D_i_V_a написав:... якщо нічого не розповідати, то вони ні про що і не довідаються - це досвід 20 століття, наших бабусь і дідусів, а для кого ще й глибше. Вони всі "як води в рот понабирали" ...
Я б написала, що, можливо, мені пощастило, бо у мене вдома розказували історії навіть на офіційно заборонені теми (був у ті часи такий список), але я росла в оточенні такої кількості старших людей, рідних і знайомих, які спокійно обговорювали минуле, що довгий час вважала "партизанів" радше виключенням, через особливий характер і вредність. Якось мені швидко стало зрозуміло, що старші люди отримують задоволення від розповідей. І здавалося, що проблемою є не брак бажання говорити, а якраз брак вдячних слухачів. От я і користалася цим. Тепер маю купу історій, яких вже ніхто й не згадає. І підбурюю своїх двоюрідних позаписувати те, що знають вони.
Втім, якось мені довелося стикнутися з стіною мовчання. Сталося це кілька років тому, коли я спілкувалася з нащадками обрусілих німців. Я навіть не могла собі уявити, що таке буває! Що людина на всі питання може відповісти: "Умерли все." А є живі родичі!.. Що люди, які мешкали в одному крихітному (три вулиці) населеному пункті більше двох століть і переродичалися по кілька разів, бо віросповідання аж настільки обмежило їм вибір, не зможуть згадати нікого, крім одного-двох прямих предків... Що допитуватися про традиції і звички буде важко і безрезультатно.
Коли я сіла писати про все, що таки видряпала, виявилося, що істарія вперше не ллється. І спало на думку, що скільки ж це треба розказувати одне й те саме з покоління у покоління, щоб воно стало легким і
легендарним (навіть коли йдеться про якісь незначні і буденні речі).
