"...У Росії першими установами для незаконнонароджених дітей були сиротинці, створені у 1707 р. з особистої ініціативи новгородського митрополита Іова у Холмово-Успенській обителі...
У 1715 р. Петро І видав указ про влаштування при церквах «сиропитательных гошпиталей» з таємним прийомом, утримання яких покладалось на міський кошт і на приватні пожертвування.
1 вересня 1763 р. Катерина ІІ видала маніфест про відкриття виховних будинків за проектом І. І. Бєцького. За часів Катерини ІІ сиротинці були відкриті з приватної ініціативи, крім Москви та Петербурга, ще в 20 містах, у тому числі 1763р. значковим товаришем Гулевичем у Ніжині та 1789 р. Руднєвим у Києві, але у
1828 р. усі виховні будинки, крім столичних, були закриті.
Отже, опіка над незаконнонародженими покладалась на виховні будинки Приказів громадської опіки. На 1857 р. у віданні Приказів громадської опіки Російської імперії був лише 21 сирітський будинок. В Україні сирітські будинки Приказів громадської опіки діяли у Житомирі, Києві, Одесі, Херсоні, Чернігові. Виховні будинки – у Києві, Одесі та Харкові. Кам’янець-Подільський Приказ громадської опіки приймав дітей згідно ст. 545 Т. 13 Статуту громадської опіки, тобто тільки доставлених поліцією підкидьків і переданих на виховання. Житомирський Приказ громадської опіки віддавав підкидьків, доставлених поліцією, приватним особам за плату 2,5 руб. на місяць до 12-річного віку. Потім вихователі залишали дітей на постійно безоплатно.
З 1864 р. турбота про покинутих дітей переходила від Приказів громадської опіки до компетенції земств. На думку М. Гінзбурга земства, для яких опіка над підкидьками була обов’язковою, повинні були бути поділені на три категорії: 1) земства, у яких існувала опіка протизаконна: діти, доставлені поліцією, відправлялись до окремих притулків, влаштованих за типом столичних виховних будинків (Таврійське, Харківське та Херсонське); 2) земства, у яких існувала опіка законна, відповідно до ст. закону від 3 червня 1828 р., тобто притулків не було, а діти, доставлені поліцією, віддавались благодійникам на виховання за відому плату
(Полтавське); 3) земства, у яких існувало піклування, що нагадувало діяльність Приказів громадської опіки після закону 1828 р. – окремих притулків не було, а дітей віддавали до жіночих богаділень (Катеринославське).
Підкинутих дітей залишали поблизу дверей притулків, біля будинків багатих осіб, іноді з приткнутими записками, в яких повідомлялось ім’я, факт хрещення, інша інформація. Знайд доправляли до поліцейських дільниць, розшукували родичів чи близьких, а потім передавали до відповідних земських, міських або доброчинних установ.
Передача земствами знайдених немовлят в села на виховання й годування мала свої недоліки: виникали складності щодо їх медичного догляду; був поширений промисловий характер прийому дітей у родини (тобто дітей брали, щоб заробити), що негативно відображалось на їхній подальшій долі; були поширені венеричні
хвороби (сифіліс) в родинах годувальниць, які передавались немовлятам під час годування.
Херсонське земство отримало від Приказу громадської опіки усього шість підкидьків. Земський притулок був організований за типом столичних виховних будинків, земство стало одним з найенергійніших у плані опіки над підкидьками, витрачало на це значні капітали. У 1868 р. земство влаштувало будинок для підкидьків з таємним прийомом. За перші 30 років існування Херсонського земського притулку для підкидьків у ньому перебувало 10 095 дітей, з яких 6188 померло, 2275 (22,75 %) було віддано на опіку та 1612 (15,97 %) залишались на наступний рік. Тривалий час зберігався таємний прийом підкидьків до притулку, але у 1904 р. він був замінений відкритим. До притулку приймались діти не старші одного року таких категорій: 1)
позашлюбні немовлята, які втратили матерів; 2) позашлюбні немовлята матерів, які через бідність не могли утримувати дітей; 3) підкидьки, ніким не прийняті на виховання. Підкидьки приймались винятково через поліцію. Якщо мати, яка віддала дитину, бажала годувати її у себе вдома – вона отримувала грошову допомогу. Законні діти не старші 10 місяців допускались на тимчасове годування до річного віку, якщо мати не могла годувати його грудьми.
За звітом за 1903 р. видно, що за рік було прийнято до Херсонського притулку 724 немовля, з них за фізичними даними нормальному розвитку відповідали лише 68 %. Протягом року померло 434 дитини, смертність серед недоношених досягала 83 %, серед слабонароджених – 51 %, серед нормальних – 39 %. Серед усіх померлих дітей – 84 % становили немовлята до року. Загальний відсоток смертності мав тенденцію до зниження: за 1874–1883 рр. померло 78,63 % вихованців...
У Чернігові існував сирітський будинок, але підкидьків там очевидно не утримували, а роздавали на виховання приватним особам за плату 2–5 руб. на місяць. У 1885 р. земська управа згадувала про трьох підкидьків до 3 років, у 1901 р. земство опікувалось 42 підкидьками. Участь міст у заснуванні та підтримці закладів для покинутих дітей не набула на українських землях широкого розповсюдження. Наскільки нам вдалось з’ясувати, в Одесі існував міський сирітський притулок, вихованці-підкидьки якого з 1868 р. за
рішенням міської думи були прийняті під опіку «Одеського товариства піклування безпорадними немовлятами й найбіднішими породіллями». З 1873 р. притулок отримав назву Павловський на честь Новоросійського генерал-губернатора П. Є. Коцебу (1801–1884 рр.).
У Керчі Таврійської губернії теж існував міський притулок для підкидьків, який
отримував щорічно субсидії від Таврійського губернського земства в 500 руб..
У губерніях Правобережної України, де не було земств, продовжували функціонувати Прикази громадської опіки. У Кам’янець-Подільському та Житомирі вони опікувались підкидьками, доставленими поліцією та утримували дітей при лікарнях та богадільнях, а потім роздавали на виховання у села.
З 1857 р. у Києві при сирітському будинку існувало відділення для підкидьків, яке знаходилось у віданні Приказу громадської опіки. Щорічно там утримувалось у середньому 118 дітей у самому притулку та 598 – поза його межами. У Київському притулку підкидьків реєстрували, хрестили, годували грудьми та
віддавали на платне виховання за 3 руб. на місяць. Після досягнення дітьми 12 років – плата припинялась . У 1904 р. відділення було перейменоване на притулок для підкидьків .
Підкидьків виховували також приватні особи та доброчинні організації. З ініціативи Харківського земства у 1874 р. виникло товариство опіки над безпритульними малолітніми сиротами. За цей час і до 1902 р. під його опікою перебувало 11 636 дітей... Але, як відзначав І. В. Троїцький, смертність серед вихованців
Харківського товариства була однієї з найвищих у Російській імперії – 62,86 %, а у Київському притулку для підкидьків – однією з найнижчих – 13,28 %.
Притулок для сиріт і підкидьків був освячений 5 жовтня 1897 р. у Кременчуці. Приміщення придбав комітет товариства допомоги бідним з ініціативи голови товариства В. В. Колачевської. Товариство допомоги бідним було одним з найстаріших у Кременчуці – воно виникло у 1863 р., а притулок для малолітніх на 40 місць відкрило у 1882 р. У 1899 р. у закладі постійно проживало 18 хлопчиків та 25 дівчаток, а ще один хлопчик та 5 дівчаток приходили.
Єлисаветградське благодійне товариство в Херсонській губернії у 1891 р. заснувало притулок для покинутих немовлят. Діяльність товариства так з часом розвинулась, що на 1902 р. під його опікою перебувало вже близько 350 дітей віком від кілька місяців до 8–9 років. На утримання підкидьків витрачалось майже 2/3
бюджету товариства, тобто близько 7 тис. руб. на рік. Через брак коштів і відмову Херсонського земства визнати притулок філією Херсонського притулку для підкидьків, Єлисаветградське товариство з 1902 р. припинило прийом покинутих дітей .
При деяких притулках Відомства установ імператриці Марії відкривались спеціальні відділення для опіки над підкидьками – малолітніми сиротами...
Наприкінці ХІХ ст. між земствами та міськими управліннями поступово зароджувався перманентний конфлікт через питання, чи повинні земські установи опікуватися покинутими на території міст дітьми і яка у цьому роль міських органів влади. Аргумент був такий: «головна маса підкидьків – продукт міста, а не повітів». У 1896 р. в особливій доповіді на засіданні Таврійської губернської земської управи чи не вперше зазначалось про необхідність залучення міст до участі у витратах на опіку підкидьків, адже саме міста були «головними постачальниками підкидьків», але за роз’ясненням міністерства внутрішніх справ вони були звільнені
від обов’язкової участі в утримуванні покинутих дітей.
Законодавство Російської імперії стосовно статусу незаконнонароджених дітей було недосконалим, його радикальні зміни відбулись лише на початку ХХ ст., коли було прийнято закон про покращення становища позашлюбних дітей. Спеціальна комісія VIII Пироговського з’їзду, яка займалась питаннями опіки підкинутих дітей, запропонувала внести зміни до цивільного законодавства й назву «незаконнонароджені» діти замінити на «позашлюбні», що й було зроблено за новим Законом 3 червня 1902 р. [13, с. 139–140]. Св. Синодом були дані роз’яснення, що позашлюбних дітей, народжених після видання Закону 1902 р., необхідно було записувати на ім’я матерів, але без додавання слів «незаконнонароджений» або «позашлюбний». Навіть єпархіальне начальство дозволяло клопотати про виключення цих слів з метричних актів до видання Закону 3 червня 1902 р. Приписки «незаконнонароджений» або «позашлюбний» щодо осіб узаконених дозволялось виключати з метричних записів.
Але і на початку ХХ ст. кількість покинутих незаконнонароджених дітей залишалась високою, крім того часто підкидали й законних дітей. Особливо багато підкидьків було у промислових регіонах, до певної міри підкидання полегшувалось залізничним сполученням. За даними М. Гінзбурга кількість позашлюбних народжувань і підкидань на 1 кв. версту у 29 земствах найбільшою була у Московському земстві – 74 особи, у Полтавському – 57 осіб, у Харківському – 46, у Херсонському – 30, у Катеринославському – 30, у Таврійському 17 . Таврійське земство щорічно витрачало на утримання підкидьків 20 тис. руб., Херсонське – 12 тис. руб.
На початку ХХ ст. справа опіки над підкидьками залишалась не вирішеною. Як писав у 1913 р. автор статті «О современном положении дела призрения бесприютных и покинутых детей в России», у «20 губерніях Росії нема слідів установ для безпритульних дітей, а у тих містах і губерніях, де вони є, часто мають
випадковий характер». ..."
.