Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

БІЛОПІЛЛЯ, місто, Сумська область, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3967
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2290 раз.
Подякували: 822 раз.
Стать: Жінка

БІЛОПІЛЛЯ, місто, Сумська область, Україна

Повідомлення АннА » 02 грудня 2016, 17:42

Зображення
БІЛОПІЛЛЯ – місто Сум. обл., райцентр. Розташов. на р. Вир (прит. р. Сейм, бас. Дніпра). Залізнична ст. Нас. 19 тис. осіб (1998).
Тер. сучасного Білопілля була заселена у 2–6 ст. племенами доби черняхівської культури. За часів Київської Русі наприкінці 11 ст. виникло укріплене місто Вир, яке відігравало роль форпосту в боротьбі з кочовиками. Вперше згадується в «Повчанні» Володимира Мономаха під 1096. 1239 місто спустошене під час монголо-татарської навали. В серед. 16 ст. у цій місцевості з’являються пости рос. служилих людей – військ. сторужі. Одну з них (2-гу путивльську) було встановлено біля Вирського городища. Інтенсивне заселення місцевості почалося в 17 ст. 1672 на місці давнього Вира бєлгородський воєвода Ромодановський збудував фортецю, поблизу якої оселялися задніпровські переселенці. Нове поселення отримало назву – Крига – від назви річки, що протікала неподалік (під цією назвою воно згадується в «Літописі Самовидця» за 1678). Назва Білопілля трапляється в документах поч. 80-х рр. 17 ст. Походить від назви однойменного м-ка на Брацлавщині (нині с. Білопілля Козятинського р-ну Він. обл.), звідки 1672 прийшли перші козаки – переселенці. У 18 ст. Б. – сотенне м-ко Білопільської сотні Сумського полку. Після ліквідації полкового устрою з 1765 по 1780 входило до Слобідсько-Української губернії, з 1780 до 1796 – Харківського намісництва, з 1835 – Харківської губернії.
Наприкінці 19 – поч. 20 ст. діяло Білопільське Богородичне братство, статутним завданням якого була боротьба з різними проявами сектантства (див. Секта релігійна).
В 1920-х рр. збудовано комбікормовий та ливарно-мех. з-ди. Райцентр від 1923. У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 Б. було окуповано гітлерівцями від 7 жовт. 1941 до 1 верес. 1943.
Гол. напрямами сучасного пром. розвитку міста є харчова й маш.-буд. галузі пром-сті. 1991 в місті засновано Боголюбський чол. монастир.
Уродженцями міста є філософ, літ. критик, публіцист М.О.Антонович (1835–1918), педагог і письменник А.Макаренко, укр. поет О.Олесь.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3967
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2290 раз.
Подякували: 822 раз.
Стать: Жінка

Re: Білопілля, місто, Сумська область, Україна

Повідомлення АннА » 02 грудня 2016, 18:02

ВИР археологічна пам’ятка – давнє місто на лівому березі р. Вир (прит. Сейму, бас. Дніпра), у гирлі її прит. р. Крига. Нині тут розташов. м. Білопілля.
Вперше Вир згадано в Iпатіївському літописі під 1113. Місто складалося з дитинця (1,5 га), що займав високий (15–18 м) мис лівого берега р. Крига, та «окольного міста» («острога»), до якого прилягав відкритий посад (7–10 га).
Згадується в літописах під 1147, 1160, 1161 у зв’язку з боротьбою проти половців та феод. усобицями на пд. землях Давньої Русі як центр однойменної волості між верхів’ями річок Сула та Сейм (пл. – понад 8 тис. км 2), що у 12 ст. не раз переходила з рук в руки.
1159–62 – столиця уділу Iзяслава Давидовича.
Надалі разом з Курським Посейм’ям Вир входив до складу Новгород-Сіверського князівства. Відігравав важливу роль у системі оборони пд.-сх. кордонів Русі, контролюючи «степовий коридор» – прохід у половецький степ.
Знищене 1239 під час монголо-татарської навали.
Локалізоване богословом та істориком Філаретом (Гумілевським) у серед. 19 ст.
Досліджувалося Богусевичем (1958–59) та Приймаком (1985–93); загалом в різних частинах городища розкопано бл. 800 м2. Виявлено рештки житлових та виробничо-госп. споруд, зафіксовано сліди залізоробного, ковальського, ювелірного, кісткорізального ремесел.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 3967
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2290 раз.
Подякували: 822 раз.
Стать: Жінка

Re: БІЛОПІЛЛЯ, місто, Сумська область, Україна

Повідомлення АннА » 09 липня 2017, 16:22

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Білопілля — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване за 45 км від м. Сум; залізнична станція. Через місто проходить автошлях Суми — Новгород-Сіверський. Населення — 18 884 чоловіка.

Територія сучасного Білопілля була заселена ще у 11—VI ст., про що свідчить виявлене археологами поселення черняхівської культури. За часів Київської Русі виникло укріплене місто Вир, яке відігравало роль форпоста в боротьбі з кочівниками. Про нього згадується в літописі за 1111 ріку зв’язку з походом переславського князя Володимира Мономаха проти половців, 1239 року його спустошили й спалили монголо-татари. В середині XVI ст. у цій місцевості з’являються пости російських служивих людей — військові сторожі. Одну з них, 2-гу путивльську, було встановлено біля Вирського городища.

Інтенсивне заселення місцевості почалося в середині XVII ст. В 1672 році бєлгородський воєвода князь Ромодановський на старому Вирському городищі збудував фортецю, навколо якої селилися задніпрянські переселенці. Першу свою назву — Крига — поселення дістало від річки. Під цією назвою, що довго зберігалася в народі, воно згадується в деяких історичних джерелах, наприклад, у літописі Самовидця за 1687 рік. Друга назва — Білопілля трапляється в документах початку 80-х років XVII століття. Вона походить від однойменного містечка на Брацлавщині, звідки прийшли перші переселенці. Білопільська фортеця була добре укріпленою. Її оточував рів завглибшки 8 і завширшки 10 метрів. На високому валу було зведено дубову стіну з 9 баштами. Переважна маса населення проживала у посаді, який був укріплений дубовою стіною з 13 баштами і ровом завглибшки 6 і завширшки 8 метрів.

Майже 100 років своєї історії Білопілля, як і інші міста Слобожанщини, розвивалось у специфічних умовах поєднання військової сторожової служби з землеробством і промислами (гуральництво, млинарство тощо). Захоплення козацькою старшиною земельних угідь рядових козаків поглиблювало соціальну диференціацію. Частина козаків потрапляла в залежне становище від козацької старшини. За даними перепису 1732 року, в Білопіллі налічувалося 392 козаки, 2122 підпомічники, 60 підсусідків.

Остаточне скасування сторожової служби і розформування слобідських козацьких полків 1765 року помітно позначилося на становищі Білопілля. Воно було сотенним містечком Сумського козацького полку, а з 1765 до 1780 року входило до складу Слобідсько-Української губернії, з 1780 до 1796 — Харківського намісництва, з 1796 — знову Слобідсько-Української губернії (з 1835—Харківської).

Після ліквідації полкового устрою сталися важливі соціальні зміни. Козаків, підпомічників було позбавлено козацьких привілеїв і перетворено на військових обивателів, які стояли близько до державних селян. Тільки незначна частина, найбільш заможна, могла перейти в купецький і міщанський стани.

У середині XVIІІ ст. поряд з землеробством значного розвитку набувають в Білопіллі ремісництво, промисли й торгівля. 1780 року тут налічувалося 7 цехів. В 1786 році найбільші цехи — ткацький і чоботарський мали 324 ремісники. Найпоширенішими промислами, як і раніше, були млинарський і гуральницький. 1781 року у Білопіллі налічувалося 65 гуралень, 46 вітряних і 26 водяних млинів. Місто стає важливим торговельним пунктом. Тут щорічно відбувалися 3 ярмарки. Товари доставлялись з Путивля, Курська, Воронежа, Бєлгорода, Тули, Сум, Полтави.

Наприкінці XVІІІ ст. у місті проживало 6897 чоловік, з яких військових обивателів було 5471, міщан разом з цеховими 570, купців 78, дворян 53, поміщицьких селян 63 чоловіка, решта — духівництво, чиновники, військові тощо.

За феодально-кріпосницького ладу майже не розвивались охорона здоров’я, народна освіта. Один лікар в умовах антисанітарії, забобонності населення мало що міг зробити. Епідемії косили жителів. Від холери 1831 року померло 112, а 1848 — 256 чоловік. За переписом 1732 року в чотирьох парафіяльних школах Білопілля навчалося 7 школярів. 1812 року відкрили міське парафіяльне училище, яке з перервами проіснувало до 1858 року. Контингент учнів щоразу змінювався. В 1812 році навчалися 53 хлопчики, а в 1814 — лише 17. 1844 року в ньому було 72 учні, а в 1853— 22. Такий стан свідчив про те, що переважна більшість населення не могла здобувати освіту через нестатки й злидні.

Про благоустрій Білопілля власті не дбали. З самого початку його забудовували відповідно до потреб оборони, на планування ж довго не звертали уваги. Зводили переважно дерев’яні будівлі. Страшним лихом були часті пожежі. З 1852 по 1862 рік сталося 35 пожеж.

Державні селяни, які переважали серед населення міста, згідно з указами від 18 січня й 24 листопада 1866 року зберігали свої попередні наділи. Викуп до 1885 року для них не був обов’язковим, і тому доводилося сплачувати оброчний податок. Якщо державні селяни Сумського повіту в середньому мали 2,3 десятини на ревізьку душу, то наділ білопільських селян складав 1,6 десятини. Звідси хронічне безземелля і малоземелля селянського населення Білопілля.

Соціально-економічні зрушення, викликані реформою 1861 року, не одразу позначилися на житті Білопілля. Проте розвиток капіталізму в країні, хоч і повільно, але неминуче втягував місто в сферу капіталістичних відносин. Цьому сприяло спорудження Курсько-Київської залізниці (1869 р.).

Дальший значний крок у своєму розвитку зробило ремісницьке виробництво. 1881 року в місті було 624 ремісники. Налічувалося 34 види різних ремесел. Найбільшого розвитку досягло виготовлення чобіт і тулупів, чим славились білопільські ремісники далеко за межами міста. З’явилися перші підприємства фабрично-заводської промисловості. Проте вони так й не вийшли за межі дрібного напівкустарного виробництва, тісно пов’язаного з сільським господарством. У 80-х рр. XIX ст. в місті працювали 3 цегельні, 3 салотопні, 2 свічко-сальні заводи. На них було зайнято до 100 робітників. Значним було круп’яне виробництво. 5 крупорушок за рік виготовляли 10 тис. пудів крупи. На початку XX ст. тут були пивоварний, механічний, чавуноливарний, цегельний заводи, 6 шкіряних підприємств.

Економічний розвиток країни в цілому, міста зокрема, обумовив деякий розвиток охорони здоров’я, освіти тощо. На початку XX ст. у Білопіллі були лікарня на 20 ліжок, амбулаторія, де працювали 2 лікарі, 5 фельдшерів. В місті працювало двокласне жіноче училище, 5 церковнопарафіяльних шкіл, ремісниче училище, засноване земством, жіноча й чоловіча гімназії, кілька приватних шкіл. Початкові школи тулилися в непристосованих для навчання приміщеннях, відчувалась гостра нестача вчителів. В гімназіях учились діти купців, заможних міщан і селян. Через нестатки, злиденне життя далеко не всі діти трудящих могли здобувати навіть початкову освіту.

Місто було вкрай занедбаним: вулиці майже не освітлювались і не впорядковувались. Коштом жителів утримувалися поліцейська й пожежна команди, кілька навчальних закладів тощо. Заможна верхівка Білопілля, яка засіла в міській думі і сільській управі, розподіляла кошти, враховуючи, найперш власні інтереси. Показово, що на утримання поліції і поліцейських чинів витрачалося 10 129 крб., а на охорону здоров’я — тільки 3439 карбованців.

Купецька верхівка, духівництво, заможне міщанство, куркулі чинили запеклий опір всьому, що хоч якоюсь мірою порушувало старий уклад життя. Навіть ідея посадити громадський міський сад натрапила на опір місцевого купецтва, що вбачало в цьому намір «підірвати моральність молоді». Зате будівництво шинків вважалося «моральною» справою.

За даними 1914 року, в місті проживало 21 796 чоловік. Як і раніше, більшість серед них становили селяни — 62,3 проц. Трудящі міста— основне його населення— були позбавлені будь-яких політичних і громадських прав, терпіли економічний гніт. В тяжких умовах доводилося працювати на дрібних підприємствах. Доля робітника цілком залежала від сваволі підприємця. На крупорушках робочий день тривав 12 годин на добу, а платили від 7 до 9 крб. щомісяця. Особливо нестерпними були умови праці на шкіряних підприємствах. Не краще жилося й залізничникам. Працюючи щодня по 14 годин, вони одержували в середньому 15—20 крб. на місяць.

Трудящі ставали на шлях революційної боротьби. Вони сприймали ідеї революційної соціал-демократії, які з початку XX ст. стали повсюдно поширюватись через листівки, агітаційно-пропагандистську діяльність соціал-демократичних гуртків. У Білопіллі революційну пропаганду вів місцевий гурток, створений 1905 року. Одним з активних його учасників був уродженець міста Д. І. Манжара; пізніше — один з керівників боротьби трудящих Казахстану за Радянську владу.

У буремні дні російської буржуазно-демократичної революції 1905—1907 років першими в місті виступили залізничники, приєднавшись до Жовтневого всеросійського політичного страйку. Виступ розпочався 10 жовтня і тривав до 21 жовтня 1905 року. Другий страйк вибухнув 11 грудня. Цього дня відбулася демонстрація 6 тис. залізничників, робітників підприємств і селян. Страйк на станції Білопілля продовжувався до 22 грудня 1905 року. Після його придушення почалися поголовні обшуки й арешти. Були звільнені з роботи й заарештовані організатори страйку І. Вальтер, І. Безпальний, О. А. Костюков, А. Крушинський, Є. Сіренко, І. Татаренко та багато інших.

Після поразки революції у роки реакції революційна робота серед залізничників не припинялась. У грудні 1907 року на станції Білопілля утворився робітничий гурток. В місті розповсюджувалися листівки, 1911 року відбулося заворушення учнів ремісничого училища, які протестували проти деспотизму начальства.

Перша світова війна важким тягарем лягла на плечі трудящих. В Білопіллі за один рік війни чоловіче населення зменшилось на 3445 чоловік. 1167 родин позбулися своїх годувальників. Швидко зростали ціни на продукти харчування.

Звістка про повалення самодержавства викликала піднесення серед населення Білопілля. Відбувалися мітинги, демонстрації, трудящі вимагали миру, землі.

З радістю зустріли трудящі повідомлення про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. На масових зборах 8 грудня 1917 року білопільські залізничники відповіли протестом на вимогу буржуазно-націоналістичної Центральної ради припинити доставку хліба Радянській Росії. Транспорти з хлібом та іншими продуктами без затримки відправлялися до Москви і Петрограда.

Складність боротьби за Радянську владу в Білопіллі пояснювалась нечисленністю робітничого класу в місті. Опорою робітників став Перший московський червоногвардійський загін особливого призначення під командуванням А. О. Знаменського, який наприкінці грудня 1917 року прибув на станцію Ворожба, щоб допомогти робітникам і селянській бідноті розгромити контрреволюцію. В цей час до рідного міста повернулося багато солдатів-фронтовиків, настроєних по-більшовицькому. Вони також активно включилися у боротьбу проти націоналістів. 31 грудня 1917 року було встановлено Радянську владу, створено ревком, який 13 січня 1918 року поступився обраній Раді робітничих і селянських депутатів. Першим головою Білопільської Ради обрали селянина-бідняка П. Т. Макаренка.

Радянське будівництво було перервано вторгненням на Україну австро-німецьких загарбників. З наближенням їх у місті спалахнув контрреволюційний заколот, на придушення якого були кинуті частини 5-ї радянської армії. На початку квітня 1918 року Білопілля окупували кайзерівські війська. Міська буржуазія, спираючись на окупантів, стала відновлювати старі порядки. В місті лютував терор. Трудящі Білопілля боролися проти окупантів. Залізничники приєднались до липневого страйку 1918 року, населення саботувало розпорядження окупантів, йшло в партизанські загони. Під час відступу австро-німецьких військ Білопілля захопили загони буржуазно-націоналістичної Директорії.

У січні 1919 року Білопілля було визволене Червоною Армією. Зразу ж після вступу загону радянських військ на мітингу обрали ревком. 26 лютого на об’єднаному міському і волосному з’їзді Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів було обрано волвиконком. Фракція більшовиків у ньому налічувала 12 чоловік і 3 співчуваючих комуністам.

В серпні—вересні в районі Білопілля розгорнулися запеклі бої з наступаючими денікінськими військами. Двічі Білопілля переходило з рук у руки. Після відступу частин Червоної Армії в місті залишилась група підпільників-комуністів у складі Ф. Пугача, Г. Русака, М. Скоробагатька, В. Гевлича. Вони організували партизанський загін, який діяв у районі Вири — Білопілля. В боях з денікінцями героїчно загинули М. Скоробагатько і Ф. Пугач.

27 листопада 1919 року частини Червоної Армії визволили Білопілля. Було відновлено Радянську владу. Ревком успішно здійснив мобілізацію транспортних засобів і забезпечення продовольством частин Червоної Армії, які проходили містом. Невдовзі дала струм електростанція, запрацювали млини, відкрилися лікарня, амбулаторія. Все населення міста і волості мобілізували заготовляти паливо. Вживалося заходів до обліку нетрудових господарств, розподілу поміщицьких земель і підготовки до посівної кампанії. На кінець березня 1920 року Білопільський ревком передав владу обраному на з’їзді Рад виконкому.

Керівною і спрямовуючою силою в радянському будівництві була партійна організація Білопілля. На липень 1920 року в її лавах налічувалося 12 членів і 23 кандидати у члени партії. Секретарем парткому був І. Г. Руков. Створюється комсомольська організація. На 24 липня вона об’єднувала 7 членів, на 4 вересня — 23.

У вересні 1920 року на заклик поповнити лави Червоної Армії тільки за один день добровольцями записалися понад 50 чоловік. Вони виявили бажання негайно вирушити на фронт.

Після закінчення громадянської війни створилися більш сприятливі умови для дальшого розвитку господарства, будівництва нового життя. Селянські господарства міста відновили свої довоєнні посівні площі, збільшили посіви озимої пшениці і технічних культур. Відродилися промисловість і сільське господарство, зростала торгівля. На початку 1924 року в місті вже працювали майстерні ремонту землеробських машин і знарядь, два млини, дві крупорушки, хлібопекарня, 4 майстерні для виробництва дубильного шкіряного товару, 19 чоботарських і 7 кравецьких майстерень.

Сталися зрушення в галузі охорони здоров’я, освіти, культури. Значно поліпшилось в порівнянні з дореволюційним часом медичне обслуговування населення. Було розширено лікарню до 35 ліжок, працювала амбулаторія. В медичних закладах трудилися 22 чоловіка медперсоналу. 1925 року в 3-х початкових і 3-х семирічних школах навчалося 2 тис. дітей, працював 61 учитель. У школі фабзавучу набували спеціальну освіту 72 учні. В місті відкрили дві школи ліквідації неписьменності, в яких навчалося 1925 року 62 чоловіка. Осередками культури стали міська бібліотека, яка налічувала 5620 книжок, народний будинок, кінотеатр.

В роки соціалістичної індустріалізації у Білопіллі розгорнулись значне промислове будівництво, кооперування кустарного виробництва. Реконструювались старі підприємства, будувались нові. На базі крупорушки створено крупзавод, який виробляв за добу 95—100 тонн крупи. Були побудовані комбікормовий завод, засолзавод, значно розширені та реконструйовані паровозне та вагонне депо станції Білопілля. 1933 року став до ладу ливарно-механічний завод, згодом перетворений на машинобудівний, який виготовляв устаткування для цукрової і харчової промисловості. Розгортався процес кооперування кустарів. У 1928— 1929 рр. було тільки 2 промислові артілі, які об’єднували 58 чоловік, а в 1930—1931 рр. —10 артілей (2199 чоловік). 1932 року питома вага соціалістичного сектору в промисловості Білопільського району становила 97,8 проц., що свідчило про фактичне завершення соціалістичних перетворень у промисловості.

Трудящі Білопілля взяли активну участь у перебудові сільського господарства. Райком партії мобілізував колективи промислових підприємств і радянських установ, комуністів і комсомольців міста на здійснення колективізації у районі. В червні 1931 року в села було направлено 150 членів партії і комсомольців. Широко практикувалась шефська допомога міських організацій молодим колгоспам. Колективізація здійснювалась і в самому місті, половина населення якого була зайнята в землеробстві. В 1929—1930 рр. спочатку виникає 9 ТСОЗ’ів. Протягом 1932 року на основі ТСОЗ’ів у місті створено 4 колгоспи. 1931 року створюється Білопільська МТС1 2, яка відіграла важливу роль в організації, зміцненні та дальшому господарському розвитку колгоспів. На жовтень 1932 року в ній налічувався 31 трактор.

На кінець 30-х років міські колгоспи зміцніли, добились успіху у розвитку землеробства, налагодженні заможного й культурного життя колгоспників. Значні досягнення мав колгосп ім. Чапаева. 1940 року він домігся найвищої в районі врожайності зернових — 120 пудів з га; молочна ферма колгоспу в 1939 й 1940 рр. була учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Колгоспники одержали на трудодень по 5 крб. 16 коп. грошима, по 5 кг. хліба.

В роки соціалістичних перетворень зростали ударництво, стахановський рух. Завдяки успіхам у соціалістичному змаганні круп’яний завод перетворився на краще підприємство цієї галузі у Радянському Союзі. Широко розгорнувся кривоносівський рух серед залізничників депо станції Білопілля. 1940 року депо завоювало перехідний Червоний прапор Наркомату шляхів сполучення. Виросли сотні передовиків соціалістичного виробництва, відомими стали імена машиністів-кривоносівців М. І. Пономаренка, С. Л. М’атвієнка та інших.

Докорінно поліпшилося медичне обслуговування, розвивалася освіта, зростала культура трудящих Білопілля. Вже напередодні війни в місті діяли дві лікарні на 60 ліжок, дві поліклініки, пологовий будинок, рентгенкабінет; 3 дитясел, 3 дитячі садки. В місті працювали 86 медпрацівників з вищою й середньою освітою. Величезним досягненням була цілковита ліквідація неписьменності. Працювали 5 середніх, одна семирічна і дві початкові школи, в яких навчалося 4 тис. учнів, а педагогічний колектив налічував 200 чоловік. З спеціальних навчальних закладів були: педагогічне училище ім. А. С. Макаренка, медичне і залізничне училища (останнє створене на базі ФЗУ). Культурні запити населення міста задовольняли будинок культури на 400 місць, 2 кінотеатри на 500 місць, кілька робітничих клубів, будинок учителя, палац піонерів. Міська бібліотека мала 20 тис. книжок.

Напад фашистської Німеччини на Радянський Союз перервав мирну творчу працю радянських людей. Коли нависла небезпека окупації міста, більшість підприємств і установ було евакуйовано в глибокий тил.

Після запеклих боїв частини 40-ї армії Південно-Західного фронту наприкінці вересня 1941 року спинили наступ ворожих військ на лінії Білопілля— Лебедин — Шишаки — Красноград — Новомосковськ. Кілька днів жорстокі бої точилися на підступах до Білопілля. 7 жовтня 1941 року частини Червоної Армії залишили місто. Настали тяжкі дні фашистської окупації. Фашисти прирекли населення міста на голод, вимирання. Школи, навчальні та культурно-освітні заклади не працювали. Всі приміщення медичних закладів були зайняті фашистами під квартири, районний будинок культури перетворили на стайню, кінотеатр — на гараж. Насильства, катування, розстріли стали звичайним явищем. У Білопіллі за часів окупації фашисти вбили 130 чоловік. Сотні жителів зазнали катувань, ув’язнення, 942 чоловіка вигнали на каторжні роботи до Німеччини. Серед розстріляних були М. П. Баня — робітник-залізничник, активний організатор колгоспного руху, М. І. Пономаренко — машиніст депо, депутат міськради, С. І. Ісакович — учитель та ін.

Білопільці не корилися окупантам, чинили опір ворогові, саботували заходи окупаційних властей, допомагали партизанам тощо. В місті діяв підпільний райком ЛКСМУ, очолюваний Л. Т. Сердюк. Комсомольці-підпільники Л. Петренко, І. Подобрій передавали партизанам цінну інформацію про розташування складів ворога, пересування військ, вели агітаційну роботу.

Відчуваючи свою неминучу поразку, фашистське командування 1 вересня 1943 року видало наказ про поголовну евакуацію населення Білопілля. Тільки навальний наступ частин Червоної Армії зірвав ворожий план. Долаючи шалений опір німецько-фашистських військ, частини 141-ї стрілецької дивізії, підтримані 121-ю стрілецькою дивізією під командуванням генерал-майора І. І. Лодигіна, 3 вересня оволоділи Білопіллям.

За період окупації й під час відступу фашисти знищили й спалили 117 будинків, 20 складських приміщень. На руїни були перетворені всі промислові підприємства, будинки адміністративних, освітніх закладів. Збитки, заподіяні фашистськими загарбниками тільки міському господарству, становили велику суму — 57 696 165 карбованців.

З перших днів визволення Білопілля почалося його відрождення. Партійна організація мобілізувала робітників всіх професій, все населення для термінового налагодження роботи залізничного транспорту — і через 7 днів після визволення станція Білопілля без затримки пропускала ешелони на фронт. З глибоких тилових районів почали надходити устаткування, верстати. Вже восени 1943 року стала до ладу хлібопекарня, відкрились крамниці, почалися заняття в середній і двох семирічних школах, у тимчасових приміщеннях запрацювали поліклініка й театр. За рік після визволення міста було відбудовано й пущено першу чергу машинобудівного заводу, вальцьовий млин, цегельний завод, на 90 проц. відбудовано маслозавод. Підводилася з руїн MTС. Вже восени 1943 року вона одержала від держави 17 тракторів, які працювали в колгоспах.

Трудящі міста активно збирали кошти у фонд оборони країни. Разом з трудівниками району вони внесли 1 800 тис. крб. на побудову танкової колони. Довгожданий День Перемоги був великим святом для білопільців, які разом з усім радянським народом самовіддано працювали й героїчно билися на фронтах. 2986 чоловік громили ворога в лавах Червоної Армії, 950 з них віддали своє життя, захищаючи незалежність Батьківщини, 2034 були відзначені Вітчизною бойовими нагородами.

Натхнені перемогою у Великій Вітчизняній війні, трудівники Білопілля з подвійною енергією взялися втілювати в життя план першої післявоєнної п’ятирічки. На промислових підприємствах, у колгоспах розгорнулося масове соціалістичне змагання. Передовики вагонного депо — токар П. І. Мироненко, коваль Г. С. Пархоменко, електрозварювальник В. І. Мацько та інші виконали п’ятирічні плани за 2—3 роки. Колектив машинобудівного заводу завершив п’ятирічний план випуску валової і товарної продукції за 3 роки і 8 місяців — 1 вересня 1949 року. В ході відбудови завод був оснащений новітньою технікою, його колектив освоїв виробництво нових видів продукції. Нарощували виробництво райхарчокомбінат, промислові артілі, які виготовляли швейні вироби, меблі тощо. Всі промислові підприємства міста достроково виконали п’ятирічку.

Переборюючи труднощі, зокрема посуху 1946 року, відроджувалися колгоспи. Колгосп ім. Чапаева один з перших у районі 1947 року, повністю виконавши план з усіх видів державних поставок, здав 4920 надпланових пудів зерна, 1872 пуди картоплі. Цьому сприяла допомога держави машинами, кредитами, будівельними матеріалами. Тільки з 1948 по 1950 рік Білопільська МТС одержала 33 трактори та іншу сільськогосподарську техніку.

За роки четвертої п’ятирічки відбудували будинок культури, двоповерховий корпус педагогічного училища. Побільшало медичних закладів. Почали діяти пологове відділення та фізіотерапевтичний кабінет. Запрацювали санітарна і протималярійна станції, дитяча консультація, протитуберкульозний диспансер, молочна кухня. На початку 1950 року відбулося об’єднання всіх лікувальних закладів міста, включаючи амбулаторію селища Ворожби, в одну лікарню. Все це значно поліпшило медичне обслуговування трудящих. У 1948 році міськвиконком асигнував 115 тис. крб. на благоустрій міста.

Головними напрямками промислового розвитку міста, які визначилися в 50— 60-х рр., ставали харчова й машинобудівна галузі промисловості. Стали до ладу сирзавод, ремонтно-механічний завод. Розширювалися й оснащувалися новою технікою підприємства.

Впровадження нової техніки, нова система планування й економічного стимулювання зумовили серйозні зрушення в розвитку промислового виробництва. Під час восьмої п’ятирічки удвічі збільшилось виробництво меблів, на 46 проц. молочної й харчової продукції, на 35 проц. продукції машинобудування.

Трудящі розгорнули соціалістичне змагання за дострокове виконання планів дев’ятої п’ятирічки. Промислове виробництво в 1972 році порівняно з 1965 роком зросло на 159,9 проц., продуктивність праці на 113 проц. Провідним підприємством міста є машинобудівний завод. Його вироби широко відомі в нашій країні, експортуються до багатьох зарубіжних країн.

Важливі зміни відбулися в сільськогосподарському виробництві. В середині 50-х років було створено радгосп «Победа», до якого влилися два міські колгоспи (третій ввійшов до складу радгоспу «Білопільський» з центром у Ворожбі), 1960 року він став підлягати Міністерству охорони здоров’я CPСP, а з 1970 року — підпорядкований Міністерству медичної промисловості СPCP. Радгосп спеціалізується на вирощуванні лікарських рослин — м’яти перечної, ромашки аптечної, валер’яни лікарської, подорожника, маку маслянистого. В радгоспі 4245 га сільськогосподарських угідь, в т. ч. 3245 га орної землі. Є 36 тракторів, 8 комбайнів, 20 автомашин. За 1966—1970 рр. радгосп виростив 2660 тонн лікарської сировини, планом дев’ятої п’ятирічки передбачається збільшити її виробництво до 4145 тонн.

За успіхи, досягнуті у виконанні соціалістичних зобов’язань на честь ленінського ювілею, ряд колективів і велика група передовиків — переможців змагання— включено до Ленінської книги трудової слави. Серед них: токар машинобудівного заводу М. О. Лева, столяр меблевої фабрики О. М. Литвиненко, робітниця цегельного заводу А. А. Приходько та інші.

Партійні і радянські організації Білопілля приділяли багато уваги поліпшенню добробуту трудящих, розвитку охорони здоров’я, освіти, культури, благоустрою міста. Рік у рік зростало житлове будівництво. Тільки з 1966 по 1971 рік здано в експлуатацію 8,3 тис. кв. метрів. Державний житловий фонд у місті за післявоєнні роки виріс у 3 рази. В 1972 році побудовано індивідуальних житлових будинків площею 1597 кв. метрів. Поліпшилось комунальне обслуговування населення. Здійснюється газифікація міста: тільки 1972 року газифіковано понад 800 квартир. 17 автобусних маршрутів зв’язують Білопілля з населеними пунктами району, кількома містами Сумської області.

З медичних закладів у місті працюють поліклініка, лікарня на 240 ліжок, пологовий будинок, 3 аптеки, 2 дитячі садки і 2 ясел. Крім цього, на станції Білопілля є лінійна лікарня, дитячий садок і ясла. Дедалі більше розгортається будівництво медичного містечка. Коли його завершать, кількість лікарняних ліжок зросте до 450.

Великих успіхів досягли трудящі Білопілля в галузі освіти. В місті працюють 4 середні, дві 8-річних школи, школа-інтернат, 2 школи робітничої молоді і заочна школа. В них навчається понад 4 тис. учнів. У школах трудиться великий педагогічний колектив — близько 300 учителів.

В. С. Вербицький, Н. К. Іващенко і О. В. Свободна — заслужені вчителі УРСР (нині пенсіонери). В місті є також профтехучилище (500 учнів), створене на базі залізничного, музична школа (270 учнів), дитяча спортивна школа (300 учнів).

Центром культурного життя став будинок культури. При ньому працює 6 гуртків художньої самодіяльності. Колективу оркестру народних інструментів 1968 року присвоєно почесне звання народного. В місті 3 клуби в т. ч. радгоспу «Победа» і станції Білопілля, кінотеатр. В 1969 році відкрито музей видатного радянського педагога й письменника А. С. Макаренка. Книжковий фонд бібліотек — для дорослих, профспілкових та шкільних — досяг понад 130 тис. примірників.

З кожним роком змінюється зовнішній вигляд Білопілля, місто впорядковується, красивішає. На його благоустрій асигнуються значні кошти. Найбільше було витрачено 1972 року — 390 тис. крб. За останні роки в місті збудовані понад 30 багатоповерхових будинків. Головні вулиці забруковані, центр заасфальтований, спланована центральна площа. Тут 30 грудня 1972 року на честь славного ювілею — 50-річчя утворення СРСР в святковій обстановці був відкритий пам’ятник В. І. Леніну.

Важливою громадсько-політичною подією в житті білопільців було відзначення 1972 року 300-річного ювілею міста.

Районний комітет партії, первинні партійні організації, які налічують 1333 комуністів, приділяють велику увагу роботі громадських організацій. У білопільському відділенні товариства «Знання» 970 членів. Вони систематично виступають перед трудящими з лекціями на політичні, міжнародні, науково-популярні, медичні, атеїстичні та інші теми.

Активну участь у житті міста, в розвитку його господарства, освіти, культури, охорони здоров’я відіграє міська Рада депутатів трудящих, яка налічує 65 депутатів. В складі Ради—40 робітників, 25 службовців, 32 члени КПРС. Це кращі люди міста, яким білопільці довірили виконувати почесні й відповідальні завдання.

Нове життя породжує нові звичаї, новий побут. В Білопіллі набули поширення комсомольсько-молодіжні весілля, свято зустрічі весни, посвячення в робітники, вечори трудової слави, проводи до Радянської Армії.

Уродженцем міста є М. О. Антонович (1835—1918 рр.) — вітчизняний філософ-матеріаліст, просвітитель, публіцист революційно-демократичного напряму, літературний критик, природознавець. В Білопіллі, в сім’ї залізничника народився А. С. Макаренко (1888—1939 рр.)— видатний радянський педагог і письменник. Його ім’ям названо одну з вулиць Білопілля, а на привокзальному майдані споруджено пам’ятник. Білопілля — батьківщина Д. С. Антоновича (Антонович-Будько), народного артиста СРСР, лауреата Державної премії.

Виконуючи величні накреслення Комуністичної партії і Радянського уряду, трудящі Білопілля успішно трудяться над розв’язанням завдань дальшого господарського й культурного розвитку міста.

М. І. КСЬОНЗЕНКО, В. Г. XРОЛЕНКО
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера Б

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Bing [Bot], D_i_V_a, Google [Bot], Google Adsense [Bot], ukrgenealogy, Тамара Сопілка, Яків