Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

Список графських родів

Аватар користувача
 
Повідомлень: 986
З нами з: 12 лютого 2016, 23:05
Звідки: Україна
Подякував (-ла): 228 раз.
Подякували: 184 раз.

Список графських родів

Повідомлення ukrgenealogy » 31 травня 2016, 18:43

Список

Енгельгарти
Лєдуховські
Милорадовичі
Островські
Подоські
Потоцькі
Розумовські
Хребтовичі
Шенборн (Schönborn)



Тема створена для збирання інформації про графські роди

Аватар користувача
 
Повідомлень: 986
З нами з: 12 лютого 2016, 23:05
Звідки: Україна
Подякував (-ла): 228 раз.
Подякували: 184 раз.

Список графських родів

Повідомлення ukrgenealogy » 31 травня 2016, 18:53

ЕНГЕЛЬГАРДТИ – рос. дворянський і баронський рід, предки якого на поч. 15 ст. переселилися зі Швейцарії до Прибалтики. Від них походять усі дворянські та баронські гілки Е. у Російській імперії. На поч. 19 ст. Е. мали великі успадковані землеволодіння, отримані за вірну службу від польс. королів (на Смоленщині) і рос. царів (в Ярославській, Катериносл., Херсон. (понад 50 тис. десятин), Курській, Подільській та Київ. губерніях). Значна ч. землеволодінь Е. в Україні перейшла до них у 18 ст. від кн. Г.Потьомкіна, родичами якого вони були.

Найбільш відомим в Україні з Е. був Василь Васильович (12. 04.1758–24.05.1828) – ген.-лейтенант, власник багатьох сіл Київщини, де налічувалося 8 тис. кріпаків (див. Кріпацтво; загалом у його володінні знаходилося 18 тис. кріпаків), серед них була й родина Шевченків (1816 до ревізького списку внесено ім'я дворічного Т.Шевченка). Позашлюбний син Василя Васильовича – Павло Васильович (05.02.1798–15.02.1849) – з 1828 став власником с. Кирилівка (нині с. Шевченкове Звенигородського р-ну Черкас. обл.), виконував обов'язки ад'ютанта віленського генерал-губернатора. В нього, будучи ще підлітком-кріпаком, служив козачком Т.Шевченко.

Син Павла Васильовича – Василь Павлович (1828–1915) – на відміну від своїх попередників, які перебували на військ. службі, присвятив себе вивченню астрономії. Був член-кореспондент Петерб. АН. Ім'я В.П. Енгельгардта присвоєно Астрономічній обсерваторії Казанського університету.

До Е. належав також Олександр Миколайович (02.08(21.07). 1832–02.02(21.01).1893) – вчений-агрохімік, письменник. Нащадок Павла Івановича, вбитого 1812 французами за відмову присягнути Наполеону I при взятті Смоленщини (див. Війна 1812). Він був одним із засн. та редакторів першого рос. "Химического журнала" (1859–60); 1866–70 проф. хімії Петерб. землеробського ін-ту. Опублікував низку праць з питань с. госп-ва. Костянтин Васильович – власник маєтку та кількох пром. підпр-в у Подільській губернії наприкінці 19 ст.
Лазанська Т.І.

Аватар користувача
 
Повідомлень: 986
З нами з: 12 лютого 2016, 23:05
Звідки: Україна
Подякував (-ла): 228 раз.
Подякували: 184 раз.

Графи Ледуховські

Повідомлення ukrgenealogy » 17 жовтня 2016, 12:03

Ледухо́вські (також Лєдуховські, Лі́дихівські; пол. Ledóchowscy, Ledóchowski, Leduchowski) — спольщений руський шляхетський рід гербу Шалава. Представлений у Волинському воєводстві. Походить від Нестора «Галки» Ледуховського (1450). «Гніздо» роду — містечко Лідихів.[1]
Інші назви прізвища — Ледоховські (пол. Ledochowski), Галки-Ледуховські (пол. Halka-Ledóchowski), Галки (пол. Halka). Джерело

Аватар користувача
 
Повідомлень: 303
З нами з: 22 квітня 2016, 11:19
Подякував (-ла): 63 раз.
Подякували: 102 раз.

Re: Список графських родів

Повідомлення Вернер » 16 травня 2018, 14:22

МИЛОРАДОВИЧІ – козацько-старшинський, згодом – дворянський і графський рід, що, згідно з родинними переказами, походить від сербських графів Охмукевичів. За часів російсько-турец. війни 1711 (див. Прутський похід 1711) брати Олександр, Михайло і Гаврило Милорадовичі виїхали до Росії, одержали уряди та маєтки в Гетьманщині й покозачилися.

До старшої гілки роду, що йде від Олександра Ілліча, належать Ілля Олександрович (р. н. невід. – п. 1760) – гадяцький полковий хорунжий (1716–24) і грунський сотник (1724–47), наказний генеральний осавул під час Крим. походу 1735 (див. Кримські походи 1736–1738), та його молодший брат Михайло Олександрович (р. н. невід. – п. до 1798) – наказний сотник грунський (1725), полковник Ізюмського полку (1759–61), відставний генерал-майор (1761).

Єдиний син Михайла Олександровича – полтав. губернський маршал Михайло Михайлович – був широко відомий як укр. автономіст.

Молодша гілка роду походить від Гаврила (Гавра) Ілліча (р. н. невід. – п. 1730), що посідав уряд гадяцького полковника (1727–29), втрачений унаслідок здирств та захоплення чужих земель.

Ця галузь роду надала значного літератора, фольклориста і етнографа Василя Петровича (1846–1911) та Миколу Емануїловича (1847 – р. с. невід.) – генерал-лейтенанта (1904), нач. 52-ї піх. д-зії (1906). Нащадком Гаврила Ілліча був і Михайло Олександрович (бл. 1845 – р. с. невід.). Його дружина Марія Михайлівна (у дівоцтві – Константинович; 1846 – р. с. невід.) – оперна та камерна співачка (сопрано; закінчила Петерб. консерваторію), педагог, солістка Київ. (1873–74), Одес. (1874–75) та Харків. (1875–76) оперних театрів, викладачка Київ. муз. уч-ща (1873–74) та Моск. консерваторії (1877–87).

До цієї гілки роду належали також відомі брати Олександр Родіонович (1843–1906) і Володимир Родіонович (1851 – р. с. невід.), старший з яких був головою прилуцької земської управи, головою Прилуцького с.-г. т-ва, письменником, автором оповідань і начерків, вміщених у часописах "Московский вестник", "Зритель", "Развлечение", а також статей у спец. виданнях, присвячених питанням сільс. госп-ва, а молодший – прилуцьким повітовим предводителем дворянства та депутатом 3-ї Держ. думи (див. Державна дума Російської імперії) від Полтавської губернії.

Але найбільш значною була середня гілка М., що походить від гадяцького полковника (1715–1726) Михайла Ілліча (р. н. невід. – 1726), який підписав Коломацькі чолобитні 1723.

Одним з онуків Михайла був Андрій Степанович (1726–96) – вихованець Київ. академії (див. Києво-Могилянська академія), учасник Семилітньої війни 1756–1763 та російсько-турецької війни 1768–1774, генерал-поручик (1779), кавалер рос. орденів, генерал-губернатор Малоросії (1779) і Чернігівського намісництва (від 1781); керував складанням опису Лівобережної України (1779–81).

Його син – Михайло Андрійович (1771–1825) – відомий герой Війни 1812, генерал від інфантерії (1809), кавалер багатьох рос. орденів, київ. військ. губернатор (1810–12) та петерб. генерал-губернатор (1818–25), член Держ. ради Рос. імперії та Кабінету міністрів Російської імперії, граф Рос. імперії (1813), був убитий під час повстання декабристів 1825 в м. Санкт-Петербург (див. також Декабристів рух).

Брат Андрія – Петро Степанович (1723–99) – вихованець Київ. академії, останній черніг. полковник (1762–83), депутат Черніг. дворянських депутатських зборів (1784; див. Дворянські депутатські збори) і відставний генерал-майор (1786).

Син Петра – Григорій Петрович (1765–1828) – малорос. пошт-директор (1791–92), чернігівський генеральний суддя (1799), таємний радник (1801) і таврійський цивільний губернатор (1802–03).

З синів Григорія Петровича найбільш відомі: Олександр Григорович (1793–1868) – дійсний статський радник (1830) та черніг. ген. суддя (голова палати цивільного суду; 1830–33), почесний попечитель Черніг. губернської г-зії (1833–42) – та Лев Григорович (1808–79) – дійсний статський радник (1857), почесний попечитель Полтав. губернської г-зії (1855–57). Дружина Льва Григоровича – Єлизавета Іванівна (у дівоцтві – Скоропадська; див. Є.Милорадович; 1832–90) – відома громад. діячка, меценатка, українофілка.

Онуки Григорія Петровича – граф Григорій Олександрович (див. Г.Милорадович; 1839–1905) – відомий укр. історик та генеалог – і граф Леонід Олександрович (1841–1908) – дипломат, держ. діяч та публіцист дворянсько-консервативного напряму, київ. віце-губернатор (1878) і подільський губернатор (1879–1882), таємний радник (1894), автор праці "Преображенная жизнь христианина" (1899). Дружина Леоніда Олександровича – Олександра Олександрівна (у дівоцтві – Васильчикова; 1860–1927) – дочка дир. Імператорського Ермітажу О.Васильчикова, поетеса і перекладачка ("Сказки, переводы и стихотворения". М., 1902).

Рід М. внесений до 4-ї частини Родовідних книг Черніг. і Полтав. губерній, а їхній герб – до 3-ї i 12-ї частин "Общего гербовника дворянских родов Всероссийской империи".
Томазов В.В.

Зображення Зображення
Час плине

Аватар користувача
 
Повідомлень: 303
З нами з: 22 квітня 2016, 11:19
Подякував (-ла): 63 раз.
Подякували: 102 раз.

Re: Список графських родів

Повідомлення Вернер » 21 вересня 2018, 16:20

РОЗУМОВСЬКІ – козац., дворянський, графський і князівський рід, який походить від козака Козелецької сотні Київського полку Якова Романовича Розума (17 ст.). Від його синів – козаків Івана та Григорія (р. н. невід. – п. бл. 1730) – беруть початок дві гілки роду.

Серед онуків Івана – Петро Іванович (р. н. невід. – п. 1771), ніжинський полковник (1753–71), та Василь Іванович (1727–1800), гадяцький полковник (1755), бригадир (1762) та відставний генерал-майор (1762). На дітях Василя ця гілка роду згасла.

У Григорія від шлюбу з Наталією Кирилівною, уродженою Демешко-Стрешенцовою (Розумиха; р. н. невід. – п. 1762), було 3 сини – Данило, Олексій та Кирило – і три дочки: Агафія, Віра та Ганна. Піднесенню роду сприяв Олексій Григорович (див. О.Г.Розумовський; 1709–71), граф "Священної Римської імперії германської нації" (16 квітня 1744) та Рос. імперії (15 липня 1744), із 1742 – морганатичний чоловік рос. імп. Єлизавети Петрівни. Рос. графський титул був поширений на молодшого брата Олексія – Кирила Григоровича (див. К.Розумовський; 1728–1803) – та матір – Наталію Кирилівну, яка ще 1742 отримала звання статс-дами імператорського двору. Сестри Олексія – Агафія Будлянська, Віра Дараган і Ганна Закревська – та їхні чоловіки отримали рос. дворянство, найвищі посади, обширні маєтки та стали невід'ємною частиною рос. й укр. аристократії. Єдина дочка старшого і рано померлого брата Данила – Євдокія (бл. 1728 – 1749), фрейліна імператорського двору, – стала дружиною камергера графа Андрія Олексійовича Бестужева-Рюміна (р. н. невід. – п. 1768), сина канцлера.

Родове прізвище Розум було змінене на більш аристократичне – Розумовські. Незважаючи на те, що походження Р. було широко відоме та й ніколи не приховувалося самими представниками роду, з'явилася фантастична генеалогія, за якою родозасновником був міфічний польс. шляхтич Рожинський.

За різними версіями, в Олексія Григоровича від шлюбу з імп. Єлизаветою Петрівною були нащадки. Серед них називають княжну Августу Тараканову (1744–1810), також відому як черниця моск. Свято-Іванівського монастиря Досифея; племінника Олексія – Андрія Осиповича Закревського (1742–1804) – та ін. В Олексія Григоровича були позашлюбні діти, які носили прізвище Умських. Олександра Богданівна Умська, дочка графа, стала дружиною рязанського поміщика Якова Осиповича Кафтирьова та бабусею відомого рос. поета Якова Петровича Полонського.

У Кирила Григоровича від шлюбу із троюрідною сестрою імп. Єлизавети Петрівни – Катериною Іванівною Наришкіною (1729–71) – було численне потомство: 6 синів та 5 дочок. Дочки побралися з представниками найвідоміших родів Рос. імперії: Апраксіних, Загряжських, Васильчикових, Гудовичів. Серед синів найбільш відомі старший син – граф Олексій Кирилович (див. О.К.Розумовський) – та третій – граф Андрій Кирилович (див. А.Розумовський). Останній 24 листопада 1814 отримав титул князя, а 28 листопада 1815 – найяснішого князя. Однак, оскільки в Андрія Кириловича не було законних нащадків, князівська гілка роду згасла з його смертю 1836. Інші сини Кирила Григоровича також посідали високе становище в ієрархії Рос. імперії: граф Петро Кирилович (1751–1823) – генерал-поручик (1789), дійсний таємний радник (1798), сенатор (з 1796), обер- камергер імператорського двору (1814), петерб. губернський предводитель дворянства (1801–05); граф Лев Кирилович (1757–1818), учасник російсько-турецької війни 1768–1774 і російсько-турецької війни 1787–1791, – генерал-майор (1790); граф Григорій Кирилович (1759–1837) – бригадир (1789), автор праць із мінералогії та геології, досліджував надра (один з мінералів названий на його честь розумовскіном), засновник Т-ва любителів фізики (Лозанна, Швейцарія), член Петерб. АН (1790) та багатьох наук. т-в; граф І ван Кирилович (1761–1802), учасник російсько-турецької війни 1787–91, – генерал-майор (1796). Із братів Р. – синів Кирила Григоровича – законних нащадків залишив лише старший із братів – Олексій Кирилович. Одна з його дочок Варвара Олексіївна (1778–1864) стала дружиною відомого малорос. генерал-губернатора кн. Миколи Григоровича Рєпніна, друга – Катерина Олексіївна (1783–1849) – дружиною міністра нар. освіти графа Сергія Семеновича Уварова (1788–1855). Молодший із синів – граф Кирило Олексійович (1777–1829), дійсний камергер (1799), був душевнохворим, залишився неодруженим та нащадків не мав, старший – граф Петро Олексійович (1775–1835) – генерал-майор (1799), дійсний камергер (1801), дійсний статський радник (1806), чиновник з особливих доручень при новорос. генерал-губернаторові (1806–16) – також помер неодруженим та бездітним. З його кончиною згас рід Р. у Рос. імперії.

Однак існує австрійс. гілка роду, що походить від Григорія Кириловича. Його потомство в Рос. імперії не було визнане законним, оскільки шлюб із баронесою Терезією-Єлизаветою Шенк фон Кастель (1785–1818) був укладений без розлучення з першою дружиною – баронесою Генріеттою Мальцен (1781– 1827). 2 липня 1811 указом австрійс. імп. Франца I Габсбурга Григорій Кирилович визнаний у спадковій графській гідності Богемського королівства. Після смерті 1818 другої дружини Григорій Кирилович разом із дітьми Максиміліаном, Львом та Єлизаветою назавжди залишив Рос. імперію, прийняв австрійс. підданство та перейшов у лютеранство. Онук Григорія Кириловича – граф Каміл Львович (1852–1917) – доклав значних зусиль до реставрації родинних поховань та гетьман. палацу в Батурині (1911–12), цікавився історією роду. Австрійс. гілка продовжує існувати і нині. Онука Каміла – графиня Марія Андріївна (н. 1923), багаторічний працівник слов'ян. відділу Австрійс. нац. б-ки (1946–86), дослідниця творчості та життя рос. поетеси Марини Цвєтаєвої, історії роду Р., долі княжни Тараканової. Р. продовжують добродійну діяльність своїх пращурів – 2006 вони передали Київ. ін-ту експериментальної хірургії сучасне медичне обладнання.

Брати Р. – сини Кирила Григоровича – залишили значне позашлюбне потомство, яке заснувало нові дворянські роди. Петро Кирилович мав сина Миколу Миколайовича Оржицького (1796–1861), декабриста, засланого на Кавказ, прапорщика у відставці (1832), та дочку Софію Петрівну Взумровську, в одруженні – Крюковську; Іван Кирилович – Дарію Іванівну, яка стала дружиною надвірного радника Василя Герасимовича Удовика; Лев Кирилович – сина Іполита Івановича Подчаського (1792–1879), сенатора (1852) і дійсного таємного радника (1871), та двох дочок: одну – за Шотом, другу – за д'Андре. Від Олексія Кириловича бере початок потужний і впливовий рід Перовських.

Рід Р. внесений до 5-ї частини Родовідних книг Черніг. та Петерб. губерній. Герби Олексію та Кирилу Р. було пожалувано дипломом від 1 березня 1751. Герб Кирила Р. внесений до 1-ї частини "Общего гербовника дворянских родов Всероссийской империи".
Час плине

Аватар користувача
 
Повідомлень: 303
З нами з: 22 квітня 2016, 11:19
Подякував (-ла): 63 раз.
Подякували: 102 раз.

Re: Список графських родів

Повідомлення Вернер » 04 грудня 2018, 13:39

ХРЕБТОВИЧІ (Хрептовичі, Храптовичі) — магнатський, згодом — графський рід, який, за родовою легендою, бере початок в 11— 12 ст. Однак першою документально засвідченою особою з цього роду є литовський боярин Вишгерд (Вишигерд, Візігерд) Хребтович, котрий згадується 1413 в акті Городельської унії та отримав герб "Одровонж". Х. були пов’язані родинними стосунками з відомими аристократичними родами — князями Глинськими, Гольшанськими, Сангушками, Четвертинськими, Чорторийськими, магнатами Горностаями та ін. Представники роду обіймали державні посади у Великому князівстві Литовському та мали маєтності на Волині та в Білорусі. Їм належали маєтки Мокободи (нині село Мазовецького воєводства) та Вишков (нині м. Вишкув Мазовецького воєводства; обидва в Польщі), Богурин (згодом Бугрин; нині с. Бугрин Гощанського р-ну Рівнен. обл.), Щорси (нині село Гродненської обл., Білорусь) та ін., а з 18 ст. — м. Бешковичі (нині міськ. с-ще Бешенковичі Вітебської обл.), Ковалевичі (нині село Мінської обл.) та Вишневе (маєток "Одровонж"; нині с. Вішнев Мінської обл.; усі в Білорусі).

Піднесення роду пов’язане з діяльністю братів Яна, Мартина, Василя та Федора Богдановичів Х., нащадки яких називалися ще Литовор-Хребтовичами.

Ян (Івашка) Богданович (р. н. невід. — п. 1513) — підскарбій надвірний литовський (1482—93), слонімський намісник (із 1492), маршалок дворний (1494), намісник новогрудський (із 1499), дрогичинський (із 1509), кобринський (1513), маршалок королівський (1509), посол до Королівства Польського та Великого князівства Московського.

Василь Богданович (р. н. невід. — п. 1513) — володимирський намісник (1495—1513). Від нього походить волин. гілка роду, яка називалася Хрептовичи-Богуринські (див. Хребтовичі-Богуринські).

Мартин Богданович (р. н. невід. — п. 1526) — підскарбій надвірний литовський (1502—04), конюший дворний та ловчий литовський (1505—09), маршалок королівський (із 1524); за участь у заколоті 1508 князів Глинських ув’язнений (1509—11).

Федір (Федько) Богданович (р. н. невід. — п. 1528) — підскарбій надвірний литовський (1493) та земський (1501—08), посол до Тевтонського ордену; король польс. і вел. кн. литов. Сигізмунд I 1522 віддав йому в опіку Богородицький монастир у Лаврашеві (місцевість на правому березі р. Німан) і 1526 — Пересопницький монастир на Волині; за участь у заколоті 1508 князів Глинських ув’язнений (1509—11).

До волин. гілки належав Мелентій (Мелетій) Іванович (р. н. невід. — п. 1593), правнук Василя Богдановича, архімандрит Києво-Печерської лаври (1574—93) і єпископ Володимирський та Берестейський (1588—93), відомий церк. діяч, полеміст і просвітник.

Найбільш потужною була молодша гілка, що походила від Федора Богдановича. Син Федора — Юрій (у чернецтві — Герман; р. н. невід. — п. 1558), архієпископ Полоцький, Вітебський і Мстиславський (1551—58). Правнуком архієпископа був Юрій Адамович (1586—1650), сенатор Речі Посполитої, каштелян смоленський (з 1632) і жмудський (з 1943), воєвода парнавський (1645) і новогрудський (1646—50), який уславився буд-вом катол. костьолу Святих Якова та Філіппа у Вільні (нині м. Вільнюс; 1624). У 17 ст. рід окатоличився, що відзначив М.Смотрицький у своєму "Треносі".

До цієї ж гілки належав Йоахим-Ігнаци-Юзеф (1729—1812), перший граф Литовор-Хребтович, громад., політ. і держ. діяч Речі Посполитої, поет, публіцист і перекладач, гуманіст, економіст, один із творців та багаторічний член Едукаційної комісії в Речі Посполитій (1773), міністр закордонних справ ВКЛ (1791), останній литов. канцлер (1793), засновник "Товариства друзів науки" у Варшаві. Він планував провести аграрну реформу, яка б супроводжувалася ліквідацією кріпацтва. У с. Щорси побудував розкішний палац, унійну церкву, школу, зібрав величезну б-ку (понад 10 тис. томів), куди ввійшла частина зібрання Ю.Залуського, та архів (понад 150 сеймових і сеймикових актів, королів. листів та ін.), перетворивши маєток на центр культ. й наук. життя. У щорській б-ці працювали А.Міцкевич, Й

.Лелевель та ін. видатні діячі к-ри, активно користувалися нею члени Київської археографічної комісії. 1914 внаслідок воєнних дій б-ка була вивезена до Вільно, Варшави та Києва. Найбільша її частина зберігається нині в Бібліотеці національній України імені В.Вернадського в Києві.

Старший син Йоахима — граф Адам (1768—1844), візитатор шкіл Віленського навч. округу, меценат, бібліофіл і просвітитель, учасник повстання Т.Косцюшка, а молодший — граф Іринеюш-Міхал (Іриній Юхимович; 1775—1850), дійсний таємний радник (1835), гофмаршал рос. імператорського двору (1809—35). Графський титул "Священної Римської імперії германської нації", наданий 1752 їхньому батькові, був 1843 визнаний у Рос. імперії. Єдиний син Іринія Юхимовича — граф Міхал-Йоахим (Михайло Іринійович; 1809—92), рос. дипломат і держ. діяч, таємний радник (1854), надзвичайний посланник і повноважний міністр у Королівстві обох Сицилій (1847—53), Бельгії (1853—56), Великій Британії (1856—58), обер-гофмейстер (1862) та обер-камергер (1873) рос. імператорського двору, член Держ. ради Рос. імперії (1877), зять канцлера графа К.Нессельроде. Михайло Іринійович нащадків не залишив. А тому імператорським указом від 9 червня 1893 Михайлу Аполлінарійовичу Бутеньову (1844—97), надзвичайному посланнику та повноважному міністру в Баварії та Саксен-Кобурзі (1895—97), камергеру імператорського двору (1883), сину графині Марії Іриніївни з Хрептовичів (1811—90) та дійсного таємного радника і члена Держ. ради Аполлінарія Петровича Бутеньова (1787—1866), було дозволено приєднати прізвище і титул свого дядька Михайла Іринійовича з правом успадкування лише старшим у роді. 1899, після смерті графа Михайла Аполлінарійовича Хрептовича-Бутеньова, титул та прізвище успадкував його рідний брат, колезький асесор Костянтин Аполлінарійович Бутеньов (1848—1933). Ця гілка роду існує і сьогодні.
Мицик Ю.А., Томазов В.В.
дата публікації: 2013 р.
Час плине

Аватар користувача
 
Повідомлень: 303
З нами з: 22 квітня 2016, 11:19
Подякував (-ла): 63 раз.
Подякували: 102 раз.

Re: Список графських родів

Повідомлення Вернер » 17 грудня 2018, 18:21

ШЕНБОРНИ (Schönborn) — ніецький. графський рід.
1728 єпископ бамберзький і архієпископ майнцький граф Лотар-Франц Шенборн одержав від віденського двору найбільше володіння провідника визвол. війни угор. народу проти Габсбургів 1703—11 кн. Ференца II Ракоці із центром у м. Мукачеве, яке пізніше подарував своєму племінникові Фрідріху-Карлу Шенборн — імператорському віце-канцлеру, бамберзькому і вюрцбурзькому єпископу.
На поч. 1729 імп. Карл VI Габсбург подарував останньому ще й сусідній маєток Святого Міклоша (нині смт Чинадійово Мукачівського р-ну Закарпат. обл.).
Так виникла величезна Мукачівсько-Чинадійовська латифундія (домінія), що займала понад 60 % комітату Берег. За величиною (2,3 тис. км)
Час плине

Аватар користувача
 
Повідомлень: 303
З нами з: 22 квітня 2016, 11:19
Подякував (-ла): 63 раз.
Подякували: 102 раз.

Re: Список графських родів

Повідомлення Вернер » 10 січня 2019, 20:57

Український історичний збірник , Вип . 12, 2009


Кривошея Ігор (Умань)

ПОЛЬСЬКІ АРИСТОКРАТИ ПОТОЦЬКІ (ГЕРБ «ПИЛЯВА») В РЕЦЕПЦІЇ ФІЛІПА ВІГЕЛЯ*
* Автор висловлює щиру подяку Касі імені Йозефа Мяновського за надану стипендію для наукового стажування в Республіці Польщі (вересень 2008 р.), що дозволило завершити пропоновану статтю.

«Прошлое само по себе есть призведение искусства, в нем нет ничего лишнего. Настоящему никогда не достичь подобного совершенства. Поэтому цепляться за воспоминаная необходимо». (Маттеучи Ф. Праздник цвета берлинской лазури: Роман / Пер. с ит. А. Лентовской. – СПб., 2008. – С. 86.)

Важливість джерельної бази для історичного дослідження важко переоцінити. Саме джерела відіграють важливу, навіть першочергову, роль у спробі історика реконструювати минуле.
Серед всього загалу джерел особового походження виділяють групу «исторических источников, функцией которых является установление межличностной коммуникации в эволюционном и коэкзистенциальном целом и автокоммуникации. Они наиболее последовательно воплощают процесс самоосознания личности и становление межличностных отношений. К источникам личного происхождения относятся дневники, частная переписка (эпистолярные источники), мемуары-автобиографии, мемуары«современные истории», эссеистика, исповеди»1.
Щоденники та мемуари (спогади, записки тощо) – унікальні історичні джерела, які несуть на собі печатки епохи й індивідуальності, й водночас презентують нам факти, що з якихось – об’єктивних чи суб’єктивних – причин не знайшли відображення в офіційних документа конкретної історичної доби. Вони зберігають в собі «дух часу», коли історичні факти, образи чи особистості сприймаються на емоційно-психологічному рівні індивідууму – учасника чи свідка суспільних подій. Причини, які спонукали їх писати, були різними, але головне це те, що вони таким чином намагалися зафіксувати в написаному тексті свою ідентифікацію в цьому минулому, свою роль в історичному процесі, намагаючись тим самим у такій формі відобразити суспільне життя того часу, в якому вони жили. Варто пам’ятати, що мемуарна література містить дворівневу історичну інформацію про минуле (події описуваних у мемуарні текстах) та сьогодення (час написання цих текстів), яка творить історичний образ – «результат реконструкції в свідомості людини походження, основних внутрішніх і зовнішніх прикмет історичної персоналії, явища, процесу, цілої епохи формується на основі світовідчуття, світосприймання і світорозуміння»2.
Залучення спогадів чи записок у загальний комплекс історичних джерел несе у собі серйозні переваги, адже порівняно « с другими источниками личного происхождения именно в мемуарах с наибольшей последовательностью и полнотой реализуется историческое самосознание личности – в этом и состоит специфическая социальная функция мемуаров как вида источников»3. Різні автори щоденників та спогадів дають різні оцінки одним й тим же подіям, особистостям: «По большей части исторические записки составляются государственными людьми, полководцами, любимцами царей, одним словом, действующими лицами, которые, описывая происшествия, на кои они имели влияние и в коих сами участвовали, открывают потомству важные тайны, едва угадываемые современниками: их записки – главнейшие источники для истории. Но если сим актерам ведомо все закулисное, то между зрителями разве не может быть таких, коих замечания пригодились бы также потомству? Им одним могут быть известны толки и суждения партера; прислушиваясь к ним внимательным ухом, они в то же время могут зорким оком проникать в самую глубину сцены, и если они хоть сколько-нибудь одарены умом наблюдательным и счастливою памятью, то сколько любопытного и неизвестного могут сообщить они своим потомкам!»4 Таким чином, спогади є цінним історичним джерелом, бо репрезентують прагнення «запечатлеть для современников и потомства опыт своего участия в историческом бытии, осмыслить себя и свое место в нем»5. Мемуари, спогади, щоденники привертають увагу зрозуміло в першу чергу істориків6, філологів7, а також психоісториків8. Проаналізувати абсолютно всі джерела, які досліджує мемуаристика, на предмет згадки або рецепції російською елітою польських аристократів Потоцьких (герб «Пилява»), досить складно, і, це напевне справа не однієї студії. Тому для пропонованої розвідки обрано дуже цікаві «Записки», що належать перу Філіпа Філіповіча Вігеля (1786– 1856), які були опубліковані у 1891–1893 рр. на сторінках «Русской Старины». Вихідець з русифікованих шведів, автор цих мемуарів досягнув значних успіхів у сходженні кар’єрною драбиною. З 1800 по 1824 р. служив на різних посадах в міністерствах закордонних справ, внутрішніх справ та фінансів. У 1824–1826 рр. був віце-губернатором Бесарабії, а наступні два роки (1826–1828) – градоначальником міста Керч. З 1829 по 1840 р. як директор очолював Департамент духовних справ іноземних віросповідань. Вийшовши у відставку в чині таємного радника (1840 р.), Ф. Вігель, останні роки життя мешкав то у Санкт-Петербурзі, то у Москві. Щоб зрозуміти загальну тональність ставлення Ф. Вігеля до аристократів Потоцьких варто звернути увагу на слова, що характеризують його особисте ставлення до поляків, для яких «отчизна им милее всего на свете. Я не думал быть защитником поляков, тем болем что имею много причин негодовать на них, но я люблю истину и вспомнил поляков. Вековая их вражда погасла в изумлении пред победившим их гением Екатерины; ее народ разделил с нею невольное их уважение; но когда потом увидели они свои завоевателей на коленях в грязи перед теми, коих почитали своими друзьями и наставниками, то удивление прошло, и прежде чем они стали нас вновь ненавидеть, уже научились они нас презирать»9. Серед польського аристократичного загалу і серед Потоцьких, особливо тульчинської гілки – цих «польских Атридов», що мали «гораздо более семи смертельных грехов» – автор «Записок» відзначає відомого вченого та письменника Яна Потоцького (1761–1815). Про якого пише, що «как же пропустить графа Ивана Потоцкого, просвещеннейшего и оригинальнейшего из поляков, который по случаю отправления нашего посольства был принят в русскую службу тайным советником? (…) В исторических и других изысканиях своих был он упорно трудолюбив, как немец, а в заключениях, кои выводил он из своих открытий, легкомыслен, как поляк. Неутомимые его упражнения, беспрестанное напряжение умственных сил, вместе с игривостью самого живого воображения, кажется, были несколько вредны для его рассудка. Говорят, что жемчужины не что иное, как накипь в морских раковинах, их болезнь: так точно и легкое повреждение рассудка у Потоцкого произвело прекрасные перлы, два французские романа»10. Захоплюючись письменницьким талантом Яна Потоцького, Філіп Вігель, разом із тим, відзначає, що дивацтва його «заметны в самом наряде; он был в одно время и небрежен и чистоплотен, совсем не заботился о покрое платья своего, но всегда был изысканно опрятен. Иногда по недосугам не имел он времени дать обрезать себе волосы, и они почти до плеч у него развевались, как вдруг, в минуту нетерпения, хватал он ножницы и сам стриг их у себя на голове и вкривь и вкось, после чего, разумеется, смешил всех своею прической. В отношении к Головкину вел он себя отменно прилично, не подавал ему ни малейшего повода к неудовольствию, зато и не баловал излишнею почтительностью. Всегда углубленный в науку, он заслонял себя ею от наших сплетен, хотя и жил посреди них. Он был немного кривобок, и правое плечо было у него выше левого; имел лицо бледное, черты довольно приятные, глаза голубые и, нет в том сомнения, точно помешанные»11. Також він акцентує увагу на нещасливому шлюбі Яна Потоцького і звинувачує в цьому доньку Станіслава Щенсни Потоцького – Констанцію (1781–1852). Хоча згадуючи про неї, Філіп Вігель помиляється в кількості не те, що доньок, а й загальної кількості дітей графа: «Он уже несколько лет был женат на одной из двенадцати или пятнадцати дочерей графа Потоцкого же, Феликса, которого в переводе поляки называли Щенсным, то есть Счастливым, вероятно, потому, что он весьма счастливо изменил старому своему отечеству; сыновья же сего Феликса, чтобы загладить его преступление, изменяли новому, а дочери изменяли только мужьям. Ту, которая была за нашим Яном Потоцким, звали Констанция, хотя она была непостоянна, как все польки, ни более, ни менее, и муж любил ее без памяти, хотя она была хромая и хотя она его терпеть не могла, потому что почитала горбатым. Несколько лет спустя после нашего путешествия она бежала от него с каким-то родственником; но по крайней мере не хотела, подобно другим своим соотечественницам, вмешивать религию вдела распутства, не разводилась с ним и не выходила ни за кого замуж. В отчаянии о ее потере он зарезался бритвою»12. Про його брата – Северина Потоцького (1762–1829), одного з фундаторів університету в Харкові, Філіп Вігель, відзначаючи наукові здібності та поєднуючи з етнічною релігійну неприязнь, та порівнюючи їх, писав: «граф Северин Осипович, умел науке давать удивительную привлекательность и нас, невежд, заставлял приступать к ней не только без боязни, но и с особенным наслаждением»13, але «наши сильные не больно уважали православие: Головкин был реформатор, Потоцкий католик, а Байков не пренадлежал ни к одной вере»14. «Старший брат Ивана Осиповича, сибирского нашего спутника, он гораздо любезнее его был в обществе, имел менее странностей, столько же познаний, воображение столь же живое и сверх того государственный ум, которого в том не было. Неподалеку от Одессы поселил он сотни две крестьян, сию колонию, деревню назвал Севериновкой и затеял в ней обширные виноградники. Сколь приятно было, говорили, посещать его там по его приглашениям, столь же ужасно было вкушать предлагаемое им и восхваляемое, на месте выделываемое вино. Сия отдаленная ветвь Потоцких ничего, кроме имени и происхождения, не имела общего с тульчинскими Потоцкими; к сожалению, однако же, посредством браков соединялась иногда с ними. Тогда я еще не был осчастливлен знакомством графа Северина; несколько времени спустя удостоивал он меня особою благосклонностию»15.
Про господарську і політичну діяльність Станіслава Щенсни Потоцького (1751–1805) Філіп Філіпович пише так, щоб лише підкреслити негативні риси його особистості: «У богатых жидов он насильно занимал большие суммы; по соседству все имения, коих завладение представляло ему выгоды, отхватывал он посредством заводимых тяжб, и трепещущие судьи не смели иначе решить, как в его пользу. Таким образом, несметное богатство свое успел он удвоить. Грабительства его прекратились только с поступлением этого края под русское владение; но он заблаговременно передался России, и все им захваченное осталось за ним»16. Описуючи його приватне життя, більш-менш реально оцінюючи загальну ситуацію, автор помиляється в окремих, разом з тим дуже важливих нюансах, які суттєво спотворюють істинну ситуацію, але відображають ту інформаційну атмосферу, що тоді панувала в елітному суспільстві. Оцінки Ф. Вігелем доньок Станіслава Щенсни від шлюбів з Юзефіною Амалією Мнішек (1752–1798) та Софією Вітт (1760–1822) написані в тій же самій тональності, що й враження від батьків. Так, про Вікторію Потоцьку (1780– 1826), він згадує як особу, що відома була своїм переїданням17: «В 1819 году властвовал (в Бесарабії – І. К.) еще Бахметев или, скорее, супруга его Виктория Станиславовна, разводная жена графа Шоазеля-Гуфье, урожденная графиня Потоцкая. Как всякая полька, любила она власть и оттого любила начальствовавшего мужа, безногого, пожилого и хворого. Как полька, любила она деньги и оттого любила дикую еще Бессарабию, в которой видела для себя золотой рудник. Как полька, любила она роскошную жизнь, всякий вечер принимала у себя гостей и часто делала балы. Она жила во вновь построенном каменном доме о двух этажах, в нижней части города. Общество при ней процветало, тешилось, а земля платила за его увеселения: ведь нельзя же забавлять людей все даром. Министром финансов ее был армянский архиепископ Григорий, столь же любезный, как глубоко и откровенно безнравственный человек; я бы его возненавидел, если б он принадлежал к православному духовенству, но до чуждой мне веры какое мне дело? и мы всегда жили с ним по-приятельски. Сей весельчак в архиерейском доме давал иногда и балы, присутствовал при танцах, но сам не принимал в них участия. Собирателями не совсем добровольных приношений были вызванные ею из Подольской губернии евреи»18. Враження, які передає нам Ф. Вігель про Розу Потоцьку (1775–1846), перекликаються з його загальною оцінкою польського народу: «О третьей, Розе, вечно враждебной России, на которой, против воли матери, женился граф Владислав Браницкий и которую почтенная свекровь не пускала на глаза, не говорил я ни слова. О добродетелях других сестер и братьев лучше умолчать»19. Описуючи шлюб впливового графа з Софією Вітт, Ф. Вігель помилково пише, що той «пленился графиней Витт в одно время с Феликсом, старшим сыном своим от первого брака. По условию с сыном, она предпочла отца и вышла за него, стыдодеяния свои соединив со злочестием Потоцких. (…) От сего кровосмешения родилось три сына и две дочери, из них Ольга меньшая. И безумный Феликс не подумал о том, что себя и братьев лишает большой части наследства. Какая была развязка в этой семейной драме? Старик, наконец, узнал всю истину; вскоре затем последовали две внезапные кончины, сперва сына, потом отца»20. Хоча одразу намагається відхреститися від висловленого: «Клевета в таких случаях до некоторой степени извинительна и весьма походит на правду. Польские дворяне говорили тогда о черной каве, о черном кофее, как о вещи весьма обыкновенной»21. Характеристику ж доньок Станіслава від Софії він «пересипає» розповіддю про матір: «Опять принужден сделать отступление; но как, назвав знаменитую у нас тогда Ольгу Потоцкую, не рассказать чудную историю о ее матери и о ее семействе? В одном из константинопольских трактиров была служанкой гречаночка лет тринадцати или четырнадцати; секретарь польского посольства Боскамп сманил ее оттуда и через несколько месяцев уступил польскому же посланнику Деболи. С сим последним совсем распустившеюся розой приехала она в Варшаву, где всех изумила необычайной красотой своей. Она стала жить на свободе, и счастливым, щедрым обожателям ее не было числа; но, наконец, всем им предпочла она одного пожилого польского генерала графа Витта, ибо он один предложил ей свою руку. Не знаю, когда и где встретил ее князь Потемкин, только мужа переманил в русскую службу с генеральским чином и назначил оберкомендантом в Херсон, а жену увез с собою в Яссы. Там щеголял он ею, как великолепным трофеем, а она гордилась привязанностию человека, которого слушалась вся Россия, и который совершенно царствовал в двух княжествах. И великие души, видно, не чужды тщеславию; ибо Потемкин напоказ повез ее и в Петербург. Сопровождаемый многочисленной свитой, верхом для выставки развозил он ее с собою в открытом кабриолете по улицам и гуляньям. После смерти Потемкина, чрез несколько лет, сделалась она знатной дамой»22. Філіп Вігель і далі продовжив переказувати враження санкт-петербурзького світу про Потоцьких, з такою тональністю нібито російська еліта була більш витончена й порядна: «Пасынки и падчерицы вдовы графини Потоцкой завели с нею ужасный процесс, оспаривая законность ее брака, следственно и законное рождение ее детей: ибо Витт был еще жив и не разведен с нею, когда она вступила во второй брак. Сие понудило ее, наконец, приехать в Петербург. Греческие хитрые уловки заменили ей увядшую красоту. Министрам и сенаторам рассыпала она лесть и ласки, для подчиненных не щадила золота. (…) Как ожидать было должно, дело кончилось в ее пользу. Она отправилась в доставшийся ей по разделу город Умань, где, в подражание добродетельной Браницкой, и она развела обширный сад под именем Софиевки. Ей оставалось спокойно доживать век и пользоваться плодами долголетних интриг, как вдруг явилась неумолимая. Ужасна была смерть грешницы: в совершенной памяти, при нестерпимых мучениях, смердящим трупом прожила она несколько месяцев. Весь дом был заражен зловонным воздухом, все бежало от него; одни дочери остались прикованными к ее одру. И как не похвалить их за сей геройский подвиг!»23 Сторінки «Записок» Ф. Вігеля красномовно передають загальне сприйняття жінок з роду Потоцьких у вищому світі, згадуючи Софіїну доньку Ольгу (1802–1861) і порівнюючи її з матір’ю: «Граф Милорадович, который влюбился в молоденькую дочь ее Ольгу. Сия последняя, с дозволения матери, нередко посещала его, просиживала с ним наедине по часу в его кабинете и принимала от него великолепные подарки. От яблони яблочко, говорят, не далеко падает. Говорили, что это польский обычай; но величественный и строгий в приличиях двор Александра смотрел на то не весьма благосклонно»24. Ольга Потоцька була дійсно світською дамою, яка «без памятства любила наряды и не только на себе, но и на других…»25. Далі Ф. Вігель описує не лише долю Софії (1801–1875) та вже згаданої вище Ольги після смерті матері, а й розкриває таємниці їх приватного життя: «После ее смерти сии девицы отнюдь не казались сиротами, меньшая еще менее, чем старшая София, которая в то же время [1821] вышла за скользящего у меня все под пером начальника штаба второй армии, Павла Дмитриевича Киселева. Он умел в Тульчине приобрести более власти, чем сам главнокомандующий Витгенштейн. Сие могущество пленило Ольгу, которая приехала погостить к сестре. Она недолго тут нагостила: Киселева застала ее в объятиях своего мужа, что наделало много шуму в главной квартире. Если сие скопление мерзостей дойдет до потомства, не знаю, поверит ли оно ему. Пусть вспомнит историю семейства Борджиа; а католическая Польша, едва вышедшая из времен насилий и безначалия, право, стоила Италии Средних веков. Еще летом в Одессе увидел я сию столь уже известную Ольгу Потоцкую. Красота ее была во всем своем блеске, но в ней не было ничего девственного, трогательного; я подивился, но не восхитился ею. Она была довольно молчалива, не горда, но и невнимательна с теми, к кому не имела нужды, не столько задумчива, как рассеянна и в самой первой молодости казалась уже вооруженною большою опытностию. Все было разочтено, и стрелы кокетства берегла она для поражения сильных. Как все это уладилось, как просватали ее за Л.А.Нарышкина, все это покрыто тайной и не могло доходить до меня в Кишиневе»26. Далі більше, Філіп Вігель красномовно описує закоханість у Ольгу Ф. Палена: «Ольга Нарышкина, безжалостная, бессердечная, как все Потоцкие, поступала с ним иногда хуже. Прогуливаясь пешком, она по-приятельски заходила навестить его в опрятной, с некоторым кокетством убранной его квартирке. Желая будто ближе посмотреть на картинки, в ней развешанные, она с грязными ногами лазила на канапэ, на кресла и как бы не нарочно раздирала материи, их покрывающие»27. Сімейне життя Ольги з чоловіком, теж на думку автора, було далеким від ідеалу: «Что касается до мужа Ольги, Льва Нарышкина, то он вел самую странную жизнь, то есть скучал ею, никуда не ездил и две трети дня проводил во сне. Она также мало показывалась, но, дабы не отстать от привычки властвовать над властями, в ожидании Воронцова, задумала пленить Палена и, к несчастию, в том успела. Из любви и уважения к нему никто не позволял себе говорить о сем маленьком его сумасбродстве. (…) Шумных удовольствий не было, и потому новый, 1828 год начался весьма тихо, может быть, приятно для тех, кои встретили его в кругу семейств своих и друзей; я же всю эту ночь провел в глубоком сне. Одна Ольга Нарышкина умела начать его забавным образом. Она созвала к себе на вечер все общество свое, составленное из людей ей поклоняющихся или ее забавляющих. Все были костюмированы и замаскированы, и, между прочим, бедную Казначееву, толстую и кривобокую, нарядила она тирольским мальчиком. Муж, по обыкновению своему, в десять часов залег спать; но по условию между им и женою в полночь вся гурьба с шумом вошла в его спальню и заставила его встать с постели. Будто раздосадованный, будто спросонья, будто никого не узнавая, принялся он всех бранить; более всех досталось Казначеевой... На другой день рассказы об этой проделке занимали весь город»28. Оцінки, які дає Філіп Вігель жінкам з роду Потоцьких, що вийшли заміж за російських аристократів, стають зрозумілими, якщо прочитати наступне: «Зато были в Одессе другие графини ко мне весьма благосклонные»29. Конкретно-предметні висновки щодо рецепції Філіпом Вігелем графів Потоцьких можна сформулювати наступним чином. По-перше, відображення життя й діяльності представників роду Потоцьких формувалося під впливом загального сприйняття автором польської аристократії. По-друге, в мемуарах Вігеля поруч з висвітленням простої участі Потоцьких у суспільному житті зустрічаємо колоритні психологічні портрети, а інколи навіть описи, що характеризують фізичне здоров’я окремих осіб. По-третє, найбільш розлогі й детальні фрагменти присвячені жінкам роду Потоцьких. По-четверте, негативна чи позитивна оцінка окремих членів клану Потоцьких автором джерела залежала передусім від особистого контакту з особою, яка згадується.

Анотація Аналізується рецепція приватного життя і діяльності графів Потоцьких в мемуарах Філіпа Вігеля.
Annotation The description of Counts Potockis’ private life and activities in diaries of Fillip Vigel is analyzed.
----------------------------
1 Источники Российской истории: Учеб. пособие для студентов вузов / И. Н. Данилевский, В. В. Кабанов, О. М. Медушевская, М. Ф. Румянцева. – М.: РГГУ, 2000. – С. 466.
2 Світланко С. Суспільний рух в Україні кінця XVIII – початку ХХ століття: образи історичної діалектики // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – Вип. 2. – К., 2006. – Ч. 1. – С. 309.
3 Тартаковский А. Г. 1812 год и русская мемуаристика: опыт источниковедческого изучения. – М., 1980. – С. 24.
4 Вигель Ф. Ф. Записки: В 2 кн. – М., 2003. – Кн. 1 – С. 5
5 Тартаковский А. Г. Указ. соч. – С. 23.
6 Тартаковский А. Г. Русская мемуаристика XVIII – первуй половины XIX в.: От рукописи к книге. – М., 1991; Тартаковский А. Г. Русская мемуаристика и историческое сознание XIX века. – М., 1997; Минц С. С. Мемуары и российское дворянство: Источниковедческий аспект историко-психологического исследования. СПб., 1998; Минц С. С. Русская мемуаристика последней трети XVIII – первой трети ХIХ вв. в контексте историко-психологического исследования: Дис. ... д-ра ист. наук: 07.00.09. – Краснодар, 2000; Ежова С. А. Мемуары воспитанников Казанского университета как исторический источник, XIX в.: Дис. ... канд. ист. наук: 07.00.09. – Казань, 1995.
7 Земледельцева Т. О. Воспоминания А. А. Фета и мемуарная природа его прозы: Автореферат дис…. канд. филол. наук: 10.01.01. – Тверь, 2008.
8 Павелець Т. Психоісторики в дебатах з історією // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – Вип. 2. – К., 2006. – Ч. 1. – С. 155–184.
9 Вигель Ф. Ф. Записки: В 2 кн. – М., 2003. – Кн. 1 – С. 84.
10 Там само. – С. 322.
11 Там само. – С. 323.
12 Там само. – С. 323.
13 Там само. – С. 322.
14 Там само. – С. 325.
15 Там само. – Кн. 2. – С. 1089.
16 Там само. – С. 1077.
17 Там само.
18 Там само. – С. 1067.
19 Там само. – С. 1077–1078.
20 Там само. – С. 1078.
21 Там само.
22 Там само. – С. 1076–1077.
23 Там само. – С. 1078.
24 Вигель. – Кн. 2 – С. 1078.
25 Там само. – С. 1086.
26 Там само. – С. 1079.
27 Там само. – С. 1285.
28 Там само. – С. 1286, 1289–1290.
29 Там само. – С. 1079.
Час плине


Повернутись до Графські роди

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Balymba, Bing [Bot], Google [Bot], Google Adsense [Bot], Vic-tor