Одарченко, Одерченко

Відповісти

Це прізвище

Отримав при народженні
1
100%
Отримав через шлюб
0
Немає голосів
Знав, що воно є родинним
0
Немає голосів
Віднайшлось під час дослідження родоводу
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 1

Онлайн
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3185
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 108 разів
Подякували: 665 разів

Одарченко, Одерченко

Повідомлення Вернер »

В. Шкварчук, 1996 р.
СТОРІНКИ БІОГРАФІЇ П.ОДАРЧЕНКА
1 жовтня 1929 року співробітники ДПУ заарештували аспіранта Інституту народної освіти Петра Васильовича Одарченка і відправили в камеру Ніжинського повітового бупру. Різні люди опинилися тут. Начальник 1-го відділення Ніжинського відділу ДПУ знає про в'язнів та їхні розмови стільки, наче сам із ними в камері сидить. Дуже вже прислужується йому вчитель із села Майнівки Тарасепко С.С.(31 рік, освіта незакінчена вища, неодружений, безпартійний). Він вважає себе безвинно заарештованим радянським патріотом, а всіх інших - запеклими контрреволюціонерами, яким сюди й дорога. Він і дає слідчому вичерпну, підкріплену фактами, інформацію про ув’язнених разом із ним.
Коломийченко Ф.Є. Колишній член Центральної ради, колишній видавець журналу “Шлях”. Вважає, що про незалежність України нема чого й говорити, бо вона несправжня, а та українізація, яку начебто впроваджує уряд, чисте окозамилювання. Дивується безмежній покорі селян: утиснуті нескінченними поборами, податками, хлібозаготівлями - вони досі не наважуються стати на самозахист і повстати. На питання, чому він замість праці по прямій спеціальності - комерційного інженера - обрав собі інше заняття і їздить по селах з українськими піснями, заявив: “Україна для мене дорожча всього на світі, я її любив і люблю”. За словами Коломийченка, українець, який не цінує і не любить Україну - не людина, а непорозуміння, зайвий тягар на землі українській. Розмови про можливу могутність незалежної самостійної України являють для нього чисту втіху. Федорина П.О. Технік-будівельник, член “Просвіти”, в 1918 р. добрий знайомий Ніжинського коменданта Пилипчака. Запеклий антисеміт, безперервно розповідає анекдоти виключно про євреїв, бравує антирадянщиною. Дуже близький з Коломийченком, радісно зустрілися у бупрі. Знаходить утіху в своїй діяльності по українізації церкви в Ніжині. Україну вважає колонією, з якої викачують хліб для Росії.
Сіроокий Є.С. Православний священик з села Вертіївки. Релігійно переконаний шовініст, українець, настроєний, як і будь-який служитель культу, проти радянської влади. Вважає, що навколо панує свавілля і насильство. Розповідає байки про те, що з Вінниці багатьох людей ні за що ні про що висилають на Соловки і що ДПУ при цьому вдається іноді й до не дуже гарних засобів.
Все це, безумовно, надзвичайно цікаво, однак у даному випадку слідчого цікавить аспірант. Що ж, у “патріота” Тарасенка і на нього вичерпна характеристика. Одарченко П.В. за своїми поглядами переконаний українець, самостійник до мозку кісток. Темою його розмов постійно служать такі речі: Україна перебуває під владою Москви і жодною самостійністю не володіє, лише пилюку в очі намагаються пустити українському народові. На думку Одарченка українська культура перебуває в тюрмі, жодної українізації не проводиться, навпаки - викорчовується всіма можливими засобами. Погляд його на радянську владу яскраво ворожий, вважає її загарбницькою. Виставляє напоказ свої начебто тісні стосунки з київськими академічними колами - з академіком М.Грушевським - на його думку, людиною твердих українських переконань. Зі слів Одарченка, його начебто взагалі зараховують в інституті до контрреволюціонерів, і така думка викликає у нього лише вдоволення. Одарченко гостро критикує всілякі заходи радвлади і являє собою довершений тип освіченого і хитрого ворога. Одного разу розповів, ніби він послав кілька своїх праць в гетьманський університет у Берліні, отримав звідти схвальні рецензії і збирається той зв’язок підтримувати. Вельми показові, з точки зору виявлення його політичних поглядів, балачки про те, що українців висилають до Сибіру і на Соловки, так само як і при Петрі І, але тоді на українських кістках будували Петербург, а радянська влада - індустріалізацію і колективізацію.
Слідчий Тимошенко домагається, щоб Одарченко визнав гріхи, однак викладач відпирається. У його відповідях факти мають інше освітлення. Правда, його підводить характер, для даної ситуації надто нестриманий і легковажний: повернувшись до камери, він дає волю гніву, що теж стає відомо слідчому. Ув’язнений у тій же камері селянин із Вертіївки Легейда І.А., неписьменний, вільно чи невільно засвідчує, що Одарченко дуже хворобливо реагує на нинішнє становище українців, вважаючи їх арешти незаконними. Побачивши одного разу крізь вікно обшарпану, змучену жінку, він сказав: “Це образ нинішньої України”. Про подальший розвиток української культури під владою більшовиків, на його думку, й мріяти марно: “Арештами українців влада друзів не набуде: якщо хтось і не був ворогом радянської влади, то після арешту безумовно ним стане. Ну за що вони нас тримають?”
В уяві слідчого вимальовується завершений тип освіченого контрреволюціонера, здатного при відповідній ситуації на більш активний вияв своєї ненависті до існуючого ладу.
Народився Одарченко в заможній родині. Батько Василь Макарович - голова машинного товариства в селі Римарівці Гадяцького району на Полтавщині - мав на чотирьох членів сім'ї хату, клуню, комору, хлів, коня, корову і близько п'яти десятин землі. Петро, будучи учнем Гадяцької гімназії, в 1917 р. створив гурток українознавства. Працюючи впродовж кількох років секретарем цього гуртка, зберігав у себе відозви Центральної ради, її універсали, матеріали Переяславського трактату. Почавши вчителювати в рідному селі, радо влився у місцеву “Просвіту’', немало посприяв створенню драмгуртка. Вступивши до Ніжинського інституту народної освіти, подружився з студентами Ємцем, Ірклієвським, 'підтримував викладачів Бельського, Волинського, Колумбовського. В листопаді 1927 р. приїхав батько. На честь його відвідин влаштували випивку, під час якої було проголошено кілька тостів за скорий кінець радвлади. В 1928 р. Одарченка викликали у повітовий відділ ДПУ, застерегли від надмірного захоплення українознавством, однак самовпевнений студент належних висновків не робить.
З оцінками слідства Одарченко не погоджується. Вказує, що походить з родини бідняків - дід був кріпак, батько довгий час не мав землі, ходив на Дін на заробітки, мати одинадцять років працювала кухарем у земській лікарні, що тільки завдяки лікареві він отримав змогу вчитися безкоштовно в гімназії. З юних літ його життя присвячене навчанню і праці. Ще гімназистом допомагав реквізувати поміщицькі бібліотеки, по закінченню гімназції і педкурсів учителює, бере активну участь у громадській роботі: виконував завдання по продрозверстці і продподатку. Його обирають головою волосної філії “робпросу", уповноваженим у справі полігперепідготовки вчителів, делегатом на повітовий з’їзд працівників освіти. В 1923 р. Роменська повітова філія “робпросу” відряджає його на навчання в IНО. Вчився три роки, отримуючи стипендію. Він - голова студентського краєзнавчого гуртка, секретар ревізійної комісії профкому, представник від студентства в предметній комісії громадського циклу, читає в підшефних селах та осередках комсомолу лекції про міжнародне становище, історію партії, життя і діяльність В.І.Леніна, жовтневу революцію, грошову реформу, словом, активно підтримує владу у всіх її політичних, антирелігійних, наукових кампаніях та заходах.
Перебуваючи під арештом більше двох місяців і впевнившись, що слідчий веде лінію на звинувачення, Одарчеико звертається до начальника відділу ДПУ з письмовими заявами, в яких акцентує увагу на своїй науковій діяльності і її спрямуваннях. По успішному закінченні ІНО його залишають аспірантом при науково-дослідницькій кафедрі, зараховують спершу позаштатним викладачем другої групи, через рік - штатним викладачем першої групи, обирають секретарем правління робітничого університету, заступником голови предметної комісії мови і літератури, секретарем наукового товариства краєзнавства, секретарем літературної секції науково-дослідницької кафедри, делегатом всеукраїнського з’їзду робітничих університетів у Харкові. Він оголошує вітання на повітовому пленумі КП(б)У, виступає з циклом доповідей про сучасну пролетарську літературу. В журналах “Життя і революція”, “Червоний шлях”, “Етнографічний вісник ВУАН”, “Записки Ніжинського ІНО” друкує кілька наукових праць. В журналі “Червоний шлях”, № 8-9 за 1929 р., зокрема, виступає з рецензією проти консервативної контрреволюційної ідеології українських буржуазних літературознавців. Хіба це біографія зловмисника? Одарченко не кається, не виправдовується, він настійливо просить: дайте можливість повернутися до наукової праці і на ділі довести свою природну, органічну відданість справі комуністичної партії, з політикою якої у нього жодних розходжень не було, нема і бути не може. Слідчого Тимошенка цікавлять зв’язки Одарченка в наукових колах, у Всеукраїнській академії наук, його діяльність під час недавнього відрядження до Києва, ставлення до академіка Єфремова, єфремівщини в цілому.
Одарченко розповідає про відкриття нових матеріалів до творчості Лесі Українки і формальні перепони на шляху до їх друкування. З редакції “Червоного шляху" Микитенко і Панч відповіли, що для їхнього журналу його стаття надто спеціальна, вузькофахова, а журнал “Україна", дотримуючись історичного напрямку, відхилив її як літературну. Тоді він за порадою свого наукового керівника професора Рихліка звернувся до “Записок історико-філологічиого відділу ВУДІЇ", де вже друкували свої праці його старші колеги Резанов, Петровськнй, Єршов. Відряджений у цей час до Києва на ювілей по вшануванню академіка Д.Багалія, він пішов по редакціях. В журналі “Життя й революція" взяли одну працю й невдовзі надрукували. З останніми матеріалами звернувся в канцелярію Академії наук. Його направили до редактора академіка Єфремова, а той, нічого не читаючи, порадив звернутися до професора Філіппова - ось і всі зв’язки. Про Спілку визволення України знає лише з газет і платформу її не поділяє. Інші його київські знайомства такого ж плану-тобто суто ділові. З професором Якубським, який теж досліджує творчість Лесі Українки, ділився досвідом, здобутими матеріалами. Науковому співробітникові академії-секретареві етнографічної комісії Петровському замовив роботу про баладні пісні. З професором Дорошкевичем і Филішовичем знайомий поверхово, звертався до них із запитами про долю своїх рукописів. У Києві просиджував у бібліотеках, робив виписки для майбутніх досліджень. Мав незначну ділову переписку з працівниками Інституту книгозавства Меженком і Алексєсвим. Ближче знайомий з аспірантом інституту ім.Шевченка Іваном Миронцем, в якого вдома ночував. Розмови з усіма вів науково-літературні, політику не зачіпали. Окрім, побував у близьких Лесі Українки - матері Олени Пчілки та чоловіка Квітки К.В., теж з науковою метою. Один раз розмовляв з завідуючим видавництвом Академії наук Левченком. Стосунки з професором Грушевським вичерпуються отриманням від нього офіційної відповіді на статтю “Місячна легенда”, яку професор порадив доопрацювати. В IНО стосунки з професором Рихліком - суто ділові. На зборах секції наукових працівників, коли професори Рєзанов і Бельський виступили проти займу індустріалізації і проти передачі деяких церков під господарчі потреби, не був. Із студентом Ірклієвським, якого слідчий вперто іменує анархістом, дружить зовсім не тому, що той цікавиться творами Кропоткіна і Бакуніна, а тому, що він рідний брат дружини; до речі останнім часом вони з Ірклієвським на сімейному грунті посварилися і не розмовляють.
Жодного конкретного звинувачення, яке б підтвердило участь Одарченка в контрреволюційній організації, що ставить метою повалення радянської влади та відновлення самостійної української держави, слідство висунути не в змозі. Тому справу непокірного аспіранта направляють до окремої наради при колегії ДПУ з клопотанням про ув’язнення його у концтабір. 1 лютого 1930 року Одарченка засуджують до трьох років висилки до Казахстану. Через десять днів етап і два місяці тяжкого існування у вагонзаку. В Алма-Аті його звільняють з-під варти і дають змогу влаштуватися продавцем у книгарні. Молодий науковець зі своїм становищем не мириться: вимагає від генерального прокурора УРСР перегляду справи і повного виправдання. Енергія наступальності не покидає його: “Мне 26 лет, я горю желанием все свои силы, всю свою энергию отдать активной работе на фронте культурного строительства, на деле доказать свою преданность Советской власти и Коммунистической партии!”
ОДПУ приймає ухвалу про його дострокове звільнення від висилки, однак із забороною проживати в Ніжині та інших культурних центрах до закінчення визначеного терміну. Рішення прокуратури гине в трясовині бюрократизму. Навіть 1 жовтня 1932 р., в день закінчення трирічної висилки, коли Одарченко з’являється в місцевий відділ ДПУ за документами, чекістське начальство зволікає. Ще півроку Одарченко змушений з’являтися на реєстрацію, мати при собі відповідну картку, в якій вказувалось, що він все ще адмінзасланий. Ледве вдалося йому стати викладачем Каздержмедінституту і науковим співробітником Казбюрокраєзнавства.
Переживши подальші політичні переслідування, запалення легенів, тиф, глухоту, гостру хворобу серця, суглобний ревматизм, трепанацію черепа, Петро Васильович зустрів свою реабілітацію 24 серпня 1989 р., а восени 1993 р. - своє дев’яностоліття. Його творчий доробок, як зазначає викладач Ніжинського педінституту О.Астаф’єв, швидше нагадує продукцію цілого інституту літератури, ніж окремої людини.
Час плине
Онлайн
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3185
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 108 разів
Подякували: 665 разів

Re: Одарченко, Одерченко

Повідомлення Вернер »

Голос Дніпра (Херсон) №50 від 25.04.1943, сторінка 4
Вважати недійсною загублену метрику Одерченко Г. М.
Час плине
Відповісти

Повернутись до “О”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 17 гостей