УГФ-Український Генеалогічний Форум

Залишайтесь вдома і досліджуйте власний родовід :)

ДНІПРО (Дніпропетровськ, Катеринослав, Новоросійськ)

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
1
100%
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 1

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 4714
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 2541 раз.
Подякували: 888 раз.
Стать: Жінка

ДНІПРО (Дніпропетровськ, Катеринослав, Новоросійськ)

Повідомлення АннА » 05 листопада 2019, 18:11

Тему створено для ще одного опитування, яке є найпоширенішим в темах по НП

Історія міста

НАШ КРАЙ З ДАВНІХ ЧАСІВ ДО XV СТ.

Серед багатьох великих та маленьких міст, що як намистини нанизані на блакитну стрічку Дніпра, є окремі, виникнення та подальша історична доля яких визначаються саме їх географічним положенням на цьому сяйливому водному шляху, який пов'язує балтійську північ з чорноморсько-середземноморським півднем, майже навпіл поділяючи Україну на Право- та Лівобережжя.

Перші свідчення осілості людини на території сучасного міста належать до давньокам'яної доби - палеоліту. Близько 200 тис. років тому у глибокому яру поблизу Старих Кайдаків розташовувався тимчасовий табір первісних мисливців. Їх здобиччю були як теплолюбні тварини, наприклад величезний південний слон - трогонтерій, так і представники льодовикової фауни, що дає підстави віднести пам'ятку до початку найбільшого, Дніпровського, зледеніння. В цей час існували люди неандертальського типу, які істотно відрізнялися від сучасної людини. Саме неандертальцям належали знаряддя праці - ручні рубила, виготовлені з кварциту, які знайдено на Монастирському острові.

Пізнішим часом - 40-35 тис. років тому - позначено знахідки решток мисливських таборів на березі Дніпра в сучасному ж/м "Придніпровськ" та "Ігрень". Тут знайдено кістки мамонта і величезного бика - зубра, різноманітні крем'яні знаряддя. Такі ж знахідки були і на території парку ім. Т. Г. Шевченка, Аптекарської балки, Діївки. Люди мешкали у легких наземних будівлях з кісток тварин, обтягнутих шкірами, користувалися різноманітними - близько 60 типів - знаряддями, виготовляли одяг за допомогою кістяних голок і прикрашали себе намистами з викопних мушлів та зубів хижаків. За фізичними ознаками вони належали до протоєвропейського масивного типу та відрізнялися великим зростом та довгими нижніми кінцівками (кроманьйонський тип).

Близько 11 тис. років тому, за доби мезоліту, кліматичні умови поліпшилися у зв'язку з відходом льодовика на північ. На низьких ділянках берегів Дніпра та Самари виникають стаціонарні оселі мисливців, збирачів та рибалок, серед яких одним з найцікавіших було поселення Ігрень-8. Люди жили у конусоподібних чумах з жердин, обтягнутих берестою, вхід у які був з боку річки. Діаметр жител становив 4-5 м, висота - 2-3 м. У центрі - вогнище на піщаній підсипці. Поруч з житлами знаходилися майстерні з обробки кременю. Полювали з використанням списів та стріл з крем'яними вістрями. Рибу ловили за допомогою загорож, на яких ставили верші, а також ставковими сітками та на вудочку. Кістки та луска сома, щуки, вирізуба утворюють скупчення поблизу жител. Але справжній розквіт рибальства припадає на наступну добу нового кам'яного віку - неоліту.

На території Дніпра відкрито більш ніж 20 пунктів із знахідками VII - початку IV тис. до н.е. Головною їх ознакою була поява глиняного посуду та досконалих знарядь із кристалічних порід каменю, які оброблялися на гранітних плитах - шліфувадлах. Саме такі плити знаходили вздовж берега Дніпра у межах парку ім. Т. Г. Шевченка. Численні неолітичні поселення займали береги Ігренського півострова та узбережжя ж/м "Придніпровськ". Величезне поселення відкрито на лівому березі Дніпра поруч з проспектом Воронцова - поблизу залізничного мосту. Під час будівництва Південного мосту на правому березі теж знайдено рештки неолітичного поселення, а також у Таромському та Діївці. Місцезнаходження поселень фіксується за скупченням черепашок їстівних річкових молюсків. Знахідки кістяних гачків та блешень з перламутру свідчать про рибальство, поряд з яким існувало лучіння риби на порожистих ділянках. Для цього часу є свідчення появи човнів - довбанок, що сприяло заселенню майже всіх островів у руслі Дніпра в межах міської території. Винахід керамічного посуду, який виготовлявся за жмутовим способом і прикрашався різноманітними, але напрочуд сталими для кожного племені візерунками, дає підстави фахівцям виділяти окремі археологічні культури: гребінцево-накольчасту кераміку дніпро-донецької спільності, лінійно-накольчасту сурсько-дніпровської культури та ін. Від доби неоліту походять перші свідчення переходу до відтворюючого господарства - землеробства та скотарства. На острові Кодачок, поблизу ж/м "Придніпровськ", на поселенні сурсько-дніпровської культури було знайдено кістки свійської великої рогатої худоби, а на острові Шевському - рогову мотику для обробки землі.

Від цього часу маємо свідчення про світоглядні уявлення давніх мешканців Придніпров'я. З ними пов'язано виникнення перших родових кладовищ - так званих могильників - Чаплинського, Ігренського та ін. Поховання влаштовувалися в індивідуальних човноподібних могилах, простягнутим на спині, черепом до води, за якою, як вважалося, спливали душі померлих. Кістяки сповивали саванами, поруч клали знаряддя праці й прикраси з емалі іклів кабана та зубів оленів та риб. За тризну правили кістки тварин, які клали до горщиків. Про посилення міжкультурних контактів і розвиток обміну сировиною та виробами свідчать знайдені скарби виробів з донецького кременю, прикрас з нефриту та морських мушлів.

Особливо зростає значення місцевості, де зараз розташовано місто Дніпро, за доби міді-бронзи (IV-ІІ тис. до н.е.). У цей час на Правобережжі у лісостепу складається величезна спільність землеробських племен, відома як трипільська археологічна культура. Між нею і спорідненим населенням півночі Балканського півострова існували тісні культурні та господарські зв'язки, в яких головне місце відводилося обміну металевими виробами та міддю, видобутою на терені сучасної Болгарії. Від трипільських племен метал надходив до населення лівобережної та степової України, сягаючи навіть Доно-Волзького межиріччя. У зв'язку з останнім великої ваги набувають дніпрові переправи та шляхи, на перетині яких виникають численні поселення, що передують сучасному місту. У гирлі Самари та на протилежному, правому березі Дніпра, в цей час існували поселення, мешканці яких здійснювали перевезення через ріку та забезпечували притулок і охорону мандрівним торговцям. Поруч поселень знаходилися кладовища - могильники, в яких поховання відбувалися як за старим звичаєм - простягнутого на спині тілопокладення, так і новим - перші "скорчені" (із зігнутими в колінах ногами та руками, піднятими долонями до обличчя), поховання, в яких вбачають свідчення появи нового, за походженням землеробського, населення. Досить часто зустрічаються колективні поховання, в яких кістяки лежать у різних позиціях, супроводжені як місцевим гостродонним посудом з домішкою товчених мушлів до глини, так і досконалим трипільським посудом (могильник Ігрень-8). У Чаплинському могильнику на ж/м "Придніпровськ" у похованнях були прикраси з міді у вигляді черепашок, рурочок, діадеми, а також довгі низки кружечків з перламутру річкових молюсків з отвором, які, на думку дослідників, виконували функцію сучасних грошей. На острові Самарському відкрито унікальне поховання давнього майстра з металообробки, поруч з яким покладено глиняну ливарну форму - матрицю - для відливки сокири та ковальський інструмент. Ця знахідка значно поглиблює час виникнення місцевої металургії, яка обслуговувала не тільки племена Придніпров'я, а й експортувала вироби на південь та у басейн Сіверського Дінця.Горщики та прикраси майкопської культури з поховання на території учбового господарства Дніпропетровського агроуніверситету. III тис. до н.е.

У Дніпровському Надпоріжжі та Лівобережжі у IV-ІІІ тис. до н.е. мешкали скотарсько-мисливські племена середньостогівської та постмаріупольської археологічних культур, через які здійснювалася торгівля високоякісним донецьким кременем, що надходив на захід, до землеробського світу Трипілля та Балкан. Знахідки скарбів на Поповому мисі поблизу Ст. Ігрені свідчать, що саме тут знаходився один з центрів цього обміну. Сюди сходилися суходольні шляхи, які пов'язували Придніпров'я зі східними районами, про що свідчать численні знахідки кавказьких імпортів. На землях учбового господарства Дніпровського агроуніверситету досліджено кілька поховань, супроводжуваних горщиками та прикрасами т.зв. майкопської археологічної культури.

У духовному житті та світоглядних уявленнях давніх мешканців міста в цей час відбуваються відчутні зміни. Замість могильників з'являються земляні штучні пагорби - кургани - могили, за народною назвою.

Кургани втілювали в собі образ Всесвіту, їх напівсферична форма розумілася як небесна сфера, а кам'яне кільце по підошві (кромлех) слугувало кордоном між світом живих та померлих. Кургани були уособленням належності землі предкам, вони неодноразово використовувалися для поховань і містили в собі культові споруди - вівтарі, жертовники, майданчики для відбування тризни. Разом з тим кургани позначали кордони розселення окремих племен, вони простягалися вздовж давніх шляхів, що дає можливість вивчати по них стародавню топографію.Знахідки із кургану «Сторожова могила» на території Дніпропетровського аеропорту. III тис. до н.е.

На території сучасного міста Дніпра до ХІХ ст. існувала велика кількість курганів. Лише у нагорній частині на місці сучасної Національної гірничої академії, Соборної площі, на розі вул. Барикадної та проспекту К.Маркса досліджено більше 10 курганів. Ланцюжки курганних насипів тяглися вздовж дніпровських берегів поблизу Мандриківки, Рибальського, Ігрені, сучасного ж/м "Тополя", Південного машинобудівного заводу, аеропорту. Під час розкопок двох величезних курганів під назвою "Близнюки" відкрито близько 30 різночасових поховань. Померлих супроводжували луки та крем'яні стріли до них, різноманітний посуд та прикраси. У багатьох похованнях дорослих поміщено дитячі, в чому вбачають свідчення існування патріархальної (батьківської) родини, в якій життя й смерть дитини залежали від волі батька. У кургані "Сторожова могила" на території Дніпровського аеропорту українським дослідником О.І.Тереножкіним знайдено перший у Східній Європі чотириколісний візок, що супроводжував поховання літнього чоловіка. Поява колісного транспорту пов'язується з племенами ямної культури Степу, носії якої за мовною ознакою належали до давньоіндоєвропейської спільноти.

У курганному будівництві відбивалися релігійні уявлення, разом з тим кургани полегшували орієнтування в одноманітному степовому просторі. Спорудження насипів вимагало мобілізації зусиль усього колективу і керівництва ним з боку старійшин, що сприяло виокремленню розумової праці і поділу суспільства за соціальним статусом та рангом. Але в курганах бронзової доби немає матеріальних коштовностей і значущість похованих визначалася не їхнім багатством, а кількістю праці, яку соплемінники померлого вкладали у будівництво останнього приміщення для тіла. Такі кургани і сьогодні залишаються на території міста Дніпро, поблизу ж/м "Тополя ІІ", у Діївці, на ж/м "Західний" та "Північний".

Поселення бронзової доби досліджено на схилах пагорбів парку ім. Шевченка. Його мешканці будували фундаменти жител з каміння, виводячи стіни з дерева та лози. Поруч знаходилися господарські приміщення, зернові ями, загони для утримання овець та великої рогатої худоби. Знаряддя праці виготовляли з кременю та полірованого каменю, хоча у вжитку вже була й бронза, переважно у вигляді прикрас та зброї. Глиняний посуд прикрашався візерунком з наліпних пружків, що дало підстави віднести поселення до археологічної культури багатопружкової кераміки і датувати XVII-XVI ст. до н.е.

У 1970-х роках поселення цього ж часу досліджено на лівому березі Дніпра в районі клубу заводу "Комінтерн" на пр. Воронцова. На піщаних мілинах було зібрано безліч багатопружкової за орнаментом кераміки, кам'яні та кістяні знаряддя, вироби з бронзи. Поселення доби бронзи відкрито на сучасних ж/м "Парус" та "Придніпровський", Ігренському півострові. Вони належали населенню давньоямної, катакомбної та зрубної археологічних культур індоєвропейської мовної сім'ї.Скіфські мечі-акінаки та шийна прикраса гривна. I тис. до н.е.

На початку І тис до н.е. місцевість понад дніпровськими порогами заселяли скіфські племена, з якими пов'язано виникнення першого державного утворення на терені сучасної України. Про привабливість Придніпров'я для давніх мешканців свідчить опис, який наводить давньогрецький історик Геродот: "Борисфен (грецька назва Дніпра) дає для худоби найчудовіші і дуже поживні пасовиська, чудову рибу у величезній кількості, вода його дуже приємна на смак... вздовж нього тягнуться чудові орні землі, або росте дуже висока трава, там, де земля не засівається". Саме на півдні Дніпропетровської області знаходилося легендарне кладовище скіфських царів - так званий Геррос, з якого походять всесвітньо відомі кургани Чортомлик, Товста могила, та ін., які були дійсно "пірамідами степу".

Декілька скіфських курганів досліджено у Дніпрі - на території сучасного заводу ім. Петровського, на вул. Сєрова, Жовтневій площі. І сьогодні на землях підсобного господарства Ігренської психіатричної лікарні знаходиться величезне скіфське курганне кладовище, яке домінує на місцевості завдяки розташуванню курганів на високому пагорбі дніпровського берега. В похованнях чоловіків неодмінно є зброя: списи, луки та стріли з бронзовими вістрями, залізні ножі. Золоті знахідки із скіфських курганів на території міста. I тис. до н.е.Поховання заможних скіфів містять залізні мечі - акінаки, панцирний обладунок, бойові пояси, коштовні вироби античних і скіфських майстрів. До найкращих зразків скіфського мистецтва належать золоті піхви меча з величезною - 22 см довжиною - бічною пластиною, яка зображує лежачого кабана. Верхня частина піхов оздоблена краплевидними вставками блакитної емалі, оздобленими золотими зернятками. Меч знайдено у схованці на дні могили поблизу учгоспу "Самарський"; крім нього, в ній знаходилась масивна золота прикраса бунчука і бляха у вигляді єгипетського скарабея. На похованому вдягнуті панцирна сорочка і штани, на голові - шолом. Поруч лежали два списи і колчан з набором стріл.

На зміну скіфам на початку І тис. н.е. у Придніпров'я приходять кочівники-сармати. Поодинокі поховання відкрито в курганах на території міста, переважно у лівобережній частині, там, де зараз знаходиться пр. Правди та навколишні вулиці. Зосередження сарматських поховань у курганах поблизу смт. Підгороднього свідчить про існування в пониззі Самари та Кільчені великого племінного центру. Перші сторіччя І тис. до н.е. в історії міста і прилеглих територій пов'язані із просуванням численних народів, які йшли з глибин Азії до кордонів Римської імперії. Саме до цього часу відноситься поховання варварського ватажка, випадково відкрите поблизу Ст. Ігрені, у якому були чудова золота корона, прикрашена кольоровим напівдорогоцінним камінням, оздоби одягу та зброї. Культурна належність поховання визначається як гунська.

Перші за часом виникнення слов'янські поселення V-VII ст. в межах сучасного Дніпра належать історичним антам, добре відомим за свідченнями візантійських та готських авторів, і старожитностям так званої пеньківської археологічної культури. Згідно з твердженням Прокопія Кесарійського, анти споріднені зі слов'янами однією мовою, однаковим побутом, звичаями і віруваннями. Разом з тим вони становили окремий племінний союз, який розселився від гирла р. Рось до Запоріжжя, в басейні Південного Бугу та між Дністром і Прутом.

Велике антське поселення досліджено на Поповому мисі Ігренського півострова. Лісові хащі, численні річкові протоки і болота являли собою природні укріплення, рятуючи мешканців від кочівників. Навколишні луки використовувалися під пасовища, родючі грунти забезпечували потреби землеробства. Житла - напівземлянки площею до 20 м2 мали дерев'яну обкладку стін, в одному з кутів знаходилася піч - кам'янка. Численні знахідки серпів, кіс, мотик, жорен свідчать про землеробське спрямування господарства.

Положення поселення поблизу переправи через Дніпро визначало його значення як торговельного центру: тут знайдено багато імпортних прикрас та посуду. Під час будівництва у 1999-2000 рр. Південного мосту на протилежному, правому березі Дніпра, досліджено таке ж саме поселення. Воно убезпечувало переправу і надавало притулок слов'янській людності та мандрівникам, що спливали лодіями через пороги на низ Дніпра.

У наступні часи, VIII-IX ст., в місцевості понад Самарою та Дніпровими порогами мешкало слов'янське населення літописних уличів. Ще вчений XVIII ст. Татищев зіставляв ім'я уличів із давньою назвою р. Оріль, яку в ХІІ ст. звали Угол. Новітні лінгвістичні розшуки також доводять походження етноніму "уличі" від слов'янського "угол". Академік Б. О. Рибаков вважав, що улицьке місто Пересічень, яке згадується в літописах, повинно було знаходитися на Дніпрі, південніше Києва. У зв'язку з цим, увагу дослідників привертають рештки великого слов'янського поселення, яке існувало в ІХ-ХІІІ ст. на піщаних горбах Ігренського півострова поблизу місця, де впадає Самара у Дніпро. Якщо це й не був літописний Пересічень, Ігренське поселення заслуговує на назву міста. Знахідки свідчать про інтенсивні торговельні відносини як із Київською землею, так і з кочівниками - печенігами, вежі яких стояли поруч з улицькими житлами. Деякі вчені, наприклад М. К. Любавський, вважають, що тюркомовні печеніги не тільки сусідили із уличами, а й змішувалися з ними, чому сприяли, зокрема, шлюбні зв'язки. Це ж стосується половців, які змінили печенігів в українських степах і курганні поховання яких досліджено в ХІХ ст. на території міста. Поховання супроводилося покладенням решток коня - вірного супутника кочівника, луків та стріл, залізних шабель, різноманітних прикрас. Поховання степової знаті відбувалося у колісних візках, які вміщували у могили.

Особливе значення в історії Дніпра слов'янських часів належить Монастирському острову, який лежить у руслі Дніпра навпроти нагірної частини міста. До підйому рівня води у Дніпрі греблею Дніпрогесу острів мав стрімкі скелясті береги у "головній" частині і довгу піщану косу у "охвості" (сучасний центральний пляж Дніпра). Саме тут, за легендою, серед скель та урвищ, знайшли притулок кілька візантійських монахів під час подорожі до Києва у 870 р. Ще раніше, за існуючою церковною традицією, на острові зупинявся св. Андрій Первозванний, який ніс світ християнства слов'янам.

957 року київська княгиня Ольга, за припущенням Д. І. Яворницького, під час бурі знайшла притулок у християн, які вже мешкали на острові. Її супутники, візантійський єпископ Григорій та монахи, спорудили на честь порятунку каплицю і правили в ній службу. Відомо, що на острові існував чоловічий монастир, в якому зупинялися київські князі Святослав та Володимир. До монастиря приходили люди з навколишніх осель, зокрема, відомо про відвідування монастиря самарськими рибалками. У 20-х роках ХІІІ ст., після невдалої для давньоруських князів битви з татаро-монголами на р. Калка, монастир знищено загоном кінноти, а монахів - убито.

Після татаро-монгольської навали ХІІІ ст. настав час знелюднення і занепаду. Лише в лісах по Самарі і Вовчій, у т.зв. "Дубовій товщі" тривало ще життя нащадків дніпрових слов'ян, так званих бродників, перевізників та досвідчених "толковинів" - перекладачів з тюркських мов. Хоча місто на Ігренському півострові було зруйноване татарами, його мешканці відійшли вище за течією Самари, де відновили перевіз. Численні знахідки монет татарських ханів і навіть київського князя Володимира Ольгердовича XIV ст. підтверджують існування при цьому перевозі митниці, на що звернули увагу краєзнавці В. В. Бінкевич та В. Ф. Комеко. Цікаво, що серед документів Золотої Орди цього часу згадуються "побережники" - збирачі податків з суден, "тамговщики", що надавали право проїзду, "лодійники", якими були вільні дніпровські люди - бродники.

У середині XV ст. Золота Орда розпалася на 5 окремих ханств, серед яких було і Кримське. Починаючи з цього часу, землі сучасної Дніпропетровщини зазнають постійних нападів з боку татар, і лише виникнення за порогами козацтва поклало край цьому руйнуванню.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 329
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Подякував (-ла): 65 раз.
Подякували: 116 раз.

Re: ДНІПРО - місто

Повідомлення Вернер » 06 листопада 2019, 11:41

Історія України. Маловідомі імена, події, факти : збірник статей - Київ. - 1998, випуск 3
Політичні репресії в Україні

І.Гавриленко, В. Ченцов
“...ВИЗНАВАТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЕМ СТАЛО БІЛЬШ НЕБЕЗПЕЧНИМ,
АНІЖ ЗА ЦАРАТУ”

Головна дійова особа історичного процесу - людина, її особистість. Існує рідкісна можливість за допомогою її вчинків, душевних переживань, психологічного стану - вийти на якісно інший рівень розуміння тих чи інших історичних явиш.
Вивчаючи сторінки минулого, розташовуючи на першому плані політиків, урядовців, громадських діячів вищого рівня, ми, не помічаємо, що лишаємо поза увагою людину, як суб’єкта епохи. В той час, коли трагічність двадцятого століття зафіксована в долях людей не дуже відомих.
Для української інтелігенції наприкінці 20-х років настали тяжкі часи, йшлося про існування в умовах скасування непу та встановлення режиму особистої влади Сталіна. Ідеологічний тиск, що став за норму життя для вчителів, викладачів вищої школи та студентів, медичних працівників, у другій половині 20-х років, особливо з 1929 року поступово змінився на більш жорстокі методи впливу. Органи ДПУ республіки почали проводити арешти представників старої української інтелігенції, готувався показовий процес по “Спілці визволення України” - організації, що згідно формулюванню ДПУ, начебто ставила за мету підготовку збройного повстання і встановлення буржуазного ладу у вигляді УНР1.
За декілька днів було заарештовано: академіка С.Єфремова, професорів Й.Гермайзе, Г.Іванича, В.Під- гаєцького, письменницю Л.Старицьку-Черняхівську та інших, але вони, власне кажучи, були лише на горі айсбергу під назвою “СВУ”2. Наприкінці літа-осені в різних містах України почалися обшуки та арешти поміж місцевої інтелігенції, де понад 400 чоловік за документами ДПУ значилися членами філій “СВУ”3.
Не залишився осторонь від цих подій і Дніпропетровськ. Під удар ДПУ підпали: Інститут народної освіти (зараз Дніпропетровський університет), Державні курси українознавства, медичні заклади, вчителі шкіл міста та області, студенти вузів. Слідчо-оперативна “розробка” філії “СВУ” у Дніпропетровську проводилась по особах, що мали родинні або близькі особисті стосунки з заарештованими у Києві, працювали у Всеукраїнській академії наук, належали до Української автокефальної церкви, активно заявили про себе у суспільному житті, підтримували в минулому контакти з українськими національними установами (Центральна Рада, Директорія) або з білогвардійцями на території України.
Вищевказані ознаки і зіграли свою лихозвісну роль в арешті трьох мешканців міста, котрим у січні 1930 року і “належало” стати ядром Дніпропетровської філії “СВУ” - П.О.Єфремова, наукового співробітника Дніпропетровського інституту народної освіти (ДІНО), брата С.О.Єфремова; В.О.Пархоменка, професора ДІНО, історика за фахом, котрий на початку 20-х років працював у Києві; викладача на курсах по підготовці автокефальних священиків Л.О.Ненадкевича, економіста, що працював у Промсоюзі міста, викладача на Державних курсах українознавства, знайомого Д.І.Яворницького.
По схемі, що була розроблена центральним апаратом ДПУ України, в Дніпропетровську “виявили” філію - п’ятірку “СВУ”. Зв’язуючою ланкою між Києвом і областю, волею слідчих, став П.О.Єфремов, що “завербував” до “СВУ” В.О.Пархоменка, для роботи “по лінії професури”; Л.Є.Біднову з метою впливу на вчителів області; Павловського Є.А. - для активізації роботи серед медичної інтелігенції; Л.О.Ненадкевича - на Держкурсах українознавства4. У свою чергу, всі вищевказані особи, що нібито складали місцевий центр організації, створювали відомі п’ятірки.
Слід зауважити, що слідство по лінії “СВУ” проводили два підрозділи ДПУ області - КРО (контррозвіду- вальний відділ) та ТВ (Таємний відділ). 7-го вересня (одним з перших) було заарештовано Л.О.Ненадкевича по звинуваченню у проведенні контрреволюційної пропаганди та агітації проти “нині існуючої влади”5.
Заарештований здійснив спробу залишити місце ув’язнення, надсилаючи заяву керівництву ДПУ області, де висловлював стурбованість з приводу своєї поїздки до Харкова на з’їзд бухгалтерів і статистів, а також видання книги “Гірнопромислова Україна”6.
28 вересня набрала чинності постанова про залучення Л.О.Ненадкевича до ведення слідчої справи як звинуваченого, коло питань слідчих поступово обмежується на знайомстві з П.О.Єфремовим, в протоколах допитів з’являються прізвища Д.І.Яворницького та В.В.Білого7.
І все ж не Ненадкевич в центрі уваги слідства, ця сумна доля чекає П.О.Єфремова та В.О.Пархоменка. Останній, арештований ЗО вересня по звинуваченню в “участі в організації, що мала за мету повалення Радянської влади”, “вивчалася” слідчими таємного відділу у різних напрямках: Всеукраїнська академія наук, автокефальна церква, спілкування з П.Єфремовим, зв’язки з науковими діячами за кордоном тощо.
Ще на попердньому допиті (29 вересня) професор В.О.Пархоменко заявив: “...існування угрупувань українців у Києві відчувалось... одна була коло Грушевського, а друга коло Єфремова..., мені здавалося, що мостом між ними був Гермайзе...” Ну а далі - суцільний “кримінал”: “...існувало протиставлення українців великоросам. Говорилось про “своїх” на відміну від “чужих”8.
Не заарештований ще професор, говорячи про становище в академії наук та суперечностях між її членами, заявляє: “Гадаю, що вказана боротьба в Академії могла мати і політичний відтінок”9.
Що стоїть за цим? Звернемось до матеріалів слідства. Володимир Олексійович Пархоменко для свого часу був визнаним спеціалістом, професійно займався історією Київської Русі, автор багатьох наукових праць. У 1921 році на запрошення академіка С.Ф.Платонова працював в Ленінградському архівному інституті, але “на прохання жінки” та внаслідок “продовольчих труднощів” (саме так стверджує професор) був змушений переїхати до Києва, де працював у Софійській (голова Ф.І.Шміт) та Біографічній комісіях, остання займалася виданням українського біографічного словника під головуванням з 1923 року академіка С.О.Єфремова. У 1924 році Пархоменко переїзджає до Полтави, але зв’язків з Києвом не розриває, продовжуючи займатись науковою працею. Тоді ж і відбулася подія, що призвела до ворожнечі між В.О.Пархоменком і деякими членами Академії.
. Як розповів сам підсудний, “моя посада по Академії, як платна, була передана Н.Д.Полонській, що перед цим вийшла заміж за М.П.Василенка”. Всі спроби Володимира Олександровича в майбутньому перевестись на роботу до Києва, успіху не мали, не дивлячись на численні прохання М.С.Грушевського та С.О.Єфремова, як особисто, так і через П.О.Єфремова. “Гадаю, - пише Пархоменко, - що вони цього не зробили тому, що не вважали мене своєю людиною, в розумінні довіри до мене... Крім того, в Академії, партії були зайняті надто влаштуванням близьких собі людей”10.
Щодо зв’язків В.О.Пархоменка за кордоном, то пильна увага слідства була направлена на постать Дмитра Дорошенка. Ось що розповів професор з цього приводу слідчому ДПУ: “У 1926 році виникла необхідність у книзі з української історіографії..., звернувся до Дорошенка з проханням вислати примірник названої книги. Дорошенко книгу вислав та розпочав зі мною листування суто наукового характеру...”. На повідомлення Д.До- рошенка про відкриття українського інституту в Берліні “...я ще відповів поздоровленням від себе особисто..., але потім у “Пролетарській Правді” прочитав роз’яснення характеру та мети установи в Берліні, Тоді я побачив свою помилку... і негайно припинив з ним листування...”11.
В обласний відділ ДПУ викликались студенти, що знали професора В.О.Пархоменка як викладача. Трофим Колилець, один з них, аналізуючи відносини Володимира Олександровича з студентом Жовтобрюхом, відмічав “наявність якогось особливого зв’язку між Жовтобрюхом і Пархоменком”12.
В свою чергу, звинувачений називає близьких до П.О.Єфремова студентів ДІНО, пригадує розповідь свого колеги про “заболотування” М.Скрипника “на зборах, що вибрали нову президію..., порядну президію”13. Зауважимо, що Микола Скрипник на той час був наркомом освіти України, членом ЦК ВКП(б). 9 жовтня на черговому допиті П.Єфремову “нагадують” вказану розмову, але він заперечує наявність політичного моменту в “заболотуванні” М.Скрипника, вбачаючи цю подію лише як епізод у боротьбі “між так званою академічною і наркомосівською групою, що кожна мала своїх кандидатів”14.
Звинувачений поступово починає відступати під тиском слідчих ДПУ, заявляючи на тому ж допиті: “З пред’явлених мені протоколів допиту мого брата С.О.Єфремова я довідався, що політична організація БУД (Братство Української Державності), що існувала в Києві... мала протирадянський контрреволюційний характер, а тому членів цієї організації, в тому числі і свого брата, я вважаю в часи приналежності їх до цієї організації за контрреволюціонерів”15.
18 жовтня П.Єфремов на черговому допиті визнав: “...мушу признати ідеологічну близькість свою до них (мова йде про організацію БУД та “СВУ” - Авт.), а тому прохаю мене судити нарівні з дійсними членами цих організацій”16.
Важко сказати, до чого саме прагнув П.О.Єфремов, коли робив таку заяву. Цілком можливо, що він хотів розділити долю брата. За словами Л.О.Ненадкевича, П.Єфремов глибоко сумував з приводу арешта брата. Навіть на день народження дружини Д.І.Яворницького гостей здивувала відсутність П.О.Єфремова, на що спробував відповісти В.Білий: “не прийшов, бо брата заарештовано”17.
21 жовтня на захист своїх громадянських прав піднявся В.О.Пархоменко: “мені загрожують жорстоким покаранням, позбавляють мене права користуватися своїми грішми, котрі я добровільно здав при арешті, не дають можливості переслати гроші тяжко хворій дружині...”18. Проте заява залишається без відповіді, а слідство “пов’язує” Пархоменка з діяльністю Української автокефальної православної церкви. Заступник начальника Таємного відділу ДПУ УРСР надіслав до Дніпропетровського облвід ділу ДПУ копію протоколу допиту священика Янішевського “Про участь в організації автокефальної церкви у Києві української шовіністичної інтелігенції”. В документі розповідається про створення у листопаді 1921 року організації (братства), що об’єднала представників Української автокефальної церкви та київської інтелігенції у особі Академії наук. На зборах, присвячених створенню організації, від релігійної конфесії були присутні Погорілко, Яструбецький, Ходзиць- кий, Дембеновський; від Академії - П.Стебницький, А.Кримський, С.Єфремов, В.Пархоменко. Янішевський цитує виступаючих: Стебницького: “...нам потрібно зараз, через церкву і кооперації кинути ярмо Московське...”, С.Єфремова: “...визнавати себе українцем стало більш небезпечним, аніж за царату”19.
В.О.Пархоменко повністю заперечує “спогади” Янішевського, а між тим слідчий ДПУ 26 жовтня цікавиться Д.І.Яворницьким та його оточенням, вказуючи, що рік тому Володимир Олександрович був присутній на дні народження відомого вченого, де “політичних розмов не було”20.
Цікавий штрих: з 1 по 3 листопада колишній священик Амур-Нижньодніпровського району Дмитро Петрович Щербаківський зробив таку заяву щодо Пархоменка: “..В автокефальній церкві Пархоменко, як колишній професор духовної академії, був відомою особою, авторитетом якого як вченого-історика церква користувача- ся...”21. 4 листопада П.Єфремов заявив на допиті слідчому ДПУ Антонюку про свою належність до “СВУ” з 1928 року, а наступного дня розповів про свою антира- дянську діяльність, віднісши до неї й те, що “підкреслював національну вартість української літератури, щоб виховувати український патріотизм серед молоді”22.
Разом з тим, П.Єфремов вважав себе членом Київської групи “СВУ” і заперечував наявність будь- яких зв’язків з Дніпропетровською філією. В той час як П.О.Єфремов розповідав про свою антирадянську діяльність, В.О.Пархоменко переконував слідство у своїй вірності владі та партії комуністів, акцентуючи увагу, зокрема, на темах семінарських занять з історії запорізького козацтва, які високо оцінював інспектор ЦК КП(б)У Шпунти23.
12 листопада під тиском слідства П.О.Єфремов заявив: “Перше питання, що повстало у мене, це про те, хто в Дніпропетровську може бути тим центром, який об’єднав би професорський елемент з антирадянським ухилом біля себе. З українських вчених безперечну популярність мав тільки Д.І.Яворницький, але популярність ця спиралась тільки на побутовій своєрідності його, на колоритній його індивідувальності, а не політичній його фізіономії. Коли нерадянськість політичних настроїв Д.І.Яворницького, що просто вже не міг зрозуміти радянської дійсності, не викликали у мене сумнівів, що через ту саму політичну відсталість його, про яку я згадував, я визнав за краще... не втягувати його до роботи, на яку він не здатний... Іншої ж популярної особи серед академічних кіл не було”24.
Таким чином, завдяки П.О.Єфремову, Яворницького не було включено до “СВУ”, але він був серед тих, кого органи ДПУ вважали за прихильника українського націоналізму.
Допити П.Єфремова продовжувалися, і 15 листопада він розповідав про прояви націоналізму в діяльності Дніпропетровського наукового товариства, зокрема, у ході святкування 70-річчя Д.І.Яворницького, виборів його довічним головою товариства, зборів, присвячених 100-річчю видання пісень Максимовича та роковин знищення Запорозької Січі25.
Та все ж слідство примусило П.Єфремова назвати прізвища співучасників. В протоколах допитів це зафіксовано так: “...Шукаючи можливих однодумців, я зупинив свою увагу на українській професурі ДІНО, і тут найбільше близьким був мен? професор В.О.Пархо- менко, з уст якого я чув неприхильні до радвлади думки і націоналістичні настрої якого у мене не викликали сумнівів”26. Але П.Єфремов не дав можливості співробітникам ДПУ прямо записати, що такі-то особи - члени “СВУ”. Слідчі позаволі записують свідчення звинуваченого: “Однодумцями своїми щодо “СВУ” я вважаю професора Пархоменка та ще Біднову Л.Є. Чи робили вони що, я не знаю, не чув я від них нічого про їх плани, ні про роботу. Я думаю, що професор Пархоменко В.О. та Біднова Л.Є. - члени “СВУ”. Від першого я почув найраніше про арешти в Києві, друга говорила мені про арешти в серпні, та й ідеологічно вона цілком підходить до політичної платформи “СВУ”27.
Попри висунуті в свою адресу звинувачення, В.О.Пархоменко продовжував заперечувати свою належність до лав “СВУ”, роблячи при цьому все можливе, щоб не дати ДПУ підстав щодо залучення до слідства нових людей. Так, відповідаючи на запити слідчих щодо Д.І.Яворницького, Пархоменко пояснював: “Питання про національну політику Радянської влади на Україні я з Яворницьким не обговорював взагалі, будь-яких бесід про це з ним не вів. Питань міжнародного становища Радянського Союзу я з Яворницьким не обговорював... Антирадянських поглядів в бесідах з Яворницьким я не висловлював. Взагалі в бесідах з Яворницьким мені частіше доводилось слухати його”28.
Зважаючи на впертість В.Пархоменка, слідство береться за Ненадкевича, якого 20-го листопада передають з Контррозвідувального відділу до Таємного. Допити Леоніда Олександровича проводив вже знайомий нам по “роботі” з П.О.Єфремовим слідчий Антонюк. Ненадкевич звинувачення на свою адресу з боку П.Єфремова відкидає, іронізуючи на черговому допиті: “Очевидячки, з міркувань конспіративного характеру гр-н Єфремов запропонував мені вступити до організації в настільки обережній і дипломатичній формі, що обставини мого вступу до неї не збереглися в моїй пам’яті”29.
Допити Л.О.Ненадкевича тривають, причому, як тепер достеменно відомо, з застосуванням крайніх методів впливу, від чого, певно, в кінці листопада він і захворів': проте невдовзі вони відновилися і вже 14 грудня він визнав свою належність до “СВУ” з 1927 року, а 20 грудня розповідав слідчому про свою “діяльність”: “Мені, як члену “СВУ”, була доручена робота на Державних курсах українознавства, лектором яких я зробився восени 1928 року”29.
Наприкінці грудня 1929 року відбулася серія очних ставок між Л.Ненадкевичем та П.Єфремовим з одного боку, та між В.Пархоменком і Л.Ненадкевичем - з іншого. Звичайно, в них немає нічого нового порівняно з тим, що було вже зафіксовано слідством. Зазначено лише, що В.Пархоменко не вступив на шлях компромісів з ДПУ. Пізно ввечері 28 грудня, під час допиту, Володимир Олександрович звернувся з листом до прокурора області, в якому відхилив усі звинувачення на свою адресу, розповів про репресивні методи слідства, зокрема, нічні допити, що згубно впливали на стан його здоров’я. Додамо: у професора було хворе серце, відсутня нирка. Разом з тим, він не втрачав надій, наголошуючи: “Я глибоко вірю в Радянське правосуддя, котре не стане губити людину невинну...”31.
Члени Дніпропетровської філії “СВУ” - В.О.Пархоменко, Л.О.Ненадкевич, Л.Є.Біднова, П.О.Єфремов (крім Е.А.Павловського, що за нестачею доказів був засуджений до заслання на Північний Кавказ) отримали різні строки ув’язнення (Ненадкевич та Пархоменко, приміром, по 10 років)32. Відкритого судового процесу у Дніпропетровську провести не вдалося. Члени “СВУ” тут проходили через Судову Трійку при колегії ДПУ (вичерпної інформації по П.О.Єфремову у нас бракує - Авт.). Про рівень слідства свідчить той факт, що в справах немає, по суті, жодної згадки про матеріальні докази злочинної діяльності звинувачених. Разом з тим, хибність головного методу слідства (натиск на звинувачених), не викликає сумнівів. Особливо показовими є звинувачення Л.О.Ненадкевича, де серед іншого (анти- радянська агітація, вербування нових членів) йому поставлено у вину те, що він “завжди відвідував будинок Яворницького, де збиралися професори та викладачі..., під час цих зборів виголошувалися тости за скоріше звільнення України від Московського гноблення”33.
Інформації щодо подальшої долі членів Дніпропетровської філії “СВУ” явно бракує кримінальній справі В.Пархоменка, зокрема, збереглися два листи: в Ленінградське відділення Держвидаву, де готувались до друку його монографії “Русь і степ” та “Нарис з історії Східної Європи”, і де у 1924 році була надрукована книга професора “Витоки російської державності”, а також ректору ДІНО, в якому висловлювалося занепокоєння з приводу бібліотеки та рукописів праць в квартирі вченого. Листи, датовані 3 січня 1932 року і написані у Карелії, поштове відділення “Медвежа гора”. Якщо виходити з печаток та штемпелів на них, то Пархоменко “брав участь “ у будівництві Біломор-Балтійського каналу. Справу Л.О.Ненадкевича 23 травня 1930 року було переглянуто, його засудили до п’яти років позбавлення волі. У 30-ті роки він жив у Запоріжжі, працював економістом. Запорізьким міськвідцілом ДПУ Ненадкевич “пророблявся” в контрреволюційній діяльності і після звільнення з таборів.
У 1989 році членів Дніпропетровської філії “СВУ” було реабілітовано, їх минуле належить історії нашого суспільства.
ПРИМІТКИ
1 Державний архів Служби безпеки України (далі - ДА СБУ).-Фонд карних справ, сир. 67098 ФП; Спілка визволення України. Стенограф, звіт судового процесу.-Х., 1931; Звезда. - 1930.-28 лют.
2 Балабольченко А. "СВУ" суд над переконаннями// Вітчизна.-1989.-№11.- С. 14.
3 Касьянов Г. Доля академіка С.О.Єфремова//Під прапором ленінізму.-1989.-№19.-С. 2; Білокінь С. СВУ - операГПУ?//Наш час.-1991.-№12; Шаповал Ю. Академік Сергій Єфремов. Хроніка загибелі//Рада.-1992.-№40.
4 ДА СБУ. - Спр.П-22306, П-2274, П-7264; Л.Є.Біднова - дружина В.О.Біднова - українського історика і краєзнавця (1874-1935), подробиці див.: Мицик Ю.А. Д.І.Яворницький і В.О.Біднов//Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження Д.І.Яворницького.- Дніпропетровськ, 1991 .-С. 20.
5 ДА СБУ. - Спр. П-22274.-Арк. 1.
6 Там само.-Арк. 5.
7 Докладніше про В.В.Білого див.: Чабан М.П. Етнограф і краєзнавець. Володимир Білий//Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження Д.І.Яворницького.-Дніпропетровськ, 1991.-С. 57-59.
8 ДА СБУ. - Спр. П-22306.-Арк. 5-6.
9 Там само.-Арк. 6.
10 Там само.-Арк. 10-13.
11 Там само.-Арк. 16.
12 Там само.-Арк. 19.
13 Там само.-Арк. 22.
14 Там само.-Арк. ЗО.
15 Там само. ,
16 Там само.-Арк. 36.
17 Там само.- Спр. П-22274.-Арк. 13.
18 Там само.- Спр. П-22306.-Арк. 37.
19 Там само.-Арк. 40-41.
20 Там само.-Арк. 65.
21 Там само.-Арк. 75.
22 Там само.-Арк. 83.
23 Там само.-Арк. 125.
24 Там само.-Арк. 134.
25 Там само.-Арк. 142.
26 Там само.-Арк. 134.
27 Там само.-Арк. 135.
28 Там само.-Арк. 176.
29 Там само.-Арк. 171.
30 Там само.- Спр. П-22274.-Арк. 81.
31 Там само.- Спр. П-22306.-Арк. 202.
32 Там само.-Арк. 241; Спр. П-22274.-Арк. 92.
33 Там само.-Арк. 92.
Час плине


Повернутись до ДНІПРО

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: al_mol, АннА, Balymba, Bing [Bot], Google [Bot], Google Adsense [Bot]