УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

Язичництво

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4530
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2490 раз.
Подякували: 864 раз.
Стать: Жінка

Язичництво

Повідомлення АннА » 29 серпня 2018, 14:26

Збирання інформації
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4530
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2490 раз.
Подякували: 864 раз.
Стать: Жінка

Re: Язичництво

Повідомлення АннА » 29 серпня 2018, 14:29

РОД – у давньорус. повчаннях проти язичництва (11–12 ст.) міфологічний персонаж, що втілює єдність роду. Згадується після гол. язичницьких богів разом із жін. персонажами – рожаницями. Р. і рожаницям приносили особливі жертви: їжею (кашами, хлібами, сирами) і питвом (медом). Культ рожаниць пов'язаний із жін. середовищем, уявленнями про продовження роду і долю новонародженого, яку вони визначають.

Як припускав Б.Рибаков, Р. був гол. язичницьким богом у слов'ян. пантеоні, "попередником" Перуна. Проте гіпотеза вченого викликала обґрунтовану критику, і її можна вважати спростованою.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4530
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2490 раз.
Подякували: 864 раз.
Стать: Жінка

Re: Язичництво

Повідомлення АннА » 11 грудня 2018, 21:14

ЯЗИЧНИЦТВО (поганство) в контексті української історії. Язичництво (від старослов’ян. "языкъ" — мова, говірка, плем’я, народ) — 1) істор. форма релігії, що передувала монотеїстичним (християнству, ісламу) релігіям, а подекуди і співіснувала з ними у вигляді сект чи аборигенних реліг. практик до 20 ст.; 2) сучасні, переважно альтернативні до авраамічних, реліг. практики (неоязичництво).

До кола явищ, які позначаються терміном "язичництво", потрапляють різностадіальні, а часом і різнофункціональні явища, такі як тотемізм, анімізм, фетишизм, культ предків, захисна, шкідницька та аграрна магія, давня міфологія, шаманізм, політеїзм, календарна позахристиян. ритуалістика, демонологічні уявлення, сучасні ахристиян. реліг. практики тощо. Через багатозначність, а часом розпливчастість і невизначеність дослідники часто уникають вживати слово "язичництво", заміняючи його спеціалізованими термінами на позначення різних форм релігії та релігійності, або ж заміщаючи описовими узагальненнями на кшталт: духовна к-ра та міфологічна (світоглядна) система давніх народів, дохристиян. (домусульманські, первісні, позахристиян., ахристиян., аборигенні) вірування і ритуалістика та ін.

Дослідженням Я. займаються археологія, історія, фольклористика, етнологія, лінгвістика, мистецтвознавство, богослов’я, релігієзнавство, філософія і соціологія релігії та ін., використовуючи різні методи і підходи, послуговуючись різними джерелами. Серед джерел — різних за походженням і надійністю — немає жодного прямого, достатньо повного свідчення про саму язичницьку традицію, на основі якого можна було б скласти адекватне уявлення про Я. у сх. слов’ян та в Київській Русі. До первинних писемних джерел належать середньовічні візант. хронографічні та істор. тексти, описи араб. географів слов’ян. земель, нім. та датські хроніки, аннали, істор. твори, сканд. саги, київ. літописне зведення "Повість временних літ"; твори давньорус. авторів полемічного характеру (проповіді, "слова" проти Я. тощо). Вторинними є джерела, що з’явилися значно пізніше; їхні автори, опираючись на уривчасті свідчення попередників, домислювали картину давнього Я., часто орієнтуючись на античні паралелі. На сучасному етапі до використання писемних джерел застосовується чіткий стратифікаційно-текстологічний підхід. Фольклорно-етногр. джерела — тексти усної нар. словесності (казки, обрядові пісні, приказки, клятьба, прокляття), нар. обряди (переважно календарні, поминальні) та вірування — піддають реконструкції задля вичленування з них язичницьких реліктів. Лінгвісти для реконструкції Я. використовують етимологію слів. Археол. джерела, що представляють реальні матеріальні сліди побутування Я., також потребують адекватної інтерпретації.

Початок системного наук. вивчення Я. припав на 19 ст. і пов’язаний з епохою романтизму, а найяскравішим явищем цієї доби вважається міфологічна школа. Розробниками теорії міфу і дослідниками міфології були О.Потебня, О.Веселовський, М.Костомаров. З останньої чверті 19 ст. науку про Я. охопив скепсис, вона поступилася місцем дослідженням нар. (побутового) православ’я, однак уже в 1910-х рр. в Росії відбулася активізація пошуків і трактування язичницьких старожитностей (Є.Анічков, М.Гальковський). Нові підходи до інтерпретації архаїчної к-ри з’явилися в 1920-х рр. (К.Грушевська розглядала старожитності в культур-антропологічному ключі, В.Пропп запропонував структурно-типологічну методику реконструкції фольклорних текстів). У 2-й пол. 20 ст., у зв’язку з новими археол. знахідками та вдосконаленням структурнo-типологічних методик, дослідники здійснили різного роду реконструкції на основі фольклорно-етногр. та лінгвістичного матеріалу, ставився акцент на комплексність досліджень (Б.Рибаков, В.Іванов, В.Топоров, Б.Успенський, Ю.Лотман, М.Толстой). В укр. науці на тему Я. з’явилися історико-реліг. (І.Огієнко), археол. (Б.Тимощук, І.Русанова) та філос. (М.Попович) праці. Наприкінці 20 ст. знову згас інтерес до язичницької тематики, натомість на пострад. просторі актуалізувався напрям нар. православ’я (О.Панченко, Т.Бернштам). Сучасний етап в гуманітарній науці тяжіє до прагматичного ставлення до Я. та його реінтерпретацій у сучасному житті.

Позиції всіх дослідників, незалежно від наук. спеціалізації та переконань, збігаються в тому, що Я. було істор. формою релігії та релігійності на Русі до прийняття християнства, однак щодо рівня, масштабів і подальшої його долі після християнізації їхні думки розходяться. Загалом же дослідників Я. можна поділити на дві осн. групи: прихильників ідеологічного Я. і прибічників побутового Я.

За істор. реконструкціями прихильників ідеологічного Я., напередодні прийняття християнства на Русі існувала майже досконала ідеологічна (світоглядна) система з добре розвиненою міфологічною основою пoлітеїстичного типу, з високорозвиненим усталеним культом, ієрархізованим жрецьким станом (часом жерців ототожнюють з літописними волхвами), з монументальними культовими спорудами (капище київ. кн. Володимира Святославича) та цілком прочитуваною язичницькою символікою, яка простежується як на археол. артефактах (кераміка, ювелірні прикраси), так і збережена протягом майже тисячоліття у вишивці, фольклорі. Автори й послідовники теорії осн. індоєвроп. міфу вважають, що язичницька міфологія опиралася на бінарну опозицію Перуна (бога-громовержця, або бога "верхнього світу") і Велеса (бога нижнього світу, який часом у міфологічних текстах виступав у подобі змія). Інші дослідники намагаються скласти слов’ян. олімп на кшталт античного, включаючи до нього такі імена язичницьких богів та божеств, як Перун, Дажбог, Стрибог, Хорс, Симаргл, Мокош, Сварог, Велес, Ярило, Купало, Світовит. Подібно до антич. міфології кожен із перерахованих богів та божеств отримує в інтерпретації дослідників свої функції і сфери покровительства. Знайдена 1848 на р. Збруч (прит. Дністра) кам’яна скульптура, що пізніше здобула назву "збруцький ідол", була ідентифікована як Світовит, а його чотиригранну і трирівневу будову тлумачать як втілення космогонічної системи давніх слов’ян з нижнім, середнім і верхнім рівнями світобудови (сьогодні автентичність знахідки піддається сумніву). За ін. версіями, найдавнішими східнослов’ян. божествами були Род і Рожаниці. Є й ін. концепції та гіпотези ідеологічного Я., зокрема, про те, що давньорус. Я. тяжіло до монотеїзму (з верховним божеством Перуном). На сьогодні більшість із концепцій ідеологічного язичництва, у т. ч. практика творення слов’ян. пантеону на кшталт давньогрец. Олімпу, кваліфікуються як "кабінетна міфологія".

Прибічники побутового Я. схиляються до того, що в "язицах" (тобто в племенах, або, умовно кажучи, — у народі) існувала досить проста й майже утилітарна практика місцевих (часом общинних, часом сімейних) ритуалів, з розвиненими культом предків, аграрною і мисливською магією, обрядодіями, базованими на культі родючості, й усе це згодом розвинулося у великий комплекс календарної та сімейної обрядовості, котра збереглася в народі до поч. 20 ст. Давні слов’яни регулярно здійснювали обряди, щоб забезпечити добрий урожай на землі, приплід худоби, улов риби і здобич на полюванні, а центр. обрядодією було жертвопринесення. Виконання обрядів не потребувало наявності окремого жрецького стану, керувати ними могли т. зв. знаючі люди або ж просто очільники родів (сімейних, локально-територіальних общин). Археол. та письмові джерела свідчать, що в племінних та родових групах у дохристиян. епоху і в добу становлення християнства локальні культи здійснювалися як у житлах, так і на відкритому просторі, зокрема у священних гаях, біля водоймищ тощо. Археол. слідів існування великих храмів не зафіксовано, зате виявлено ряд язичницьких святилищ у вигляді круглих майданчиків-капищ, обмежених рівчаком або системою ям, валом або ровом. Наявність жертовних майданчиків та жертовних ям свідчить про те, що там "требу клали", а також, імовірно, відбувалися відповідні моління. Припускають, що ідоли (які не обов’язково були богами) могли розміщатися в центрі майданчиків. Структура нар. календарного обряду до поч. 20 ст. зберегла чіткі ремінісценції колиш. жертвопринесень. У центрі ритуалів весняно-літнього і зимового циклу (водіння тополі, водіння куста, водіння русалки, купало, кострубонько, водіння кози тощо) стояла обрядодія, яка імітувала жертвопринесення. У 19 ст. всі ці обрядодії носили символічний, ігровий характер. Ремінісценції жертвопринесень як відголоски культу родючості чітко простежуються в фольклорі, зокрема в архаїчній календарно-обрядовій поезії весняно-літнього циклу (напр., у циклі балад обрядового походження про перетворення потопельниць на предмети навколишнього середовища, які можна пов’язати з обрядами викликання дощу).

Сакралізацію навмисної (ритуальної) смерті можна вважати одним із проявів культу предків, який, очевидно, і був осн. концептом "народного" Я. в дохристиян. добу на Русі. Окрім свідчень про ритуальну смерть (жертвопринесення), є цілий ряд ін. даних про вшановування предків. Писемні та археол. дані свідчать про те, що над померлими творили тризну, після чого трупи спалювали (можливо в колодах) на великому вогні. З фольклорно-етногр. даних 19—20 ст. щодо поховальної і поминальної традицій (звичай "годування мерців" як компонент різних обрядів, чол. похоронна ритуальна гра "бити в лубок", фольклорний сюжет про те, як старих і немічних "садили на лубок" тощо) досить просто вичленовуються язичницькі релікти. Обрядові карнавальні перевдягання (водіння кози, Маланка, весільна перезва) як частина нар. сміхової к-ри також, більше всього, пов’язані з давніми уявленнями про відвідини представниками "того світу" (тобто предками) світу живих та благодатний магічний вплив цих відвідин на родючість землі, плодючість худоби, сімейні гаразди.

Фольклорні та етногр. тексти зберегли також натяки на існування тотемістичних преференцій сх. слов’ян, мисливські табу, аграрну магію тощо.

Перераховані вище язичницькі уявлення та обрядова практика були пов’язані передусім з тим сегментом населення дохристиян. Русі (по суті — його переважною більшістю), який займався в основному землеробством, а також практикував збиральництво і мисливство. Така форма Я. не могла задовольнити міське населення Русі. Саме тому у вищих колах давньорус. сусп-ва, у військово-дружинному, ремісничому й торг. середовищах (в основному це стосується Києва) практикувалися свої корпоративні реліг. культи, які представляють вищу стадію Я. Договори Київської Русі з Візантією в 10 ст. скріплювалися клятьбою зброєю, Перуном і Велесом. Очевидно, Перуна напередодні прийняття християнства вшановували в князівсько-дружинному середовищі (у "княжому Києві"), у той час як Велес "представляв інтереси" ремісників (передусім кожум’як — як "скотій бог") і торговців київського Подолу. В "язицах", імовірно, культи Перуна і Велеса не були поширені, про що свідчить відсутність будь-яких натяків на них у фольклорно-етногр. системі.

Якщо прийняти достовірність легенди з "Повісті временних літ" про пантеон язичницьких богів, встановлений київ. кн. Володимиром Святославичем (археол. дані поки що не підтверджують цей факт), то можна трактувати цю подію як політ. акцію князя, направлену на згуртування на ідеологічній (реліг.) основі всього багатокульт. населення Києва шляхом витворення "київського Олімпу" за антич. моделлю. Спроба, як відомо, успіху не мала, а держ. ідеологією стало християнство.

Доля Я. в християн. добу складалася в різних сегментах (соціальних верствах) сусп-ва та регіонах по-різному. Оскільки християнство за своїм характером було міською релігією, мало серйозну писемну традицію, базовану на історико-філос. теологічній системі, крім того, мало високий міжнар. престиж, то на Русі воно найуспішніше прижилося в містах, тримаючись на освіті й авторитеті еліти. Однак у сільс. поселеннях християнство не могло запропонувати альтернативу Я., яке ідеально лягало на госп. діяльність селян і гармоніювало з невибагливим нар. світоглядом. Ставлення Церкви до Я. також було неоднозначним. У середовищі елітного, високоосвіченого священництва, а також у писемній традиції Я., як правило, демонізується, однак на практиці сільс. священики, вочевидь, подібно до західноєвроп. місіонерів, які навертали у християнство тубільні племена Америки, Азії, Африки, намагалися адаптувати (спростити) християнську концепцію, зробивши її зрозумілою для неграмотних верств населення і "закриваючи очі" або поблажливо ставлячись до ахристиян. (у т. ч. язичницьких) проявів нар. к-ри. Зі свого боку, нар. традиція також поступово йшла назустріч християнству, інкорпоруючи в себе найбільш зрозумілі, привабливі й корисні для неї речі (молитва, упорядкований календар, "святці", шлюб, демонізація нижньої міфології тощо). Таким чином, у 19 — на поч. 20 ст. збирачі вже мали справу з новим явищем, яке сьогодні дослідники трактують часом як сільс. релігію, а часом називають нар. релігійністю. Ахристиян. прояв сільс. релігії та нар. релігійності цього періоду пов’язується як зі старими архаїчними, значно трансформованими реліктами Я., так і з магіко-міфологічними "новотворами". Найчастіше язичницька архаїка фіксувалася збирачами в "старих" регіонах України, де зовн. і внутр. міграційні рухи майже не відбувалися, і/або в ізольованих важкодоступних місцевостях (Полісся, Карпати).

У СРСР будь-які релігії та прояви релігійності (включно з язичницькими пережитками в к-рі) вважали мракобіссям. Разом із тим, протестні, антитоталітарні настрої в атеїстичному сусп-ві створили підвалини для поширення і розквіту в пострад. період неоязичницьких рухів, гол. рисою яких є (незалежно від етнічної приналежності їх учасників) пов’язаність з ідеєю нац. відродження. Термін "неоязичництво" не вживають у середовищі його адептів, вони називають свою релігію словом "язичництво", а також різними похідними від слова "рідний" (напр. "рідновір’я"), що артикулює їхній "автохтонний", "споконвічний" характер.

У незалежну Україну неоязичництво прийшло з діаспори. Імена В.Шaяна (теоретика та духовного натхненника конфесії "Рідна віра") та Л.Силенка (засновника "Рідної української віри" — РУНВіри) пов’язують із двома найстарішими гілками укр. неоязичництва. Перші офіційно зареєстровані громади рідновірівців з’явилися в США 1966 за ініціативи Л.Силенка. 1981 послідовники В.Шaяна в Канаді створили в м. Гамільтон громаду "Української рідної віри", а в Україні перша спільнота рідновірів-язичників була офіційно заснована 1993. Із цього ж року і рунвірівці в Україні діють легально. Нині на території України офіційно зареєстровано бл. 120 громад рідновірівського спрямування, а 2001 відбулося їхнє офіц. об’єднання.

На відміну від зх. (неукр.) новітнього Я., яке не претендує на спадкоємність зі старим Я., не конкурує з ін. релігіями та конфесіями, принципово не створює "священні книги" і не має ієрархії, пострадянське, в т. ч. українське, неоязичництво вважає себе прямим нащадком старого Я., виявляє войовниче ставлення до авраамічних релігій, культивує "священні книги" й тяжіє до створення жорсткої ієрархізованої спільноти. За соціальним складом рідновіри — це переважно мешканці великих міст, представники інтелігенції. Концепції укр. рідновірів різних спрямувань різняться ідеологією (монотеїстичне, політеїстичне, генотеїстичне (принцип єдності всіх богів в одному) Я., наявність чи відсутність гуруїзму, різне тлумачення богів тощо), проте назагал мають подібну ритуалістику. Їх також об’єднує етнічно-декоративна форма, посилений інтерес до традиційної спадщини, фетишизація артефактів нар. к-ри, при цьому всі вони мають яскраво виражений "кабінетний" характер, досить віддалений від реального сільс. реліктового Я. Незважаючи на те, що рідновіри позиціонують свою діяльність як релігію, з точки зору науки й сучасної к-ри вони мають всі ознаки субкультури — різновиду "історичних реконструкцій". Останнім часом в укр. неоязичництві з’явилися нові тенденції: утворення громад демократ. типу, заснованих на критичному ставленні до квазітеорій і фальсифікатів.
Гримич М.В.
дата публікації: 2013 р.
Із повагою, Ганна


Повернутись до Язичництво або Дохристиянські вірування

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: al_mol, Bing [Bot], Google [Bot], Google Adsense [Bot], nonine, ukrgenealogy, Тамара Сопілка