УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

БАРАНІВКА, місто, Житомирська область, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим селом
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 4295
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2405 раз.
Подякували: 848 раз.
Стать: Жінка

БАРАНІВКА, місто, Житомирська область, Україна

Повідомлення АннА » 20 червня 2017, 16:55

БАРАНІВКА – місто Житомирської обл., райцентр.
Розташов. на обох берегах р. Случ (прит. Горині, бас. Дніпра) при впадінні в неї р. Душнівка, за 24 км від залізничної ст. Радушне.
Вперше згадується 1565 як село, що входило до Великого князівства Литовського.
На поч. 17 ст. – в складі Полонської волості Волинського воєводства. Не раз піддавалася руйнуванню.
Власники Баранівки в 17 ст. – князі Острозькі, Любомирські.
Від 1786 Баранівка – волосний центр Новоград-Волин. пов. Волин. губ.
Заснований тут 1802 фарфоровий з-д, який переходив од одного власника до ін., відомий далеко за межами України.
1923–62 та від 1966 райцентр. З 1938 – с-ще міськ. типу, од 2001 – місто.
В роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941– 1945 за часів гітлерівської окупації від 12 лип. 1941 по 3 січ. 1944 в Баранівці діяла підпільна орг-ція, в р-ні – партизан. загін.
Пам'ятники: Лесі Українці (1971), землякам, які загинули у Великій вітчизн. війні (1975), партизанці О.Сябрук (1975).

Зображення
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 4295
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2405 раз.
Подякували: 848 раз.
Стать: Жінка

Re: БАРАНІВКА, місто, Житомирська область, Україна

Повідомлення АннА » 19 лютого 2018, 22:14

БАРАНІВКА, м-ко, Звягельський пов., містечко над річкою Случ, 37 км. від Звягеля, 260 домів і 2,219 жителів, (в кінці 19 ст.). Згідно з переписом 1911 р. було там 6,626 жителів, волость, міщанська управа, пошта, телеграф, земська поштова станція, суд, 2-клясова школа, школа при фабриці Грипарії, земська лічниця, товариство допомоги бідним, фабрика порцеляни з 18 ст. (продукція річна 300,000 руб.), водяний млин (35,712 пуд. річного перемолу), 2 адвокати, кооператива, земський склад вибірного насіння, 15 ярмарків річно. Велика власність належала до родини Грипарі (понад 12,000 дес), у 1790 році перенесено сюди з Корця фабрику порцеляни Мезера. Селяни Б. були власниками 1,755 дес.
Джерело-О.Цинкаловський "Стара Волинь і Волинське Полісся" (від найдавніших часів до 1914 року)
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 4295
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2405 раз.
Подякували: 848 раз.
Стать: Жінка

Re: БАРАНІВКА, місто, Житомирська область, Україна

Повідомлення АннА » 22 листопада 2019, 12:16

З вікіпедії
Бара́нівка — місто районного значення (до 2001 року селище міського типу), районний центр Баранівського району Житомирської області; 11.9 тис. меш. (2015). Містом протікає р. Случ.
Історія
Вперше згадується 1565 р. Б. А. Ніконов відносить цей топонім до тих, що утворилися від імені перших поселенців (у цьому випадку на прізвище «Баран». Народний переказ виводить назву від найменування роду діяльності мешканців. З давніх-давен тут виготовляли посуд — декоративний, оздоблений прикрасами та кольоровою поливою, зокрема так звані баранці.[2]
У 1593 та 1618 р. Баранівку було зруйновано татарами.
У XVI—XVIII ст. — містечко Волинського воєводства у складі Речі Посполитої.
У 1792 році, під час при­душення царсь­кими війсь­ками поль­ського повстання під приводом Кос­цюшка, на території Барані­вщини з'явилися російські гусари полков­ника Давидова (ба­тька героя Вітчиз­няної війни 1812 року Дениса Да­ви­дова), які мали лік­віду­вати загін поляків на чолі з бароном За­мойським, бли­зьким родичем відомих польських магнатів.
З 1793 р. — у складі Російської Імперії.
У 1802 році тут було побудовано порцеляновий завод на кошти братів Мезерів.
Спочатку Баранівка була у власності князів Любомирських, пізніше належала панам Валевським, від яких, як посаг за дочкою, перейшла у власність князям Гагаріним. Останніми власниками були графи Строганови.
Наприкінці серпня 1920 р. радянські війська Першої кінної армії вдерлися до Баранівки та влаштували погроми.[3]
У 1923 р. Баранівка стає районним центром.
У 1938 р. надано статус селища.
До 1941 року значну частку населення становили євреї. Баранівка була релігійним центром між Звягілем та Полонним, завдяки цьому більшість євреїв селища були релігійними. Наприкінці XIX ст. почалася поступова міграція євреїв в інші, більш економічно привабливіші, міста, наприклад до Кам'яного Броду, де було розташовано фаянсовий завод Зусмана. Під час Другої Світової війни у Баранівці було створено єврейське гетто та почалися масові вбивства єврейського населення. 19 липня 1941 було розстріляно 74 євреї[3], 29 липня — 100, 24 серпня — 180 євреїв[3].
У жовтні 1941 відбувся масовий розстріл євреїв, у листопаді всіх інших було зігнано у трудовий табір. 6 січня 1942 р. у Баранівці було розстріляно 594 євреїв з околишніх сіл[3].
17 травня 2001 р. Баранівці надано статус міста.
10 лютого 2019 року до Житомирсько-Овруцької єпархії ПЦУ приєдналась релігійна громада Хресто-Воздвиженської парафії УПЦ МП[4].
Зображення
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 4295
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2405 раз.
Подякували: 848 раз.
Стать: Жінка

Re: БАРАНІВКА, місто, Житомирська область, Україна

Повідомлення АннА » 22 листопада 2019, 12:31

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Баранівка — селище міського типу, центр району, розташоване . на обох берегах річки Случі, при впадінні в неї річки Душнівки, за 26 км від залізничної станції Радулин. Населення — 10,6 тис. чоловік.

Перша згадка про Баранівку належить до 1565 року, як про село, що входило до складу Литовського великого князівства.

У 1593 році його спустошили татари. 1618 року кримські татари пограбували всю Полонську волость Волинського воєводства, до якого входила й Баранівка.

Населення зазнавало жорстоких утисків з боку місцевих феодалів, особливо після запровадження волочної системи, внаслідок чого селяни безпосередньо закабалилися землевласниками. Князі Острозькі та Любомирські, яким Баранівка належала в XVII ст., дбали лише про власну наживу. Вони не забували обкладати податком і ремісників (1635 року 44 проц. населення займалося ремісництвом).

Важко було терпіти панські здирства, і жителі Баранівки всіляко висловлювали протест проти гнобителів. Коли вибухнула визвольна війна українського народу проти польської шляхти, чимало їх 1648 року поповнило повстанські загони Максима Кривоноса, який вів своє військо з Бердичева на Полонне. Боролися вони проти шляхти і в складі Звягельського полку. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Баранівка залишилась у складі шляхетської Польщі. Польська шляхта проводила політику, спрямовану на полонізацію й покатоличення українського населення. Жителі Баранівки чинили опір поневолювачам, зокрема, під проводом С. Палія брали активну участь у визвольному повстанському русі проти польсько-шляхетських загарбників за возз’єднання Правобережної України з Росією.

Після возз’єднання Правобережної України з Росією Баранівка з 1796 року стала волосним центром Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. На той час тут проживало 600 жителів, які в основному займалися сільським господарством. За інвентарними правилами 1847 року, у Баранівці було близько 981 дес. землі на 177 селянських дворів, у т. ч. тяглових — 15, піших — 89, городників — 73. За користування землею вони сплачували поміщиці Гагариній на рік 1740 крб. оброку. Крім того, тяглові господарства відбували зі своєю худобою три дні чоловічих та один жіночий, інші — два чоловічих і один жіночий день на тиждень. Селяни відробляли ще й по 12 «літніх» і «зимових» днів, 8 «будівельних». Городники платили оброк, відбували 24 дні панщини на рік.

У відповідь на жорстокий визиск знову спалахували селянські заворушення. Так, 8 березня 1848 року новоград-волинський земський справник доповідав генерал-губернаторові про непокору селян Баранівки і для їх утихомирення просив прислати війська.

Чимало селян працювали на промислових підприємствах. У Баранівці діяли шкірзавод, 10 гуралень, 3 млини. 1802 року на лівому березі Случі, неподалік містечка, знайдено родовище каоліну. Французький підприємець М. Мезер, придбавши у поміщиці Гагариної земельну ділянку, заснував тут фарфоровий завод. Для роботи на ньому він купив кількох майстрів-кріпаків. Вони виробляли різний посуд, що мав великий попит не тільки в губернії, але й за її межами. 1815 року російський уряд надав власникові підприємства право ставити державний герб на виробах заводу, а також виділив йому грошову допомогу.

Завод ставав широко відомим, його власник збагачувався, а робота фарфоровиків була тяжкою і вкрай виснажливою. Працювали в темних вологих приміщеннях, усі виробничі процеси виконували вручну. Робітники часто хворіли. Про їх охорону здоров’я ніхто не дбав. У Баранівці не було жодного медичного закладу. Освіту діти трудового люду здобували в невеличкій парафіяльній школі.

Економічне становище баранівців не поліпшилося і після реформи 1861 року. За уставною грамотою селянам наділено було 710 дес. землі (з них 86 дес. непридатних для обробітку), за яку вони платили кожного року 1742 крб. 68 коп., а за поміщицею залишилося 338 дес. За указом 1863 року сума була зменшена на 20 проц. Але і її селяни неспроможні були сплачувати.

Дедалі більше посилювали експлуатацію підприємці. На фарфоровому заводі, що з 1882 року належав великому землевласникові грецькому консулові в Росії Грипарі, робочий день тривав 11—12 годин. Не раз тут виникали заворушення. А 1905 року під впливом революційних подій, що відбувалися в країні, страйк проходив під гаслом «Геть самодержавство!». Робітників підтримали селяни. 20— 23 квітня 1905 року вони розгромили будинок орендаря. Для придушення страйку з Новограда-Волинського прибуло дві роти солдатів.

Але розправа багнетами не припинила революційної боротьби. 6 грудня 1905 року страйкували робітники лісопильного заводу, 17 березня 1908 року — 22 живописці-фарфоровики у зв’язку із зниженням розцінок на їх роботи на 23 проц. Через рік було розповсюджено листівки з закликами: «Хліба й землі!», «Геть царя-батечка!».

Загальне промислове піднесення в Росії у 1910 році помітним було й на підприємствах Баранівки. Зростало виробництво промислової продукції, збільшувалося число робітників. На фарфоровому заводі працювало 500 чоловік, які своєю виснажливою роботою давали Грипарі щороку 300 тис. крб. прибутку. Приносили збагачення власникам фабрика гнутих меблів, два медоварні заводи, водяний млин. У містечку було 34 дрібні крамнички. Чотири рази на рік відбувалися ярмарки, а щонеділі — базари. Торгували хлібом, рогатою худобою, кіньми, лісовими матеріалами.

Умови життя трударів Баранівки були тяжкими і на початку XX ст. Незадовільне медичне обслуговування призводило до високої смертності. Охорону здоров’я 6626 жителів здійснювали тільки лікарняний пункт при фарфоровому заводі та земська лікарня, де медичну допомогу подавали лікар та дві акушерки. Були дві аптеки.

У двокласному сільському училищі, відкритому 1865 року, могли вчитися лише діти заможних селян. Так, 1903 року школу почали відвідувати 245 хлопчиків і 79 дівчаток, а закінчили навчальний рік відповідно 20 і 4. Оскільки розширення промислового виробництва вимагало освічених, кваліфікованих працівників, напередодні першої світової війни при фарфоровому заводі було відкрито школу.

В Баранівці існувало дві бібліотеки. Але через неписьменність відвідувало їх дуже мало читачів. Містечко славилося своїми умільцями, які плели гарні меблі, виточували деталі до механізмів і верстатів, робили дитячі іграшки, що розходилися по губернії та за її межами. Справжню славу Баранівці принесли фарфоро-вики, у виробах яких дедалі відчутнішим ставав вплив народних мотивів.

Перша світова війна несла розорення, голод і сирітство в селянські родини. Збільшилися податки. Лише протягом чотирьох днів 1915 року у жителів Баранівки було реквізовано 1339 голів великої рогатої худоби. З надією на краще зустріли вони звістку про Лютневу революцію. Створили земельний комітет, на фарфоровому заводі — професійну організацію, що рішуче поставила вимогу про скорочення робочого дня, поліпшення умов праці. Селяни випасали худобу на панських ланах. Коли повітовий комісар надіслав сюди для «наведення порядку» своїх уповноважених, жителі роззброїли їх.

Справжнє визволення трудовому народу принесла Велика Жовтнева соціалістична революція. В лютому 1918 року в Баранівці встановлено Радянську владу. Та не встигли трудящі приступити до здійснення соціалістичних перетворень, як на початку березня містечко окупували австро-німецькі війська.

Трудящі містечка, як і всієї України, чинили опір ворогові. Багато хто пішов до партизанського загону Новоград-Волинського військово-революційного комітету. У листопаді 1918 року після шестигодинного бою загін вибив ворога з Баранівки. Разом з окупантами втекли начальник поліції та сім’я поміщика Грипарі. Однак становище залишалося напруженим. Контрреволюційні банди неодноразово вривалися до містечка і чинили жорстокі розправи над населенням.

Лише в травні 1919 року настав відносний спокій. До Баранівки прибув загін Червоної Армії, було створено ревком, а при ньому — збройний загін робітничо-селянської міліції.

Ревком проводив збір продовольства для голодуючих, здійснював розподіл поміщицьких земель. Допомагала йому створена в липні 1919 року комсомольська організація.

В серпні того ж року Баранівку захопили петлюрівці і безчинствували тут майже півроку. В лютому 1920 року радянські війська очистили від них містечко. Одразу ж відновив діяльність ревком, який організовував допомогу Червоній Армії, вів боротьбу з ворожими елементами.

Налагоджувалося мирне життя. Але наприкінці квітня Баранівку захопили польські інтервенти. Жителів обклали великими податками. Тих, хто не сплачував їх, забивали до смерті шомполами. Членів ревкому Івана Гімбутіса, Євгена Голубкова та інших патріотів було розстріляно.

Остаточне визволення прийшло 27 червня 1920 року.

Нарешті трудящі дістали змогу приступити до мирного будівництва. Активну участь у цій роботі брав створений того ж року комнезам, що повів боротьбу із спекулянтами, організував фонди взаємодопомоги, споживче товариство, роз’яснював політику Радянської влади.

17 листопада 1920 року націоналізовано фарфоровий завод. Профспілка хіміків допомагала заводському колективу відбудувати зруйноване громадянською війною підприємство. Через рік воно дало першу продукцію, з 3 січня 1922 року відмовилося від державних дотацій і перейшло на госпрозрахунок. Ще через два роки виробництво фарфору уже перевищило рівень 1913 року.

Почали діяти цегельня, млин, дві промартілі.

Влітку 1921 року обрано сільську Раду, волосний виконавчий комітет, створено партійний осередок у складі семи чоловік. Комуністи роз’яснювали населенню суть нової економічної політики, за їх ініціативою для боротьби з ворожими елементами було створено частину особливого призначення.

Наприкінці 1921 року на території колишнього поміщицького маєтку створено радгосп, що мав 98 десятин землі, з них присадибної — 28, орної — 55, сінокосів — 155.

З великим піднесенням зустрічали трудящі Баранівки 5-у річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції. До знаменної дати вони вирішили: «В зв’язку із збігом видужання вождя світової революції товариша Леніна з Жовтневими святами і пуском заводу виготовити дорогому вождеві іменний сервіз, який відправити в Москву. Просити Володимира Ілліча дозволити називати Баранівський завод «Державний фарфоровий завод імені Леніна».

Незабаром сервіз виготовили і доручили найстарішому з робітників Бродському вручити його Іллічеві. Володимир Ілліч прийняв старого фарфоровика й розмовляв із ним протягом 20 хвилин: жваво цікавився загальним станом заводу, матеріальним становищем робітників, персональним складом правління тресту, а на прощання просив передати товариське спасибі і братерський привіт баранівським робітникам.

З 1923 року Баранівську волость реорганізовано в район. 7 квітня 1923 року утворено Баранівський райком КП(б)У.

Радість трудящих від перших успіхів у відбудові народного господарства була затьмарена смертю В. І. Леніна. На траурних зборах жителі Баранівки вирішили спорудити пам’ятник великому вождеві і назвати центральну вулицю селища іменем Леніна. 18 передових робітників-фарфоровиків у дні Ленінського призову вступили до лав Комуністичної партії.

У ті роки велика увага приділялася медичному обслуговуванню, питанням освіти й культури. Було відкрито лікарню на 15 ліжок, фельдшерський пункт. Тільки 1923 року 70 робітників закінчили школу лікнепу при заводі. 385 учнів ходили до початкової і семирічної шкіл. їх навчали 13 учителів. На фарфоровому заводі працювала школа фабрично-заводського учнівства. З квітня 1923 року функціонував робітничий клуб, при якому діяли хоровий та драматичний гуртки. Бібліотека влаштовувала читки газет і журналів. З березня 1924 року справжнім центром масово-політичної та культурно-освітньої роботи став райсельбуд. Тут працювала бібліотека, відбувалися лекції, концерти й вистави, демонструвалися кінофільми.

Поступово, переборюючи труднощі, жителі селища здійснювали соціалістичні перетворення. Перший колгосп, створений тут 1929 року, об’єднав 102 господарства, мав 87, корів, 35 коней, 4 плуги, 5 борін, 10 возів. У листопаді 1930 року йому присвоєно назву «13-річчя Жовтня».

На початку 1931 року виникли ще два колгоспи: ім. Шевченка та «Нове життя». За успішне виконання сільськогосподарських робіт у червні того року Баранівська сільрада завоювала перехідний прапор райвиконкому.

Наприкінці року почала діяти Баранівська МТС, де на перше травня 1932 року налічувалося 29 тракторів.

Відчутну допомогу колгоспам подавали робітники фарфорового заводу. Організовуючи суботники та недільники, вони брали участь у проведенні польових робіт, ремонтували реманент.

На основі впровадження механізації та поліпшення агротехніки зростала матеріальна база колгоспів, підвищувалася урожайність зернових і льону. За успіхи, досягнуті в розвитку тваринництва та вирощуванні льону, 20 колгоспників з артілей ім. XVII з’їзду ВКП(б), «Нове життя», «13-річчя Жовтня», ім. Шевченка 1939 року були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

Коли в країні розгорнувся стахановський рух, на Баранівському фарфоровому заводі широкого розвитку набрало змагання за вміле використання техніки, підвищення продуктивності праці, виконання виробничих завдань. По 300 і більше процентів норми давали П. Новак, С. Малецький, А. Савенко, М. Куцан та інші. В результаті реконструкції, збільшення виробничих потужностей випуск продукції у передвоєнні роки порівняно з 1913 роком збільшився у 5 разів.

З 1938 року Баранівка стала селищем міського типу. На той час невпізнанно змінився її загальний вигляд. Центральні вулиці були забруковані, вечорами спалахували електричні ліхтарі, виросли просторі будинки, магазини, промкомбінат, хлібопекарня. Райцентр був радіофікований, мав телефонний зв’язок. Населення становило 6 тис. чоловік.

З кожним роком поліпшувався добробут трудящих. Про це яскраво свідчить той факт, що за один 1940 рік продаж товарів населенню зріс до 2 млн. карбованців.

Охорону здоров’я здійснювали лікарня на 50 ліжок, де працювало 7 лікарів; амбулаторія.

У двох середніх школах 41 учитель навчав 1 тис. учнів. Діяла школа робітничої і сільської молоді. Було повністю ліквідовано неписьменність.

Вільний від роботи час жителі Баранівки проводили в клубі на 500 місць, у бібліотеці. Про успіхи трудящих, їх відпочинок розповідала районна газета «Більшовицький штурм».

Розбійницький напад фашистської Німеччини на Радянський Союз перервав мирну творчу працю. Все життя селища було підпорядковане воєнному часу. 838 чоловік пішли на фронт відстоювати незалежність Батьківщини. Організовувалася евакуація населення, колгоспів, підприємств.

12 липня 1941 року Баранівку захопили німецько-фашистські загарбники, що принесли з собою жорстокий окупаційний режим. У приміщеннях райкому партії, земельного відділу, райвиконкому, школи розмістилися загони СС та поліція. Лише 19 липня гітлерівці стратили 74 чоловіка. Через кілька днів ще 180.

Однак звірячі розправи не залякали радянських людей. У березні 1942 року кілька чоловік на чолі з учителем 3. Е. Сусом організували підпільну групу. Але гестапівці заарештували патріотів і розстріляли їх. Навесні того ж року за завданням Житомирського підпільного обкому партії до Баранівки прибув ветлікар Ю. О. Старченко і створив підпільну організацію, до якої увійшли О. С. Сябрук, Л. Д. Присяжнюк, В. П. Кирилюк, В. І. Тимощук, І. І. Бесарабов, Г. Карташов, Ф. І. Молчанов та інші. Вони випускали листівки, що викривали криваві злочини гітлерівців, розповідали про героїчні дії Червоної Армії, партизанський рух. Навколо організації на кінець року утворилася розгалужена мережа підпільних груп, що діяли в навколишніх селах. Серед активних помічників підпільників була родина працівника районної друкарні С. Є. Сябрука. Його дочка Оля та її подруга Ліда Присяжнюк розповсюджували листівки, налагоджували зв’язок з рогачівськими, довбиськими, новоград-волинськими підпільниками, доставляли партизанам вибухівку.

Влітку 1943 року підпільники Баранівки та Вільхи сформували партизанський загін ім. Суворова. Його очолив Ю. О. Старченко. Комісаром став В. В. Сваричевський. Загін незабаром виріс у бригаду в кількості 1500 партизанів. Народні месники пошкодили ворожий підземний кабель Берлін-фронт, пустили під укіс кілька ешелонів противника, висадили в повітря два мости на залізниці Новоград-Волинський—Житомир, знищили ворожий склад продовольчих товарів. У диверсійних операціях неодноразову участь брала зв’язкова бригади Оля Сябрук. У серпні 1943 року гестапівці схопили Олю. Після нелюдських катувань відважну комсомолку було страчено. Посмертно її нагороджено орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня.

Б жорстокій боротьбі з фашистськими загарбниками загинули партизанські розвідники Я. А. Калюжинська, одна з перших колгоспниць Баранівки, член КПРС з 1930 року, комсомолець Г. Ф. Пилипчук, колишній голова колгоспу зв’язковий М. К. Мельник. Житель селища О. К. Островський брав участь у партизанській боротьбі проти гітлерівців на території Чехословаччини, куди в червні 1944 року був висаджений у складі групи радянських десантників. О. К. Островський удостоєний орденів Червоного Прапора, Червоної Зірки, медалі «Партизанові Вітчизняної війни» 1-го ступеня та інших нагород.

З січня 1944 року частини 1-го Українського фронту визволили Баранівку. 1294 жителі селища були учасниками Великої Вітчизняної війни, з них 982 нагороджені бойовими орденами, 563 полягли смертю хоробрих. На їх честь вдячні земляки спорудили 1949 року обеліск Слави.

Відступаючи, німецько-фашистські загарбники вивели з ладу фарфоровий завод, електростанцію, спалили будівлі колгоспу «13-річчя Жовтня», в усіх трьох колгоспах знищили сільськогосподарський реманент, запаси зерна та кормів, у МТС — техніку.

Трудящі селища насамперед успішно провели весняну сівбу, хоч замість тягла використовували корів, сіяли вручну.

З перших днів після визволення держава допомогла колгоспам насінням та худобою. Тільки колгосп ім. XVII з’їзду ВКП(б) з Сибіру й Казахстану одержав 54 голови великої рогатої худоби та 319 цнт зернових культур. До МТС надійшло п’ять тракторів, шість сівалок, шість причіпних культиваторів. 1944 року план заготівлі хліба виконано на 109, картоплі — на 110, м’яса — на 106 процентів.

До 1950 року колгоспи селища відродили свої господарства. Дедалі більше коштів виділялося на капітальне будівництво. Зводилися тваринницькі приміщення, проводились роботи по механізації праці на фермах.

В досягненні зазначених успіхів важливу роль відіграло соціалістичне змагання. Найкращих показників домагалися рік у рік бригада картоплярів О. Л. Варчина, що збирала по 205—211 цнт картоплі з гектара, та ланка льонарів А. Старушко, яка давала по 5,8 цнт волокна та 3 цнт насіння льону з гектара.

У травні 1944 року відновив роботу фарфоровий завод. Зростала продуктивність праці. Удвоє перевиконували норми горновий В. С. Хрищук, глазурувальниці Т. Л. Слотвинська, Г. Дячук, яка працювала в цеху понад 25 років, та її дві дочки й син.

У селищі була лікарня на 50 ліжок, де медичну допомогу подавали 6 лікарів, 22 працівників із середньою спеціальною освітою. 49 учителів навчали 840 учнів у середній школі. Діяв заводський клуб.

Успішне завершення відбудовного періоду створило передумови для зростання економіки.

Провідним підприємством Баранівки, як і раніше, був фарфоровий завод імені Леніна. Тільки 1956 року кожний дев’ятий робітник тут став раціоналізатором, внаслідок чого наступного року заощаджено понад 600 тис. карбованців.

Партійна організація заводу велику увагу приділяла розгортанню змагання за комуністичну працю. Для відзначення переможців встановлені перехідні прапори та вимпели. Кращі комсомольські бригади відзначалися вимпелом імені Олі Сябрук. На кінець 1961 року вісім бригад здобули звання колективів комуністичної праці.

До 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції завод дав надпланової продукції на суму 260 тис. крб.. Тоді колективу вручено на вічне зберігання пам’ятний Червоний прапор ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР(та ВЦРПС. Орденом Леніна нагороджені: М. М. Десятник, І. А. Осипчук, О. Й. Паламарчук, орденом Трудового Червоного Прапора — М. А. Грунтівський, орденом «Знак Пошани» — В. Г. Бахмутов, В. В. Ігнатов, В. О. Хоменко, В. Ю. Шморгун.

За високі виробничі показники, здобуті в змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, колектив заводу удостоєний Ленінської Ювілейної Почесної Грамоти ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради, а 417 робітників — ювілейних медалей «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».

За роки восьмої п’ятирічки споруджено тунельний корпус з трьома печами безперервної дії, встановлено 17 потокових ліній, 16 конвейєрних сушарок. На основі вдосконалення технології безперервно зростає випуск продукції. Якщо 1940 року завод випустив 10 мільйонів штук виробів, то 1970 — 28 мільйонів.

29 вересня 1970 року фарфоровики рапортували про дострокове виконання восьмого п’ятирічного плану. За доблесну працю, за розробку і освоєння нових виробів високої якості завод нагороджено орденом Жовтневої Революції. Робітникові горнового цеху В. Ю. Шморгуну присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Виконавши зобов’язання, взяті на честь XXIV з’їзду КПРС, колектив фарфоровиків завоював у Всесоюзному соціалістичному змаганні перехідний Червоний прапор Міністерства легкої промисловості та ЦК профспілки працівників текстильної та легкої промисловості.

Нині завод — високомеханізоване підприємство. Вся продукція виготовляється на півавтоматах і автоматах, автоматичних лініях. На заводі працює 2514 чоловік. Серед них 181 спеціаліст з вищою та середньою спеціальною освітою, 900 робітників мають загальну середню освіту, 158 вчаться заочно. Очолює роботу заводського колективу партійна організація, що налічує 163 комуністи. їм допомагають 540 комсомольців. Комуністи очолюють 13 бригад, які здобули звання комуністичної праці. З числа комуністів і комсомольців діє агітколектив у складі 121 чоловіка, група політінформаторів — 32 чоловіка, лекторів — 27 чоловік.

Баранівські фарфоровики мають дружні зв’язки з колективами Ленінградського, Ризького, Краснодарського фарфорових заводів. За допомогою ленінградців вони освоїли ливарні машини для виготовлення чашок. У формувальному, тунельному, живописному цехах вивчають процес виготовлення фарфору робітники новостворених заводів Кіровабада та Самарканда. Продукція баранівських фарфоровиків експортується до 12 країн світу. Вироби підприємства демонструвалися на 10 міжнародних промислових виставках і ярмарках у Європі, Америці, Азії, Африці.

Великі зміни сталися в сільському господарстві селища. Успішно розвиваються два колгоспи: ім. XVII з’їзду ВКП(б) та «Прапор Жовтня».

На кінець 1965 року порівняно з 1945 роком вдвоє зросла урожайність зернових і в 1,5 раза — льону. Збільшилося виробництво м’яса, молока.

Баранівські колгоспи обробляють 4,9 тис. га земельних угідь, з них 2,9 тис. га орних. Вони мають 37 тракторів, 14 комбайнів, 20 автомашин та багато іншої техніки. Добре розвинено м’ясо-молочне тваринництво. На фермах 2200 голів великої рогатої худоби та 500 свиней. Неподільні фонди господарств досягли 1670 тис. крб. Впроваджується механізація водопостачання, роздачі кормів, прибирання, доїння корів. Колгосп iм. XVII з’їзду ВКП(б) — один з передових у Баранівському районі, спеціалізується на виробництві яловичини.

1970 року, завершуючи восьму п’ятирічку, колгоспи продали державі 256 цнт льоноволокна, 1047 цнт картоплі, 5097 цнт молока, 2340 цнт м’яса. Валовий доход колгоспів на кінець п’ятирічки становив 386 тис. карбованців.

На честь 50-річчя утворення GPGP ордена Жовтневої Революції фарфоровий завод ім. В. І. Леніна план реалізації продукції виконав на 101,8 проц., маслозавод — на 104,4 проц., лісгоспзаг — на 101,3. Райоб’єднання «Сільгосптехніки» успішно виконало план добування торфу, поліпшення лук і пасовищ, ремонту техніки.

Колгоспи виробили на 100 га сільськогосподарських угідь по 217 цнт молока та 56,5 цнт м’яса.

За трудові успіхи 862 жителі Баранівки удостоєні урядових нагород. З них ордена Леніна — сім чоловік, Жовтневої Революції — чотири, Трудового Червоного Прапора — дев’ятнадцять.

Включившись у Всесоюзне соціалістичне змагання за дострокове виконання народногосподарського плану 1973, вирішального року дев’ятої п’ятирічки, трудящі Баранівки взяли на себе нові зобов’язання. Зокрема, колектив фарфорового заводу зобов’язався річний план випуску валової продукції виконати до 26 грудня, дати понад план господарського посуду на 160 тис. крб. Баранівські фарфоровики викликали на соціалістичне змагання колективи Дульовського, Ризького та Довбиського фарфорових заводів.

Шириться торговельна мережа. У райцентрі 30 магазинів і ларків. Товарооборот за 1972 рік становив 5,8 тис. крб.

Баранівка — красиве сучасне селище. Ошатність йому надають різнокольорові фарфорові плитки, якими облицьовують будинки. Більшість вулиць заасфальтована. Центральну площу Свободи оточують кінотеатр на 460 місць, готель на 56 місць, ресторан «Золотий колос», двоповерховий універмаг «Льонок» з 8 відділами. За останні десять років зведено 10 шістнадцятиквартирних будинків з усіма вигодами. Зростає добробут трудящих. У їх користуванні 22 легкові автомобілі, 138 мотоциклів, 1024 телевізори, 624 холодильники.

Охорону здоров’я в селищі здійснює нова лікарня на 150 ліжок, де працює 25 лікарів, 40 чоловік середнього медперсоналу. У профілакторії при відділенні «Сільгосптехніки» щомісяця зміцнюють здоров’я 50 механізаторів.

У двох середніх, восьмирічній та початковій школах навчається 2 тис. учнів. Працююча молодь навчається в заочній школі. Навчально-виховну роботу ведуть 99 учителів, серед них — чотири орденоносці, зокрема заслужений учитель УРСР П. Л. Гітуляр, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю А. С. Макаренка.

До послуг трудящих Баранівки будинок культури із залом для глядачів на 500 місць, стаціонарною кіноустановкою, шість бібліотек з книжковим фондом 110 тис. примірників. На 1973 рік жителі передплатили понад 16 тис. примірників періодичних видань. Однією з найцікавіших установ райцентру є музей фарфорового заводу, де яскраво відображена півторавікова історія підприємства.

Люблять жителі Баранівки свій стадіон на сім тисяч місць, споруджений методом народної будови. Тут часто відбуваються спортивні змагання, футбольні матчі.

В авангарді боротьби за здійснення накреслень партії та уряду йдуть 526 комуністів, об’єднаних у 21 партійній організації. Активними їх помічниками є 1249 членів ВЛКСМ.

Питання розвитку економіки й культурного будівництва, поліпшення побутового обслуговування вирішує селищна Рада депутатів трудящих, у складі якої 120 депутатів, з них робітників 42, колгоспників 38. Депутати вникають у питання промислового та сільськогосподарського виробництва, в роботу торговельних підприємств, лікувальних та культурно-освітніх закладів. Рада має 10 постійно діючих комісій, у роботі яких, крім депутатів, діяльну участь беруть 82 активісти.

Уродженцем селища є генерал-лейтенант Г. В. Степанюк.

Прекрасне радянське сьогодення селища, ще кращим буде його майбутнє. Разом з усім радянським народом трудящі Баранівки невтомно трудяться над примноженням здобутків у економіці та культурному будівництві.


З. Д. ВАХБРЕЙТ, Я. М. ВЕРЕЩАК
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 154
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Подякував (-ла): 19 раз.
Подякували: 36 раз.

Re: БАРАНІВКА, місто, Житомирська область, Україна

Повідомлення Ярина » 23 листопада 2019, 11:43

phpBB [video]


Повернутись до Літера Б

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: al_mol, АннА, Balymba, Bing [Bot], Google [Bot], Google Adsense [Bot], Любомир