Великі Сорочинці, село Миргородського р. Полтавської обл. / Великие Сорочинцы Полтав

Відповісти

У цьому селі/Цим селом/Це село

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколінь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколінь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим нас. пунктом
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Великі Сорочинці, село Миргородського р. Полтавської обл. / Великие Сорочинцы Полтав

Повідомлення kbg_dnepr »

Вели́кі Соро́чинці — село в Україні, у Миргородському районі Полтавської області. Розташоване за 26 кілометрів від райцентру.
Село Великі Сорочинці знаходиться, в основному, на правому березі річки Псел, вище за течією на відстані 1,5 км розташоване село Савинці, нижче за течією на відстані 7 км розташоване село Мареничі.

У давнину — Краснопіль, а з 1620-х років уже відоме під назвою Сорочинці. Засновано на території Київського воєводства Речі Посполитої. Королівський дозвіл на заснування містечка (слободи) на урочищі Краснополя отримав 26 жовтня 1634 р. переяславський староста Лукаш Жолкевський. По смерті останнього новим переяславським старостою став великий гетьман коронний Станіслав Конєцпольський. Певну конкуренцію йому у володінні Краснопіллям/Сорочинцями творив Ієремія (Ярема) Вишневецький (до 1648 року).
1648 року утворена Сорочинська сотня Миргородського полку. Тут з'являються маєтності козацької старшини. Володіння в Сорочинцях і в сусідньому Хомутці мав хомутецький сотник, пізніше миргородський полковник Павло Апостол, який 1659 року був і наказним гетьманом. Він скуповував у Миргородському полку землі. У травні 1641, «пробачені» козаки, які 1638 втекли з Я.Острянином до підмосковської Слобожанщини, повернулися з Чугуєва і були розселені у володіннях С. Конєцпольського на Полтавщині, у тому числі і у Сорочинцях («Сорочин»).
4 (14) грудня 1654 року народився Данило Павлович Апостол — український військовий і державний діяч, гетьман Лівобережної України у 1727–1734 рр.
1689 року Данило Апостол, на той час миргородський полковник, отримує від гетьмана Івана Мазепи універсал на володіння у Сорочинцях та Хомутці.
У 1732–1734 роках у Сорочинцях, на замовлення гетьмана Данила Апостола, була споруджена мурована Спасо-Преображенська церква у стилі бароко. Тими ж майстрами одночасно був побудований будинок Д. Апостола.

Вікі
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: Великі Сорочинці, село Миргородського р. Полтавської обл. / Великие Сорочинцы По

Повідомлення kbg_dnepr »

дошлюбні обшуки містечка Сорочинці за 1803 - 1824 роки онлайн: https://drive.google.com/file/d/1_jfgQ4 ... bqdbdvJV7M

Викладені в групі UAgenealogy на ФБ
(Владислав Волынский)
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Великі Сорочинці, село Миргородського р. Полтавської обл. / Великие Сорочинцы По

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Великі Сорочинці, Миргородський район, Полтавська область
Великі Сорочинці — село, центр сільської Ради. Розташовані на річці Пслі, за 25 км від Миргорода і за 100 від Полтави. Найближча залізнична станція — Гоголеве (за 18 км). Населення 5,3 тис. чол. Сільраді підпорядковано населений пункт Малий Байрак.

В офіційних документах населений пункт відомий з 20-х років XVII ст. В захопленому шляхетською Польщею володінні посередині течії Хорола і Псла вказується Миргородський округ, в якому значилося поселення Сорочинці. Поряд з цією назвою населений пункт мав і другу, давнішого походження — Краснопіль. Так, на карті французького інженера Боплана (перша половина XVII ст.) серед поселень на лівому боці Дніпра з невеликими замками і напіврозваленими укріпленнями вказано Краснопіль на річці Пслі. Обидві назви зустрічаються також і в інших працях, зокрема у виданнях до 300-річчя возз’єднання України з Росією.
Велике значення в розвитку Сорочинців мали торговельні зв’язки з російськими містами. Відомо, що в 1635 році сорочинські купці пригнали до м. Бєлгорода корів, овець, свиней, доставляли вино для торгу. В свою чергу бєлгородські купці також відвідували Сорочинці «для своего промисла». В Сорочинцях розвивалися кустарні промисли по виготовленню селітри і поташу. З розвитком землеробства, скотарства, бортництва поширювалися торговельні стосунки.

У 1646 році Сорочинці загарбав польський князь І. Вишневецький, який володів майже всією Полтавщиною. Війни, розруха, тяжкі побори тощо підривали господарство, розоряли селян та бідне козацтво. У 1648 році утворився Миргородський полк як військова і адміністративно-територіальна одиниця, до нього й належала Сорочинська сотня.

З другої половини XVII століття назва села Краснопіль не зберігається і остаточно закріплюється пізніше назва Сорочинці. Походження цієї назви в науковій літературі невідоме, існують лише різні народні перекази.

Жителі Сорочинців радісно зустріли звістку про возз’єднання двох братніх народів. Згодом Сорочинська сотня взяла участь у повстанні 1658 року проти гетьмана Виговського, який намагався перетворити Україну на колонію шляхетської Польщі та посилити феодально-кріпосницький гніт.

На початку XVIII століття Сорочинці були великим містечком, в якому перебувало полкове правління, очолюване Данилом Апостолом. Це також сприяло розвиткові населеного пункту. Містечко було укріплене — обнесене земляним валом з дерев’яними баштами на бастіонах. Миргородський полк під командуванням полковника Данила Апостола брав активну участь у грудневій (1701 року) битві під Єрестфером (західніше Чудського озера), де була здобута перша велика перемога над шведами.

Під час шведської навали 1708 року Данило Апостол 20 листопада залишив військовий табір гетьмана І. Мазепи і наступного дня був у Сорочинцях, де стояло російське військо. В боротьбі зі шведами Апостол проявив неабиякий талант полководця. 20 січня 1709 року шведський король Карл XII наказав полковникові Галле захопити Сорочинці, але здійснити це не вдалось. Хоча шведи й захопили зовнішні ворота, та їхній напад було відбито. Штурмувати міцні укріплення Карл XII не наважився і відступив від Сорочинців.

На початку XVIII століття козацька старшина посилено перетворювала рангові маєтності на приватновласницькі. Використовуючи свою владу, Данило Апостол закінчив розпочате батьком скуповування земель у В. Сорочинцях. Заснований 1670 року миргородським полковником Павлом Апостолом Сорочинський Михайлівський монастир також мав великі володіння. Із зростанням крупного землеволодіння ще більш нестерпнішим ставав феодально-церковний гніт. Козацька старшина, використовуючи козаків і селян, споруджувала на річці Пслі греблі, будувала млини, розширяла виробництво поташу й селітри. Зростала товарність старшинського господарства. В середині XVIII століття у Сорочинцях щороку на свята відбувалось п’ять ярмарків, на які приїжджали люди з багатьох міст і сіл Полтавщини.

У 1732 році за наказом Данила Апостола в Сорочинцях збудовано місцевими майстрами кам’яну Преображенську церкву, в якій він, на той час уже гетьман Лівобережної України (1727—1734), через два роки і був похований. Церква збудована в стилі барокко, оздоблена зовні ліпленням і старовинною різьбою по дереву (іконостас). Ця споруда — визначний пам’ятник давньої архітектури.

З 1781 року Сорочинці втратили значення сотенного містечка і стали волосним містечком Миргородського повіту Полтавської губернії.

На початку XIX століття в Сорочинцях проживало 4436 чоловік. Населення займалось хліборобством і скотарством. Орали волами, земля оброблялась дерев’яними ралами і плугом-сабаном. Сорочинські поміщики Гудович, Новицький та інші, зрівнявшись у маетностях з дворянами Росії, експлуатували селян і козаків. Безземелля, відсутність власного тягла спонукували бідняків іти на заробітки до Катеринославської губернії або найматися до місцевих багатіїв. Багато селян їздили до Криму по сіль та на Дон по рибу. Розвивались гуральництво, гончарний і бондарний промисли.

Багато доброго в селі було пов’язано з ім’ям видатного російського письменника М. В. Гоголя, який народився у В. Сорочинцях 20 березня (1 квітня) 1809 року в будинку відомого на той час військового лікаря М. Я. Трохимовського. Хоча дитинство письменника пройшло не у В. Сорочинцях, все ж він дорослим часто бував у селі, слухав народні пісні й кобзарські думи, вивчав життя і побут селян. Приїжджаючи до знайомих своїх батьків, Гоголь бував тут у 1832, 1840, 1848, 1850, 1852 роках. У 1850 році разом з М. В. Гоголем В. Сорочинці відвідав відомий український учений, перший ректор Київського університету М. А. Максимович. Обох їх зближувала гаряча любов до української народнопоетичної творчості.

У 1845 році Сорочинці відвідав Т. Г. Шевченко. Немало горя людського побачив він тут. У Сорочинцях на той час з 3522 осіб чоловічої статі лише 1514 належали до козацтва, а 2008 були кріпаками і зазнавали нещадного поміщицького гніту. Селянські виступи по всій країні, революційний рух декабристів, революціонерів-демократів, гнівний виступ Т. Г. Шевченка проти самодержавства і кріпацтва прискорювали визрівання народного протесту проти феодально-кріпосницьких утисків.

Не принесла рятунку селянству і реформа 1861 року. Найбільшим поміщиком у Сорочинцях був тоді граф Андрій Гудович. Йому належало 10 тис. десятин землі, 1099 ревізьких душ і 20 дворових робітників, усього 496 дворів. Селяни мали 3205 десятин землі, наділялись нею вони нерівномірно. Так, 4 селянини зовсім не мали землі, 8 — мали сумісні наділи з іншими сім’ями, 34 — мали наділи до 1 десятини, 31 — одну десятину, 44 — 2 десятини. Зате 76 селянам дано наділи більш як по 10 десятин на господарство. Один селянин мав 28 десятин, два — 29 і один — 34 десятини.

По уставній грамоті селяни за наділи повинні були відробляти на поміщика Гудовича щорічно 38 766 літніх і 25 844 зимові робочі дні, це було тією ж самою панщиною, яка була і до реформи. Не погодившись з умовами уставної грамоти, селяни відмовились її підписати. В 1863 році вони відмовилися і від частини землі. Нічим було обробляти і нічим було платити.

На викуп було перейдено в 1864 році. За 1890 десятин 1873 кв. саженів землі селяни мусили виплачувати державі щорічно протягом 49 років 3974 карбованці 58 копійок. Крім того, поміщикові Гудовичу протягом 5 років треба було сплатити 20 тис. крб. Не кращою була доля селян і в інших поміщиків. Колишні кріпаки поміщиці Баранової перейшли на викуп лише 1883 року.

Безземельні і нужденні вчорашні кріпаки змушені були майже безкоштовно продавати свої робочі руки і, як і раніше, з ранку до пізнього вечора гнути спини на поміщицьких ланах, ходити в найми, на заробітки. Неписьменність, зубожіння й безправ’я досягали небачених розмірів.

В 70 роках XIX ст. до сорочинських селян доходили ідеї революціонерів-народників. Пішли в народ разом з іншими сини великосорочинського поміщика Олексія Малинки — Віктор і Георгій. Вони діставали нелегальну літературу, розповсюджували її в селі. Брали участь у заснуванні в 1875 році Миргородського народницького гуртка. У 1877 році Віктора Малинку заарештовано і посаджено до Одеської тюрми за участь у замаху на зрадника Гариновича. Після невдалої спроби товаришів організувати втечу В. О. Малинка 7 грудня 1879 року був страчений. В прокламації «Від Виконавчого комітету «Народної волі», виданій 5 квітня 1881 року в зв’язку з стратою А. Желябова, С. Перовської та інших, перелічується багато безстрашних бійців, які віддали своє життя за визволення народу. Серед них було ім’я і Віктора Малинки.

Реформа 1861 року прискорила розвиток капіталізму в селі. В другій половині XIX ст. в Сорочинцях було 2 винокурні і 3 селітрових заводи. На початку XX століття тут діяло кілька поміщицьких та куркульських цегелень, працювали 2 парові млини, олійниця, просорушка, парова крупорушка, згодом з’явилися завод мінеральних вод, 5 млинів, 4 сукновальні тощо. Якщо у 1729 році в Сорочинцях нараховувалось 857 дворів, то в 1863 році їх уже було 1150, а населення 7167 чоловік. Село в цей час називалось Великими Сорочинцями.

Поглиблювалась класова диференціація селянства, зростало зубожіння переважної більшості сільського населення.

Матеріали подвірного перепису 1900 р. показали, що 254 господарства великосорочинських селян змушені були віддавати свої земельні наділи в оренду сільським багатіям.

З 1537 господарств села в 1900 році 919 мали від 1 до 6 десятин землі на двір. Це були переважно бідняцькі і середняцькі господарства, 185 господарств мали від 6 до 50 і більше десятин землі, 433 господарства зовсім не мали орної землі. Ця безземельна, батрацька частина селянства і стала найбільш активною революційною силою в боротьбі з поміщиками.

В село навідувались також революціонери з Катеринослава, Харкова, Юзівки, які закликали селян ставати до боротьби проти поміщиків і куркулів. Від них сорочинська біднота вперше довідалася про деякі праці В. І. Леніна, зокрема про твір «До селянської бідноти», в якому висвітлювалися програмні вимоги партії з аграрного питання. Виявлена у Великих Сорочинцях брошура була конфіскована.

Боротьба селян набирала активного характеру. Першого вересня 1905 року у В. Сорочинцях було підпалено будови поміщика О. О. Малинки. На допиті в поліції селянин А. І. Шпак зазначив, що так треба діяти і далі, щоб знищити поміщиків.

21 листопада на зборах сільської бідноти у В. Сорочинцях проголошено утворення селянської спілки. Головою обрано кол. робітника, інваліда М. М. Козиленка, секретарем — вихідця з бідняцької родини, робітника цегельні С. С. Юхна. Було розпочато збирання членських внесків та інших коштів до страйкового фонду, встановлено зв’язки з сусідніми селами Устивицею, Хомутцем, Ковалівкою.

Згуртування селян допомогло провести страйк у господарстві куркуля Г. Палія з вимогою підвищити платню за фурманські роботи. Та спроби організувати страйк в поміщицьких маєтках зазнали невдачі.

В грудні 1905 року до села прибув відряджений Кременчуцьким комітетом РСДРП агітатор Микола Пижов, який проводив тут активну революційну роботу. 16 грудня відбувся великий мітинг, на якому було виголошено революційну промову, після якої лунали вигуки: «Геть самодержавство!» Селяни готувались до революційного виступу.

Реакція теж посилилася. Сорочинські поліцаї заарештували члена місцевої селянської спілки Г. А. Без-віконного, відрядженого в село Ковалівку організувати спілку та обрати делегатів на повітовий з’їзд селянської спілки, що скликався у Хомутці. Арешт Безвіконного був тією краплиною, яка переповнила чашу терпіння сорочинських селян.

18 грудня зранку, на базарному майдані, зібралися мешканці села. Вони були обурені тим, що влада так швидко забула про «даровану» від царя волю слова, про недоторканність особи тощо. Всі бажали бачити станового пристава, будинок його канцелярії був оточений народом. Для переговорів з приставом обрано уповноважених.

Не скидаючи шапок, уповноважені допитали переляканого пристава, арештували його та урядника, потім передали по телефону вимогу помічникові миргородського справника Барабашеві негайно звільнити Безвіконного. З такою ж вимогою вони надіслали телеграму полтавському губернаторові. На селі замайорів червоний прапор. Повсталі селяни обеззброїли і розпустили місцеву поліцію, закрили дві лавки — «монопольки», винесли постанову не платити податків та не давати рекрутів до царської армії.

Селянська спілка втратила свою силу і вплив. Діями повсталих керував уже революційний комітет. До його складу ввійшли Г. Н. Муха, М. М. Козиленко, Ф. П. Вільченко, агітатор М. Пижов та ще кілька учасників повстання.

Як тільки стало відомо, що до В. Сорочинців надсилається каральний загін, з наказу революційного комітету вдарив дзвін. На мітинг зібралося кілька тисяч озброєних людей. Керівники повстання закликали їх бути готовими до бою. Г. Н. Муха разом з колишніми учасниками російсько-японської війни організували народну охорону по вулицях села. Кінні розвідники стежили за миргородським шляхом. До Миргорода та Устивиці було надіслано гінців з закликом підтримати повстання.

Ранком 19 грудня у В. Сорочинці з загоном козаків прибув помічник миргородського справника Барабаш. Зустрінутий вилами і кілками, каральний загін покинув село. Але незабаром козаки знову повернулися і за наказом Барабаша вдалися до зброї. Обурені селяни вбили Барабаша. Від козацьких куль полягло кілька десятків селян.

21 грудня за розпорядженням полтавського губернатора у В. Сорочинці прибув статський радник Ф. В. Філонов з каральним загоном козаків і двома гарматами. Козаки вночі вривалися до селянських хат, арештовували учасників повстання, чинили погром. Другого дня зігнані на майдан люди, оточені кінними козаками з шаблями наголо, протягом чотирьох годин стояли на колінах у снігу проти наведених на них гармат. Весь цей час на площі тривало жорстоке катування раніше арештованих «зачинщиків». Особливо знущалися з найбільш активних учасників повстання — Г. Н. Мухи, Ф. П. Вільченка, Д. А. Клияненка, С. Ф. Коверка, П. І. Коцара, В. В. Покрови, Г. І. Мухи, С. І. Сороки та інших. Близько двадцяти напівпритомних від катування людей козаки погнали до Полтавської тюрми, де тримали до суду.

Пораненому Г. Р. Доценкові вдалося сховатися і уникнути знущань та суду царських катів. Уник катувань також М. М. Козиленко. Та спійманий згодом він був разом з іншими відправлений до тюрми. Навіть царський суд, розглядаючи через рік і 9 місяців справу Сорочинського повстання, неспроможний був застосувати до його учасників більш суворої кари після двох кривавих каральних експедицій. Десять осіб «за недостатністю доказів» виправдано, вісьмох засуджено на різні строки тюремного ув’язнення, найбільший термін був півтора роки.

Проти жорстокої розправи над селянами виступив видатний письменник В. Г. Короленко. 12 січня 1906 року він опублікував у газеті «Полтавщина» «Відкритий лист статському раднику Філонову», в якому вимагав суду над кривавим «усмирителем». На основі великого документального матеріалу В. Короленко написав книгу «Сорочинська трагедія», в якій викрив і засудив беззаконність та люту жорстокість карної експедиції Філонова. Відкритий протест письменника проти масових катувань прикував увагу прогресивних кіл всієї Росії до злодіянь і безчинств царських прислужників.

Сорочинське повстання пізніше відобразив у повісті «Сорочинська трагедія» український письменник Павло Ходченко. Про ці події розповідає й інший український письменник Андрій Головко в романі «Мати».

Художники І. Володимиров, І. Шульга присвятили темі цього повстання свої картини.

Революційні виступи селян у В. Сорочинцях знайшли відгук і в народній творчості, зокрема в думах українського народного співця М. С. Кравченка (1858— 1917), який народився і жив у В. Сорочинцях. Безпосередній учасник сорочинських подій у грудні 1905 року, Кравченко створив дві класичні думи про селянське повстання: «Про сорочинські події 1905 року», записану художником О. Сластіоном, і «Чорна неділя в Сорочинцях», записану письменником В. Короленком.

Сорочинські події тоді і пізніше знайшли широкий відгук серед трудящих Полтавщини. В деяких селах відбувались мітинги, на яких селяни висловлювали своє обурення з приводу жорстокої розправи над учасниками повстання.

Тривалі епідемії, велика смертність, особливо дітей, знахарство — постійні явища в селі в другій половині XIX і на початку XX століть. У 1894 році Велико-сорочинська медична дільниця обслуговувала населення двох волостей. На одного лікаря припадало близько 20 тис. чол. У 1902 році ця ж дільниця обслуговувала 8 сіл з населенням 16,5 тис. чоловік. Лікарня мала всього 5 ліжок.

Повільно ширились у селі освіта і культура. Біднота школи майже не знала. У 1910 році серед 4198 чоловіків і 4109 жінок села письменними були 1476 чоловіки і лише 558 жінок. Кількість учнів у школах церковно-парафіяльній і земській була теж незначною.

Незважаючи на важкі політичні й економічні умови життя, мешканці села свято шанували пам’ять про свого великого земляка М. В. Гоголя. В 1902 році, коли відзначалося 50-річчя з дня смерті письменника, було порушено клопотання про спорудження йому пам’ятника. Для цього був створений спеціальний комітет. На 100-річчя з дня народження М. В. Гоголя у 1909 році, в урочистій обстановці на фасаді будинку, в якому народився письменник, було встановлено меморіальну дошку з написом: «Тут 20 березня 1809 року народився М. В. Гоголь». Дрібним шрифтом внизу значилося «Великосорочинська учительська семінарія».

Знаменною датою було 23 серпня 1911 року. В цей день у В. Сорочинцях було відкрито пам’ятник М. В. Гоголю, який зберігся до наших днів. Автор пам’ятника — скульптор І. Я. Гінзбург. Пам’ятник споруджено на кошти трудового народу, тому що поміщики вносили не більш як по карбованцю. На відкритті були не лише жителі цього села, але й багато мешканців сусідніх сіл.

Широку популярність у народі своїми ліричними і сатиричними поезіями здобув видатний український письменник, уродженець В. Сорочинців В. І. Самійленко (1864—1925). Основне спрямування сатиричних творів Самійленка у 1905— 1906 рр.— розвінчування ілюзій, породжених царським маніфестом 17 жовтня, викриття злочинів царсько-поміщицької адміністрації, висміювання «панів-патріотів», продажності буржуазної преси.

В умовах імперіалістичної війни, зокрема у В. Сорочинцях, щодалі більше зростала кількість безземельних і малоземельних дворів. Поміщики й куркулі наживалися на продажі армії хліба, м’яса та інших продуктів. До жителів села доходили ленінські слова про необхідність революції, про посилення революційної боротьби в країні. З перемогою Лютневої революції 1917 року і поваленням царизму у В. Сорочинцях замість волосного правління утворився т. зв. комітет громадського спокою, який проводив політику Тимчасового уряду.

Не задоволена діями буржуазно-поміщицької влади біднота під впливом революційно настроєних солдат, що поверталися з фронтів імперіалістичної війни, у травні 1917 року створила селянський комітет, який вимагав відібрання і розподілу поміщицької землі.

Першим агітатором-більшовиком, що виступив на сході селян у травні 1917 року, був фронтовик Бондаренко. Він розповів селянам про ленінські Квітневі тези. Про них розповідали також революційно настроєні селяни — колишні фронтовики. Під впливом більшовицької агітації розгортався селянський рух проти поміщиків і куркулів.

Після перемоги Великої Жовтневої революції та проголошення Радянської влади на Україні, великосорочинські бідняки масово вступали в загони Червоної Армії. Начальником полкового штабу цих загонів був М. І. Чайка.

У лютому 1918 року в усьому повіті утвердилась Радянська влада. Над селами замайоріли червоні прапори. Селяни з радістю зустріли ленінські Декрети про мир і землю. Десять тисяч гектарів поміщицької землі перейшло в розпорядження великосорочинського трудового селянства. Вся влада в повіті перейшла до Тимчасового військово-революційного комітету на чолі з лікарем — більшовиком Г. П. Радченком. У В. Сорочинцях, як і по всій Миргородщині, почалася підготовка до виборів місцевих Рад.

Але робота була перервана вторгненням в березні 1918 року австро-німецьких окупантів. Встановилася влада їх ставленика — гетьмана Скоропадського. У В. Сорочинцях цю владу здійснювали староста та загін «державної варти», утворений з контрреволюційних елементів. Розпочалися жорстокі розправи з комуністами та активом села. 24 березня 1918 року під В. Сорочинцями рукою контрреволюціонера було вбито першого народного комісара у військових справах Радянської України Є. В. Нероновича.

Комуністи змушені були піти у підпілля. Під керівництвом підпільного повітревкому, очоленого Г. П. Радченком, в лісах навколо В. Сорочинців, Бакумівки, Шишак формувалися партизанські загони, готувалося збройне повстання проти гетьманщини. В грудні 1918 року партизани захопили Миргород, і за два тижні до приходу Червоної Армії в повіті знову було встановлено Радянську владу. З селян-бідняків утворився волосний революційний комітет у складі С. С. Юхна, Г. Н. Мухи, В. І. Бокитька та інших. Ревком очолив місцевий житель, учасник потоплення Чорноморської ескадри в Новоросійській бухті, революційний матрос, більшовик з 1917 року Ф. П. Винниченко. Ревком закликав трудящих села вступати до партизанського загону для боротьби з військами Директорії. Згодом партизани влилися в Перший Миргородський радянський полк, який у складі дивізії Миколи Щорса брав участь у визволенні України від петлюрівців.

В січні 1919 року у В. Сорочинській волості почалися вибори до Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Незважаючи на шалену агітацію меншовиків і есерів, вибори пройшли успішно. До В. Сорочинської волосної Ради було обрано в основному комуністів. Очолив волосну Раду місцевий бідняк — комуніст М. Г. Легейда. На першому повітовому з’їзді Рад в лютому 1919 року він був обраний членом повітового виконкому. Повітовий з’їзд обговорив одне з найважливіших завдань Радянської влади — організацію заготівлі хліба. В цей час хліб був, як говорив В. І. Ленін, порятунком для революції.

Очолили цю роботу комуністи, які в 1919 році утворили партійний осередок. На 1 березня 1920 року Великосорочинський партосередок мав 30 членів партії і 50 співчуваючих, а в жовтні того ж року — 64 комуністи. Це був один з найміцніших більшовицьких сільських осередків на Полтавщині.

Велике значення в подоланні ворожого опору на селі відіграв створений навесні 1919 року комітет бідноти (комбід), яким керували С. С. Юхно, Г. Н. Муха, Г. Г. Легейда, П. А. Лісовий та інші. Комбід сприяв проведенню в життя декретів та розпоряджень Радянської влади, особливо — по заготівлі хліба й фуражу, подавав допомогу бідноті.

В серпні 1919 року В. Сорочинці захопили денікінці, що відновили владу поміщиків і куркулів. Розпочалися масові арешти і розправи. В с. Хомутці денікінці розстріляли великосорочинських жителів — Г. А. Безвіконного, відомого учасника революційних подій 1905 року, активіста О. Д. Клияненка та інших. Комуністи знову пішли у підпілля й очолили партизанську боротьбу проти загарбників. Діями партизанських загонів повіту керувала підпільна група Миргородського повітревкому. Коли на фронті розгорнувся масовий наступ проти денікінців, партизани в грудні 1919 року визволили В. Сорочинці. Відновилася діяльність ревкому, який подавав допомогу Червоній Армії,— остаточно ліквідував поміщицьке землеволодіння, забезпечував охорону громадського порядку.

Створений у травні 1920 року комітет незаможних селян об’єднував не лише бідноту, але й середняків. КНС став опорним пунктом диктатури пролетаріату на селі, відіграв велику роль у розгромі куркульства, в зміцненні Радянської влади, наділенні землею безземельних та малоземельних селян. Комнезам мав свої матеріальні фонди для допомоги бідним селянам, жінкам-вдовам, багатодітним сім’ям.

За ініціативою комуністів села 8 грудня 1920 року у В. Сорочинцях було проведено збори молоді, присвячені створенню комсомольської організації. Серед перших комсомольців села були: Кость Варченко, Олександр Коротенко, Григорій Муха, Олександр Петров, Іван Омельченко, згодом — Микола Різун, Григорій Пінчук та інші. Секретарем був Прокіп Передерій. На початку квітня 1921 року комсомольська організація мала вже близько 40 чоловік і була міцною опорою партійного осередку. В дитячому будинку для безпритульних, розміщеному в колишньому маєтку поміщика О. О. Малинки, було створено піонерську організацію. Одним з перших організаторів і вихователів піонерів була комсомолка Кіма Карасьова. Згодом піонерські організації утворилися в усіх школах села.

Для боротьби з бандами Махна, Хрестового, Мусієнка, Глиняного у 1920— 1922 рр. трудящі села створили збройний загін, до якого ввійшли комуністи, члени комнезаму, комсомольці. Керував загоном М. Г. Легейда (у 1922 році він помер від тифу).

В боротьбі з бандитами смертю хоробрих полягли сільські комуністи й комсомольці Л. Й. Кущевський, І. І. Гриб, І. О. Тимошенко, Д. С. Сіренко, Ілля Говійко, П. І. Лисенко, І. Ю. Чобітько, Г. П. Клочко, Г. М. Підошва, Д. Є. Павленко та інші. Разом з ними полягли і Т. Т. Тришиненко, уповноважений продзагону, та Живодьоров — представник від Полтавського губернського ЧК3.

Після закінчення громадянської війни головна увага комуністів і комсомольців села була спрямована на зміцнення Радянської влади, на боротьбу з господарською розрухою. За їх ініціативою в селі проводилися суботники й недільники. Виняткове значення в цей час партія надавала відбудові Донбасу. З 15 січня по 15 лютого 1921 року на Миргородщині був оголошений місячник допомоги Донбасу. Селяни збирали і посилали шахтарям продовольство. Кілька громадян з В. Сорочинців виїхали на роботу в Донбас.

В кінці 1921 року В. Сорочинці відвідав голова ВУЦВК Г. І. Петровський. Він розповів селянам про важке становище з харчуванням у населення Поволжя та Півдня України, викликане засухою, і закликав допомогти потерпілим. Парт-організація і комнезам провели роз’яснювальну роботу серед бідноти і середняків, виявили приховані запаси хліба в куркулів. Завдання хлібоздачі було виконано і по В. Сорочинцях, і по всій Миргородщині, повіт було нагороджено орденом Червоного Прапора.

Постановою Президії ВУЦВК від 5 березня 1923 року був створений Велико-сорочинський район, що об’єднав Сорочинську та Савинцівську волості. Великі Сорочинці стали центром району, який належав до Лубенського округу Полтавської губернії. Держава допомагала трудовому селянству, особливо бідноті, у відродженні сільського господарства. У 1925 році у В. Сорочинцях, які з 1925 по 1931 рік звалися Нероновичами, а район — Нероновицьким, налічувалося 1954 одноосібні господарства, більшість з яких були бідняцькі.

Перші кроки в перебудові індивідуального сільського господарства на соціалістичних засадах великосорочинські селяни спостерігали на діяльності комуни «Маяк», розташованої на хуторі Пологи (тоді В. Сорочинської сільради), у колишній поміщицькій економії Горвіца. Члени цієї комуни невтомним трудом і згуртованістю були добрим прикладом для одноосібних господарств.
На кінець відбудовного періоду в селі налічувалося 11 товариств по спільному обробітку землі, які об’єднували 150 дворів. їх організаторами були селяни-бідняки, здебільшого комуністи й комсомольці. Колектив «Пролетарська дружина» організував член партії І. М. Павловський, колектив «Надія» — О. Д. Клияненко, колектив «Широка нива» — Г. П. Улізько; В. Д. Муха організував колектив «Перше травня», Г. І. Нехворосний, нині механік у с. Мерчику на Харківщині, був організатором колективу «Трудовий шлях»; з ініціативи М. Н. Омельченка, зараз — пенсіонера Великосорочинського колгоспу ім. Гоголя — утворився кооператив «Перекотиполе». Кооператив «Травень» організував П. С. Маслак, комуніст С. М. Кравченко, син відомого сорочинського кобзаря, залучав селян до кооперативу «Хвиля», кооперативи «Ланок», «Жовтень», «Зоря» організували комуністи X. Г. Ченчовий, Г. С. Дрожжа, М. І. Вакулка.
В 1926—1927 роках сталася визначна подія — з’явилися придбані кооперативами два трактори — «Фордзон» і «Запорожець». Першими трактористами були Т. Г. Омельченко, В. П. Лаврик та О. Я. Ульченко. Через кооперативи зміцнювався зв’язок села з містами, з соціалістичною промисловістю.

Комуністам села завжди допомагали комсомольці. Вони брали активну участь у роботі комнезаму, роз’яснювали серед населення ленінський кооперативний план, допомагали у сівбі і збиранні врожаю. Комсомольці навчали неписьменних грамоті і самі вчилися. У приміщенні учительської семінарії було відкрито педагогічний технікум та робітничий факультет Харківського університету. Райком комсомолу очолював у 1926 році В. X. Логвин.

До активного громадського життя в селі залучалися і жінки. Організатором жіночих делегатських зборів наприкінці 20-х рр. була біднячка, одна з перших комуністок у селі М. С. Гриценко. Згодом вона закінчила Полтавський інститут народної освіти, працювала народною вчителькою. Жінки-активістки дбали про залучення жінок до кооперативів, дітей — до школи, заохочували неписьменних до лікнепу.

З 1927 року комуністи очолили боротьбу за суцільне кооперування одноосібних господарств. Від держави надходила грошова допомога. В 1927—1928 роках з республіканського фонду на допомогу сільському господарству Нероновицького району було відпущено 34 514 карбованців. У 1928 році в селі створилися 34 колективні об’єднання, в т. ч. 29 товариств по спільному обробітку землі. В господарствах працювало три трактори. Батрацько-бідняцькі маси В. Сорочинців виступили піонерами колективного руху на Лубенщині. Відбувався перехід від збутової до виробничої кооперації.

Та всім цим заходам шалений опір чинили куркулі. Вони залякували селянство, щоб не об’єднувалось у колгоспи, застосовували терор до активістів села. В дикій злобі куркулі вбили піонера Павлика Теслю, який викривав їхні підступні наміри. Обурене поведінкою куркулів, трудове селянство вимагало від місцевої влади застосування до ворожих елементів найсуворіших заходів і активно допомогало в розкуркулюванні. Для допомоги в проведенні колективізації у село були відряджені з харківських підприємств двадцятитисячники тт. Чуб, Раїн, Коваленко. Чималу допомогу подавали також і київські робітники. Виправлялися недоліки й помилки, посилювалась роз’яснювальна, виховна робота серед селянства.

Технічні і виробничі можливості колгоспів поступово поліпшувалися. У 1931 році, в зв’язку з укрупненням районів, В. Сорочинський район був приєднаний до Миргородського. А в Миргороді весною наступного року утворилася перша в районі машинно-тракторна станція з 20 тракторами. Це було тоді найсильнішою агітацією за колгоспи. Восени 1932 року в селі утворилося сім колгоспів — «Соціалістична перебудова», ім. XIV Жовтня, ім. Шевченка, «Комунар» та ін. Поряд з піднесенням зернового господарства в колгоспах посилюється увага до вирощування цукрових буряків, кукурудзи тощо.

Вихованню трудівників села в дусі соціалістичного ставлення до праці сприяло посилення партійного впливу в колгоспному виробництві. Великосорочинський міжколгоспний партосередок було реорганізовано на колгоспні партосередки. Ще більше зміцнів зв’язок комуністів з бригадами, налагоджувалася виховна робота. Агітатори розповіли трудящим про дострокове виконання в 1933 році першого п’ятирічного плану, про побудову в країні фундаменту соціалістичної економіки.

У 1935 році утворюється МТС і у В. Сорочинцях. Матеріально-технічна база колгоспів стає міцнішою.

Крім великої роботи політвідділів МТС, зміцненню колгоспів сприяло і зростання робітничих кадрів на селі, і потяг до освоєння техніки дівчат-комсомолок — послідовниць Паші Ангеліної. Однією з перших трактористок у В. Сорочинцях була Варя Ворона. Комсомолка Паша Дем’яненко стала кращою комбайнеркою не лише у Великосорочинській МТС, а й у всьому районі. В 1936 році комбайном «Комунар» вона зібрала врожай зернових і соняшнику з 555 га. В колгоспному виробництві ширився стахановський рух.

У 1938 році Великосорочинська МТС вже мала 50 тракторів та багато інших сільськогосподарських машин. Сівба, збирання зернових, молотьба були в значній мірі механізовані. На поля вивозили органічні та мінеральні добрива. Підвищилася культура землеробства, зросла продуктивність праці. Колгоспники М. В. Муха, П. С. Кулага, Ю. В. Кондратенко, С. В. Щербак, Т. О. Холодна, М. А. Франко стали майстрами високих врожаїв.

Широко відомою в республіці стала Великосорочинська артіль художніх вишивок і тканин ім. Крупської, створена ще у 1927 році. Організатором і керівником її була комуністка Г. К. Лоза. У 1939 році в артілі працювало вже 1100 вишивальниць і ткаль. Прекрасна продукція цієї артілі славилася не лише у нашій країні, але й за кордоном. Ця слава була наслідком справді натхненної праці народних умільців і майстрів.

За роки п’ятирічок В. Сорочинці незрівнянно виросли, відбудувалися. В 1939 році у селі було понад 8 тис. жителів. На тому місці, де у 1905 році проливалася кров за волю, де в 1917 році люди вперше почули радісну звістку про перемогу соціалістичної революції, встановлено пам’ятник В. І. Леніну. До 10-річчя Жовтня у В. Сорочинцях збудовано водопровід (як сільський — перший на Україні)2. Установи й будинки багатьох колгоспників освітлювала електрика, було проведене радіо, збудовано телефонний комутатор.

Трудівників села обслуговувала поліклініка з різними і добре обладнаними кабінетами, досвідченими лікарями, а також аптека, медпункт, лазня тощо.

У 1934 році в селі збудовано двоповерхове приміщення середньої школи. В ній навчалося понад 600 учнів. Тут працювала знатна вчителька-орденоносець X. С. Діброва. Крім того, в селі були неповна середня, дві початкові і вечірня школи. У 1938 році 200 дітей колгоспників і службовців навчалося у вищих учбових закладах країни. Педагогічний технікум, реорганізований в педучилище, готував учителів для початкових шкіл. Лише протягом 1937—1939 років 68 юнаків і дівчат села здобули тут освіту і стали вчителями.

Підвищувався культурний і освітній рівень усього населення. Працювали клуби і бібліотеки.

Трудящі села весь час дбали про увічнення пам’яті свого славетного земляка — М. В. Гоголя. У 1929 році було відремонтовано будинок, у якому народився письменник, а весною 1930 року в ньому відкрито літературно-меморіальний музей М. В. Гоголя. Сюди надійшли всі гоголівські експонати, що зберігалися в педагогічному училищі. Завдяки активній діяльності завідуючого музеєм А. М. Ковтуна зібрано нові цінні експонати. Знайомлячись з життям і діяльністю М. В. Гоголя, відвідувачі музею спостерігають докорінні зміни в економіці й культурі села, широко відомому за Гоголевим твором «Сорочинський ярмарок».

Та мирне життя трудящих обірвалось гітлерівською навалою. Хвилюючі, мужні сторінки до історії Великої Вітчизняної війни вписали патріоти В. Сорочинець. До Діючої армії пішло з села близько 1300 чоловік, понад 700 з них віддали життя за Батьківщину. Під лозунгом «Все — для фронту!» населення з великим напруженням виконувало сільськогосподарські роботи, допомагало армії продовольством. Частину сільськогосподарської техніки відправлено в тил, на схід.

З 14 вересня 1941 року по 17 вересня 1943 року село перенесло всі страхіття гітлерівської окупації. Німецькі загарбники повісили, розстріляли і закатували 86 радянських громадян. Понад 500 чоловік відправлено у фашистське рабство. В селі діяла німецька комендатура. Та радянські люди не скорилися фашистам і їхнім наймитам.

У В. Сорочинцях створено підпільну групу партизанського загону «Перемога», який діяв на території Миргородського та інших районів Полтавської області.

Одним із зв’язківців загону, організатором постачання продовольства, зброї, розповсюджувачем листівок була комуністка, в минулому — колгоспна ланкова, а потім і голова сільської Ради О. А. Бондаренко. Разом з чоловіком і сином вона віддала життя за свободу і незалежність Батьківщини, посмертно нагороджена орденом Леніна. Її ім’ям названо вулицю, де стоїть будинок з меморіальною дошкою. І кожний подорожній затримує погляд на пам’ятнику, спорудженому вдячними колгоспниками своїй славній землячці.

За участь у партизанському русі були розстріляні комуністи і безпартійні: голова колгоспу ім. Шевченка М. Г. Тенянко, заступник директора по політчастині Великосорочинської МТС К. К. Величко, нормувальник МТС Д. Р. Хоха, вчителі С. С. Чугуй та І. Л. Сидельник, колгоспники О. Т. Дашко, М. П. Дмитренко, М. С. Зінченко, завідуючий їдальнею споживчого товариства П. Ф. Дубась, завідуючий складом цього ж товариства А. Г. Торяник, завідуючий пекарнею Я. О. Отришко, конюх сільради П. В. Мишаченко та інші.

Загинув у бою з фашистами голова виконкому Великосорочинської сільради підпільник М. С. Лагода. Окупанти розстріляли прикутого паралічем до ліжка депутата сільради вчителя Ю. Н. Омельченка та його 69-річного батька.

Німецько-фашистські загарбники знищили експозицію музею М. В. Гоголя, потім спалили будинок, у якому народився великий письменник. Серед спалених були також особисті речі й меблі письменника. П’яні фашистські головорізи стріляли з пістолетів та автоматів у скульптури й картини. Німецький лейтенант каліченою російською мовою заявив: «Гоголь! Я такой писатель не знал. Нет такой писатель. Это большевики выдумали».

Окупанти завдали селу великої матеріальної шкоди. Вони забирали худобу, свиней, коней, птицю, майно колгоспів, МТС і окремих громадян. Тікаючи з села під натиском Радянської Армії, ворог спалив МТС, колгоспні будівлі, склади з зерном, 520 хат мирних жителів, а також два сільські клуби, пошту, аптеку, магазини, приміщення сільської Ради, радіовузол, зруйнував систему водопостачання. Загальна сума збитків, завданих окупантами, становила близько 14 млн. крб. (у довоєнних цінах).

17 вересня 1943 року с. В. Сорочинці були визволені військами 373-ї та 93-ї стрілецьких дивізій Воронезького фронту. Наказом Верховного Головнокомандуючого від 19 вересня 1943 року ці дивізії на ознаменування їх визвольної місії названі Миргородськими.

Радянський уряд високо оцінив доблесть і труд воїнів з цього села, нагородивши орденами і медалями 676 чол. Серед них багато учасників боїв за Москву і Ленінград, Київ і Львів, за Прагу і Будапешт.

Переживаючи радість визволення, мешканці села гаряче взялися за відбудову зруйнованого господарства. В колгоспах відновлювалися виробничі бригади і ланки, ладналися машини і реманент, було зібрано посівний матеріал, відремонтовано будівлі. До весняних польових робіт 1944 року всі колгоспи були відновлені, вступила в дію Великосорочинська МТС. Механізатори власними силами відремонтували пошкоджені машини і, маючи навесні 1944 року 15 тракторів, допомогли колгоспникам у проведенні польових робіт.

Трудівники села надсилали Армії продовольство, грошову допомогу. Лише колектив Великосорочинського педагогічного училища зібрав на побудову танкової колони 45 650 крб., за що одержав подяку уряду. Налагоджувалась систематична допомога сім’ям тих, хто загинув на фронті, вживались заходи по трудовлаштуванню демобілізованих воїнів. Для дітей-сиріт у 1946 році було відкрито на кошти держави дитячий будинок на 150 місць.

Внаслідок організаційно-господарського зміцнення колгоспів, напруженої праці колгоспників і механізаторів посівну площу в 1948 році було доведено до довоєнного рівня. Зросли посіви ярової пшениці, цукрових буряків, конопель. У 1950 році дрібні колгоспи були укрупнені. Замість семи в селі утворилося два великі колгоспи.

На кінець четвертої п’ятирічки колгоспи в основному подолали тяжкі наслідки війни. Зросла їхня технічна оснащеність. Якщо в 1946 році у Великосорочинській МТС на 29 колгоспів було лише 18 колісних тракторів загальною потужністю 260 кінських сил, то на 1 січня 1951 року 13 укрупнених колгоспів обслуговували 34 колісні і 20 гусеничних тракторів загальною потужністю 1109 кінських сил. Кількість комбайнів зросла від 7 до 22. При МТС працювало 11 агрономів.

Парторганізація МТС посилювала організаційну і виховну роботу серед механізаторів, добивалася використання машин на повну потужність, розгортала соціалістичне змагання за звання бригад високої культури землеробства. Внаслідок дальшого піднесення рільництва, і особливо тваринництва, обидва колгоспи на кінець п’ятої п’ятирічки стали мільйонерами. Якщо в 1950 році грошовий прибуток колгоспу ім. Сталіна становив 384,6 тис. крб., а колгоспу ім. Гоголя — 667,8 тис. крб., то в 1955 році прибутки цих колгоспів виросли відповідно до 2 млн. 450 тис. і 3 млн. 100 тис. карбованців.

У 1959 році внаслідок об’єднання обох колгоспів утворилася одна сільськогосподарська артіль ім. Гоголя. Головою правління було обрано досвідченого керівника і організатора комуніста І. А. Вишара. Великосорочинський колгосп став одним з найбільших господарств у районі. За ним закріплено тепер 10 047 га землі, в т. ч. 5690 га орної. Решта — під сіножатями, пасовиськами, садами, лісами, лісосмугами. Постійно діють чотири комплексні бригади. Широке використання агротехнічних заходів, краща організація праці зумовили нові виробничі успіхи. Ланкові Г. Г. Онакій і Г. С. Варченко прославили артіль 500-центнерним урожаєм цукрових буряків, обидві були нагороджені орденами Леніна.

Після березневого Пленуму ЦК КПРС 1964 року значно зміцнилась економіка артілі, більшою стала матеріальна заінтересованість її трудівників. У 1965 році було зібрано добрий урожай зернових, вчасно виконано державні хлібопоставки і чимало сільськогосподарської продукції продано понад план.

На чотирьох молочнотоварних фермах на 1 січня 1966 року утримувалося 4262 голови великої рогатої худоби, в тому числі 1545 корів, велика кількість молодняка. На двох свинофермах — 3180 голів свиней, на птахофермі — 3427 голів птиці. Підвищується продуктивність тваринництва. Якщо в 1964 році було одержано м’яса на 100 га земельних угідь 64 цнт і молока 343 цнт, то в 1965 році — м’яса на 100 га угідь 74,7 цнт і молока 408 центнерів.

Зміцніла і технічна база артілі. На початку 1966 року вона вже мала 40 тракторів, 28 різних комбайнів, 24 вантажні автомашини та багато іншої сільськогосподарської техніки.

Чисті прибутки артілі становили 710,8 тис. крб. проти 634 тис. крб. у 1964 році. На трудодень колгоспники одержали (грішми і продуктами) по 3 крб. 21 коп. проти 2 крб. 78 коп. у 1964 році.

Досить широко розгорталось будівництво в артілі. Протягом минулого п’ятиріччя тут споруджено 3 корівники на 300 голів, 2 телятники на 600 і 2 маточні свинарники на 90 голів свиней. При колгоспі збудовано цегельний завод потужністю З мільйони цегли на рік, склад для зерна і мінеральних добрив, майстерню поточного ремонту тракторів, а також приміщення для відпочинку трактористів.

Велику допомогу подає артіль своїм членам у житловому будівництві, асигновуючи на це щороку по 15 тис. крб. Протягом 1959—1965 рр. тут збудовано близько 300 житлових будинків.

На річці Пслі діє Великосорочинська міжколгоспна гідроелектростанція, у 1965 році її підключено до районної електромережі, що бере енергію з кільця Зміїв— Харків—Полтава—Кременчук. Цю підстанцію обслуговує бригада комуністичної праці в складі О. І. Довгаля, М. Д. Черненка, Г. О. Ворони, В. С. Чапчі. Колишній начальник В. Сорочинської ГЕС, тепер директор районної електромережі «Сільелектро» І.С. Кузьменко в квітні 1966 року нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

XXIII з’їзд КПРС та XXIII з’їзд КП України колгоспники села зустріли новими трудовими успіхами, які були відзначені високими урядовими нагородами. Так, наприклад, М. Г. Заплаві, яка одержала приплід поросят по 20,4 від кожної закріпленої за нею свиноматки, присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Голову артілі І. А. Вишара і зоотехніка М. В. Ромашку нагороджено орденами Трудового Червоного Прапора, Н. В. Скалацьку, що надоїла молока по 2884 кг від кожної фуражної корови — орденом «Знак пошани», Г. М. Ракову, яка забезпечила середньодобовий приріст поросят близько 800 грамів — медаллю «За трудову доблесть».

Партійна організація згуртовує виробничі колективи артілі, виховує у них і в окремих їх членів комуністичне ставлення до праці. Рішенням правління колгоспу та партійної організації молочнотоварній фермі № 1 присвоєно почесне звання колективу комуністичної праці.

Рух за комуністичне ставлення до праці шириться і в інших колективах підприємств і установ села.

У Великосорочинському відділенні «Сільгосптехніка» переможцями у соціалістичному змаганні виступають ударники комуністичної праці слюсар В. С. Довгаль, шофери М. Г. Богоміл і М. І. Сікач та інші товариші.

Добре дбає про охорону лісу та про щорічну посадку і розчистку лісокультур місцеве лісництво.

Протягом десяти років (1956—1965) нові лісні культури посаджено на площі 2130 га. За визначні успіхи в цій роботі працівники лісництва А. М. Борисенко та Н. П. Міщенко нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора.

В усій області і за її межами відомою стала Великосорочинська фабрика художніх виробів ім. Крупської (до 1960 року — артіль ім. Крупської), яка має свої відділення у м. Миргороді та в с. Рашівці Гадяцького району. Славиться вона і своїми чудовими виробами, і прекрасними виробничими успіхами, і талановитими майстрами, людьми.

Бригади вишивальниць, очолювані Г. П. Феофановою і Р. К. Проняєвою, у яких багато років працюють такі майстри, як М. С. Коршук, І. Ф. Курдяєва, Т. М. Тронь та ін., стали бригадами комуністичної праці. Це ж високе звання завоювали ткацький цех, у якому бригадиром М. І. Грищенко, бригада цеху пошиття на чолі з комсомолкою О. 3. Безкровною.

На фабриці високо шанують і ударника комуністичної праці О. І. Лісову. Ще у 1930 році вона почала працювати тут вишивальницею. Згодом здобула середню освіту, набула високої майстерності в роботі і їй тепер присвоєно звання майстра народної творчості. Ольга Іванівна — мати трьох дітей обрана народним засідателем і депутатом сільської Ради, її чоловік працює в колгоспі механізатором.

Працівники фабрики готували сувеніри до 8 міжнародного конгресу по птахівництву в Києві у 1966 році, до всесвітньої виставки в Монреалі (Канада), розробляли і здійснювали свої творчі плани до 50-річчя Великого Жовтня у 1967 році та 100-річчя від дня народження В. І. Леніна.

Щодалі більше зростає добробут та матеріально-побутове і культурне обслуговування населення. У селі працюють три млини, олійниця, пастеризаційний пункт. Хлібозавод постачає чорний і білий хліб для В. Сорочинців і навколишніх сіл. Побудовано також водопровід, побутові майстерні, лазню.

На відновленій влітку 1966 року Сорочинській ярмарці першого дня її продано товарів на 3 млн. крб., другого дня — на 2 млн. крб. Остання перед цією ярмарка у В. Сорочинцях відбулась 30 років тому. Якщо тоді в торгових рядах продавались переважно такі товари як дьоготь, глиняні вироби, коноплі, дерев’яні колеса тощо,’ то тепер покупцям пропонували телевізори, радіоприймачі, пральні машини, меблі, килими, а також щедрі дари колгоспних ланів.

Лише одних мотоциклів у селі тепер 104, телевізорів —131, пральних машин — 39, а також 23 автомашини.

Трудящим є за що купувати, їхні заощадження весь час збільшуються. Якщо у січні 1959 року в сільській ощадкасі 1720 чол. зберігали вклади на суму 323,3 тис. крб., то в січні 1966 року кількість вкладників зросла до 2444 чол., а їхні вклади були більші як удвічі — 779,3 тис. карбованців.

Працюють тут відділення зв’язку, автоматична телефонна станція, радіовузол зі студією для місцевого радіомовлення. В центрі села — автопавільйон, широке шосе з’єднує село з Миргородом. Розпочалося будівництво залізобетонного мосту через річку Псьол.

Великого розвитку за Радянської влади досягай у селі охорона здоров’я, культура, освіта. Місцева лікарня добре обладнана необхідним медичним устаткуванням, працює кілька спеціальних кабінетів, зокрема — рентгенкабінет. Стаціонар має 75 ліжок. В лікарні є 8 лікарів та 72 інші медпрацівники. їх очолює досвідчений хірург Д. А. Гавловський. З метою поліпшення медичного обслуговування, організації профілактичної роботи на селі, в лікарні влаштовуються конференції лікарів району і навіть області.

З 1952 року у В. Сорочинцях діє кістково-туберкульозний санаторій, розрахований на 135 місць. Його обслуговують 5 лікарів і 30 чоловік середнього медперсоналу. Очолює колектив головний лікар В. Ю. Аронський.

У селі є кілька дитячих ясел і садків, що охоплюють дітей колгоспників, робітників, інтелігенції.

У 1954 році відзначалося 50-річчя від дня заснування місцевого педагогічного училища. За роки Радянської влади у ньому підготовлено понад 4500 учителів початкових шкіл, тоді як за 13 років до революції випущено всього 300 учителів. Училище заслужено пишається своїми вихованцями, значна частина яких стала майстрами педагогічної справи, вченими, керівниками партійних і радянських організацій. Серед них Г. П. Пінчук — колишній міністр освіти УРСР, 3. П. Шульга — доктор економічних наук, О. П. Коротченко і М. І. Різун — кандидати історичних наук та інші.

У 1956 році відкрито школу-інтернат. У цій школі, двох середніх (денній та вечірній) і двох початкових навчаються всі діти села — щороку понад 1400 чоловік. Працює близько 130 вчителів, серед яких багато визначних майстрів педагогічної справи.

За роки Радянської влади здобули вищу освіту і працюють 165 чол. уродженців цього села. Серед них є доктор географічних наук професор П. М. Цись, нагороджений орденом Леніна, 9 кандидатів наук, 13 агрономів, 16 лікарів і ветлікарів, 35 інженерів, 91 педагог. Середню спеціальну освіту здобули і працюють 230 чол. Механізаторами у рідному селі, в області, на цілинних землях працює 112 чол. У 1966 році навчалось у ВУЗах 68 і в середніх спеціальних закладах 36 юнаків і дівчат з Великих Сорочинців.

Широку діяльність розгортають у селі культурно-освітні заклади. Тут працюють районна бібліотека для дорослих бібліотеки при навчальних закладах, у колгоспі і на фабриці. їхній книжковий фонд — близько 60 тис. томів.

Велику кількість періодичної літератури щороку передплачує село. У 1966 році воно одержувало лише газет 2650 примірників, а також — 2200 примірників журналів.

У селі видаються і свої газети — колгоспна багатотиражка «Комуністичним шляхом» (з 1957 р.) і «Щотижнева радіогазета» (з 1959 р.), редактор цих газет — учитель Д. Т. Чапча.

За добру організацію культурно-освітньої роботи сільському клубу присвоєно звання «Клубу відмінної роботи». Дружний колектив культармійців, що його очолив комуніст Д. Д. Візир, завоював визнання і любов трудящих села. Тут працюють різні гуртки художньої самодіяльності, духовий та естрадний оркестри. Регулярно демонструються кінофільми, проводяться концерти, стрілецькі, шахові змагання. Агіткультбригада завжди бажаний гість на тваринницьких фермах і в бригадах колгоспу. На громадських засадах працює кімната народного музею, в якій бажаючі вивчають історію рідного села. При клубі працює також лекторська група товариства «Знання», яка об’єднав понад 30 пропагандистів, є і народний університет культури. Досвід ентузіастів культурно-масової роботи гідно оцінений. Міністерство культури СРСР нагородило Великосорочинський сільський клуб Почесною грамотою і грошовою премією.

Молодь села вдома і в клубі охоче відзначає весільні та інші свята. Завжди врочисто, з радістю земляки проводжають юнаків до армії, вручають їм пам’ятні подарунки. А з якою щирістю і любов’ю відзначаються тут пам’ятні дати в історії села, району, краю!

Після Великої Вітчизняної війни при сільському клубі створено кімнату-музей М. В. Гоголя, а 14 січня 1951 року в новозбудованому приміщенні відновлено літературно-меморіальний музей великого письменника. На урочисте свято зібралося понад 5 тис. трудящих. Цікаво, що в комплектуванні фондів музею взяли участь Всесоюзна державна бібліотека ім. В. І. Леніна, Літературний музей Інституту російської літератури АН СРСР (Пушкінський дім), Київський державний музей російського мистецтва, Державний музей Т. Г. Шевченка, Полтавський краєзнавчий музей та інші науково-дослідні і культосвітні установи, а також окремі громадяни. Зараз у фондах і експозиції музею понад 3,5 тис. експонатів, музей щороку відвідує понад 10 тис. екскурсантів. Йому присвоєно звання «Музею, відмінної праці». 2 березня 1952 року на ознаменування 100-річчя з дня смерті М. В. Гоголя відбувся мітинг трудящих села, присвячений встановленню біля музею погруддя письменника.

Пізніше у грудні 1955 року громадськість села урочисто відзначила 50-річчя Сорочинського повстання 1905 року. На ознаменування цієї дати Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 березня 1956 року було нагороджено учасників цього повстання: М. М. Козиленка — орденом Леніна, Г. Р. Даценка — орденом Трудового Червоного Прапора. Площі, на якій височить обеліск жертвам царської сваволі, присвоєно назву — ім. Повстання 1905 року. Три вулиці названі іменами активних учасників Сорочинського повстання — Г. Н. Мухи, Ф. П. Вільченка, Д. А. Клияненка.

З великою любов’ю було відзначено у грудні 1958 року 100-річчя з дня народження славного народного співця-кобзаря М. С. Кравченка, який все своє життя віддав благородному служінню трудовому народові. Не впізнав би тепер старий кобзар свого рідного села.

Ці великі і радісні зміни, що сталися в житті села, з великим задоволенням відзначали учасники перших років революції, комсомольці 20-х років, що з’їхались з різних міст країни на пам’ятну зустріч у селі влітку 1962 року.

Мешканці села добре пам’ятають одного з активних бійців більшовицької партії А. К. Чумака, який, народившись в родині велико-сорочинського селянина-бідняка, працював слюсарем, механіком і помічником машиніста на Донбасі. У 1903 році він вступив до партії, і свою революційну діяльність розгортав на Донбасі і Закавказзі. У 1907 році емігрував до США (Пенсільванія), де провадив також революційну роботу, а після Лютневої революції 1917 року допомагав поверненню багатьох російських емігрантів на Батьківщину. У червні 1917 року Чумак повернувся до Росії і на Далекому Сході був активним організатором боротьби з білочехами та японськими загарбниками. Працював головою Ради робітничих і солдатських депутатів м. Усурійська. 26 березня 1919 року А. К. Чумака разом з шістнадцятьма амурськими комісарами в м. Благовєщенську розстріляли японські інтервенти.

Жителі села ніколи не забудуть і свого славного земляка, відважного комсомольця, комсорга 480-го строкового полку Л. М. Курдяєва. В запеклому бою влітку 1943 року під Харковом, тяжко поранений, він попав у вороже оточення. Недивлячись на нелюдські катування, що їх зазнав він від ворога, Курдяєв до останнього подиху залишився вірним своїй військовій присязі, соціалістичній Батьківщині. Ім’я відважного комсомольця носить тепер піонерська дружина Великосорочинської середньої школи. їй довірено зберігати посмертну нагороду воїна — орден Вітчизняної війни.

У с. В. Сорочинцях народився відомий український радянський письменник 0. В. Донченко (1902—1954), автор поезій, оповідань, повістей, романів.

До 50-річчя Великого Жовтня та 100-річчя з дня народження В. І. Леніна в селі закладено сквери поблизу пам’ятника М. В. Гоголю, могил борців за Радянську владу, споруджено парк навколо пам’ятника В. І. Леніну. У селі відкрито нові пам’ятні і меморіальні дошки, а при головному в’їзді у село збудовано велику арку з іменами і прізвищами найвидатніших учасників визначних подій в історії Великих Сорочинців.

Разом з усім народом трудівники села прагнуть своєю працею примножувати славу і красу Батьківщини.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: Великі Сорочинці, село Миргородського р. Полтавської обл. / Великие Сорочинцы По

Повідомлення kbg_dnepr »

Метричні книги села Великі Сорочинці Мирогородського повіту Полтавської губернії за 7 років: з 1828 по 1835 рр.

https://drive.google.com/drive/folders/ ... zDpw-Q3qCs

Інформація з ФБ
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Відповісти

Повернутись до “Літера В”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 22 гостей