УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу за прізвищем, за місцем проживання, пошук в архівах, та багато іншого. Приєднуйтесь

МАРІУПОЛЬ (Павловськ, Жданов), місто, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5547
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2707 раз.
Подякували: 1057 раз.
Стать: Жінка

МАРІУПОЛЬ (Павловськ, Жданов), місто, Україна

Повідомлення АннА » 21 жовтня 2016, 11:48

Маріуполь.jpg
МАРІУПОЛЬ (1778—79 — Павловськ, 1948—89 — Жданов) — місто обласного підпорядкування Донецької області. Розташов. при впадінні р. Кальміус в Азовське м. Мор. порт. Залізнична станція. Населення — 477,9 тис. осіб (2006). Заснований запороз. козаками на поч. 16 ст. як фортеця Кальміус (від р. Кальміус), яка убезпечувала їх від нападів крим. та ногайських татар. 1611 фортеця Кальміус стала центром Кальміуської паланки Вольностей Війська Запорозького низового. З ліквідацією 1775 Запорозької Січі землі Кальміуської паланки перетворено на Кальміуський повіт Азовської губернії. 1778 поблизу фортеці Кальміус було закладено повітове місто Павловськ, якому у вересні 1779 за розпорядженням генерал-губернатора пд. губерній Рос. імперії кн. Г.Потьомкіна присвоєно назву Маріуполь (Маріанополь). У ході реалізації програми царського уряду по переселенню з Кримського ханату християн (греків, вірменів, грузинів та волохів; див. Переселення християнського населення (греків) Кримського ханату до північного Приазов’я 1778—1779) у липні—серпні 1780 в М. прибули грец. переселенці на чолі з митрополитом Готсько-Кафайської єпархії Ігнатієм. З 1784 М. — повітове місто Катеринославського намісництва, з 1796 — Новоросійської губернії, а з 1802 — Катеринославської губернії. Наприкінці 18 — на поч. 19 ст. М. стає важливим торг. осередком Приазов’я, одним з центрів чумацького промислу (див. Чумацтво). Значних темпів пром. розвитку місто набуває з прокладанням 1882 залізниці, яка з’єднала М. з Донецьким басейном та спорудженням 1886—89 глибоководного торг. порту. Близькість донец. вугілля та керченських залізних руд створили сприятливі умови для буд-ва 1896 трубопрокатного, 1899 — металургійного з-дів. Наприкінці 19 ст. в М. стали до ладу з-ди: с.-г. машинобудування і чавуноливарний, почали розвиватися харчова пром-сть та підпр-ва буд. матеріалів. У період революції 1905—1907 робітники міста брали участь у Горлівському збройному повстанні 1905. 30 грудня 1917 в М. встановлено рад. владу. Від березня 1918 по вересень 1920 М. перебував у складі Української Народної Республіки, Донецько-Криворізької Радянської Республіки, Української Держави, УСРР, під контролем Збройних Сил Півдня Росії. Відновлено рад. владу 4 жовтня 1920. Від 1919 М. — у складі Донецької губернії (1925—30 — центр Маріупольської округи), від 1932 — Донец. (1938—61 — Сталінської) обл. У лютому 1920 в місті організовано краєзнавчий музей, у березні 1920 створено Азовську військову флотилію під командуванням С.Меркулова. У 1930-х рр. М. перетворився на великий центр важкої пром-сті України. У часи рад. індустріалізації в місті споруджено з-ди: трубопрокатний, коксохімічний, металоконструкцій, судноремонтний, радіаторний. 1933 в М. постав один з найбільших в СРСР металургійний комбінат «Азовсталь». У період Другої світової війни в місті діяли підпільні патріотичні групи під кер-вом О.Штанька, М.Колесової, Д.Ломизова. У жовтні 1948 М. перейменовано на честь його уродженця, рад. держ. і парт. діяча А.Жданова в місто Жданов. Протягом 1966—69 в місті збудовано найбільшу в УРСР агломератну фабрику. У січні 1989 місту повернено первісну назву Маріуполь. 1991 відкрито Маріупольський гуманітарний коледж, 1993 перетворений у гуманітарний ін-т, а з поч. 2005 — у Маріупольський держ. гуманітарний ун-т. Цей вуз, який має широкі зв’язки з грец. громадою як в Україні, так і в Греції, є центром грец. к-ри Приазов’я та всієї України; має 17 кафедр, 6 ф-тів, на яких навчається 2,5 тис. студентів денної та заочної форми навчання. 1997 в М. відкрилося ген. консульство Грец. Республіки.
Нині гол. галузями пром-сті М. є металургійна, машинобуд., хім., харчова.
Пам’ятки арх-ри: Будинок купецьких зборів (1887), Водонапірна башта (1908—10).
У М. народився художник А.Куїнджі.
http://history.org.ua/?termin=Mar%D1%96upol_mst
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5547
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2707 раз.
Подякували: 1057 раз.
Стать: Жінка

Re: МАРІУПОЛЬ (Павловськ, Жданов), місто, Україна

Повідомлення АннА » 26 березня 2019, 12:24

Зображення
Маріу́поль (МФА: [mɐrʲiˈupoʎ] ( прослухати); у XVI ст. — Домаха, у 1778—1779 роках — Павловськ; у 1948–1989 роках — Жда́нов) — місто обласного значення в Україні, Донецька область. Розташоване на березі Азовського моря, в гирлі річки Кальміусу. Населення — 444 493 мешканці (2018).
Значний порт і промисловий центр країни. У місті діють два великі металургійні комбінати (Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча та «Азовсталь») і найбільше в Україні машинобудівне підприємство — концерн «Азовмаш», продукція яких складає значну частину експорту України. У промисловості Донецької області частка Маріуполя — 37,5 %, в Україні — близько 7 %.
Район компактного розселення греків Приазов'я. Кліматичний і грязьовий курорт.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5547
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2707 раз.
Подякували: 1057 раз.
Стать: Жінка

Re: МАРІУПОЛЬ (Павловськ, Жданов), місто, Україна

Повідомлення АннА » 26 березня 2019, 12:29

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Жданов (до 1948 року — м. Маріуполь) — великий морський порт та індустріальний центр на півдні України. Розташований на березі Азовського моря, там, де в нього впадає річка Кальміус, за 112 км на південь від Донецька. Кінцевий пункт залізниці Донецьк — Жданов. Асфальтовані шляхи пролягли від Жданова на Донецьк, Запоріжжя, Ростов-на-Дону, Бердянськ. Місто має 4 райони: Іллічівський, Жовтневий, Орджонікідзевський та Приморський. Площа — 180 кв. км. Населення — 416,6 тис. чоловік.

На території Жданова в 1930 році досліджено одну з найвизначніших пам’яток доби неоліту — Маріупольський могильник. В ньому знайдено 122 поховання, де зберігалися знаряддя праці (крем’яні ножі, скребки, наконечники списів і стріл), кам’яні булави та багато різноманітних прикрас: кістяні буси, намисто з черепашок і зубів тварин, кістяні фігурки биків, пластинки з кабанячих іклів. Виявлено також рештки поселення та 25 поховань доби бронзи і одне — доби міді.

У 60-х рр. X ст. після розгрому хозар князем Святославом землі Приазов’я увійшли до складу Київської Русі. Та монголо-татарська навала надовго відірвала Приазов’я від слов’янських земель. Починаючи з XVI ст. сюди, рятуючись від феодального гніту, почали втікати кріпаки з України і Росії. Ще на початку цього століття на правому березі гирла річки Кальміусу запорізькі козаки побудували фортецю Кальміус, яка захищала їх від набігів кримських і ногайських татар. 1611 року вона стала центром паланки.

З ліквідацією в 1775 році Запорізької Січі Кальміуську паланку було перетворено на Кальміуський повіт Азовської губернії, а фортеця стала називатися містом Павловськом. Згодом, коли царський уряд переселив сюди з Криму частину греків, на їх прохання Павловськ 1780 року перейменовано в Маріуполь. З 1784 року Маріуполь став повітовим містом Катеринославського намісництва, з 1796 — Новоросійської, а з 1802 — Катеринославської губерній. У 1795 році тут жило 2623 чоловіка. Всі греки-поселенці юридично були вільними. Для управління повітом загальним голосуванням на 3 роки обирався суд — орган, що поєднував адміністративні, поліцейські та судові функції. Фактично вся влада в місті і повіті перебувала в руках багатих купців та великих землевласників.

1826 року в Маріуполі налічувалося 2998 мешканців, переважно купців й ремісників. Ремісники вичиняли шкіри, робили сідла та іншу збрую, ткали килими, шили взуття, сорочки, гаптовані золотом, рушники. Наприкінці 20-х років XIX ст. тут відкрито цегляні й черепичні заводи. На початку 30-х років споруджено макаронну фабрику, в 1850 році — шкіряний і свічковий заводи. На кожному з цих підприємств працювало не більше 10 чоловік. В гирлі річки Кальміусу, що служило зручною гаванню, містилися крамниці й склади для зерна, солі, риби та інших товарів. Ще 1800 року в Маріуполі відкрили митницю, а в 1809 році — портове управління. До спорудження залізниці місто було одним із центрів чумацького промислу, сюди щороку прибувало близько 50 тис. чумацьких возів. Через Маріуполь .проходив поштовий тракт Катеринослав — Кавказ. На 1855 рік в місті вже проживало до 4600 чоловік.

Скасування кріпацтва прискорило промисловий розвиток Маріуполя. 1882 року тут збудовано перший млин, в 1886 році — пивоварний та чавуноливарний механічний заводи. 1882 року до міста прокладено залізницю, а в 1886—89 рр. споруджується глибоководний торговий порт. Наявність порту, близькість до вугілля і керченських руд, зручне розташування щодо ринків збуту — все це створило умови для спорудження в місті металургійних заводів. Влітку 1896 року французькі банкіри, які заснували Нікополь-Маріупольське гірничометалургійне товариство, заклали біля Маріуполя, поблизу станції Сартана (нині станція Жданов-Вантажна), металургійний завод «Нікополь». В лютому 1897 року стали до ладу трубозварювальний стан, потім — листопрокатний, мартенівські й доменні печі. А через рік поряд з заводом «Нікополь» бельгійська акціонерна компанія «Російський Провідане» почала споруджувати новий металургійний завод «Провідане». 1899 року він вступив в число діючих.

Користуючись підтримкою царського уряду і прагнучи підкорити промисловість міста своїм хижацьким інтересам, капіталісти забезпечували собі високі прибутки. У 1898—99 господарському році Нікополь-Маріупольське товариство одержало 475 406 крб. чистого зиску. Доходи товариства «Російський Провідане» в 1900— 1901 рр. становили 835 698 крб. Особливо зросли прибутки капіталістів у період промислового піднесення та в роки першої світової війни. В 1915/16 господарчому році Нікополь-Маріупольське товариство одержало 6 654 604 крб. прибутку. Із зростанням металургійних заводів в місті створюються підприємства будівельних матеріалів, металообробки, легкої промисловості. Збільшувався вантажооборот залізничного вузла і морського порту.

Розвиток промисловості сприяв швидкому зростанню населення. Якщо в 1892 році в Маріуполі проживало 17 тис. чоловік, то на 1918 рік — 110 008, з них 57 067 росіян, 20 831 українець, 15 388 євреїв, 7113 греків, решта — інші національності.

В центрі міста споруджувалися двоповерхові особняки знаті. Вулиці тут бруку-валися. В 1910 році було збудовано насосну станцію, водонапірну башту, прокладено водогін, який постачав воду в центральну частину міста. На окраїнах селилися робітники. Робітничий район забудовувався переважно одноповерховими будинками, найчастіше з саману, і землянками. У 1874 році на кошти земства в місті відкрили лікарню на 30 ліжок. 1890 року збудували ще одну на 15 ліжок. На початку XX ст. відкрилися лікарні при заводах «Нікополь» і «Провідане».

У 1913 в них працювали 4 лікарі, 8 фельдшерів і 3 акушерки.

Першу школу — двокласне грецьке парафіяльне училище — відкрили 1820 року; через 5 років— духовне училище, де навчалися переважно діти духівництва. В цих учбових закладах 1862 року перебувало 140 чоловік. У 1869—1893 рр. вже діяли 5 початкових шкіл, з 1876 року — чоловіча і жіноча гімназії; на початку XX ст. відкрито учительську семінарію, ще одну гімназію, 2 прогімназії, реальне, технічне й єпархіальне училища, поблизу заводів — 4 початкові школи.

Навесні 1847 року до міста вперше приїхала драматична трупа актора В. І. Виноградова (згодом відомий майстер сцени столичних театрів), та виступати їм було ніде — довелося спеціально пристосовувати приміщення. В 1887 році з ініціативи актора В. Л. Шаповалова в Маріуполі збудовано театр, що мав велику сцену, зал на 800 глядачів, фойє. У трупі Шаповалова тривалий час грали М. П. Старицький, М. Л. Кропивницький, В. Н. Андрєєв-Бурлак та інші. 1899 року споруджено цирк на 800 місць, в 1906—1910 рр.— З кінотеатри: «XX століття», «Ілюзіон», «Вечірній відпочинок» (останній — у заводському районі). У 1870 році відкрито друкарню. З 1906 року тут видавали буржуазно-ліберальну щоденну газету «Мариупольская жизнь», друкували книжки. Маріупольським відділенням редакції газети «Приазовский край» (видавалася в Ростові-на-Дону) в 1896—1898 рр. завідував О. С. Серафимович, пізніше видатний російський радянський письменник. У Маріуполі в родині бідного шевця 1842 року народився російський живописець-пейзажист А. І. Куїнджі. По закінченні петербурзької Академії мистецтв він часто приїздив до міста, створив тут багато полотен.

Розвиток капіталістичної промисловості після реформи зумовив зростання у Маріуполі промислового пролетаріату. На металургійних підприємствах 1899 року працювало 5339 чоловік; в 1916 році лише на «Нікополі» налічувалося 11 475 робітників. Багато їх було розпорошено по дрібних сезонних підприємствах міста. Сезонно — з березня до грудня — працювали і вантажники в порту. Щороку на заробітки в Маріуполь прибувало з різних губерній 9—12 тис. чоловік. Ось що писав про становище портових вантажників у газеті «Приазовский край» в 1897 році О. С. Серафимович: «Важко уявити, якого нахабства сягає … експлуатація робітників. Підрядчики без хабара не приймуть робітника на роботу, а годують їх жахливими покидьками. Одне слово … робітника буквально висмоктують». Навіть чиновникам департаменту поліції, які обстежували наприкінці 1899 року житлові умови робітників маріупольських металургійних заводів, довелося визнати, що за винятком казарм й окремих хатинок, які містили близько 4000 чоловік, для решти 3757 робітників збито курені з тонких дощок, без підлоги. В цих куренях люди живуть влітку і взимку. Після дощів потоки води утворюють в хатах смердючу багнюку. Долівка, де сплять покотом чоловіки й жінки, всипана паразитами. Лазні на обох заводах немає. Старший фабричний інспектор Катеринославської губернії у звіті зазначав, що більшість робітників приходять на підприємства гірничозаводської промисловості молодими й дужими, а через 7—10 років стають каліками.

Каторжні умови праці й життя спонукали робітників до боротьби з гнобителями. Великий вплив на формування революційної свідомості робітників справив катеринославський «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Представником маріупольських робітників у ньому був ливарник заводу «Нікополь» професіональний революціонер Ф. Д. Панфілов. Під його керівництвом 9—11 квітня 1898 року проведено страйк на цьому ж заводі.

Організованішого і свідомішого характеру боротьба робітників набула відтоді, як у місті восени 1898 року виникла соціал-демократична організація. Одним з її засновників був А. Я. Гусинський, який приїхав в Маріуполь за дорученням Донського комітету РСДРП. Називалася ця організація «Маріупольською секцією Донського комітету Російської соціал-демократичної робітничої партії». В її роботі активну участь брав учень В. І. Леніна, член петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» О. І. Іванов, якого в липні 1896 року вислали з Петербурга під нагляд поліції. Влітку 1898 року він працював слюсарем на заводі «Провідане». Членами організації були також І. С. Фомін, висланий з Москви за належність до соціал-демократичного гуртка, О. В. Жогло — учасник страйку робітників Головних залізничних майстерень у Ростові, дружина Гусинського М. Л. Зелікман та ін. Організація мала гектограф і друкувала прокламації та листівки.

Під її керівництвом 30 квітня 1899 року почався страйк робітників заводу «Нікополь»; того ж року відбулися перша в Маріуполі маївка і найбільший на півдні Росії страйк робітників обох металургійних заводів. 6 липня 1899 року соціал-демократична організація поширила надруковану на гектографі прокламацію «Лист до маріупольських робітників», що закликала їх до страйку. 7—8 липня робітники сформулювали вимоги і обрали уповноважених для переговорів із заводоуправлінням. Вони зажадали перевести майстрових на відрядну оплату; чорноробам збільшити заробіток на 50 проц.; зрівняти оплату місцевих та іноземних майстрів (на заводі «Провідане» бельгійські розмітники одержували 5 крб. на день, російські — 1 крб. 50 коп.); скоротити робочий час з 12 до 10 годин тощо. Після відмови 5 тис. робітників обох підприємств припинили роботу. Заводчики викликали поліцію і солдатів. 13 липня поліція заарештувала А. Я. Гусинського та інших керівників страйку, але робітники розігнали конвой і визволили заарештованих. 15 липня до міста прибув губернатор у супроводі двох піхотних батальйонів і півсотні козаків. Страйк було придушено. Почалися обшуки й арешти. Соціал-демократичну організацію розгромили, членів її заарештували й вислали до Сибіру. Під час розправи з страйкарями було вбито і поранено кілька десятків робітників, 150 ув’язнено і понад 500 увільнено з заводу.

Маріупольський страйк відіграв значну роль у розвитку робітничого руху в Донбасі. У листівці «Річниця маріупольського страйку 14 липня 1899 року» соціал-демократи писали: «Хай товариші наші загинули, та їх жертва не пропаде марно і на ниві, зрошеній кров’ю, піднімуться й розквітнуть нові рясні сходи сміливих борців за свободу й щастя робітничого класу». Листівка закінчувалася закликом: «Геть капіталістів і царське самодержавство».

У період промислової кризи 1900—1903 рр. становище трудящих Маріуполя різко погіршилося. В газеті «Искра» 1903 року надруковано кореспонденцію, в якій розповідалося про масові звільнення робітників, зменшення заробітної плати. «Нещасні випадки,— писали робітники в газеті,— стали повсякденними. Штрафи замучили. Школи для дітей робітників погані. Бібліотеки немає. На заводі «Нікополь» доходить до того, що жаркої літньої пори не вистачає навіть питної води».

В цей період в місті при активній участі революціонера-професіонала, іскрівця A. В. Шестакова відновлюється соціал-демократична організація. Весною 1901 року за дорученням Донського комітету РСДРП він влаштувався стругальником на «Нікополі». Разом з робітниками М. Цобаном, І. Семиловим, В. Семиловим, І. Діком, B. Московченком, М. Двіновим та іншими А. Шестаков організовував сходки, поширював нелегальну літературу, листівки. У кореспонденції з Маріуполя, надрукованій в «Искре», повідомлялося, що в грудні 1902 року і січні 1903 року тут розповсюджено прокламації «До організованих товаришів» і «До всіх громадян Росії», в березні 1903 року — «Павуки і мухи», «Хто наші вороги» і «Про безробіття».

Під керівництвом Маріупольського комітету РСДРП в 1903 році відбулися березневий страйк на «Провідансі», квітневі і травневі страйки робітників обох заводів. Велику антивоєнну агітацію серед мобілізованих і населення провадила соціал-демократична організація в роки російсько-японської війни.

На початку 1905 року, одержавши звістку про Криваву неділю в Петербурзі, Маріупольський комітет РСДРП закликав пролетаріат міста до боротьби. 12 січня було оголошено дводенний страйк. Робітники виступили і під час всеросійського жовтневого політичного страйку. Ще 29 вересня 1905 року припинили роботу і зійшли на берег команди 18 вантажних пароплавів. 10 жовтня застрайкували залізничники, вранці 15 жовтня — робітники всіх цехів «Нікополя», увечері — на «Провідансі». Страйк став загальним. У ньому взяли участь також працівники поштово-телеграфної контори і всіх дрібних підприємств міста. На мітингу робітників «Нікополя» більшовики запропонували обрати представників по цехах і з них створити Раду робітничих депутатів. Представників також обрали на «Провідансі» та інших заводах. 16 жовтня на спільному мітингу робітників обох металургійних підприємств затвердили склад Ради. Було створено і місцеву профспілку «Металіст».

16—17 жовтня відбувалися багатолюдні мітинги, демонстрації, які закінчилися збройними сутичками з військами і поліцією. Консули Англії, Франції, Бельгії, що перебували у місті, вимагали від катеринославського губернатора посилити у Маріуполі та інших містах і селищах півдня охорону підприємств, які належали підданим їх держав. У середині жовтня до міста прибули війська. Та, незважаючи на це, у зв’язку з виходом царського маніфесту 17 жовтня, Маріупольський комітет РСДРП і Рада робітничих депутатів 19 жовтня організували демонстрацію протесту, в якій взяло участь понад 10 тис. чоловік.

8 грудня застрайкували залізничники. Вони обрали розпорядчий комітет, до рук якого перейшла вся дільниця залізниці Маріуполь—Ясинувата. Рух поїздів на лінії відбувався тільки за вказівкою комітету. Робітники «Нікополя» і «Провіданса» оголосили триденний страйк солідарності. Під час збройного повстання в Горлівці робітники Маріуполя послали на допомогу горлівчанам бойову дружину — понад 400 чоловік. Після придушення повстання царські війська зайняли станцію Маріуполь. Маріупольську Раду робітничих депутатів розігнали. Її членів — І. Семилова, В. Московченка, братів Миколу, Леоніда і Ореста Антипченків — заарештували і кинули до в’язниці.

Але боротьба не згасла. 1 травня 1906 року робітники міста знову провели страйки і демонстрації. В липні протягом 12 днів страйкували робітники «Нікополя» і «Провіданса», портові вантажники, робітники млина і міської друкарні. Значним виступом пролетарів Маріуполя в період першої російської революції 1905—1907 рр. був страйк робітників «Нікополя» і «Провіданса» 1 травня 1907 року. Після нього міська організація РСДРП зазнала великих втрат — багатьох її членів було заарештовано і заслано на каторгу. І все-таки організацію не знищили. У підпіллі вона не припиняла роботи. В рапорті губернському жандармському управлінню від 25 червня 1908 року повідомлялося, що Маріупольський комітет Донецького союзу РСДРП раніше поділявся на 3 райони: міський, портовий і заводський. Зараз перші два не діють, останній з серпня 1907 року випустив 6 листівок, які було знайдено на заводах.

Восени 1906 року, переховуючись від поліції, до Маріуполя приїхав Г. І. Петровський і влаштувався токарем у механічному цеху «Нікополя». Через рік Петровський перейшов у електроцех «Провіданса», де нелегально діяв заводський комітет, який підтримував зв’язок з ЦК РСДРП і В. І. Леніним, що перебував тоді в еміграції. За дорученням В. І. Леніна, Н. К. Крупська регулярно листувалася з більшовиками Маріуполя. Значну роботу в місті проводили у цей час А. О. Заворуєв, В. Д. Олейников, І. 3. Іодинський, П. П. Шелестов та ін. Під керівництвом Г. І. Петровського робітники міста взяли активну участь у створенні фонду газети «Правда». В статті «Підсумки піврічної роботи» В. І. Ленін назвав Маріуполь в числі інших міст, де робітники провели по два і більше групових грошових зборів у фонд «Правды». Влітку 1912 року міська організація РСДРП висунула кандидатуру Г. І. Петровського на катеринославський губернський з’їзд по виборах депутатів у IV Державну думу від робітничої курії. З’їзд у жовтні 1912 року обрав Г. І. Петровського депутатом Думи. Активну участь у діяльності Маріупольської організації РСДРП брав також і В. Я. Чубар, який у 1914 працював на «Провідансі».

На початку першої світової війни частину більшовиків мобілізували в армію, багатьох заарештували і заслали. Однак і за цих умов більшовики продовжували вести за собою робітників. Під їх керівництвом у місті відбулося кілька антивоєнних виступів. Коли в 1915 році з ініціативи буржуазних партій виникли військово-промислові комітети і буржуазія за допомогою меншовиків та есерів намагалася створити при них групи з робітників, щоб залучити їх до роботи у військовій промисловості, більшовики міста зірвали ці плани. Робітники «Нікополя» відмовилися обирати делегатів у «робітничі групи» і заявили, що йдуть за більшовиками, проти соціал-шовіністів. У травні 1916 року вибухнув великий страйк на «Нікополі». Робітники мартенівського цеху висунули поряд з економічними і політичні вимоги. До них приєдналися робітники інших цехів. Страйк тривав 15 днів.

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року вже 2 березня в місті обрано Раду робітничих депутатів. Однак більшість у ній захопили меншовики та есери. Вони сприяли створенню 5 березня т. зв. громадського комітету, який очолив комісар Тимчасового уряду.

Більшовики Маріуполя у цей час входили в об’єднану соціал-демократичну організацію, де тоді переважали меншовики. У квітні—травні в місто із заслання повернулися учасники травневого страйку 1916 року. 5 травня 1917 року вони створили «Комітет потерпілих за страйк», навколо якого групувалися більшовики. 1 липня 1917 року комітет було розпущено і замість нього створено більшовицьку організацію. Головою Маріупольського комітету РСДРП(б) став В. О. Варганов.

Вже 6 квітня під тиском більшовиків Рада прийняла рішення про запровадження 8-годинного робочого дня на підприємствах. У травні—червні різко погіршилося становище з паливом на металургійних заводах. З’ясувалося, що шахтовласники навмисне зривали поставки вугілля. Рада надіслала заяву в Харків до обласної Ради з вимогою якнайшвидше скликати конференцію, яка вжила б термінових заходів, щоб запобігти вугільній кризі, але там засіли меншовики та есери, тому заяву знехтували. Тоді Маріупольська Рада послала своїх депутатів у Горлівку, Гришине, на станцію Алмазна, і вони забезпечили доставку вугілля в місто.

До осені 1917 року вплив маріупольських більшовиків на маси незмірно зріс. Якщо в липні організація налічувала 100 чоловік, то у жовтні вже близько 3 тис.. Під керівництвом більшовиків працював юнацький соціалістичний гурток, створений весною 1917 року. Очолював його робітник трубного цеху «Нікополя» більшовик В. Козлов. Маріупольський комітет РСДРП(б) постійно листувався з ЦК партії, регулярно інформуючи його про становище в місті. У вересні 1917 року під керівництвом більшовиків проведено перевибори Ради робітничих і солдатських депутатів. За більшовицький список проголосувало тоді 5330 чоловік з 7243. 12 жовтня в приміщенні кінотеатру «Вечірній відпочинок» відбулося перше засідання новообраної Маріупольської Ради робітничих і солдатських депутатів, головою її став В. О. Варганов. Тут же було схвалено декларацію фракції більшовиків, яка вимагала передачі всієї влади до рук Рад. 17 жовтня загальні збори Маріупольської Ради робітничих і солдатських депутатів делегатами на 2-й Всеросійський з’їзд Рад обрали більшовиків — робітника снарядного цеху № 1 «Нікополя» І. Д. Борисова і П. П. Московченка (від солдатської секції). 21 жовтня Рада прийняла резолюцію, в якій говорилося, що для врятування країни і революції вона… «вважає за необхідне негайний перехід всієї влади до рук 2-го Всеросійського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів». Резолюцію надіслали Центральному Виконавчому Комітетові і редакції газети «Звезда».

Дізнавшись про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, про декрети 2-го Всеросійського з’їзду Рад, робітники Маріуполя під керівництвом більшовиків 30 жовтня створили військово-революційний комітет і штаб Червоної гвардії. У заводському районі владу зосередили в своїх руках Рада і військово-революційний комітет. В центрі міста, де пролетарський прошарок був незначним, керувала, як і раніше, есеро-меншовицька міська Дума, що визнавала Центральну раду. Дума стала центром групування контрреволюційних сил, яким допомагали іноземні консули, що залишилися в місті. На підтримку контрреволюції у листопаді з Києва прибуло 200 гайдамаків. Назрівала збройна боротьба. Рада і військово-революційний комітет організували навчання робітників військової справи. 30 грудня 1917 року гайдамаки були розгромлені. Радянська влада перемогла в усьому місті.

Поступово в Маріуполі нормалізувалося життя. Відроджувалися заводи. 14 березня 1918 року, в зв’язку з навалою німецьких імперіалістів, Рада опублікувала звернення до робітників і селян Маріупольщини з закликом стати на захист соціалістичної Вітчизни. А наприкінці березня загін маріупольців під командуванням В. О. Варганова вже воював з австро-німецькими окупантами під Катеринославом.

Скориставшись з того, що головні сили Червоної гвардії були на фронті, українські буржуазні націоналісти, меншовики та есери 8 квітня вчинили заколот і захопили владу. Цим вони полегшили наступ німецьких загарбників. 20 квітня 1918 року австро-німецькі війська окупували Маріуполь. Було скасовано 8-годинний робочий день на підприємствах; запроваджено тілесне покарання. Підприємці різко знизили розцінки на роботу. Ціни на продукти харчування нестримно зростали.

8 травня окупанти закрили завод «Нікополь», слідом за цим— «Провідане». Тисячі людей опинилися на вулиці.

Боротьбу робітників міста проти окупантів та їх націоналістичних прихвоснів очолив створений у травні більшовицький підпільний комітет, керований Г. Македоном. Членами комітету були також К. С. Турчанін, І. О. Каракошенко, Т. О. Какута, Я. Л. Волентер та І. П. Зубченко. У червні 1918 року в Маріуполі відбулася повітова більшовицька конференція. Обговорювалися питання про обрання делегата на І з’їзд КП(б)У і підготовку збройного повстання проти окупантів. На заводах, в порту, місті і на залізниці створювалися ударні групи. Повстання розпочалося вночі проти 23 липня. Робітники заводів роззброїли і розігнали гетьманську варту, проте з’єднатися з головними силами повсталих не змогли. Запеклі бої розгорнулися на слобідці і в порту. Вони тривали два дні. Надвечір 24 липня, одержавши підкріплення з інших міст, окупанти придушили повстання. Кількасот чоловік було вбито; 150 заарештовано і віддано до військово-польового суду, який засудив кожного десятого до розстрілу, решту — на довічну каторгу, що її вони мали відбувати в Австрії. Почалися повальні обшуки. На місто наклали контрибуцію в 337 500 карбованців.

У листопаді 1918 року окупанти під ударами частин Червоної Армії і повсталих робітників та селян залишили місто. Але 22 листопада 1918 року Маріуполь захопили білокозаки полковника Жирова. Він оголосив в місті стан облоги і запровадив військово-польовий суд. 6 грудня 1918 року Маріуполь опинився в руках англо-французьких військ. Інтервенти за допомогою білогвардійців установили жорстокий окупаційний режим. 24 лютого почалося збройне повстання маріупольських робітників проти білогвардійців та інтервентів. У селах повіту, де вороги намагалися провести мобілізацію у свою армію, сталися виступи селян. Маріупольський підпільний партійний комітет дав вказівку місцевим осередкам організувати збройний опір карателям. 19 березня повстанці розгромили загін денікінців, який прибув з Маріуполя, щоб придушити виступ селян у с. Мангуші.

27 березня 1919 року 1-а Задніпровська радянська дивізія розпочала наступ на місто. Робітники металургійних заводів завдали удару ворогові з тилу. Під захистом гармат і французьких кораблів білогвардійці марно намагалися закріпитися в порту.

29 березня вони тікали морем, рятуючись на тих же кораблях. У Маріуполі створюється ревком на чолі з Г. Македоном. Розгорнув роботу партійний комітет. Почала видаватися газета «Известия». На початку квітня 1919 року утворюється комсомольська організація. Для захисту міста від денікінських банд було сформовано Маріупольський повстанський батальйон з числа робітників і залізничників. Командиром батальйону ревком призначив К. П. Апатова, комісаром — І. Шишлова, начальником штабу — І. Мартиненка. 15 квітня 1919 року під тиском переважаючих сил білогвардійців батальйон залишив місто і відступив до Бердянська. Але вже 27 квітня раптовим ударом він розгромив білих і визволив Маріуполь. Відновив роботу ревком, а 16 травня 1919 року — Маріупольська Рада робітничих і селянських депутатів.

Проте становище залишалося напруженим. Махновські частини, що прикривали від денікінців ділянку залізниці Маріуполь—Волноваха, незабаром по-зрадницькому відкрили фронт, а самі відійшли на Бердянськ. Тим самим вони дали змогу кінноті Шкуро захопити Волноваху. 23 травня денікінці, підтримувані французькими військовими кораблями, знову вступили до Маріуполя.

4 січня 1920 року Червона Армія визволила Маріуполь від денікінців. Створений у місті революційний комітет 5 січня випустив звернення до трудящих, в якому закликав всіх стати до роботи. На засіданні 7 січня військово-революційний комітет ухвалив створити повітовий ревком.

Весь 1920 рік місто перебувало у прифронтовій смузі. Для боротьби з бандами Махна, що кілька разів нападали на нього, з комуністів і комсомольців створили частини особливого призначення (ЧОП). За почином комуністів трудящі виходили на суботники, впорядковували території підприємств, ремонтували устаткування, особлива увага приділялася відродженню металургійних заводів. Відбудова розгорнулася передусім на «Нікополі». У лютому 1920 року на обох заводах трудилося 1305 чоловік. З метою концентрації виробництва у березні «Нікополь» і «Провідане» були об’єднані і дістали назву Маріупольських об’єднаних металургійних державних заводів. Вони увійшли до групи ударних, особливо важливих, сполучених з залізничним транспортом підприємств, які передбачалося пустити першими. Було створено колегіальне заводоуправління з робітників. У березні дала струм електростанція, через місяць ожив листопрокатний цех — почалася прокатка товстолистового, а на початку травня — тонколистового заліза. Тоді ж стали до ладу 8-а мартенівська піч потужністю 40 тонн, 5 червня — трубний і ливарний цехи. 8 липня 1920 року газета «Известия» писала: «Маріупольські робітники здійснили чудо — державні металургійні заводи пробудилися після довгої сплячки. Напівголодні, змучені суворою холодною зимою, маріупольські металісти, пройняті любов’ю до своєї Радянської держави і бажанням допомогти братам-селянам, протягом трьох місяців… переробили 300 000 пудів заліза».

У квітні до Маріуполя приїхав брат В. І. Леніна — Д. І. Ульянов. Тут він провів нараду місцевих партійних і радянських працівників з питань організації допомоги Червоній Армії. 6 липня Маріупольський повітовий комітет оголосив мобілізацію комуністів і комсомольців на польський фронт, а 4 серпня — всіх комуністів на врангелівський. Щойно створена Червона Азовська флотилія завдавала відчутних ударів врангелівцям. 28 вересня Маріуполь захопили білі, але вже 4 жовтня Червона Армія визволила місто. Революційна військова Рада республіки нагородила групу командирів і механіків Азовської військової флотилії орденом Червоного Прапора.

Білогвардійці та іноземні інтервенти завдали місту величезної шкоди — зруйнували заводи, порт і електростанцію. Наприкінці 1920 і на початку 1921 року жодне підприємство не працювало. Населення Маріуполя в 1921 році становило тільки 30 тис. проти 110 тис. у 1918 році. Щоб забезпечити продуктами харчування сім’ї трудящих, заводоуправління Маріупольських об’єднаних металургійних державних заводів організувало в ливарнях і механічних цехах виробництво лопат, граблів, борін, плугів, сапок, сковорід та інших предметів, потрібних для села. Все це обмінювалося на продукти харчування. У вересні 1921 року робітники одержували по 1,5 фунта хліба і по 0,75 фунта на кожного члена сім’ї.

Поступово відбудовувалися порт, електростанція, залізничний вузол і дрібні підприємства. Незважаючи на те, що в 1922 році працювала лише одна мартенівська піч, трубозварювальний і 2 листопрокатні стани, все-таки Маріупольські об’єднані металургійні державні заводи випустили сталі й прокату відповідно 19 і 18 проц. загального обсягу виробництва всієї України. У січні 1923 року правління тресту «Південсталь» уклало угоду з «Нафтосиндикатом» про виробництво на маріупольських металургійних заводах для бакинських і грозненських нафтовиків 800 тис. пудів труб і 430 тис. пудів листового заліза. У 1923—1924 рр. заводи дали 47 проц. всього виробництва труб на Україні і 35,9 проц.— у Радянському Союзі.

Холодного січневого ранку 1924 року, коли стало відомо про смерть В. І. Леніна, 2500 робітників маріупольських металургійних заводів зібралися на траурний мітинг. «Клянемося,— говорилось у резолюції мітингу,— що ми докладемо всіх зусиль, щоб довести розпочату Іллічем справу до кінця». Для увічнення пам’яті Леніна маріупольські металургійні та металообробні заводи вирішили перейменувати на завод ім. Ілліча. 22 лютого 1924 року загальні збори робітників, заслухавши повідомлення голови ВУЦВКу Г. І. Петровського про присвоєння заводу імені Ілліча, прийняли постанову, в якій зазначалося, що робітники з честю носитимуть ім’я великого вождя й виправдають довір’я високими трудовими здобутками.

Величезне значення для мобілізації сил трудящих на боротьбу з господарськими труднощами мав ленінський призов до партії. Комуністами стали 480 передових робітників міста, в т. ч. 159 учасників громадянської війни. Якщо на 1 березня 1923 року в міській партійній організації налічувалося 559 членів партії, на 1 січня 1924 року— 715, то на 19 березня 1925 року — 18293.

Велику увагу питанням відбудови промислових підприємств міста приділяв Маріупольський окружний комітет КП(б)У. Вірними помічниками комуністів були комсомольці. Комсомольська організація за 7 місяців (1 квітня — 1 листопада) 1924 року зросла з 1135 до 1980 чоловік. Серйозну увагу приділяли комуністи також роботі на селі.

Поліпшувалося медичне обслуговування населення. В 1923 році в місті працювали поліклініка, 3 лікарні і 5 амбулаторій; відкрився будинок відпочинку (нині санаторій «Металург»). Великі зміни сталися в культурному житті. Для підготовки вчительських кадрів у 1920 році створено педагогічний інститут. У 1925 році відкрито 2 робітфаки, 1927 році — педагогічний і металургійний технікуми, 1929 році — металургійний інститут. З 1925 року почала працювати окружна радпартшкола, перетворена 1930 року на Донецьку вищу комуністичну сільськогосподарську школу. У 1921 році організовано краєзнавчий музей; працювали театр, цирк, кінотеатри; на підприємствах відкрилися клуби і червоні кутки. В гуртках художньої самодіяльності розпочинали свій творчий шлях Я. І. Єнакієв, пізніше соліст Великого театру (загинув у 1941 році); лауреат Державної премії СРСР, народний артист СРСР М. С. Гришко; лауреат Державної премії СРСР, народний артист РРФСР С. М. Шапошников та ін. Виходила міська газета «Приазовський пролетарий». 1920 року в Маріуполі (вперше у Донбасі) видано «Маленький кобзар» Т. Г. Шевченка.

Величезну роль відіграли трудівники міста у здійсненні планів соціалістичної індустріалізації країни. Наприкінці 20-х рр. тут розгорнулося велике промислове будівництво. Першим п’ятирічним планом передбачалося збільшення виробництва промислової продукції на 229 проц. У зв’язку з тим, що розвиток нафтової промисловості вимагав дедалі більше труб, правління тресту «Південсталь» 23 травня 1927 року ухвалило спорудити трубний цех на заводі ім. Ілліча. Майже водночас розпочалося будівництво нової електростанції. В травні 1929 року завод відвідав голова ВРНГ СРСР В. В. Куйбишев, який високо оцінив успіхи його будівників. 1 жовтня того ж року, нова, потужна на той час, електростанція дала промисловий струм.

Гаряче підтримали робітники Маріуполя заклик: «П’ятирічку за чотири роки!». Влітку 1929 року за почином ленінградців розгорнулося змагання між окремими робітниками, бригадами, змінами, цехами. Ініціатором соціалістичного змагання

на заводі ім. Ілліча виступила молодіжна бригада майстра листопрокатного цеху І. Г. Пахоменка (розстріляний окупантами в 1941 році). На 1 січня 1930 року на заводі було 297 ударних бригад, в яких працювало 7211 робітників. Восени 1930 року на цьому заводі народилася нова форма соціалістичного змагання — боротьба за змінно-зустрічний план. Заспівувачами цього почину стали бригада майстра Л. К. Шарого, сталевар П. І. Васильєв (нині Герой Соціалістичної Праці), старший газівник І. Р. Безкровний та ін. 19 грудня 1930 року заводський партійний комітет узагальнив досвід передових бригад, змін і окремих робітників. Цей день став датою народження змінно-зустрічного плану. Набагато підвищилася активність робітників у боротьбі за мобілізацію внутрішніх резервів, економію матеріалів і зниження собівартості продукції, створення госпрозрахункових бригад.

На листопад 1931 року змінно-зустрічним плануванням було охоплено 43,9 проц. робітників Маріуполя, працювало 306 госпрозрахункових бригад, з них 266 — на заводі ім. Ілліча. Запровадження змінно-зустрічного планування забезпечило перемогу іллічівців у всеукраїнському (1931 року) і всесоюзному (1932 року) конкурсах домен і всеукраїнському (1933 року) конкурсі мартенів. Високо оцінюючи нову форму соціалістичного змагання, ЦК КП(б)У зазначав, що «висунутий передовими робітниками заводу ім. Ілліча і підхоплений іншими підприємствами змінно-зустрічний план як вища форма соціалістичного змагання… забезпечує діяльну участь широких пролетарських мас у плануванні і керівництві виробництвом. Він є контролем знизу за роботою господарських і профспілкових організацій у боротьбі за виконання програм, дає змогу повністю і вчасно виявляти й усувати внутрішні неполадки, раціонально використовувати робочу силу і матеріали».

Ще в серпні 1929 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову про роботу «Південсталі», в якій накреслювалися конкретні заходи щодо піднесення чорної металургії на півдні країни. В постанові наголошувалося на необхідності забезпечити передусім реконструкційні та розширювальні роботи на металургійних заводах — ім. Дзержинського, Макіївському і маріупольському ім. Ілліча (технічним директором якого працював А. С. Точинський, тепер вчений-металург, лауреат Ленінської премії). Особливого значення ЦК ВКП(б) надавав використанню дешевих керченських руд. «Південсталь» та «Діпромез» зобов’язали терміново опрацювати план використання руд і у зв’язку з цим скласти план будівництва заводів Приазов’я . 15 червня 1930 року Раднарком СРСР ухвалив спорудити у Маріуполі новий завод «Азовсталь». Перша Маріупольська міська партійна конференція (з 1930 року Маріуполь став містом республіканського підпорядкування, з 1932 року — обласного підпорядкування Донецької області), що відбулася у вересні 1930 року, в своєму рішенні записала: «Будівництво гіганта вимагає від нас, більшовиків Маріуполя, найсерйознішої, більшовицької уваги до нього… Кожний партосередок повинен переглянути свій механізм під кутом зору пристосування його для потреб «Азовсталі». Кращих пролетарів, кращих комуністів і комсомольців віддати «Азовсталі».

По-ударному працювали юнаки і дівчата, що приїхали на будівництво «Азов-сталі» за комсомольськими путівками. «Доменбудом» керувала Л. В. Яблонська — перша в країні жінка-домнобудівельник. 11 серпня 1933 року на заводі задуто першу комсомольську доменну піч. Протягом 1934—1940 рр. тут почали працювати ще три потужні доменні печі, найбільші в Радянському Союзі. Весь доменний процес — від подачі шихти до розливання чавуну на розливних машинах було повністю механізовано. За успішне завершення будівництва «Азовсталі» начальника будівництва і директора заводу Я. С. Гугеля в березні 1935 року нагороджено орденом Леніна.

Партійні організації міста провели велику роботу щодо підготовки умов для розгортання масового колгоспного руху. Вони послали в село 264 комуністів-виробничників з числа двадцятип’ятитисячників. Протягом 1929 року кількість колгоспів в окрузі збільшилася вп’ятеро. Якщо на 1 січня 1928 року тут було 7 комун, 35 артілей, 25 ТСОЗів, то на 10 березня 1930 року до 318 колгоспів вступило 72 проц. селянських господарств, у користуванні артілей було 77,9 проц. орної землі. Колективи міських підприємств і передусім заводу ім. Ілліча подавали постійну допомогу навколишнім селам. Під час весняної посівної кампанії 1929 року іллічівці послали в села 5 бригад ковалів, слюсарів, механіків, які відремонтували 607 сільськогосподарських машин, у т. ч. 32 сівалки, 204 букери, 46 плугів. Робітничі бригади проводили також пропагандистську і культосвітню роботу серед селян. Вони влаштовували виступи гуртків художньої самодіяльності, культпоходи, екскурсії, вечори запитань і відповідей.

Напередодні Великої Вітчизняної війни Маріуполь став великим промисловим центром країни. Випуск валової продукції на заводі ім. Ілліча в 1940 році порівняно з виробництвом на колишніх заводах «Провідане» і «Нікополь» 1913 року збільшився в 6 разів. На узбережжі Азовського моря, крім «Азовсталі» ім. Серго Орджонікідзе, за роки довоєнних п’ятирічок споруджено заводи — трубопрокатний ім. В. В. Куйбишева, коксохімічний, металоконструкцій, судноремонтний, радіаторний, рибоконсервний комбінат та інші підприємства легкої і харчової промисловості. Здійснювалася реконструкція і оснащення новими механізмами порту, що став морськими воротами Донбасу. Біля «Азовсталі» в 1936 році збудували третій порт, через який на завод надходила керченська руда.

Широкого розмаху на підприємствах міста набув стахановський рух. Першими це починання підтримали сталевари заводу ім. Ілліча — Н. М. Толмачов, М. О. Пузирьов, І. О. Шашкін та ін. 10 листопада 1935 року І. О. Шашкін зварив плавку за 6 годин 30 хвилин і зняв 12,2 тонни сталі з кв. метра поду печі, встановивши світовий рекорд. Його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Нове піднесення соціалістичного змагання було викликане рухом сталеварів за швидкісні плавки і великий зйом сталі з кожного кв. метра поду печі, розпочатий М. М. Мазаєм. З його ініціативи реконструйовано піч № 10, а згодом усі печі мартенівських цехів № 1 і № 2 на заводі ім. Ілліча. 9 жовтня 1936 року бригада М. М. Мазая видала першу плавку за 7 годин 35 хвилин і зняла 10,89 тонн сталі з кв. метра поду печі. Відтоді час плавки безперервно скорочувався, а зйом сталі збільшувався. 24 жовтня «Правда» надрукувала заклик маріупольських металургів — змагатися за найвищий зйом сталі. 28 жовтня М. М. Мазай зварив плавку вагою 111,5 тонни за 6 годин 30 хвилин, знявши по 15 тонн сталі з кв. метра поду печі. 15 листопада закінчилося дводекадне змагання сталеварів. Переможцем вийшов М. М. Мазай, друге місце здобув сталевар заводу ім. Ілліча І. Г. Неділько, сталевар «Азовсталі» В. С. Несмачний — четверте місце. Змагання за перевищення технічних потужностей агрегатів розгорталося і серед робітників інших професій. Іллічівці викликали на змагання колективи заводів ім. Леніна та ім. Петровського в Дніпропетровську, Чусовського металургійного. Азовсталівці змагалися з колективами «Запоріжсталі» і Магнітки.

Вирішальну роль у досягненні цих успіхів відігравала Маріупольська партійна організація, яка налічувала 7600 комуністів. Передовики виробництва, інженерно-технічні працівники поповнювали ряди парторганізацій. М. М. Мазай був делегатом Надзвичайного VIII з’їзду Рад СРСР. В 1936—1938 рр. в місті створено Жовтневий, Іллічівський, Орджонікідзевський і Портовий райкоми партії.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5547
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2707 раз.
Подякували: 1057 раз.
Стать: Жінка

Re: МАРІУПОЛЬ (Павловськ, Жданов), місто, Україна

Повідомлення АннА » 26 березня 2019, 12:30

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Частина ІІ
З розвитком промисловості зростала кількість населення у місті. Якщо в 1923 році тут жили 31 520 чоловік, то у 1941 році — 241408 чоловік. Споруджувалися житлові п’ятиповерхові будинки, три- і чотириповерхові приміщення шкіл, клуби, палаци культури. Великі роботи провадилися з метою озеленення і благоустрою: з’явилися парки культури і відпочинку в Іллічівському й Орджонікідзевському районах, в порту. В 1933 році прокладено першу трамвайну колію, що сполучила центр міста з заводом ім. Ілліча. Потім такі ж колії з’єднали центр з портом і кварталами, розташованими на правому березі річки Кальміусу. Розширилася водопровідна мережа. Наприкінці 30-х рр. споруджено Нальчицьке (питне) і Кальміуське (технічне) водосховища. Збудували також каналізаційну мережу протяжністю 23 км.

Через міську електромережу щодоби розподілялося 50—70 тис. квт електроенергії замість 5—6 тис. квт у 1913 році.

В 1941 році у місті було 8 лікарень на 1290 ліжок, 9 поліклінік і десятки медичних пунктів, 2 протитуберкульозні диспансери, дитяча лікарня, будинок санітарної освіти. В них працювало 226 лікарів і 420 чоловік середнього медичного персоналу. На узбережжі моря — в санаторії для дорослих, дитячому кістково-туберкульозному санаторії і 5 будинках відпочинку щороку оздоровлялося та лікувалося до 40 тис. чоловік.

Напередодні Вітчизняної війни в місті функціонували металургійний інститут, Донецька вища комуністична сільськогосподарська школа, 4 технікуми, 24 середніх, 14 семирічних і 20 початкових шкіл, в яких навчалося 35 тис. чоловік. У квітні 1937 року відкрито палац піонерів з дитячим театром.

В місті виходили щоденна газета «Приазовский рабочий», багатотиражні газети на заводах ім. Ілліча, «Азовсталь», коксохімічному та ім. Куйбишева, в порту, на залізничному вузлі. В 1932—1937 рр. тут видавалися грецькою мовою газета «Колективіст» і журнал «Юний боєць», пізніше «Піонер», в 1933—1937 рр.— літературний альманах «Молодість». У цих виданнях, а також в газеті «Приазовский рабочий» друкувалися твори грецького поета Г. А. Костоправа (1903—1937 рр.), поета та збирача фольклору приазовських греків Касандри Костап (О. К. Гаргала; 1897 — 1934), поетів В. Галла, А. Димитріу, Л. Кир’якова, К. Пастура та інших.

В 30-рр. у місті працював державний театр «Червоний шлях» (перше театральне об’єднання на Україні), режисером якого в 1931—1932 рр. був народний артист УРСР Б. Б. Лучицький. Діяли російський драматичний театр, де працював тоді 3. Т. Остапенко, нині заслужений артист УРСР; грецький театр, а з 1937 року дитячий театр і палац піонерів. Маріупольські самодіяльні колективи брали участь у першій (1932 року) всесоюзній олімпіаді художньої самодіяльності в Москві, а також першій всеукраїнській олімпіаді в 1936 році. Напередодні війни в Маріуполі було 102 бібліотеки з книжковим фондом в 1 млн. книжок.

Дедалі зростала і політична активність трудящих міста. Депутатом Верховної Ради СРСР у грудні 1937 року обрано одного з кращих прокатників заводу ім. Ілліча Л. Т. Мірошниченка, депутатом Верховної Ради УРСР у червні 1938 року —- сталевара заводу ім. Ілліча М. О. Пузирьова. Серед 386 депутатів міськради і 612 райради було чимало стахановців.

З перших днів Великої Вітчизняної війни промисловість міста почала випускати продукцію для потреб фронту. «Одну норму за себе, другу за фронтовика!» — стало лозунгом тих, хто залишився працювати в тилу. Чоловіків, які пішли до лав Червоної Армії, на виробництві заступили дружини, матері, сини і дочки. В місті сформувався полк народного ополчення і батальйон морської піхоти. В серпні почалася підготовка до евакуації промислових підприємств Маріуполя на схід країни. Обладнання спеццехів і прокатні стани вивезли на Урал і в Поволжя.

8 жовтня фашисти окупували місто. Маріупольські заводи привласнив німецький монополіст виробництва зброї — Крупп. «Азовсталь» назвали Азовським заводом № 1, а заводи ім. Ілліча та ім. Куйбишева — Азовським заводом № 2 фірми «Крупп фон Болен». Окупанти наказали всім робітникам стати до роботи. «Того, хто не вийде на роботу протягом трьох днів, буде розстріляно»,— погрожували вони. На підприємствах запроваджувався 12-годинний робочий день. Однак за 23 місяці хазяйнування в Маріуполі гітлерівцям так і не вдалося налагодити металургійне виробництво та відбудувати енергетичне господарство заводів. Вони не одержали жодної тонни чавуну, і сталі.

За час окупації фашисти розстріляли і замордували в Маріуполі понад 50 тис. чоловік, у т. ч. уславленого сталевара М. М. Мазая, депутата Верховної Ради УРСР М. О. Пузирьова, старого більшовика А. О. Заворуєва. Нелюдських катувань зазнали військовополонені. Біля шлакової гори кілька тисяч поранених і виснажених червоноармійців загнали за колючий дріт. У лютому 1943 року їх в самій білизні вивезли у Старокримський тупик і там заморозили на смерть.

Незважаючи на терор, люди боролися. В Маріуполі діяло кілька підпільних патріотичних груп. Вони проводили антифашистську пропаганду, писали і розповсюджували листівки, організовували втечі полонених червоноармійців з таборів, постачавши їм продукти харчування і одяг, зривали пуск промислових об’єктів і агрегатів. На заводі «Азовсталь» група патріотів під керівництвом О. М. Штанька перешкодила фашистам пустити 1-у та 4-у домни. У перші дні окупації на заводі ім. Ілліча псував електромотори комуніст О. І. Фролов, згодом комісар партизанського загону ім. Пожарського, що діяв у Брянських лісах. Наприкінці 1941 року в Іллічівському районі створюється підпільна комсомольська група. 17 січня 1942 року фашисти схопили члена групи О. Кленова. До гестапо потрапили також О. Кравченко, В. Малич і В. Долгополов. Кілька днів їх катували. На стіні камери залишився напис: «Не виказав нікого! Батьківщино! Товариші! Бийте зрадників! Пометіться! Пометіться! — Олександр Кравченко». 1 квітня 1942 року молодих патріотів стратили.

Велику роботу проводила підпільна група М. В. Бондаренка, кадрового робітника заводу ім. Ілліча, активного учасника громадянської війни. Її організовано восени 1942 року. Група поділялася на дві підгрупи, які очолювали комсомольці М. О. Колесова і Д. М. Ломизов. Підгрупа М. О. Колесової діяла в Іллічівському районі. До її складу входили А. О. Ломакіна, П. Л. Роянова, І. М. Федеряк, О. Т. Алістратова, О. Л. Гавриленко та ін. Будинок П. Л. Роянової перетворили на підпільний госпіталь для поранених втікачів з полону. Одних виряджали на протилежний берег Азовського моря, до радянських військ, інші ставали активними учасниками місцевого підпілля. Патріоти мали два радіоприймачі.

У групі Д. М. Ломизова були М. Прошин, В. Далененко, О. Петрулевич, брат Дмитра — Володимир Ломизов, син М. В. Бондаренка — Віктор, М. Пашков, В. Гладкий, Н. Жаботенко, І. Воробйов, Н. Тетерюк. Мати Ломизових — Марія Дмитрівна, що працювала медсестрою, видавала підпільникам фіктивні довідки про хвороби. Молоді патріоти поширювали повідомлення Радінформбюро, листівки, які закликали до боротьби з окупантами; підробляли біржові картки і бланки документів, щоб ними скористалися наші люди. Вони організували втечу з табору 34 радянських військовополонених і переховували їх по своїх домівках. У квітні 1943 року на станції Маріуполь підпільники висадили в повітря ешелон з пальним.

На початку 1942 року почала діяти група патріотів на металозаводі міськпромкомбінату. Вона мала зв’язок з групами М. О. Колесової і Д. М. Ломизова. 2 серпня 1943 року фашисти заарештували оперативну трійку цієї групи — К. О. Мариниченка, І. В. Скребцова, Б. Д. Перепелицю. У них вилучили 7 радіоприймачів, 4 автомати, 8 пістолетів, 3 гвинтівки. Невдовзі гестапівці схопили ще 28 підпільників, а 4 серпня вороги вдерлися на квартиру Ломизових, де знайшли друкарську машинку, гектограф, паспорти, біржові картки, автомат, боєприпаси, німецьке обмундирування. Незважаючи на катування, Дмитро і Марія Дмитрівна мовчали. Не заговорили вони і тоді, коли 14 серпня заарештували М. Прошина і О. Петрулевича. Покалічених Прошина і Петрулевича за браком доказів випустили. За кілька днів до визволення міста фашисти розстріляли Д. М. Ломизова і його матір, а також М. О. Колесову та ін. патріотів.

10 вересня 1943 року бійці 221-ї стрілецької дивізії, льотчики 9-ї гвардійської винищувальної дивізії і моряки Азовської військової флотилії під командуванням контр-адмірала G. Г. Горшкова визволили Маріуполь від гітлерівських окупантів. В бою за місто поліг смертю хоробрих піонер Толя Балабуха, який був провідником у моряків-десантників.

Значний вклад внесли трудівники міста у справу остаточної перемоги над ненависним фашизмом. До Дня Перемоги воював колишній рядовий Апатіївського полку генерал-майор Г. О. Латишев. 8 ворожих літаків збив протягом першого місяця війни капітан Г. Я. Бахчиванджі — перший випробувач реактивних літаків. Тисячі маріупольців за героїзм, виявлений у боях за Батьківщину, нагороджені орденами і медалями. 20 з них удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Старший лейтенант Г. М. Яхнов збив під Ленінградом 20 ворожих літаків, 16 фашистських стерв’ятників на бойовому рахунку майора М. С. Ткачова. Звання Героя Радянського Союзу удостоєно також М. Ф. Баркова, Ф. Ф. Голубничого, Л. А. Григоровича, С. 3. Жорова, 3. Т. Зайку, П. М. Золотарьова, Ф. Т. Ігнатенка, В. В. Калубуна, М. Ю. Козьякова, Г. Є. Литвиненка, М. Г. Мойсеєнка, Г. С. Москаленка, Д. А. Нестеренка, М. П. Новикова, О. Д. Пирогову, І. Л. Прищепу, Є. О. Рєзунова, А. Ю. Черцова. У Жданові народився і закінчив середню школу № 31 знаменитий підводник, Герой Радянського Союзу контр-адмірал М. О. Лунін. Під час війни він був командиром підводного човна, який потопив 17 ворожих кораблів і торпедував фашистський лінкор «Тірпіц».

Гітлерівці за час окупації зруйнували всі підприємства, порт, залізничний вузол, водосховища, водопровідну й каналізаційну мережі, трамвайну колію, мости через річки, 32 проц. житлового фонду. Збитки, завдані місту, становили 880 млн. крб. 70 тис. юнаків і дівчат окупанти вивезли на каторгу до Німеччини. Різко зменшилось населення міста, на час визволення тут залишилося всього 85 тис. чоловік.

Маріупольська партійна організація, що в листопаді 1943 року налічувала 203 чоловіка, мобілізувала трудящих на відбудову промислових підприємств і комунального господарства. Робітники водоканалу на шостий день після вигнання окупантів відбудували свердловини, насосні станції, колонки. Населення одержало воду. 22 вересня почав працювати хлібозавод, 30 вересня було подано електроенергію. Того ж дня на заводі ім. Ілліча дала струм перша турбіна. В жовтні 1943 року стала до ладу турбіна на «Азовсталі». До кінця 1943 року відбудовано 24 шкільні приміщення.

10 листопада дала метал мартенівська піч № 5 заводу ім. Ілліча. Вже у 1943 році робітники відвантажили понад 25 280 тонн сталі і 1045 тонн прокату, 3437 авторесор і 1380 автодеталей для потреб фронту; відремонтували 20 танків. У 1944 році іллічівці полагодили ще 180 бойових машин, дали фронтові 27 130 автодеталей. Чимало зробили і робітники «Азовсталі». У місті розгорнулося змагання між бригадами за право називатися фронтовими. Бригада сталевара заводу ім. Ілліча М. О. Кучеріна жовтневий план 1944 року виконала на 148,5 проц. М. О. Кучерін завоював звання кращого сталевара. Заводу ім. Ілліча, що посів перше місце серед підприємств країни, було вручено перехідний Червоний прапор Державного Комітету Оборони і видано першу грошову премію1. Велику братню допомогу у відбудові металургійних заводів подали маріупольцям трудящі Уралу, Сибіру, Москви, Ленінграда та ін. промислових районів і міст країни. Наприклад, металурги Гур’євська Кемеровської області тільки в 1943 році надіслали 16 вагонів будівельних матеріалів і товарів широкого вжитку.

11 березня 1945 року Державний Комітет Оборони ухвалив організувати на заводі ім. Ілліча випуск залізничних цистерн. До кінця року їх виготовили 376. В червні 1947 року підприємство нагороджено орденом Леніна.

Повернувшись після війни на підприємства, тисячі маріупольців активно включилися у дальшу відбудову міста. 26 липня 1946 року на «Азовсталі» стала до ладу домна № 3. 9 вересня — домна № 4, яку відновлювали не демонтуючи, скориставшись 200-тонними гідравлічними домкратами. Робота забрала 140 годин, тоді як раніше це тривало б півроку. За сміливе розв’язання складного технічного завдання П. О. Мамонтова, С. С. Крупенникова, Є. С. Камінського та І. С. Галкіна удостоєно Державної премії. Повністю доменний цех відбудовано в 1949 році — 29 березня стала до ладу домна № 2, 10 грудня — домна № 1. Протягом 1945—1948 рр. відбудовували мартенівський цех з шістьма печами. Розгорнулося спорудження гігантського прокатного цеху. У серпні 1948 року почав діяти блюмінг, через два місяці — рейкобалковий стан. Країна одержала перші залізничні рейки з Маріуполя. За успішну відбудову заводу 2 вересня 1950 року трест «Азовстальбуд» нагороджено орденом Леніна. Через 11 місяців після визволення міста дала кокс батарея № 4 коксохімзаводу.

За роки першої повоєнної п’ятирічки відбудовано всі 48 підприємств міста. Випуск промислової продукції в 1950 році порівняно з 1940 роком зріс на 30 проц. Достроковому виконанню планів четвертої п’ятирічки сприяв широкий розмах соціалістичного змагання. В квітні 1946 року бригада сталевара заводу ім. Ілліча М. О. Кучеріна зварила швидкісну плавку за 7 годин 55 хв. замість 12 годин. Кучерін першим серед металургів країни довів можливість варити швидкісні плавки на твердому чавуні. Його почин дав поштовх рухові за дострокове виконання п’ятирічки не тільки серед металургів, але й серед робітників інших галузей народного господарства. Машиніст портального крана Маріупольського порту М. О. Безпалий добився значного скорочення часу на розвантаженні пароплавів. Його метод роботи поширився на всі порти Радянського Союзу. Гідний вклад внесли маріупольські робітники в спорудження магістральних газопроводів Дашава—Київ, Дашава—Москва, Ставрополь—Москва, нафтопроводу «Дружба», будівництво Волго-Донського каналу ім. В. І. Леніна, гідроелектростанцій на Волзі і Дніпрі. їх працю вкладено у будівництво атомного криголама «Ленін». 1948 року Маріуполь було перейменовано на честь його уродженця видатного діяча Комуністичної партії і Радянської держави А. О. Жданова в місто Жданов.

Велике промислове будівництво розгорнулося в місті в роки п’ятої п’ятирічки. Будівники «Азовстальбуду» ввели у дію нові виробничі об’єкти. В 1954 році дала струм теплова електростанція, стала до ладу друга черга коксохімічного заводу. Великі конструктивні роботи проводилися на заводі ім. Ілліча. На підприємствах удосконалювалася техніка і технологія виробництва.

Здійснюючи настанови XX з’їзду КПРС, трудящі міста домоглися значних успіхів у дальшому розвитку промисловості. В 1956 році на «Азовсталі» пущено мартенівську піч № 12, на заводі ім. Куйбишева — трубозварювальний цех, де вперше в СРСР розпочато виробництво електрозварювальних труб із спіральним швом. Поряд із зростанням металургійного виробництва на заводі ім. Ілліча прискореними темпами розвивалося машинобудування, що становило половину валової продукції підприємства. В квітні 1958 року від заводу ім. Ілліча відокремилися машинобудівні та металургійні цехи. На їх базі створено Ждановський завод важкого машинобудування. З рештою цехів об’єднався трубний завод ім. Куйбишева. Ще в 1957 році іллічівці за рекордно короткий час — п’ять місяців і тринадцять днів — спорудили нову домну. В наступному році будівельники почали зводити дві нові домни. На заклик партії Донецька обласна комсомольська організація взяла шефство над будівництвом «Донецької комсомольської печі» № 5 на «Азовсталі», комсомольські організації Жданова та Київської області — над спорудженням «Ждановської комсомольської печі» № 3 на заводі ім. Ілліча. На будові розгорнула роботу виїзна редакція «Київського комсомольця», яка підготувала в Жданові понад двісті спецвипусків газети.

Велику групу будівельників нагороджено орденами і медалями за дострокове спорудження цих доменних печей. Бригадирів монтажників на печі № 5 П. С. Кривенка та на печі № З І. І. Шевченка, а також начальника будівництва комплексу домни №3 І. О. Потапченка удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Ініціатор методу монтажу укрупнених металоконструкцій бригадир монтажників Є. П. Кільдишев здобув звання лауреата Ленінської премії. За заслуги в розвитку вітчизняної металургії в 1958 році звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно старшому майстрові мартенівського цеху № 2 заводу ім. Ілліча І. А. Луту, старшому вальцювальникові цеху № 6 Є. Т. Страхову, старшому майстрові цеху № 7 О. Л. Дерев’янку,

майстрові мартенівського цеху П. І. Васильєву, майстрові доменного цеху М. М. Івченку, сталеварові В. А. Шкуропату, старшому горновому Г. Л. Чуйку, старшому майстрові рейкобалкового цеху П. А. Чеховському. 12 металургів міста удостоєно звання заслуженого металурга УРСР; професора Ждановського металургійного інституту І. Г. Казанцева — звання заслуженого діяча науки і техніки УРСР.

За перший рік семирічки збудовано «Донецьку комсомольську» домну № 6 на «Азовсталі» і автоматизований трубоелектрозварювальний стан нової конструкції на заводі ім. Ілліча. Тоді ж розпочато спорудження найбільшого в світі стана «1700» для тонколистової прокатки. На будову приїхало понад 6 тис. юнаків і дівчат за комсомольськими путівками. У лютому 1962 року пущено слябінг «1150». Стан «1700» і цей слябінг, працюючи в комплексі» становлять гігантський прокатний конвейєр; на ньому сталевою рікою тече метал; Складним обладнанням управляє електронна апаратура. Майже водночас із слябінгом запалали вогні на шести печах у новому мартенівському цеху. В січні 1963 року стала до ладу домна № 4.

Коли в 1962 році західнонімецькі фірми під тиском США відмовилися поставляти Радянському Союзові труби великого діаметра, то робітники міста доклали всіх зусиль для дострокового пуску трубоелектрозварювального стана «1020». Наступного року вже діяв ще один такий стан. Крім того, на реконструйованому стані «650» почалося виробництво труб діаметром 1020 мм. Наприкінці 1963 року завершено спорудження першої черги гігантського цеху холодного прокату. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР у вітальній телеграмі з цієї нагоди писали, що пуск цеху і трьох станів спірального зварювання труб діаметром 1020 мм дає змогу значно поліпшити забезпечення потреб народного господарства в холодному листі і сталевих трубах. Протягом 1964—1966 рр. на заводі ім. Ілліча став до ладу комплекс киснево-конверторного цеху. Тут плавка триває всього 40 хвилин. Спалахнули заграви над новою домною № 5 ім. XXIII з’їзду КПРС.

Широко розгорнувся в місті рух за комуністичну працю, ініціаторами його серед ждановців виступили бригади сталеварів мартена № 2 заводу ім. Ілліча І. Н. Костю-ка і В. С. Гиріна, бригада Ю. П. Родіна з рейкобалкового цеху та ін. У 1961 році колективові коксохімічного заводу одному з перших у республіці присвоєно звання підприємства комуністичної праці. Наприкінці 1964 року бригади 6-ї печі мартенівського цеху № 1 М. С. Гонди, О. М. Бульського, Г. Г. Демиденка і В. І. Якименка викликали на соціалістичне змагання за найбільшу виплавку сталі в 1965 році сталеварів 33-ї печі Магнітогорського комбінату. Переможцями вийшли іллічівці, які виплавили понад півмільйона тонн сталі.

12 грудня 1965 року підприємства Жданова завершили семирічку. На мільйони карбованців було вироблено надпланової продукції. В 1966 році трест «Ждановметалургбуд» за дострокове завершення будівництва на багатьох об’єктах заводу ім. Ілліча нагороджено орденом Леніна. Орденом Трудового Червоного Прапора вшановано міську комсомольську організацію, завод «Азовсталь», трест «Донбасметалург-монтаж». Звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно сталеварові заводу ім. Ілліча М. С. Гонді, старшому зварникові «Азовсталі» П. Д. Гненому, старшому газівникові коксохімічного заводу М. С. Ковальчуку, директорам заводів ім. Ілліча та «Азовсталі» В. О. Куликову і В. В. Лепорському, токареві заводу важкого машинобудування А. К. Козлу, бригадирові монтажників тресту «Донбасстальконструкція» Ф. Б. Журавському, боцманові пароплава «Пролетарски» М. М. Яровому і начальникові комбінату «Ждановбуд» І. П. Голубеву. Понад тисячу робітників промисловості, будівництва, транспорту, працівників науки і культури відзначено орденами і медалями.

Вже у 1966 році—першому в новій п’ятирічці — на «Азовсталі» пущено шлакопереробний цех і розпочато будівництво тонколистового стана «3600». Протягом 1966—1969 рр. споруджено найбільшу в республіці аглофабрику. У 1968 році ждановські металурги дали десяту частину всього союзного і п’яту частину республіканського виробництва чавуну, сталі, прокату, труб.

Металурги міста випускають металу в два з лишком рази більше, ніж усі металургійні заводи царської Росії в 1913 році. Швидкими темпами розвивається машинобудівна і металообробна промисловість. Останнім часом споруджено потужний цех металоконструкцій, продуктивність якого втроє більша за діючий завод металоконструкцій, термотрубний і ряд інших цехів. Основна продукція заводу важкого машинобудування — цистерни, бензозаправники, газгольдери, екскаватори, гірниче обладнання, конвертори тощо.

Поряд з заводами-гігантами в місті працюють кілька машинобудівних підприємств і металовиробів. У 1966 році на місці судноремонтних майстерень споруджено судноремонтний завод Міністерства рибного господарства СРСР. З підприємств легкої і харчової промисловості працюють фабрики — швейна ім. Дзержинського, індпошиву і ремонту одягу, панчішна і сітков’язальна, сувенірно-подарункових виробів, молокозавод, рибоконсервний комбінат, кондитерська фабрика, м’ясокомбінат, млинзавод № 9, хлібокомбінат, винзавод, пивкомбінат. Підприємства, житла, школи і культурно-побутові об’єкти споруджує будівельний комбінат «Ждановбуд».

У промисловій продукції міста чорна металургія становить 62,6 проц., машинобудування і металообробка — 15,2, коксохімія — 12, легка промисловість — 2,2. Продукція ждановських металургійних і машинобудівних, заводів йде у найвіддаленіші райони нашої Батьківщини. Вона експортується в 48 країн світу.

Жданов — порт п’яти морів. Морський торговий — один з найбільших першокласних портів країни. Причали його оснащено потужними кранами, автонавантажувачами, транспортними та іншими механізмами. Сюди безперервно прибувають великотоннажні судна з керченським агломератом, чіатурською марганцевою рудою, цементом, лісом та іншими матеріалами. Звідси вони йдуть з донецьким вугіллям, металом, машинами, хлібом. Другий порт — біля «Азовсталі». Його причальну лінію розташовано вздовж рудного двора доменного цеху, що дає змогу розвантажувати керченську руду безпосередньо в цехові бункери, агломерат — в доменні печі. В гавані Шмідта — порт рибалок. Тут містяться рибоконсервний комбінат, сітков’язальна фабрика і судноремонтний завод для риболовецьких суден Азовського басейну.

В розвитку і вдосконаленні виробництва міста провідну роль відіграють партійні організації. За їх активною участю складаються плани впровадження нової техніки і прогресивної технології. Так, на заводі ім. Ілліча було опрацьовано комплексний план технічного прогресу на 1969—1970 рр. На партійних зборах, у цехах і відділах затверджувалися місцеві плани технічного прогресу. З ініціативи парторганізації заводу важкого машинобудування розроблено проект плану науково-технічних проблем наступної п’ятирічки. На підприємствах працюють постійні школи передових методів праці. За останні роки створено школи комуністичної праці, університети технічного прогресу, економічні факультети при народних університетах, ленінські народні університети. Контроль за виконанням планів, впровадження нової техніки, механізації і автоматизації виробничих процесів, зниження собівартості продукції на заводах здійснюють партійні комісії. На великих підприємствах працюють цехові партійні комісії, які викривають недоліки і пропонують питання виробничої діяльності для обговорення на партійних зборах.

Партійні організації очолюють соціалістичне змагання і рух за комуністичну працю. В період підготовки до святкування 50-річчя Великого Жовтня колектив іллічівців викликав на змагання магнітогорців. За їх почином розгорнулося змагання між трудівниками Жданова, Кривого Рога і Донецька. Значний вклад внесли трудівники міста в створення донецького ювілейного процента, виробивши понад план продукції на 12,8 млн. крб. За успішне виконання ювілейних зобов’язань колективам «Азовсталі» й тресту «Ждановметалургбуд» передано на вічне зберігання пам’ятні Червоні прапори ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС; колективам заводу ім. Ілліча та рибоконсервного комбінату — пам’ятні Червоні прапори ЦК КП України, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради. Заводові важкого машинобудування присвоєно ім’я 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Конверторник заводу ім. Ілліча В. П. Івко і сталевар заводу «Азовсталь», член ЦК КП України Г. Я. Горбань, які домоглися високих виробничих показників, здобули право в 1967 році брати участь у виплавці 100-мільйонної тонни сталі.

Ждановці, підтримуючи почин москвичів і ленінградців, стали на ленінську трудову вахту і розгорнули боротьбу за дострокове виконання нової п’ятирічки. Ініціатори змагання за перевищення проектної потужності агрегатів сталевари заводу ім. Ілліча М. С. Гонда, О. М. Бульський, Г. Г. Демиденко і В. І. Якименко виплавили в 1968 році на шостій мартенівській печі 817 тис. тонн сталі, тобто стільки, скільки в 1958 році виплавили разом одинадцять печей мартенівського цеху № 2. За досягнення високих показників в соціалістичному змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна Ленінською ювілейною почесною грамотою ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС нагороджено колектив ордена Трудового Червоного Прапора металургійного заводу «Азовсталь» ім. С. Орджонікідзе; Ленінськими ювілейними почесними грамотами ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради — колективи ордена Леніна металургійного заводу ім. Ілліча, заводу важкого машинобудування ім. 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, спеціалізоване управління «Металургмонтаж» № 206.

Допомагаючи колгоспному селянству у піднесенні сільського господарства, ждановці спорудили в підшефних колгоспах Володарського, Новоазовського і Першотравневого районів десятки тваринницьких ферм, механізованих токів; допомогли механізувати чимало сільськогосподарських робіт; побудували зрошувальні системи, силосні траншеї, ремонтні майстерні, гаражі. Робітничі колективи подають допомогу в електрифікації сіл, спорудженні культурних закладів.

Пуск нових об’єктів чорної металургії, реконструкція і нарощування потужностей підприємств зумовили дальше зростання населення міста. У сфері виробництва і обслуговування зайнято 200 480 чоловік. В Жданові живуть і працюють українці та росіяни, греки і білоруси, представники багатьох інших національностей. Загальна житлова площа міста на 1 січня 1970 року становила 5230 тис. кв. метрів. Проти 1940 року житловий фонд збільшився у 6,4 раза. Споруджено приміщення кінотеатрів «Перемога», ім. Жданова, «Буревісник», ім. Т. Г. Шевченка, «Будівельник», «Ювілейний», російського драматичного театру, заводські палаци культури і клуби. Рік у рік зростають масиви зелених насаджень. Міський парк культури і відпочинку в 1962 році удостоєно Почесної грамоти Міністерства культури СРСР. На честь 50-річчя Радянської влади закладено новий парк — найбільший міський зелений масив на Україні (125 га) з повним комплексом спортивних споруд. В змаганні міст України за кращий благоустрій у 1969 році Жданов посів перше місце.

У післявоєнні роки створено нову водопровідну і каналізаційну мережі. На річці Нальчику для постачання місту питної води споруджено водосховище, а на підприємства поступає технічна вода з Павлопільського водосховища, що на Кальміусі. Довжина водопровідної мережі зросла з 55 км у 1940 році до 470 км у 1969 році. Якщо до 1940 року у місті було 4 трамвайні маршрути, то тепер у всіх районах на 15 маршрутах курсують нові комфортабельні вагони. Протяжність колії — понад 100 км. На 29 маршрутах курсують 520 автобусів. 22 квітня 1970 року стала до ладу перша черга тролейбусної лінії. Із Ждановського аеропорту щоденно злітають десятки літаків. Електрифіковано залізницю Жданов — Донецьк. З морського вокзалу теплоходи доставляють пасажирів у всі порти Чорного і Азовського морів.

1968 року в Жданові було 458 магазинів. До послуг ждановців — 374 їдальні і ресторани. Рік у рік зростає товарооборот. Якщо в 1950 році він становив 70,7 млн. крб., то в 1967 році — 242,6 млн. крб. Працюють 4 комбінати побутового обслуговування, понад 24 ательє мод, 15 майстерень ремонту одягу, 61 — ремонту взуття, фабрики індивідуального пошиття та інші побутові заклади.

У 1941 році місто мало 8 лікарень на 1290 ліжок, тепер — 18 на 3530, 5 санепідемстанцій, десятки лікарняних пунктів, поліклініки. За останні роки відкрито грязелікарню, збудовано приміщення міської поліклініки, санітарної станції й дитячої лікарні; створено стоматологічну клініку й медпункти на підприємствах. 917 лікарів і 3649 чоловік із середньою медичною освітою працюють у лікувальних закладах. Жданов справедливо вважається здравницею Донбасу. В його санаторіях і будинках відпочинку, розташованих на морському узбережжі, щороку лікуються і відпочивають понад 30 тис. чоловік. Тут же містяться піонерські табори. В 50 дитячих комбінатах, 48 дитсадках і 31 яслах виховуються близько 20 тис. дітей. В 130 колективах спортом охоплено понад 140 тис. чоловік.

На республіканських і всесоюзних змаганнях ждановці здобули 21 золоту, 24 срібні й 14 бронзових медалей.

58 270 дітей вчаться в 38 середніх і 24 восьмирічних школах, у т. ч. 4 інтернатах, 2 початкових і 2 спеціальних. У 16 вечірніх школах опановують знання понад 8 тис. чоловік. Серед 3148 педагогів, які працюють в місті, 4 заслужені вчителі школи УРСР — Н. І. Таран, О. О. Гордієва, А. Г. Пишкіна й І. С. Журавльов; 5 викладачів нагороджено орденом Леніна.

Справжньою кузнею інженерів-металургів для підприємств країни став Ждановський металургійний інститут. Багато його вихованців займають командні посади в промисловості, розвивають науку, стали партійними і державними діячами. Серед них член Політ-бюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК КП України П. Ю. Шелест; секретар ЦК КП України О. А. Титаренко; лауреат Ленінської премії, Герой Соціалістичної Праці, доктор технічних наук Г. І. Капирін. Нині в інституті на денних факультетах навчається 2634 студенти, на вечірньому і загальнотехнічному— 3681. В 1967/68 навчальному році тут підготовлено 948 інженерів. За розробку і впровадження у промисловість наукових відкриттів інститут у 1966 році нагороджено дипломом 1-го ступеня ВДНГ CPGP, а ряд його працівників удостоєно золотих, срібних і бронзових медалей виставки.

У Жданові працює філіал Одеського інституту морського транспорту, де вчаться без відриву від виробництва 515 чоловік, а також навчально-консультаційний пункт Українського заочного політехнічного інституту. В індустріальному, металургійному, будівельному і промислово-економічному технікумах готують кадри спеціалістів для промислових підприємств. Медичних сестер і акушерок випускає Ждановське медичне училище. На торговельних підприємствах працюють випускники торгового технікуму, торгового і кулінарного училищ. Всього в технікумах навчається 9,1 тис. учнів. Понад 4 тис. юнаків і дівчат набувають кваліфікації робітників у 7 технічних училищах. Кадри для флоту готує морехідна школа. В місті Жданові народилися відомий терапевт, академік АН УРСР В. М. Іванов; нейрофізіолог, академік АН УРСР О. Ф. Макаренко; геолог, академік АН УРСР М. П. Семененко; психолог і філософ Г. І. Челпанов (помер у 1936 році).

В місті 7 палаців культури і 16 клубів. У Донецькому обласному драматичному театрі в м. Жданові працюють заслужений діяч мистецтв РРФСР і заслужений артист Туркменської РСР М. С. Аматов, народний артист УРСР П. І. Ветров, народний артист УРСР і заслужений артист Узбецької РСР Б. О. Сабуров, народний артист РРФСР В. П. Мачкасов, заслужені артисти УРСР М. П. Алютова, Р. І. Подв’якова, А. В. Сорокко. Понад 13 тис. чоловік беруть участь в 294 колективах художньої самодіяльності. Особливий успіх у глядачів мають самодіяльні колективи «Азовсталі», моряків, заводу ім. Ілліча, коксохімічного заводу, важкого машинобудування. У музичному училищі, 5 музичних школах, 7 музичних дитячих студіях, самодіяльних гуртках при палацах культури навчається понад 3 тис. дітей. У двох вечірніх музичних школах набувають знань робітники і службовці. В 172 бібліотеках — 17,5 млн. томів. Ними користуються 214 тис. читачів. Десятки тисяч сімей мають особисті бібліотеки. Помітний вплив на культурне життя міста справляють місцеві літератори. Вони гуртуються навколо газети «Приазовский рабочий». У Жданові живе письменник В. Г. Пронський, автор роману «Друге дихання». Тривалий час тут жив і працював відомий краєзнавець М. В. Фененко, який написав книги «Земля говорить», «Топоніміка в творах Т. Г. Шевченка». Уродженцем міста і частим його гостем є поет і прозаїк Ф. Д. Кривін.

У створеній на громадських засадах картинній галереї зібрано твори радянських і зарубіжних художників. Туї виставлено і полотна місцевих майстрів живопису. Основні теми їх робіт — праця металургів, машинобудівників. Картини членів Спілки художників СРСР В. М. Арнаутова, В. К. Константинова, А. А. Кос’яненка, Г. А. Пришедька, М. Г. Тихонова не раз експонувалися на республіканських і всесоюзних художніх виставках. На громадських засадах в місті відкрито музей А. О. Жданова в будинку, де народився цей видатний діяч партії і уряду. За останні роки споруджено кілька пам’ятників, серед них пам’ятник А. О. Жданову, пам’ятники жертвам фашизму і прославленому сталеварові М. М. Мазаю, закатованому гітлерівцями. Пам’ятник піонеру Толі Балабусі встановлено на місці його загибелі в Приморському районі на розі двох вулиць — проспекту адмірала Нахімова і вулиці Портової.

Активно працюють члени міського товариства «Знання», за 9 місяців 1969 року для трудящих прочитано 22 289 лекцій.

Діяльність промислових підприємств, громадське і культурне життя міста спрямовує Ждановська партійна організація — одна з найбільших у Донецькій області. На 1 січня 1969 року вона налічувала 26 949 комуністів. В місті — 4 районні, 359 первинних, 415 цехових з правами первинних, 191 цехова організація і 1454 партгрупи. У сфері матеріального виробництва працюють 22 545 комуністів. 18 первинних організацій мають парткоми. На заводах ім. Ілліча, «Азовсталі», заводі важкого машинобудування і в Азовському морському пароплавстві парткомам надано права райкомів партії. Комсомольська організація міста об’єднує 4 районні і 270 первинних організацій. 6 заводських комітетів і комітет ЛКСМУ металургійного інституту користуються правами райкомів комсомолу. Комсомольська організація міста налічує 46 тис. чоловік. За активну участь у військово-патріотичному вихованні молоді в 1967 році міську комсомольську організацію нагороджено перехідним Червоним прапором Київського військового округу.

Значну роботу проводять міська і районні Ради депутатів трудящих. На сесіях міськради і засіданнях її виконкому тільки в січні—серпні 1969 року обговорювалися такі питання, як поліпшення архітектурно-художнього оформлення забудованої території міста і нових мікрорайонів, обслуговування населення пасажирським транспортом, поліпшення медичного обслуговування і участь промислових підприємств у будівництві й обладнанні лікувальних закладів та інші. При міській, чотирьох районних і двох селищних Радах депутатів трудящих працюють 86 комісій, що об’єднують понад 1348 депутатів і 1659 активістів. У міську, районні та селищні Ради депутатів трудящих трудящі міста обрали 1464 депутатів. Серед них — 700 комуністів і 207 комсомольців, 982 робітники. Депутатом Верховної Ради СРСР обрано старшого зварювальника блюмінга заводу «Азовсталь» Героя Соціалістичної Праці П. Д. Гненого, депутатами Верховної Ради УРСР — сталевара заводу ім. Ілліча Героя Соціалістичної Праці М. С. Гонду, доменщика «Азовсталі» Б.О. Вараву і директора заводу важкого машинобудування лауреата Державної премії СРСР В. Ф. Карпова.

На підприємствах і в установах — 185 580 членів профспілки, 160 тис. з них змагаються за звання колективів і ударників комуністичної праці. Профспілкові комітети приділяють значну увагу поліпшенню організації виробництва і умов праці, соціально-побутовим питанням. Багато заводських і цехових профспілкових організацій беруть активну участь у розробці і виконанні заходів технічного удосконалення та підвищенні економічної ефективності виробництва, впровадження планів НОПу, розвиткові раціоналізації і винахідництва.

Велику допомогу міській партійній організації, іншим організаціям і підприємствам міста подають ЦК КПРС, ЦК КП України і Донецький обком партії. 17 травня 1966 року Президія ЦК КП України обговорила роботу партійної організації Ждановського заводу важкого машинобудування щодо виконання рішень березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС. Місто відвідував член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК КП України П. Ю. Шелест. В квітні 1967 року питання про організаторську і політичну роботу партійних організацій Жданова по забезпеченню виконання ювілейних зобов’язань на підприємствах металургійної промисловості було розглянуто на бюро обкому партії. В листопаді 1966 року в Жданові провів нараду партійно-господарського активу підприємств металургійної промисловості Донецької області член Політбюро ЦК КПРС, Голова Ради Міністрів СРСР О. М. Косигін. У своїй доповіді він висвітлив основні питання розвитку народного господарства у восьмій п’ятирічці і чітко визначив проблеми, які стоять перед металургами. 8 січня 1967 року до міста приїжджав Генеральний секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв. Він оглянув нові цехи заводу ім. Ілліча, розмовляв з робітниками підприємства. У виступі на зборах партійно-господарського активу міста Л. І. Брежнєв звернув увагу партійних організацій і керівників підприємств на використання резервів, збільшення випуску металу і підвищення економічної ефективності виробництва, поліпшення умов праці і побуту робітників, прискорення темпів житлового будівництва.

Трудящі індустріального Жданова своєю повсякденною працею вносять великий вклад у створення матеріально-технічної бази комунізму.

Д. М. ГРУШЕВСЬКИЙ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 200
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Подякував (-ла): 20 раз.
Подякували: 44 раз.

Re: МАРІУПОЛЬ (Павловськ, Жданов), місто, Україна

Повідомлення Ярина » 16 червня 2020, 19:23

phpBB [video]

Аватар користувача
 
Повідомлень: 200
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Подякував (-ла): 20 раз.
Подякували: 44 раз.

Re: МАРІУПОЛЬ (Павловськ, Жданов), місто, Україна

Повідомлення Ярина » 12 серпня 2020, 11:00

phpBB [video]


Повернутись до МАРІУПОЛЬ

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: al_mol, alex1952, АннА, Bing [Bot], Bogdan Mishchenko, Google [Bot], Google Adsense [Bot], kbg_dnepr, Василько, Вернер