УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу за прізвищем, за місцем проживання, пошук в архівах, та багато іншого. Приєднуйтесь

Верблюжка, село, Кіровоградська обл., засн. 1768/1772

У цьому селі/Цим селом/Це село

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколінь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколінь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим нас. пунктом
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4
З нами з: 13 червня 2019, 16:02
Подякував (-ла): 1 раз.
Подякували: 4 раз.
Стать: Чоловік

Верблюжка, село, Кіровоградська обл., засн. 1768/1772

Повідомлення Vlad S. » 13 квітня 2021, 22:27

Нова стаття про плутанину з назвами і відповідно історичними даними під назвою "Дві Верблюжки":

https://uasvlad.wixsite.com/website/post/дві-верблюжки

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5848
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 2875 раз.
Подякували: 1184 раз.
Стать: Жінка

Re: Верблюжка, село, Кіровоградська обл., засн. 1768/1772

Повідомлення АннА » 10 червня 2021, 14:48

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Верблюжка, Новгородківський район, Кіровоградська область
Верблюжка — село, центр сільської Ради, розташоване за 25 км на схід від районного центру і за 12 км від залізничної станції Куцівка. Населення — 4913 чоловік.

За часів Нової Січі по берегах річки Верблюжки — правої притоки Інгульця — було кілька зимівників запорізьких козаків Бугогардівської паланки. На їх місці близько середини XVIII ст. і виник населений пункт.

Вже в документах 1751 року Верблюжка згадується як слобода Новокозачого полку. Значну частину земель тут прибрали до рук старшини та сотники, які служили в ньому. Вони всіляко пригноблювали козаків — підпомічників і підсусідків. На початку 60-х років у поселенні налічувалося 27 виборних козаків, 124 козаки-підпомічники та 36 підсусідків.

У 1764 році мешканців Верблюжки включено до складу Єлисаветградського пікінерського полку, а 1783 року пікінерів переведено на становище державних селян. В той час тут селилося чимало кріпаків-утікачів з північних районів Правобережної України і Білорусії. Так, 1787 року в 155 дворах Верблюжки проживало 488 осіб чоловічої статі, через 9 років їх кількість зросла до 8044.

В 1822 році Верблюжка стала військовим поселенням Новгородського кірасирського полку. В ній розмістився штаб 2-го ескадрону кінноти, згодом — 2-ї волості IV округу Новоросійського військового поселення. Становище поселенців було ще гіршим, ніж кріпосних селян. На землях, що належали казні, вони працювали по З і більше днів на тиждень, та ще й відбували військову повинність. Під наглядом офіцерів поселенці виконували дорожні роботи, споруджували мости, казарми. Виснажливою була примусова праця на т. зв. громадських ланах. Важким тягарем для поселенців було утримання військового полку, комплектування його за рахунок членів своїх сімей.

Після ліквідації військових поселень жителів села (у Верблюжці в той час налічувалося 3839 чоловік) перевели на становище державних селян з середнім наділом 5,6 десятини на ревізьку душу при оброчній платі 97,3 коп. за десятину. Згодом, за указами про поземельний устрій державних селян, ці наділи закріпили за мешканцями Верблюжки. З 1886 року вони сплачували викуп державі в середньому по 90,8 коп. за десятину. Землекористування було общинним. Вся надільна земля, крім пасовищ, ділилася на 6 частин, і кожен житель села одержував свій пай на цих полях. Через три роки проводився її перерозподіл. Поступово землі, реманент, робоча худоба зосереджувалися в руках куркульства, поміщиків. Так, у 1886 році з 1103 господарств майже половина мала до 6 десятин землі, 303 були без худоби, 69 — безземельні.

У той же час більше 100 куркульських господарств мали по 25—100 десятин землі та по 5—20 голів робочої худоби. 1894 року 23 великі землевласники володіли 7950 десятинами землі, поміщику Центиловичу належало 1390, Бугайцову — 1300 десятин родючої землі, а 1027 господарствам селян-общинників — 10 631 десятина землі. Селяни обробляли свої наділи примітивними знаряддями: ралами, дерев’яними плугами та боронами , і збирали врожай серпами й косами. У великих поміщицьких маєтках використовувалися залізні плуги, борони, кінні жниварки, молотарки. Тому і врожай тут одержували по 55—60 пудів, тоді як у бідних селянських господарствах він не перевищував 30 пудів з десятини.

Наймити і поденники становили значний процент місцевого населення. Робочий день їх тривав 15—17 годин на добу. За умовами, складеними адміністрацією економії Центиловича, вони працювали від сходу до заходу сонця з невеликою перервою на обід, одержуючи за це по 25—35 коп. на день. Злидні гнали багатьох бідняків на заробітки в Каховку, Крим, на шахти Криворіжжя. У неврожайні роки їх кількість становила третину населення Верблюжки. Але й там селяни заробляли за сезон 30—50 крб., яких вистачало лише на сплату податків.

Малоземелля, нещадна експлуатація з боку поміщиків і куркулів, тяжкі податки, сваволя місцевих властей — усе це призводило до посилення невдоволення селян існуючим ладом. 1905 року в селі почала діяти підпільна революційна група. Учасники її на своїх сходках, куди запрошувалася і сільська біднота, читали газети, листівки, заборонену літературу, обговорювали події, що відбувалися в країні, закликали до боротьби з царизмом. Активними членами групи були К. М. Басараб (працював телеграфістом на станції Долинська), І. А. Голоскевич (колишній матрос), Т. К. Чорний. Вони проводили серед земляків антиурядову агітацію, закликали не виконувати військову повинність, не сплачувати податки, захоплювати поміщицькі землі, об’єднуватися з робітниками для спільної боротьби. У жовтні 1905 року під час арешту у Т. К. Чорного виявили 6 нелегальних брошур.

19 червня 1906 року в економії поміщика Центиловича з’явився натовп верблюзьких селян, що вимагали підвищення заробітку. Повітові власті направили в село карателів, які жорстоко розправилися з селянами. Та через кілька днів І. А. Голоскевич зібрав односельців і закликав їх палити поміщицький хліб відбирати нажите на крові і стражданні народу майно. І. А. Голоскевича заарештували й засудили, помер він у тюрмі в 1910 році. На довічну каторгу було заслано активних учасників страйку К. М. Басараба та А. А. Таратухіна, а їхнє майно конфісковано.

В період нового революційного піднесення виступи селян тривали. Вони чинили рішучий опір запровадженню столипінських указів про вихід на хутори. Так, 14 травня 1912 року при нарізці відрубних ділянок мешканці села відмовилися виділятися з общини і перешкоджали землеміру в його роботі. 15 травня сюди прибув повітовий справник з Олександрії в супроводі загону поліції, який заарештував керівників виступу.

Напередодні першої світової війни Верблюжка була великим селом, волосним центром Олександрійського повіту. В ній налічувалося 1618 господарств і проживало 8626 чоловік. Медичної допомоги населення не одержувало. Лише на початку XX ст. на кошти громади відкрився фельдшерський пункт. Смертність, особливо дитяча, була дуже високою: з кожних 100 новонароджених майже половина вмирала. Переважна більшість мешканців села не вміла читати й писати. Першу школу грамоти відкрито тут 1888 року, а в 90-х роках працювали 2 церковнопарафіяльні школи, які відвідувало 34 учні. Проте через тяжкі матеріальні умови лише незначна частина дітей закінчувала їх.

Під час війни 1176 верблюжців було мобілізовано в армію. Залишившись без годувальників, селянські господарства швидко занепадали, населення голодувало. У той же час збагачувалося куркульство, яке скуповувало за безцінь землю, худобу. В 1916 році 109 бідняцьких господарств не мали землі, 510 — мали до З десятин, 463 — до 6 десятин, тоді як 150 куркульських володіли 25—27 десятинами землі; 256 селянських дворів лишилися без худоби, 612 — без коней, 588 — без корів, а в заможних господарствах було по 4—10 голів робочої та цілі стада продуктивної худоби.

Все це призводило до наростання невдоволення війною. 27 березня 1917 року місцеві селяни і наймити, озброєні мисливськими рушницями, заарештували урядника й волосного старосту і створили Раду селянських депутатів, обравши її головою селянина-бідняка Ф. Г. Момота. Але до неї згодом пролізли куркулі, які гальмували вирішення земельного питання і підтримували Тимчасовий уряд. Вихідці з села, що працювали на заводах Харкова, шахтах Криворіжжя, на залізничній станції Знам’янка, повернулися додому і у травні організували групу співчуваючих партії більшовиків з 7 чоловік. Восени на селянських зборах обрано комісію в складі трьох чоловік, яка мала взяти на облік конфісковані у поміщиків землю та майно, призначено комісарів для нагляду за ними. Члени групи співчуваючих роз’яснювали селянам рішення VI з’їзду РСДРП(б), закликали бідноту обирати до керівних органів села своїх представників. У цей час значну роботу серед населення вів більшовик Г. Н. Авраменко, який був делегатом II Всеросійського з’їзду Рад (загинув на фронті в 1919 році).

У лютому 1918 року в селі встановлено Радянську владу, обрано Раду селянських депутатів. На II Всеукраїнський з’їзд Рад делегатами від співчуваючих партії більшовиків і селян Верблюзької Ради обрано А. П. Останнього, а від Олександрійської Ради — верблюжців Ф. Г. Момота і Г. Н. Авраменка. 27 березня делегація доповіла на загальних селянських зборах про роботу з’їзду, рішення якого були одностайно схвалені трудящими Верблюжки.

Та наступного дня село окупували австро-німецькі війська. Повернулися поміщики. Почалися грабежі населення. Групі співчуваючих більшовицькій партії довелося продовжувати боротьбу в підпіллі. Багато її учасників пішло добровольцями до Червоної Армії. Влітку 1918 року з 175 верблюзьких селян організовано повстанський загін. Окупаційні власті направили сюди 350 карателів з двома гарматами і трьома кулеметами. Загін зустрів їх біля виселка Валкова і розгромив, захопивши великі трофеї. У листопаді того ж року він допомагав визволяти Верблюжку від кайзерівських окупантів, а згодом — від петлюрівців.

На початку лютого 1919 року в селі створено ревком, до складу якого ввійшли О. П. Горбенко, А. П. Останній, С. П. Пономаренко. З перших днів він об’єднав навколо себе бідноту, організувавши її на боротьбу проти буржуазно-націоналістичних сил. Зокрема, за рішенням ревкому Верблюзький загін вирушив у лютому— березні 1919 року на допомогу робітникам Миколаєва, брав участь у розгромі відступаючих петлюрівців на станції Знам’янка. Поступово загін виріс у полк, у якому налічувалося близько 4 тис. бійців. Але із збільшенням особового складу до нього влилося значне число куркульських елементів. Переважна ж більшість комуністів залишилася в селах для організації Радянської влади на місцях. Керівництво полку потрапило під вплив Григор’єва, що командував дивізією, до якої з березня 1919 року входив полк, і відмовилося виконувати накази радянського командування. Обстановка в селі у зв’язку з цим ускладнилася. Григор’євці чинили провокації проти більшовиків, контрреволюційні елементи перешкоджали здійсненню революційних перетворень у Верблюжці.

Стурбовані такою обстановкою верблюзькі більшовики доповіли про це ЦК КП(б)У і просили прислати надзвичайну комісію із загоном для придушення контрреволюції. В кінці травня радянські війська ліквідували заколот Григор’єва. Та залишки його банд ще довго тероризували населення, заважали соціалістичному будівництву.

Велике значення для згуртування трудящих на боротьбу з контрреволюцією і зміцнення Радянської влади в селі мав приїзд влітку 1919 року голови ВУЦВКу Г. І. Петровського та наркома України у військово-морських справах М. І. Подвойського. Керівники уряду відповіли на запитання селян, ознайомилися з роботою місцевих органів влади, дали цінні поради щодо розгортання радянського будівництва в селі.

Та здійснити ці плани перешкодили денікінці, які захопили село на початку серпня 1919 року. Під керівництвом комуністів О. П. Горбенка і А. П. Останнього було створено партизанський загін, який наприкінці серпня 1919 року влився до загону Д. С. Канатенка, що діяв у районі Олександрії, Долинської, Братолюбівки тощо. Повстанці тільки на перегоні між Долинською і Знам’янкою пустили під укіс три поїзди ворога, захопили трофеї. Пізніше біля села Братолюбівки партизани з’єдналися з частинами Червоної Армії.

У січні 1920 року радянські війська визволили Верблюжку від білогвардійців. Відновив діяльність ревком. Оформився волосний комуністичний осередок. У лютому під його керівництвом відбулися селянські збори, на яких обговорювався поточний момент. У схваленій резолюції відзначалися заслуги Червоної Армії у боротьбі з міжнародним імперіалізмом, підкреслювалося, що селяни повністю підтримують

Радянську владу на Україні. Волосний партосередок брав участь у підготовці і проведенні виборів постійних органів влади. Почав працювати волосний виконавчий комітет, наприкінці 1920 року було обрано сільську Раду. Керівниками місцевих органів влади трудящі обирали комуністів, активних учасників громадянської війни.

Помічниками комуністів у будівництві нового життя стали комсомольці, які 1920 року об’єдналися у комсомольський осередок, що на 1 квітня 1921 року вже налічував 70 юнаків і дівчат. Багато комсомольців входило до складу загонів, що боролися з бандитизмом. Найактивнішими з них були: перший секретар комсомольського осередку О. А. Вороній, К. І. Курінський, І. Т. Широкий, І. П. Свищ, І. С. Орлов. У день смерті В. І. Леніна вони подали заяви про вступ до більшовицької партії.

Комуністи і комсомольці вели значну організаторську і масово-політичну роботу на селі. Почали працювати гуртки ліквідації неписьменності. Було створено споживчу кооперацію. В селі налагоджувалося нове життя. У 1920 році з ініціативи групи бідняків та під керівництвом більшовиків на землях колишньої поміщицької економії організувалася перша комуна «Червоний хлібороб», до якої входило 16 господарств. Вони обробляли 126 десятин землі.

Радянське будівництво відбувалося в умовах запеклого опору куркульства. У зв’язку з розгулом бандитизму на початку 1921 року виконком Ради тимчасово перетворено у ревком. У березні 1921 року, в день призову новобранців до Червоної Армії, бандити увірвалися в приміщення міліції і ревкому, по-звірячому вбили голову ревкому А. А. Лалименка. В той же день вони схопили більшовика, балтійського матроса І. Н. Авраменка, який брав участь у штурмі Зимового палацу. «Стріляйте,— заявив він бандитам — я смерті не боюся, бо зустрічав її не один раз. За справу революції померти не страшно». Від рук бандитів загинули також заступник голови президії Олександрійського повіткому партії О. П. Горбенко, секретар волосного партосередку Г. Є. Іщенко, комуністи Т. Т. Кирієнко, П. М. Остапченко.

Радянські і партійні повітові органи вжили дійових заходів, щоб покінчити з контрреволюційними бандами. До Верблюжкиу квітні 1922 року прибула група відповідальних працівників з Олександрії, які допомогли організувати в селі самооборону, арештувати пособників банд. Значну допомогу в боротьбі з бандитизмом трудящим села подав загін 25-ї дивізії 14-ї армії, яка перебувала в той час на території повіту і допомагала селам у боротьбі з бандитизмом. Чимало бандитських зграй було знищено під керівництвом жителя Верблюжки, чекіста і комуніста С. П. Жолдака. За героїзм, виявлений в роки громадянської війни, 16 липня 1922 року його нагороджено орденом Червоного Прапора та іменним золотим годинником.

Велику роль у дальшій відбудові господарства Верблюжки, у виникненні й розвитку кооперативних форм господарства відіграв комітет незаможних селян, створений влітку 1920 року. Він допомагав бідняцьким господарствам продуктивною і робочою худобою, зерном, конфіскованим у куркулів, технікою. 1921 року у його розпорядженні було 5 тракторів, 2 локомобілі, 83 молотарки та інший сільськогосподарський реманент. На зборах КНС 15 березня 1923 року прийнято резолюцію про підтримку німецького пролетаріату: «Ми, ті, хто вже здобув перемогу, виносимо прокляття буржуазії-кровопивцям, вітаємо робітників Рура в їх справедливій боротьбі й обіцяємо їм моральну підтримку». Комнезамівці брали активну участь у роботі органів Радянської влади.

На початку 1923 року у Верблюжці створюється артіль незаможників «Червона нива», яка на свої паї придбала трактор, молотарку і дрібний реманент. Держава всіляко допомагала колективним господарствам. 1923 року комуна «Червоний хлібороб» одержала 1750 крб. кредиту. Вже 1925 року комунари зібрали з кожної десятини пересічно 85 пудів зерна, в той час як одноосібники — лише по 52,5 пуда. Комуна подавала безплатну допомогу бідноті села в проведенні польових робіт, у переробці сільськогосподарської продукції.

Протягом 1923—1929 рр. Верблюжка була районним центром. У 1925 році Верблюзьку сільську Раду поділили на дві: Верблюзьку і Петрівську; 1928 року до Верблюзької Ради обрано 65 депутатів, серед них 10 комуністів і кандидатів у члени ВКП(б), 6 комсомольців, 28 членів КНС, 9 жінок. При сприянні депутатів Рад 1925 року місцеве товариство «Червоного Хреста» на свої кошти відкрило у Верблюжці аптеку й дитячу консультацію. З 1923 року тут працювали 2 дворічні та чотирирічна трудові школи, 4 школи неписьменних та малописьменних. Колишню земську школу реорганізовано у семирічну трудову, при якій 1923 року створено організацію юних ленінців.

Районні органи Радянської влади вели пропаганду передового досвіду щодо вирощування сільськогосподарських культур, підвищення продуктивності худоби, раціонального використання засобів виробництва, застосування агротехніки. 21 вересня 1924 року у Верблюжці відбувся День урожаю, було влаштовано сільськогосподарську виставку, комісія якої за кращі показники преміювала 32 селянські господарства грішми і сільськогосподарським реманентом. У червні 1927 року райземвідділ організував екскурсію селян на Аджамську дослідну станцію для вивчення кращих форм господарювання. На окружному огляді колгоспів у 1927 році комуна «Червоний хлібороб» за досягнуті успіхи одержала «Похвальну відозву» та грошову премію. Населення все більше переконувалося у перевагах колективного господарювання і поповнювало сім’ю комунарів.

В 1927 році у Верблюжці створено 5 товариств спільного обробітку землі («Інтернаціонал», «Незаможник», ім. Т. Г. Шевченка, Жовтневої революції, ім. Бульонного) та 3 машинно-тракторні товариства. Районні організації всебічно підтримували і допомагали цим товариствам, надавали їм кредити для придбання тракторів, молотарок, дрібного реманенту. ТСОЗам безкоштовно відпускалися мінеральні добрива, отрутохімікати для боротьби з сільськогосподарськими шкідниками. У цей же час райвиконком на кошти держави при допомозі громади збудував паровий млин, звільнивши тим самим селян від кабальних умов помолу в приватних млинах. Відкрилася хлібопекарня. 27 січня 1930 року організувався колгосп «Власна праця», куди ввійшло 17 одноосібних господарств.

Колективізація в селі проходила в умовах жорстокої класової боротьби. Куркулі агітували бідняків і середняків не усуспільнювати землю, худобу, реманент. Бідняцько-середняцькі маси села, очолені комуністами й депутатами Рад, повели рішучу боротьбу з класовим ворогом. Протягом 1929—1930 рр. було вислано за межі України 16, а за межі району — 36 куркульських родин. На 8 березня 1931 року по Верблюзькій сільській Раді усуспільнено 95,6 проц. усіх селянських господарств, а на кінець року колективізацію було завершено. Утворилося 11 сільгоспартілей.

15 липня 1932 року в селі організовано МТС. У зоні її обслуговування було 23 колгоспи. Перші механізатори швидко освоїли техніку і домоглися високої продуктивності праці.

У 1936 році від Новгородківського району право підписати трудовий рапорт Надзвичайному VIII з’їздові Рад СРСР здобув колгосп «Вільний Схід». Його трудівники виростили найвищий урожай зернових у районі — по 16 цнт з га. Тракторна бригада з сільськогосподарської артілі «Червоний комбайн» 1937 року виробила на трактор по 800 га умовної оранки. Комбайнер К. П. Ситник наступного року за 23 календарні дні зібрав 527 га зернових, намолотивши з кожного га по 20 цнт хліба, за що нагороджений орденом «Знак Пошани». У 1939 і 1940 рр. він був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. В 1939 році односельці обрали К. П. Ситника депутатом районної Ради. Став стахановцем 55-річний коваль Верблюзької МТС Т. Є. Крикун, який на ремонті сільськогосподарських машин виконував норми на 300 проц. Машинно-тракторний парк МТС швидко зростав. У 1940 році станція мала 94 трактори, 35 комбайнів, 10 молотарок та багато інших сільськогосподарських машин, за допомогою яких виконувалося 80—90 проц. всіх польових робіт у колгоспах. Артіль «Червоний комунар» у 1939 році виконала план розвитку тваринництва. Надій молока на кожну корову тут досяг 2 тис. літрів. У 1940 році нагороджено Малою срібною медаллю ВСГВ Ф. Г. Якубович, М. І. Буг-рій, Л. Т. Рощину, які одержали від кожної свиноматки по 21—23 поросят, і чабана Г. В. Головка, що мав 172 ягнят на 100 тонкорунних вівцематок. Роботу трудівників села щодо соціалістичного будівництва спрямовували 7 партійних осередків. У травні 1941 року вони налічували 38 членів та 19 кандидатів у члени партії. Міцніли і комсомольські організації, яких на той час було 13 і об’єднували вони 395 комсомольців.

Напередодні Великої Вітчизняної війни колгоспи села стали економічно міцними, багатогалузевими господарствами. Механізація, висока культура землеробства хліборобів забезпечували одержання постійних 100-пудових урожаїв зернових, успішний розвиток тваринництва та підвищення його продуктивності. Зросли неподільні фонди артілей. В усіх господарствах було запроваджено громадське харчування. На вироблений трудодень у колгоспах «Вільний Схід» і «Червоний комунар» в 1937 році видавалося по 8—10 кг хліба та по 2 крб. Сім’я Г. М. Радченка, наприклад, одержала 300 пудів зерна і 1831 крб. Верблюзьке сільське споживче товариство продало колгоспникам 1940 року товарів у чотири рази більше, ніж 1932 року.

В цей час у Верблюжці діяла вже дільнична лікарня на 30 ліжок з пологовим відділенням, де трудилися 2 лікарі та 5 медпрацівників з середньою спеціальною освітою. На V з’їзді Рад Верблюзького району в 1928 році обговорювалося питання про стан та перспективи розвитку народної освіти. Виконуючи його рішення, в селі було збільшено кількість шкіл, при яких організовано майстерні. Учням виділили земельну ділянку для навчально-дослідницької роботи. В школах дітям видавали гарячі сніданки. Через рік у Верблюжці відкрився інтернат при семирічній трудовій школі, яку в 1936 році реорганізовано на середню. 1940 року в ній та двох семирічних і чотирьох початкових школах навчалося 1540 дітей, працювало 53 вчителі. Зразково поставленою роботою славилася в районі Верблюзька середня школа № 1. У селі працювали будинок культури, при якому діяли гуртки політичний, військовий, драматичний, крою і шиття та інші, бібліотека. Значна увага приділялася фізичному, військовому і патріотичному вихованню молоді. Багато юнаків і дівчат стали значкістами ГПО, БГПО.

Радянський лад виховував у людей почуття патріотизму, любові до соціалістичної Вітчизни. В день нападу японських агресорів на нашу Батьківщину біля озера Хасан уродженець Верблюжки А. М. Огоренко з трьома прикордонниками був у секреті. На них наступало 50 самураїв. Влучним вогнем зустріли воїни ворога і близько години стримували його натиск, поки не підійшло підкріплення. Але й тоді поранений А. М. Огоренко не покинув поля бою, залишаючись біля ручного кулемета. За виявлені мужність і героїзм його нагороджено орденом Червоного Прапора.

У перші ж дні Великої Вітчизняної війни понад 500 верблюжців пішли на фронт, багато — добровольцями. Один з них — житель села М. О. Клочко, у своїй заяві писав: «Звірячий напад знахабнілих фашистських псів на Радянську землю викликав у моєму серці хвилю гніву і презирства до ненажерливих гітлерівських заправил і подесятерив любов до нашої квітучої Вітчизни. Не чекаючи призову, я подаю заяву, в якій прошу, щоб мене негайно відправили до лав Червоної Армії». Коли фронт став наближатися до Верблюжки, комісія по евакуації громадського майна направила в тил країни близько тисячі голів худоби, устаткування MTС та інші матеріальні цінності.

Фашисти увірвалися в село наприкінці липня 1941 року. В перші ж дні вони стратили кілька родин, забили насмерть одного із зачинателів колгоспного руху Д. П. Крису, відправили у табори смерті комуністів М. І. Пинькало, Ф. О. Онойка. Населення чинило опір окупантам — не виходило на роботу, зривало будівництво шляхів, перешкоджало вивезенню до Німеччини награбованого хліба, худоби. П. Л. Ремха й І. С. Таратухін вчинили напад на коменданта села. На приміщеннях комендатури та жандармерії з’явилися антифашистські листівки, які писали комсомольці В. А. Бондарчук та Ф. Й. Непомнящий. Мешканці села врятували життя більше як 100 втікачам з фашистських таборів та військовополоненим.

Радянські війська визволили Верблюжку 28 жовтня 1943 року. Але внаслідок контратаки гітлерівців 42-й полк і 32-й батальйон 39-го полку 13-ї гвардійської дивізії потрапили тут в оточення. Велику допомогу оточеним частинам Червоної Армії подали місцеві жителі П. А. Люта-Лаптєва та І. В. Гострик. Вони інформували штаб про пересування гітлерівців у центрі села, а потім вказали шлях можливого виходу з ворожого кільця в напрямку до села Варварівки. За сприяння радянським військам П. А. Люту-Лаптєву нагороджено орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, І. В. Гострика — медаллю «За бойові заслуги». Командиру 42-го полку гвардії майору І. К. Половцю за вміле керівництво і вивід військ з оточення в районі Верблюжки присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В ніч на 12 грудня 1943 року окупантів остаточно вигнано з села. В боях за Верблюжку полягли смертю хоробрих близько 4 тис. солдатів та офіцерів, у їх числі представники різних народів нашої країни, зокрема, начальник штабу 41-ї гвардійської стрілецької дивізії Герой Радянського Союзу гвардії полковник О. П. Беляев, Герой Радянського Союзу гвардії лейтенант Г. М. Стрепетов. Загиблих воїнів поховано в чотирьох братських могилах, над якими встановлено обеліски.

В роки Великої Вітчизняної війни багато верблюжців показали зразки мужності і героїзму у боротьбі з фашистами. 580 учасників війни нагороджено бойовими орденами і медалями Радянського Союзу, а І. О. Кобилянський, В. Ф. Скопенко, Т. X. Уманський удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Від солдата Богунського полку до командира прославленої 240-ї Червонопрапорної орденів Суворова і Богдана Хмельницького дивізії пройшов шлях Т. X. Уманський. Його частина першою форсувала Дніпро і вночі 6 листопада 1943 року брала участь у визволенні від фашистів м. Києва. Подвиг 240-ї дивізії високо оцінено Радянським урядом, їй присвоєно найменування Дніпровсько-Київської. Багатьох солдатів і офіцерів нагороджено орденами і медалями, а 45 воїнів, і серед них Т. X. Уманський, удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Під його керівництвом дивізія брала участь у Корсунь-Шевченківській та Яссько-Кишинівській битвах, визволяла Румунію, Угорщину, Чехословаччину. Після закінчення академії Генштабу в 1945 році Т. X. Уманський командував дивізією, корпусом, був начальником Суворовського училища в м. Києві. З 1959 року генерал-майор у відставці Т. X. Уманський проживає у столиці Радянської України. Кавалером ордена Слави 2-го і 3-го ступеня повернувся в рідне село В. П. Сало. Близько 1500 верблюжців загинуло на фронтах війни. Рядовий І. Ф. Мірошник першим вступив на правий берег Бугу, знищив 10 фашистів, чотирьох взяв у полон і цим допоміг підрозділам форсувати річку. Орденом Слави 3-го ступеня оцінено його подвиг. У наступному бою він загинув смертю хоробрих. Командир полку (до війни — директор школи) В. Ф. Скопенко віддав своє життя за визволення Польщі, поховано його в м. Сандомирі. Льотчик І. О. Кобилянський у той час, коли йшли жорстокі бої під Сталінградом, у своєму фронтовому щоденнику записав: «Якщо Вітчизна накаже бути героєм, у нас героєм стане кожний». І він став Героєм Радянського Союзу у березні 1942 року. На той час у нього було вже 180 бойових вильотів, під час яких знищено десятки танків, автомашин, два ешелони з боєприпасами, 7 цистерн з пальним, кілька літаків та два батальйони живої сили ворога. Екіпаж Героїв Радянського Союзу І. О. Кобилянського і А. Самочкіна був грозою для фашистів у битвах під Сталінградом, на Курській дузі, на Північно-Західному фронті. Вже наприкінці війни, під час повернення на аеродром після успішного виконання важливого завдання командування в районі Берліна І. О. Кобилянський був смертельно поранений. Поховано його у Польщі, в м. Кракові.

Ще було чути гуркіт гармат, а жителі Верблюжки розпочали відбудову господарства. Німецькі окупанти завдали селу великих збитків. В артілях не залишилося жодної сільськогосподарської машини. З перших днів після визволення відновили діяльність три сільські Ради, почали працювати партійні організації, в яких налічувалося 46 комуністів. Вони мобілізували населення на відбудову села. В усіх 11 колгоспах було обрано правління. Ремонтувалися тваринницькі приміщення, з контрактованих у колгоспників телят створювалися ферми. На польових роботах хлібороби використовували власних корів, врожай збирали косами. Рільнича бригада, очолювана А. П. Сулимою, першою закінчила сівбу ярових. Тут кожен колгоспник щодня виконував норму на 120—125 проц. Члени бригади І. А. Притиченко, Д. С. Сулима, М. Кравченко, С. Н. Люта вручну засівали по 4,5 га проти трьох за нормою. Велику допомогу трудівникам села у ці важкі роки подали братні народи нашої країни. З Алтайського краю надійшло зерно для посіву, з Саратовської області — робоча худоба, з Комі АРСР — будівельний матеріал.

В 1944 році відновила діяльність МТС. Механізатори П. Я. Бойкота С. Є. Руденко привезли обладнання для майстерні й запасні частини, які зберегли від фашистів. Вже в 1945 році машинно-тракторний парк МТС налічував 39 тракторів, 15 комбайнів, 10 вантажних автомашин. За кермо тракторів сіли підготовлені на короткотермінових курсах механізаторів жінки. В 1945—1950 рр. першість у соціалістичному змаганні утримувала тракторна бригада М. Г. Василиненка. Виробіток на машину тут довели до 1100 га. Справді по-ударному працював колишній фронтовик, тракторист О. П. Свищ. На районній нараді передовиків сільського господарства в 1946 році він говорив: «Ми перемогли ворога в бою, не пошкодуємо ж сил і енергії, щоб здобути перемогу і на трудовому фронті — подвоїти, потроїти урожай нашої землі». Свого слова він дотримав, виконавши річне завдання на 250 проц. Верблюзька МТС не раз завойовувала першість в області та республіці, а в 1949 році одержала перехідний Червоний прапор ВЦРПС і Міністерства сільського господарства СРСР за перемогу у всесоюзному змаганні МТС щодо виконання планів ремонту сільськогосподарських машин. Чимала заслуга в цьому директора МТС С. П. Свища. Його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Після реорганізації МТС тридцятитисячник С. П. Свищ працював головою колгоспу ім. Калініна.

На кінець першої післявоєнної п’ятирічки господарства колгоспів та МТС в основному були відбудовані і досягли довоєнного рівня. У 1950 році трудівники ланів зібрали по 18—20 цнт зернових, 218—240 цнт цукрових буряків, 14—16 цнт соняшнику з гектара, виконали план розвитку поголів’я тваринництва, його продуктивності.

Багатогранною була діяльність Верблюзької сільради, до якої під час перших післявоєнних виборів обрано 25 депутатів. На її сесіях розглядалися питання про хід збирання зернових культур, про попередження втрат зерна під час збирання врожаю тощо. Водночас виконком сільської Ради багато уваги приділяв налагодженню культосвітньої роботи на селі. Так, на його засіданні заслуховувалися питання про роботу шкіл і завдання щодо охоплення всіх дітей навчанням, подання матеріальної допомоги дітям-сиротам, роботу клубів і бібліотеки, організацію вечірньої школи. За проведену господарську й культурно-масову роботу та діяльність по благоустрою села виконком обласної Ради депутатів трудящих у листопаді нагородив похвальними грамотами сільську Раду та її постійну сільськогосподарську комісію.

У 50-х роках з 11 верблюзьких артілей створено три — ім. Калініна, ім. Кірова, ім. Орджонікідзе, а також третій відділок радгоспу «III вирішальний». Це багатогалузеві господарства, які спеціалізуються на виробництві зерна, цукрових буряків, соняшнику, м’яса, молока, яєць. На їх полях працює 116 тракторів, 68 комбайнів, вони мають 96 автомашин. Для ремонту сільськогосподарської техніки на базі Верблюзької МТС створено відділення районного об’єднання «Сільгосптехніки».

Зміцнення економіки артілей дало можливість розгорнути капітальне будівництво. Протягом 1959—1965 рр. споруджено 12 корівників, 13 свинарників, 15 телятників, кілька пташників, контори колгоспів тощо. Механізовано трудомісткі процеси на фермах. Швидко зростала товарність колгоспного виробництва. Збільшилися грошові прибутки колгоспів. У 1965 році вони становили близько 2 млн. крб. Піднесенню економіки села великою мірою сприяло здійснення рішень березневого (1965 року) Пленуму ЦК КПРС. Посилилась заінтересованість колгоспників у результатах своєї праці. Включившись у соціалістичне змагання за гідну зустріч півстолітнього ювілею Радянської влади, колгоспники у 1967 році виростили по 22—25 цнт зернових на кожному гектарі, збільшили виробництво молока, м’яса, яєць, знизивши собівартість тваринницької продукції. Позитивно вплинуло на ставлення до праці, продуктивність якої зросла за останні 2 роки на 37—40 проц., застосування акордно-преміальної оплати та запровадження госпрозрахунку. В 1967 році колгоспи села перевиконали плани продажу державі зерна, соняшнику, овочів, молока, вовни, яєць. Зросла рентабельність господарств.

Найвищі економічні показники мав колгосп ім. Орджонікідзе. В цьому значна заслуга його парторганізації, що об’єднувала 44 комуністи. Перш за все вона подбала про правильну розстановку кадрів. Колгосп не раз заносився на районну, а в 1966 році — на обласну Дошку пошани. В 1967 році він виборов перехідний Червоний прапор обкому партії, облвиконкому та облпрофради. Вже в 1969 році тут було вироблено по 330 цнт молока, 65,6 цнт м’яса на кожні 100 га сільськогосподарських угідь, артіль одержала 2 млн. крб. прибутку. В господарстві збудовано птахофабрику.

На початку 1969 року колгоспи ім. Кірова та ім. Калініна об’єдналися в один — ім. Калініна. На честь Ленінського ювілею господарство занесено до районної Книги пошани, а за підсумками першого півріччя 1970 року його колективу вручено перехідний Червоний прапор Міністерства сільського господарства УРСР і республіканської ради профспілок.

З великим ентузіазмом працювали трудівники села в останньому році восьмої п’ятирічки. Врожайність зернових культур збільшилася на 4 цнт з кожного гектара. Господарства села достроково виконали п’ятирічний план продажу сільськогосподарської продукції. Підвищилася продуктивність праці, внаслідок чого зменшилася собівартість продукції в рільництві — на 12 проц., у тваринництві — на 25 проц. Грошові прибутки зросли у півтора раза. У 1971 році трудівники колгоспу ім. Калініна зібрали зернових по 39,1 цнт з га, зокрема пшениці — по 41,5 цнт, цукрових буряків — по 285 цнт. Високою культурою землеробства славиться колгосп ім. Орджонікідзе. Тут у 1971 році комплексна бригада комуніста Б. А. Литвина на площі 600 га одержала по 47,8 цнт пшениці з гектара. На молочнотоварній фермі надоїли від кожної корови пересічно по 3800 кг молока. Перевиконали планові завдання п’ятирічки відділення «Сільгосптехніки», сільське споживче товариство. За ці досягнення 234 трудівники Верблюжки нагороджені ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».

З року в рік зростає в селі кількість передовиків виробництва. Доярку Г. Л. Сивокінь, яка надоїла від кожної корови по 4520 кг молока, нагороджено орденом Леніна; доярок М. Г. Бондаренко і Ф. М. Коломієць, свинарку Л. Л. Ватрю, чабана В. С. Меткого, комбайнера М. Т. Олійника, голову колгоспу ім. Калініна В. В. Шульгу — орденом Трудового Червоного Прапора; доярок Н. І. Литвин, Є. І. Мельницьку, головного зоотехніка колгоспу ім. Калініна Н. Ф. Комар — орденом «Знак Пошани».

Підвищується матеріальний добробут і культурний рівень сільських трудівників. Колгоспи перейшли на гарантовану грошову оплату праці. В 1971 році в колгоспі ім. Орджонікідзе людино-день оплачувався по 5 крб., середньомісячна заробітна плата механізатора становила 160 крб., доярки — 138 крб., свинарки — 130 крб. 1900 родин Верблюжки зберігають в ощадній касі 1257 тис. крб., у власному користуванні трудівників села 49 легкових автомашин, 129 мотоциклів, майже кожна сім’я має телевізор. У побут колгоспників увійшли пральні машини, газові плити, холодильники тощо. Протягом 1965—1971 рр. понад 320 родин колгоспників, робітників і службовців справили новосілля. Село повністю електрифіковане й радіофіковане. Тут діють вальцьовий млин, олійня, майстерня для пошиття одягу і взуття, перукарня, поштове відділення, 18 крамниць.

Є у Верблюжці лікарня на 30 ліжок, амбулаторія, аптека, в яких працюють З лікарі та 22 медичні працівники з середньою спеціальною освітою. Для малюків відкрито п’ять ясел, два дитячі садки. У середній, двох восьмирічних і трьох початкових школах навчається 820 дітей, працює 60 вчителів. За багаторічну бездоганну роботу, високу педагогічну майстерність, активну громадську роботу вчительку російської мови і літератури М. А. Бахтіну удостоєно ордена Трудового Червоного Прапора. 38 років віддала справі виховання Л. Ф. Шаповалова. Вона — відмінниця народної освіти, нагороджена орденом «Знак Пошани». Верблюзька середня школа дала освіту більше 650 випускникам, 45 з них стали вчителями, 39 — агрономами, зоотехніками і ветлікарями, 23 — медпрацівниками, 46 — інженерами. З села вийшло чимало відомих людей. В. А. Чубенко у 30-і роки був зачинателем стахановського руху серед металургів Криворіжжя. Трудящі Дзержинського району Кривого Рога обрали його депутатом Верховної Ради УРСР першого скликання (в роки Великої Вітчизняної війни він загинув смертю хоробрих). І. К. Сиволап у 50-і роки працював міністром харчової промисловості СРСР, П. Л. Погрібняк — міністр сільського господарства УРСР. О. А. Вороній у 1948—1959 рр. був першим секретарем Криворізького райкому партії, А. П. Останнього за активну участь у встановленні Радянської влади на селі та в соціалістичному будівництві у жовтні 1967 року нагороджено орденом Леніна. Уродженцями села є П. Д. Малий — кандидат філологічних наук, О. І. Жолдак — український радянський поет.

Шкільна молодь виховується на революційних, бойових і трудових традиціях радянського народу. Постійними стали зустрічі школярів з учасниками Великої Вітчизняної війни, визволителями села від німецько-фашистських загарбників, передовиками сільського господарства. Напередодні святкування 50-річчя Великого Жовтня біля пам’ятників загиблим героям революції, громадянської і Великої Вітчизняної воєн відбулася зустріч всіх жителів села із земляками-комуністами і комсомольцями 20-х років, які приїхали з Москви, Одеси, Кривого Рога та інших міст.

Центрами культосвітньої роботи у Верблюжці є три сільські, два колгоспні клуби та будинок культури із залом на 500 місць. При них працюють гуртки художньої самодіяльності (драматичний, хоровий, музичні, танцювальні, спортивно-масові), в яких беруть участь близько 160 юнаків і дівчат. Тут часто виступають колективи художньої самодіяльності з районного центру, а також професійні з Кіровограда та інших міст республіки. Під час Тижня української радянської літератури на Кіровоградщині, присвяченого XXIV з’їзду КПРС, в село завітала делегація радянських письменників, яку очолював О. Т. Гончар, а під час другого народного кінофестивалю верблюжці зустрілися з кіномитцями Москви, Ленінграда, Києва, Одеси. У Верблюжці працюють 8 бібліотек. У 1971 році завідуюча сільською бібліотекою № 1 М. М. Григір за багаторічну зразкову роботу нагороджена орденом «Знак Пошани». Тут немає сім’ї, яка б не передплачувала газет, журналів.

Авангардну роль у селі відіграють комуністи, яких у 6 парторганізаціях 211; 7 комсомольських організацій охоплюють 257 юнаків і дівчат. У 1959 році три сільські Ради Верблюзьку, Петрівську і Серебрянську об’єднано в одну — Верблюзьку. На виборах 1971 року до неї обрано 65 депутатів, серед них 34 комуністи, 26 жінок. При сільській Раді діють п’ять постійних комісій, 13 депутатських постів, 11 вуличних комітетів, в яких працює 89 депутатів і активістів.

Протягом дев’ятої п’ятирічки передбачено здійснити повну механізацію всіх виробничих процесів у колгоспах села, підвищити продуктивність праці на 33 проц. За цей час буде побудовано дорогу з твердим покриттям Верблюжка— Куцівка, будинок культури, нові приміщення середньої школи, побутовий комбінат, кілька магазинів, гуртожиток для робітників «Сільгосптехніки». Готуючи гідну зустріч 50-річчю утворення Союзу РСР, трудящі села зобов’язалися достроково виконати завдання 1972 року. Разом з усім радянським народом вони примножують багатства Радянської Батьківщини.


Г. В. ГРИГІР
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4
З нами з: 13 червня 2019, 16:02
Подякував (-ла): 1 раз.
Подякували: 4 раз.
Стать: Чоловік

Re: Верблюжка, село, Кіровоградська обл., засн. 1768/1772

Повідомлення Vlad S. » 10 червня 2021, 15:00

Шановна пані супермодератор Анно,
це Ви виклали для полеміки зі мною?
Бо я в своїй статті якраз розвінчую міфи стосовно сучасної Верблюжки, в т.ч. і написані паном Григором в цитованому Вами виданні. Хоча в його статті були висвітлені деякі правдиві факти історії села ХІХ ст., взяті з архівних документів, єдине якщо не брати до уваги приписану до них ідеологічну мішуру.

Він, до речі, вже в незалежній Україні встиг написати і видати тоненьку книжечку по "історії" села Верблюжка, яка написана в стилі "соціалістичного реалізму"))

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5848
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 2875 раз.
Подякували: 1184 раз.
Стать: Жінка

Re: Верблюжка, село, Кіровоградська обл., засн. 1768/1772

Повідомлення АннА » 10 червня 2021, 16:08

Vlad S. написав:Шановна пані супермодератор Анно,
це Ви виклали для полеміки зі мною?
Бо я в своїй статті якраз розвінчую міфи стосовно сучасної Верблюжки...
Яка полеміка з фаховим істориком?!
Виклала для привернення уваги до теми і, як то кажуть, ілюстрації наглядними матеріалами :)
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера В

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: al_mol, АннА, Bing [Bot], D_i_V_a, Google [Bot]