Капелан - військовий священик

Аватар користувача
al_mol
Супермодератор
Повідомлень: 2719
З нами з: 05 червня 2016, 19:36
Стать: Чоловік
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 948 разів
Подякували: 2910 разів

Re: Капелан - військовий священик

Повідомлення al_mol »

D_i_V_a писав:Даль також не знав про військових капеланів :? Тільки є отаке...
Все намного проще:

капелан это "По-модньому" :D :D :D

на то время это просто священник военного ведомства..... а если взять период СССР - политрук
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Аватар користувача
snl53
Повідомлень: 81
З нами з: 22 березня 2016, 21:25
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 244 рази
Подякували: 114 разів

Re: Капелан - військовий священик

Повідомлення snl53 »

Матеріал з Вікіпедії
Павло Пащевський (*15 січня 1874 р.–†26 січня 1942[1]/1944 р., Варшава) — православний священик, капелан Першого українського запасного полку Армії УНР, згодом — Сердюцького полку імені Петра Дорошенка, протоієрей УАПЦ. Працівник Департаменту віросповідань Міністерства внутрішніх справ УНР, брав участь у створенні Кирило-Мефодіївського братства, у Першому Зимовому поході, у підготовці до Всеукраїнського Церковного Собору.

Життєпис
Народився 15 січня 1874 р. у селі Великі Пріцьки Канівського повіту Київської губернії Російської імперії[1] (тепер — Кагарлицький район Київська область).
Закінчив Київську духовну семінарію і 2 курси юридичного факультету Київського університету[1].
Прийняв хіротонію 22 листопада 1894 р. й служив священиком у с. Жалоби Ямпільського повіту Подільської губернії[1].
Служив благочинним на Херсонщині.
У червні 1917 р. був делегатом від Херсонської єпархії УАПЦ на І Всеукраїнському Церковному З'їзді у Києві. Тоді ж Симон Петлюра, голова Головного Українського Військового Комітету (ГУВК), запросив його на службу до українського війська, що якраз організувалось.
25 липня 1917 р. Комітет призначив П. Пащевського військовим священиком (капеляном) 10 українського запасного полку, пізніше Сердюцького полку імені Петра Дорошенка[1].
Від 6 серпня 1918 р. — капелан Чорноморського коша Армії Української Держави; від 2 березня 1919 р. — протопресвітером Амвросієм Вінницьким висвячений у сан протоієрея; від 5 березня 1919 р. — капелан і благочинний Запорізького корпусу ДАУНР; від 14 листопада 1919 р. — в.о. головного священика ДАУНР, пізніше — протопресвітер АУНР[1].
У грудні 1919 р. — травні 1920 р. Брав участь у 1-му Зимовому Поході військ УНР, був поранений. Після повернення з походу його призначили начальником Управи Душпастирства (Головним Капеланом) Армії УНР в чині генерала-хорунжого після вбивства о. Антонія Матеюка на цій посаді.
Після поразки визвольних змагань 1920-х років й інтернування військ УНР до Польщі, перебував у таборі в Каліші. За ініціативою командирів дивізій та згодою міністра віровизнань УНР професора Івана Огієнка та митрополита Юрія Ярошевського П. Пащевський організував у таборі курси військових священиків. Одночасно був Головою Ради «Братства Кирила та Методія» та «Братства св. Покрови». Керівниками курсів військових капеланів були П. Пащевський і генерал О. Загородський. Значна частина випускників цих курсів, після виходу з табору стали парафіяльними священиками. Після укладення Ризького договору 1921 р. між Польщею й Росією поза спиною УНР у Польщу було інтерновано близько 40 тисяч вояків армії УНР. Їх розмістили в майже 20 концентраційних таборах. Досі стверджено поховання лише 13 тисяч стрільців і старшин на 19 цвинтарях. У березні 1921 р. був на з'їзді українських військових капеланів у м. Тарнові організованому міністром ісповідань УНР Іваном Огієнко[2]
Від 1924 р. — служив у с. Бабин Рівненського повіту Волинського воєводства Польської Республіки, де була станиця колишніх вояків Армії УНР[1].
По виході з табору інтернованих у 1925 р. о. Павло служив настоятелем Христовоздвиженської Церкви в Луцьку. Тут була єдиною на той час Українська Православна парафія в місті і разом з тим гімназійна церква. Протоієрей П. Пащевський водночас викладав релігію в Луцькій Українській Гімназії імені Лесі Українки. Його дуже любили і шанували гімназисти, про що свідчать їхні численні спогади. Окрім того, він брав діяльну участь в культурному й церковному житті міста Луцьк.
У 1939-1940 рр. о. Павло виїхав до Варшави і був настоятелем православної кафедральної церкви в Празі. У 1941 р. був призначений настоятелем переданого УАПЦ собору Святої Марії-Магдалини у м. Варшаві[1].
Помер і похований на православному цвинтарі в Варшаві — «Воля» поруч з іншими старшинами армії УНР.

Праці
Павло Пащевський є автором праці про участь і ролю українського духовенства в змаганнях 1917–1921 років за Незалежність України.

Родина
Був одружений, мав 7 дітей. Родина Пащевського у 1922 р. таємно була переправлена з території СРСР до Польщі[1].
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Аватар користувача
snl53
Повідомлень: 81
З нами з: 22 березня 2016, 21:25
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 244 рази
Подякували: 114 разів

Re: Капелан - військовий священик

Повідомлення snl53 »

зі сайту https://history.wikireading.ru/367010
(Тинченко Ярослав Юрьевич. Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2) :

Військові священики Армії Української Народної Республіки.

Історія українського військового духовенства — окрема тема, яка потребує детального та глибокого дослідження. Однак поряд з офіцерами слід хоча б коротко згадати про польових православних священиків, які боролися та героїчно вмирали у складі частин Армії УНР.

Першим українським військовим ієреєм був 31-літній отець Микола Маринич, який 17 квітня 1917 р. став членом Військового клубу ім. П. Полуботка. Як представник клубу, отець М. Маринич брав участь у формуванні 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького та одразу став його полковим священиком.

У липні 1917 р. до військ Центральної Ради вступив 43-річний отець Павло Пащевський, що до того служив у с. Жолоби Ямпільського повіту Подільської губернії. Його було призначено полковим священиком другої військової частини Центральної Ради — 1-го Українського запасного полку (згодом — полк ім. П. Дорошенка).

Після проголошення III Універсалу та початку формування Армії УНР виникла потреба у створенні головної управи військового духовенства. Очолив її піонер українського військового душпастирства отець Микола Маринич.

Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. лави духовенства Армії УНР поповнилися ще кількома особами, серед яких найбільш відомі священики Антоній Матеюк, Анатолій Волкович (панотець Окремої Запорізької дивізії), Микола Кукулевський (2-го Запорізького полку), Михалевич (3-го Гайдамацького полку).

Коли до влади прийшов гетьман П. П. Скоропадський, справу українського військового душпастирства було занедбано. Зважаючи на те, що Армія Української Держави мала невеликі старшинські кадри, потреба у військових священиках, на думку Військового міністерства, майже відпала. Фактично панотці залишалися тільки в українських національних частинах: Окремій Запорізькій дивізії, Інструкторській школі старшин та новосформованому Чорноморському коші. Серед військових священиків цих частин особливо слід відзначити отців Миколу Маринича, Анатолія Волковича (обидва — в Окремій Запорізькій дивізії), Павла Пащевського (у Чорноморському коші) та Юрія Жевченка (Інструкторська школа старшин). Останній, щоправда, недовго служив в українському війську: в 1920 роки він став полтавським архієпископом УАПЦ і незабаром був страчений радянськими каральними органами.

Зауважмо, що далеко не всі старшини кадрових частин поділяли думку Військового міністерства Української Держави. В архіві зберігся рапорт одного зі старшин 4-го Сердюцького пішого полку (ймовірно, сотника Архипа Кмети) на ім’я його високопреосвященства митрополита Київського і Галицького Антонія такого змісту:

«В районі росташування 4-го Сердюцького полку (в Прозорівській башні) знаходиться церква, Паном-Отцем якої лічиться о. Ціхановський. Позаяк у кожному полку, згідно військового статуту, повинна бути своя полкова церква, я звертаюсь до Вас з ласкавим проханням чи не представиться можливим передати вищезгадану церкву в розпорядження Командира 4-го Сердюцького полку, причому бажано було б, щоб Панотець зостався її настоятелем… Церква знаходиться в казармах полку. Адміністративне управління її належить до причту, завдяки чому у місце росташування полку приходять громадяне полку зовсім невідомі, що при сучасному менту з’являється дуже небажаним»{497}.

У жовтні 1918 р. до кадрових частин Армії Української Держави почали призначати військових священиків. Більшість із них були росіянами, і невдовзі, за деякими винятками, залишили лави українських військ.

Однак уже за місяць у Білій Церкві утворилася українська Директорія, яка підняла повстання проти гетьмана П. П. Скоропадського. Одним із головних учасників цих подій був священик Антоній Матеюк. Саме його наприкінці листопада 1918 р. було призначено панотцем військ Директорії, а трохи згодом — протопресвітером Дієвої армії УНР і керівником головної управи військового духовенства. На цій посаді отець А. Матеюк перебував до листопада 1919 р., коли захворів на тиф.

Зусиллями отця Антонія Матеюка було розроблено та затверджено штати українського військового духовенства. Передбачалося, що при штабі кожного корпусу або групи буде один протоієрей або священик, у розпорядженні якого перебуватимуть псаломщик-регент (він же секретар) та церковник. Корпусним священикам мали підпорядковуватись протоієреї та ієреї полків, гарматних бригад і військових шпиталів (по одному на частину). Кожному з полкових священиків так само допомагали псаломщик-регент і церковник. Старший з ієреїв виконував обов’язки благочинного{498}.

Насправді в Дієвій армії УНР священиків було значно менше, ніж передбачалося. Так, за станом на 15 вересня 1919 р. у військах УНР перебувало 17 священиків: 3 при штабі армії, З-у військах Запорізької групи, 4-у групі Січових Стрільців, 6-у Волинській групі, 1-у резервному курені Головного Отамана.

У військах Волинської групи, де військових священиків було найбільше, вони розподілялися таким чином: по одному в штабі групи, у 3-му пішому Подільському, 10-му та 11-му Сірожупанних полках, у 2-му кінному полку ім. М. Залізняка та у 1-му запасному курені.

Серед священиків Волинської групи більшість становили ті, що вступили до українських військ на Харківщині ще за часів Української Держави. На початку 1919 р. разом із 7-м Харківським корпусом Дієвої армії УНР їх було евакуйовано на Волинь, де згодом розподілено по різних військових частинах. Так, 10 березня 1919 р. колишній полковий священик 42-го пішого Валкського полку та благочинний 14-ї пішої дивізії Василь Сукачів був призначений полковим священиком 51-го пішого дієвого полку ім. С. Наливайка та благочинним 17-ї пішої дієвої дивізії. Його колеги з інших частин дістали такі призначення: полковий священик 40-го пішого Ізюмського полку Семен Григорович призначений у 49-й піший дієвий полк ім. І. Франка, священик 13-ї гарматної бригади Кость Бушма — в 17-й дієвої гарматної бригади, священик 14-ї гарматної бригади Олександр Богачев — у 18-ту гарматну бригаду{499}.

З Волинської групи слід також назвати отця Михайла Гарасименка — колишнього панотця 19-ї пішої дієвої дивізії та отця Михайла Обертовича{500}.

У Запорізькій групі душпастирські функції виконували священики Павло Пащевський та Анатолій Волкович, панотцем Київської групи був Іван Теодорович, 9-ї Залізничної дивізії — Микола Маринич.

Згодом до Дієвої армії УНР вдалося залучити ще деяких священиків. Так, 29 вересня 1919 р. до складу кількох військових частин було призначено таких священиків:

— до 1-го рекрутського полку — протоієрея Миколу Морачевича (у 1918–1919 рр. він був панотцем 7-го пішого Подільського полку),

— до 2-го пластунського полку — панотця Миколу Демчука,

— до Житомирської юнацької школи — панотця Никитюкова,

— до 3-го військового польового шпиталю — панотця Олександра Хранкевича{501}.

Відомо також, що восени 1919 р. панотцем 4-го рекрутського Сірожупанного полку був отець Михайло Четвертинський{502}.

Починаючи з жовтня 1919 р. війська Дієвої армії УНР охопила епідемія тифу. Торкнулася вона й військових священиків, зокрема Антонія Матеюка, Івана Теодоровича та деяких інших. Зважаючи на складність умов продовження боротьби певна кількість священиків інтернувалася на польській території чи й взагалі залишила лави армії та повернулася до мирного способу життя. У Першому Зимовому поході, який почався 6 грудня 1919 р, узяли участь три найбільш витривалі військові священики: Павло Пащевський (став виконуючим обов’язки головного священика армії), Василь Сукачів та Микола Маринич.

Після закінчення Першого Зимового походу та переформування Армії УНР кількість військових священиків збільшилася до п’яти — приєдналися Анатолій Волкович та Михайло Обертович, які до того були інтерновані на території Польщі. Восени 1920 р. коло українського військового душпастирства поповнилося ще двома священиками Павлом Пятаченком та Михайлом Раїнським. За станом на вересень 1921 р. у складі Армії УНР було сім військових священиків: два при штабі армії та по одному у 1-й Запорізькій, 2-й Волинській, 3-й Залізній, 5-й Херсонській та 6-й Січовій дивізіях.

Коли Армія УНР була інтернована на території Польщі, кількість військових священиків почала збільшуватись за рахунок українських вояків, що з власного бажання приймали священний сан. 2 січня 1921 р. було висвячено військового урядовця 6-ї Січової дивізії Петра Білона. З травня того ж року — військового урядовця інтендантської управи Військового міністерства УНР Василя Варваріва. У Каліському таборі було відкрито курси українських священиків, які закінчили шість осіб. Троє з них — Лазар Воронюк, Дмитро Залізняк та Михайло Лещук прийняли сан священика. Ще троє — Пилип Шпартак, Григорій Бунь та Іван Велівченко — стали дияконами{503}. Окремі ієреї приєдналися до Армії УНР уже в Польщі.

Отець Петро Білон у своїх спогадах подає список військових священиків Армії УНР:

Пащевський Павло, протопресвітер, керівник головної управи військового духовенства;

Варварів Василь, священик — панотець Військового міністерства УНР;

Сукачів Василь, протоієрей — панотець 2-ї Волинської дивізії;

Пятаченко Павло, протоієрей — панотець 3-ї Залізної дивізії;

Маринич Микола, священик — панотець 4-ї Київської дивізії;

Волкович Анатолій, протоієрей — панотець 5-ї Херсонської дивізії;

Воронюк Лазар, священик — панотець 5-ї Херсонської дивізії (по смерті А.Волковича);

Білон Петро, священик — панотець 6-ї Січової дивізії;

Бублій Панас, священик — панотець кінно-гірського гарматного дивізіону Окремої кінної дивізії;

Мельник Григорій, священик — панотець 4-го Київського кінного полку;

Раїнський Михайло, панотець 39-го стрілецького куреня 5-ї Херсонської дивізії (у 1922 р. був призначений священиком парафії на Волині);

Сімакович Флегонт, ієромонах — панотець 1-го запасного військового шпиталю;

Залізняк Дмитро, священик — панотець 1-го запасного військового шпиталю (після від’їзду з табору Ф. Сімаковича),

Лещук Михайло — панотець однієї з частин Армії УНР,

Никитюк Н., священик — панотець однієї з частин Армії УНР (у 1922 р. був призначений священиком парафії на Волині){504}.

Окрім того, за твердженням Петра Білона, деякий час священиком у складі Армії УНР був Кирило Стеценко — відомий український композитор.

Після того, як у 1924 р. Армія УНР була остаточно розформована, а колишній табір інтернованих українських вояків став станицею, у сан священиків висвятилось ще кілька військових. Це, зокрема, отець Михайло Павловський (полковник, колишній начальник відділу контррозвідки Армії УНР), Іван Грушецький (поручик Спільної військової школи, після висвячення — отець Йосип), Гнат Мартинюк (поручик Охорони Головного Отамана), Микола Редько (хорунжий), Степан Скрипник (хорунжий, майбутній патріарх УАПЦ Київський і Всієї Руси-України Мстислав), Володимир Судакевич (урядовець 3-ї Залізної дивізії, по висвяченні — отець Антонін), Дмитро Маган (колишній вояк 6-ї Січової дивізії), Білецький Олександр і багато інших{505}.

Українські православні священики — колишні вояки Армії УНР, героїчно проявили себе й під час Другої світової війни. Чимало їх було знищено комуністичними каральними органами та нацистами. Зокрема, один з панотців — Михайло Павловський, у 1940 роки став польовим православним священиком Української Повстанської Армії на Волині та згодом загинув на своїй посаді.

Біографічні дані найвідоміших військових священиків Армії УНР

Волкович Анатолій Васильович

(2.07.1866–1922/1923), священик, протоієрей. Народився у с. Жукітки Чернігівської губернії. Закінчив Духовну семінарію, 9.08.1889 прийняв сан священика. З 3.02.1894 до 12.02.1918 був полковим священиком 13-го гусарського Нарвського полку російської армії, був нагороджений Золотим наперсним хрестом на Георгіївській стрічці та всіма орденами до ордена Святого Володимира 4-го ступеня з мечами та биндою. З 17.03.1918 — панотець Окремої Запорізької дивізії військ Центральної Ради, з 6.07.1918 — Кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка до часу його розформування 23.09.1918. З 30.09.1918 — панотець 1-го Запорізького полку ім. П. Дорошенка Армії Української Держави, з 12.01.1919 — 11-ї гарматної бригади ДАУНР, з 14.02.1919 — 1-ї пішої запасної бригади, з 22.03.1919 — 1-го пішого запасного полку до його розформування 5.05.1919. З травня 1919 р. — священик Запорізького кінно-козачого полку ім. К. Гордієнка, 17.12.1919 був інтернований поляками. З 6.06.1920 — панотець 4-ї Київської запасної бригади АУНР, згодом перейшов до 5-ї Херсонської дивізії. Був одрркений, мав 4 дітей (залишились у Полтаві). Помер і похований в одному з таборів інтернованих{506}.

Маринич Микола Агафонович

(25.09.1885 — листопад 1921?), священик. Народився у с. Бровки Сквирського повіту Київської губернії. Закінчив Київську духовну семінарію. 17.04.1917 добровольцем вступив до 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького та став його полковим священиком. З 6.12.1917 був головним священиком військ Центральної Ради, з 13.03.1918 — панотець Інструкторської школи старшин, з 17.07.1918 — Окремої Запорізької дивізії Армії Української Держави, з 11.12.1918 — Чорноморського коша військ Директорії, з 1.02.1919 — Залізнично-технічного корпусу та 9-ї Залізничної дивізії ДАУНР, з 20.12.1919 — Збірної (згодом 4-ї) Київської дивізії АУНР. Учасник Першого Зимового походу. Був одружений, мав 3 дітей у с. Почучіки (?) Сквирського повіту Київської губернії. У листопаді 1921 р. взяв участь у Другому Зимовому поході. Потрапив у полон під час бою під с. Малі Міньки 17.11.1921. За неперевіреними даними, був замордований більшовиками. Встановити долю не вдалося{507}.

Матеюк Антоній Васильович

(?—1919), протопресвітер Дієвої армії УНР. Народився у с. Угнин Володавського повіту на Холмщині, закінчив Холмську духовну семінарію. До 1914 р. був священиком у с. Хижовичі Томашівського повіту Холмської губернії. Під час Першої світової війни евакуювався до Києва та був призначений військовим священиком 248-ї ополченської дружини. Один із керівників українського руху серед мешканців Холмщини та Підляшшя, на Холмському з’їзді у Києві 25–27.08.1917 був обраний заступником голови Холмського губернського виконавчого комітету. У 1917 р. — член Центральної Ради. Наполягав на беззастережному включенні Холмщини до складу УНР. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. перебував на посаді священика 2-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради. Навесні 1918 р. — у складі Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. Після приходу до влади гетьмана П. П. Скоропадського мешкав у Києві. У листопаді 1918 р. приєднався до керівників Антигетьманського повстання та був призначений протопресвітером спочатку військ Директорії, а потім — Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. захворів на тиф і був залишений у лікарні м. Жмеринки. Того ж місяця, по захопленні міста білогвардійськими військами, страчений{508}.

Обертович Михайло Тимофійович

(30.09.1888—?), священик. Народився у Житомирі, закінчив 1-у Житомирську чоловічу гімназію, висвячений у сан священика 2.02.1913. Під час Першої світової війни був полковим священиком 5-го запасного піхотного полку й ударного батальйону 71-ї піхотної дивізії, був нагороджений наперсним хрестом, орденами Святого Станіслава 3-го та 2-го ступенів. У 1919 р. був панотцем 1-го кінного полку ім. О. Осецького та 4-го пішого рекрутського Сірожупанного полку ДАУНР. З літа 1920 р. — панотець 21-го куреня 3-ї Залізної дивізії та пізніше всієї 3-ї Залізної дивізії, з 1921 р. — Окремої кінної дивізії. Був одружений, мав доньку (залишились у Житомирі). Подальша доля невідома{509}.

Пащевський Павло Григорович

(15.01.1874—26.01.1942 (1944?), протопресвітер АУНР. Народився у с. Великі Прицьки Канівського повіту Київської губернії. Навчався у Київській духовній семінарії, закінчив 2 курси юридичного факультету Київського університету. Прийняв сан 22.11.1894. Був священиком у с. Жалоби Ямпільського повіту Подільської губернії. У 1917 р. зголосився на службу до військ Центральної Ради та 25.07.1917 був призначений полковим священиком 1-го Українського запасного полку (згодом полк ім. П. Дорошенка), з 6.08.1918 — панотець Чорноморського коша Армії Української Держави. 2.03.1919 протопресвітером Амвросієм Вінницьким висвячений у сан протоієрея. З 5.03.1919 — панотець і благочинний Запорізького корпусу ДАУНР, з 14.11.1919 в. о. головного священика ДАУНР, пізніше — протопресвітер АУНР. Учасник Першого Зимового походу. Був одружений, мав 7 дітей. Родину о. Пащевського у 1922 р. таємно переправлено з радянської території до Польщі. З 1924 р. — священик у с. Бабин Рівненського повіту, де була станиця колишніх вояків Армії УНР. У 1941 р. призначений настоятелем переданого УАПЦ собору Святої Марії-Магдалини у Варшаві. Помер у Варшаві, похований на цвинтарі «Воля». Більшість джерел повідомляють про те, що П. Пащевський помер 1944 р., але П. Білон у своїх спогадах називає іншу дату — 26.01.1942{510}.

Пятаченко Павло

(14.12.1875—9.06.1935), священик, потім протоієрей. Народився у с. Ковтунівка Пирятинського повіту на Полтавщині. Закінчив Полтавську духовну семінарію, до 1917 р. був наглядачем за церковними школами Пирятинського повіту Полтавської губернії. У 1919 р. евакуювався до Кам’янця-Подільського. Навесні 1920 р. вступив до 2-ї стрілецької (згодом — 3-ї Залізної) дивізії, був панотцем куреня та бригади. З 26.11.1920 — панотець 3-ї Залізної дивізії. У 1920–1930 роки був священиком на Волині. Загинув від руки вбивці у с. Піддубці Луцького повіту, де очолював місцеву парафію{511}.

Сукачів Василь Миколайович

(1868—?), протоієрей. Походив з с. Лимани Ізюмського повіту Харківської губернії. Закінчив духовну семінарію, прийняв сан 17.01.1892, з 1903 р. — священик Кубанської пластунської бригади російської армії, під час Першої світової війни обіймав посаду полкового священика 123-го піхотного Козловського полку та благочинного 31-ї піхотної дивізії російської армії. Був нагороджений Золотим наперсним хрестом на Георгіївській стрічці, палицею та всіма орденами до ордена Святого Володимира 3-го ступеня з мечами. У 1918 р. — панотець 55-го (пізніше 42-го) пішого Валкського полку та благочинний 14-ї пішої дивізії Армії Української Держави, з травня 1919 р. — 3-го пішого Подільського полку ДАУНР, з 21.07.1919 — Волинської групи ДАУНР, з кінця 1919 р. — Збірної (згодом 2-ї) Волинської дивізії АУНР. Учасник Першого Зимового походу. Був одружений, мав 4 дітей. Подальша доля невідома{512}.

Теодорович (Феодорович) Іван (Іоанн)

(1887 — травень 1971), священик. У 1918 — навесні 1919 р. був панотцем 1-ї Козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії ДАУНР, згодом — штабів Правобережного та Холмського фронтів ДАУНР, влітку 1919 р. — при штабі ДАУНР, із серпня 1919 р. — Київської групи ДАУНР. Восени 1919 р. захворів на тиф та залишився у Вінниці в одній із лікарень. По одужанні виїхав на Волинь, де став священиком у с. Митиці. Залишився на території Радянської України. Один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, керівник українських парафій на Волині та Поділлі. Навесні 1921 р. заарештований ЧК, невдовзі звільнений. У 1922 р. брав участь у Всеукраїнському соборі православної церкви у Києві, під час якого висвячений на єпископа УАПЦ. Був єпископом у Вінниці. У лютому 1924 р. на пропозицію митрополита УАПЦ Литовського виїхав до США, де став архієпископом, а згодом митрополитом УАПЦ. Мешкав у м. Філадельфія (США), похований на цвинтарі Баунд-Брук, США{513}.

На фото : Посвячені ікони Святої Покрови 2-го кінного полку ім. І. Мазепи, 1922 рік. Посередині — протопресвітер Армії УНР Павло Пащевський, навколо нього — інші українські військові священики (фото з приватної колекції)
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Відповісти

Повернутись до “Священики”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 6 гостей