади з німецького, чеського, польського, сербського і словацького. Метлинський добре володів українською мовою, але поетичного талану у нього було дуже мало. Мотиви його поезії невеселі, іноді помічається вплив на нього народної поезії; є щира любов до старої козаччини, її високих могил, до степу, до батька Дніпра.

Згадаємо ще з харківських письменників тих часів про Ст. Писаревського — харківського протопопа, котрий писав під псевдонімом Шерепері і зложив оперу “Купала на Івана” і гарну розповсюджену пісню за “Німан іду” і “Писульку до Яиька Мірянського”. Петро Писаревський написав оповідання “Стецько Можебилиця”, П. Кореницький (диякон) — поему “Вечорниці”, Л. Боровиковський — вірші і байки. У ті ж старі часи розпочав свою літературну поетичну діяльність і письменник великого поетичного талану Я. І. Щоголєв, котрий у кінці свого життя видав свої твори у двох великих збірниках “Ворскло” і “Слобожанщина”.
http://tvoj.kharkov.ua/history/hst.php?r=8
Із повагою, Ганна


Повернутись до ХАРКІВ

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: АннА, Balymba, Bing [Bot], Bogdan Mishchenko, Google [Bot], Google Adsense [Bot], GURU, ukrgenealogy