УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ЛЮТЕРАНСТВО

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4537
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2494 раз.
Подякували: 866 раз.
Стать: Жінка

ЛЮТЕРАНСТВО

Повідомлення АннА » 25 лютого 2018, 13:34

ЛЮТЕРАНСТВО (Lutheranism, Lutheran Church) – протестантська течія (див. Протестантизм), що виникла в 16 ст. у ході нім. Реформації, об'єднує послідовників учення М.Лютера (1483–1546). На її становлення вплинула низка істор. подій, зокрема: підтримка М.Лютера після його офіц. розриву (1521) з Римом (див. Ватикан) деякими північнонім. князями, які прагнули незалежності від імператора "Священної Римської імперії германської нації"; повстання нім. рицарів (1522–23) проти засилля Церкви і князів; сел. війна в Німеччині 1524–26, спрямована проти соціального гніту, під час якої виокремилося два крила нім. Реформації – помірковане (прихильники реформи Церкви) і радикальне (ініціатори створення нової Церкви – анабаптисти); проголошення на Шпейєрському рейхстазі (1529) 6-ма князями, прибічниками ідей М.Лютера, і представниками 14-ти нім. міст "Протестації" з обґрунтуванням принципу свободи совісті. 1530 сподвижник М.Лютера, професор Віттенберзького ун-ту Філіпп Меланхтон (1497–1560) виступив у рейхстазі в Аугсбурзі (Німеччина) з викладом осн. тез нового віросповідання (вони отримали назву "Аугсбурзьке віросповідання" і ґрунтувалися на вченні М.Лютера). У них ішлося про реформу Церкви, зокрема, главою Церкви оголошувався не папа, а світський володар, скасовувалися пишна церк. обрядовість, шанування ікон і мощів, урочиста меса замінялася простою літургією з проповіддю пастора. Частина присутніх на рейхстазі висловилася за схвалення таких реформ. Однак герм. імп. Карл V Габсбург відмовився визнати "Аугсбурзьке віросповідання". Згодом (уже після смерті М.Лютера) князі, які визнали вчення М.Лютера, за підтримки деяких імперських міст і в союзі з франц. королем Генріхом II Валуа виступили проти герм. імп. Карла V Габсбурга і 1552 перемогли його в 2-й Шмалькаденській війні. 1555 катол. і протестантські князі уклали Аугсбурзький реліг. мир, він встановив принцип cujus region – ejus religio ("чия країна, того і віра"), що поширювався на імперські стани – курфюрстів, світських і духовних князів, на вільні міста і рицарів. Визнавалося також право на еміграцію тих мешканців князівств, які не поділяли віру свого володаря. Усе це здетонувало міждерж. конфлікти в Європі, призвело до утворення двох військово-політ. угруповань – Протестантської унії і Катол. ліги (1608–09). Поступово Л. набуло поширення в пн.-зх. землях Німеччини і Пн. Європі (Скандинавія, Прибалтика), у Франції, Голландії, Угорщині, Австрії, Польщі, а завдяки еміграційним процесам 17–19 ст. – у Пн. Америці.

Формування осн. принципів Л. як окремої протестантської традиції відбувалося спочатку у ході суперечок між М.Лютером та ін. німецькими (Андреас Карлштадт, 1477–1541; Томас Мюнцер, бл. 1490–1525) і швейцарським (Ульріх Цвінглі, 1484–1531) реформаторами. Неприйняття радикалізму анабаптистів і поглядів У.Цвінглі на доктрину перетворення (заперечував буквальну присутність тіла і крові Христових у хлібі і вині під час Євхаристії) зумовило поміркований перегляд М.Лютером католицьких вчення і практики. Як продукт магістерської Реформації Л. запропонувало реформу Церкви, здійснювану в контексті істор. християнства, з акцентом на збереженні апостольських традицій Вселенської Церкви. Це зумовило подальші ідейні розбіжності між послідовниками М.Лютера і анабаптистами й кальвіністами (див. Кальвінізм), а згодом – і в середовищі лютеран. Ф.Меланхтон, який очолив лютеран після смерті М.Лютера, допускав можливість компромісу щодо католицького і протестантського вчень. Ін. богослови (Мартін Хемніц, 1522–86) наполягали на "чистому вченні" М.Лютера. У ході богословських суперечок (питання антиномізму, синергізму, адіафори) викристалізувалися доктринальні особливості Л.

Доктринальна система Л. викладена в 6-ти символічних книгах. Це: Малий (1528) і Великий (1529) катехізиси М.Лютера, "Аугсбурзьке віросповідання" (Ф.Меланхтон, 1530), "Апологія аугсбурзького віросповідання" (Ф.Меланхтон, 1531), "Шмалькальденські члени" (М.Лютер, 1537), "Формула згоди" (1577, з 1580 – "Книга згоди"). Остання книга узагальнила ідейне надбання Л. в його розбіжностях з ін. протестантськими течіями, які виникли в ході європейської Реформації. Л. визнає Апостольський, Нікейський (із збереженням Filioque) і Афанасієвий символи віри та приймає догматичні рішення перших 6-ти Вселенських Соборів (див. Собори Вселенські). Однак головним авторитетом віри визнає лише Біблію як єдине джерело Божественної істини.

У центрі Л. – учення про виправдання самою вірою як гол. умовою спасіння. Прощення гріхів здійснюється не посередництвом Церкви і духовенства, не виконанням формальних церк. приписів ("добрих діл") та завдяки заслугам, а виключно благодаттю Господа, даною людині через її увірування в Його страждання і смерть. Усе, що входить до змісту поняття церк. "добрих діл" (виконання обрядів, дотримання традицій, чернечі обітниці, вшанування мощів і реліквій), не може звільнити від гріха. Переосмислення функції Церкви привело до нового розуміння священства. У Л. немає сакраментального поділу на клір і мирян; останні також служать Господу в міру своїх дарувань і прагнень. Своєю вірою і гідним виконанням сімейних, професійних, сусп. обов'язків віруючі в Господа стають "істинними святими". Л. заперечує святих як особливу групу людей, які "накопичили" церк. "добрі діла".

Наслідуючи вчення М.Лютера про видиму і невидиму Церкву (взяте ним у св. Августина), Л. заперечує формальні ознаки приналежності особи до Церкви (за місцем проживання чи національністю). Церква – не зовн. установа, а духовна єдність "істинних святих". У своїй видимій формі вона складає установу, в якій чиняться справжні таїнства і проповідь Слова Божого.

Л. залишило лише два християн. таїнства: хрещення і Причастя. Вони встановлені Ісусом Христом і передають Божественну обітницю благодаті (однак без віри тих, хто здійснює і приймає таїнства, вони не чинні). При цьому Л. визнало за необхідне хрещення немовлят, а катол. транссубстанцію (вчення про перетворення хліба і вина в тіло і кров Христові під час Євхаристії) замінило консубстанцією (вченням, згідно з яким поряд із хлібом і вином у містичний спосіб виявляють свою присутність також тіло і кров Христові). Таїнство миропомазання замінено обрядом конфірмації. Не мають статусу таїнства також вінчання, відспівування та ординація. Остання, проте, вважається завдатком отримання священиком особливих Божих дарів ("Апологія", 13-й артикул), священик у Л. відпускає гріхи. У більшості лютеранських церков він визнаний особою, через яку функціонально, а не історично здійснюється зв'язок з апостольською Церквою. В Л. часткового збережено ієрархію (консисторіальне управління з синодом як вищим органом, інститут єпископів), а також, з кінця 19 ст., утворення спільнот, які ведуть чернече життя. Целібат заперечено. Л. залишило деякі елементи інституційної Церкви: Літургію (в її центрі – проповідь пастора), атрибутику (розп'яття, свічки, визнані корисними в реліг. напученні осіб ікони, у нім. парафіях – оргáн), облачання священиків. Лютерани дотримуються християн. свят і мають свої особливі свята (День Реформації).

Наприкінці 17 ст. проти богословської ортодоксії і церк. формалізму Л. виступив рух пієтистів (від лат. pietas – благочестя), започаткований "колегією пієтатіс" – зібранням парафіян для домашнього вивчення Біблії, заснованим 1669 у Франкфурті (нині м. Франкфурт-на-Майні, ФРН) Філіппом-Якобом Шпенером (1635–1705). Пієтизм прагнув відновлення початкових ідеалів Л., безпосереднього зв'язку особи з Богом, повернення засад апостольського життя. Наприкінці 18 – у 1-й пол. 20 ст. Л. пережило низку викликів, пов'язаних з бібл. критицизмом тюбінгенської і міфологічної шкіл, ліберальною теологією, діалектичною теологією, або неортодоксією.

Згідно з соціальною етикою Л., будь-яка держава поставлена Богом і діє за Його Законом. Виявляючи слухняність д-ві чи працедавцеві, лютеранин служить, передусім, Господу. Л. приймає і монархічні (Швеція, Данія, Норвегія), і республіканські (США, Фінляндія, Ісландія) устрої, демонструючи непротивлення владі, навіть тоталітарній. Так, у СРСР лютерани не приєдналися до опозиції, яку виявили режимові правосл. катакомбна церква, греко-катол. підпілля та євангельські громади. А в Німеччині після приходу до влади А.Гітлера було створено профашистську Нім. євангелічну церкву. Все ж значна частина віруючих і пасторів у Німеччині об'єдналась у Сповідальну церкву Німеччини, що прийняла Барменську декларацію (1934), якою засудила співпрацю з нацистським режимом. Нім. богослов Дитріх Бонгоффер (1906–45) взяв участь у заколоті проти А.Гітлера і був страчений.

Аполітизм Л. віруючі компенсують індивідуальною активністю в галузях к-ри, освіти, науки, філантропії.

Сучасне Л. поділене на кілька течій, кожна з них має певні відмінності у ставленні до богословських і суспільно-політ. питань. Ліберальні лютерани дозволяють критику Біблії, визнають жін. священство, одностатеві шлюби і навіть ординацію геїв і лесбіянок (у Швеції), активні в політ. житті, в екуменічному русі (див. Екуменізм релігійний), заперечують активне місіонерство. Конфесійні лютерани консервативні у ставленні до Біблії і вчення М.Лютера, до політики та екуменізму, заперечують ліберальну теологію, заохочують місіонерство. Осн. об'єднаннями Л. є Всесвітня лютеранська федерація (ВЛФ; заснована 1947, до її складу входять 147 церков ліберальної традиції) і Конфесійна євангелічна лютеранська конференція (заснована 1993, до її складу входять 30 церков консервативної традиції). Існує чимало автономних церков, що виступають за послідовне втілення принципу свободи совісті, дотримуються конгрегаціоналізму (незалежності помісної церкви). Деякі з них тяжіють до пієтичної традиції. Від 1980-х рр. в середовищі Л. поширився харизматичний рух.

31 жовтня 1999 в Аугсбурзі (Німеччина) ВЛФ і Римо-катол. церква підписали "Декларацію стосовно доктрини виправдання", якою зняли взаємні засудження 16 ст. між лютеранами і католиками. Документ не прийняли конфесійні спільноти, серед них найбільші Місурійський і Вісконсінський синоди в США, консервативні церкви Бразилії, Канади, деяких європейських країн.

Тривалий час лютеранські церкви були державними у Фінляндії (до 1919) і Швеції (до 2000). Формально зберігають цей статус у Норвегії, Данії, Ісландії.

У СРСР Л. існувало переважно в Прибалтиці і регіонах нім. колонізації (в Україні, в РФ – на Поволжі, в Казахстані), але діяльність за рад. режиму була обмежена.

На поч. 21 ст. Л. існує в багатьох країнах світу, налічуючи від 75 до 80 млн прихильників. У країнах Пн. Європи Л. є пануючою конфесією: Євангелічно-лютеранська церква Ісландії об'єднує 92 % населення країни, Євангелічно-лютеранська церква Данії – 89, Євангелічно-лютеранська церква Норвегії – 85, Євангелічно-лютеранська церква Фінляндії – 80, Євангелічно-лютеранська церква Швеції – 75, Євангелічно-лютеранська церква Німеччини – 45 % (об'єднує лютеранські, реформатські і лютерансько-реформатські громади). Ці церкви і Євангелічно-лютеранська церква Америки (5 % населення США) дотримуються ліберальних традицій і входять до Всесвітньої ради церков (керівний центр світ. екуменізму).

У країнах "третього світу" Л. поширене на Мадагаскарі (7 %), у Танзанії (5 %), Ефіопії, Південноафр. Республіці та Індонезії (по 2 %), Папуа–Новій Гвінеї (25 %).

Питому вагу в реліг. статистиці Л. має в Естонії (36 % населення) і Латвії (18 %). Є чимало спільнот у Росії, найбільші – Нім. євангелічно-лютеранська церква Росії (складова Нім. євангелічно-лютеранської церкви Росії, України, Казахстану і Середньої Азії) та Євангелічно-лютеранська церква Інгрії (фінсько-шведська спадщина) входять у ВЛФ.

У країнах Співдружності Незалежних Держав консервативних традицій дотримуються Конфесійна лютеранська церква Латвії, Євангелічно-лютеранська церква "Конкордія" (РФ), Євангелічно-лютеранська церква в Республіці Білорусь, Євангелічно-лютеранська церква в Молдові, Українська лютеранська церква та ін.

На теренах України перші лютеранські громади з'явилися в серед. 16 ст. зусиллями нім. колоністів і за підтримки польс. шляхти. Маючи незначне поширення (з десяток громад на Холмщині, Поділлі, у Підляшші, Галичині, Закарпатській Україні), вони, однак, залишили певний слід в церк. історії цих земель своєю просвітницькою діяльністю (бібл. переклади і богословські твори Яна Секлюціяна, Станіслава Лютомирського, Самійла Домбровського, Матвія Твердохліба). Під час Хмельниччини розвиток протестантизму в Україні зупинився. Його відновлення почалося наприкінці 18 ст. і знову переважно серед нім. населення. У пд.-сх. регіоні найбільші громади діяли в колоніях Мюнхен Харківської губернії, Рорбах, Вормс, Баден, Кассель і в Одесі Таврійської губернії, у Києві (тут 1765 засновано першу громаду, 1857 збудовано храм). У Зх. регіоні – у колоніях Брігідау, Дорнфельд, Унтервальден, у Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща), Львові, Дрогобичі, Станіславі (нині м. Івано-Франківськ); у 1920–30-х рр. у Галичині діяло найбільше в Сх. Європі лютеранське об'єднання з домінацією нім. громад – Союз церков євангелічно-аугсбурзького і гельвецького визнання. На поч. 20 ст. Л. почало поширюватися серед українців: з 1925 діє Укр. лютеранська церква (суперінтендатура в Станіславі), заснована колиш. греко-катол. священиками. До 1939 церква мала кілька десятків громад у Галичині і на Волині, 15 пасторів і до 2 тис. парафіян. Виявляла активність у видавничій (часописи "Прозри!", "Стяг", "Новий світ", переклади лютеранської класики) і культурно-освіт. діяльності. За рад. режиму діяльність лютеран знову призупинилася, наприкінці 1990-х рр. почала відновлюватися.

На поч. 21 ст. Л. в Україні представлене 3-ма церквами: Нім. євангелічно-лютеранською церквою України, Укр. лютеранською церквою, Братською євангелічно-лютеранською церквою.

Нім. євангелічно-лютеранська церква України була відновлена 1991 як складова Нім. євангелічно-лютеранської церкви Росії, України, Казахстану і Середньої Азії. Має парафії в Києві (центр. храм св. Катерини) і в місцях колиш. нім. колонізації: на зх. – у Львові, Луцьку, на пд. – в Одесі (суперінтендатура, храм св. Павла), Херсоні, Миколаєві, Сімферополі, Севастополі, на сх. – у Запорізькій області, Полтавській області, Харківській області, Дніпропетровській області. На поч. 2009 налічувала 39 громад; має семінарію (Одеса). Посідає ліберальні традиції, помітна в культурно-освіт. діяльності, доброчинності, екуменізмі.

Укр. лютеранська церква поєднує лютеранське вчення і сх. літургію, дотримується юліанського календаря. Має Київську, Галицьку і Таврійську єпархії (єпископат у Києві), семінарію св. Софії (Тернопіль). На поч. 2009 налічувала 43 громади. Видає час. "Стяг", бере участь у підготовці укр. перекладів праць М.Лютера, відомих лютеранських богословів, час. "Добра звістка". Дотримується консервативної традиції, активна в суспільно-культ. житті і міжконфесійному діалозі; зорієнтована на укр. к-ру і мову.

Братська євангелічно-лютеранська церква презентує традиції пієтизму. Налічує 19 громад (найбільші на пд.). Має місію і бібл. курси (Одеса), видає газ. "Библейское слово".

Символічні і богослужбові книги Л., перекладені в Україні: "Аугсбурзьке віросповідання" (Тернопіль, 1995); "Збірник віросповідань євангелицько-лютеранської церкви" (Тернопіль, 2000); "Український лютеранський служебник" (Київ, 2003); "Concordia. Злагода: Віросповідання євангельської лютеранської церкви" (Київ, 2005) та ін.
Любащенко В.І.

Зображення Зображення
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5929
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Звідки: Київ
Подякував (-ла): 4888 раз.
Подякували: 2259 раз.
Стать: Жінка

Re: ЛЮТЕРАНСТВО

Повідомлення D_i_V_a » 26 лютого 2018, 22:16

Лютеранство - один з напрямків християнського протестантського віросповідання, який виник у першій половині XVI ст. в Німеччині під час Реформації на основі вчення Мартіна Лютера, як протест бюргерства проти засилля католиків.

PS Щось понаписували пост радянські укладачі тлумачного словника української мови повний брєд...
І брєд звучить - як протест бюргерства проти засилля католиків.
Який протест бюргерства? Бюргер - це теж саме що в Речі Посполитій посполитий, тобто житель країни.
Жителі країни всі були якоїсь конфесії.
Мартін Лютер був сам католицьким МОНАХОМ. І протестом було - по-перше, те що літургія була латиною яку простий народ не розумів. Лютер переклав всю біблію на німецьку. По-друге, корупція церкви була зашкалююча, все можна було купить, тільки плати, любе прощення, доходило до абсурдів.
Ай-я-йяй укладачі, атеїстичне виховання, немає елементарних знань...
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Родинні прізвища: Дідкі(о)вський, Онацький, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Пустовіт, Павленко, Бургала, Барлинський
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4537
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2494 раз.
Подякували: 866 раз.
Стать: Жінка

Re: ЛЮТЕРАНСТВО

Повідомлення АннА » 07 березня 2018, 12:27

Зображення
ЛЮТЕР Мартін (Luther Martin; 1483–1546) – нім. реформатор, засн. лютеранства. Д-р богослов'я (1512). Н. в м. Ейслебен (Німеччина) в родині рудокопа. 1488–97 навч. у школах Мансфельда, Магдебурга, Ейзенаха (нині всі міста в Німеччині). 1501 вступив до Ерфуртського ун-ту, потрапив там під вплив гуманістичного гуртка, членами якого були, зокрема, Мартін Руф, Ульріх фон Гуттен, Георг Спалатин. Захопився ідеями Еразма Роттердамського. Почав студіювати вчення ранніх християн. богословів, філол. і пед. праці. 1505 отримав ступінь магістра мист-в. Поступово став схилятися до філос. традицій Via moderna (Вільям Оккам, Габріель Біль) і німецької середньовічної містики (Майстер Екхарт, Йоганн Таулер). 1507 постригся в монахи монастиря ордену августинців. Від 1508 викладав на кафедрі моральної філософії Віттенберзького ун-ту. 1510–11 був у Римі (Італія) з дорученнями від монастиря. 1512 став д-ром богослов'я і субпріором (заст. настоятеля) августинського конвенту у Віттенберзі (Німеччина; з 1516 проповідував у місц. соборі). Переосмислив катол. вчення.

Свої нові погляди Л. оприлюднив 1517 у Віттенберзі у знаменитих 95 тезах. Тези спрямовувалися проти продажу індульгенцій (звільнення від гріха, дароване Церквою), у них заперечувалася влада папи у відпущенні гріхів, його юрисдикція на чистилище, а також протиставлялося сумнівній "скарбниці добрих справ" щире каяття у своїх гріхах. Після публікації тез Рим ініціював диспут Л. з богословом Йоганном Екком. Диспут відбувся в Лейпцигу (Німеччина) 1519. Під час нього Л. висловив сумнів у непомильності папи і Вселенських Соборів (див. Собори Вселенські), виклав думки, подібні до тих, які свого часу висловлював Ян Гус (за це останній 1415 був визнаний Церквою єретиком і спалений разом зі своїми творами). 1520 Папа Римський Лев Х у буллі пригрозив Л. відлученням від Церкви. У відповідь Л. написав кілька творів ("До християнського дворянства німецької нації про виправлення християнства", "Про вавилонське полонення Церкви", "Про свободу християнина"), які набули широкого розголосу. Невдовзі потому герм. імп. Карл V Габсбург викликав Л. на рейхстаг (представницький орган при імператорові) у Вормс (Німеччина; 1520). Під час засідання рейхстагу Л. відмовився переглянути свої погляди, а потім перед міськ. воротами Віттенберга спалив папську буллу (див. Булли папські). Вормський едикт засудив Л. як єретика (див. Єресі), 1521 Папа Римський Лев X відлучив його від Церкви. 1522 Л. опублікував свій переклад Нового Завіту (див. Біблія) нім. мовою. Тим часом поширення ідей Реформації в Німеччині спричинило сел. війну 1524–26, повсталі прагнули радикальних соціальних змін.

Л. виступив за реформу Церкви, однак у питанні перегляду віровчення і практики католицизму розійшовся з діячами нар. Реформації (Андреас Карлштадт, анабаптисти, Томас Мюнцер), засудив реліг. і соціальний радикалізм, визнав за можливе насильницькі дії проти бунтівників (памфлет "Проти банди селян-убивць", 1525). Після диспуту (Марбург (Німеччина), 1529) зі швейцарським реформатором Ульріхом Цвінглі щодо доктрини перетворення під час Євхаристії Л. виявив незгоду з деякими поглядами майбутніх прихильників кальвінізму (див. Кальвінізм).

Своє бачення реформи Церкви Л. виклав також у богословському творі "Про рабство волі" (1525), посібниках для реліг. напучення мирян – "Малий Катехізис" (1528) – і пасторів – "Великий катехізис" (1529), у тезах "Шмалькальденські члени" (1537). 1534 вийшов друком його переклад усієї Біблії нім. мовою.

Ключовим моментом богослов'я Л. є доктрина благодаті, ґрунтована на вченні св. Августина про абсолютну гріховність людини, відсутність у неї свободи волі і неможливість її власними зусиллями досягти спасіння. Спасіння дарує лише Господь Своєю благодаттю без жодної умови. У поглядах Л. ясно проступають визначальні доктрини протестантизму. Перша – Sola fide – це доктрина виправдання самою вірою, без жодного посередництва, завдяки дарованої людині Божої благодаті. Церква та її формальні приписи ("добрі діла") не мають жодного рятівного значення: людину спасає лише Господь; добрі діла людини – не умова, а плід праведності. Друга – Sola gratia – це доктрина заг. священства віруючих: Божа благодать дарована всьому людству, тому немає різниці між кліром і мирянами; людина служить Богу своїм повсякденним життям; служіння – обов'язок кожного, незалежно від професії, соціального статусу, освіти. Третя – Sola Scriptura – це доктрина богонатхненності однієї Біблії: якщо спасіння – не в Церкві, а в Божому дарі, то істина – не у Святому Переданні, а в Одкровенні; Слово Боже – єдине джерело віри; Святе Передання, твори отців Церкви (див. Патристика) лише допомагають зрозуміти істину (Л. належить вислів "Не Церква визначає, що є Біблія, а Біблія визначає, що є Церква").

Учення Л. про Церкву пронизане духом компромісу. Він виступав за збереження елементів катол. Літургії та атрибутики (розп'яття, ікони, священицький одяг тощо). Визнав за таїнства лише хрещення, при обов'язковості хрещення немовлят, і Євхаристію. Водночас відкинув спасительне значення таїнств. Вважав за можливе збереження посту і сповіді, трактував обряд ординації як завдаток отримання священиком особливих Божих дарів (у лютеранстві священик вважається таким, що має апостольське наслідування). Рішуче заперечив целібат і чернецтво.

Основою сусп. поглядів Л. є вчення про дві влади – світську і церковну. Кожна з них має окремі прерогативи та сферу функціонування, але разом з тим вони є єдиним, Богом установленим, суспільно-держ. організмом. Світська влада може втручатися в церк. справи (потенція цезаропапізму), церковна – у світські (потенція клерикалізму, обґрунтування держ. статусу Церкви).

П. у м. Ейслебен.

На думку дослідників, реліг. і сусп. позиція Л., з одного боку, була зумовлена його неприйняттям радикальних сусп. змін, а з другого – сама зумовила це неприйняття і тяжіння до поміркованої реформи Церкви, яку він осмислював переважно як відновлення її апостольських традицій. Йому належить розробка низки етико-філос. (концепції свободи християнина, трудової етики, професійного і громадян. обов'язку) та політ. (теорія Божественного і природного права) проблем. Вагомим був його внесок у нім. к-ру і педагогіку (разом з тим, він не визнав геліоцентричної системи Ніколая Коперника). Своїми перекладами Біблії, екзегетичними і філол. працями, канціоналами і хоралами сприяв розвитку нім. літ. мови, нар. к-ри. Багато написаних ним праць увійшли в аннали світ. протестантизму. Спірним залишається питання про ставлення Л. до єврейства. У памфлеті "Цей Ісус Христос був народжений євреєм" (1526) він засудив неприйняття катол. Церквою євреїв, але пізніше визнав за можливе обмеження їхніх прав (ці суперечності в його поглядах у 1930–40-х рр. були використані в гітлерівській Німеччині).

В Україну перші твори Л. потрапили в серед. 16 ст. зусиллями нім. і польс. лютеран. 1562 у Несвiжi (нині місто Мінської обл., Білорусь) вийшов друком перший слов'яно-рус. переклад "Малого катехізису" Л., здійснений Симоном Будним.
Любащенко В.І.
Із повагою, Ганна


Повернутись до ПРОТЕСТАНТИЗМ

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: al_mol, Balymba, Bing [Bot], Bogdan Mishchenko, D_i_V_a, Елена Кмит, Google [Bot], Google Adsense [Bot], ukrgenealogy