Татари
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: Татари
ТАТАРИ В УКРАЇНІ. Татари — назва, що вживалася для означення багатьох етнічних та політ. спільнот степової Євразії різноманітної мовно-культ. приналежності — тюркської, монгольської, фіно-угорської та тунгуської. Найраніше cлово "татар" засвідчено написом тюркськими рунами бл. 734 в назві племінного об’єднання "отуз-татар" ("тридцять татар"; локалізується в Пн.-Сх. Монголії), яке повстало проти Тюркського каганату. Після розпаду останнього татари відомі як плем’я або скоріше племінний союз на території сучасної Монголії; входили до складу каганату кімеків (кінець 8 — 10 ст.) та, можливо, каганату киргизів (840 — поч. 10 ст.). Татари зажили слави войовничого народу, але не створили власної д-ви, а через племінний розбрат були об’єктом маніпуляцій з боку сусідів.
Династії степового походження Ляо (кидані) та Цзінь (чжурчжені), які правили в Пн. Китаї в 10 — на поч. 13 ст., з метою контролю над пн. пограниччям нацьковували татар на ін. степові народи, зокрема монголів, перешкоджаючи останнім творити власну державність. Однак між 1196 та 1202 відроджуваний під проводом Чингіз-хана каганат монголів завдав татарам низку поразок, які на знак помсти супроводжувалися масовими стратами татар та знищенням їхньої племінної організації. Але монголи включили до свого складу чимало татар у статусі рабів, а саме ім’я татар не лише було перейняте степовим населенням Монгольської імперії, переважно тюркомовним, але й закріпилося і за самими монголами (китайці називали монголів "чорними татарами", мешканці Європи — монголами/моалами, татарами/тартарами, монголо-татарами). У Сх. Європі монголи від першої появи 1223 були знані під іменем як монголів, так і татар.
У зх. улусах Монгол. імперії порівняно нечисленні монголи були асимільовані тюркським населенням степів, і тому назва "татари" поширилася на всіх степовиків. На території сучасної України до складу татар увійшло степове населення з конфедерацій половців та клобуків чорних. Адм. устрій Золотої Орди запровадив улуси та десяткову організацію населення і знищив племінний поділ; унаслідок цього чисельніші місц. половці асимілювали (мовно і культурно) ін. монгол. та тюркські етноси, яких були занесено на територію України в ході завоювання. Ця асиміліція відбилась у словнику-хрестоматії, відомому як "Codex Cumanіcus" (складений катол. місіонерами в Золотій Орді). У свою чергу, улусний поділ зумовив формування в улусних кордонах регіональних груп татар, причому деякі з них розвинулися в самостійні д-ви. Відповідно до території та політ. статусу ці відділи татар ідентифікувалися за назвою краю (буджацькі татари, сибірські татари), столичного міста (кримські татари, астраханські татари, казанські татари) або навіть етноніма (ногайські татари).
З поч. 14 ст. татари як постійні мешканці з’являються на території Великого князівства Литовського, що засвідчили 1324 місіонери-францисканці. Литов. князі стимулювали поселення татар на своїй території, головно навколо Тракая (Литва), Вільно (нині м. Вільнюс), Ліди, Ошмян, Гродна, Новогрудка (нині всі міста Гродненської обл., Білорусь). Литов. татари до 16 ст. зберігали пам’ять про оселення у володіннях вел. кн. литов. Ольгерда татар із військ золотоординського хана Джанібека. Ординські поселенці прибували в різному статусі. Одні були бранцями, захопленими під час походів литов. князів у причорномор. степи. Ін. були втікачами, які шукали в Литві притулку від усобиць, що супроводжували політ. кризу Золотої Орди від 1359 до самого її занепаду. Масового характеру набули переселення татар за правління Ягайла та Вітовта. Після 1380 на Лівобережжі дістав значні володіння син Мамая Мансур-Кият із двома синами, які започаткували рід князів Глинських; 1397 було дано притулок хану Тохтамишу з численними прибічниками; у Литві 1409—11 перебували сини Тохтамиша на чолі з найстаршим Джелал-ед-Діном; 1427 чимала група переселенців прибула в околиці Києва та на Поділля. Припинення міграції слід пов’язувати з утворенням Кримського ханату, яке принесло в степи Пн. Причорномор’я політ. стабілізацію. Слід згадати про заходи крим. ханів, спрямовані на заселення підвладних територій.
У ВКЛ татар. бранців, як правило, осаджували в прикордонних селах, а серед їхніх повинностей були різні воєнні обов’язки. Їх, зазвичай, навертали у християнство, і вони швидко асимілювалися навколишнім слов’ян. населенням. На території України осн. регіоном їхнього розміщення була південна Київщина. Значну кількість татар поселяли на своїх землях магнати Радзивілли, Сапіги та князі Острозькі, зокрема на Волині та Поділлі (напр., поселення в Острозі татар, полонених у Вишнівецькій битві 1512).
Серед добровільних поселенців були представники ординської аристократії ("оглани", "беги", "мурзи"), їхній почет, прості підданці ("козаки"), городяни. Знать і татари-козаки діставали у великокнязівських володіннях земельні пожалування і шляхетські привілеї нарівні із християнами і при тому продовжували вільно сповідувати іслам. Нащадки ординської аристократії були зобов’язані постачати певну кількість коней для потреб великого князя, тоді як переселенці простого походження зобов’язувалися виконувати різні держ. повинності, головною з яких бу- ла воєнна служба в кінноті та кур’єрами великого князя. У воєнний час татари служили в окремих татар. підрозділах — корогвах та стягах, і відповідна адм. організація була заведена для них у мирний час.
Звичайно новоприбульці створювали власні поселення, а городяни — спец. міські дільниці ("татарські кінці"). Це давало їм можливість тривалий час зберігати свою мовну та культ. самобутність. Хоча під кінець 16 ст. ці татари перейняли слов’ян. мови (польс., білорус., укр.), вони трималися ісламської релігії, користувалися араб. письмом, зберігали власну істор. пам’ять та ідентичність і таким чином утворили народність, відому як литов. татари ("Липка татарлари", від тюркської назви Литви "Липка/Лубка"). Під час моск. окупації ВКЛ 1655—60 чимало литов. татар, рятуючись від насильств, переселилися в Україну.
Значна кількість поселенців з татар прийняла у ВКЛ християнство та асимілювалася місц. населенням. Що стосується Правобережної України, то тут бл. 1/3 княжих та шляхетських родів, за оцінкою Н.Яковенко, були татар. походження.
Під час осман. навали 1672 кілька сотень татар перейшли на бік єдиновірців. Проте на загал литов. татари вірно служили Речі Посполитій і навіть брали участь у нац. русі поляків та литовців у 19—20 ст., тому ця етнічна група збереглася до сучасності.
Внаслідок експансії Османської імперії в Пн. Причорномор’ї до її складу ввійшли Крим. ханат (від 1475), Буджак (1484) та степи між Дністром та Дніпром (1538). Усі ці території зазнали припливу татар з Подоння та Поволжя — регіонів, які залишалися бездержавними і політично нестабільними. Осман. адміністрація не втручалася в родоплемінну організацію кочових татар, і вся територія причорномор. степів була за осман. часів зоною кочування татар. племен та племінних об’єднань (орд). У 15—18 ст. на території Буджаку існувало племінне об’єднання, що називалося Буджацька/Білгородська орда (див. Білгородська орда), між Дністром та Дніпром розташовувалися т. зв. очаківські татари, у 16—17 ст. на Нижньому Подніпров’ї кочувала ногайська орда Мансур-оглу, підпорядкована крим. ханам, на поч. 18 ст. цю територію опанували ногайські орди Єдисан, Джамбойлук та Єдічкуль (див. Єдисанська орда, Джамбуйлуцька орда, Єдичкульська орда), що прибули з Поволжя під тиском монгол. племінного об’єднання калмиків. Із серед. 17 ст. калмики намагалися утвердитися й у причорномор. степах, але їх затримали сили Крим. ханату.
Осман. уряд здійснював пряме управління та оподаткування на територіях між Дунаєм та Дніпром, що були включені до складу Очаківсько-Сілістрійського ейялету. Території між Дніпром і Доном входили до складу Крим. ханату, але кочові племена під зверхністю крим. хана та й сама ханська ставка кочували також по осман. територіях.
Політ. стабільність та порядок у часи осман. правління сприяли піднесенню в причорномор. степах кочового скотарства, що мало значні наслідки. Першим був розвиток вивізної торгівлі худобою. Крім того, що місц. татари постачали велику кількість худоби для Осман. імперії, укр. міста теж служили для них великим і доступним ринком, адже звідти худоба потрапляла до країн європ. заходу, де на неї існував значний попит. Другим наслідком стала укр. колонізація степу, що, зокрема, привела до утворення козацтва українського. Торгівля та колонізація, у свою чергу, зумовили широкий культ. взаємообмін між татарами та українцями, що найвиразніше проявився в мові, мист-ві та побутовій к-рі. Тюркський вплив помітний і в антропологічному типі українців. Водночас козацтво, яке поповнювалося також за рахунок татар, стало запозичувати політ. традиції степу; ці традиції визначили специфічні риси організації укр. козацтва та державності, зокрема такі основоположні, як ідея держави-війська, колегіальність управління.
З другого боку, великий попит на рабів з боку ринку Осман. імперії, який (ринок) теж був доступний для причорномор. татар, створив для них стимули до людоловства. Осілі території України, як найближче розташовані, були гол. ареалом для людоловських набігів татар. Тому, навіть попри брак намірів Осман. імперії до експансії в цьому регіоні, останній перетворився на зону воєнного конфлікту. Зрештою він послужив однією з причин завоювання Пн. Причорномор’я Рос. імперією, яке було завершено на 1812.
Внаслідок рос. завоювання татари масово емігрували зі степової України (калмики вимандрували в Китай у січні 1771). Буджацькі татари переселилися в Добруджу. Крим. татари, попри спроби рос. влади інтегрувати їх у рос. сусп-во після масових міграцій кінця 18 ст., масово емігрували з Криму до осман. володінь в Анатолії та на Балканах у 1850—60-х рр. Рос. адміністрація примусово виселила ногайські орди на Пн. Кавказ.
Політику переселень татар здійснював в Україні і уряд СРСР. У ході кампанії індустріалізації на територію Донецької області та Луганської області для праці на вугільних шахтах переселялися казанські/волзькі татари. Надалі ця етнічна група розселилася за межами Донбасу. Вона й нині зберігає етнічну ідентичність, і в ній діють земляцькі орг-ції. Крим. татари були депортовані з Криму 1944 переважно до Середньої Азії. За час перебування в депортації незначна їх кількість змогла повернутися в Крим, а також оселитися в ін. регіонах України. З кінця 1980-х рр. осн. маса повернулася в Україну, оселившись на Крим. півострові.
Галенко О.І.
Династії степового походження Ляо (кидані) та Цзінь (чжурчжені), які правили в Пн. Китаї в 10 — на поч. 13 ст., з метою контролю над пн. пограниччям нацьковували татар на ін. степові народи, зокрема монголів, перешкоджаючи останнім творити власну державність. Однак між 1196 та 1202 відроджуваний під проводом Чингіз-хана каганат монголів завдав татарам низку поразок, які на знак помсти супроводжувалися масовими стратами татар та знищенням їхньої племінної організації. Але монголи включили до свого складу чимало татар у статусі рабів, а саме ім’я татар не лише було перейняте степовим населенням Монгольської імперії, переважно тюркомовним, але й закріпилося і за самими монголами (китайці називали монголів "чорними татарами", мешканці Європи — монголами/моалами, татарами/тартарами, монголо-татарами). У Сх. Європі монголи від першої появи 1223 були знані під іменем як монголів, так і татар.
У зх. улусах Монгол. імперії порівняно нечисленні монголи були асимільовані тюркським населенням степів, і тому назва "татари" поширилася на всіх степовиків. На території сучасної України до складу татар увійшло степове населення з конфедерацій половців та клобуків чорних. Адм. устрій Золотої Орди запровадив улуси та десяткову організацію населення і знищив племінний поділ; унаслідок цього чисельніші місц. половці асимілювали (мовно і культурно) ін. монгол. та тюркські етноси, яких були занесено на територію України в ході завоювання. Ця асиміліція відбилась у словнику-хрестоматії, відомому як "Codex Cumanіcus" (складений катол. місіонерами в Золотій Орді). У свою чергу, улусний поділ зумовив формування в улусних кордонах регіональних груп татар, причому деякі з них розвинулися в самостійні д-ви. Відповідно до території та політ. статусу ці відділи татар ідентифікувалися за назвою краю (буджацькі татари, сибірські татари), столичного міста (кримські татари, астраханські татари, казанські татари) або навіть етноніма (ногайські татари).
З поч. 14 ст. татари як постійні мешканці з’являються на території Великого князівства Литовського, що засвідчили 1324 місіонери-францисканці. Литов. князі стимулювали поселення татар на своїй території, головно навколо Тракая (Литва), Вільно (нині м. Вільнюс), Ліди, Ошмян, Гродна, Новогрудка (нині всі міста Гродненської обл., Білорусь). Литов. татари до 16 ст. зберігали пам’ять про оселення у володіннях вел. кн. литов. Ольгерда татар із військ золотоординського хана Джанібека. Ординські поселенці прибували в різному статусі. Одні були бранцями, захопленими під час походів литов. князів у причорномор. степи. Ін. були втікачами, які шукали в Литві притулку від усобиць, що супроводжували політ. кризу Золотої Орди від 1359 до самого її занепаду. Масового характеру набули переселення татар за правління Ягайла та Вітовта. Після 1380 на Лівобережжі дістав значні володіння син Мамая Мансур-Кият із двома синами, які започаткували рід князів Глинських; 1397 було дано притулок хану Тохтамишу з численними прибічниками; у Литві 1409—11 перебували сини Тохтамиша на чолі з найстаршим Джелал-ед-Діном; 1427 чимала група переселенців прибула в околиці Києва та на Поділля. Припинення міграції слід пов’язувати з утворенням Кримського ханату, яке принесло в степи Пн. Причорномор’я політ. стабілізацію. Слід згадати про заходи крим. ханів, спрямовані на заселення підвладних територій.
У ВКЛ татар. бранців, як правило, осаджували в прикордонних селах, а серед їхніх повинностей були різні воєнні обов’язки. Їх, зазвичай, навертали у християнство, і вони швидко асимілювалися навколишнім слов’ян. населенням. На території України осн. регіоном їхнього розміщення була південна Київщина. Значну кількість татар поселяли на своїх землях магнати Радзивілли, Сапіги та князі Острозькі, зокрема на Волині та Поділлі (напр., поселення в Острозі татар, полонених у Вишнівецькій битві 1512).
Серед добровільних поселенців були представники ординської аристократії ("оглани", "беги", "мурзи"), їхній почет, прості підданці ("козаки"), городяни. Знать і татари-козаки діставали у великокнязівських володіннях земельні пожалування і шляхетські привілеї нарівні із християнами і при тому продовжували вільно сповідувати іслам. Нащадки ординської аристократії були зобов’язані постачати певну кількість коней для потреб великого князя, тоді як переселенці простого походження зобов’язувалися виконувати різні держ. повинності, головною з яких бу- ла воєнна служба в кінноті та кур’єрами великого князя. У воєнний час татари служили в окремих татар. підрозділах — корогвах та стягах, і відповідна адм. організація була заведена для них у мирний час.
Звичайно новоприбульці створювали власні поселення, а городяни — спец. міські дільниці ("татарські кінці"). Це давало їм можливість тривалий час зберігати свою мовну та культ. самобутність. Хоча під кінець 16 ст. ці татари перейняли слов’ян. мови (польс., білорус., укр.), вони трималися ісламської релігії, користувалися араб. письмом, зберігали власну істор. пам’ять та ідентичність і таким чином утворили народність, відому як литов. татари ("Липка татарлари", від тюркської назви Литви "Липка/Лубка"). Під час моск. окупації ВКЛ 1655—60 чимало литов. татар, рятуючись від насильств, переселилися в Україну.
Значна кількість поселенців з татар прийняла у ВКЛ християнство та асимілювалася місц. населенням. Що стосується Правобережної України, то тут бл. 1/3 княжих та шляхетських родів, за оцінкою Н.Яковенко, були татар. походження.
Під час осман. навали 1672 кілька сотень татар перейшли на бік єдиновірців. Проте на загал литов. татари вірно служили Речі Посполитій і навіть брали участь у нац. русі поляків та литовців у 19—20 ст., тому ця етнічна група збереглася до сучасності.
Внаслідок експансії Османської імперії в Пн. Причорномор’ї до її складу ввійшли Крим. ханат (від 1475), Буджак (1484) та степи між Дністром та Дніпром (1538). Усі ці території зазнали припливу татар з Подоння та Поволжя — регіонів, які залишалися бездержавними і політично нестабільними. Осман. адміністрація не втручалася в родоплемінну організацію кочових татар, і вся територія причорномор. степів була за осман. часів зоною кочування татар. племен та племінних об’єднань (орд). У 15—18 ст. на території Буджаку існувало племінне об’єднання, що називалося Буджацька/Білгородська орда (див. Білгородська орда), між Дністром та Дніпром розташовувалися т. зв. очаківські татари, у 16—17 ст. на Нижньому Подніпров’ї кочувала ногайська орда Мансур-оглу, підпорядкована крим. ханам, на поч. 18 ст. цю територію опанували ногайські орди Єдисан, Джамбойлук та Єдічкуль (див. Єдисанська орда, Джамбуйлуцька орда, Єдичкульська орда), що прибули з Поволжя під тиском монгол. племінного об’єднання калмиків. Із серед. 17 ст. калмики намагалися утвердитися й у причорномор. степах, але їх затримали сили Крим. ханату.
Осман. уряд здійснював пряме управління та оподаткування на територіях між Дунаєм та Дніпром, що були включені до складу Очаківсько-Сілістрійського ейялету. Території між Дніпром і Доном входили до складу Крим. ханату, але кочові племена під зверхністю крим. хана та й сама ханська ставка кочували також по осман. територіях.
Політ. стабільність та порядок у часи осман. правління сприяли піднесенню в причорномор. степах кочового скотарства, що мало значні наслідки. Першим був розвиток вивізної торгівлі худобою. Крім того, що місц. татари постачали велику кількість худоби для Осман. імперії, укр. міста теж служили для них великим і доступним ринком, адже звідти худоба потрапляла до країн європ. заходу, де на неї існував значний попит. Другим наслідком стала укр. колонізація степу, що, зокрема, привела до утворення козацтва українського. Торгівля та колонізація, у свою чергу, зумовили широкий культ. взаємообмін між татарами та українцями, що найвиразніше проявився в мові, мист-ві та побутовій к-рі. Тюркський вплив помітний і в антропологічному типі українців. Водночас козацтво, яке поповнювалося також за рахунок татар, стало запозичувати політ. традиції степу; ці традиції визначили специфічні риси організації укр. козацтва та державності, зокрема такі основоположні, як ідея держави-війська, колегіальність управління.
З другого боку, великий попит на рабів з боку ринку Осман. імперії, який (ринок) теж був доступний для причорномор. татар, створив для них стимули до людоловства. Осілі території України, як найближче розташовані, були гол. ареалом для людоловських набігів татар. Тому, навіть попри брак намірів Осман. імперії до експансії в цьому регіоні, останній перетворився на зону воєнного конфлікту. Зрештою він послужив однією з причин завоювання Пн. Причорномор’я Рос. імперією, яке було завершено на 1812.
Внаслідок рос. завоювання татари масово емігрували зі степової України (калмики вимандрували в Китай у січні 1771). Буджацькі татари переселилися в Добруджу. Крим. татари, попри спроби рос. влади інтегрувати їх у рос. сусп-во після масових міграцій кінця 18 ст., масово емігрували з Криму до осман. володінь в Анатолії та на Балканах у 1850—60-х рр. Рос. адміністрація примусово виселила ногайські орди на Пн. Кавказ.
Політику переселень татар здійснював в Україні і уряд СРСР. У ході кампанії індустріалізації на територію Донецької області та Луганської області для праці на вугільних шахтах переселялися казанські/волзькі татари. Надалі ця етнічна група розселилася за межами Донбасу. Вона й нині зберігає етнічну ідентичність, і в ній діють земляцькі орг-ції. Крим. татари були депортовані з Криму 1944 переважно до Середньої Азії. За час перебування в депортації незначна їх кількість змогла повернутися в Крим, а також оселитися в ін. регіонах України. З кінця 1980-х рр. осн. маса повернулася в Україну, оселившись на Крим. півострові.
Галенко О.І.
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: Татари
КРИМСЬКІ ТАТАРИ (самоназва – "къырым татарлар") – тюркський етнос, батьківщиною якого є земля Крим. п-ова. Нині в Україні К.т. живуть переважно в Автономній Республіці Крим (за переписом нас. 2001, в Україні проживало 248,2 тис. крим. татар, із них у АР Крим – 243,4 тис.). За межами України К.т. є в Узбекистані, Таджикистані, Румунії, Болгарії та Туреччині. Традиційну самоназву ("къырым татарлар") в останній час К.т. намагаються замінити на "къырымлы", "къырымлар" (кримці).
Етнонім "татари" (це слово за походженням є монгол.) уперше зафіксований в істор. джерелах 732 в Монголії; це – була назва монголо-тюркського племені, наприкінці 12 ст. винищеного майже дощенту монголами Чингізхана та китайс. військами царства Цзінь. У 13 ст. це слово почали вживати як назву кочових племен монголів та тюрків, які у 1220–40-х рр. здійснили агресію на Сх. та Центр. Європу і захопили у 20–30-х рр. 13 ст. Крим. п-ів. Етнонім "къырым татарлар" поширився від 1475 (після захоплення турками пд. узбережжя Криму).
Початок етнічної, політичної та культурної історії К.т. дослідники датують серед. 13 ст. Поширені в сучасній кримськотатарській ідеології етногенетичні конструкції, що пов'язують початок етносу з появою перших тюрків у Криму в 7–8 ст., а то навіть і в 2–4 ст., позбавлені наукового ґрунту.
Етнонім "татари" (це слово за походженням є монгол.) уперше зафіксований в істор. джерелах 732 в Монголії; це – була назва монголо-тюркського племені, наприкінці 12 ст. винищеного майже дощенту монголами Чингізхана та китайс. військами царства Цзінь. У 13 ст. це слово почали вживати як назву кочових племен монголів та тюрків, які у 1220–40-х рр. здійснили агресію на Сх. та Центр. Європу і захопили у 20–30-х рр. 13 ст. Крим. п-ів. Етнонім "къырым татарлар" поширився від 1475 (після захоплення турками пд. узбережжя Криму).
Початок етнічної, політичної та культурної історії К.т. дослідники датують серед. 13 ст. Поширені в сучасній кримськотатарській ідеології етногенетичні конструкції, що пов'язують початок етносу з появою перших тюрків у Криму в 7–8 ст., а то навіть і в 2–4 ст., позбавлені наукового ґрунту.
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: Татари
ТАТАРИ СЛУЖИВІ — етнічно-станова група у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій. Почала утворюватися в 2-й пол. 14 ст. з полонених та втікачів із Золотої Орди. До кінця 16 ст. Т.с. одержували земельні пожалування під умовою виконання військ. служби та постачання коней для війська. Аналогічні пожалування під умовою служби на користь власника надавали й магнатські родини, осаджуючи татар на власних землях.
Внаслідок подрібнення володінь і зубожіння Т.с. продавали жалувані землі, що привело до зменшення їхньої кількості в 2-й пол. 16 ст. Це викликало запобіжні заходи, ухвалені вальним сеймом у 1-й пол. 17 ст. Водночас уряд Речі Посполитої вдався до формування найманих татар. корогов. Але затримка платні викликала конфлікт між д-вою і Т.с., який скінчився призначенням компенсацій у вигляді надання в довічну оренду земель у королів. маєтках, а також виданням привілеїв, що мали повністю урівняти Т.с. у правах із шляхтичами-християнами. Остаточно Т.с. були урівняні в правах із шляхтою привілеєм польс. короля Яна III Собєського від 22 березня 1677. 1679 шляхетські привілеї було поширено й на тих Т.с., які мешкали в магнатських володіннях.
Т.с. виявилися лояльними підданцями та брали участь у кампаніях проти Османської імперії та Кримського ханату. Однак на початку війни з Осман. імперією 1672—99 невдоволення заборгованістю у платні підштовхнуло 3 корогви перейти на бік єдиновірців. Емігрували Т.с. до Осман. імперії і внаслідок репресій польс. короля Августа II Фридерика Веттіна, спричинених тим, що Т.с. підтримували його суперника Станіслава-Богуслава Лещинського. У відповідь на позбавлення маєтностей та збільшення оренди з королів. маєтків у правління польс. короля Станіслава-Августа Понятовського Т.с. прилучилися до Барської конфедерації 1768. Але конституція сеймова 1768 надала Т.с. усі пожалування на королів. землях у повну спадкову власність.
Після знищення Речі Посполитої (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) татар. полки були створені в прусських та рос. володіннях, однак вони не забезпечували службою всіх Т.с. Після наполеонівських війн заможні верстви Т.с. інтегрувалися до правлячого класу Рос. імперії та імперії Габсбургів, тоді як дрібна шляхта переселялася в міста, а частково емігрувала в Туреччину. Етнічна самосвідомість Т.с. збереглася лише в місцях компактного розселення в Литві та Польщі.
Галенко О.І.
Внаслідок подрібнення володінь і зубожіння Т.с. продавали жалувані землі, що привело до зменшення їхньої кількості в 2-й пол. 16 ст. Це викликало запобіжні заходи, ухвалені вальним сеймом у 1-й пол. 17 ст. Водночас уряд Речі Посполитої вдався до формування найманих татар. корогов. Але затримка платні викликала конфлікт між д-вою і Т.с., який скінчився призначенням компенсацій у вигляді надання в довічну оренду земель у королів. маєтках, а також виданням привілеїв, що мали повністю урівняти Т.с. у правах із шляхтичами-християнами. Остаточно Т.с. були урівняні в правах із шляхтою привілеєм польс. короля Яна III Собєського від 22 березня 1677. 1679 шляхетські привілеї було поширено й на тих Т.с., які мешкали в магнатських володіннях.
Т.с. виявилися лояльними підданцями та брали участь у кампаніях проти Османської імперії та Кримського ханату. Однак на початку війни з Осман. імперією 1672—99 невдоволення заборгованістю у платні підштовхнуло 3 корогви перейти на бік єдиновірців. Емігрували Т.с. до Осман. імперії і внаслідок репресій польс. короля Августа II Фридерика Веттіна, спричинених тим, що Т.с. підтримували його суперника Станіслава-Богуслава Лещинського. У відповідь на позбавлення маєтностей та збільшення оренди з королів. маєтків у правління польс. короля Станіслава-Августа Понятовського Т.с. прилучилися до Барської конфедерації 1768. Але конституція сеймова 1768 надала Т.с. усі пожалування на королів. землях у повну спадкову власність.
Після знищення Речі Посполитої (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) татар. полки були створені в прусських та рос. володіннях, однак вони не забезпечували службою всіх Т.с. Після наполеонівських війн заможні верстви Т.с. інтегрувалися до правлячого класу Рос. імперії та імперії Габсбургів, тоді як дрібна шляхта переселялася в міста, а частково емігрувала в Туреччину. Етнічна самосвідомість Т.с. збереглася лише в місцях компактного розселення в Литві та Польщі.
Галенко О.І.
Хто зараз онлайн
Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 6 гостей