Його син – Матфтей (Матвій) Ілліч (1788–1857) – отримав домашню освіту. Служив у конотопських підкоморському суді та повітовому суді (1797–1832). Під час служби змінив прізвище на Лазаревський. 1832 вийшов у відставку з чином титулярного радника і цього ж року був обраний засідателем Конотопського повітового суду. За організацію виборів дворянства (1836) нагороджений орденом св. Володимира 4 ст., завдяки чому 20 травня 1836 на підставі рішення Черніг. дворянських зборів вернув своєму родові право на спадкове дворянство (рід Л. було внесено до 3-ї частини дворянської родовідної книги Чернігівської губернії). Написав мемуари "Памяти мои", у них: висвітлюються події в Лівобережній Україні кінця 18 – 1-ї пол. 19 ст. (ліквідація укр. козац. державності та інкорпорація укр. земель до складу Рос. імперії); йдеться про значні зміни в усіх сферах тогочасного укр. сусп-ва; наведено характеристику укр. гетьманів та рос. генерал-губернаторів, правителів Лівобереж. України. Мав 6 синів та 2 доньки. Один з його синів – Василь Матвійович 26.02.1817–28.04. 1890) – став перекладачем, белетристом (див. В.Лазаревський).
Його другий син – Михайло Матвійович (1818–03.05.1867) – закінчив Ніжинську г-зію (див. Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородька), службу почав у Черніг. палаті цивільного суду (1838–40), потім працював у м. Оренбург (нині місто в РФ), де 1847 познайомився з Т.Шевченком, який на той час був туди засланий (згодом переведений в Орську фортецю). Знайомство перейшло в дружбу, яка тривала до смерті поета. 1850 служив чиновником з особливих доручень при петерб. цивільному губернаторові та радником Петерб. губернського правління. Від кінця 50-х рр. 19 ст. і до смерті – управитель справами й маєтками графа О.Уварова.
Третій син Матвія Ілліча – Федір Матвійович (1820–90) – закінчив Черніг. г-зію та Харків. ун-т. Служив спочатку в канцелярії Черніг. губернської управи, потім – в Оренбурзькій прикордонній комісії, від 1860 – управляючий удільної контори в м. Орел (нині місто в РФ), 1870–83 – управляючий Ставропольськими удільними маєтностями.
Четвертий син – Яків Матвійович (1829–80) – навч. в Конотопському повітовому уч-щі, потім – у Полтав. кадетському корпусі, звідки переведений у Дворянський полк (військово-навч. заклад) С.-Петербурга. 1851 залишив військ. службу, жив у С.-Петербурзі, потім – у м. Керч. Працював у Керченському археол. музеї, брав участь в археол. розкопках біля міст Керч та Новомосковськ (Катеринославщина). Від 1862 – управляючий Лівадією (літнім палацом імператорської сім'ї).
П'ятий син – Іван Матвійович (1836–87) – навч. в Конотопському повітовому уч-щі та Ніжинській г-зії. 1860 закінчив юрид. ф-т Петерб. ун-ту. Працював секретарем у Орловському сел. присутствії (1861–65), а з 1869 – у присутствії в сел. справах губерній Царства Польського у Варшаві (1874 переведене до С.-Петербурга). Дослужився до чину дійсного статського радника. Був одним з упорядників збірника "Собрание важнейших памятников по истории Русского права". Його син – Микола (див. М.Лазаревський) – став правознавцем, був сенатором 1-го департаменту Сенату (1917).
Шостий син – Олександр Матвійович (08.06.1834–02.04. 1902; див. О.Лазаревський) – став істориком, написав більш ніж 400 наук. праць з історії України. Одна з його доньок – Ганна Олександрівна (1868 – р. с. невід.) – вийшла заміж за Тихона Осадчого, згодом – відомого вченого-економіста. Померла в м. Конотоп. Ще одна його донька (від другого шлюбу) – Катерина Олександрівна (1879–1940; див. К.Лазаревська) – стала істориком, археографом. Один з його синів – Борис Олександрович (26.03.1871–24.09.1936) – був письменником, другий син – Гліб Олександрович (14.05.1877 (у власноручно заповненій анкеті від 23 травня 1943 і автобіографії від 3 травня 1943 – 14 (26).05. 1879) – 15.01.1949; див. Г.Лазаревський) – літературознавцем.
Син Гліба Олександровича – Олександр Глібович (1910–2003) – 1935 разом з матір'ю був репресований, засуджений на 5 років позбавлення волі і засланий до Сибіру. Під час окупації вермахтом зх. регіонів СРСР (див. Друга світова війна) воював (з 1942) на Ленінгр. фронті. За фахом – будівельник. Після війни працював у Мін-ві комунального госп-ва УРСР нач. відділу зовнішнього благоустрою Управління благоустрою і зелених зон. Від 1976 – на пенсії. Почав займатися літ. діяльністю. Написав спогади, видані 2001 під назвою: "Настоящему с памятью о прошлом". В них, окрім опису власного життя, йдеться про події в СРСР 30–40-х рр. 20 ст.
Син Олександра Глібовича – Олександр Олександрович (13.08. 1948–27.08.2009). Закінчив Київський автомобільно-дорожній ін-т (1967–73), Моск. держ. ун-т (1989–92) і Міжнар. академію консалтінгу та оцінки (1997–90).
1978–2005 працював у містах Сургут, Нижньовартівськ, Мегіон, Самара (усі нині РФ).
Від 2002 – на пенсії.
У 2002–05 був головою Самарського обласного Укр. національно-культ. центру "Промінь". З нагоди 15-річниці незалежності України указом Президента України від 17 серпня 2006 нагороджений званням "Заслужений працівник культури України".
Член Союзу професійних літераторів Росії (з 2003), лауреат премій О.Лазаревського (заснованих Конотопською міською радою). Автор праць про родину Лазаревських і Т.Шевченка та упорядник мемуарів Матвія Ілліча, Олександра Матвійовича, Гліба Олександровича та Олександра Глібовича Лазаревських (разом з І.Забіякою).
Від 2005 проживав у м. Київ.
Дж.: Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, ф. 1, спр. 68382, 68383, 68384, 68385, 68387, 68388 та ін.; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 26, оп. 4, спр. 59, спр. 178; Науковий архів Президії Національної академії наук України, ф. 251, оп. 31, спр. 256 (особова справа Г.О. Лазаревського).