Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

БЕЛЗ, місто, Сокальський р-н, Львівська область, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим Нп
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 3977
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2291 раз.
Подякували: 825 раз.
Стать: Жінка

БЕЛЗ, місто, Сокальський р-н, Львівська область, Україна

Повідомлення АннА » 25 червня 2017, 13:06

БЕЛЗ – місто Сокальського р-ну Львівської обл. Розташов. на р. Солокія (ліва прит. Зх. Бугу, бас. Вісли). Залізнична ст. Нас. 2,5 тис. осіб (1998).
Перша згадка про Б. у писемних джерелах датується 1030 (див. Белзька земля).
У 12–13 ст. Б. – центр Белзького князівства, в 15–18 ст. – центр Белзького воєводства.
1388 захоплений Польщею.
1509 отримав магдебурзьке право.
На поч. 16 ст. сформувався як ремісничий і торг. центр.
Після 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) відійшов до Австрії (з 1867 – Австро-Угорщина).
Після розпаду Австро-Угорщини (1918) увійшов до складу Західноукраїнської Народної Республіки.
1919–39 належав Польщі.
У верес. 1939 окуповано нім. військами. У лип. 1944 визволений військами 1-го Укр. фронту. За угодою між СРСР і Польщею від 16 серп. 1945 відійшов до Польщі. На основі договору між цими країнами від 15 лют. 1951 передано до складу УРСР.
З 1951 – місто.
1951– 62 – центр Забузького р-ну.

Пам'ятки: городище (10–14 ст.), могильник (11–13 ст.), поселення (11– 13 ст.), монастирище і монастирське кладовище (11–13 ст.), церква (дерев'яна, 17 ст.), костьол домініканців (16– 18 ст.), башта (1606), пам'ятник на пошанування 950-річчя першої літописної згадки про місто.

Зображення
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 3977
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2291 раз.
Подякували: 825 раз.
Стать: Жінка

Re: БЕЛЗ, місто, Сокальський р-н, Львівська область, Україна

Повідомлення АннА » 25 червня 2017, 14:25

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Белз — місто, розташоване над річкою Солокією, лівобережною притокою Західного Бугу, за два кілометри від державного кордону Радянського Союзу з Польською Народною Республікою. Відстань від районного центру — 25 км, від обласного — 70 км. Через місто проходять шосейні шляхи Великі Мости — Белз, Червоноград — Белз — Рава-Руська, Белз — Новоукраїнка та залізнична лінія Сокаль — Рава-Руська. Населення — 2,7 тис. чоловік.

Белз — одно з найдавніших поселень Львівщини. Щодо самого походження назви міста немає одностайної думки. Одні дослідники пояснюють виникнення назви міста від староруського слова «Бішизь», що означає «біле місце»,— галявину серед темних лісів. Інші — від архаїчного слова «бевз», що означає на місцевому діалекті неприступне болотне місце. Це, напевне, топографічно пов’язано з старовинним Белзом, розташованим у болотистій місцевості.

На околицях Белза виявлено два поселення доби енеоліту (III тисячоліття до н. е.)1, знайдено уламки глиняного посуду і крем’яні знаряддя. Археологічні знахідки, що датуються VI—VII і IX—X століттями, свідчать, що Побужжя, в тому числі й Белз, мало досить міцний зв’язок з тодішніми центрами цивілізації. На території Белза та його околиць знайдено древньоримські, грецькі, візантійські та арабські срібні і бронзові монети, це вказує на значення Белза як торговельного і адміністративного центру.

На перехресті важливих торговельних шляхів і виникло городище, що згодом виросло в укріплене місто — Белз. В VIII—X століттях Белз, напевно, був осередком територіального об’єднання східнослов’янського племені — бужан, яке із зміцненням древньоруської держави в X столітті стало визнавати верховну владу Київської Русі. Про це свідчать, зокрема, археологічні пам’ятки, виявлені під час розвідувальних розкопок на території старовинного Белза.

Знайдені тут залишки глиняних валів і дерев’яних оборонних споруд, бойова сокира, ножі, залізні шпори, олов’яна висла печать, кам’яні пряслиці, керамічний посуд з клеймами, скляні намистини, золоті персні та інші вироби, а також поховання в урочищі «Клименщина» тісно пов’язані з матеріальною культурою давньоруського періоду.

На історичній арені Белз з’явився на початку XI століття вже як значне місто західної окраїни Київської Русі. Розташоване на кордоні з п’ястівською Польщею, місто часто було причиною незгод між руськими і польськими князями. Один з таких епізодів пов’язаний з походом Болеслава Хороброго на Київську Русь. В «Повести временных лет» досить докладно оповідається, як після смерті Володимира Великого цей польський король, скориставшись тимчасовим послабленням Київської Русі внаслідок розбрату в княжій родині, зайняв у 1018 році Київ, де посадив на княжий престол свого зятя Святополка. Повертаючись з походу, Болеслав, як вказано в літописі, «и городы ЧервѢскыя зая собѢ», тобто загарбав прикордонну руську волость, до складу якої входив також і Белз. Але ненадовго. В 1030 році Ярослав Мудрий знову приєднав Белз до Київської держави. Під цією датою в літописі зазначено: «Ярослав взя Белзь». Цей короткий літописний запис є не тільки першою письмовою згадкою про Белз, а й першою топографічною згадкою про поселення на території Львівщини.

Древній Белз був розташований дещо на південний схід від нинішнього міста, на горбі при злитті рік Солокії та Річиці, там, де нині белзьке передмістя «Замочок». Він був майже чотирикутної форми, площею близько 4 гектарів. Місто було оточене земляним валом з дерев’яними баштами та глибоким ровом; воно омивалося водами річок Солокії та Річиці. В середині міста знаходився внутрішній вал, що поділяв його територію на «дитинець» — фортецю, і «посад» — житлово-господарську частину міста. Обороноздатності Белза в значній мірі сприяли непрохідні мочари та багна, що широко розкинулися навкруги міста. На той час Белз був добре укріпленою, майже неприступною твердинею, оборонцями якої були дружинники київського князя з тисяцьким на чолі, який і здійснював владу над Белзькою волостю. В замку проживала’ також родова феодальна знать. Тут же знаходило захист населення пригородів під час ворожих набігів. З фортецею місто було з’єднане греблею.

З XII по XV століття — протягом 300 років, Белз був столицею окремого удільного князівства. Про значну роль Белзького князівства у політичних і міжнародних відносинах XII і XIII століть свідчить, зокрема, той факт, що дві королеви Польщі— дружина Казиміра Справедливого (1177—1194 рр.) Олена і дружина Лєшка Білого (1206—1226) Гримислава походили з Белза. Перша була дочкою белзького князя Всеволода, а друга — його сина Олександра. Молодша дочка цього ж белзького князя — Анастасія була одружена з Болеславом князем Мазовецьким.

Літописні джерела наводять цілий ряд імен белзьких князів, які брали діяльну участь у політичному житті Галицько-Волинської Русі XII—XIV століть. До визначніших з них належить молодший брат Романа Мстиславовича, засновника Галицько-Волинської держави — Всеволод і його син Олександр, який князював у Белзі з 1195 по 1234 рік.

Олександр Белзький — найактивніша постать у княжих міжусобицях і «крамолах» кінця XII — початку XIII століття. Він — головна пружина усіх змов проти об’єднання синами Романа — Данилом Галицьким і Васильком галицько-волинських земель. Хитрий інтриган зрадою і віроломством хотів зайняти галицький княжий престол. Щоб знесилити своїх суперників він кілька разів організував проти Галицько-Волинської держави інтервенції кочовиків, польських та угорських королів і князів. За словами автора «Слова о полку Ігоревім», через таких князів, як Олександр Белзький, «…погибашет жизнь Даждьбога внука… а поганий со всех стран прихождаху с победами на землю Рускую».

Белз тоді кілька разів переходив з рук в руки, під його стінами часто велись жорстокі братовбивчі битви. В 1234 році Данило Галицький при активній допомозі населення прогнав з Белза князя Олександра. Із зміцненням Галицько-Волинської держави Белзьке князівство залишається в феодальній залежності від неї до половини XIV століття.

Під час татарської навали Белз в 1241 році був спалений, замок зруйнований, більша частина жителів перебита або забрана в полон. Відбудова міста після нападу тривала кілька десятиліть.

З 1340 по 1377 рік Белзьке князівство підпорядковувалося Великому князівству Литовському. Престол Белзького князівства займають такі державні діячі, як Любарт Гедимінович і Юрій Наримунтович. В той період, коли всю Галицьку Русь наводнили угорські і польські загарбники, Белз виростає до символу її нездоланності. Белзькі «русичі» з литовцями протягом десятиліть загороджували своїми щитами дорогу полчищам угорських і польських загарбників, що намагались підкорити собі всю Русь.

Угорські і польські хроніки того часу свідчать про оборону Белза в 1349, 1352, 1366 і 1377 роках. Під час облоги Белза в 1352 році польські і угорські війська під командуванням самого угорського короля Людовика відступили, зазнавши великих втрат.

Героїчною була також оборона Белза під час облоги угорсько-польськими військами в 1377 році. Лише після семитижневої облоги внаслідок голоду литовсько-руська залога змушена була піти на переговори.

З Белзом пов’язується історія відомої «чудотворної» ікони богородиці. За переказами цю ікону ще в XII столітті привезла з Константинополя якась візантійська принцеса, правдоподібно дружина одного із белзьких князів. Ікона переховувалась у замковій церкві і «чудом» збереглась під час татарської навали 1241 року. Князь Владислав Опольський у 1382 році вивіз ікону богородиці з Белзького замку у Польщу до Ченстохови, де вона зберігається і понині. «Ченстоховська богородиця» використовувалась католицьким духовенством для розпалювання в Польщі релігійного фанатизму.

Наприкінці XIV століття (1388 р.) Белзьке князівство переходить до мазовецьких князів — васалів Польщі. Провадиться посилена колонізація Белзчини польською шляхтою та німецькими і єврейськими поселенцями. Одночасно починається наступ Ватікану, який ревно покриває новоздобуті руські землі сіткою католицьких костьолів і монастирів. У Белзі було засновано монастир ордену Домініканців та католицьку парафію. Проти нових порядків у 1431 році на Белзчині розгорілася боротьба широких народних мас. Белзькі руські повстанці, надіючись на допомогу литовців з Свидригайлом на чолі, виступили зі зброєю в руках і почали громити польську шляхту та католицьких ксьондзів. Повстанці здобули Буськ. Польський король, який тоді вів облогу Луцька, змушений був виділити цілу армію карателів чисельністю 6000 солдат, які вогнем і мечем втихомирили белзьких русичів.

На цьому кінчається героїчний період древньоруського міста Белза. Панування мазовецьких князів тривало тут до 1462 року, коли в один день було отруєно обох останніх претендентів з мазовецької династії на белзький престол. З того часу перестало існувати окреме удільне Белзьке князівство. Белз перестав бути «стольним городом» удільного князівства, його територію було приєднано безпосередньо до складу Польського королівства.

На місці Белзького князівства було створено воєводство, до складу якого ввійшли староства (повіти) Белзьке, Буське, Любачівське, Грабовецьке і Городельське. Місто Белз на 300 наступних років став центром нового воєводства.

В 1499 і 1502 рр. татари двічі здобували Белз,— вони спалили і зруйнували місто, значну частину мешканців забрали в полон. Місто пустіє, господарство його занепадає. Та поступово Белз відбудовується, чому сприяло його вигідне розташування на перехресті торговельних шляхів. Ще з другої половини XIV століття Белз користувався правом складу солі. Це давало Белзу монополію на скуп і перепродаж важливого тоді товару — прикарпатської солі. Магістрат Белза мав також право збирати «мостове» за користування мостом на Солокії. Магістрату було віддано у власність поблизьке село Прусинів. У місті двічі на рік проводились ярмарки.

В 1509 році Белз отримав магдебурзьке право. Протягом XVI — першої половини XVII століть Белз переживав часи деякого розквіту. Розвивались такі ремесла як шевське, ткацьке, кравецьке, кушнірське, бондарське, ковальське. Ці види ремесел були об’єднані в спеціальні цехові організації з окремими статутами і привілеями.

Протягом XVI і XVII століть Белз вважався одним з найбільших осередків кушнірства тодішньої Польщі. Белзькі хутряні і шкіряні вироби славились далеко поза межами воєводства. Постійна загроза татарських нападів спричинила до виникнення в Белзі великих зброярських майстерень, де виготовлялись мечі, шаблі, рушниці і навіть відливались гармати. Тут було також кілька котлярських майстерень, де вироблялись мідні котли і каструлі для домашніх потреб та великий посуд для броварень і гуралень. В письмових джерелах того часу часто згадуються белзькі столяри, колодії, каретники, лимарі, склярі і навіть золотарі та годинникарі. В околицях міста випалювали високоякісний белзький поташ, який сплавлювали Солокією, Західним Бугом, а далі Віслою аж до Гданська. Значна частина белзького поташу і лою перероблялась у місті на мило.

Якщо взяти до уваги, що в першій половині XVII століття Белз налічував близько 4 тис. жителів, то не вся його реміснича продукція вироблялася для внутрішніх потреб міста і його околиць. Частина виробів, безумовно, попадала в товарний обіг і продавалась поза межами Белзького воєводства.

Белз не стояв також осторонь від тодішньої наукової думки. Син белзького ремісника став відомим вченим; в реєстрі Краківської академії за 1543 рік він записаний під ім’ям Якова з Белза. Збереглась низка рукописів, переписаних в Белзі. В одному з них є літописні записи українською мовою про важливі події з життя міста: «Року 1637… Белз згорів увесь. Була дорожня року божого 1695 у Белзі».

В джерелах збереглись окремі повідомлення про вигляд тогочасного Белза. Зокрема, зазначається, що наприкінці XV століття белзький замок мав дерев’яні, обліплені глиною мури з такими ж дерев’яними бастіонами і оборонними баштами. Розташований він був там же, де й за часів древньоруського Белзького князівства. Пізніші описи 1575,1620,1655 років свідчать, що в зовнішньому вигляді белзького замку до кінця його існування—другої половини XVII століття, істотних змін не сталося.

У 1620 році фортецю було обведено потрійними валами з чотирма брамами — Львівською, Сокальською, Люблінською та Замойською.

Саме місто складалося тоді з вулиць Війтівської, Сокальської, Городської, Шевської, Руської, Кляшторної, Парканної, Передмістя. Крім звільнених від податків службових і культових будинків, дворів шляхти і духовенства, згадані вулиці налічували близько 300 будинків, які підлягали оподаткуванню.

Населення Белза було переважно українським. Про це свідчить, зокрема, повідомлення королівських люстраторів за 1565 рік, де зазначається, що в Белзі нараховується аж 10 православних церков і тільки один католицький костьол.

В першій половині XVII століття Белз був ареною жорстокої боротьби місцевих українських ремісників проти насильного насаджування ватіканським духовенством церковної унії. За збройний напад на уніатського епіскопа та ігумена були покарані белзькі ремісники Семен Хвостович, Іван Карпович, Онисько Конопка, Степан Тарнавський і Семен Солодовичко.

Визвольна війна українського народу 1648—1654 рр. мала значний вплив на дальшу долю Белза. Зі звісткою про перші перемоги Богдана Хмельницького літом 1648 року в Белзі відбувся «сеймик» польської шляхти всього воєводства, який ухвалив гостру бойову готовність — кожний багатший шляхетський двір, католицьке духовенство і державці коронних маєтків були зобов’язані виставити власним коштом по одному важкоозброєному райтару, менш багаті — по одному легкоозброєному їздцю, або по одному піхотинцю, причому, щоб вони не були українського походження. З того видно, що симпатії українського населення Белза були на боці повстанців. Напередодні огляду цього війська основні сили польської армії зазнали нищівного удару під Пилявцями. Налякані шляхтичі Белзького воєводства поховались в різних укріпленнях, в тому числі і в Белзькій твердині.

В поході Богдана Хмельницького з-під Львова до Замостя основні сили козацької армії проходили на захід від Белза, минувши саме місто. Белз і його околиці були тоді сильно зруйновані під час постійних переходів польських військ, які поводились тут, як завойовники. Ухвала польського сейму від 1649 року зазначала, що Белз разом з воєводством постраждав від «самих своїх братів», тобто від польських шляхетських ополченців.

Набіги татар, шведська навала в другій половині XVII — на початку XVIII століть, часті переходи польських військ, воєнні контрибуції довели Белз до повної руїни. На 1667 рік у місті налічувалося тільки 37 заселених будинків, пустували цілі вулиці, ремесла і торгівля повністю занепали. Белзький замок як фортеця перестав існувати.

Решту доконало свавілля крупних польських! магнатів, особливо графів Потоцьких з Кристино-поля. Нехтуючи правами магістрату і привілеями міста, вони розпоряджалися Белзом, як своїм помістям.

В 1772 році, після першого поділу Польщі, Белз попадає під владу Австрії в стані повного економічного і культурного занепаду. Спочатку в Белзі був адміністративний центр округи, але вже в 1783 році його було перенесено з Белза до Жовкви. | Таким чином Белз, колишня 600-річна сто-‘ лиця удільного князівства і воєводства, деградував до відсталого, «славного» тільки своїми болотами і бездоріжжям містечка. Лише культові будівлі — старовинні муровані церкви і костьоли та величава єврейська синагога—нагадували про колишню славу Белза. З державних установ у Белзі залишився тільки повітовий суд та податкове відділення.

На 1829 рік населення Белза налічувало 2400 чоловік. У 1890 році воно становило вже 4060 чоловік. Майже весь приріст відбувався за рахунок єврейського населення. Якщо на початку XIX ст. євреїв у Белзі було тільки 460 чол., то наприкінці того ж століття — 2823, тоді як українців — 1220 і поляків — 9152. Значна частина єврейського населення міста займалася дрібною торгівлею і заготівлею сільськогосподарських продуктів у навколишніх селян. Ріст чисельності єврейського населення обумовлювався, зокрема, тим, що в Белзі оселився впливовий серед віруючого єврейського населення «чудотворний» рабин. Єврейська родина Роках, з якої спадково виходили усі белзькі рабини-«чудотворці», виростає до найбільш впливової і найбагатшої верхівки міста. До Белза безперервно прибували багатотисячні натовпи віруючих євреїв, щоб тільки одержати благословення з уст самого рабина і внести пожертвування.

Українське і польське населення займалося в основному землеробством. Але одночасно протягом XIX і на початку XX століть у Белзі відроджуються давні ремісничі традиції. Поряд з землеробством розвивається ремісництво. Частина виробів виготовлялась на замовлення, але переважна їх більшість йшла на ринок. Особливо багато було в Белзі шевців, столярів, бондарів, колодіїв. Белзькі бондарські вироби і скрині, селянські чоботи і кожухи були широко відомими на ярмарках усієї Галичини аж до першої чверті XX століття. У ремісничих майстернях широко використовувалася наймана праця міського пролетаріату і батраків. Відсталий Белз поступово стає на шлях товарно-грошового розвитку. Одночасно паразитичний капітал все більше підпорядковує собі белзьких ремісників. Посередник-скупщик вклинюється між ремісником-виробником і селянином-покупцем, омотує їх лихварською кабалою, нещадно експлуатуючи одного і другого.

Наприкінці XIX століття 72 проц. населення Белза було неписьменним. Першу початкову школу організовано в Белзі 1857 року, в ній навчалося тільки 13 проц. дітей шкільного віку, переважно багатих міщан. Через 20 років тут було засновано 8-класну школу, яка, однак, проіснувавши чотири роки, була ліквідована за браком учнів у старших класах. На початку XX століття в Белзі було лише дві початкові школи, одна для хлопців і одна для дівчат; навчання в них велось польською мовою, причому вчительками були монахині. Про життєві умови трудівників міста свідчить хоча б шкільний звіт за 1890 рік, в якому записано, що в Белзі «більшість дітей від недоїдання хворіє малокров’ям». У довіднику кінця XIX століття зазначено: «В Белзі є аптека, лікар і повивальна бабка», про інші ж заклади суспільного і культурного характеру не могло бути й мови.

В 1884 році через Белз проведено залізничний шлях Сокаль—Рава-Руська— Ярослав, що в значній мірі полегшило транспортний зв’язок з цим містом.

Белз, на той час прикордонне місто, був добре поінформований про найважливіші події в тодішній царській Росії. З початком революції 1905—1907 рр. в Росії всю прикордонну полосу на австрійському боці було піддано пильному жандармському і військовому нагляду. Щоб у зародку згнобити вплив російської революції, в самому Белзі було розміщено австрійський воєнний гарнізон.

Під час першої імперіалістичної світової війни через Белз деякий час проходила лінія фронту, внаслідок чого місто зазнало значних руйнувань. Багато белзчан попало з австрійської армії в російський полон, чимало українських родин з Белза — Кашубські, Равлики та інші — евакуювались у 1916 році в Росію разом з відступаючою російською армією. Вони й принесли до Белза радісну звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції.

В другій половині серпня 1920 року населення Белза радісно вітало Червону Армію, яка, переслідуючи білополяків-пілсудчиків, зайняла північно-східні райони Галичини. Тоді 18 молодих белзчан, зокрема Павло Бордун, Амвросій Сухий, Степан Скалецький та інші, що недавно повернулись з фронтів першої світової війни, добровільно вступили до лав Червоної Армії, щоб зі зброєю в руках боротись за встановлення на західноукраїнських землях Радянської влади.

Та на той час Волинь і Східна Галичина, а з ними й місто Белз були окуповані буржуазно-поміщицькою Польщею. Але серед прогресивної частини населення Белза залишились глибокі симпатії до революційної Росії, тверда впевненість, що визволення від соціального і національного гніту прийде тільки від східних братів. Про це свідчать, зокрема, численні комуністичні листівки, що розповсюджувались агітаторами КПЗУ. Щороку Першого травня на видних місцях у місті з’являлись афіші з гаслами: «Хай живе комуністичний Радянський уряд!» У 1928 році польській поліції вдалось схопити Самійла Толькеса, молодого малярського помічника, коли він розклеював комуністичні листівки. Його було негайно заарештовано і як небезпечного політичного злочинця перевезено в Сокальську в’язницю.

Заміна австрійської окупації польською не внесла в життя Белза жодних змін. Він і надалі залишався незначним, глухим, провінціальним містечком. На 1931 рік у ньому налічувалося близько 6 тис. мешканців, було 50 ремісничих майстерень, понад 100 торговців.

Промисловий розвиток майже не зачепив Белза. До промислових підприємств можна було віднести тільки одну цегельню, млин, тартак і «фабрику» по виготовленню дерев’яної покрівлі. В 1935 році на всіх цих підприємствах було зайнято 32 робітники. В 1938 році стала до ладу невелика міська електростанція потужністю 32 квт, яку обслуговувало три працівники.

У вересні 1939 року, на самому початку другої світової війни, гітлерівська Німеччина захопила разом з Польщею також і Забузький край. Белз майже на п’ять років був окупований німецькими загарбниками.

Белз — місто, де євреї складали дві третини населення, зазнав під час фашистської окупації жахливих людських жертв. Єврейське населення було майже повністю розстріляне, частково на місці, частково в Сокальському гетто, решта — в таборах смерті Белзця і Майданека. Есесівці розстріляли також багато українців і поляків, зокрема за переховування приречених євреїв.

Незважаючи на жорстокі репресії, белзчани стихійно чинили опір загарбникам, саботуючи здачу контингентів, переховували своїх земляків-євреїв, допомагали радянським і польським партизанам, які часто заходили в околиці Белза з Волинських та Холмських лісів.

В липні 1944 року частини 1-го Українського фронту перейшли Західний Буг і розгорнули бої за звільнення Забузького краю від гітлерівських загарбників.

У Белзі фашисти окопалися в районі старовинного домініканського костьолу. Зайнявши вигідні оборонні позиції, гітлерівці кілька днів чинили опір. Та радянські бійці після нищівного вогню радянської артилерії і «катюш» штурмом здобули місто. В боях за звільнення Белза брали участь 241-й протитанковий дивізіон 149-ї гвардійської стрілкової частини під командуванням О. О. Караєва і частини першої гвардійської танкової армії під командуванням генерал-полковника М. Ю. Катукова. При звільненні Белза від німецько-фашистських загарбників смертю хоробрих полягли лейтенант Микола Павлович Лошманов з Пермі, сержанти Іван Михайлович

Лавочкін, Борис Григорович Савенко та інші воїни, прах яких покоїться в братській могилі в міському парку.

Під час війни в Белзі було зруйновано понад дві третини будівель. Утікаючи з Бел-за, гітлерівські варвари підірвали унікальні пам’ятки архітектури — домініканський костьол XV століття, синагогу і палату рабина та кращі житлові будинки, зруйнували електростанцію, залізницю.

За договором між урядом Польської Народної Республіки і GPCP місто Белз після його звільнення ввійшло до складу Польщі (Томашівського повіту, Люблінського воєводства). Все українське населення міста переселилось у західні області УРСР. Белз був тоді невеликим, зруйнованим війною прикордонним містечком ПНР, в якому проживало близько 800 чол. населення. З цього періоду залишився в Белзі споруджений вдячним польським населенням пам’ятник полеглим радянським воїнам з написом польською і російською мовами: «Слава радянським героям, які віддали життя за свободу польського народу».

У 1951 році на основі договору між СРСР і ПНР про обмін деяких прикордонних територій і населених пунктів Белз увійшов як районний центр до складу Забузького району Львівської області Української РСР.

На час передачі міста Радянському Союзові в листопаді 1951 року в Белзі з 1045 довоєнних будинків уціліло тільки 282, в тому числі 28 мурованих, решта — дерев’яні. Необхідно було відбудовувати місто, піднімати його з руїн. Місто передавалось порожнє — без мешканців, які переселилися на територію ПНР.

Першими радянськими громадянами, які почали заселяти Белз, були працівники новоорганізованих районних та міських партійних і радянських установ та організацій. В перші місяці організаційного періоду вражала малочисельність мешканців нового радянського районного центру — всього кілька сот чоловік. Поступово налагоджується життя міста. Стали діяти пошта, залізнична станція на пущеній в дію залізничній лінії Сокаль—Рава-Руська, контора Держбанку, середня школа, дитячий садок, лазня, поліклініка, аптека.

Спрямовуючою силою успішного розвитку життя Белза, як і всього Забузького району, була Комуністична партія. Вже в листопаді 1951 року тут було організовано Забузький райком КП України. Під його керівництвом місто Белз стало планомірно відбудовуватись і заселятися, протягом короткого часу воно зрівнялось з іншими містами Львівської області.

До Белза прибували нові й нові поселенці. В місті масово почали селитись робітники — вихідці з близьких сіл колишніх Рава-Руського і Великомостівського районів — та переселенці із західних областей УРСР.

З ініціативи колективу Белзької середньої школи було організовано недільники, під час яких зусиллям громадськості розчищено від руїн вулиці та площі, створено парк і кілька скверів, розбито клумби, насаджено тисячі декоративних дерев та кущів, проведено ряд інших робіт по впорядкуванню міста.

З перших днів радянського Белза створено всі умови для задоволення культурних потреб мешканців міста.

За всю довгу історію міста Белза 17 лютого 1952 року тут вперше з’явилась періодична преса — районна газета «Ленінським шляхом», перейменована пізніше на «Забузьку правду».

Зимою 1952 року до братської могили в Белзі було перенесено з різних місць району прах 193 радянських воїнів, полеглих на території Забужжя в боях з гітлерівськими загарбниками. В 1954 році тут було споруджено величний пам’ятник, на бронзових плитах якого викарбувано імена полеглих героїв. Громадськість Белза свято береже пам’ять про них. їх іменами названо вулиці міста, громадські організації.

В 1952 році було відкрито Будинок культури на 350 місць, тимчасовий кінотеатр, який згодом перенесено до новозбудованого приміщення кінотеатру імені Івана Франка. Було відкрито дві бібліотеки; на 1967 рік міська бібліотека для дорослих налічувала 25 тис., а бібліотека для дітей — понад 21 тис. книг. Обидві бібліотеки обслуговують щорічно близько 2 тис. читачів.

Раніше Белз, як і весь Забузький край, був широко відомий своїм болотистим бездоріжжям. Через декілька років Радянської влади про це залишився тільки спомин. Через місто було проведено цілу сітку асфальтованих доріг — до Червонограда, Великих Мостів, Рави-Руської, Новоукраїнки.

Успішно провадилась відбудова і перебудова Белза. Насамперед було проведено капітальну реконструкцію житлового фонду. Завдяки новобудовам місто міняло своє обличчя.

На площі, де перетинаються дві головні міські вулиці — Міцкевича і Рокосовського, споруджено пам’ятник В. І. Леніну, а на центральній площі ім. Радянської Армії — Карлу Марксу.

В міру заселення в місті організовувалась розгалужена торговельна мережа (24 торговельні точки), стали працювати чайна, їдальня, закусочна, пекарня, універмаг з 4 відділеннями, комбінат комунально-побутових послуг з кравецькою, шевською, годинниковою майстернями, перукарнею та фотолабораторією. Тільки через торговельну мережу райспоживспілки щорічно в місті продається товарів широкого вжитку на два мільйони карбованців. Лише за 1966, 1967 рр. продано понад 150 телевізорів, 200 радіоприймачів і радіол, 85 пральних машин, 180 мопедів і велосипедів.

Белз досяг успіху як осередок розвитку сільської механізації. В 1952 році тут організовано Белзьку МТС, яку забезпечено досконалою сільськогосподарською технікою. Після реорганізації машинно-тракторних станцій в 1958 році на базі Белзької МТС була створена Белзька ремонтно-тракторна станція (PTC), а згодом — механічно-ремонтні майстерні радгоспу «Шахтар».

У 1958 році була створена районна міжколгоспна будівельна організація, яка після укрупнення районів у 1962 році перетворилася на Забузьку дільницю Сокальського міжколгоспбуду. Одна з кращих в області, вона здійснює капітальне будівництво в колгоспах колишнього Забузького району. Дільниця має пилораму, ряд спеціалізованих цехів, два цегельні заводи та допоміжні майстерні, на ній працює 300 постійних і сезонних робітників.

У Белзі розташований один із найбільших у Сокальському районі маслозаводів, на якому працює 40 робітників. Белзький маслозавод повністю механізований, багато трудомістких виробничих процесів автоматизовано.

Серед інших підприємств Белза — мукомельний завод із спеціалізованим цехом виробництва комбікормів та Белзька дільниця Сокальського районного ремонтно-будівельного управління.

Економічний розвиток радянського Белза тісно пов’язаний із розвитком Львівсько-Волинського вугільного басейну. Починаючи з 1956 року за 10—15 км на схід від міста стали вступати до ладу кам’яновугільні шахти Забузького і Межирічинського родовищ; збудовано ряд важливих промислових підприємств кам’яновугільної промисловості. Переважна більшість жителів Белза працює на шахтах та підприємствах вугільної промисловості. Спеціально виділений автотрапспорт доставляє робітників з Белза на шахти і заводи кам’яновугільного басейну.

Справжня гордість радянського Белза — його школи. Організатором і першим директором середньої школи була М. К. Соляник. У 1954 році зведено нову, світлу двоповерхову будівлю школи з 10 класними кімнатами, актовим залом, фізичним і хімічним кабінетами та іншими приміщеннями. Шкільний спортивний майданчик обладнаний різноманітним спортивним інвентарем. На 1965 рік налічувалося 505 випускників школи, з них близько 280 закінчило або вчиться у львівських вузах та середніх спеціальних фахових школах. Белзька школа надає методологічну допомогу початковим і неповносереднім школам навколишніх сіл.

При Белзькій середній школі організовано «Музей Слави», в якому зібрано цінний матеріал, присвячений пам’яті радянських воїнів, полеглих у боях за визволення Белза. Музей встановив тісний зв’язок з родинами героїв. За пропозицією «Музею Слави» Белзька міська Рада назвала дві вулиці ім’ям полеглих комсомольців — Савенка і Лавочкіна.

У 1954 році у місті відкрито Будинок піонерів, в якому молодші учні доповнюють свою освіту, займаються в гуртках художньої самодіяльності.

В січні 1963 року в будинку колишнього Забузького райкому відкрито професійно-технічне училище № 13 на 360 учнів та 30 викладачів. На базі восьмирічної школи училище готує кваліфіковані робітничі кадри — шахтарів, будівельників і монтажників широкого профілю. Учбовою базою училища є підприємства трестів «Червоноградвугілля», «Червонограджитлобуду», «Львівбуду».

В місті діють дитячі ясла на 50 та дитячий садок на 68 місць.

Про здоров’я трудящих міста піклуються кваліфіковані спеціалісти — 17 лікарів та 54 чол. середнього медичного персоналу. Відкрито велику аптеку, поліклініку з 12 спеціалізованими кабінетами та лікарню на 100 ліжок. У лікарні працюють відділення: терапевтичне, хірургічне, акушерсько-гінекологічне, дерматологічне, дитячих хвороб та бактеріологічна лабораторія.

В 1962 році у зв’язку з укрупненням районів Белз перестав бути районним центром і увійшов до складу Сокальського району.

Проводиться велика робота по благоустрою міста — заасфальтовано центральні вулиці і площі, прокладаються тротуари, будуються три залізобетонні мости, споруджується міський водопровід. У Парку культури та відпочинку обладнано дитячий майданчик, що займає близько гектара площі. Побудовано нову міську лазню та готель. Ведуться роботи по газифікації міста. Всі квартири радіофіковані.

Серед архітектурних пам’яток Белза —рештки оборонних валів древньоруського періоду, залишки споруд домініканського монастиря XV—XVI століть та костьолу XVII століття, шестикутна оборонна башта, датована 1606 роком.

Белз — місце народження відомого українського філолога, письменника, природознавця і громадського діяча Івана Григоровича Верхратського (1846—1919 рр.).

Майбутнє місто пов’язане з дальшим розвитком кам’яновугільної промисловості Забужжя. В околицях Белза залягає потужне родовище кам’яного вугілля, так звана «Тяглівська перспектива».

Невдовзі Белз стане одним з найкрасивіших і найблаговпорядкованіших міст.

М. В. ЛЕМЕХА
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 115
З нами з: 06 грудня 2017, 21:38
Звідки: Вінниця
Подякував (-ла): 107 раз.
Подякували: 100 раз.
Стать: Жінка

Re: БЕЛЗ, місто, Сокальський р-н, Львівська область, Україна

Повідомлення Kasia » 31 липня 2019, 12:45

У журналі Літопис Червоної калини
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Бердичівський повіт: Барановський, Марковський, Кузьмінський, Величко, Покотилюк, Сливка, Білик
Брацлавський повіт: Дудник, Цурман, Маняк, Лановий


Повернутись до Літера Б

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: An64, Александра Кудрицкая, АннА, Bing [Bot], Bogdan Mishchenko, D_i_V_a, Falcon, Google [Bot], Google Adsense [Bot], tsypa, ukrgenealogy