УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

Чикаленко

Це прізвище

Отримав при народженні
0
Немає голосів
Отримав через шлюб
0
Немає голосів
Знав, що воно є родинним
0
Немає голосів
Віднайшлось під час дослідження родоводу
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 327
З нами з: 22 квітня 2016, 11:19
Подякував (-ла): 65 раз.
Подякували: 117 раз.

Чикаленко

Повідомлення Вернер » 21 вересня 2019, 19:08

Історія України. Маловідомі імена, події, факти : зб. ст..- Київ. - 1998. - Вип. 3
Повернуті імена
Я.В.Верменич
ЄВГЕН ЧИКАЛЕНКО - ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ, ПУБЛІЦИСТ, МЕЦЕНАТ
Ім’я відомого громадського діяча, одного з фундаторів української преси Євгена Хардампійовича Чикаленка нерозривно пов’язане з історією українського національного руху. Як видатного політичного лідера Наддніпрянської України характеризував його І.Лисяк- Рудницький1. Д.Дорошенко, один з перших біографів Євгена Чикаленка, схвильовано писав про стихійну енергію, непохитну і безмежну витривалість, з якою працював Чикаленко на українському полі, не зупиняючись перед невдачами і перешкодами. “Це було непереможне стремління робити, діяти, нести свої сили і свої засоби скрізь, де того вимагав інтерес української справи...Чикаленко був одним з тих “майстрів”, з тих “будівничих”, що будували зачаровану дзвіницю - відродження української нації”2. Сам же Чикаленко оцінював свої успіхи на політичній ниві із властивою йому скромністю. “Я рішучо нездатний, по своїй вдачі, до широкого публічного життя, до змаганнів, до одстоювання публічно своїх думок”, - зізнавався він в одному з листів3. Можливо, і ці риси вдачі спричинилися до того, що про Чикаленка мало знають в Україні. Але головне, звичайно, не у цьому, а у недостатній вивченості українського національного руху, у, так би мовити, персоніфікованому вимірі. На поверхні історичного аналізу опинилися з десяток імен. Решта ще чекає на визнання свого вкладу у справу здобуття української незалежності. Євген Харлампійович Чикаленко народився 9 грудня 1861 року. Прадід його, запорозький козак, за родинними переказами був убитий під час зруйнування Січі у 1775 р. Батько Євгена, судовий чиновник з Ананьева на Одещині, мав невеликий маєток у с.Перешорах Ананіївського повіту. Невдовзі цей маєток перетворився на зразкове господарство, яке давало чималий прибуток. Євген рано втратив батька, який помер на 42 році життя. Початкову освіту здобув в Одесі - у пансіоні Ран- даля, невдовзі перетвореному на прогімназію Соко- ловського. Великий вплив на формування поглядів хлопця справив його перший учитель історії Л.А.Смо- ленський, відомий в Одесі своїми ліберальними поглядами і українофільством.
Під впливом творів Шевченка, Марка Вовчка, публікацій журналу “Основа” хлопець захопився історією українського козацтва “і все мріяв про те, як би його, як Колумб, найти нову землю і там заснувати Запорозьку Січ”4. З 1875 р. Чикаленко вчився у реальній школі в Єлиса- ветграді, утримуваній місцевим земством. Тут він потрапив в оточення, яке сприяло перетворенню його стихійцих і неоформленних національних мрій в усвідомлені національні почуття. Ці почуття значно зміцніли, коли Євген, намагаючись вступити вільним слухачем на природничий факультет Київського університету, познайомився з В.Антоновичем, М.Лисенком та іншими членами київської Старої громади. Інтерес Чикаленка до української старовини (у Київ він привіз зібрані ним народні пісні, казки, словникові матеріали) допоміг юнакові природно увійти у коло громадівців. Антонович запропонував йому роботу у словниковій комісії (для майбутнього словника Б.Грінченка), а М.Лисенко - у “хрестоматійному гурті”, що добирав матеріали для читанок-хрестоматій. Інтерес до роботи із етнографічними та фольклорними матеріалами Чикаленко зберіг надовго. Пізніше, у 1904 році, у видавництві “Вік” побачив світ укладений ним збірник “300 найкращих українських пісень”. Стати київським студентом Чикаленку не поталанило, і у вересні 1882 р. у надії продовжити освіту він перебрався до Москви. Проте Петрово-Разумовська господарська академія, до якої він вступив, невдовзі була закрита у зв’язку із студентськими заворушеннями. Свою мрію - стати вільним слухачем університету - Євген здійснив у Харкові. Тут він зблизився із членами української студентської громади, яка підтримувала зв’язки з опальним М.Драгомановим. Чималий вплив на юнака справив Володимир Мальований, який після втечі з Сибіру жив у Харкові нелегально. Мальований перебував у зносинах із Драгомановим і поділяв його федералістську програму; водночас він був близький і до “Народної волі”. У гуртку, створеному Мальованим, Чикаленко засвоював ази конспірації. За дорученням Мальованого Євген привіз із Києва шрифт для підпільної друкарні народовольців. Доля Мальованого склалася нещасливо: його арештували, коли він повертався від Драгоманова в Женеві, і знов заслали в Сибір. Арештували і багатьох членів гуртка Мальованого. Обшуків і допитів не уник і Чикаленко, але конспіративні навички допомогли. Справа закінчилася висилкою на п’ять років під нагляд поліції із забороною мешкати у Москві, Петербурзі, Харкові та Києві. Чикаленко обрав для життя рідні Перешори, куди і переїхав у травні 1885 р. З Чикаленка вийшов зразковий господар; запровадженням “чорного пару” він здобув чималий авторитет серед місцевих поміщиків і селян посушливих південних районів. Він подарував селянам грунт і хату для школи, заснував у Перешорах кредитне товариство. Майже десять років, які вимушено провів Чикаленко у своєму маєтку, поглибили і загострили його національні почуття. Що ж до політичних поглядів Чикаленка, то вони у той час сформувалися як помірковано автономістські. У дискусіях з І.Липою він різко виступав проти ідеї самостійності України, доводячи, що пропаганда самостійності ще не на часі. Спочатку, вважав Чикаленко, треба добитися скасування закону 1876 р. і на цій основі - зростання національної самосвідомості народу. Наступні покоління самі вирішать питання про незалежність України. “Пропагандою самостійності тепер ми перелякаємо громадянство, бо воно боїться за цілість Росії”. Пізніше, у 1925 р. Чикаленко визнавав, що помилявся5. Восени 1894 р. Чикаленко з родиною переїхав в Одесу і зразу ж увійшов до складу Одеської громади, в минулому найбільш радикальної серед усіх громад України, але значно ослабленої розгромом 1879 року. Очолювали громаду колишній учитель Чикаленка Л.Смоленський та бібліограф М.Комар. Діставши від Київської громади словниковий матеріал, одеська теж розгорнула роботу над словником, на цей раз російсько-українським. Чикаленко брав у цій роботі активну участь і згодом видав цей словник своїм коштом у Львові в чотирьох томах6. Про обстановку, яка склалася на той час навколо українського слова, красномовно свідчить той факт, що написану Чикаленком українською мовою науково-популярну брошуру про “чорний пар” протягом п’яти років не вдавалося видати внаслідок цензурних заборон. Коли вона у 1897 р. нарешті побачила світ, то мала великий успіх завдяки майстерності і простоті викладу. Чикаленком були написані ще п’ять книжок на сільськогосподарські теми, і всі вони швидко розійшлися. Разом їх було видано понад півмільйона примірників7. Саме в цей час Чикаленко уславився як меценат. Поховавши у 1895 р. дочку Євгенію, він твердо вирішив віддати на цілі національного відродження всі кошти, які призначалися на її посаг. Тисячу карбованців він пожертвував “Киевской старине” з тчм, щоб вона оголосила конкурс на найкращу популярну “Історію України”. Він узяв на себе також сплату гонорарів за статті, які друкував цей часопис українською мовою. На кошти Чикаленка у Львові при Науковому товаристві імені Шевченка було засновано спеціальний фонд для допомоги українським письменникам. 25 тисяч карбованців - дуже велику на ті часи суму - Чикаленко дав на спорудження Академічного дому у Львові, пізніше він сплачував витрати на літні університетські курси, які працювали у цьому місті. Коли Н.Полонська-Василенко писала про те, шо “наддніпрянці допомагали галичанам вийти з вузького провінціалізму і привчали почувати себе части ною великого українського народу”, вона згадувала поряд з О.Кониським та В.Симиренком і Є.Чикаленка8. Матеріально підтримував Чикаленко також українську Громаду у Петербурзі. З осені 1900 р. Чикаленко з родиною живе у Києві. Він купив невеликий будинок на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, яку називали часто “Українською” - тут мешкали Косачі, Старицькі, Кониські та інші діячі українського руху. Чикаленка прийняли до київської Старої громади і до Ради Загальної української організації, яка утворилася за три роки перед тим шляхом об’єднання різних громад України. У цей час доля звела Євгена Харлампійовича з багатьма цікавими людьми, дружбу з якими він проніс через усе своє життя. Серед них були М.Лисенко і П.Стеб- ницький, В.Науменко і В.Леонтович, М.Коцюбинський та В.Винниченко. Осередком, навколо якого групувалося свідоме українство, був і маєток Чикаленка в с.Кононівці, неподалік Яготина. Особливо тісно зійшовся Чикаленко з групою українських діячів, які об’єдалися навколо видавництва “Вік” - С.Єфремовим, Ф.Матушевським, Б.Доманиць- ким, М.Левицьким та ін. “Чикаленківські понеділки” у нього вдома перетворилися на своєрідний політичний клуб, де пристрасно обговорювалося болюче для України питання: якій, національній, ліберальній чи соціалістичній ідеї віддати перевагу? Оселя Чикаленка стала головним притулком для керівної ради Загальної української організації: тут проводилися майже всі її з’їзди. Багато сил віддав Чикаленко її реорганізації, виробленню нового статуту і програми, внаслідок чого у 1904 р. утворилася Українська демократична партія. Свої симпатії виявляв він і до Революційної української партії. На передані для неї Чикаленком тисячу карбованців видавалася газета “Селянин”.9 Чикаленко болісно переживав розкол в українському національному русі і чимало сприяв об’єднанню УДП і УРП в єдину Українську демократичну радикальну партію. Програма партії починалася словами: “Російська держава перетворюється на державу парламентар ну”. Ця майбутня держава уявлялася авторам програми як федерація рівноправних автономних національно-державних одиниць. У програмі зазначалося, що соціалістичний лад найкраще забезпечить інтереси людей10. Радикалізм програми об’єднаної УДРП пояснювався тим, що вона приймалася в останніх числах грудня 1905 р., коли Україну, як і всю Російську імперію, охопило революційне полум’я. Виданий царем 17 жовтня маніфест попри всю свою обмеженість істотно змінив ситуацію у суспільстві; почали виникати громадські об’єднання, вперше за багато років виник грунт для скасування заборон на українське слово. Революційна стихія не обминула і Кононівку; оскільки місцеве селянство ставилося до Чикаленка з неабиякою симпатією, власті всіляко намагалися інкримінувати йому підбурювання селян до “бунту”. Пізніше у своєму “Щоденнику” Чикаленко згадував, що у 1905-1906 рр.”адміністрація вважала мене за революціонера, певна була, що у мене нелегальна друкарня, що я приводжу в Кононівку нелегальну літературу. Робили у мене кілька трусів”11. Насправді Чикаленко всіляко намагався ввести селянський рух у рамки цивілізованої боротьби за обстоювання власних прав. Утворений завдяки його наполегливості Ковалівський волосний комітет Української крайової спілки Всеросійського селянського союзу закликав селян “не робити безчинств, не уподібнюватися дикій орді, не гідній звання людини”. Незважаючи на таке спрямування діяльності комітету його керівник, сільський писар П.Оправхата був заарештований і висланий у Вологодську губернію12. Під впливом реалій революційної доби Чикаленко позбувся багатьох рожевих “народницьких” іллюзій. З сумом спостерігав він за тим, що українське дворянство у масі своїй байдуже до національного руху, що багато хто “захоплюється українством до глибини душі, але не до глибини кишені”12. Розумів, що справа української преси опинилася у якомусь зачарованому колі: “щоб існувала преса, треба свідомого громадянства, щоб було свідоме громадянство, треба, щоб існувала преса”14. Щодо себе він вирішив це питання однозначно: підтримка української преси стала сенсом життя. Про свій намір видавати українську газету Чикаленко оголосив зразу ж після появи маніфесту 17 жовтня. 1 січня 1906 р. вийшов перший номер “Громадської думки”, який був конфіскований властями. Газета була оголошена “революційним гніздом” і проіснувала лише до середини серпня. Більше пощастило “Раді”, біля джерел якої також стояв Чикаленко. Боротьба “Ради” за заснування кількох кафедр українознавства у Київському університеті швидко зробила її популярною. Чимало сприяв впливу газети і авторитет М.Грушевського, який переніс із Львова до Києва видання “Літературно-наукового вісника”. Грушевський активно співробітничав у “Раді”, а Чикаленко об’єднав із “Літературно-науковим вісником” видаваний ним журнал “Нова громада”. Чикаленко не був ні соціалістом-радикалом, ні са- мостійником-націоналістом. Він належав до поміркованої, ліберально-демократичної течії в національному русі. Таким був загалом і напрям “Ради”. Д.Дорошенко оцінював видання цієї газети протягом восьми з половиною років як великий подвиг і разом з тим - велику національну заслугу Чикаленка, - особливо з огляду на умови, в яких доводилося цю газету видава- ти15.Постійний брак коштів (щоб продовжити видання газети, Чикаленку довелося часто продавати земельні ділянки, а у 1912 р. заставити власний будинок), постійні переслідування властей вкрай виснажували хвору людину. Довелося зазнати кількох обшуків і арешту, щоправда, нетривалого. Виснажувала постійна критика газети і справа і зліва - одні вважали її занадто радикальною, іншим вона видавалася зайве поміркованою. Болі, тривоги, розчарування виливалися на сторінки “Щоденника”, який Чикаленко почав вести систематично з 1907 року. Але навіть у щоденнику доводилося писати “езопівською мовою”, деякі записи зашифровувати, а сам щоденник переховувати. Чикаленко мріяв про об’єднання “Нової громади” і “Літературно-наукового вісника” в одне видання. Гру- шевський спочатку підтримав цю ідею, але гостро негативна реакція Б.Грінченка змусила його облишити її. Незгоди і амбіції діячів українського національного руху боляче вражали чутливу душу Чикаленка. Сам він вмів бути толерантним і водночас принциповим, про що свідчать, зокрема, його стосунки із Грушевським. Освіченість і талант Грушевського він визнавав сповна, зазначаючи, що “перед його авторитетом схиляються всі українці, крім тих, хто претендує на гетьманство (як., напр., Науменко і Грінченко)”16. Проте Чикаленко не раз докоряв Грушевському за надмір честолюбності і авторитарності у поведінці. Зокрема, йому здавалися необ’єктивною та гостра критика, якій піддав Грушевський “Історію України-Русі” М.Арка- са. На думку Чикаленка, ця книга “проливає свідомість в широкі маси”,’’будить любов до свого краю, його минулого і пробуджує надії на будуще”. Після “Кобзаря” Шевченка, доводив він, “Історія” Ар- каса “єсть справа найкорисніша”17. “Спогади” і “Щоденник” Чикаленка дають яскраве уявлення про те, які труднощі, насамперед фінансові і цензурні, щодня доводидося переборювати, щоб “Рада” і “Нова Громада” регулярно виходили. Проте для Євгена Харлампійовича питання про припинення цих видань ніколи не стояло: загибель “Ради” була б для України новим Берестечком., доводив він. Повністю підтримував батька у цьому питанні і син Левко, який відзначався ще більш радикальними настроями. “Крутись, батьку, - писав він, - мотай головою, а “Ради” не покидай, бо це єдина плата нації за наше паразитичне існування на її організмі”18 Навколо “Ради” згуртувалося тісне коло українських патріотів - С.Єфремов, Л.Жебуньов, М.Синицький, А.Ніковський. У ній співробітничали В.Винниченко, Ст.Васильченко, О.Олесь, С.Черкасенко та ін. Перед
війною число її передплатників сягало 4 тисяч. Завдяки активу “Ради” вдалося закласти основи нової всеукраїнської партії, яка дістала назву “Товариство українських поступовців” (ТУП). Перший з’їзд ТУП відбувся восени 1908 р. на квартирі Є.Чикаленка. Товариство українських поступовців пропагувало ідеї конституційно-демократичного ладу та автономії України; воно взяло на себе зносини з російськими політичними партіями та з Державною Думою. Чикаленко незмінно був членом Ради ТУП і, як твердить Д.Дорошенко, неофіційним її головою. Від Товариства виходили численні ініціативи щодо стимулювання національно-культурного життя в Україні. Чикаленко був одним із засновників “Українського товариства підмоги науці, літературі та штуці”, перші збори якого відбулися в січні 1910 р. Головою товариства обрали В.М.Леонтовича, секретарем - Є.Чикаленка. Видавнича і меценатська діяльність відбирали увесь вільний час і всі сили Євгена Харлампійовича. Дехто з його друзів шкодував за. тим, що, маючи незаперечний літературний і публіцистичний дар, він не реалізував себе як яскравий представник політичної думки. А втім, досить уважно вчитатися в його спогади і щоденники, щоб створити уявлення і про політичні погляди Є.Чикаленка, і про його бачення тих проблем, з якими стикався національний рух в Україні. Надзвичайно колоритно змальована ним шалена антиукраїнська кампанія, яку розгорнули у 1911-1912 рр. російські чорносотенці і місцеві ренегати типу А.Савенка. Лякаючи суспільство примарою українського сепаратизму і “австрофільства”, вони не гребували ніякими засобами, щоб зупинити “наступ мазепинства”. Чимало сторінок “Щоденника” Є.Чикаленка присвячено роздумам над нещасливою долею України. Чому український народ позбавлений почуття національної гідності, чому не-дістають належної відсічі спроби заперечувати існування окремого українського народу і його мови? Відшукуючи раціональні пояснення цим прикрим фактам, Чикаленко вважає, що багато в чому вони кореняться у самопривласненні росіянами історичної назви “русини”. “Вони, користуючися силою, - зауважує він, - взяли собі наш паспорт, а нам дали новий з візантійською назвою “малоросів”, або московською “хахлов”19. Втративши стару назву, український народ не сприйняв як свою і нову - “українці”. Наодинці із своїм щоденником Чикаленко невисокої думки про його відпорну силу і моральні якості. “Нема в нас почуття національної честі, нема національної дисципліни”. У цих морально-психологічних, а також географічних та кліматичних умовах Чикаленко бачить основну причину того, що український народ не зумів збудувати власної держави і змушений був коритися чужинцям20. Відповіддю національно свідомої інтелігенції на утиски українського слова і звинувачення у “мазе- пинстві” була заява, направлена думським фракціям трудовиків і кадетів. У ній ішлося про “негайну потребу націоналізації освіти в інтересах культурного розвитку українського народу”, а також про автономію України як гарантію від втручань у сферу національного життя і запоруку вільного культурного і громадського розвою. Поруч з підписами М.Грушевського, С.Єфремова, В.Шемета та ін. під цією заявою стояв і підпис Чикаленка21. , Перші ж дні світової війни ознаменувалися новими репресіями проти українського руху. “Рада”, як і “Літературно-науковий вісник”, була закрита. Над Чикален- ком нависла загроза арешту і заслання - хтось посилено поширював чутки про його зв‘язки з австрійськими властями. У своєму “Щоденнику” Чикаленко навів донесення жандармського полковника Мезенцова від 17 січня 1915 р., де Євген Харлампійович був названий в числі “головних керівників київських мазепинців”. Мезенцов твердив, ніби Чикаленко був присутній на зустрічі українських діячів з ерцгерцогом Францом-Фердинандом і що саме на його квартирі було створено “Союз визволення України”22. У воєнний час такі вигадки звучали як вирок, і Чикаленку довелося терміново виїхати до Петербурга, а звідти до Фінляндії. Коли повернувся в Україну, обшуки не припинялися; дочку Чикаленка, одружену з німцем, вислали' у Вологду. Аж до самої Лютневої революції Євген Харлампійович змушений був переховуватися, жити то в Москві, то в Петербурзі, лише потай навідуючись до Києва. Лютнева революція застала Чикаленка у Києві, і він взяв активну участь в організації Центральної Ради. Зразу ж відновилася, за його активного сприяння, і українська газета,яка стала називатися “Нова Рада”. Як згадував пізніше Чикаленко,коли на з’їзді кооператорів з Київщини весь зал дружно заспівав “Ще не вмерла Україна”, він не міг стримати ридання: це був його власний тріумф. У листі до П.Я.Стебницького від 20 вересня 1917 р. Євген Харлампійович писав: “Дожив я до того, що навіть здійснюються мої дитячі мрії про козацькі полки, не кажучи вже про зародок автономії, про яку марилось вже в старших літах. Значить, я з дитячих років взяв правильний курс і йшов ним все життя...Певний тепер, що чи так, що чи сяк, а Україна не вмре”23. Здавалося б, що, стільки зробивши для української справи, Чикаленко мав бути одним з найперших кандидатів до Центральної Ради та її керівних органів. Але загострилася хвороба (виразка шлунку), і він змушений був виїхати в Перешори. До пригніченого настрою, викликаною хворобою, додавалося і гірке почуття образи: коли 20 березня питання про кооптацію Чикаленка до складу Ради було порушене, його кандидатура не пройшла24. У квітні Євгена Харлампійовича все ж обрали до складу Центральної Ради заочно в числі представників Союзу українських автономістів-федералістів (так пе- реіменувало себе ТУП на з’їзді у березні 1917 р.) Проте Чикаленко залишився у Перешорах і не увійшов до складу Української партії соціалістів-федералістів після чергового перейменування у червні. “Я вважаю, що я вже вийшов в тираж і потішаю себе тим, що замість мене в такий відповідальний час працює син”, - писав Чикаленко в одному з листів25. Листування Чикаленка 1917 р., нещодавно опубліковане Н.Миронець, свідчить про широке й різнобічне коло його інтересів, про точність зроблених ним політичних прогнозів, що стосувалися найближчого майбутнього України. Над усе його хвилює невисокий рівень національної свідомості народу; у цьому Чикаленко бачить першопричину багатьох лих, які можуть спіткати Україну. Саме тому у цей час він приділяє багато уваги проблемам українізації освітньої і культурної сфери. Ще у 1907 р. у невеличкій брошурі “Розмова про мову” Чикаленко прояснив своє бачення шляхів піднесення соціального престижу рідної мови, народних традицій. Друге видання брошури Чикаленко підготував у кінці 1916 р., але цензура відхилила її як в Україні, так і в Петрограді. Після Лютневої революції її все ж вдалося опублікувати в столиці у серії видань Благодійного товариства. Брошура пройнята активним несприй- няттям асиміляційної політики, пристрасним бажанням “просвітити наш народ, ...ширити свої книжки, газети, та всіма способами добиватися своєї мови в школах”. Зневага до української мови як нібито “мужичої”, зречення освічених людей свого власного “я”, вважає автор, “то найбільше лихо нашого народу”. Досвід латишів по відродженню своєї культури й мови і захисту від онімечення, доводив Чикаленко, може бути корисним і для українців26. В кінці жовтня 1917 р. Чикаленко повернувся до Києва. Оскільки два його сини активно працювали в Центральній Раді, дім Чикаленків знову став центром українського життя. Але у гострому протистоянні Центральної Ради з більшовиками фортуна була на боці останніх. У пошуках порятунку Рада поспішила укласти договір з німцями і ними ж невдовзі була розігнана. Для німецьких окупаційних військ, які почували себе господарями в Києві, фігура Чикаленка уявлялася придатною на пост голови уряду України. Відповідну про позицію він дістав першим з українських діячів, і нема- ло розмірковував, як на неї зреагувати. “Не рішусь взяти владу з рук німців, бо це значить стати проти всіх шарів громадянства і народу”, - занотував він у щоденнику 15 квітня 1918 року27. Кілька разів відмовлявся Чикаленко і від пропонованого йому Центральною Радою, а потім гетьманським урядом поста міністра земельних справ. Невисоко оцінюючи ділові якості гетьмана Скоропадського, Чикаленко все ж несхвально ставився до ідеї протигетьманського повстання. Гостріше за інших він бачив небезпеку, що випливала із політичного протистояння українських лідерів - ймовірну втрату української державності. Події розвивалися за передбаченим ним сценарієм; незлагодами в українському таборі спритно користувалися представники “білої” і “червоної” Росії. Коли стало ясно,що новий соціалістичний уклад Директорії не в змозі контролювати обстановку, Чикаленко залишив Київ. Почалася довга смуга поневірянь. Живучи на Гуцульщині, Чикаленко зазнав спочатку румунської, а потім польської окупації, був інтернований. З великими труднощами йому вдалося виїхати до Варшави, а звідти до Бадена (Австрія). Сім’я Чикаленків дуже бідувала, що викликало нове загострення давньої хвороби. Дві операції на шлунку, які Євген Харлампійович переніс у 1922 році, ненадовго поліпшили стан його здоров’я. У квітні 1925 р. він переїхав до Чехо-Словаччини, де працював у Термінологічній комісії Української господарської Академії у Подебрадах. При його активній участі побачили світ такі вартісні видання як, “Німецько-український технічний словник”, “Російсько-український сільськогосподарський словник” тощо. Проте хвороба прогресувала, і 20 червня 1929 р. Чикаленка не стало. Сьогодні історію українського національного руху вже неможливо уявити собі без імені Є.Чикаленка. Найкращим пам’ятником йому лишилася україномовна “Рада”, а також 3 томи “Спогадів” і “Щоденник”, який писався протягом більш як 15 років. На думку Ф.Погребенника і В.Качкана, чикаленківські спогади і щоденник - це своєрідний літопис громадсько-культурного життя України кінця XIX - початку XX століття; в них автор виступає як першорядний історик і політолог, літератор і лінгвіст. “У споґадах чудово поєдналося вміння Є.Чикаленка сплести у вінок цілісної, логічної оповіді документальні, суто біографічні факти, оціночний фермент, соціальний фон і метафоричний опис краю”28. І прекрасна форма викладу, і відкритість та самоіронія, яку час від часу демонструє автор, роблять мемуаристику Чикаленка безцінним надбанням української політичної думки. Досі не оціненою належним чином лишається епістолярна спадщина Є.Чикаленка, розпорошена по багатьох архівосховищах29. Частково опубліковане В.Міяковським, С.Абросімовою та Ю.Мициком, Н.Миронець листування Чикаленка з С.Єфремовим, Д.Яворницьким, В.Винниченком, В.Леонтовичем, П.Стебницьким - це тільки верхівка айсберга, який містить величезний матеріал про суспільно-політичне та культурне життя в Україні початку XX століття. Сучасники називали Чикаленка “великим громадянином”, будителем українського народу”30. Справедливість таких посмертних оцінок виразно виступає на фоні тих добрих слів і орвідчень у приязні, які щедро розсипані у його листуванні з багатьма діячами української науки і культури. Ось що писав йому В.Вин- ниченко: “Єдиним світлим пунктом в моєму літературному минулому були завжди Ви, Євгене Харлампови- чу...І що б не трапилось, цього світлого пункту я ніколи не забуду”31. “Я дуже радий, що молодь захоплюється Вашими споминами, і Ви добре зробили, що їх написали” - це слова з листа С.Єфремова32. Всім своїм життям Чикаленко заслужив, щоб світла пам’ять про нього жила в серці кожного громадянина України. Увічнення його пам’яті після десятиріч забуття - справа честі для держави і суспільства.


ПРИМІТКИ
1 Лисяк-Рудницький І.Історичні есе. - Т.1 - К.,1994.- С.123,125.
2 Дорошенко Д. Євген Чикаленко, його життя і громадська діяльність.-Прага, 1934.-С.94-97.
3 Листування Є.Х.Чикаленка з В.К.Винниченком та П.Я.Стебницьким//Український історичний журнал.-1997.- № 5.-С.126.
4 Чикаленко Є. Спогади (1861-1907).-Ч.1.-Львів,1925.- С.62.
5 Там само.-Ч. 1 .-С. 170-171.
6 Там само.-Ч.2.-С.6
7 Чикаленко Г. Матеріали до біографії Євгена Чикален- ка//Літературно-науковий вісник.-1930.-Кн.УІ.-С.512.
8 Полонська-Василенко Н. Історія України.-Т.2.-К.,1995.- С.331.
9 Тесленко В. Людина однієї мети/ЛІам’ять століть.- 1998.-№ 1.-С.98.
10 Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали.-T .l.-Сучасність, 1983.-С.147.
11 Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917).-Львів, 1931.-С.39.
12 Полтавщина.-1095.-20 декабря ; див.Нариси з історії українського національного руху.-К.,1994.-С.129.
13 Чикаленко Є. Щоденник -С.102.
14 Там само.-С.62.
15 Дорошенко Д. Назв.праця.-С.59*.
16 Чикаленко Є. Спогади.-Т.З.-С.ІИ.
17 Цит. за: Ульяновський В. Українська справа Миколи Аркаса і В’ячеслав Липинський//В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна.- К.-.Філадельфія, 1994.-С.167.
18 Чикаленко Є. Щоденник.-С.67.
19 Там само.-С.348.
20 Там само.-С.142.
21 Там само.-С.380-381.
22 Там само.-С.472-475.
23 Листування Є.Х.Чикаленка з В.К.Винниченком та П.Я.Стебницьким//Український історичний журнал.-1997.- № 6.-С .119-120.
24 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у 2-х томах.-Т.1.-К.,1996.-С.46.
25 Миронець Н.І. З епістолярної спадщини громадсько- політичних діячів України//Український історичний журнал.-1997.-№ 5.-С.131.
26 Чикаленко Є.Розмова про мову.-Вид.2-е.-Петроград, 1917.-С.28.29.
27 "Щоденник" Євгена Чикаленка (публікація Ф.Погре- бенника) // Україна.-1992.-№ 1.-С.15.
28 Качкан В.А. Відблиски зорі Євгена Чикален- ка//Українське народознавство в іменах.-Ч.1.-К.,1994.-С.174; див.також: Погребенник Ф. Євген Чикаленко і його мемуари//Україна.-1992.-№ 1 .-Є. 13.
29 Інститут рукопису НБУ НАН України ім.В.І.Вернадського.-Ф.З.-№№ 53044-53077; Ф.44.-№№ 298- 300, 826-832; ЦДІА України.-Ф. 1235.-Оп. 1 .-Спр.822; ЦДАВО України.-Ф. 1823.-Оп.2.-Спр.4. Частина листування Чикаленка зберігається в Музеї-Архіві ім.Антоновича у Нью-Йорку.
30 Королів-Старий В. Над труною великого громадя- нина//Життя і знання.-1929.-№ 12.-С.355; Славінський М. Євген Чикаленко//Тризуб.-1929.-№ 29-30.-С.4.
31 Чикаленко Є. Щоденник.-С.315. 32 Міяковський В. Листи С.О.Єфремова до Є.Х.Чика- ленка//Український історик.-,1975.-№ 1-2.-С.142.
Час плине

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 4516
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2490 раз.
Подякували: 864 раз.
Стать: Жінка

Re: Чикаленко

Повідомлення АннА » 29 жовтня 2019, 13:20

ЧИКАЛЕНКО Євген Харлампович (21(09).12.1861—20.06.1929) — громадський діяч, агроном, меценат української к-ри, видавець і публіцист. Батько Л.Чикаленка.
Народився в с. Перешори (нині село Котовського р-ну Одес. обл.). 1882—84 навчався на природничому ф-ті Харківського ун-ту, де вивчав агрономію.
За участь у радикальному студентському гуртку був змушений переїхати до Перешор, де жив 1885—94 під наглядом поліції.
Займався господарством із застосуванням наук. нововведень у землеробстві.
1894—97 жив у Одесі, працював над створенням російсько-українського словника.
Видав серію книжок під загальною назвою "Розмови про сільське господарство".
Виділяв кошти Науковому товариству імені Шевченка у Львові, на діяльність відділу белетристики в "Киевской старине", на видання 4-томного російсько-українського словника.
1900 переїхав до Києва, де займався культурно-національною і громадською діяльністю.
Співпрацював з укр. виданнями. Заснував київ. газети "Громадська думка" (1906) і "Рада" (1906—14), працював редактором. Виділяв кошти на видання газ. "Селянин" (Чернівці).
Брав участь у складанні словника Б.Грінченка, зібрав і видав укр. пісні.
На поч. 1919 виїхав до Галичини, звідти — до Польщі, Австрії.
Із 1925 жив у Подебрадах (Чехословаччина).
Помер у м. Прага (Чехословаччина), похований у Подебрадах.
Гаврилюк Л.О.
дата публікації: 2013 р.

Джерело-Енциклопедія Історії України (Інститут історії України НАН України)
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 4516
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2490 раз.
Подякували: 864 раз.
Стать: Жінка

Re: Чикаленко

Повідомлення АннА » 29 жовтня 2019, 13:30

ЧИКАЛЕНКО Лев Євгенович (03. 03.1888—07.03.1965) — археолог, політ. діяч. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1932).
Син Є.Чикаленка.
Народився в с. Перешори (нині село Котовського р-ну Одес. обл.).
Навч. в г-зії в Одесі, Лозаннському ун-ті у Швейцарії.
1909 на запрошення Ф.Вовка став його асистентом і продовжив навчання в Петербурзькому ун-ті.
Досліджував ранні к-ри кам’яного віку в Україні, вів розкопки палеолітичної стоянки поблизу с. Городок (нині село Рівнен. р-ну Рівнен. обл.), спільно з Ф.Вовком досліджував Мізинську стоянку на Чернігівщині.
У роки національно-визвол. змагань 1917—21 був діячем Української соціал-демократичної робітничої партії, членом Української Центральної Ради.
1920 емігрував у Польщу, де працював у Краківському університеті та музеях Польс. академії знань, згодом перебрався до Праги (Чехословаччина; 1922).
1923 захистив дисертацію, присвячену орнаменту палеолітичної доби, досліджував трипільську кераміку. Підтримував наук. контакти з НТШ, дійсним членом якого став 1932.
1940 вперше професійно вів розкопки в літописному Червені.
1943 виїхав до Німеччини, працював в Українській вільній академії наук, із 1948 — у США, де займався теор. проблемами первісного мист-ва.
Помер у м. Нью-Йорк (США).
1998 прах Чикаленко згідно з його заповітом перевезений в Україну і перепохований у с. Перешори.
Петегирич В.М.
дата публікації: 2013 р.

Джерело-Енциклопедія Історії України (Інститут історії України НАН України)
Із повагою, Ганна


Повернутись до Ч

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: АннА, Bing [Bot], Google [Bot], Google Adsense [Bot]