УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

БЕРДЯНСЬК, місто, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4303
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2406 раз.
Подякували: 849 раз.
Стать: Жінка

БЕРДЯНСЬК, місто, Україна

Повідомлення АннА » 21 жовтня 2016, 11:36

Зображення
БЕРДЯНСЬК (до 1841 – Берди, з 1939 до 1958 – Осипенко) – місто обласного підпорядкування Запоріз. обл., райцентр. Розташов. на узбережжі Азовського моря.
Залізнична ст., мор. порт, аеропорт. Нас. 122 тис. осіб (2001).
Спорудження 1770 Дніпровської лінії 1768–1774 викликало приплив до цих місць нових поселенців. На поч. 19 ст. тут уже існувало поселення Берди, поблизу якого 1827 на березі Бердянської затоки розпочалося спорудження пристані. 1841 поселення Берди проголошено містом і перейменовано в Бердянськ. Таку ж назву дістав і мор. порт.
Від 1842 – повітове місто Таврійської губ.
З 1925– райцентр.
У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 від 7 жовт. 1941 по 17 верес. 1943 окуповане гітлерівськими військами.
Бердянськ – значний пром. центр на Пд. України. Має худож. і крає- знавчий музеї.
Бердянськ – грязьовий і кліматичний курорт.
Нагороджений 1977 Почесною Грамотою Президії ВР УРСР.
У місті народились: укр. письменник і етнограф О.Сластіон, укр. фізик, акад. АН УРСР О.Галкін, укр. письменник Т.Зіньківський.
http://history.org.ua/?termin=Berdiansk_mst
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4303
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2406 раз.
Подякували: 849 раз.
Стать: Жінка

Re: БЕРДЯНСЬК, місто, Україна

Повідомлення АннА » 11 березня 2019, 19:52

Зображення
Бердя́нськ — місто обласного значення в Україні, на півдні Запорізької області, на північному узбережжі Азовського моря. Центр Бердянського району. Як місто засноване у 1835 році на місці козачих та рибальських поселень, які з'явилися тут у середині 16-го століття. Перші поселенці - запорізьки козаки, які заснували на місці майбутнього міста форпост та поселення Запорізької Січі. Розвинулося на базі морського порту в затоці Бердянської коси. Навколишні лимани містять унікальні цілющі грязі. Морський, кліматичний і грязевий курорт.
Відстань до обласного центру становить 200 км і проходить автошляхом Н30. Північною околицею міста проходить E58.
Історія
Місто розвинулося від маленького поселення та пристані, побудованої в 1673 році запорізькими та азовськими козаками, до досить великого міста обласного значення, що є великим транспортним вузлом і відомим курортом.
Був повітовим центром Таврійської округи Української держави (1918), Бердянського повіту Таврійської губернії (до 20-х рр.), окружним центром УСРР (1921—1922 рр.), з того часу і донині — районний центр.
Окупований військами нацистської Німеччини 7 жовтня 1941 року, визволений від загарбників — 17 вересня 1943 року (ця дата відзначається з 1996 року як День міста). За час німецької окупації був адміністративним центром Бердянського ґебіту.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4303
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2406 раз.
Подякували: 849 раз.
Стать: Жінка

Re: БЕРДЯНСЬК, місто, Україна

Повідомлення АннА » 11 березня 2019, 19:57

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Бердянськ (до 1841 року Берди, з 1939 по 1958 рр.— Осипенко) — місто обласного підпорядкування. Розташований на північному узбережжі Азовського моря, біля Бердянської коси. Відстань до обласного центру —200 км. Населення — 100 тис. чоловік.

Бердянськ — центр району, площа якого 1,8 тис. кв. км, населення 43,9 тис. чоловік (у т. ч. сільського 39,7 тис., міського 4,2 тис.). В районі 43 населені пункти, підпорядковані селищній та 12 сільським Радам; 20 колгоспів, 3 радгоспи та шовкорадгосп, 121,5 тис. га орної землі; 2 підприємства, 2 будівельні організації; 36 шкіл, 42 будинки культури і клуби.

Відомості про заселення території сучасного Бердянська сягають у давнину. На околицях міста в урочищах Солодкому лимані і Ближньому шпилі досліджено залишки двох поселень доби ранньої бронзи (III тисячоліття до н. е.). В російських джерелах річка Берда вперше згадується в «Книге Большому Чертежу» (1627 рік).

Спорудження 1770 року Дніпровської лінії укріплень викликало приплив нових поселенців до цих місць. Інтенсивне заселення краю починається з кінця XVIII ст. На початку XIX ст. тут уже існувало поселення Берди, з січня 1921 року адміністративно підпорядковане м. Ногайську (нині Приморськ).

Економічні інтереси Росії вимагали створення порту, через який можна було б експортувати зерно з Приазов’я та Придніпров’я. Тому в 1827 році на березі Бердянської затоки поблизу поселення Берди розпочалося спорудження пристані. Будували її п’ять років. Завдяки будівництву швидко зростало селище. У 1830 році тут проживало 211 чоловік, а через 8 років — понад 3 тисячі. В селищі вже було 329 будинків, у т. ч. 6 кам’яних.

1836 року в порту стало на якір перше іноземне судно, а 1838 року тут побувало понад 50 кораблів різних країн. З цього часу в порти почали регулярно заходити і вітчизняні кораблі.

Щоб стимулювати приплив нового населення, уряд звільнив поселенців Берди на 10 років від будь-яких податків. У 1841 році поселення Берди проголошено містом і перейменовано на Бердянськ. Таку ж назву дістав і порт. Місто спочатку забудовувалось безпланово. В центрі височіли службові приміщення та будинки місцевих багатіїв, на околицях виросли поселення — слободки: Матроська, Солдатська (відома як Ліски) та Німецька, що згодом називалася Німецькою колонією чи просто Колонією. У січні 1842 року Бердянськ стає центром повіту.

В описі герба давалися пояснення основного заняття його жителів: срібна ногайська кибитка і чорний плуг на зеленому полі символізували напівкочовий побут оселених у цьому повіті ногайців і землеробську працю інших поселенців, а розміщений у нижній частині чорний якір означав сусідство повіту з морем.

З 24 березня 1852 року управління містом перейшло до начальника порту. Це зумовлювалося тим, що порт став головним роботодавцем, з ним були пов’язані торгівля, розвиток ремесел, промислів і загалом міста. У Бердянську поступово розвивалася місцева промисловість. Згаданого року тут було 6 парових млинів, 3 олійниці, макаронна та галетна фабрики, 15 рибних підприємств, 2 салотопних і свічкових, 15 цегельних і 7 черепичних заводів; йшла жвава торгівля, яку вели 200 зернових магазинів-складів, 70 купецьких крамниць; діяли також 2 готелі, 2 трактири, 15 винних погребів, 3 кофейні та казино. У місті щороку відбувалося три великих ярмарки. З Бердянська експортувалася пшениця-арнаутка та інше збіжжя, річний обсяг експорту 1865 року становив 3,5 млн. пудів. За кордон через Бердянськ вивозили сало, вовну, невироблені шкури. На внутрішній ринок звідси йшли кримська сіль, азовська тараня тощо.

Під час Кримської війни, 31 травня 1855 року до Бердянська підійшла англо-французька ескадра і зажадала виплати контрибуції. Не одержавши її, інтервенти два рази — 25 червня і 5 липня — обстріляли місто з кораблів і спробували висадити десант. Проте козаки-азовці, які героїчно захищали місто, скинули його у море.

Після реформи 1861 року в північному Приазов’ї, як і у всій Росії, інтенсивно розвивається капіталістичне виробництво. У Бердянську 1876 року відкрилися машино-складальні майстерні, які незабаром придбала іноземна фірма Джона Грієвза. Вони й стали основою заводу сільськогосподарських машин Дж. Грієвза (нині Першотравневий завод). В. І. Ленін у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії» писав про нього як про найбільший у Європі завод сільськогосподарських машин. У 1895 році тут виготовлено 4464 жниварки.

Трохи згодом заводи для виробництва сільськогосподарських машин заснували ще й іноземці Шредер і Матіас. Крім того, протягом 80—90-х років XIX ст. в Бердянську відкрилися канатно-шпагатна, ковбасна та макаронна фабрики, свічково-восковий і пивоварний заводи, друкарня, електростанція. Всі ці підприємства належали іноземцям.

У 1914 році франко-бельгійське акціонерне товариство почало будувати в Бердянську аеропланний завод. Того ж року засновано портові механічні майстерні петербурзького Адміралтейства. Споруджувалися також підприємства, що спеціалізувалися на переробці сільськогосподарської сировини —миловарний і шкіряний заводи, паровий млин, бойня.

В економічному розвитку міста велика роль належала порту. Протягом тривалого часу вантажі сюди привозили селяни та чумаки на підводах по грунтових шляхах. Для того, щоб забезпечити доставку товарів у будь-який час, 1899 року було прокладено залізничну колію до станції Чаплине, яка з’єднала Бердянськ з залізничною мережею країни. Перед першою світовою війною порт мав два моли та набережну з залізничною колією.

В місті 1842 року відкрито дві поштові станції — міську і повітову, яку в 1916 році обслуговували 22 коней. Телеграф з’явився десь аж у 1864—1865 рр., а в 1902 році встановлено перші телефони.

Бердянськ з самого початку розвивався як торговельно-купецьке місто. Торговці поділялися на купців-скупників і негоціантів, які торгували з закордоном. Селяни звозили до Бердянська зерно на продаж. На околицях міста підводу селянина зупиняли т. зв. кулачники. Шантажем чи силоміць вони купували хліб за визначену ними ціну, щоб потім дорожче продати його «амбарнику», який уже перепродував хліб негоціанту.

Обсяг зарубіжної торгівлі хлібом з кожним роком зростав. Якщо 1866 року через Бердянськ вивезено за кордон 6,7 млн. пудів сільськогосподарських продуктів, у т. ч. 6,4 млн. пудів пшениці, то в 1900 році — 20 млн. пудів. Товарооборот торгівлі з закордоном становив 10 млн. крб. експорту при 500 тис. крб. імпорту.

Інтереси іноземних фірм у Бердянську захищали акредитовані тут консульства. Всі консули займалися комерцією, мали підприємства, торгові фірми і наживали чималі капітали. Збагачувалися завдяки торговельним махінаціям і місцеві купці. М. Кобозєву, наприклад, ще в середині XIX ст. належало 20 невеликих рибних заводів, на яких працювало 500 рибалок. Він мав десятки крамниць і лавок. Цей хижак незабаром став міським головою, що забезпечило йому найвигідніші підряди та відкупи. Мільйонні бариші мали купці брати Костянтинови, чиї крамниці були також у Оріхові, Ногайську, Великому Токмаку, Генічеську. Під заставу землі й будівель вони віддавали «на ріст» гроші.

Лихварсько-банківські операції провадили відділення Державного, Азово-Донського і Петербурзького міжнародного комерційного банків, а також Бердянсько-Ногайський міський банк, повітове та міське товариства взаємного кредиту, міське кредитне товариство. 1896 року в Бердянську засновано першу в Росії кредитну спілку.

Населення міста швидко зростало. У 1897 році тут проживало 26,5 тис. мешканців, у т. ч. 858 дворян, 97 осіб духовного стану, 366 купців, понад тисячу іноземних підданих, близько 19 тис. робітників, міських ремісників, торговців, міщан та членів їх родин, 4815 селян.

Розвиток капіталізму, хижацька гонитва за прибутками призводили до нещадної експлуатації робітників. Робочий день на підприємствах розпочинався о 6 годині ранку і офіційно закінчувався о 6 годині вечора. Робітників часто примушували виконувати надурочні неоплачувані роботи. Охорони праці не було, через це нерідко траплялися нещасні випадки. Переважна більшість робітників жила в убогих хатинах-мазанках і землянках на околицях міста — Гаврилівці, Собачій балці та Матроській слобідці. Бідність їх житла вражала навіть царських чиновників. У щоденнику титулярного радника Крижанівського є запис: «Чиновник пан Іванов… особисто ходив до бідняків у їхні житла і бачив таку бідність, що не вірив своїм очам». Злидні, антисанітарія, відсутність медичної допомоги призводили до того, що в місті майже щороку спалахували епідемії дифтерії, віспи, холери.

У 70—80-х роках XIX ст. в місті виникли гуртки народницького напрямку. Саме в той час формувалися погляди учня Бердянської гімназії В. А. Хавкіна, майбутнього засновника бактеріологічного центру в Індії, який названо його ім’ям. Навчаючись в Одеському університеті, він разом з товаришами підписав телеграму Ф. Енгельсу з проханням покласти від імені російських студентів вінок на могилу К. Маркса.

В 1903 році у місті виникла організація РСДРП, яка налічувала 18 членів. Члени її розповсюджували листівки революційного змісту, вели пропаганду серед робітників.

На початку лютого 1904 року поліція натрапила на слід організації і обшукала квартири 22 робітників, виявивши велику кількість соціал-демократичної літератури та листівок. Почалися арешти. Одного з керівників організації Р. М. Кабо вислали з Бердянська, кількох її членів кинули до в’язниці.

Але репресії не залякали революційно настроєних робітників. Наприкінці квітня 1904 року відбулася перша робітнича маївка, організована робітниками-більшовиками А. М. Мазіним, О. М. Максимовим, М. А. Агарьовим.

В роки першої російської революції у Бердянську проходили мітинг# й демонстрації, страйки й сутички з царськими військами. 22 березня 1905 року місцеві соціал-демократи організували перший великий страйк. Близько тисячі машинобудівників заводів Грієвза та «Вдова Матіас і сини» не вийшли на роботу, поставили вимоги перед власниками підприємств: підвищити заробітну плату на 20 проц., запровадити оплату за час хвороби, скоротити робочий день, скасувати штрафи, створити конфліктну комісію. Увечері того ж дня страйкарі, зібравшись за містом, обрали страйковий комітет. Члени комітету — соціал-демократи 3. Рудаков, В. Годін та звільнений з-під арешту І. Г. Кононенко закликали робітників наполегливо добиватися задоволення своїх вимог. Страйкарі прийшли до поліцейського управління і примусили поліцеймейстера дозволити легальне проведення робітничий зборів. Переляканий поліцеймейстер та іноземні консули звернулися до губернатора в телеграмою-проханням про розквартирування в Бердянську військової частини. Після цього до міста ввели роту солдатів. Але робітники відмовилися працювати. Підприємці пішли на незначні поступки, що не задовольнило робітників, а невдовзі на цих заводах знов спалахнув страйк.

Коли в грудні 1905 року революційний рух у країні переріс у збройне повстання, місцева організація РСДРП розпочала підготовку до повстання в Бердянську, створивши з цією метою робітничу дружину. Бойові групи очолювали О. І. Іванников, Д. Г. Водоп’янов та Аргунов. На вулицях міста сталися збройні сутички робітників з поліцією. Соціал-демократи мали добре налагоджені зв’язки з населеними пунктами повіту — Дмитрівною, Великим Токмаком тощо. Бердянські агітатори виступали перед селянами з промовами, розповсюджували прокламації, закликали до боротьби з царизмом.

Змушені покинути рідне місто, переховуватися від переслідувань охранки, більшовики Бердянська продовжували боротьбу проти самодержавства: А. М. Мазін був учасником Севастопольського повстання в листопаді 1905 року; член РСДРП з 1903 року А. К. Гемма бився на барикадах Красної Пресні; П. Подзолкін, А. Д. Пархоменко брали участь у повстанні на броненосці «Потьомкін».

1 Травня 1906 року бердянські робітники відзначили масовими політичними страйками; вони гаряче підтримали революційні виступи трудящих Петербурга, Москви, Катеринослава. Того року в місті заснована профспілка металістів.

Власті робили все, щоб задушити революційний рух. Були заарештовані й кинуті до Шліссельбурзької фортеці М. А. Агарьов, М. Н. Бєліков (помер в одиночній камері), під час збройних сутичок тяжко поранено І. Г. Кононенка. І все ж напружена боротьба не припинялася. У 1906 році двічі страйкували вантажники порту, робітники заводів.

Страйки та заворушення тривали і після поразки революції. 7 червня 1907 року на великих підприємствах, де вплив більшовиків був найсильнішим, почався політичний страйк-протест проти розпуску II Державної думи, одним з депутатів якої був бердянський робітник М. М. Фомичов. Але загін охоронців-інгушів зброєю та нагая-ми розігнав страйкуючих. У роки реакції, коли значна частина інтелігенції відійшла від революційної боротьби, робітники не припинили підпільної діяльності. За повідомленням газети «Пролетарий» від 12 березня 1908 року в Бердянську існував робітничий комітет, члени якого складали листівки, розповсюджували їх серед трудящих. Одна з листівок, випущених комітетом, стосувалася питання понаднормової роботи робітників.

У 1911 році в Бердянську під наглядом поліції перебувало 260 революціонерів, висланих сюди з великих робітничих центрів. Вони провадили серед трудящих велику агітаційну роботу.. Член РСДРП з 1902 року Н. 3. Покрасов у 1912 році організував на Азово-Чорноморському заводі (колишній завод Горохова) гурток кореспондентів газети «Правда». На її сторінках у вересні того року робітники міста розповіли про перемогу під час виборів до IV Державної думи кандидата від соціал-демократичної партії А. Ф. Бур’янова, висунутого в депутати на всіх підприємствах Бердянська.

Робітничий рух у місті набував все ширшого розмаху і досконаліших форм.

2 липня 1914 року на Азово-Чорноморському заводі спалахнув десятиденний страйк, приводом для якого став звірячий вчинок майстра, що жорстоко побив 16-річного робітника Г. Калину. Страйком керували соціал-демократи Н. 3. Покрасов, В. Л. Волков, Г. Г. Воронков. Підприємці задовольнили деякі вимоги робітників.

Дореволюційний Бердянськ був типовим повітовим окраїнним містечком царської Росії з населенням 34,8 тис. чоловік. З 60-х років минулого століття місто почало забудовуватися певною мірою планомірно. У 1911 році тут налічувалося понад 3 тис. будинків, переважно цегляних, п’ять проспектів, 31 вулиця та кілька майданів. Упорядковувалися, головним чином, ті вулиці, де мешкали привілейовані верстви населення. На початку XX ст. франко-бельгійське товариство спорудило електростанцію, що забезпечувала освітленням житлові будинки центральної частини міста. Але ні водогону, ні каналізації у місті не було. Бердянськ, як і раніше, мав лише одну лікарню. З 1876 по 1911 рік кількість лікарів тут зросла у п’ять разів і становила… 5 чоловік. Міська лікарня утримувалася майже повністю за плату, яку одержували з хворих.

Не в кращому стані перебувала й народна освіта. До 1862 року Бердянськ мав тільки парафіяльну школу, в якій навчалося 50 дітей дворян, духовенства і купців. Цього року сюди перевели з Оріхова земське повітове училище. В 1874/75 навчальному році відкрилася жіноча гімназія, жіноче початкове однокласне училище, а також єврейська початкова талмуд-тора. Навчалося у школах 793 дітей — кожний 16-й хлопчик і кожна 17-а дівчинка.

Дещо пізніше в місті відкрилися морехідні класи другого розряду, 5 початкових однокласних земських училищ, а два, що діяли раніше,— перетворено на двокласні. Наприкінці XIX — на початку XX ст. почала працювати чоловіча гімназія, створена на базі земського повітового училища, дві приватні жіночі гімназії, а з 1905 року — реальне училище, яке через чотири роки перейшло у відання міської управи. Напередодні першої світової війни засновано комерційне училище. Але до цих навчальних закладів діти трудящих доступу майже не мали. На початку XX ст. відкрився десяток невеликих шкіл грамоти, в яких і навчалася мізерна частина дітей робітників. То ж не дивно, що навіть за офіційною статистикою в 1913 році половина чоловічого і дві третини жіночого населення міста не вміли читати й писати.

Нечисленні культурні заклади міста — дворянський, комерційний та прикажучицький клуби, міський театр, бібліотека, три приватні ілюзіони служили головним чином для розваг міської буржуазії та купецтва. Для трудового народу призначалися 15 церков, 2 в’язниці, шинки і горілчані лавки, що зустрічалися майже на кожному розі. Тут біднота топила своє горе, збуваючи останні, зароблені тяжкою працею копійки.

Нового лиха завдала трудовому народові перша світова війна. До Бердянська перевели Варшавський арсенал, почав працювати аеропланний завод. Випуск сільськогосподарських машин у 1915 році зменшився вдвоє, а ще через два роки становив лише сьому частину довоєнного. Зростали ціни на продовольство, зменшувалися заробітки. Поразка російських військ на фронтах, розруха, злидні загострювали невдоволення народних мас, викликали активізацію робітничого руху.

Незважаючи на переслідування та репресії, більшовики Бердянська посилювали боротьбу проти меншовиків і есерів, вели агітаційну роботу серед населення, хоч лави їх внаслідок мобілізації до армії багатьох робітників міста, насамперед революційно настроєних, дуже поріділи. Дізнавшись про скрутне становище бердянської організації, ЦК РСДРП(б) протягом 1915—1916 рр. відрядив до міста для підпільної роботи досвідчених революціонерів — петроградця О. М. Єгорова та Р. Я. Тольмаца, який раніше відбував заслання в Іркутській губернії разом з М. І. Калініним. Активізували свою діяльність більшовицькі групи на заводах Азово-Чорноморському, Грієвза, Матіаса. У грудні 1916 року створено міський комітет об’єднаної організації РСДРП.

Після звістки про повалення царизму на підприємствах Бердянська відбулися багатолюдні мітинги та загальноміська демонстрація. З березня 1917 року в місті створено Раду робітничих і солдатських депутатів. Але керівництво нею захопили меншовики. До більшовицької групи Ради увійшли В. Л. Волков, М. А. Бураков, К. І. Дінер, О. М. Єгоров та А. М. Мазін, який повернувся до міста після 11-ти річної каторги. Перебуваючи з меншовиками в одній організації, більшовики у найважливіших питаннях керувалися Квітневими тезами, дотримували принципової, ленінської лінії, викриваючи антинародну політику буржуазного Тимчасового уряду та меншовиків у питаннях війни й миру, наполягаючи на задоволенні основних вимог трудящих.

Значну допомогу більшовикам подавав Центральний Комітет партії. За вказівкою ЦК до Бердянська приїхали О. О. Дюмін, який влаштувався слюсарем на одному з заводів, та Б. М. Рачковська. Сімферопольська партійна організація направила до Бердянська П. Оболтусова. Тоді ж до міста почали повертатися політичні емігранти, учасники першої російської революції. Більшовики проводили чітку лінію на розвиток соціалістичної революції. Головна опора більшовиків — заводські робітники на цей час почали об’єднуватися в масові профспілкові організації. В травні у місті відбулися заворушення, викликані підвищенням цін на продовольство, розвитком спекуляції.

Після липневих подій у Петрограді народні маси все рішучіше виступали проти Тимчасового уряду. Роз’яснення більшовиками Бердянська політики партії в питаннях землі, війни і миру селяни повіту зустрічали з великим інтересом. У серпні 1917 року відбувся 1-й повітовий з’їзд Рад селянських депутатів за участю 70 делегатів від волостей та членів Бердянської Ради робітничих і солдатських депутатів. Проти політики меншовиків та есерів спрямував свою промову на з’їзді більшовик О. М. Єгоров.

Хвиля обурення прокотилася по місту після викриття змови Корнілова. Обраний 29 серпня на спільному засіданні міської Ради робітничих і солдатських депутатів і повітової Ради селянських депутатів тимчасовий революційний комітет вимагав передати на революційний суд Корнілова, Лукомського та інших змовників — ворогів революції. Бердянська Рада підтримала Всеросійський страйк залізничників, а на засіданні 23 вересня призначила до страйкового комітету свого представника. Робітники Бердянська рішуче вимагали передачі влади Радам. В умовах зростаючої революційної боротьби 2-й повітовий з’їзд Рад селянських депутатів (17—19 вересня) виявив недовір’я Тимчасовому урядові.

На своїх зборах 3 вересня 1917 року 39 більшовиків висловилися за виділення в самостійну організацію. Тут же було створено організаційний комітет для підготовки цього акту. 14 вересня на загальних зборах більшовики обрали загальноміський комітет і прийняли рішення про встановлення постійних зв’язків з ЦК РСДРП(б). Очолили Бердянську більшовицьку організацію Р. Я. Тольмац, делегат VI з’їзду РСДРП(б)4 і О. О. Дюмін. ЦК РСДРП(б) схвалив дії бердянських більшовиків і закликав підтримувати тісні зв’язки з партійним центром.

Передові робітники міста підтримували більшовиків. Завдяки цьому партійна організація зростала чисельно. У жовтні 1917 року в ній перебувало 120 чоловік, а в листопаді — 200. В одному з листів Таврійського губкому до ЦК РСДРП(б) говорилося:«… У Бердянську наша організація чи не найсильніша і порівняно краще поставлена…». Все ж бердянські меншовики й есери поки що мали більшість у Раді, профспілках та інших масових організаціях трудящих.

Більшовики посилено готувалися до збройного повстання. Під їх безпосереднім керівництвом формувалися робітничі дружини на заводах Азово-Чорноморському,. Гріевза та «Вдова Матіас і сини». На бік революції під впливом більшовицької агітації стала й частина солдатів 46-го запасного полку. Вони теж допомагали; робітничим дружинам озброюватися. З різних міст Росії в ящиках з написами «Запчастини для жниварок» надходила зброя для пролетарів Бердянська.

У жовтні 1917 року під гаслом «Очистимо Ради від меншовиків!» відбулася збройна демонстрація трудящих Бердянська за участю червоногвардійців, яких на той час налічувалось близько 200 чоловік.

Звістка про перемогу робітників і революційних солдатів Петрограда долетіла до Бердянська 26 жовтня. Робітники палко вітали встановлення Радянської влади. На цей час становище в місті було досить складним. Меншовики та есери вдалися до злісних нападок на владу Рад.

Міський комітет більшовиків звернувся до трудящих із закликом встановити Радянську владу. Виконком Ради, що складався з угодовців, у відповідь на це створив т. зв. тимчасовий революційний комітет, до складу якого ввійшли представники дрібнобуржуазних партій, земства, міської думи і лише двоє більшовиків. Таким чином меншовицько-есерівська Рада фактично намагалася зберегти владу в руках буржуазії.

Гостра боротьба навколо питання про владу продовжувалася на пленумі Ради робітничих і солдатських депутатів, де незначною більшістю голосів — 49 проти 43 — все ж пройшла меншовицька резолюція.

Бердянські більшовики стояли на твердих ленінських позиціях. На своїх загальних зборах 31 жовтня вони прийняли резолюції, де зазначалося, що порятунок революції — в переході влади до рук більшовицьких Рад, які негайно повинні запропонувати перемир’я воюючим сторонам, взяти на себе захист революційної країни від світового імперіалізму; запровадити робітничий контроль над виробництвом і розподілом продуктів та негайно передати землю селянству.

Дальші події підтвердили повну безпідставність оцінки лідером бердянських меншовиків Кисиленком перемоги повстання у Петрограді і переходу влади до більшовицьких Рад як авантюри. Робітники майже всіх підприємств міста вимагали переобрання Ради. На загальних зборах 31 жовтня робітники Азово-Чорноморського заводу привітали перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, висловилися за передачу влади Радам. Втрачаючи авторитет серед мас, меншовики та есери звернулися по допомогу до місцевої буржуазії, яка виділила для їх підтримки 50 тис. крб. Дізнавшись про це, більшовики, а слідом за ними ліві групи та представники революційних солдатів відкликали своїх представників з тимчасового «ревкому» і він розпався.

Більшовики створили новий ревком, до складу якого ввійшли представники Ради робітничих і солдатських депутатів, Ради селянських депутатів, а також заводських комітетів, профспілок тощо. До нього не потрапив жодний меншовик. Під тиском мас виконком Ради змушений був погодитися на такий склад ревкому.

Новий ревком, рішуче підтриманий революційними робітниками і солдатами міста, очолив боротьбу за більшовизацію міської Ради, яка переможно закінчилася в середині листопада — і у виконкомі керівна роль перейшла до більшовиків. 10 грудня 1917 року в Бердянську перемогла Радянська влада. Головою президії Ради став О. О. Дюмін. Боротьба за встановлення Радянської влади в повіті успішно завершилася в січні 1918 року створенням повітової та волосних Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Більшовики запровадили контроль над друкарнею та газетою «Известия», перетворивши її у свій офіційний орган. Вони вигнали угодовців з керівних посад у профспілках. Створені ще до проголошення в місті Радянської влади червоногвардійські загони об’єдналися в єдину військову частину, яка, за вказівкою Я. М. Свердлова, вирушила на Дон для боротьби з Каледіним. Рада розпочала формування нових бойових червоногвардійських підрозділів.

Успішно розв’язували більшовики та міська Рада і складні економічні питання. Було встановлено робітничий контроль над виробництвом. Почали роботу повітова і міська продовольчі колегії. Рішенням Ради від 2 березня 1918 року скасовувалася приватна власність на нерухоме майно, вартість якого перевищувала 25 тис. крб.; замість націоналізованих банків створено єдиний Народний банк. 16 лютого на спільному урочистому засіданні міську та повітову Ради було об’єднано в повітову Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів на чолі з О. О. Дюміним.

Утвердження Радянської влади в місті відбувалося за складних умов класової боротьби. Білі офіцери та інші контрреволюційно настроєні елементи, що втікали з центральних районів Росії і гуртувалися в Бердянську навколо командування 46-го запасного полку, чинили опір владі Рад. Щоб ліквідувати кубло контрреволюції, Рада запросила до міста загін чорноморських моряків. Уночі 22 лютого 1918 року 112 офіцерів було заарештовано, полк роззброєно і демобілізовано. Для боротьби з контрреволюцією в місті створено комісію та військово-революційний трибунал під головуванням 3. С. Горбенко. На засіданні трибуналу моряки-чорноморці рішуче вимагали смертного вироку контрреволюціонерам. Проте більшість членів трибуналу не погодилася на це. Всіх офіцерів звільнили під «чесне слово».

Боротьба бердянського пролетаріату за утвердження Радянської влади в повіті часом набувала драматичних форм. Особливо тяжке становище склалося в місті на початку квітня 1918 року, коли з півночі наближались австро-німецькі окупанти та їх посіпаки з т. зв. гайдамацьких загонів, а із заходу — великий білогвардійський офіцерський загін полковника Дроздовського.

Враховуючи це, партійний комітет міста і повітова Рада відрядили до Севастополя делегацію на чолі з комуністами М. І. Бураковим та А. М. Могильним з проханням надіслати бойові кораблі для оборони Бердянська та Азовського узбережжя. 18 квітня, згідно з розпорядженням ВУЦВК, надзвичайне засідання Бердянської повітової Ради ухвалило: морем евакуювати все, чим можуть скористатися окупанти. До евакуаційної комісії ввійшли більшовики, які вирішили залишити Бердянськ лише втративши останню надію на його захист.

Білогвардійці і серед них звільнені під «чесне слово» офіцери 46-го запасного полку, есери, меншовики, націоналісти вчинили контрреволюційний заколот, щоб зірвати евакуаційні роботи. Вони насамперед атакували порт, приміщення ревкому та Ради.

Найбільш запеклим і кровопролитним був бій біля штабу Червоної гвардії. Червоногвардійці билися до останнього патрона. Лише тоді, як більшість захисників штабу загинула, а О. О. Дюмін і А. М. Мазін були поранені, білогвардійцям вдалося захопити приміщення. Викликані з Севастополя кораблі чорноморців прибули із запізненням. Вони вже не могли змінити становище і відійшли до Єйська. Надвечір 18 квітня місто опинилося в руках заколотників. Цього ж дня вони заарештували 26 членів партійного комітету більшовиків та ревкому, які були також депутатами Ради.

23 квітня до Бердянська .увійшов загін Дроздовського. Керівники заколоту — монархіст полковник Чертков, чорносотенець піп Лукін, меншовик Кисиленко та інші — негайно передали членів Бердянської Ради дроздовцям, які вивезли заарештованих до Куцої Балки (поблизу села Іванівки) і там вчинили звірячу розправу. Дев’ятнадцять героїв: О. О. Дюмін, 3. С. Горбенко, О. І. Горбенко, Л. І. Грінштейн, М. Р. Рогов, П. О. Введенський, А. М. Мазін, О. М. Єгоров, М. П. Кіорпе, М. О. Козлов, К. І. Дінер, О. М. Винокуренко, Д. У. Воронков, I. С. Шпитальна, І. І. Вільнер, Н. О. Клейн, П. Ф. Смекалов, М. Г. Файнер, А. М. Озоль — загинули в ім’я революції. Перед стратою бандита хотіли зав’язати приреченим очі, але О. М. Єгоров вигукнув:

«З відкритими очима ми свідомо боролися за справу визволення, і з відкритими очима ми готові вмерти за неї. Не зав’язуйте очей, стріляйте швидше, собаки!»

Збереглося звернення членів Ради до робітників Бердянська, яке закінчувалося словами: «Ми не боїмося смерті тому, що віримо в безсмертя революції. Хай живе Інтернаціонал! Хай живе соціалістична революція!»

«Правда» 16 червня 1918 року писала, що трагічна загибель депутатів 1-ї Бердянської більшовицької Ради викликала широкий громадський резонанс.

25 квітня 1918 року Бердянськ окупували австро-німецькі війська. Вони завдали нового лиха трудящим. Зменшилася заробітна плата, різко збільшилися ціни на продукти харчування. На 1 липня 1918 року в місті налічувалося 2500 зареєстрованих біржею безробітних.

Бердянські робітники не змирилися з режимом терору. Під керівництвом більшовиків у місті діяло кілька конспіративних груп. У травні 1918 року ЦК партії більшовиків направив до Бердянська для зміцнення підпільної організації Л. Р. Романова-Лопатка (партійна кличка «Пугачов»). Тоді ж, за вказівкою Сімферопольського більшовицького комітету, до міста прибув А. Яковлев. Оформлення підпільної більшовицької партійної організації відбулося 20 травня, секретарем повітового комітету обрано Л. Р. Романова-Лопатка. Незабаром був створений і підпільний військово-революційний комітет у складі 7 чоловік. Окупанти, дізнавшись про існування повітового комітету партії та ревкому, оголосили в місті стан облоги. Але й за таких умов комуністи продовжували формувати на заводах бойові робітничі дружини, розповсюджували серед трудящих міста революційні відозви. Йшла посилена підготовка до збройного повстання.

Завдяки активній діяльності більшовиків залізничники Бердянська взяли участь у липневому Всеукраїнському страйку залізничників. Два тижні залізнична станція й депо не працювали, окупанти не мали змоги вивозити звідси награбоване майно та хліб.

В зв’язку з початком революції в Німеччині та ануляцією Брестського договору австро-німецькі війська почали спішну евакуацію і наприкінці листопада 1918 року залишили Бердянськ. Але в місті вперто трималися гетьманці, а з середини грудня Бердянськ окупували денікінські війська з корпусу генерала Тілло, яких доставили сюди кораблі англо-французької ескадри.

У січні — лютому 1919 року становище на Південному фронті змінилося на користь Червоної Армії. Війська Радянської республіки, розвиваючи наступ, наближалися до Бердянська. За цих умов підпільний партійний комітет і ревком прискорили підготовку повстання. В ніч з 11 на 12 березня бойові дружини почали бій з денікінськими частинами. Запеклий бій відбувся в районі порту, на вулиці Матроській. До 10 години ранку 12 березня червоногвардійці за допомогою партизанського загону с. Новоспасівки повністю визволили місто. Бойові дружини звільнили політичних в’язнів. Влада перейшла до рук ревкому. 15 березня до Бердянська вступили передові підрозділи 2-ї бригади 1-ї Задніпровської дивізії Червоної Армії.

Повітовий більшовицький комітет і ревком насамперед взялися налагоджувати роботу органів Радянської влади. Довелося працювати у прифронтових умовах. Тому в час виборів до Бердянської Ради робітники, щоб не припиняти роботу підприємств, навіть голосували позмінно. Важливого значення повітком партії та ревком надавали продовольчому питанню, особливо заготівлі хліба для голодуючих робітників. Делегати 3-го повітового з’їзду Рад робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів, який відбувся в травні, в резолюції з продовольчого питання писали: «Хай знають сім’ї червоних воїнів, робітники Донецького басейну і Півночі, що ми готові поділитися з ними останнім шматком хліба».

Організатором радянського будівництва в повіті була більшовицька організація міста, що налічувала 55 членів і 80 співчуваючих. Як повідомляв бюлетень секретаріату ЦК КП(б)У, комуністичний осередок працював чудово. Настрій робітників революційний, піднесений. Зв’язок налагоджено з найменшими первинними партійними осередками.

Але мирний перепочинок тривав недовго. Знову підводили голову вороги. Ще в березні, а потім і в травні 1919 року на бердянському рейді з’явились англо-французькі кораблі. їх спроби висадити десант були безуспішними. У травні почалися широкі наступальні операції денікінських військ. Для боротьби з ворогами бердянські більшовики створили комуністичний полк, яким командував Залмаєв. З цією ж метою вони об’єднали розрізнені партизанські групи навколишніх сіл та Ногайська в партизанський загін під командуванням Г. 3. Голика. Червоноармійцям доводилося вести боротьбу і з розквартированими у місті та на його околицях частинами махновської бригади, яка хоч і входила на той час до складу 1-ї Задніпровської радянської дивізії, але терористичні дії проти більшовиків та співчуваючих не припинила. Лихої слави нажив на цей час бердянський готель «Метрополь», де махновці катували прихильників Радянської влади. Так, лише за допомогою зброї командир комуністичного полку врятував голову міського партійного комітету більшовиків Загинайка, заарештованого махновцями.

8 червня 1919 року Бердянськ захопили денікінські війська. Денікінці пограбували місто, влаштовували облави, щоб поповнити свою армію «добровольцями», переслідували радянських активістів. Щоб активізувати діяльність більшовицького підпілля, Зафронтове бюро ЦК КП(б)У надіслало на початку липня до Бердянська 18 комуністів.

Протягом вересня— жовтня місто перебувало в руках махновців, які діяли в тилу денікінських військ. Внаслідок переможного наступу і розгрому наприкінці 1919 року головних сил Денікіна Латиський кавалерійський полк Червоної козачої бригади з кінної групи В. М. Примакова 7 січня 1920 року визволив Бердянськ.

Повітовий ревком і міська партійна організація (секретар А. Кулаков), що об’єднувала 140 комуністів, зосередили головну увагу на поповненні бійцями червоноармійськвх частин, створенні частини особливого призначення та організації сторожового батальйону, до складу якого ввійшло 60 комуністів, подбали і про постачання червоноармійців продовольством, обмундируванням та озброєнням, а також про організацію харчування голодуючих сімей робітників та червоноармійських родин.

При наближенні наприкінці липня 1920 року врангелівців значна частина бердянських робітників взяла в руки зброю і вирушила на захист міста. 21 липня партком та ревком організували масовий суботник — вантажили вугіллям ешелон з 47 вагонів, призначений для відправки в Москву. В суботнику взяло участь близько 5 тис. робітників. Під артилерійським обстрілом ворога вони зуміли відправити ешелон уже тоді, коли врангелівці вдерлися до міста.

Протягом серпня—вересня 1920 року точилися запеклі бої з врангелівцями за місто, в яких брали участь червоноармійські частини 40-ї Богучарської дивізії 13-ї армії, партизанський загін Г. 3. Голика, частини особливого призначення під командуванням G.I. Кари і А. Д. Бендельстона та сторожовий батальйон. Остаточно місто визволили 27 жовтня 1920 року частини 1-ї бригади 2-ї Донської стрілецької дивізії.

Відразу ж після визволення Бердянська з участю військових частин було створено міський ревком та відроджено міський партосередок, до міста повернувся з евакуації повітовий ревком. 5 листопада було створено повітовий партійний комітет, розпочали роботу його відділи. На той час у місті налічувалося 60 членів партії. Протягом двох місяців на підприємствах і в радянських установах створено 21 партосередок, а кількість комуністів зросла до 200. Почала виходити газета «Известия» — орган повітового парткому та ревкому.

Революційний ентузіазм трудящих зростав з кожним днем. З нагоди перемоги Червоної Армії в Криму відбувалися багатолюдні мітинги робітників і червоноармійців. Задоволення трудящих викликали турботи парткому та ревкому про нормалізацію життя міста, забезпечення робітників і червоноармійських родин продовольством. Але 12 грудня на місто налетіла банда Махна. Близько ста комуністів, комсомольців, радянських активістів та червоноармійців загинуло в нерівному жорстокому бою. Серед них — голова повітового ревкому Т. М. Міхелович і ще 10 комуністів. Про становище міста після триденного розгулу бандитів свідчить доповідна записка секретаря повітового парткому: «16-го стали до роботи. Грошей ні копійки. Всі каси зірвані, машинки друкарські забрані або розбиті. Палива немає. Будинки без шибок. Необхідно негайно прислати грошові знаки. Інакше відновити нормальне життя міста неможливо. Паперу немає. Газети нр виходитимуть».

Рівно через місяць після першого наскоку на місто налетіла ще одна банда махновців. Бандити зарубали 90 червоноармійців, 8 комуністів. У зв’язку з бандитськими наскоками комуністи та комсомольці міста перейшли на казармений стан. У цей час у Бердянську налічувалося 8 партійних осередків, що об’єднували 70 членів і 23 кандидати у члени партії, та 2 комсомольські осередки. В таких умовах зібралася перша бердянська повітова партійна конференція, яка накреслила заходи по боротьбі з бандитизмом та по зміцненню Радянської влади у місті і селах повіту. Було обрано новий склад повітового парткому на чолі з М. Никоновим.

Для посилення боротьби проти бандитизму була створена Бердянська Надзвичайна повітова нарада у складі голови повітового ревкому, секретаря повітового парткому, уповноваженого Олександрійської Надзвичайної губернської наради, начальників військового гарнізону та особливого відділу, голови повітового продовольчого комітету, організатора комнезамів. Цей надзвичайний орган організував робітничі загони самооборони. Олександрівський губернський партком надіслав на допомогу комуністам Бердянська 20 партійних працівників — посланців ЦК КП(б)У.

Поступово життя міста нормалізовувалося. 30 січня 1921 року тут відбулися вибори міської Ради у складі 74 депутатів, у т. ч. 37 комуністів. Очолив Раду Наумов.

Радянська влада почала героїчну боротьбу за відбудову економіки, створення соціалістичної культури, перебудову життя на соціалістичних засадах. Почалася відбудова порту, підприємств, лікарень, шкіл. І вже в грудні 1920 року розпочалося навчання в школах, у січні—лютому 1921 року стали до ладу дві лікарні, а в квітні почав працювати порт,— до Бердянська прибули турецькі судна з мануфактурою, взуттям, горіхами, маслинами, дровами тощо. Відновилася робота портових механічних майстерень.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4303
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2406 раз.
Подякували: 849 раз.
Стать: Жінка

Re: БЕРДЯНСЬК, місто, Україна

Повідомлення АннА » 11 березня 2019, 19:58

Продовження
10 липня 1921 року відбулося урочисте відкриття Бердянського державного курорту. Першими приїхали сюди на лікування шахтарі Донбасу, робітники Москви, Петрограда та інших міст країни.

Комуністи та радянські активісти оточили турботою безпритульних дітей, сиріт. Грозового 1919 року вони організували в Бердянську дитячий приймальник, а 1920 — 4 дитячі будинки. Через 5 років тут виросло ціле дитяче містечко, де виховувалося 850 колишніх безпритульних дітей. Вихователі, дитячий колектив підтримували дружні зв’язки з вихованцями комуни ім. Дзержинського, яку очолював А. С. Макаренко.

Розпочалася перебудова народної освіти. За даними перепису 1921 року на 20 квітня в Бердянську проживало понад 22 тис. чоловік, з них 8 тис. були неписьменними, в т. ч. 440 дітей шкільного віку. Вже 1920/21 навчального року в місті відкрили три школи-семирічки, вісім початкових шкіл.

Більшість учителів міста свідомо перейшла на бік Радянської влади і самовіддано працювала. Бердянська вчителька К. Т. Ліпчинська стала делегатом Всесоюзного з’їзду вчителів (січень 1925 року). Колектив школи № 3 одержав від наркома освіти А. В. Луначарського привітання: «Педагогам школи імені Івана Франка шлю палкий привіт і побажання перемог на їхній ділянці третього фронту (боротьбі з неписьменністю)». У поліпшенні виховної роботи серед дітей велику роль відігравала піонерська організація, створена в 1922 році.

Влітку 1921 року відкрився робітничо-технічний факультет з електротехнічним та інженерно-будівельним відділеннями, електромеханічний і агрономічний технікуми, педагогічна, медична, соціально-економічна, технічна, художньо-естетична школи та різноманітні курси. Створене при відділі народної освіти товариство «Геть неписьменність!» організувало навчання населення на пунктах ліквідації неписьменності.

В ході соціалістичного будівництва зростали лави міської партійної організації, її авторитет серед мас. На заводах Азово-Чорноморському, Державному шкіряному № 1, Державному сільськогосподарських машин № 4, Першотравневому, на залізничному і водному транспорті, де діяли партосередки, комуністи виступали ініціаторами змагання за якнайшвидшу відбудову підприємств. У червні 1922 року Запорізький губернський комітет партії інформував ЦК КП(б)У, що в Бердянську посилюється авторитет і вплив Комуністичної партії.

Наприкінці 1923 року тут діяло вже 10 первинних партосередків, які об’єднували 190 комуністів. За час Ленінського призову парторганізація міста поповнилась десятками нових членів з числа передових робітників.

Трудящі активно включалися в політичне життя. У липні 1921 року, незважаючи на голод і розруху, бердянські робітники відрахували свій триденний заробіток до фонду допомоги страйкуючим шахтарям Англії, а трохи пізніше — Руру. Ю січня 1923 року вони вирішили відпрацювати один день, а зароблені кошти передати у фонд допомоги польським політичним в’язням.

Справжніми бойовими помічниками комуністів у всіх їх починаннях були комсомольці. Перша молодіжна група виникла в Бердянську з ініціативи Е. Р. Кабо — сина організатора міської соціал-демократичної організації — ще в 1919 році. Остаточне оформлення міської комсомольської організації відбулося 15 січня 1920 року. Секретарем її комітету обрали Г. Судака. Комсомольці гартувались у боях з дені-кінцями, врангелівцями та іншими бандитськими зграями. Смертю хоробрих загинули перші комсомольці Е. Р. Кабо та Осиновський. У 1922—1925 рр. міцні комсомольські осередки працювали на Першотравневому, Азово-Чорноморському та інших заводах.

Завдяки героїчним зусиллям комуністів, комсомольців, усіх робітників уже наприкінці 1922 — початку 1923 року стали до ладу заводи шкіряний № 1 та Першотравневий, який одним з перших в країні почав випускати сільськогосподарські машини. У 1924 році обсяг його виробництва перевищив довоєнний рівень. Дещо пізніше налагодив випуск врубових машин для шахт Донбасу Азово-Чорноморський завод, стали до ладу цегельно-черепичний та рибний заводи, макаронна, взуттєва та меблева фабрики, млинзавод, олійниця,, пивзавод. Швидко йшла відбудова порту. У 1924 році через морські ворота міста почав здійснюватися зв’язок з Італією, Францією, Грецією. Морські шляхи з’єднали Бердянськ з Маріуполем, Таганрогом, Ростовом, Керчю, Ялтою.

У 1926 році 400 бердянських рибалок об’єдналися в кооператив «Вільний». На його базі в 1929—1930 рр. створено три риболовецькі колгоспи — ім. Леніна, ім. Горького і «Червоний рибалка», їх обслуговувала судноверф.

У місті та на його околицях розвивалися садівництво і виноградарство. Тут, на піщано-черепашкових грунтах, добре ріс знаменитий бердянський виноград «шасла» («берізка»). Ще в 1919 році на базі націоналізованих земельних ділянок виник радгосп «Червоні виноградники» (нині «Жовтнева хвиля»). Згодом спорудили винзавод, який щодоби переробляв 60 тонн винограду. В середині 20-х років власники виноградних плантацій та орендатори створили кооператив «Винпром», який у 1928 році об’єднував 573 виноградарів.

Ціною величезних зусиль трудящі міста налагодили роботу вщент зруйнованого в роки війни залізничного транспорту. Виник новий вид транспорту — автомобільний. У 1928 році Бердянськ вже мав постійне автомобільне сполучення з Маріуполем.

Великі зміни сталися і в торгівлі. Найбільшою торговельною організацією вважався кооператив «Міськробкооп», який наприкінці 20-х років об’єднував 34 промтоварні і продовольчі крамниці, хлібопекарню, ковбасний цех. Збували продукцію кооператив «Перемога» і товариство «Змичка». Державна та кооперативна торгівля в 30-х роках остаточно витіснили приватну. Ремісники й кустарі об’єдналися в 17 кооперативних артілей. Міський відділ комунального господарства відкрив готель «Інтернаціонал» та кілька інших побутових підприємств.

Особливо бурхливо розвивались економіка і господарство міста в 30-х роках. Вже 1932 року на Першотравневому машинобудівному заводі, що випускав переважно жниварки, працювало 2,8 тис. чоловік, а річний випуск продукції в цінах 1926/27 господарського року становив понад 2,8 млн. крб. На Азово-Чорноморському машинобудівному заводі працювало 1,2 тис. чоловік, випуск продукції досяг 3,5 млн. крб. Значно збільшили випуск продукції суднобудівна верф, дві взуттєві фабрики та інші підприємства міста. У 1937 році завершилося будівництво міської електростанції,— електрика знайшла широке застосування на заводах, комунальному господарстві, у побуті.

На міській околиці, де раніше був великий пустир, виріс один з найбільших на той час у країні крекінг-завод, оснащений новітнім устаткуванням. Колективи бердянських підприємств освоювали випуск нової продукції, наполегливо удосконалювали виробництво.

Напередодні Великої Вітчизняної війни у місті працювали такі підприємства союзного підпорядкування, як Азово-Чорноморський (нині завод шляхових машин), Першотравневий заводи, крекінг-завод та інші; 3 підприємства республіканського значення, 5 — місцевої промисловості та 14 кооперативних артілей. Всього на підприємствах міста працювало близько 14 тис. чоловік.

Місто перетворилося у великий морський порт. Сюди прибували нафта, руда, я вивозилися метал, вугілля, хліб, сіль тощо.

Бердянці гаряче підтримували новаторські починання, були активними учасниками соціалістичного змагання. На заклик партії на всіх підприємствах розгорнулося соціалістичне змагання за дострокове виконання п’ятирічок. Серед робітників великого розмаху набув рух ударників і стахановців. Бердянці пишалися іменами Я. С. Варави — слюсаря Першотравневого заводу, Я. С. Беляева — машиніста залізничного депо, Л. Г. Федоренко — робітниці крекінг-заводу, М. І. Білого — коваля портових механічних майстерень та інших працівників, славних новаторів виробництва.

Велику увагу міська партійна організація приділяла оволодінню трудящими новою технікою. В 1935 році лише на Першотравневому заводі 310 чоловік закінчили гуртки техмінімуму, а в 1936 — тут навчалося 886 чоловік.

Дійова допомога надавалася трудівникам села, головним чином в створенні та зміцненні колгоспів і МТС. Успішно працювали на селі колишні робітники міста комуністи-двадцятип’ятитисячники І. Ф. Жигула, О. О. Сірко, П. М. Степовий. М. Є. Білогаєв, М. Я. Снєсов, М. Я. Деречинський та багато інших.

Лави комуністів зростали кількісно. На день відкриття 1-ї міської партійної конференції 28 лютого 1940 року в місті діяло 62 первинні партійні організації та € партійних груп, які об’єднували 1569 членів партії.

Поряд з розвитком промисловості інтенсивно велася забудова міста, вдосконалювалося комунальне господарство. У довоєнні роки Бердянськ став одним з найкрасивіших міст Приазов’я. На той час тут проживало близько 55 тис. чоловік. В місті зводили багатоповерхові будинки, широкі асфальтовані магістралі потопали в зелені, мережа водопроводу досягла 25 км,— це у два з половиною рази більше, ніж його було у 1913 році. Впорядковувалися місця відпочинку трудящих. Виросли нові селища: крекінг-заводу, Нагірне. Порівняно з дореволюційним часом житловий фонд зріс у два рази.

Великі зміни сталися в галузі охорони здоров’я. Наприкінці 1940 року в Бердянську функціонувала лікарня на 200 місць, 6 заводських амбулаторій, 11 пунктів охорони здоров’я, малярійна та санітарна станції, чотири диспансери, дві консультації. Трудящим подавали медичну допомогу 63 лікарі та 180 чоловік середнього медичного персоналу. Протягом перших п’ятирічок на Бердянському курорті споруджено двадцять санаторіїв і будинків відпочинку, в тому числі дитячий санаторій на 75 місць, інститут фізичних методів лікування, аеросолярій на 300 місць, 10 піонерських таборів. Профілактичні заходи та кваліфіковане лікування сприяли зміцненню здоров’я трудящих, забезпечили зменшення дитячої смертності майже в три рази.

Радянський Бердянськ перетворився на місто студентів. У 1933 році розпочав свою діяльність педагогічний інститут, створений на базі інституту соціального виховання, що працював тут з кінця 20-х років.

У зв’язку з розвитком промислових підприємств та їх реконструкцією зросла потреба у висококваліфікованих кадрах. Тому професійно-технічна школа, створена в 1920 році та вечірній робітфак, заснований у 1928, були реорганізовані в індустріальний технікум. Відкрита 1921 року для підготовки кваліфікованих виноградарів і садоводів агрономічна школа була через десять років перетворена на технікум плодовиноградарства. Цього року розпочалися заняття і в медичному технікумі.

В 1931/32 навчальному році у вузі та технікумах міста навчалося 1,2 тис. студентів, а напередодні війни кількість їх зросла майже в півтора раза. З’явилася нова форма підготовки кадрів для промисловості — професійно-технічні училища.. їх у місті налічувалося чотири, спеціальність токарів, слюсарів тут здобували 900 учнів. Розвивалась і мережа загальноосвітніх шкіл. Напередодні Великої Вітчизняної війни у місті налічувалося 10 середніх шкіл. Всього ж 18 загальноосвітніх шкіл охоплювали 7,5 тис. учнів. У тридцяті роки для дітей трудящих міста відчинили двері 19 дошкільних дитячих закладів.

Відразу ж після перемоги Великого Жовтня замість дворянського та комерційного відкрилися робітничі клуби, яких у 1924—1927 рр. налічувалося в місті 10. Працював і районний селянський будинок. Люди йшли до клубу подивитися виставу чи кіно, почитати газету, послухати лекцію. Часто тут виступали посланці Червоної Армії, політпрацівники, приїздили доповідачі й артисти з Москви. В Матроській слобідці відкрилися хати-читальні. Завжди людно було в міському театрі. 1940 року до послуг трудящих було вже три кінотеатри, при клубах діяли кіноустановки.

З 1921 року в місті працювали три державні бібліотеки з фондом 30 тис. томів, а також 14 невеликих профспілкових. 1941 року при всіх клубах, школах, дошкільних закладах теж відкрилися бібліотеки.

Пам’ятною подією було відкриття краєзнавчого (1930 рік) та єдиного на Запоріжжі художнього музею, основою фондів якого стали 250 картин, подарованих Бердянську земляком — видатним радянським художником І. І. Бродським.

Справді масового характеру набули фізкультура і спорт. На підприємствах, у школах діяли гуртки «Ворошиловських стрільців», Тсоавіахіму, Червоного Хреста. Особливою популярністю користувався спортивний зал товариства «Крила Рад», де працювали секції з різноманітних видів спорту. На міському стадіоні відбувалися спортивні змагання. У червні 1939 року Рада Народних Комісарів СРСР прийняла постанову про відкриття в Бердянську аероклубу імені видатної льотчиці — Героя Радянського Союзу П. Д. Осипенко. Водночас з відкриттям аероклубу на Приморському майдані споруджено парашутну вишку.

Велика Вітчизняна війна па довгий час перервала мирну працю трудящих Бердянська. З перших днів війни у місті формувалися частини для відправки на фронт, підприємства переключилися на випуск продукції для потреб армії. На початку липня створено винищувальний загін з 270 бійців та батальйон народного ополчення, до складу якого входило близько 500 чоловік. Командирами і політруками ополченців стали 28 місцевих комуністів.

З наближенням фронту почалась евакуація людей, а також підприємств союзного значення, взуттєвої, макаронної фабрик, артілі «Двигун» та деяких інших — у глибокий радянський тил. Винищувальний загін та батальйон народного ополчення влилися до лав Червоної Армії.

7 жовтня 1941 року, після запеклих боїв гітлерівці окупували Бердянськ. Брудними чобітьми фашисти топтали святині радянських людей. В перший же день «нового» режиму один з фашистів, підійшовши до пам’ятника В. І. Леніну, підняв на нього зброю. Та варвар не випустив жодної кулі з свого автомата — рука невідомого патріота покарала його.

В місті гітлерівці розташували воєнну комендатуру, гебітскомісаріат, команду і відділ СД, міську та районну поліцію, а також значні військові сили — зондеркоманду СС, польову жандармерію, загін берегової прикордонної охорони, румунський кавалерійський корпус. Всі основні підприємства окупанти передали у власність німецьким капіталістам: Першотравневий завод дістався Крупну, курорт — есесівцю Кнаппу, винрадгосп — фашисту Біттерману, механічна артіль «Двигун» — заступнику гебітскомісара Кюнкеле. Намагаючись залучити на свій бік церковників і сектантів, фашисти у палаці піонерів відкрили православну церкву, в спортзалі товариства «Спартак» — молитовний будинок євангельських християн-баптистів.

Пограбування населення набуло систематичного характеру: фашисти забирали в населення теплі речі, білизну, продукти, виганяли людей з домівок. Вони запровадили таку систему «нового порядку», якої не знало навіть кріпацтво. 70 проц. врожаю з присадибних ділянок привласнювала «нова влада». Встановлено подушний і навіть «собачий податок» (останній — в розмірі 150 крб.). Спеціальним наказом окупанти зобов’язували мешканців міста вклонятися офіцерам. Робітникам колишнього Першотравневого заводу замість прізвищ присвоювали номери, які нашивалися на рукавах. Есесівець Біттерман запровадив на виноградниках панщину, де працювали зігнані звідусіль люди, насамперед підлітки. Робочий день тривав 13—14 годин, а платня була наймізернішою.

Гітлерівці примусово вивезли на каторжні роботи до Німеччини майже 3 тисячі мешканців Бердянська. Справжніми патріотами виявили себе в той час лікарі Л. Б. Годлевський, І. Я. В’язментинова, О. Є. Горбулін та інші, які допомагали жителям ухилятися від «мобілізації».

Фашисти тортурами та розстрілами прагнули зламати опір радянських людей, підкорити їх своїй волі. Тільки за один день на початку 1942 року в Мер ликовій балці розстріляно 800 чоловік. Місцем страти стали райони курорту, порту, сквер біля парашутної вишки. Окупанти пристосували під концентраційні табори приміщення профтехшколи, територію курорту. Всього за роки окупації замордували і розстріляли 6 тис. жителів міста.

Гітлерівці не досягли своєї мети: населення чинило впертий опір окупантам, саботувало їхні заходи й накази.

Марно намагалися вони відновити роботу Азово-Чорноморського заводу, крекінг-заводу та інших бердянських підприємств. Робітники не бажали працювати на фашистів.

Нічого не змогли вдіяти і технічні команди, які прибули з Німеччини до Бердянська.

Підпільники Бердянська і в умовах найжорстокішого терору не припинили боротьбу. Вони друкували й розповсюджували листівки із зведеннями Радянського Інформбюро, здійснювали диверсії, допомагали збирати розвідувальні дані кільком радянським десантним групам, направленим до міста командуванням Червоної Армії. Фашисти жорстоко розправлялися з силами опору — схопили й катували багатьох десантників, і серед них керівників розвідувальних груп С. В. Федяніна, П. А. Богацького. Загинули від руки окупантів комсомольці-підпільники М. Гузовський, В. Волков та інші. Та це не залякало патріотів — боротьба в місті продовжувалася.

Тисячі вихідців з Бердянська відстоювали честь і незалежність Радянської Батьківщини на фронтах Великої Вітчизняної війни, ратними подвигами уславили рідне місто. Імені В. Ревуцького, який повторив подвиг капітана Гастелло, удостоєна школа № 1. Іменами Героїв Радянського Союзу старшого лейтенанта — льотчиці Є. М. Руднєвої та лейтенанта О. К. Руденка названі вулиці міста. За мужність і відвагу, проявлену в боях, звання Героя Радянського Союзу удостоєні майори Д. Г. Чубар і М. П. Конкін, а також лейтенант М. М. Тищенко. У дні Сталінградської битви прославилися солдати і офіцери з’єднання, яким командував уродженець Бердянська генерал-лейтенант І. І. Міссан. Інший виходець з Бердянська генерал-майор А. К. Бражников командував дивізією. Партизанський загін, що діяв у межах Бердянського і Куйбишевського районів, очолив житель міста Г. К. Романовський. За мужність і відвагу, виявлені в боях з гітлерівськими загарбниками, сотні бердянців нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.

Високі трудові подвиги здійснили трудящі міста, працюючи в тилу. У далекому Сибіру, в умовах лютої зими, вони за короткий час ввели в дію евакуйовані підприємства, щоб випускати продукцію, необхідну для фронту. В Середній Азії робітники Першотравневого заводу виготовляли зброю. Швидко налагодилося виробництво пального на евакуйованому Бердянському крекінг-заводі.

17 вересня 1943 року над Бердянськом замайорів червоний прапор. У визволенні міста брали участь моряки Азовської військової флотилії під командуванням контр-адмірала С. Г. Горшкова і воїни 44-ї армії генерал-лейтенанта В. А. Хоменка.

Жахливу картину являло місто після вигнання фашистських окупантів. Втікаючи під ударами радянських військ, вони протягом п’яти діб знищили 80 проц. житлових будинків, висадили в повітря корпуси електростанції, міської лікарні Азово-Чорноморського, Першотравневого, крекінг-заводу, приміщення фабрик морський порт і залізничну станцію, м’ясокомбінат і завод «Рибпром», міський театр музей та інші культурно-освітні заклади, санаторії. Загальні збитки, завдані гітлерівськими варварами Бердянську, становили 500 млн. крб. Всюди зяяли руїни й згарища.

Війна продовжувалась, і трудящі визволеного Бердянська всіляко допомагали фронту. Понад 1,6 млн. крб. внесли вони до фонду будівництва авіаескадрильї ім. П. Д. Осипенко, брали активну участь у реалізації 4-ї грошово-речової лотереї та передплаті 3-ї державної воєнної позики.

Бердянська партійна організація поповнилася за рахунок присланих ЦК КП(б) України працівників. Комуністи згуртовували маси, вели величезну організаторську і політичну роботу, працювали там, де важче, залучали кращих трудівників до своїх лав. Вже через рік міська партійна організація зросла до 420 чоловік, об’єднаних у 34 первинні партійні організації.

Ще гриміли гармати, а місто вже почало відбудовуватися. «Ми повинні працювати, не покладаючи рук,— писали бердянці в своєму зверненні до трудящих Запорізької області 7 листопада 1943 року,— подвоїмо і потроїмо зусилля, щоб за найкоротший час відбудувати підприємства, культурні заклади та установи, комунальне господарство. На заводах, фабриках і полях ми працюватимемо без спочинку».

На основі заходів по відбудові, розроблених обкомом КП(б)У та облвиконкомом, у червні 1944 року міськком партії та виконком міської Ради організували масову участь трудящих у відбудові комунально-житлового господарства, відродженні заводів, фабрик, шкіл, дитячих закладів, торговельної мережі, комунально-житлового господарства, в роботах по благоустрою міста тощо.

Вся країна допомагала піднімати з руїн Бердянськ. Вугілля Кузбасу і метал Уралу, нафта Азербайджану і ліс Сибіру надходили сюди, щоб повернути місто до життя. Бердянці теж не залишалися в боргу. Сотні комсомольців, молоді вирушили на відбудову Дніпровської гідроелектростанції ім. В. І. Леніна, працювали на відродженні шахт Донбасу.

Особливе напруження панувало на відбудові Азово-Чорноморського заводу, де роботи почалися через два тижні після визволення міста. Вже 1944 року це підприємство випустило понад 250 верстатів. Напередодні 27-х роковин Великого Жовтня дала струм міська електростанція. Ожили цехи Першотравневого заводу. Крім продукції для фронту, він виготовляв культиватори. Робітники працювали в цехах, над якими не було навіть даху. Протягом наступних 1944—1946 рр. відновили роботу взуттєва і трикотажна фабрики, маслозавод, м’ясокомбінат, молокозавод, артілі «Правда», «Винпром», ім. Куйбишева, промкомбінат, харчокомбінат, цегельний завод тощо. Стало до ладу нове підприємство — дослідний нафтомаслозавод. На базі механічних майстерень морського порту споруджено завод портового обладнання.

1948 року в степу, за містом, почалося спорудження заводу «Азовкабель». Через два роки країна одержала кабельну продукцію. Підприємства за роки четвертої п’ятирічки досягли довоєнного рівня виробництва.

На дослідному нафтомаслозаводі 1959 року розпочалося спорудження промислового комплексу для випуску синтетичних жирних кислот. За роки семирічки завод став потужним підприємством, виборов звання підприємства комуністичної праці. 1969 року тут виробляли близько 40 видів синтетичних мастил, масел і присадок. Бердянськ став основним постачальником цієї продукції в країні.

Ровесником семирічки називають бердянці завод «Скловолокно», збудований у 1959 році. Тут виготовляються еластичні кольорові нитки, а з них — тканини. У післявоєнні роки в місті збудовано також заводи гумових виробів, консервний, «Різнопобутпром», фабрику індивідуального пошиву одягу, хлібо- і м’ясокомбінати.

В місті діє 27 великих промислових підприємств. Деякі з них мають значну питому вагу у всесоюзному виробництві. «Азовкабель» — одне з найпотужніших підприємств країни в своїй галузі. Колектив Першотравневого заводу з 1964 року освоїв серійний випуск швидкісної зернової жниварки, яка на Будапештській міжнародній виставці одержала срібну медаль і диплом другого ступеня. Освоєно нові типи зернозбиральних машин. Бердянський завод шляхових машин постачає досконалі скрепери. Тут вперше в країні виготовлено універсальний екскаватор-планувальник, який виконує понад 30 різних землерийних операцій. На початку 1969 року колектив заводу виборов звання колективу комуністичної праці і високої культури виробництва. На дослідному заводі підйомно-транспортного устаткування виготовляються малогабаритні трюмні бульдозери з дистанційним управлінням. їхня продуктивність — 60 тонн сипучих вантажів за годину. Завод «Південгідромаш» випускає гідроприводи для електростанцій, тут сконструйовано і впроваджено в серійне виробництво 12 типів відцентрових живильних насосів, в т. ч. для атомних електростанцій. Підприємство освоїло випуск потужного гідронасоса, розрахованого для роботи в умовах тропічного клімату.

Протягом 1959—1969 рр., поряд із спорудженням нових підприємств відбувалася докорінна реконструкція діючих на основі технічного прогресу, що забезпечило швидке зростання їх потужностей і виробництва продукції. За роки поточної п’ятирічки кількість продукції, виготовленої на всіх підприємствах міста, зросла на 47,5 проц., а продуктивність праці — на 33,5 проц. Всі підприємства працюють рентабельно. Бердянські жниварки, багатожильні кабелі, скрепери, запашні вина 1969 року експортувалися до 40 країн світу, в т. ч. у Польщу, Румунію, Угорщину, Сірію, Австрію тощо.

Чотирнадцять промислових підприємств виготовляють товари народного споживання. Взуттєва фабрика першою в країні освоїла випуск жіночого взуття з синтетичних матеріалів. Десятки тисяч різноманітних швейних виробів дає колектив трикотажної фабрики — підприємства комуністичної праці. Три тисячі декалітрів вин десяти найменувань щодоби видає винний завод. 25 сортів продукції виготовляє новий хлібозавод.

Важлива роль у господарстві міста належить ловлі та переробці риби. В 1946 році на базі Бердянського та Мелітопольського рибозаводів, а також місцевої судноремонтно-технічної станції створено рибний комбінат, який об’єднав риболовецькі колгоспи ім. Леніна, «Ударники моря», «Перемога», «Сини моря». Флот комбінату цілорічно ловить рибу в Азовському та Чорному морях. На комбінаті нині діють 26 механізованих ліній приймання та переробки риби, три механізовані лінії заморожування.

З ранньої весни і до пізньої осені в крамницях, на міському ринку грає веселка: зеленіє цибуля, червоніють яблука і помідори, жовтіють дині, сонце виграє на виноградних гронах. У приміській зоні широко розвинуте садівництво та городництво. Найбільшим таким господарством Бердянська є радгосп «Жовтнева хвиля», який має понад 2 тис. га землі, з них під виноградниками і садами — 1307 га. У 1967 році радгосп зібрав 4174 тонни винограду і 320 тонн фруктів. Добра слава лине про ланкових М. І. Бобровну та О. М. Стаценко, удостоєних почесного звання Героя Соціалістичної Праці. Члени ланок нагороджені медалями «За трудову доблесть», а бригадир виноградарів Д. Я. Романець — орденом Трудового Червоного Прапора.

Міцніє зв’язок виробничників міста з трудівниками колгоспних ланів. Колективи підприємств споруджують у колгоспах зрошувальні системи, допомагають у механізації та електрифікації виробничих процесів. До трудівників села з міста постійно виїжджають досвідчені лектори, доповідачі, самодіяльні художні колективи. У 1967 році колективи промислових підприємств міста з честю виконали соціалістичні зобов’язання, взяті до 50-річчя Великого Жовтня. Кращі з них — завод шляхових машин удостоєний пам’ятного Червоного прапора ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС, дослідний нафтомаслозавод — пам’ятного Червоного прапора ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради.

Протягом 1964—1969 рр. дослідний нафтомаслозавод, завод шляхових машин, що одним з перших на Україні завоював звання підприємства високої культури виробництва, трикотажна фабрика, 42 цехи і відділення, 493 бригади й дільниці вибороли почесне звання колективів комуністичної праці. Понад 44 тис. виробничників змагалися за право називатися ударниками комуністичної праці, з них 15,5 тис. здобули це право.

Видатні успіхи, досягнуті бердянцями в розвитку економіки міста, гідно відзначені партією й Радянським урядом. Ордена Леніна удостоєно 10 передовиків виробництва, в т. ч. М. А. Корольову — пресувальницю та В. М. Олійникова — токаря-інструментальника заводу «Азовкабель»; І. В. Цибу — формувальника Першотравневого заводу; М. С. Соколова — електрозварника та М. М. Губанова — директора заводу шляхових машин; С. І. Гуріна — слюсаря заводу «Південгідромаш» та інших.

За післявоєнні роки значно зросла і організаційно зміцніла партійна організація. Нині в її лавах 6620 комуністів, об’єднаних у 103 первинні партійні організації.

Комсомольський загін міста 1969 року налічував 11,4 тис. юнаків і дівчат, об’єднаних у 80 первинних організаціях. Комсомольці працюють і вчаться пліч-о-пліч з комуністами. У славні роки Жовтневої революції та громадянської війни бердянські більшовики зверталися по допомогу і пораду до секретаря ЦК партії 0. Д. Стасової; останнім часом з нею листувалися їх онуки — учні школи № 6. Бердянці підтримують тісний зв’язок з прославленими більшовиками Ф. М. Петровим, Л. О. Фотієвою, М. Я. Володичевою, племінником В. І. Леніна — В. Д. Ульяновим.

У керівництві господарським і культурним будівництвом беруть активну участь сотні народних обранців — депутатів обласної та міської Рад депутатів трудящих. Величезну роль у житті міста відіграють позаштатні комісії та відділи виконкому, численний радянський актив. Виконком міської Ради депутатів трудящих нагороджений пам’ятною медаллю «На відзнаку 50-річчя Української Радянської Соціалістичної Республіки».

Разючі зміни у місті помітні на кожному кроці. Взяти хоч би залізничний транспорт. У важкому 1944 році до Бердянська прибув перший після визволення поїзд. Це було хвилююче свято. Нині залізнична станція міста має п’ять приймально-відправочних та 16 відвантажувальних колій, контейнерний майданчик, локомотивне депо. Щороку залізничники перевозять понад 200 тис. пасажирів.

Потрапити до Бердянська можна й морем. Місто зв’язане регулярними рейсами кораблів з Батумі, Одесою, Ростовом. На початку 1964 року до порту прибув перший пароплав з вантажами Об’єднаної Арабської Республіки. Відтоді морські шляхи зв’язують Бердянськ з Варною, Бургасом, Александрією, Бейрутом, Неаполем та іншими портами Середземного моря. Портові роботи значною мірою механізовано.

Бердянськ зв’язаний авіатрасами з Москвою, Києвом, Харковом, Львовом, Кіровоградом, Ростовом. Курсують літаки і на лініях місцевого значення. У 1969 році міський аеропорт обслужив понад 60 тис. пасажирів.

Центральним пунктом поштово-телеграфного зв’язку є районний вузол, де розміщуються пошта, телеграф, міська телефонна станція, радіовузол, фототелеграф. У місті діє 12 філій зв’язку. У нагірній частині височить вежа телевізійного ретранслятора.

За 25 післявоєнних літ Бердянськ перетворився в сучасне, добре впорядковане місто. Проспект ім. Леніна, Приморський і Привокзальний майдани, проспект Праці прикрасилися новими багатоповерховими будинками. Ще не так давно в північно-західній частині міста тулилися хатинки невеличкого селища. А тепер тут великий житловий масив. Сучасні архітектурні ансамблі виникли на околицях міста: у колишній Колонії, на Матроській слобідці, у Лісках, на Петровському спуску. Повсюди широкі вулиці, обрамлені деревами і квітниками. Житловий фонд Бердянська в 1969 році досяг 726 тис. кв. м. Тільки за чотири роки поточної п’ятирічки 22 тис. трудящих одержали нові квартири. Обсяг житлового будівництва за час п’ятирічки збільшився майже втричі. У змінах, якими пишається місто, велика заслуга тресту «Бердянськбуд». Добротну продукцію видають для новобудов заводи будівельних матеріалів, залізобетонний, цегельний.

Багато зроблено для впорядкування міста. На річці Берді споруджено водосховище місткістю 18 млн. кубометрів. У місті діє понад 90 км водопровідної мережі — це майже в 11 разів більше, ніж у 1913 році. Озеленено 107 га нових площ.

Місто має широку торговельну мережу: 134 крамниці, 30 їдалень,5 чайних і кафе, 4 ресторани, 5 магазинів «Кулінарія», 110 підприємств і майстерень побутового обслуговування. Поліпшилося медичне обслуговування трудящих. Всього в місті — 4 лікарні на 1265 ліжок, міська поліклініка з 36 лікувальними кабінетами, 21 лікарняна дільниця, 26 фельдшерських і 5 акушерських пунктів, частина яких розташована на великих підприємствах. На заводі «Азовкабель» робітників обслуговує медично-санітарна частина, що має стаціонарне лікувальне відділення. В Бердянську є дитяча поліклініка та лікарня на 120 місць. 1969 року в закладах охорони здоров’я працювало понад 2 тис. медичних працівників, у т. ч. 276 лікарів. Серед них — широко відомі хірурги Г. К. Добросердова, О. Я. Мелай, П. Л. Дмитрук, та інші. Головний лікар міста Й. Й. Гесик удостоєний звання заслуженого лікаря УРСР і нагороджений орденом «Знак Пошани».

Бердянськ широко відомий як курортне місто. Санаторії «Бердянськ» і «Азов», дві дитячі здравниці — добре обладнані лікувальні заклади з кваліфікованим медичним обслуговуванням. Великою популярністю користуються 3 будинки відпочинку, профілакторії заводу «Азовкабель» та облавтотресту, пансіонат залізничників. Всього у здравницях Бердянська 1969 року лікувалось і відпочивало понад 30 тис. чоловік. У десяти піонерських таборах, розташованих на узбережжі моря, відпочивають тисячі школярів. У 40 дитячих дошкільних закладах виховувалося 6 тис. наймолодших мешканців міста.

Зростає і удосконалюється мережа шкіл. У 1969/70 навчальному році в 11 масових середніх, музичних, вечірніх та заочних, а також 4 восьмирічних і 5 початкових школах навчалося 14 тис. учнів і працювало 600 вчителів. Серед них чимало майстрів педагогічної справи: заслужені вчителі школи УРСР — О. Д. Хоминська, В. А. Рудик; є багато відмінників народної освіти, 5 педагогів відзначені орденами й медалями.

У жовтні 1943 року відновилися заняття в педагогічному інституті. 1969/70 навчального року на стаціонарі й заочному відділі інституту навчалося 2,6 тис. студентів. Майбутніх педагогів озброювали знаннями професор В. П. Портянко, шістнадцять кандидатів наук, понад 300 спеціалістів. Близько тисячі юнаків і дівчат здобували освіту в машинобудівному технікумі, фельдшерській школі, медичному училищі та технікумі виноградарства. У шести училищах системи професійно-технічної освіти навчалося близько 2,5 тис. молоді.

В Бердянську є 14 клубів, 3 палаци культури, 5 державних кінотеатрів, 70 кіноустановок; у гуртках художньої самодіяльності беруть участь 5 тис. чоловік. Президія Укрпрофради присвоїла звання народних 5 самодіяльним художнім колективам. Бердянці добре знають директора Будинку культури ім. Калініна, заслуженого працівника культури УРСР М. Г. Таратонова, викладача музичної школи В. П. Сваричевську, заслуженого працівника культури УРСР балетмейстера А. К. Саркисяна, бібліотекаря Л. Ф. Таратонову, народних умільців О. І. Куншенка і С. Нікітіна.

У фондах обласного художнього музею ім. Бродського — 880 творів живопису, графіки, скульптури. У місті створено музей сім’ї Ульянових. Багаті експозиції краєзнавчого музею привертають увагу тисяч відвідувачів.

До послуг трудящих міста — 66 бібліотек, книжковий фонд яких перевищив 1,2 млн. томів. Щодня до міста надходить 72 тис. примірників газет, щомісяця — 79 тис. примірників журналів.

Активно працює організація товариства «Знання», яка налічує понад тисячу членів. Вони читають близько 8 тис. лекцій на рік. При товаристві успішно працюють 4 народні університети: технічних знань і передового досвіду, здоров’я, педагогічних знань, пропаганди радянського права. Ними охоплено 1,1 тис. чоловік.

Сприятливі умови створені для занять фізкультурою і спортом. В місті є два стадіони, сім спортивних залів. Працює дитяча спортивна школа, яку 1969 року відвідувало 450 чоловік. Сотні бердянців відвідують секції морського та парашутного клубів. Підготовлено 18 майстрів спорту, 307 спортсменів першого розряду, 5 спортсменів стали чемпіонами України 1969 року, 3 — призерами Спартакіади народів СРСР.

З історією Бердянська тісно пов’язане життя багатьох видатних діячів. Уродженець міста — О. О. Галкін, нині відомий фізик, член-кореспондент АН УРСР. Він сконструював унікальні низькотемпературні радіоспектрометри і пристрої для дослідження ядерного магнітного резонансу. Уродженцем Бердянська б Т. А. Зіньківський (1861—1891) — український письменник, автор прозових, поетичних, публіцистичних і літературно-критичних творів, виданих в 2-томах під назвою «Писання». У місті народився І. І. Бродський (1884—1939) — видатний художник, перший президент Академії художеств СРСР, учень і друг І. Ю. Рєпіна. Він автор портретів В. І. Леніна, багатьох полотен на революційну тематику. Український радянський етнограф і письменник В. Г. Кравченко (1862—1945) народився в сім’ї бердянського робітника. Він записав велику кількість зразків народної поетичної творчості різних жанрів, є автором збірки оповідань «Буденне життя». О. Г. Сластіон (1855—1933) — відомий український художник, мистецтвознавець і етнограф — теж народився в Бердянську. Навчався у петербурзькій Академії мистецтв, створив серію ілюстрацій до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», галерею портретів українських кобзарів, автор картин «Маруська», «На Січ», «На жнивах». Особливу цінність мають дослідження Сластіона про творчість українських кобзарів. Д. М. Мова (справжнє прізвище Петров) — український співак і драматичний актор — теж з Бердянська. З містом пов’язане й ім’я О. П. Грядунової (народилася 1902 року) — українського майстра народного декоративного розпису на кераміці. Її твори з успіхом експонувалися на республіканських, всесоюзних та зарубіжних виставках народного і декоративного мистецтва.

У Бердянську в різні часи побували поет В. А. Жуковський, письменники В. Г. Короленко, К. Г. Паустовський, М. О. Островський, В. П. Беляев. 1911 року майже три місяці тут лікувалися мати та сестра В. І. Леніна — Марія Олександрівна та Ганна Іллінічна Ульянови, з якими, перебуваючи за кордоном, листувався Володимир Ілліч.

На початку 1969 року пленум міського комітету партії схвалив план розвитку Бердянська на майбутні роки, яким охоплено широке коло питань щодо організації виробництва і праці, розвитку техніки і технології, культурно-масових заходів, охорони здоров’я, підвищення народного добробуту, житлово-комунального будівництва, побуту і відпочинку, підготовки кадрів, ідеологічної роботи тощо.

Розширюється будівництво нових та реконструкція існуючих підприємств. Згідно з генеральним планом розвитку Бердянська триває подальша його забудова, молодіють старі квартали міста.

Волею партії, працею народу Бердянськ в соціалістичну добу перетворився на велике індустріальне, культурне і курортне місто.

М. І. БЕССАРАБ, С. В. ТРИКОЗЕНКО
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера Б

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: alga, Bing [Bot], Bogdan Mishchenko, D_i_V_a, Google [Bot], Google Adsense [Bot], Vitaly Savitar