Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

Франко

Це прізвище

Отримав при народженні
0
Немає голосів
Отримав через шлюб
0
Немає голосів
Знав, що воно є родинним
0
Немає голосів
Віднайшлось під час дослідження родоводу
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 265
З нами з: 03 січня 2017, 20:37
Звідки: Буковина
Подякував (-ла): 377 раз.
Подякували: 439 раз.
Стать: Чоловік

Франко

Повідомлення Falcon » 26 червня 2018, 19:32

Іван Франко (запис про народження)

Зображення


а тут він же серед студентів Чернівецького університету (дякую за фото Сергію Осачуку)

Зображення
з повагою, Євген.
предки з повітів: Буковина (Сторожинець, Кіцмань)
Галичина (Ходорів)
Волинь (Клевань)
Поділля (Кам'янець-Подільський, Оринин)

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4064
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2312 раз.
Подякували: 827 раз.
Стать: Жінка

Re: Франко

Повідомлення АннА » 08 червня 2019, 18:21

ФРАНКО Іван Якович (псевдоніми і криптоніми — Д., І.Ф., К., М., Ів.Фр., Ив.Фр., М-он, Хома Брут, Віршороб Голопупенко, Джеджалик, Іван Живий, Мирон Ковалишин, Гаврило Кремінь, Марко, Мирон, Мирон***, Рижий, Тарас, Мирон Сторож, F, I.F., Carabus, Miron, Myron, Non sewerus, Patriota polski, Paula, Vivus, xxx, +, Pix та ін. — усього понад 100; 27.08.1856—28.05.1916) — письменник, публіцист, видавець, учений-гуманітарій (літературознавець, мовознавець, перекладознавець, книгознавець, архіво- й бібліотекознавець, театрознавець, краєзнавець, етнолог, етнограф, фольклорист, філософ, культуролог, соціолог, політолог, історик, економіст), громад. і політ. діяч. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний член НТШ (1904), почесний д-р Харків. ун-ту (1906), член багатьох наук. т-в слов’ян. народів. 1907 рос. академіки О.Шахматов і Ф.Корш висунули кандидатуру Ф. в ординарні академіки Петерб. АН, але царський уряд заборонив обрання. 1915 о. Й.Застирець розпочав процес висунення Ф. на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури, але Ф. не дожив до участі в конкурсі.

Н. в с. Нагуєвичі (нині село Дрогобицького р-ну Львів. обл.) в родині коваля. Навч. в початковій школі с. Ясениця-Сільна (нині село Дрогобицького р-ну Львів. обл.), у Дрогобицькій школі оо. василіан. 1875 закінчив Дрогобицьку г-зію і вступив до Львів. ун-ту на філос. ф-т. Долучився до роботи в студентському гуртку "Академічний кружок" та в редакції студентського час. "Друг", де від 1874 розпочав друкувати свої вірші, оповідання та переклади. У цей час активізували свою діяльність два наявні на той час політичні напрями серед українців Галичини — москвофіли і народовці. Формування радикальної течії, що протиставила себе і москвофільству, і обмеженому народовству, засвідчило появу нової течії в суспільно-політ. русі Галичини. Про це заявив час. "Друг" на поч. 1877 (ред. к-т розширено 18 листопада 1976, до нього увійшли Ф., М.Павлик, І.Белей та ін.). Зміцненню демократ. тенденцій великою мірою сприяла дискусія із приводу 3-х листів М.Драгоманова до ред. часопису, що спричинилася до переходу "Друга" 1877 на радикальні позиції, відмови від "язичія" і друку укр. мовою.

1877 разом із М.Павликом і О.С.Терлецьким Ф. був обвинувачений у приналежності до таємної соціаліст. орг-ції і засуджений до 9-місячного ув’язнення, що дуже вплинуло на його долю. Після звільнення активно долучився до громадсько-політ. роботи, організовував гуртки студентської молоді, співпрацював із робітн. газетою "Praca" (див. "Праца"), зацікавився соціаліст. ідеями насамперед тому, що був за них звинувачений, вивчив праці К.Маркса, Ф.Енгельса, Ф.Лассаля, Г.Шеля та ін., але ніколи не сприймав їхні думки догматично. Спільно з польс. соціалістами готував і видавав польс. мовою брошури соціаліст. змісту. Разом із М.Павликом 1878 заснував час. "Громадський друг", який після конфіскації виходив як періодичні збірки "Дзвін", "Молот", видавав "Дрібну бібліотеку". У березні 1880 його вдруге заарештували в с. Нижній Березів (нині село Косівського р-ну Івано-Франк. обл.), тримали в Коломийській в’язниці, у липні 1880 етапували до Нагуєвичів. Там він жив тривалий час під поліційним наглядом. 1878—82 Ф. написав свої найвідоміші зразки поезій суспільно-політ. змісту "Гімн" ("Вічний революціонер"), "Каменярі", цикл "Україна" з "Національним гімном" ("Не пора…"), "Товаришам із тюрми", повісті "Boa constrictor", "Борислав сміється", "Захар Беркут", низку публіцистичних та наук. праць, став широковідомим письменником. Разом з І.Белеєм видавав час. "Світ" (1881—82), який був на той час єдиним укр. соборницьким виданням, де друкували свої твори українці обох частин України різних політ. поглядів. Після закриття час. "Світ" через відсутність коштів та байдужість сусп-ва співпрацював з час. "Зоря" та газ. "Діло", 1883 остаточно переїхав до Львова. Розійшовшись із народовцями, які побоювалися його радикальних поглядів, з метою організувати демократ. періодичне видання 1885 і 1886 їздив до Києва, де познайомився з провідними діячами укр. руху М.В.Лисенком, М.Старицьким та ін., у травні 1886 одружився з киянкою Ольгою Хоружинською. Після невдачі організувати новий часопис став співробітником польс. газ. "Kurier Lwowski" (1887 —97), друкувався також в ін. польс. ("Przyjaciel Ludu") та нім. ("Die Zeit") часописах, а цей період свого життя він назвав "в наймах у сусідів". 1888 деякий час Ф. співпрацював з час. "Правда", взяв участь у виданні альманахів "Веселка", "Ватра", "Перший вінок". Приїзд у Галичину групи київ. студентів (Б.Кістяківський, А.Маршинський, С., Н. і М. Дегени), контакти з ними Ф. привели до третього його арешту 16 серпня 1889 (пробув у в’язниці до 20 жовтня 1889). У 2-й пол. 1880-х рр. познайомився із провідними польс. соціалістами, разом із Б.Вислоухом пробував заснувати спільну польсько-укр. партію, однак більшість польс. лівих сил у цей період почала сповідувати шовіністичні погляди, що змусило українців утворити 1890 Русько-українську радикальну партію, програму якої підготував Ф. Разом із М.Павликом видавав двотижневик "Народ" (1890—95), тричі (1895, 1897, 1898) від Русько-укр. радикальної партії балотувався в депутати віденського парламенту (Reichsrat) та Галицького крайового сейму, але через виборчі маніпуляції владних структур та політ. противників посольського (депутатського) мандата не здобув.

Попри активну громадсько- політ. діяльність 1891 закінчив останній семестр навчання в Чернів. ун-ті та розпочав докторську працю про духовний роман "Варлаам і Йоасаф" під кер-вом проф. В.Ягича, яку успішно захистив у Відні 1 липня 1893. 1894 Ф. успішно габілітувався на посаду доцента Львів. ун-ту (комісія сенату ун-ту дала позитивний висновок), однак через спротив намісника Галичини польс. графа К.Бадені та консервативних кіл його успішну габілітацію не було затверджено. 1894—97 спільно з дружиною видавав час. "Житє і слово", де публікував системну критику соціалізму К.Маркса і Ф.Енгельса, а в передмові до збірки "Мій Ізмарагд" трактував марксизм як "формальну релігію, основану на догмах ненависти та класової боротьби". Після приїзду 1894 до Львова М.Грушевського між ним і Ф. розпочалася тісна співпраця. Завдяки М.Грушевському та його однодумцям в особі Ф., В.М.Гнатюка, О.Маковея та ін. НТШ, яке він очолив, перетворилося на першу укр. Академію наук. 1897 після публікації у віденській газ. "Die Zeit" критичної статті про А.Міцкевича "Ein Dichter des Verrathes" Ф. змушений був покинути працю в "Kurier Lwowski" та в ін. польс. періодичних виданнях. 1898 укр. громадськість широко відзначила 25-річний ювілей творчої праці Ф. Від часу повного розриву з польською пресою Ф. працював в НТШ, де разом з М.Грушевським та В.Гнатюком став гол. потугою НТШ та Українсько-руської видавничої спілки.

Від 1908 здоров’я Ф. різко погіршилося, однак він продовжував працювати до кінця життя, брав участь у видавничому процесі, багато перекладав. 1914 відбулося загальноукр. святкування 40-річчя його діяльності на ниві рідної к-ри, підготовано Ювілейний збірник (у зв’язку з початком Першої світової війни, рос. окупацією Львова побачив світ після смерті Ф. 1916 за редакцією В.Гнатюка, С.Томашівського, І.Кревецького, І.Труша). Авторами були М.Грушевський, Я.Рокита, В.Короленко, П.Тодоров, Максим Горький, Леся Українка, Т.Бордуляк, С.О.Єфремов, Хв.Корж (Ф.Корш), О.Шахматов, І.Крип’якевич, В.Щурат, І.Свєнціцький, Ї.Полівка, І.Зілинський, Є.Тимченко та ін.

Маючи виняткові природні здібності й дивовижну працездатність, Ф. став автором майже 6 тис. літ., публіцистичних та наук. творів; вільно писав укр., польс., нім. і рос. мовами, перекладав із 14-ти мов.

Як письменник належав до засадничих творців реалістичного стилю в укр. літературі, був одним із найвизначніших після Т.Шевченка її творців. Автор поетичних збірок "Баляди і розкази" (1876), "З вершин і низин" (1887, друге, поширене вид. накладом А.Хойнацького, 1893, насичена суспільно-політ. темами, що зробило автора лідером молоді), "Зів’яле листя" (1896, шедевр інтимної лірики у 3-х жмутках), "Мій Ізмарагд" (1897, філос. лірика), "Із днів журби" (1900), "Semper tiro" (1906). Автор чудових епічних поем "Панські жарти" (про події перед і під час "весни народів" 1848, на істор. матеріалі), "Сурка" (1890, із циклу "Жидівські мелодії"), філософських "Смерть Каїна" (1889), "Похорон" (1899), історико-філософської "Іван Вишенський" (1900) та ін. Найвидатнішим поетичним твором є поема "Мойсей" (1905), з геніальним прологом, написаним за одну ніч, яку він виношував майже 15 років, де на тлі бібл. сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджено зраду нац. інтересів.

Ф. — автор понад 100 прозових творів, які відображають сучасне йому сусп. буття (оповідання "бориславського циклу", від 1877), показують пролетаризацію галицького села і зубожіння селян (збірка "В поті чола", "Галицькі образки"; біографічні оповідання "Малий Мирон", "Грицева шкільна наука", "Олівець", "Schönschreiben", "Історія моєї січкарні" та ін.), деградацію вищих сусп. станів ("Для домашнього вогнища", 1892; "Основи суспільности", 1895; "Перехресні стежки", 1899). Окреме місце в його прозі посідають істор. оповідання та повісті.

Вершиною драм. спадщини Ф. є психологічна драма "Украдене щастя" (1893). Вартісними є істор. віршована драма "Сон князя Святослава" (1895), комедії "Рябина" та "Учитель", одноактівки "Останній крейцар", "Будка ч. 27", "Кам’яна душа" та ін.

Як мовознавець, автор низки цікавих праць ("Етимологія і фонетика в южноруській літературі", "Літературна мова і діалекти" та ін.) виступав за єдину укр. літ. мову, вироблену на наддніпрянських діалектах (як своєрідний еталон — мова Т.Шевченка) і збагачену західноукр. говірковими елементами.

До першого арешту 1877 світогляд Ф. формувався на нар., побутових засадах, вихідним принципом яких є соціальна справедливість. Останню він уявляв як поділ майна (передусім землі), але власність на це майно мала бути приватною, щоб кожен користався своєю працею; період 1878 — поч. 1880-х рр. відзначений пошуками розв’язання соціальних проблем на основі соціаліст. ідей, сформульованих під впливом марксизму і лассалівства, але не тотожних марксизмові. 2-га пол. 1880-х — 1-ша пол. 1890-х рр. — період боротьби соціального і національного, спроб Ф. розв’язати ці проблеми на основі критичного підходу до марксизму; соціальні питання розглядаються як база для вирішення нац. проблем. Від 2-ї пол. 1890-х рр. у Ф. формувалася чітка позиція щодо розв’язання соціальних питань через створення нац. д-ви (Ф. — один із засновників Української національно-демократичної партії, 1899), він піддавав ревізії марксизм і в теор., і в практичній площинах. На його світогляд справили вплив філос. позитивізм О.Конта і Г.Спенсера, еволюціонізм у природознавстві Ч.-Р.Дарвіна і Е.-Г.Геккеля, теорії нім., франц., рос. соціологів, теоретики літератури Г.-Е.Лессінг, І.-А.Тен, Ф.-Е.Леметр, Г.-М.Брандес та ін.

Проблеми світогляду Ф. були предметом найбільшої фальсифікації в рад. епоху. На основі аналізу раннього періоду його діяльності будувалися фальшиві концепції щодо його світогляду; в той же час були заборонені для друку засадничі філософсько-світоглядні праці "Соціалізм і соціал-демократизм" (1897), "Народники і марксисти" (1899), "До історії соціалістичного руху" (1904), "Михайло Павлик" (1905) чи ті, де Ф. явно обстоював майбутню незалежність укр. народу — "Ukraina irredenta" (1895), "Передмова [до збірки "Мій Ізмарагд”]" (1898), "Лекції ненависти" (1902) та ін. Ще 1903 (трактат "Що таке поступ "), задовго до експерименту В.Леніна щодо буд-ва д-ви за К.Марксом, Ф.Енгельсом, Ф.Лассалем Ф. передбачив, що така д-ва буде авторитарною і тоталітарною. У праці "Поза межами можливого" (1900) Ф. далі обстоює ідею нац. держави: "Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації".

Багато суголосних ідей Ф. висловив у низці своїх екон. праць із проблем політ. економії, аграрної економіки, статистики, з проблем бюджету, фінансів та кредиту, в історико-екон. дослідженнях. Істор. спадщина Ф. на сьогодні осмислена недостатньо. Систематичними франкознавчими студіями займаються сьогодні вкрай мало професійних істориків. Про Ф. як історика нема згадки в "Огляді української історіографії" Д.Дорошенка (1923), у статті Д.Багалія "Іван Франко яко науковий діяч" (1926); монографія М.Кравця "Іван Франко — історик України" (1971) значною мірою застаріла.

Полем діяльності Ф.-історика була не лише історія України, але й всесвітня історія. До найважливіших праць належать: "Нові досліди над найдавнішою історією жидів" (1901), "Святий Климент у Корсуні" (1902), "Скити і Скитія. Історичні оповідання Геродота. Дещо про хозар. Брунон із Квебурґа, гість Володимира Великого в 1007 р. Придунайські Скити в IV—XII вв. Руське плем’я в Заліссі (Трансільванії)" (розділи з книги "Причинки до історії України-Руси"; 1912), "Війни і військо в наших часах" (1882), "Два панславізми" (1884), "До відома панів чехів" (1887), "Університети в Росії" (1887), "Свободная Россия" (1889), "Півстоліття: нарис історії Австрії від р. 1840 до 1890" (1891), "Лоріс-Меліковська конституція" (1893), "Теодор Момзен (некролог)" (1903), "Момзен і слов’яни" (1904), "Основи слов’янської політики Бакуніна" (1912) та ін. У названих працях із заг. історії всюди є фрагменти, де йдеться чи про теперішні укр. землі, чи моменти, пов’язані з історією України.

Найбільша група істор. праць стосується вітчизн. історії, причому вчений розглядає її від доістор. епохи до свого часу, а коли йдеться про філос. праці — заглядає в майбутнє. Істор. моменти стосуються не лише праць із царини історії — історико-культурологічні моменти складають значну частину студій Ф. з історії укр. літератури, книгодрукування, видавничого процесу, історії к-ри, економіки, статистики. Майже в кожній істор. праці Ф. проглядається широкий європ. або й світ. контекст.

Значну увагу приділено методології дослідження історичного процесу. Ф. користувався цілим арсеналом інноваційних методів європ. науки. Учений намагався показати історію людства як закономірний процес висхідного розвитку від первісних примітивних форм сусп. життя до вищих. З’ясовуючи істор. проблеми, Ф. надавав великого значення екон. факторові. У праці "Критичні письма о галицькій інтелігенції" (1878) з цього приводу висловлюється так: "Всякому, хто пильно вдивляється в історичне життя, в хід розвитку якогось народу, — ясно доразу, що всякий новий напрям, нові відносини і погляди серед нього проявляються аж тоді, коли звершиться яка-небудь переміна в економічних та політичних обставинах життя того народу. Заким новий напрям думок прорветься назверх, заким він запанує і надасть усьому свою відрубну ціху, то ґрунт його економічний та політичний мусив уже бути давно готовий. Значить — переворот духовий та літературний усе наступає по перевороті економічнім".

Критично ставлячись до метафізики, дотримувався погляду, що істор. процес не можна розглядати в незмінному стані. У статті "З останніх десятиліть ХIХ ст." (1910) писав: "… В історії, де вічно все йде, все минає, — кожна пора переходова". Не входячи в догми діалектики, Ф. був прихильником еволюційного шляху сусп. розвитку, противником голого емпіризму без відповідного аналізу фактів. У студії "Мислі о еволюції в історії людськости" (1881) Ф. висловлюється так: "У нас звичайно привикли називати історією факти (і то звичайно тільки "важніші” факти), т. є. війни, трактати, революції і т. д. […] Під історією розуміємо слідження внутрішнього зв’язку між фактами, т. є. таке угруповання поєдинчих, важніших і дрібніших фактів, щоб з них виходив якийсь "сенс”, т. є. щоб видно було певні основні закони природні, правлячі тими фактами і викликаючі їх". Відтак його погляди розходилися з поглядами багатьох прихильників ідеалістичних концепцій, які ігнорували закономірність істор. процесу.

Будучи противником категоричності у висновках та будь-якого догматизму, Ф. звертав увагу на релятивізм в істор. науці.

Виступав проти суб’єктивізму, підтасовування фактів, щоб обґрунтовувати наперед визначені схеми. Вважав, що слід дотримуватися історично-порівняльного методу лише тоді, коли явище своїми конкретно-істор. особливостями відповідає ін. подібному явищу як об’єктові порівняння. Отже, дослідницькі методи, якими користувався Ф., були наук. й новаторськими.

У корпусі істор. праць Ф. вирізняються дві важливі праці для чужоземних енциклопедичних видань, які Ф. написав у час свого духовного злету, перед важкою хворобою, що розпочалася 1908: "Южнорусская литература" (1904), написана для "Энциклопедического словаря Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона", та "Українці" (1906) — остання побачила світ під назвою "Kisoroszok" ("Малоруси") в угор. енциклопедії "Egyetemes Irodalomtörtenét" ("Історія всесвітньої літератури", т. 4, 1911). У вступі до статті "Южнорусская литература" Ф. чітко зазначає, що ця назва вживається не в геогр. значенні, вона стосується "до літератури однієї зі слов’янських особин, яка іменується також малоруською, русинською або українською". Він поділяв "південноруську" історію як культурну, так і історію літератури, на 3 епохи: "1) епоху самостійного політичного життя, від її початку до половини ХIV ст.; за межу можна взяти рік 1340, коли остаточно було ліквідоване галицько-руське князівство; 2) епоху литовського і польського володарювання, з наступним за нею періодом долучення південноруських земель до складу держав російської і австро-угорської, від половини ХIV до кінця ХVIII ст.; 3) епоху національного відродження південноруського племені переважно через літературу". Отже, Ф. чітко розділяє історію східнослов’ян. народів, їхню к-ру. Саме ці студії стали конспектом для його "Нарису історії українсько-руської літератури" (1910). Хвороба не дала змоги зробити виважений синтез історії укр. літератури. Проте згадані енциклопедичні статті, як і фундаментальне дослідження "Історія української літератури: часть перша: Від початків українського письменства до Івана Котляревського" (осн. частина праці була написана ще до хвороби і вперше повністю опубл. 1983), мають багато цінних думок, які стосуються істор. процесу в Україні загалом. Тут Ф. подає таке тлумачення літописних джерел, письмових пам’яток, без якого не можна обійтися сучасній істор. науці. У цій групі — студії "Дві унії" (1890), "З історії Брестського собору" (1895), "Іван Вишенський і його твори" (1895), "Хмельниччина 1648—1649 років у сучасних віршах" (1898), "Йосиф Шумлянський, львівський єпископ 1668—1708 р. і заведення унії в Галичині" (1898), "Матеріали до історії Коліївщини" (1904), "Наливайко в мідянім биці: причинок до історії легенди" (1906).

Цікавою і популярною є істор. повість "Захар Беркут" із часів Галицько-Волинського князівства (1883).

Першою великою істор. працею Ф. і першою в укр. історіографії спробою створити новий літературно-наук. жанр — істор. біографію — є монографія "Життя Івана Федоровича і його часи" (1883—84). Ф. детально змалював екон. та політ відносини серед. 19 ст., зібрав і опрацював цінний джерельний матеріал, на його основі написав низку пізніших істор. студій ("Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині", "Задушні дні у Львові", "Польське повстання в Галичині 1846 року (історична розвідка)", "Грималівський ключ в р. 1800" та ін.), які увійшли до золотого фонду галицької історіографії підавстрійс. доби. Цінною студією до історії Буковини є його праця "Лук’ян Кобилиця: епізод із історії Гуцульщини в першій половині ХIХ ст" (1902). Період "бурливих літ" (революції 1848—1849 років в Європі) відображено також у прозових творах "Різуни", "Гриць та панич", а руйнування греко-катол. церкви на Холмщині та Підляшші в 1860-х рр. та реакція польс. кліру — в оповіданнях "Місія", "Чума".

До найважливіших праць Ф., що стосуються тематики політ. історії України того періоду, належать: "Середні школи в Галичині в рр. 1875—1883" (1884), "До історії нашого відродження" (1886), "Сожжение упырей в с. Нагуевичах в 1831 г." (1890), "Півстоліття: нарис історії Австрії від 1840—1890 рр." (1894), "До історії галицько-руського селянства" (1894), "Селянський рух в Галичині" (1895), "Дещо про польсько-українські відносини" (1895), "Матеріали і уваги до історії австро-руського відродження 1772—1848" (1896), "Поляки і русини" (1897), "І ми в Європі: протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття" (1896, спільно з В.Гнатюком), "Азбучна війна в Галичині 1859 р." (1913) та ін.

Окреме місце серед цих студій належить двом книжкам: "Причинки до історії України-Руси" (1912) та "В наймах у сусідів" (1914). Перша, про яку згадано частково вище, побачила світ після глибокого конфлікту з М.Грушевським через його незгоду друкувати "Нарис історії українсько-руської літератури" після публікації цієї праці окремим виданням повторно в "Літературно-науковому вістнику". У газ. "Діло" (1910—12) Ф. надрукував цикл статей, де критикував "Історію України-Руси" М.Грушевського та ін. його істор. праці. Ф. був одним з найкращих джерелознавців, і його критичні зауваги в багатьох моментах були слушні або значно доповнювали розуміння істор. подій.

У книжці "В наймах у сусідів" Ф. планував у 3-х томах зібрати і перекласти укр. мовою найважливіше з того, що він опублікував 1886—96 в газ. "Kurjer Lwowski" польс. мовою. Та через хворобу і початок I світ. війни вийшла лише одна книжка. За рад. часів, причому через цензуру, до 50-ти томного зібрання творів не потрапило більше половини опубл. там матеріалів, які доповнюють в основному історію Галичини 19 ст.

Значним є внесок Ф. в розвиток істор. краєзнавства. Результати своїх студій з етнографії та фольклористики він публікував у часописах "Друг", "Світ", "Житє і слово", "Зоря", "Киевская старина", у "Записках Наукового товариства імені Шевченка". Упродовж 1898—1913 керував Етногр. комісією НТШ і разом з В.Гнатюком редагував "Етнографічний збірник". Ф. опублікував низку цікавих краєзнавчих студій: "Дещо про Борислав", "Наші коляди", "Із уст народу", "Eine etnologische Ekspedition in das Bojkenland". Його стаття "Галицьке краєзнавство" (1892) прекрасно узагальнює здобутки цього напряму істор. досліджень. Велике значення для пізнання істор. процесу мають численні рецензії Ф. на праці діячів укр. та світ. к-ри.

Відносини в галицькому сусп-ві часів Ф. добре відображені в його худож. творах (оповідання Бориславського циклу, збірка "В поті чола", повісті "Перехресні стежки", "Основи суспільности" та ін.).

Видавнича діяльність посідала особливе місце в житті Ф., повністю відображала ввесь спектр його інтелектуальних зацікавлень, є невіддільною частиною його біографії, важливим чинником національно-визвол. руху.

Ф. за своє життя брав участь у виданні 7-ми книжкових серій: "Дрібна бібліотека" (1878—80, видавав разом з М.Павликом, І.Белеєм, Є.Олесницьким, Є.Озаркевичем та ін., на програму видання мав вплив М.Драгоманов; призначалася для молоді, вийшло фактично 15 випусків, опубліковано наук. твори та публіцистичні праці М.Драгоманова, Е.-Г.Геккеля, Д.Писарєва, Е.-Л. де Лавеле, худож. переклади Дж.-Н.Байрона, Й.-В.Ґете, П.-Б.Шеллі, Г.Гейне, Е.Золя, оповідання Ф. "На дні" та ін.); "Наукова бібліотека" (1881, 2 випуски, праці Ф.-Е.Шульце та М.Павлика); "Літературно-наукова бібліотека" (1889—97, "мала серія" — фактично 33 випуски, "нова серія" — 11 випусків; надруковано спогади та публіцистику М.Драгоманова, худож. твори та наук. розвідки Ф., А.Кримського, П.А.Грабовського, Лесі Українки, Уляни Кравченко, згаданий вище протест "І ми в Європі", переклади старофранц. епосу, творів Софокла, В.Клоустона, Фірдоусі та ін.); "Хлопська бібліотека" (1896—99, видання Русько-укр. радикальної партії, де Ф. та його однодумці пропагували ідеї радикалізму, популяризували бачення галицькими радикалами поточного стану справ, мало побачити світ 20 книжок, але числа 12 і 13 заборонила цензура); "Універсальна бібліотека" (1909—12, спільно з О.Пашуком, видав 8 випусків, в основному власні наукові праці, переклади Апулея, Є.Єлачіча, Платона, О.Герцена), "Міжнародна бібліотека" (1912—14, після розриву стосунків з О.Пашуком, 14 випусків, твори О.Афанасьєва-Чужбинського, власні переклади та наук. розвідки, публікація джерел); "Всесвітня бібліотека" (1914 — до смерті, спільно з І.Калиновичем, належать 3 випуски, переклади Ф.Шіллера, Й.-В.Ґете, О.Пушкіна). Твори, які побачили світ у видавничих серіях, розширювали світогляд українців, служили суспільно-культурницьким цілям.

Ф. співпрацював у Т-ві ім. Шевченка ще задовго до його реорганізації в наукове 1892, зокрема в час. "Зоря". Після реорганізації "Зорі" в "Літературно-науковий вістник" разом із М.Грушевським, О.Маковеєм, а далі з В.Гнатюком став його співредактором, перетворивши "Літературно-науковий вістник" на всеукр. культурологічний часопис. За сучасними підрахунками, Ф. опублікував на сторінках "Літературно-наукового вістника" понад 350 статей, рецензій та худож. творів.

Ф. активно працював у секціях і комісіях НТШ, брав участь майже в кожному томі "ЗНТШ" аж до 1908, редагував 1-й том "Етнографічного збірника", започаткованого 1895, надрукувавши там свою фундаментальну збірку "Галицько-руські народні приповідки" (т. 1—6, 1901—10).

Фундаментальною працею стали "Апокрифи і легенди з українських рукописів" (т. 1—5, 1896—1910) в серії "Пам’ятки українсько-руської мови і літератури". Як керівник Філол. секції НТШ (1898—1901, 1903—12) переглядав майже всі її видання, був співредактором "Матеріялів до українсько-руської етнології", допомагав В.Шухевичу видати в цій серії його працю "Гуцульщина" (т. 1—5, 1897—1908). У серії "Українсько-руський архів" (усього — 15 т.) Ф. упорядкував, прокоментував, оснастив передмовами два томи: "Громадські шпихліри в Галичині 1784—1840" (т. 2, 1907) та "Матеріяли до історії азбучної війни в Галичині 1859 р." (т. 8, 1912) — цінні джерела до укр. історії та екон. науки. Крім публікації праць у наук. виданнях, на 1910 Ф. мав 13 окремих відбитків своїх більших чи менших студій, був керівником проектів і упорядником творчої спадщини попередників — першого повного і критичного видання "Писань Осипа Юрія Федьковича" (т. 1—4, кн. 1—7, 1902—18, спільно з О.Колессою і О.Маковеєм) та 2-томного видання "Кобзаря" Т.Шевченка (1908), яке за рівнем текстологічної підготовки не мало аналогів, значно перевищило в наук. плані всі попередні збірки Шевченкових творів.

Ф. брав активну участь у діяльності Українсько-рус. видавничої спілки (УРВС).

Ідея створення УРВС народилася у Львові 1898 під час святкування 100-річчя відродження нової укр. літератури, спілка розпочала діяти від 1899. Ф. входив до складу дирекції УРВС, а безпосередню участь брав у виданні "Літературно-наукової бібліотеки" (за назвою стала продовженням Франкової "Літературно-наукової бібліотеки"), позасерійних виданнях — усього у 89-ти випусках її серійних і позасерійних видань. Тут побачили світ низка його худож. творів, перекладів та наук. праць, а 1903 — шедевр укр. друку 20 ст. — поетична антологія "Акорди", яку Ф. видав у співпраці з М.Грушевським й художниками І.Трушем та Ю.Панькевичем, 10-томник драм В.Шекспіра за редакцією Ф. в перекладі П.Куліша (1899—1902) та ін. Ф. та його однодумці спиралися на європ. досвід, докладали зусиль, щоб ознайомити укр. читача з ідеями, визначальними в політ. і культ. житті тогочасної Європи, плекали рідну літературу.

Твори Ф. перекладені багатьма мовами світу. Чимало його поезій поклали на музику композитори М.Лисенко, С.Людкевич, М.Колесса, А.Кос-Анатольський, Б.Янівський та ін. За повістю "Захар Беркут" Б.Лятошинський створив оперу "Золотий обруч", а Ю.Мейтус і М.Скорик — опери "Украдене щастя" та "Мойсей" за однойменними творами. А.Кос-Анатольський написав музику до балету "Сойчине крило" за оповіданням Ф.

П. у м. Львів, похований на Личаківському цвинтарі.

1933 на могилі встановлений пам’ятник роботи скульп. С.Литвиненка.

Традицією в укр. хатах, особливо в Галичині, була присутність на покуті портретів Т.Шевченка і Ф. у вишитих рушниках. 1962 м. Станіслав перейменовано на Івано-Франківськ, а область — на Івано-Франківську. Ім’я Ф. від 1940 носить Львів. державний (нині — національний) ун-т, виші Дрогобича, Житомира, Луганська, респ. б-ка Криму. У Львові, Нагуєвичах, Криворівні (село Верховинського р-ну Івано-Франк. обл.) створено меморіальні музеї. Пам’ятники Ф. споруджено у Львові, Дрогобичі, Києві, Івано-Франківську, в багатьох містах і селах Західної України, в с. Пустовійти (нині с. Пустовіти Миронівського р-ну Київ. обл.), у м. Вінніпеґ (Канада). 1979 встановлено премію ім. І.Франка АН УРСР в галузі філології, етнографії та мистецтвознавства. 1956 100-ліття від дня народження Ф. у світі святкувалося за ухвалою Всесвітньої ради миру, а 130-ліття 1986 — за ухвалою Ген. конференції ЮНЕСКО.

Бібліогр.: Дорошенко В. Спис творів Івана Франка з додатком спогадів про нього і рецензій на його писання: Матеріяли до української бібліографії, т. 4. Львів, 1918; Мороз М. Іван Франко. Бібліографія творів 1874—1964. К., 1966; Його ж. Іван Франко: Бібліографічний покажчик 1956—1984. К., 1987; Його ж. Іван Франко: Бібліографічний покажчик творів і критичної літератури: 1986—1988. В кн.: Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО (Львів, 11—15 вересня 1986 р.), т. 3. К., 1990; Луцишин О., Мороз М. Заборонене франкознавство 1885—1988. Львів, 2006.
Якимович Б.З.
дата публікації: 2013 р.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4064
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2312 раз.
Подякували: 827 раз.
Стать: Жінка

Re: Франко

Повідомлення АннА » 08 червня 2019, 18:22

ФРАНКО Петро Іванович (28.06.1890–1941) – син І. Я. Франка, військ. діяч, педагог, учений, фундатор авіації УГА. Н. в с. Нагуєвичі (нині село Дрогобицького р-ну Львів. обл.). Після закінчення української академічної гімназії у Львові в 1910 працював вчителем, одночасно навчаючись на хімічному факультеті Львівської Політехніки. Активний учасник студентського, січового і пластового руху на Галичині. У 1914 закінчив Львівську Політехніку, але отримати диплом перешкодила Перша світова війна. 15.09.1914 прийняв присягу і отримав звання чотаря Легіону Українських січових стрільців (УСС). За спогадами сестри Ганни, він став розвідником. 2.04.1915 одержав від Української Бойової управи доручення "удатися до незанятих у Східній Галичині ворожими військами територій та бути там помічником у всіх справах українського стрілецтва". Особливо відзначився у боях під с. Семиківці на Тернопільщині на початку листопада 1915 під час наступу російських військ. За свідченням відомого стрілецького командира отамана С. Горука, в майбутньому начальника штабу Начальної команди ГА, до загону якого входила й сотня П. Франка, "вояки під проводом чотаря Франка, незважаючи на шалений вогонь артилерії і скорострілів, живо йшла вперед. Вони захопили перші рови" За цей бій він був нагороджений медаллю Хоробрості ІІ класу. Після закінчення у 1916 летунської школи у Райльовац біля Сараєва був направлений до легіону УСС. У жовтні 1918 повернуся зі своїм полком до Чернівців.

З початком польсько-української війни 1918–19 брав активну участь в боротьбі за Львів. Зокрема, в чині поручника, як командир кулеметної сотні, особливо відзначився при обороні Високого замку, де вперше зустрівся в дії з польською авіацією, для боротьби з якою використав кулемети. Після втрати українцями Львова запропонував командуючому ГА полковнику Г. Стефаніву організувати авіаційний загін. Його ініціативу підтримали державний секретар військових справ ЗУНР полковник Д. Вітовський та Г. Стефанів. 1.12.1918 згідно наказу Державного секретаріату військових справ (№16) поручника УСС П. Франка було призначено командиром летунського відділу і референтом летунства. Зокрема, згідно наказу летунський відділ підлягав безпосередньо Державному секретаріату військових справ (ДСВС). Цю дату офіційно прийнято вважати днем заснування авіації ГА, а П. Франко – її організатором. Зусиллям П. Франка та його підлеглих наприкінці листопада 1918 в с. Красне (46 км від Львова), що стало місцем розташування летунського загону, – розпочалися польоти для випробування техніки та тренування пілотів.

Завдяки організаторським здібностям П. Франка, підтримки авіатехнікою та досвідченими авіаторами з боку Української Держави П. Скоропадського в с. Красному була сформована авіасотня в складі 14 старшин, 140 підстаршин і стрільців. Вона нараховувала 7 літаків (4 розвідники типів "Альбатрос" і "Бранденбург" і 3 винищувача "Ньюпор". Командиром новоствореної авіаційної сотні був призначений полковник Д. Кануков, а П. Франко, підвищений 1.01.1919 у званні до сотника, зберіг за собою посаду референта, тобто державного контролера-представника у командуванні летунства ЗУНР від військового секретаріату. На 19.02.1919 в авіації ГА налічувалося майже 400 осіб особового складу, але всього 8 справних літаків. Командував авіацією ГА полковник Д. Кануков. Як згадував колишній командувач ГА генерал-поручик М. Омелянович-Павленко: "Не дивлячись на перевагу ворожого літунства, наша авіація починає опановувати повітря".

П. Франко був не тільки фахівцем з авіаційної справи, але й людиною, що мала певні дипломатичні здібності. Зокрема, на межі 1918–1919 ДСВС двічі відряджав його до Проскурова (нині Хмельницький) на переговори з Головним управлінням повітряного флоту УНР, що були успішно проведені П. Франком, внаслідок яких ГА отримала від командування Дієвої армії УНР вагон авіабомб та два літаки типу "Ллойд". Не дивлячись на керівну посаду, П. Франко продовжував літати як льотчик-спостерігач. Є дані, що він зробив 40–50 бойових вильотів.

14.4.1919 отримав наказ від командування про відрядження до Белграда з місією Червоного Хреста у справах полонених, куди виїхав 13.05.1919. Довідавшись про падіння ЗУНР, відправився до Відня, де зайнявся видавничою справою, організув видавниче товариство "Франко син і Спілка".

30.06.1922 разом з дружиною повернувся до Львова. З великими труднощами 11.09.1922 влаштуватися викладачем гімназії в Коломиї, куди переїхав на постійне проживання. 7.11.1923 одержав диплом Львівської політехніки за спеціальністю інженера-хіміка. В 1923–1925 безкоштовно викладав хімію в Українському таємному університеті.

Опублікував два історичні оповідання – "Битва під Пилявцями" та "Полковник Абазин".

У зв’язку з початком "пацифікації” в Західній Україні у 1930 за просвітницьку діяльність і участь у "Пласті" звільнений з посади вчителя. Невдовзі влаштувався на посаду головного директора районної молочарні у селі Потеличі біля Рави-Руської на Львівщині.

1931 за порадою професора І. Мосціцького, його викладача за часів навчання в Львівській політехніці (на той час президента Польщі), разом з сім’єю у складі групи польських інженерів виїхав на роботу до Радянського Союзу. Оселився в Харкові, де займався дослідницькою діяльністю в інституті прикладної хімії. Водночас, за деякими даними, викладав курс хімії в Політехнічному інституті.

Написав низку наукових праць, видав підручник з неорганічної хімії та енциклопедичний словник хімічної термінології, а також був автором 36 винаходів в галузі хімії. Був очевидцем голодомору в Україні 1932–33 і врятував чимало людей. На всі пропозиції прийняти радянське громадянство, що надходили від НКВС, відповідав категоричною відмовою. Тому, як польський підданий, змушений був протягом доби залишити Радянську Україну, надавши розписку про нерозголошення відомостей про події в Україні. Свою велику бібліотеку залишив школі ім. І. Франка.

1936, поселившись у Львові, працює в школі. Водночас видає спогади про летунський відділ УГА (перше видання вийшло у 1923) та спогади про батька, що мають велике значення для вивчення фольклорної та етнографічної спадщини Великого Каменяра. У 1937 став членом наукового товариства ім. Т. Шевченка. Написав та видав друком історико-пригодницьку повість "Від Стрипи до Дамаску. Пригоди четаря УСС". Після того, як радянські війська вступили на територію Західної України, Ф., добре обізнаний з сталінським терором та політикою радянської влади, вирішив виїхати до Відня. Але з невідомих причин йому це не вдалося.

Радянська влада вирішила використати його ім’я. 22.10.1939 Ф. обраний делегатом Народних зборів для підписання акту возз’єднання Західної України з Радянською Україною та членом Повноважної комісії Народних зборів, з якою відвідав Москву та Київ.

З.12.1939 став деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі (нині Львівська комерційна академія), у якому викладав неорганічну хімію. Водночас був членом президії Львівської міської ради депутатів трудящих, у 1940 його було обрано депутатом Верховної Ради УРСР. У жовтні 1940 призначений директором щойно створеного Літературно-меморіального музею Івана Франка. Використовуючи ім’я та регалії, намагався допомогти своїм землякам, які переслідувалися органами НКВС. Після нападу нацистської Німеччини на СРСР його дім почали охороняти співробітники НКВС. 28.06.1941 йому звеліли приготуватися до евакуації, і в цей же день разом з подружжям професора К. Студинського ешелоном відправили на Схід, де сліди його губляться.

Існує чимало версій щодо місця та обставин загибелі П. Франка. Офіційних версій його загибелі є дві. За однією, він загинув під час бомбардування ешелону німцями, за іншою, – загинув десь у районі Харкова у 1943. Серед родичів П .Франка та дослідників його біографії також немає одностайності. Відомий франкознавець, колишній директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Р. Горак, спираючись на спогади очевидців тих подій, стверджує, що під час евакуації ешелон, яким везли П. Франка та К. Студинського, бомбардували німці, люди з вагона вийшли і залягли неподалік насипів, і тоді П. Франко та подружжя Студинських були розстріляні кулеметною чергою при спробі втекти.

Існує ще декілька правдоподібних версій обставин його загибелі: розстріл після ув’язнення десь під Золочевом та вбивство на етапі десь між Львовом та Києвом. Нещодавно з’явилася ще й третя версія, – спалення живцем в одній із сільських хат на Харківщині перед евакуацією. Але наразі дослідникам не вдалося знайти жодного документа, який би підтверджував або заперечував вищезгадані версії.

Дж.: Франко П. Летунський відділ УГА. У кн.: Календар Червоної Калини на 1924 рік. Л., 1923; Його ж. Летунський відділ УГА. У кн.: Літопис Червоної Калини, 1937. Ч. 10, 11; Його ж. Іван Франко з близька. Л., 1937; Білон П. Спогади: У 2 частинах. Пітсбург, 1952. Ч. 1; Франко–Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини. Торонто, 1956; Шарик М. Діти війни: спогади. Вінніпег, 1956; Франко З. З невідомих обставин. У кн..: Аксіоми для нащадків: Українські імена у світовій культурі. Л., 1991.
Захарчук О.М.
дата публікації: 2013 р.
Із повагою, Ганна


Повернутись до Ф

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Bing [Bot], D_i_V_a, Google [Bot]