УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу за прізвищем, за місцем проживання, пошук в архівах, та багато іншого. Приєднуйтесь

ЄВПАТОРІЯ, місто, Крим, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5867
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 2881 раз.
Подякували: 1193 раз.
Стать: Жінка

ЄВПАТОРІЯ, місто, Крим, Україна

Повідомлення АннА » 27 травня 2017, 19:48

ЄВПАТОРІЯ (1478–1783 – Ґьозлеве) – місто респліканського підпорядкування Автономної Республіки Крим. Розташов. на березі мілководної Каламітської зат. Чорного моря. Мор. порт, залізнична станція. Нас. 106 (з населеними пунктами, підпорядкованими міськраді, – 121) тис. осіб (2004).
У 3-й чв. 6 ст. до н. е. тут виникла давньогрец. колонія Керкінітида (Керкенітида). Від 30-х рр. 4 ст. до н. е. місто входило до складу Херсонеської д-ви (див. Херсонес Таврійський). У 2–1 ст. до н. е. місто час від часу контролювало царство Малої Скіфії (див. Скіфи). Втім, Херсонес, спираючись на покровительство Понтійського царства, а згодом Риму Стародавнього, відстояв свої права на Керкінітиду. В 3 ст. місто постраждало від нападів готів, у 4 ст. – від навали гунів (після чого фактично припинило існування). В 6 ст. відбудовується Візантією. В 7 ст. Херсонес у союзі з хозарами фактично виборює у Візантії автономію своїм володінням. Од 10 ст. місто перебуває у сфері впливу печенігів, з 11 ст. – половців. У 13 ст. воно – союзник князівства Феодоро (див. Мангуп), під заг. татар. зверхністю. 1475 захоплене Османською імперією, турки дали місту назву. Під назвою "Ґьозлеве" (Козлов – в адаптації слов'ян. сусідів). Знане як невільницький ринок місто не раз ставало об'єктом козац. мор. походів (особливо успішний – 1588). 1675 під час походу місто здобули загони І.Сірка. 1736 під час російсько-турецької війни 1735–1739 Ґьозлеве, попередньо спалене татарами, здобув загін полковника М.Бірона. 1771 його поновно брали війська під керівництвом кн. В.Долгорукова. В 1770-х рр. Ґьозлеве стало центром каймаканства Крим. ханства. Після приєднання 1783 Крим. ханства до Російської імперії місто перейменовано в Є. (1784; на спомин про місто, що було побудоване свого часу поблизу сучасного Інкермана полководцем Діофантом і назване на честь понтійського царя Мітрідата VI Євпатора) та перетворено на повітовий центр Таврійської області (з 1796 – у складі Новоросійської губернії, з 1802 – Таврійської губернії). Мусульманське нас. Є. в 1780–90-х рр. масово емігрувало до Осман. імперії, але занепад міста тривав недовго: царський уряд заохочував приток сюди нових поселенців. Наприкінці 18 ст. Є. стає центром караїмізму, куди переїздить духовний глава караїмів – гахам (1917 переїхав до Стамбула). В 1840-х рр. в Є. мешкало бл. 11 тис. осіб. Під час Кримської війни 1853–1856 у верес. 1854 Є. захопили англо-франц. війська і перетворили на свою осн. військ. базу. В лют. 1855 загін російських вояків під орудою ген.-лейтенанта С.Хрульова безуспішно штурмував фортецю Є., зазнавши чималих втрат. Місто значно постраждало в цій війні (населення скоротилося до 4806 осіб).
У 2-й пол. 19 ст. Є. перетворюється на кліматичний курорт. 1884 відкрито першу водолікарню (примітивне грязелікування розпочалося ще в 1870-х рр.), 1905 – перший приватний санаторій "Приморський". 1915 залізниця з'єднала місто з магістраллю Севастополь–Москва. 1914 в Є. мешкало 30 тис. осіб (1897 – 18 тис.).
Революц. події 1917 та громадян. війна 1918–20 перервали розвиток міста як курортного центру. Воно опинилося у сфері інтересів кримськотатар. нац. та білогвард. рухів як опонентів більшовиків (укр. влада номінально контролювала Є. лише 1918 за підтримки німців; див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918). Від 1921 – у складі Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки (від 1945 – Крим. обл., від 1991 – Крим. АРСР, від 1992 – АР Крим). 1921 покладено початок розбудови Євпаторійсько-Сакського курорту. 1936 Є. затверджена місцем побудови нового дитячого курорту. Від поч. 1920-х рр. до 1963 – райцентр.
У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 від 31 жовт. 1941 по 13 квіт. 1944 місто окуповане гітлерівцями, тут діяв осередок руху Опору. 5 січня 1942 в Є. висаджувався рад. мор. десант моряків (див. Євпаторійський морський десант 1942). Окуповане місто лишалося фактично прифронтовою зоною, відтак значно постраждало.
Нині Євпаторія – дитячий курорт АР Крим.
Пам'ятки: мечеть Джума-Джамі (1552–64); текіє (монастир) дервішів (бл. 16 ст.); турец. лазня (16 ст.); ансамбль кенас (19 ст.).
Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5867
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 2881 раз.
Подякували: 1193 раз.
Стать: Жінка

Re: ЄВПАТОРІЯ, місто, Крим, Україна

Повідомлення АннА » 28 травня 2017, 20:39

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Євпаторія — місто обласного підпорядкування, розташоване на березі Каламігської затоки, за 78 км від Сімферополя. Залізнична станція і порт на Чорному морі. Населення — 86 тис. чоловік.

Знахідки крем’яних знарядь праці на території міста та в його околицях, а також розкопки курганів в урочищі Мамай свідчать про заселення цих місць ще в добу міді, бронзи, в період ранніх скіфів. Понад 2,5 тис. років тому на місці нинішньої Євпаторії існувало поселення таврів. На західній околиці міста, неподалік дитячого санаторію «Чайка», збереглися залишки городища, заснованого греками в V ст. до н. е. та зруйнованого наприкінці II ст. до н. е. На території городища виявлені унікальні вироби стародавніх майстрів — бронзова скульптура амазонки й барельєф Геракла, що свідчать про високий рівень культури його мешканців.

Наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. під час грецької колонізації тут виникло античне місто Керкінітіда. Перші писемні відомості про нього належать Гекатею Мілетському, пізніше про нього згадують Геродот, Птоломей, Арріан.

Розташування міста на березі моря, навколишні родючі степи сприяли розвиткові землеробства, скотарства, рибальства. Особливо важливе значення для економіки Керкінітіди мало хліборобство. Керкінітіда була також значним торговельним центром. Вона підтримувала економічні й культурні зв’язки з Афінами, Синопою, Родосом, Гераклеєю, Херсонесом, Пантікапеєм.

У IV—III ст. до н. е. навколо міста зводяться міцні захисні мури. В самому місті з’являються багаті будівлі, карбується власна монета. Поблизу виникають укріплені й неукріплені поселення та невеликі міста. В IV ст. до н. е. Керкінітіда ввійшла до складу сільськогосподарської округи (хори) античного Херсонеса, для якого мала важливе торговельне й стратегічне значення.

У 110—109 рр. до н. е. Керкінітіду завоювали скіфи. Проте херсонеський напис свідчить, що полководцю понтійського царя Мітрідата VI Євпатора — Діофанту наприкінці II ст. до н. е. вдалося завдати поразки військам скіфського царя Палака і відвоювати Керкінітіду. Але і в перших століттях нашої ери вона не раз зазнавала нападів скіфів. У періплах Арріана (30-і рр. II ст. н. е.) Керкінітіда вже зветься скіфською. В IV ст. її зруйнували гунни.

Археологічні знахідки дозволяють зробити припущення, що у VIII—X ст. тут існувало поселення. У X—XII ст. район Керкінітіди освоювали переселенці з Київської Русі. В останній третині XV ст. на місці давньої Керкінітіди турки заснували місто-фортецю Гезлев (у російських документах — Козлов). Турецький султан тримав тут великий гарнізон на чолі з військовим сановником. Фортечні мури Гезлева висотою 40 і завтовшки 4 аршини, викладені з тесаного каменю, налічували вподовж 3400 кроків і мали вигляд чотирикутника. З боку суші фортецю оточував глибокий рів, також облицьований тесаним каменем. Фортеця мала 5 брам, охоронялася 24 бастіонами.

Гезлев був одним з великих турецько-татарських невільницьких ринків, звідки на кораблях і галерах невільників, захоплених під час грабіжницьких набігів на українські й російські землі, вивозили до Туреччини, Італії, Єгипту та інших країн. Це знайшло відображення в українському народному епосі — думах. Запорізькі козаки, що вели збройну боротьбу з татарськими нападами, не раз здійснювали походи на Гезлев. 1588 року вони активно діяли на західному узбережжі Криму від Перекопу до Гезлева, а через рік визволили багатьох невільників, що перебували в Гезлеві. Особливо вдалим був їхній похід на це місто в 1675 році.

В XVII ст. Гезлев став значним торговельним центром. Сюди прибували кораблі з Малої Азії, Константинополя, приїздили російські купці. У місті була пристань, митниця, яка давала ханам великі прибутки. Жваву торгівлю з Кримом через цей порт вело запорізьке козацтво. З Запоріжжя сюди привозили шкури, залізо, зброю, полотно, хліб, а вивозили сап’ян та сап’янове взуття, шовкові тканини й особливо у великій кількості сіль. У той же час у місті набуло розвитку й ремісництво, пов’язане в основному з обробкою продуктів тваринництва — вовни, шкіри та ін. Займалося ним переважно вірменське й грецьке населення.

Гезлев XVII—XVIII ст. був одним з найзначніших міст Кримського ханства, що за кількістю будинків (965) поступалося тільки Бахчисараю. У кінці 70-х років XVIII ст., коли Кримський півострів поділено на провінції (каймаканства), Гезлев став одним з 6 провінціальних центрів. Гезлевську провінцію, у свою чергу, поділили на 5 повітів, до яких входило 195 сіл. У місті було 670 крамниць, а також кав’ярні, пекарні, комора для солі, шинки, лазні, купецькі двори — хани. Діяло 7 басейнів з питною водою, частина якої по водогону відводилася до мечетей, ханів, лазень.

Однією з найзначніших архітектурних пам’яток тих часів, що збереглися до наших днів, є мечеть, збудована 1552 року відомим турецьким зодчим Сінаном.

Під час російсько-турецьких воєн місто двічі (1736 і 1771 рр.) здобували російські війська, у складі яких воювали й запорожці.

Після приєднання Криму до Росії (1783 рік).Х§ЗД§5 У 1784 році перейменовано на Євпаторію, а Гезлевське каймаканство перетворено на Євпаторійський повіт. Наприкінці XVIII ст. у Євпаторії мешкало 4165 чоловік. Переважна більшість з них належала до стану міщан. Велику вагу в економічному й політичному житті міста мали купці, яких тут налічувалося 5633.

З 1785 року Євпаторійська пристань на 5 років звільнялася від сплати мита, а в 1798 році місту, його жителям та іноземцям, що приїздили сюди, надали пільги: переселенцям виділяли місце для забудови, дозволяли, незважаючи на звання і стан, торгувати в місті, будувати мануфактури, фабрики. Іноземці звільнялися від виконання рекрутської повинності. 1825 року грекам та вихідцям з Анатолії, що не були записані до торговельних рядів, дозволено роздрібну торгівлю без будь-якої плати в казну; міщани могли відкривати кав’ярні та лазні, не записуючись до гільдії.

На початку XIX ст. в місті засновано порт, який невдовзі став одним з найбільших у Криму. 1801 року в Євпаторійській бухті налічувалося 170 іноземних суден, навантажених різними товарами. Увагу торговців привертали євпаторійські ярмарки, один з яких починався 1 травня, інший — 1 вересня. Тут торгували шовковими, шерстяними та бавовняними тканинами, зерном, прянощами, шкурами, сіллю. На ярмарки прибували, крім російських, купці з Туреччини, Греції, Італії. Про значний розвиток торгівлі свідчить наявність у Євпаторії на початку XIX ст. понад тисячі різних крамниць і близько 20 купецьких дворів, призначених для проживання торговців та зберігання їхніх товарів. Євпаторійські купці торгували не лише в своєму місті, але й у Феодосії, Одесі та інших населених пунктах.

У середині 40-х років XIX ст. населення Євпаторії становило майже 11 тис. чоловік. Ремісництвом у 1845 році займалося близько 500 жителів. Найрозвинутішими ремісницькими підприємствами (їх налічувалося 30) були повстяні, шкіряні, свічкові й миловарні. Розвивалися ювелірне, шевське, ковальське, бондарське та інші ремесла. їхня продукція збувалася як у самому місті, так і в губернії, частина йшла на експорт. На той час значно розширилася територія міста, з’явилися нові вулиці та провулки, а загальна кількість будинків досягла 18488. Поліпшилося постачання жителів водою, у 1834 році пробурили артезіанський колодязь, 1840 року розпочалося будівництво набережної. 1815 року відкрилося повітове училище на 30 місць.

Великих збитків Євпаторії, її економіці завдала Кримська війна 1853—1856 рр. На початку вересня 1854 року фактично незахищене місто зайняли англо-франко-турецькі війська. Вони перетворили його на добре укріплену військову базу, оточену глибоким ровом і фортечними валами, на яких були встановлені артилерійські гармати. Ворожий гарнізон налічував близько 40 тис. чоловік.

У лютому 1855 року російські війська під командуванням генерала С. О. Хрульова розпочали наступ на Євпаторію. Вони досягли захисного рову, але далі просування припинилося, бо рів був наповнений водою, штурмові драбини короткі, не вистачало пороху.

З моря інтервентів підтримували 12 пароплавів і 12 парусних суден. Ворог мав значні переваги в живій силі і в артилерії. Розуміючи, що продовження бойових дій нічого не дасть, а лише призведе до значних втрат, командуючий наказав відступити. У 1858 році на місці битви встановлено пам’ятник полеглим російським воїнам, що стоїть і нині поблизу станції Євпаторія-Товарна. Англо-французькі війська залишалися в місті до закінчення Кримської війни. Її учасник В. С. Раков у своїх спогадах писав, що зруйнована Євпаторія протягом кількох десятиріч не могла піднятися з руїн. Кількість її жителів скоротилася до 4806 чоловік. Занепали торгівля й ремесла. 1862 року працювали лише 6 шкіряних, 7 свічкових, кілька вапняних підприємств. Кількість продукції, яку вони виробляли, була незначною (близько 600 шкір на рік, до тисячі чвертей випалюваного вапна)3.

Скасування кріпосного права і наступні реформи, незважаючи на свою половинчатість та незавершеність, створили сприятливі умови для прискореного розвитку капіталізму в Росії. Одним з показників цього процесу стало зростання міського населення: у 1897 році в Євпаторії налічувалося вже близько 18 тис. жителів. Переважна більшість їх займалася торгівлею: тут було 350 торговельних підприємств. Євпаторія підтримувала жваві торговельні зв’язки з іншими російськими портами Чорного й Балтійського морів, з внутрішніми містами країни. Звідси кораблі йшли також у Туреччину, Італію, Францію, Єгипет, Іспанію та інші держави. Якщо 1862 року торговельний оборот Євпаторійського порту становив понад 2 млн. крб., то на кінець XIX ст. зріс до 10 млн. крб.. Основними предметами вивозу були сіль, зерно, вовна, овчини, невичинені шкури, сало, масло. У 1900 році вивіз зерна, переважно пшениці, становив 5 млн. пудів, солі — майже 3,5 млн. пудів. З кожним роком у Євпаторійський порт заходило все більше суден: 1909 року — 1797, 1910 — 1971, 1913 — 2291. Якщо 1829 року в порту була лише одна пристань, то 1905 — вже 9. Налічувалося 2 пакгаузи для зберігання товарів, багато комор, що разом вміщували 5 млн. пудів зерна. З кінця XIX ст. в торгівлю проникає іноземний капітал. Фірми «Луї Дрейфус і К°», братів Нобель мали в порту навіть власні пристані. Через одну з них за кордон вивозилася значна частина хліба та різні товари.

Велику питому вагу в економіці міста мав видобуток солі. З 1858 року соляні озера почали віддавати в оренду приватним особам на певний час. У 1866 році на 9 державних озерах добули понад 3 млн. пудів солі, на 6 приватних з 1858 до 1868 рр.— близько 14,9 млн. пудів. Всього соляні промисли Євпаторії давали 36 проц. загальної кількості солі, що добувалася в Криму. Наприкінці XIX ст. набула розвитку борошномельна промисловість. Найбільшими її підприємствами були парові млини багатіїв Айваза й Дувана. З 70-х років місцеві промисловці почали інтенсивно добувати камінь-черепашник у Мамайських каменоломнях, що знаходилися за 9 км від Євпаторії (каменоломні належали місту і здавалися в оренду). У 1889 році став до ладу цегельно-черепичний завод. Розвивалася рибна промисловість. Євпаторійські купці орендували рибозаводи у Караджі, Ак-Мечеті, Ярилгачі та ін. 1903 року збудовано чавуноливарний завод. Частина міського населення була зайнята в кустарному виробництві.

З кінця XIX ст. місто стає все більш відомим «як найкраще в Криму місце морських купань». У 1890, 1891 й 1908 роках тут лікувалася видатна українська поетеса Леся Українка. «Тутешнє морське купання таке, що, мабуть, кращого не знайдеш і на всьому Чорному морі»,— писала вона в одному з листів. Ще більшої слави Євпаторія набула завдяки, грязям Мойнакського озера, цілющі властивості яких були відомі давно, але використовувати для лікування їх почали лише на початку 70-х років XIX ст. Початок грязелікуванню в Євпаторії поклав сторож соляного промислу на Мойнакському озері П. П. Пугачов. Після перших вдалих спроб лікування хворих на ревматизм та інші хвороби він збудував примітивну лікарню й розпочав за плату лікувати хворих. 1884 року євпаторійські лікарі С. Н. Ходжаш і С. П. Цеценовський взяли в оренду на 40 років Мойнакське озеро й через 3 роки відкрили тут приватну лікарню. У 1893 році в місті широко розгорнулося будівництво дач.

Одним з найважливіших явищ у житті пореформеного міста було формування й зростання пролетаріату. Уже в 60-х роках в Євпаторії було близько тисячі сільськогосподарських робітників і ремісників, а також робітників, що видобували сіль. Мулярів налічувалося 50, теслярів — 50, швачок і кравців — 40, шевців — 88, наймичок — 2007. У наступний період в місті збудовані механічні млини та чавуноливарний завод, де працювало 132 чоловіка, друкарня. Кількість будівельників на початку XX ст. влітку досягала 1500, постійно їх проживало в місті до 200. На соляних промислах протягом червня—листопада працювало близько тисячі чоловік.

Більшість робітників міста на початку XX ст. працювало по 12—14 годин на добу. Особливо виснажливою була праця на соляних промислах. Спати доводилося просто неба. Тільки на початку XX ст. підприємці почали будувати легкі бараки, де люди могли сховатися від дощу. Не в кращих умовах жили й працювали робітники Мойнакських каменярень. Камінь-черепашник пиляли вручну. За тяжку виснажливу працю робітники майже всіх професій одержували мізерну платню. Жіноча праця оцінювалася нижче, ніж чоловіча.

Тяжке економічне й політичне становище штовхало народні маси, і в першу чергу робітничий клас, на шлях боротьби проти самодержавства і капіталістів. До 1902 року належить створення Євпаторійської соціал-демократичної групи. Висвітлюючи початковий період її діяльності, газета «Искра» зазначала, що «у червні 1902 року соціал-демократична організація розповсюдила свої листівки».

Значного розмаху набрав робітничий рух у Євпаторії в роки першої російської революції. На знак протесту проти розправи царизму 9 січня 1905 року над трудящими Петербурга відбулася демонстрація, в якій взяло участь близько тисячі чоловік. Її розігнали з допомогою поліції, багатьох заарештували. 10 травня застрайкували робітники чавуноливарного заводу. До них приєдналися портовики, робітники друкарні, будівельники, пекарі, булочники, бондарі, столяри, вантажники, різноробочі, службовці міської управи, наймити та ін. «Протягом 4 днів,— доносив департаменту поліції помічник начальника Таврійського губернського жандармського управління,— будь-яка діяльність у місті завмерла, крамниці були закриті, роботи в порту припинилися». На сходці, що відбулася 11 травня, робітники ухвалили вимагати скорочення робочого дня, збільшення заробітної плати, безплатної медичної допомоги та ін., а також обрали представників для ведення переговорів з підприємцями. Одночасно було створено робітничі пікети.

Для придушення страйку з Севастополя на канонерці під прикриттям міноносця прибула рота солдатів. Було введено військовий патруль, для охорони пошти й казначейства виставлені посилені військові пости.

I все ж хазяї та адміністрація підприємств змушені були задовольнити вимоги майже всіх категорій робітників щодо підвищення заробітної плати й скорочення робочого дня. 16 травня робота на підприємствах, хоч і не повсюдно, відновилася.

Влітку 1905 року трудящі Євпаторії під впливом соціал-демократів посилили політичну боротьбу. 15 червня близько тисячі чоловік взяло участь у демонстрації під гаслами: «Геть самодержавство!», «Геть поліцію!». У серпні сталася перша збройна сутичка трудящих з поліцією. Восени того ж року Євпаторійський комітет РСДРП розгорнув боротьбу за створення професійних спілок. Організовано II профспілок, серед яких найчисленнішими були спілки будівельників (100 чоловік), портовиків (80), заводських робітників (60 чоловік)4. У двадцятих числах листопада 1905 року робітники євпаторійської пошти й телеграфу приєдналися до всеросійського страйку поштово-телеграфних службовців, який тривав кілька днів.

Велику агітаційно-пропагандистську роботу в Євпаторії в той час вели члени РСДРП робітники А. П. Німич, А. С. Зарубов, Г. П. Корнілов, М. М. Фещенко та інші. В лютому 1906 року до Євпаторії прибув також один з активних учасників революційного руху в Севастополі М. П. Німич.

У Євпаторійському повіті було оголошено стан «посиленої охорони», збільшено штат поліції, введено цілодобове патрулювання. Власті всіляко заохочували діяльність чорносотенних організацій. Незважаючи на це, трудящі міста по-бойовому відзначили 1906 року 1 Травня — день міжнародної пролетарської солідарності. На мітинг зібралося близько 2 тис. чоловік, від імені яких виборні уповноважені надіслали до Державної думи телеграму з вимогами повної амністії усім політичним в’язням, скасування смертної кари, недоторканності особи й житла, запровадження восьмигодинного робочого дня, повної гарантії свободи слова, друку, зборів, спілок, страйків, заміни постійної армії народною міліцією, скликання Установчих зборів на основі загального, прямого, рівного й таємного голосування. 22 травня відбулася масова політична демонстрація робітників, до яких приєдналися й інші верстви населення. З червоним прапором і революційними піснями близько 5 тис. чоловік пройшли вулицями Євпаторії. Біля міського бульвару їх зустріли команда городових, рота Литовського полку, що стояла тут, поліцейські чиновники. Незважаючи на погрози властей і присутність війська, демонстранти довго не розходилися. Наляканий зростанням масового революційного руху в повіті, таврійський губернатор повідомив про демонстрацію міністру внутрішніх справ. Повітовий справник одержав наказ діяти рішуче, арештовувати й віддавати до суду агітаторів. Однак революційні настрої мас зростали і наприкінці травня 1906 року вилилися у великий виступ. Приводом до нього став неправильний розрахунок з робітниками на паровому млині, що належав капіталістові Дувану. Обурені робітники й безробітні 27 травня підпалили млин. Для придушення виступу з Севастополя негайно були викликані війська, з Сімферополя прибули кінні стражники, у Євпаторію виїхали віце-губернатор і прокурор. Та наступного ранку на чавуноливарному заводі і в різних частинах міста сталися сутички робітників з поліцією й військом.

Селяни повіту з великим співчуттям стежили за боротьбою євпаторійського пролетаріату. В деякі маєтки для охорони поміщицької власності були надіслані солдати. Селянський рух у повіті досяг кульмінаційного моменту наприкінці червня 1906 року. Оскільки події в Євпаторії за своїм розмахом і значенням виходили за межі Таврійської губернії, губернатор протягом трьох днів (інколи декілька разів на день) інформував про їх розвиток Столипіна, який у свою чергу вимагав «хоча б найнадзвичайнішими заходами зупинити поширення безчинств».

За допомогою війська й поліції виступ було придушено. І в місті, і в навколишніх селах революційний рух після цих подій пішов на спад. Почалися обшуки, допити, арешти. За обвинуваченням в організації травневого виступу було заарештовано й ув’язнено А. С. Зарубова, М. П. Німича, М. М. Фещенка та інших. 1908 року М. П. Німича вбито в камері сімферопольської в’язниці нібито «при спробі втекти». Революційну боротьбу продовжували його сестри А. П. Німич, В. П. Німич і Ю. П. Німич, брат С. П. Німич.

Повіт перебував на становищі «посиленої охорони» до кінця 1907 року. Але і за цих умов євпаторійські соціал-демократи змогли організувати підпільну друкарню, у створенні якої взяли діяльну участь М. М. Фещенко, випущений з в’язниці, і Я. Л. Животинський. Тут видавалися відозви, листівки. В одній з них, що вийшла в квітні, говорилося: «І будуть битви, будуть перемоги. Готуйтеся до них, товариші пролетарі! Хай живе велика Російська революція». 1 травня того ж року в місті знову стався страйк, в якому взяли участь робітники всіх підприємств.

До 1914 року населення Євпаторії досягло 30 тис. Для зовнішнього вигляду міста у той час характерні були контрасти: добре впорядкована центральна частина і брудні невпорядковані околиці. Міська дума дбала про розвиток, озеленення й санітарний стан лише приморської частини та дачного району, де розміщувалися особняки багатіїв. Це було т. зв. нове місто з широкими вулицями і площами, просторими кам’яними будинками, тінистими садами. Напередодні першої світової війни тут стала до ладу міська електростанція, пущено трамвай. Більшу частину Євпаторії становило «старе місто», де не було рослинності. Вузькі, покручені, незабруковані вулиці й численні провулки були покриті пилом і брудом. Відсутність каналізації, антисанітарний стан вулиць і дворів призводили до частих спалахів різних епідемій. Аж до самої революції Євпаторія по захворюванню на черевний тиф займала перше місце серед міст Криму. Заснована 1854 року земська лікарня могла прийняти лише незначну кількість хворих. Наприкінці XIX ст. Євпаторію й весь повіт обслуговувало тільки 2 лікарі.

Царський уряд не турбувався про розвиток Євпаторійського курорту. Його зростання мало стихійний характер і відбувалося тільки завдяки ініціативі окремих підприємців. Перша приватна здравниця — «Приморський санаторій» —виникла 1905 року. Через 4 роки відкрилося 2 (також приватні) медичні дитячі пляжі. В 1911—1914 рр. збудовані санаторії «Таласса» і «Геліос», великий готель «Дюльбер». 1913 року в Євпаторії функціонували 3 санаторії для дорослих і 4 (літнього типу) для дітей. Всі 7 санаторіїв були приватні, в них налічувалося 400 ліжок.

На початку 70-х років XIX ст. у місті працювали повітове й парафіяльне училища, жіноча трикласна школа, початкове училище і 16 приватних, переважно релігійних, навчальних закладів з загальною кількістю учнів 971. У 1874 році відкрилася жіноча класична гімназія, ще через 2 роки — чоловіча. На початку XX ст. у 2 чоловічих середніх навчальних закладах і в одному жіночому навчалося 400 чоловік, у 30 невеликих початкових школах — близько 1,5 тис. Плата за навчання у чоловічій гімназії становила 40, у жіночій — 50—60 крб. на рік. Не дивно, що контингент навчальних закладів складався переважно з дітей дворян, духовенства, буржуазії. 1904 року в місті діяли 4 православні церкви, 14 мечетей, костьол та 4 синагоги. У користуванні євпаторійської мечеті було велике вакуфне майно як у самій Євпаторії, так і за її межами. 1400 десятин землі належало її голові — Муртазі Ефендею, який нещадно експлуатував своїх одновірців.

Значною подією в культурному житті Євпаторії стало відкриття в 1910 році театру. Того ж року на гастролі приїздила драматична трупа петербурзького Олександрійського театру. Тут бували також актори Московського Художнього театру І. М. Москвін, П. М. Садовський, К. С. Станіславський, на кошти якого в Євпаторії було куплено ділянку землі, де створена колонія студійців «вігвам». Очолював її російський режисер Л. А. Сулержицький — засновник і керівник першої студії Художнього театру. В Євпаторії він жив (інколи протягом тривалого часу) в 1909, 1910, 1913, 1914, 1916 роках. 1913 року в Євпаторії працювали 6 бібліотек і 2 читальних зали.

Тяжкі, тривожні дні настали для населення Євпаторії з початком першої світової війни. Ворожі кораблі не раз наближалися до її берегів, а 24 квітня 1916 року німецький крейсер «Бреслау» випустив по місту 50 снарядів, зруйнувавши частково пристань, санаторії та інші будівлі. Тут було розміщено невеликий гарнізон, встановлено берегові батареї. У 1915 році сюди підведено залізничну вітку Сара-буз—Євпаторія. Чавуноливарний завод, слюсарно-водопровідна, слюсарно-механічна, деревообробна майстерні перейшли на випуск воєнної продукції. У місті було відкрито військові госпіталі. У зв’язку з воєнними діями у серпні 1914 року Євпаторійський < порт закрився. До осені 1915 року деякі продукти подорожчали на 50 проц., взуття, тканини, паливо — вдвічі. Почалися перебої у постачанні населення продуктами харчування й промисловими товарами. У листопаді 1916 року введено карткову систему. Закриття порту, припинення будівельних робіт, згортання виробництва через відсутність сировини й палива призвели до появи безробіття. Серед населення й солдатів з кожним’ днем посилювалися антивоєнні настрої, почастішали виступи проти приватної власності й політики самодержавства.

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 6 березня 1917 року створено Євпаторійський тимчасовий виконавчий комітет, у якому переважали меншовики та есери і представники буржуазії. Під його керівництвом сформувався місцевий орган Тимчасового уряду — комітет громадської безпеки.

Наприкінці березня відбулися вибори до Ради робітничих і Ради солдатських депутатів, але більшість в них належала есерам і меншовикам. Від більшовиків до Євпаторійської Ради робітничих депутатів пройшли лише А. С. Зарубов і С. М. Поплавський. Наприкінці квітня євпаторійські Ради об’єдналися в Раду робітничих і солдатських депутатів, а у серпні, із створенням повітової Ради селянських депутатів,— у Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів. Однак вона фактично не мала влади і майже повністю залежала від буржуазії.

У квітні 1917 року в Євпаторії оформилася місцева організація РСДРП3. В умовах класової боротьби, що загострювалася, процес розмежування між більшовиками і меншовиками посилився, особливо під впливом професіональних революціонерів більшовиків С. Булевського, А. С. Турецького й інших. У червні до Євпаторії прибув направлений Центральним Комітетом РСДРП(б) Ж. А. Міллер. Велике значення для зміцнення позицій більшовиків у місті мало переведення сюди 16 серпня 1917 року школи військових льотчиків, де був міцний більшовицький осередок (близько 20 чоловік). Його головою став О. І. Находкін, активний учасник революційного руху в Ризі у 1905 році, секретарем — В. Г. Матвеев.

Більшовики вели послідовну роботу щодо залучення трудящих мас на бік революції. Під їх впливом у квітні 1917 року в місті запроваджено 8-годинний робочий день. Ліквідовано міську поліцію. 1 Травня трудящі вперше вільно вийшли на демонстрацію. Усі промислові, торговельні підприємства й установи того дня не працювали.

Розширювалася агітаційно-пропагандистська робота серед робітників, солдатів, селян навколишніх населених пунктів. Більшовики заснували політичний клуб ім. III Інтернаціоналу, на адресу якого надходили більшовицькі газети: «Вперед», «Пролетарий», «Спартак», «Рабочий путь» та ін. Вони також друкували свої газети й листівки, які розповсюджували часто військові льотчики.

Велику увагу євпаторійські більшовики приділяли зміцненню вже існуючих і створенню нових професійних спілок, яких до вересня 1917 року налічувалося 24. Переважна більшість робітників міста (близько 4 тис.) була зайнята на соляних промислах, до 200 чоловік — на чавуноливарному заводі. Найчисленнішою була спілка чорноробів (3 тис. чоловік). До активізації її роботи багато зусиль доклав С. Булевський. Спілка швейників налічувала 300 членів. О. П. Німич була її організатором, згодом вона стала головою профспілки домашніх робітниць. М. Я. Просмушкін очолював профспілку друкарів. За більшовиками йшли також спілки гірників і транспортників. До осені більшовики закріпили свої позиції в Євпаторійській спілці профспілок, її головою було обрано Д. Л. Караєва.

Не менш важливим завданням було залучення на бік революції солдатів гарнізону, що складався з двох батарей артилерії, школи льотчиків-спостерігачів, авіаційної школи повітряного бою, 84-ї Катеринославської ополченської дружини військово-санітарної команди.

Євпаторійські більшовики 17 вересня відмежувалися від меншовиків й оформилися в самостійну організацію. Головою партійного комітету став Ж. А. Міллер. Євпаторійська більшовицька організація, що налічувала до 250 чоловік, була однією з най-сильніших у Таврійській губернії. Спираючись на неї, представники ЦК РСДРП(б) створили Тимчасове губернське бюро й підготували скликання першої конференції РСДРП(б) Таврійської губернії, на якій від Євпаторійської організації більшовиків були присутні Ж. А. Міллер, С. Булевський.

Зріс авторитет більшовиків Євпаторії, що сприяло дальшому зростанню їхніх лав. Тільки на зборах Євпаторійської організації більшовиків 6 жовтня до партії прийняли 36 нових членів. «Робітники й солдати Євпаторії становлять головну опору РСДРП(б)»,— писав Ж. А. Міллер.

Керуючись рішенням VI з’їзду партії, більшовики міста взяли курс на збройне повстання. Розгортанню боротьби за соціалістичну революцію намагалася протидіяти опортуністична група, що виникла в організації. Коли у місті одержали звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, опортуністична група на засіданні Євпаторійського комітету 28 жовтня домоглася ухвали резолюції, що оголошувала повстання передчасним. Комітет оголосив цю резолюцію в пресі. Загальні збори партійної організації, що відбулися 2 листопада, рішуче засудили поведінку опортуністів й вивели їх зі складу партійного комітету.

Па час другої конференції більшовиків Криму (23—24 листопада 1917 року) кількість членів партії у Євпаторійській організації виросла більше, ніж удвічі, досягнувши 570 чоловік. У листопаді 1917 року в місті створено Спілку соціалістичної молоді.

Більшовики Євпаторії гаряче вітали Велику Жовтневу соціалістичну революцію та її вождя В. І. Леніна. 25 листопада 1917 року збори трудящих міста одностайно висловили повне довір’я Раді Народних Комісарів. 30 листопада за передачу влади до рук Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів і цілковиту підтримку Раднаркому висловилися загальні збори робітників-будівельників. 10 грудня таку ж резолюцію ухвалили збори членів професійної спілки булочників і кондитерів. На екстреному засіданні Євпаторійської Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, що відбулося 18 грудня, більшовикам, незважаючи на впертий опір меншовиків, вдалося домогтися ухвали резолюції про визнання Ради Народних Комісарів. Наприкінці грудня відбулися перевибори Євпаторійської Ради, головою якої став Д. Л. Караєв.

У той час активізували свою контрреволюційну діяльність буржуазія, поміщики, татарські буржуазні націоналісти. Реакційне офіцерство створило в Євпаторії контрреволюційний штаб. У його розпорядження в грудні прибуло 2 ескадрони кінного полку, що був опорою Кримського мусульманського виконавчого комітету. 23 грудня 1917 року вони почали роззброювати революційно настроєні військові частини: авіазагін Київської школи, кулеметну команду та ін. Більшовицький комітет звернувся по допомогу до Севастопольського ревкому, який 24 грудня надіслав контрреволюційному штабу ультиматум з вимогою негайно припинити роззброєння частин і повернути відібрану зброю. Одночасно почалася підготовка до відправки в Євпаторію експедиційного загону, до якого записалося понад 600 добровольців. У самій Євпаторії в січні 1918 року із звільнених у запас, евакуйованих і відпускних солдатів було створено червоногвардійський загін, в якому налічувалося понад 100 чоловік. Його організатором і командиром став більшовик С. П. Німич, що повернувся з фронту.

Формування загонів Червоної гвардії відбувалося і в Євпаторійському повіті. Проте їх сили були значно меншими, ніж сили контрреволюції, яка 10 січня 1918 року перейшла в новий наступ: був розгромлений клуб, де розміщувався більшовицький комітет, захоплені вокзал, міський лазарет. На знак протесту проти цих дій більшовики під керівництвом М. М. Демишева наступного дня скликали мітинг робітників, солдатів і селян повіту. У прийнятій на ньому резолюції трудящі висловилися за встановлення Радянської влади в Євпаторії, вимагали негайного створення ревкому для організації відсічі контрреволюції. Члени більшовицького комітету разом з посланцем Севастопольського ревкому С. І. Куликовим, що прибув на катері, погодили план висадки революційного десанту в Євпаторії.

12 січня 1918 року контрреволюційні війська захопили арсенал і першу берегову батарею. Червоногвардійський загін, що намагався відстояти батарею, було роззброєно. Голову Євпаторійської Ради Д. Л. Караєва офіцери схопили і по-звірячому катували, а потім напівживого закопали в пісок.

14 січня 1918 року було створено військово-революційний комітет. Він проголосив себе верховною владою в Євпаторії і в повіті. Його головою став М. М. Демишев, заступником — В. Г. Матвеев. Ревком створив страйковий комітет, який закликав трудящих відповісти на злочини контрреволюціонерів загальним страйком.

Ранком 15 січня 1918 року на євпаторійському рейді з’явилися крейсер «Румыния», транспорт «Трувор», буксири «Геркулес» і «Данай», що доставили десант з Севастополя. Кораблі почали обстріл берегових батарей і штабу контрреволюційних загонів. До 10 години ранку Євпаторію було визволено.

Перед місцевою партійною організацією постали складні завдання: необхідно було зміцнити Радянську владу, придушити опір вороже настроєних елементів, втілити в життя декрети Великого Жовтня. 13 лютого 1918 року відбулися вибори до Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, де більшовики отримали більшість. До виконкому Ради, головою якої став М. М. Демишев, обрали 20 чоловік, у т. ч. 12 більшовиків. Для боротьби з контрреволюцією створено військово-революційний штаб, до складу якого увійшли члени виконкому В. В. Груббе, Н. Ф. Підсоломко-Єрмолаєв, В. П. Німич-Гребенникова та інші. У місті було створено народну міліцію. Вживалися заходи щодо пуску промислових підприємств, ліквідації безробіття. На підприємствах запроваджувався робітничий контроль. Було видано декрет про націоналізацію соляних промислів. Уже в двадцятих числах січня почалося добування каменю в міських каменоломнях. При виконкомі створено секцію торгівлі й промисловості. У найбільшому ресторані міста відкрито їдальню, де зайняті на громадських роботах трудящі одержували харчування за зниженими цінами, а безробітні й діти бідноти— безплатно.

У квітні 1918 року до Криму вдерлися війська імперіалістичної Німеччини. Євпаторійська Рада створила надзвичайний орган влади — Раду дев’яти на чолі з більшовиком О. Ф. Познанським. Рада дев’яти підтримувала в місті революційний порядок, керувала евакуацією радянського й партійного активу. О. Ф. Познанський залишив місто перед самим вступом німецьких військ. Але на станції Сара-буз (зараз Острякове) його розстріляли гайдамаки.

22 квітня 1918 року Євпаторію захопили кайзерівські війська. Окупанти відвозили владу поміщиків і капіталістів, повернули їм землю, підприємства й інше майно. Матеріальне становище трудящих з кожним днем погіршувалося. Ціни на продукти харчування, промислові товари, паливо швидко підвищувалися. Незадоволення народних мас наростало. Незважаючи на те, що було встановлено режим лютого терору, введено військово-польові суди, створено каральні загони для придушення опору окупантам, у липні страйкували євпаторійські залізничники й робітники друкарні.

Ще до окупації Євпаторії німецькими військами до рук білогвардійців потрапив В. Г. Матвеев; 19 квітня 1918 року в лікарні вони схопили пораненого С. П. Німича, наступного дня — А. П. Німич та її чоловіка Ф. Г. Андреаді, Ю. П. Німич-Матвєєву. 30 квітня були заарештовані також М. М. Демишев, В. П. Німич-Гребенникова, Г. П. Корнілов, Г. С. Блащук та ще близько 80 більшовиків. Ці арешти завдали удару Євпаторійській партійній організації. Але вони не зламали волі до боротьби у тих, хто залишився на свободі. Більшовики пішли в підпілля. Значний вплив на роботу підпільного партійного комітету справляв брат В. І. Леніна — Д. І. Ульянов, що переїхав до Євпаторії у травні 1918 року. У своєму розпорядженні комітет мав зброю (близько 100 гвинтівок). З комуністів було сформовано робітничу дружину.

Велике значення для активізації діяльності підпільного Євпаторійського комітету мало налагодження зв’язку з ЦК КП(б)У через О. І. Находкіна, що брав активну участь у боротьбі за Радянську владу в Євпаторії, добре знав місто і його жителів. Восени 1918 року під керівництвом Євпаторійського партійного комітету створено партизанський загін «Червоні каски», ядром якого стали місцеві червоногвардійці. До кінця 1918 року в ньому вже налічувалося до 250 чоловік. Очолював їх комуніст І. Н. Петриченко, що раніше працював каменерізом. Базувався загін в Мамайських каменоломнях. Тут було створено свій партійний осередок, що діяв під керівництвом Євпаторійського підпільного комітету. У каменоломнях була розміщена збройова майстерня, з допомогою Д. І. Ульянова обладнано медичний пункт. Партизани влаштовували засідки на дорогах і нападали на місцеві білогвардійські гарнізони, громили маєтки поміщиків, вели агітацію серед селян навколишніх сіл, закликали їх до активної боротьби проти білогвардійців та інтервентів.

16 грудня 1918 року німецькі війська залишили Євпаторію. Але їх змінили англо-французькі інтервенти й денікінці. У цих умовах Євпаторійська партійна організація почала готуватися до збройного повстання. Його передбачалося здійснити силами робітників міста й загону «Червоні каски». У Саки й навколишні села були направлені агітатори, що закликали трудящих вступати у партизанський загін й готуватися до взяття влади. 11 січня 1919 року профспілковими організаціями міста проведено мітинг протесту проти дій окупантів і білогвардійців.

15 січня 1919 року розпочалося збройне повстання. «Місто охоплене повстанням,— повідомляла про ці події газета «Правда»,— сталися криваві сутички з частинами добрармії… До Севастополя надіслано телеграфну вимогу про якнайшвидшу присилку військової допомоги. У результаті боїв Євпаторія перебуває в руках повстанців».

Для придушення виступу штабом білогвардійських військ у Криму були кинуті великі сили, їм допомагали 2 англійські міноносці. До 18 січня 1919 року білим вдалося відтіснити партизанський загін, до каменоломень, які були оточені й блоковані. Військові кораблі почали їх невпинно обстрілювати. У каменоломні було пущено задушливі гази. Білим вдалося захопити колодязь, з якого партизани брали воду. Не стало продовольства. Загін зробив кілька спроб вирватися з оточення, але вони закінчилися невдачею. 21 січня, витративши всі патрони, партизани вийшли з каменоломень і кинулися в рукопашний бій з ворогом. Більшість з них загинула смертю хоробрих. Тяжкопоранений І. Н. Петриченко, його дружина М. А. Петриченко, що до останньої хвилини билася поруч з ним, сестра С. Н. Петриченко, М. П. Лящев були схоплені білогвардійцями і закатовані.

У ніч на 15 березня 1919 року М. М. Демишев, А. П. Німич, В. П. Німич-Гребенникова, С. П. Німич, Ю. П. Німич-Матвєєва, В. Г. Матвеев, Г. С. Блащук, М. О. Бусько, І. С. Шетик, Й. С. Гидалевич, В. В. Груббе, Ф. М. Зуйков, М. А. Карлов, Г. П. Корнілов, О. П. Соловйов, К. Д. Франт, І. С. Фесенко були вивезені з Сімферополя і 18 березня по-звірячому вбиті на полустанку Ойсул (тепер Астанине) поблизу Керчі. Після остаточного відновлення Радянської влади останки комуністів перевезені до рідного міста й поховані у міському саду на вулиці Революції. На могилі встановлено обеліск, на якому викарбувані їх імена.

Весною 1919 року Червона Армія розгорнула на півдні успішний наступ, і 11 квітня Євпаторію було визволено. Вся повнота влади в місті перейшла до військово-революційного комітету. Його очолила Є. Р. Багатур’янц (С. Лаура), член партії з 1909 року, що діяла раніше у сімферопольському підпіллі. Заступником голови до складу ревкому ввійшов Д. І. Ульянов. У травні відбулися вибори до Євпаторійської Ради, що одразу почала вживати заходів щодо націоналізації промисловості й боротьби з безробіттям. Усі продовольчі ресурси були взяті на суворий облік. Не дозволялася торгівля борошном і зерном, млини провадили помел зерна тільки з дозволу ревкому. З ініціативи партійної організації й Ради, за активною підтримкою профспілок, було створено продовольчі загони. Внаслідок їх діяльності лише у травні реквізовано у поміщиків та куркулів близько 263 тис. пудів зерна. Особлива увага приділялася збереженню будинків та майна курорту.

До кінця червня 1919 року денікінцям знову вдалося захопити Крим. З ними повернулися різні «місії», радники й представники Антанти, котрі безсоромно грабували населення. На початку 1920 року тільки з Євпаторійського порту було відправлено до Англії 150 тис. пудів ячменю, 10 тис. пудів насіння льону, 9 тис. пудів вовни. Тим часом у місті відчувалася гостра нестача продовольства, зростала дорожнеча. Робітники й службовці, що одержували мізерну заробітну плату знеціненими грошовими знаками, голодували. Спалахнула епідемія висипного тифу, а потім холери. Становище ще більше ускладнилося, коли весною 1920 року Антанта розпочала новий антирадянський похід.

Підпільна партійна організація Євпаторії піднімала трудящих на боротьбу за відновлення Радянської влади. Незважаючи на те, що місто перебувало на воєнному становищі, у березні 1920 року на знак протесту проти звірячої розправи білогвардійців над робітниками Севастополя було організовано великий політичний страйк. Робітники не вийшли на роботу. Стала електростанція. 17 березня натовп жінок, робітників і колишніх військовополонених зібрався перед управлінням повітового військового начальника, протестуючи проти насильної мобілізації до т. зв. Добровольчої армії, а також вимагаючи звільнення політичних в’язнів. Потім вони рутили до повітової в’язниці, щоб визволити заарештованих. Та шлях їм заступили кінні стражники, які нагайками розігнали людей.

Більшовики зривали мобілізацію до армії Врангеля, вели агітацію серед донських козаків. Через А. Я. Просмушкіна і М. Я. Просмушкіна був налагоджений зв’язок 8 робітниками місцевої друкарні, що розмножували більшовицькі листівки.

Євпаторійська партійна організація, в якій активно працювали А. М. Лисенко, Михайленко, П. Р. Кубрак, Л. Я. Магазинник та інші, посилила свою діяльність серед селян повіту. В деяких селах було створено більшовицькі осередки.

Одним з найважливіших завдань, успішно вирішених місцевими більшовиками, була організація зв’язку кримського підпілля з Закордонним відділом ЦК КП(б)У. За допомогою рибалок з Ак-Мечеті й Бакалу вони встановили зв’язок з одеськими та очаківськими більшовиками. Очаківська переправа діяла регулярно до цілковитого визволення Криму. Туди переправлялися підпільники, яким уже не можна було лишатися на захопленій білогвардійцями території. Через Євпаторію в Крим доставлялися зброя, політична література, прибували нові люди для роботи.

Під керівництвом партійної організації у місті діяла підпільна комсомольська група, в якій налічувалося після відступу Червоної Армії близько 20 чоловік. Комсомольці складали тексти листівок і самі їх розповсюджували, вели агітаційну роботу серед населення. У січні—лютому 1920 року було створено підпільний міськком комсомолу.

Після того, як почалися бої Червоної Армії за визволення Криму, 12 листопада 1920 року, спираючись на підпільні збройні загони й революційно настроєних робітників, більшовики Євпаторії створили повітово-міський революційний комітет під головуванням А. М. Лисенка. 13 листопада ревком проголосив у місті Радянську владу. Під його керівництвом було розгромлено в’язницю, визволено полонених червоноармійців, почалося роззброєння білогвардійських загонів, зірвано навантаження на пароплави продовольства й цінного майна. Було призначено коменданта міста, створено міську й повітову міліцію. Того ж дня 7-й Латиський стрілецький полк 30-ї стрілецької дивізії під командуванням К. Ю. Жубіта ввійшов до Євпаторії.

У важких умовах приступали трудящі міста до відбудови народного господарства. За роки війни й інтервенції транспорт був зруйнований, промислові підприємства зупинилися, було багато безробітних, не вистачало продуктів харчування й промислових товарів. Не припинялися виступи проти Радянської влади контрреволюційних елементів. За рішенням ревкому всі великі підприємства — чавуноливарний завод, млини, соляні промисли, а також готелі, ресторани націоналізовувалися. Бралися на облік продукти, сировина, матеріали. У грудні 1920 року відкрилися 10 їдалень і чайних. Відділ дитячого харчування, взявши на облік усіх дітей, забезпечував триразовим харчуванням тих, хто найбільше цього потребував. Працював пункт видачі молока дітям до трирічного віку. У зв’язку з великою кількістю сиріт і безпритульних до 16 лютого 1921 року було відкрито 3 дитячі будинки, дитячий садок, будинок дитини, ізолятор.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5867
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 2881 раз.
Подякували: 1193 раз.
Стать: Жінка

Re: ЄВПАТОРІЯ, місто, Крим, Україна

Повідомлення АннА » 28 травня 2017, 20:40

Продовження
Уже на початку 1921 року в місті почали працювати чавуноливарний завод, слюсарно-механічна майстерня, 2 млини, макаронна фабрика. До літа відновив роботу морський порт, на соляних промислах розпочалося добування солі, виробництво якої до кінця року досягло 40 тис. пудів.

Особливу увагу ревком приділяв втіленню в життя ленінського декрету від 21 грудня 1920 року «Про використання Криму для лікування трудящих». Особняки, з яких були виселені їх колишні власники, надавалися трудящим і червоноармійцям, що приїздили сюди для лікування. Наказом Кримревкому від 25 грудня 1921 року створено Євпаторійсько-Сакський курорт. Уже до літнього сезону 1921 року тут відкрився санаторій «Таласса», трохи пізніше — «Примор’я», у серпні відновила роботу Мойнакська грязелікарня. 1922 року став до ладу санаторій «Геліос».

У листопаді 1921 року повітово-міський ревком передав свої повноваження повітовому виконавчому комітету Ради робітничих, селянських, червоноармійських і червонофлотських депутатів. Для боротьби я голодом було створено окружний комітет допомоги голодуючим, якому надавалися надзвичайні повноваження. В місті відкрилося 8 пунктів харчування. Особливою турботою Радянська влада оточила дітей, для яких у школах та інших закладах наросвіти відпускалося щодня до 2 тис. сніданків.

На основі нової економічної політики розпочалося неухильне піднесення народного господарства. Збільшувався випуск товарів народного споживання. Налагодив роботу ряд націоналізованих підприємств — чавуноливарний завод, де ремонтувалося сільськогосподарське знаряддя і виготовлялися дрібні запасні частини до них, макаронний, маслоробний, шкіряний заводи. 1922 року зроблено перші успіхи у відбудові соляних промислів. З початку серпня до середини жовтня у двох найбільших озерах, Сасик-Сиваському й Сакському, видобули понад 1,6 млн. пудів солі. Але для того, щоб її вивезти, необхідно було організувати й провести роботи щодо відродження торговельного флоту. На рейді стояло всього З придатних для перевезень суден, загальний тоннаж яких не перевищував тисячі пудів. Євпаторійські робітники за п’ять місяців 1922 року відбудували ще 12 кораблів вантажопідйомністю від 300 до 4 тис. пудів кожний, внаслідок чого через Євпаторійський порт з січня до вересня 1922 року тільки солі відправлено близько 600 тис. пудів.

1923 року стала до ладу електростанція. Через рік у Євпаторії створено кустарно-промислову кооперацію. Кустарі-одинаки об’єдналися в артілі, яких у 1925 році налічувалося 164. Вживалися заходи щодо розширення рибних промислів та забезпечення їх обладнанням.

Євпаторійська партійна організація, радянські органи велику увагу приділяли й розвитку курорту. Весь дачний район від Мойнакської лікарні по Мойнакському проспекту й вул. Гоголя було перетворено на курортну зону. Для зручності відпочиваючих на 4 км продовжено залізничну вітку, а до вокзалу проведено трамвайну колію.

За п’ятирічним планом розвитку курорту на будівельні роботи, починаючи від 1924 року, було відпущено 542 тис. крб., на гідротехнічні — 48 тис., на будівництво водогону, каналізації, а також електрифікацію — 216 тис. крб. 1924 року при управлінні курорту створено наукову курортну раду, а трохи пізніше відкрито біофізичний кабінет, реорганізований у 1926 році на біокліматичну станцію.

Рік у рік зростали ряди міської партійної організації. Якщо на початку 1921 року в ній налічувалося 124 члени і кандидати в члени РКП(б), то у червні 1924 року — 218 членів і 111 кандидатів у члени РКП(б). За ленінським призовом з січня до травня 1924 року в Євпаторії вступило до лав партії 137 чоловік. У комсомольській організації 1924 року налічувалося 358 юнаків і дівчат.

1927 року у місті працювали ремонтний, рибний, маслоробний, шкіряний заводи, вовнопрядильна фабрика, близько 20 кустарних майстерень. Відкрився новий корпус Мойнакської грязелікарні.

Кількість санаторіїв і будинків відпочинку зросла до 18, число ліжок в них — до 3639.

Ще 1923 раку припинилося зростання безробіття, почало помітно збільшуватися міське населення. 1924 року його чисельність досягла 17 290 чоловік. На центральних вулицях з’явилося електричне освітлення, відновився трамвайний рух, приведено в порядок тротуари. Силами населення посаджено сад ім. Караєва.

Уже в перші роки існування Радянської влади багато уваги приділялося розвиткові охорони здоров’я, народної освіти і культури. Було розширено міську амбулаторію, створено 3 дитячі амбулаторії очних і зубних захворювань, збільшено штат лікарів. З 1921 року працювали дитячі ясла. Вже до грудня 1920 року органами народної освіти відкриті 22 школи 1-го ступеня і 7 шкіл 2-го ступеня. У зв’язку з тим, що кількість неписьменних складала 21 500 чоловік, розгорнулася велика робота щодо ліквідації неписьменності. 1926 року в Євпаторії діяло 12 пунктів ліквідації неписьменності, в 14 школах навчалося 2243 учні, кількість учителів зросла до 60. При Євпаторійському театрі було створено драматичну трупу, яка з листопада 1920 року до вересня 1921 року поставила 130 вистав, дала 220 концертів. 1921 року в місті засновано краєзнавчий музей, працювало 15 бібліотек. Видавалася повітова газета.

У 1918—1921 рр. в Євпаторії жив і працював видатний радянський художник-баталіст М. С. Самокиш. Тут він написав близько 30 картин, серед них: «Захист Червоного прапора», «На пляжі», «Купання червоноармійців у Євпаторії», «На березі моря» та інші. У 1924—1926 рр. тут лікувався М. О. Островський. Приїздив сюди і В. В. Маяковський, що присвятив місту вірш «Євпаторія».

За роки індустріалізації у Євпаторії були збудовані нові промислові підприємства, в т. ч. 1928 року — мотороремонтний (на базі колишнього чавуноливарного) та пивний заводи, 1931 року — трикотажна фабрика. 1936 року почалося будівництво міськпромкомбінату. У передвоєнні роки стали до ладу нові м’ясокомбінат, винний, молочний і хлібний заводи, обладнані першокласним устаткуванням вітчизняного виробництва. Численні дрібні соляні промисли, розкидані навколо міста, об’єдналися в 2 механізованих підприємства. Великим виробництвом у Євпаторії став кам’яний кар’єр, де важка ручна праця була замінена каменерізними машинами. Дрібні кустарні майстерні перетворилися на артілі, яких у 1930 році налічувалося 23, а в 1931, після об’єднання — 14. Наприкінці 30-х років деякі з них стали значними підприємствами (артіль «Червоний текстильник»— 299 робітників, артіль «Промшвей» — понад 300)6. 1941 року в Євпаторії налічувалося 36 підприємств, де було зайнято 3294 чоловіка. Якщо в 1931 році підприємства випускали промислової продукції на 5,4 млн. крб., у 1935 — на 20,4 млн. крб., то в 1941 — на 62 млн. карбованців. 1930 року обсяг перевезень порту досяг 254 тис. тонн, причому домінуючим був вивіз солі (88 проц.), будівельного каменю, зерна тощо. Сіль експортувалася в країни Південної Америки, Японію, продукція Сакського хімічного заводу —в Румунію. Порт мав 3 пристані: пасажирську, для хлібних вантажів і для нафтопродуктів. При ньому був допоміжний флот, що складався з буксирного й моторного катерів, 7 несамохідних барж вантажопідйомністю до 50 тонн, несамохідної баржі вантажопідйомністю близько 500 тонн і теплоходу «Турист».

Широко розгорнулося соціалістичне змагання. 11 січня 1936 року всі місцеві підприємства брали участь у т. зв. стахановській добі. Того дня робітники кам’яного кар’єру виконали план на 140 проц. 1937 року на трикотажній фабриці з 896 робітників 335 були стахановцями, на ремонтному заводі, де працювало понад 300 чоловік — 121, на хлібозаводі — 170, серед будівельників — 350 стахановців та 125 ударників.

1936 року Раднарком РРФСР ухвалив рішення про перетворення Євпаторії на зразковий дитячий курорт. На будівництво й реконструкцію санаторіїв та будинків відпочинку за десятиріччя (1930—1940 рр.) витрачено 70 млн. крб. 1940 року в Євпаторії вже працювало 36 санаторіїв та будинків відпочинку на 7020 місць, у т. ч. 17 дитячих санаторіїв на 3260 місць. Усі діти дошкільного віку, які перебували на лікуванні протягом тривалого часу, навчалися у школах при санаторіях.

До 1941 року населення Євпаторії досягло 47 тис. чоловік. Щороку збільшувався бюджет міськради на курортне й комунальне будівництво. Якщо в 1932 році він складав 1,8 млн. крб., то в 1940 році — понад 3,3 млн. карбованців.

Для благоустрою Євпаторії велике значення мало будівництво водогону, протяжність якого до 1935 року склала 6,6 км. 1937 року почалося спорудження його другої частини. З приєднанням у 1935 році міської лінії до високовольтної лінії електропередач Севастопольської ДРЕС значно поліпшилося постачання промисловості й населення електроенергією. Перед Великою Вітчизняною війною площа зелених насаджень у місті становила близько 20 га. 1933 року закладено оранжерею, у 1934 — розсадник. До 1937 року заасфальтовано кілька центральних вулиць і Театральну площу. Через 2 роки міська Рада виділила на будівництво шляхів 713 тис. крб., що дало можливість заасфальтувати ще кілька вулиць. Міським відділом комунального господарства було проведено велику роботу щодо поліпшення вуличного освітлення, будівництва набережної, розширення трамвайної мережі та автобусного сполучення.

До початку першої п’ятирічки в місті ліквідовано безробіття, трудящим встановлено гарантовану заробітну плату. До 1938 року фонд заробітної плати робітників і службовців підприємств державної промисловості збільшився порівняно з 1935 роком на 228 проц., місцевої промисловості — на 424 проц. У зв’язку із зростанням добробуту населення підвищився попит на продовольчі й промислові товари. Значно розширилася торговельна мережа: якщо 1931 року в Євпаторії було 58 крамниць і рундуків, то 1940 — 83.

1941 року в місті було 3 лікарні, 2 поліклініки, тубдиспансер, жіноча й дитяча (з молочною кухнею) консультації, медпункти на підприємствах, нічні санаторії, станції переливання крові й швидкої допомоги, будинок санітарної освіти. Тут трудилося близько 200 лікарів і понад 500 чоловік середнього й молодшого медичного персоналу.

Розпочату ще в перші роки Радянської влади ліквідацію неписьменності успішно завершено до 1937 року. У 1930—1931 рр. введено загальне початкове навчання, а до 1936 року в основному вирішено завдання переходу до загального семирічного навчання. Було створено педагогічний робітфак та педагогічне училище, школу трактористів і комбайнерів. 1940 року в 20 початкових, неповних середніх і середніх школах працювало 319 вчителів і навчалося понад 8 тис. дітей, у дитячих санаторних класах — 1350 дітей.

У місті відкрилося 2 літні театри. Музей поповнився новими експонатами. Велика виховна й культурно-масова робота з трудящими проводилася в 7 клубах, 5 кінотеатрах, 20 бібліотеках, загальний книжковий фонд яких становив близько 52 тис. томів. З 1929 року в Євпаторії видавалася районна газета «Коллективист». Одностайним голосуванням за кандидатів блоку комуністів і безпартійних трудящі міста висловили довір’я Комуністичній партії, схваливши її політику під час виборів до Верховної Ради СРСР 1937 року. Увага партійної організації, що об’єднувала 1941 року 820 членів і кандидатів у члени партії, а також комсомольської, у лавах якої перебувало 2430 чоловік, була спрямована на успішне виконання завдань третього п’ятирічного плану. У вересні 1939 року Євпаторійський райком партії було перетворено на міськком ВКП(б), його першим секретарем обрано Г. С. Сеніна, який у березні 1939 року представляв Євпаторійську партійну організацію на XVIII з’їзді ВКП(б). Активізувалася діяльність міської Ради, в 14 секціях якої працювало 220 депутатів і 489 активістів. Радянські, комсомольські й профспілкові організації посилювали роботу щодо патріотичного виховання трудящих.

Та мирну працю радянських людей перервав віроломний напад гітлерівської Німеччини на Радянську країну. У перші ж дні Великої Вітчизняної війни всі підприємства й установи міста перебудувалися на воєнний лад. Під неослабним контролем Ради, Євпаторійської партійної організації здійснювалися мобілізація до лав Червоної Армії, формування народного ополчення, в яке до кінця липня записалося 5325 місцевих жителів.

Сотні євпаторійців добровільно пішли на фронт. До бойової готовності була приведена протиповітряна оборона, організована мережа постів для спостереження за ворожими літаками, посилена охорона підприємств. Для боротьби з диверсантами і шпигунами створено винищувальний батальйон у складі 223 чоловік (командир А. Мартиненко, комісар Г. О. Хачирашвілі).

Промислові підприємства почали випускати продукцію для фронту. Всі здравниці, крім дитячих кістковотуберкульозних, були перетворені на евакогоспіталі. З наближенням до міста фронту партійній радянські організації все ширше розгортали роботу щодо евакуації госпіталів, населення, промислових підприємств, майна.

31 жовтня 1941 року німецько-фашистські загарбники вдерлися до Євпаторії. Розпочався тяжкий період окупації, що тривав майже два з половиною роки. Гітлерівці вивозили з міста матеріальні цінності й продовольство. Пляж і набережна були обнесені колючим дротом та заміновані. Кривавими репресіями фашисти намагалися домогтися від населення рабської покори. 23 листопада вони вчинили першу масову розправу над мирними жителями. Близько 700 дітей, чоловіків і жінок, у яких спочатку відібрали цінні речі, напівроздягнутих вивезли за місто і там розстріляли. Невдовзі після цього під час облави, вчиненої у ряді кварталів, знищено ще до 150 чоловік. 5—9 січня 1942 року гітлерівці розстріляли близько З тис. мешканців міста. У старій частині Євпаторії фашисти винищили чоловіче населення віком від 14 років і більше. Всього гітлерівські злочинці розстріляли й закатували тут більше 12 тис. радянських громадян. Понад 5 тис. жителів було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. На місці масового розстрілу євпаторійців у районі Красної Гірки (північна частина міста) та на території контори експедиції глибокого буріння після війни споруджено пам’ятники жертвам фашизму.

Незважаючи на лютий терор, місцеві жителі піднімалися на боротьбу з фашизмом. Під час тимчасової окупації в Євпаторії діяло 8 підпільних груп, що об’єднували 45 патріотів. 1942 року створено підпільні групи «партійних і безпартійних більшовиків», групу лікарів, групу «ВФ» («Винищуй фашистів»), комсомольську групу. Організатором і керівником підпільної комсомольської групи був комуніст з 1921 року О. І. Галушкін, що працював до війни секретарем Сімферопольського міськкому партії. Комсомольці приймали зведення Радінформбюро, розмножували їх і розповсюджували серед населення. У травні 1942 року учасників групи вистежили й розстріляли карателі. До 1943 року оформилися групи підпільників на мотороремонтному заводі (очолював О. С. Чепурний) та при електростанції (керівник М. П. Штригель), а також 2 групи з колишніх військовополонених під керівництвом П. І. Хлебникова і С. Г. Пащенка.

Хоробро бився з окупантами Євпаторійський партизанський загін, сформований у жовтні 1941 року. Командиром його спочатку був 1. А. Калашников. У загоні налічувалося 163 чоловіка, ядро становили комуністи (62 чоловіка) й комсомольці (19 чоловік). Місцем бойових дій партизанів було Кримське мисливсько-заповідне господарство. Зазнаючи постійних переслідувань з боку ворога, загін провів (до реорганізації у жовтні 1942 року) 52 бойові операції, у т. ч. здійснив 3 напади на ворожі гарнізони, знищив велику кількість бойової техніки й ворожих солдатів. Весь особовий склад загону за бойові заслуги в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників нагороджено медалями «За оборону Севастополя», «Партизану Великої Вітчизняної війни» 1-го і 2-го ступенів. Орденом Червоного Прапора нагороджено командира загону Д. П. Єрмакова, комісара С. А. Муковніна, начальника штабу О. Д. Махнєва та інших.

У грудні 1941 року до євпаторійського берега підійшли 2 радянські катери. Один з них повернув до т. зв. хлібної пристані, а другий, не зменшуючи швидкості, направився до головного пасажирського причалу. Гітлерівський вартовий, почувши з катера німецьку мову, кинувся приймати кінці. Але на берег зійшли моряки-чорноморці під командуванням мічмана Ф. Ф. Волончука. Знявши вартових на пристані і при виході в місто, вони взяли 12 полонених, документи поліцейського й жандармського управлінь, автомати, гвинтівки та інші трофеї, підпалили будинок міської управи, 3 ворожі шхуни і пасажирську пристань з прилеглими до неї складами. Знищені були десятки гітлерівців. Десантники визволили з фашистського полону 100 радянських громадян. Це був малий розвідувальний рейд.

Через місяць, у ніч на 5 січня 1942 року до Євпаторії підійшов великий десант на тральщику «Взрыватель» та семи катерах. Командував групою кораблів уродженець Євпаторії капітан 2-го рангу М. В. Буслаев, керували десантною операцією командир батальйону морської піхоти К. Г. Бузинов і комісар А. G. Бойко. Серед десантників була велика група робітників євпаторійської міліції: начальник міськвідділу П. В. Березкін, міліціонери А. С. Пересунько, С. В. Горчаков, І. А. Кисляк, П. Ф. Пузик, Є. І. Кудінчиков, М. К. Андриуца, а також чекісти С. Т. Іванов, Л. М. Полонський та інші. Несподівано атакувавши фашистів, моряки до 7 години ранку з допомогою жителів очистили від ворога майже все старе місто. Проте закріпити досягнутий успіх їм не вдалося: сильний шторм, що піднявся на морі, перешкодив доставити підкріплення. Фашистське командування кинуло в район Євпаторії 2 дивізії та 18 бомбардувальників. Перебуваючи в оточенні, моряки героїчно билися до останньої гранати, до останнього патрона. Частина чорноморців загинула, 48 чоловік, прорвавши оточення, пішли в каменоломні, а звідти — у навколишні села, і згодом знову воювали на фронті. На ознаменування подвигу моряків-десантників поблизу міста на узбіччі сімферопольського шосе встановлено пам’ятник.

У бою під Євпаторією загинув гвардії генерал-майор авіації, Герой Радянського Союзу М. О. Токарев. 30 січня 1944 року радянська повітряна розвідка виявила в Євпаторійському порту великий фашистський транспорт і десантні баржі. Льотчиків, що атакували ці судна, ворог зустрів шаленим вогнем, і вони не змогли виконати завдання. Тоді в повітря піднявся командир дивізії М. О. Токарев. Він потопив транспорт, але загинув у цьому бою. На Театральній площі міста М. О. Токареву споруджено пам’ятник.

13 квітня 1943 року війська 4-го Українського фронту визволили Євпаторію. Першим до міста увійшов рухомий механізований загін під командуванням Героя Радянського Союзу гвардії підполковника Л. І. Пузанова. З’єднанням і частинам, що особливо відзначилися в боях за визволення міста — 24-й гвардійській стрілецькій дивізії, 22-у гвардійському артилерійському полку, 512-у окремому вогнеметному танковому батальйону, 14-у винищувально-протитанковому артилерійському полку — присвоєно найменування «Євпаторійських», у Москві Батьківщина салютувала визволителям. У зв’язку з двадцятип’ятиріччям від дня визволення міста колишньому командиру 14-го Євпаторійського винищувально-протитанкового артилерійського полку І. І. Мозгунову рішенням міськкому партії і міськвиконкому присвоєно звання почесного громадянина Євпаторії.

Близько 5 тис. євпаторійців самовіддано билися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни. Серед них Герої Радянського Союзу Ф. С. Дяченко, В. І. Єрошенко, С. П. Кострицький, О. І. Кузнецов, Г. В. Тучин. Учасник оборони Одеси, Севастополя, Кавказу, командир ланки сторожових катерів Ф. С. Дяченко виявив героїзм під час форсування протоки й висадки морського десанту на Керченський півострів у листопаді 1943 року, за що удостоєний цього високого звання. Підполковник В. І. Єрошенко, будучи заступником командира бомбардувального полку, за роки війни здійснив 205 успішних вильотів. Командир дивізіону торпедних катерів контр-адмірал С. П. Кострицький удостоєний звання Героя Радянського Союзу за участь у розвідці боєм та організацію висадки десанту в порту ворога, за знищення п’яти транспортів гітлерівців. Старшина підрозділу О. 1. Кузнецов одним з перших разом зі своїми бійцями форсував Одер у складі штурмової групи, що, відбивши 12 атак ворога, утримувала зайнятий плацдарм до підходу підкріплення. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1945 року він був удостоєний за цей подвиг звання Героя Радянського Союзу. Г. В. Тучин, що перебував у діючій армії з початку війни, воював на багатьох фронтах. Командуючи ротою під час взяття плацдарму на березі Вісли, виявив велику особисту мужність, своїм прикладом запаливши бійців, повів їх за собою, що вирішило результат битви на важливому рубежі. Під час цього бою Г. В. Тучин був смертельно поранений. Смертю хоробрих у бою під Констанцею 1944 року загинула комуністка Л. Я. Верещагіна, що брала участь в обороні Севастополя, а також у багатьох десантах. Її нагороджено орденами Вітчизняної війни 1-го і 2-го ступеня, медаллю «За оборону Севастополя». Радистка Л. С. Мартищенко-Базенькова у лютому 1945 року виконувала відповідальне завдання в тилу ворога і виявила при цьому велику мужність і відвагу. Подвиг радянської розвідниці ліг в основу радянсько-угорського фільму «Альба Регія». Високу військову майстерність та відвагу виявив Є. Б. Єфет, який командував міноносцем «Гордый» на Балтійському морі. Зараз у Євпаторії живуть і трудяться, ведуть активну громадську і військово-патріотичну діяльність 12 Героїв Радянського Союзу. 9 травня 1973 року на честь євпаторійців, що загинули в роки громадянської та Великої Вітчизняної воєн, встановлено обеліск вічної Слави.

Німецько-фашистські загарбники завдали місту величезних збитків, що обчислювалися сумою 44,4 млн. крб. Будинки були зруйновані й спалені, майже повністю знищені промислові підприємства, у т. ч. трикотажна фабрика, винний, рибний, круп’яний і хлібний заводи, висаджені в повітря електростанція, порт, залізничний вокзал, розібрані трамвайні колії, виведені з ладу комунальні підприємства, дуже пошкоджені водогін і електрична мережа. З 38 санаторно-курортних закладів збереглося лише 6, але й вони потребували великого капітального ремонту. Населення скоротилося удвоє.

Перед міською партійною організацією і органами Радянської влади, що поновили роботу наступного дня після визволення Євпаторії, постали завдання щодо налагодження життя міста, мобілізації його жителів на відбудову господарства, спорудження підприємств, здравниць, на допомогу фронту. Одразу ж після вигнання окупантів були відкриті 2 пекарні, кілька крамниць, пошта, радіовузол. До початку травня 1944 року став до ладу коптильний цех рибозаводу, черепашкова фабрика, молокозавод, 7 артілей. Почалося обладнання соляних промислів, наведення порядку в соляних басейнах. Розчищалися пристанційні колії, налагоджувалося водопостачання.

До червня 1944 року в лавах Євпаторійської партійної організації налічувалося 150 комуністів. Було створено 10 первинних організацій, на всіх підприємствах і в установах діяли профспілкові організації, що охоплювали понад 95 проц. робітників і службовців. На відбудові міста працювало 1140 комсомольців.

З ініціативи міськкому партії було створено 110 черкасовських бригад, які провели велику роботу щодо відродження міського господарства. За короткий час— з травня до вересня 1944 року — черкасовці відпрацювали близько 40 тис. людино-днів. їх силами відбудовані інфекційна лікарня, 3 дитячі садки, ясла, міська поліклініка та ряд інших будівель. Партійні організації розгортали широку роз’яснювальну роботу щодо ознайомлення трудящих з основними завданнями четвертої п’ятирічки. Третя міська партійна конференція, яка відбулася у січні 1948 року, зазначила, що одним з головних завдань комуністів і всіх трудящих міста є боротьба за виконання планів п’ятирічки, й накреслила шляхи для успішного втілення їх у життя.

1950 року у 109 партійних організаціях міста на обліку перебувало вже 1337 членів партії й кандидатів у члени ВКП(б). Вони очолили соціалістичне змагання, яким на той час було охоплено понад 80 проц. робітників підприємств, будов і транспорту. Трудящі домоглися підвищення продуктивності праці, економії сировини й матеріалів, зниження собівартості продукції, ритмічної роботи виробництва. Промислові підприємства щороку збільшували випуск продукції: якщо 1948 року вони дали її на 27 млн. крб., то в 1950 — більше як на 87 млн. крб. Великих успіхів досягли колективи міськпромкомбінату, рибного й винного заводів, артілі «Стахановець» та ін. В авангарді боротьби за дострокове виконання завдань п’ятирічки йшли комуністи, серед них модельник ремонтного заводу Г. П. Киндриянов (ветеран заводу, згодом делегат XXII з’їзду КП України), формувальник Ф. Ф. Кузнецов та інші, що систематично виконували виробничі норми на 200—300 процентів.

До 1950 року відбудову промисловості в основному завершено. 25 підприємств давали продукції більше, ніж вся промисловість міста довоєнного 1940 року. Було створено 3 будівельні організації, 6 автотранспортних господарств, відбудовано морський порт. Тоді ж завершилося спорудження високовольтної лінії Саки— Євпаторія, внаслідок чого значно зросло споживання електроенергії підприємствами. Було електрифіковано всі житлові будинки, поліпшувалося освітлення вулиць.

Відновлювалося курортне господарство. Якщо 1944 року в Євпаторії працювало 4 санаторії на 510 ліжок, то 1951 року — 25 санаторіїв на 4665 ліжок. У 1951 році в Євпаторії за путівками і курсівками лікувалося й відпочивало понад 32 тис. чоловік.

Включившись 1946 року в соціалістичне змагання з Феодосією за якнайшвидшу відбудову й благоустрій міста, євпаторійці багато зробили в справі будівництва житла й комунально-побутових закладів, впорядкування парків, садів, вулиць, дворів. Одне з найулюбленіших місць відпочинку — сквер на вулиці Гоголя — було розбито жителями на місці пустиря. Тільки 1950 року здано в експлуатацію понад 6 тис. кв. метрів житлової площі.

В Євпаторії працювали 2 лікарні, 2 поліклініки, дитяча консультація з молочною кухнею, зубопротезна поліклініка, тубдиспансер, станція швидкої допомоги.

У 12 школах міста навчалося понад 6,5 тис. учнів. Були створені школа робітничої молоді, школа механізації сільського господарства, морехідна школа.

Дальшого розвитку у 50-і та 60-і роки набула промисловість міста. Було значно розширено ремонтний завод — збудовані нові цехи (ковальський, термічний, газозварювальний), введено в експлуатацію дослідну дільницю. Підприємство поповнилося новим устаткуванням. Шліфувальні верстати, 40-тонні гідравлічні преси, що виготовлялися тут, вивозилися не тільки в усі республіки нашої країни, але й експортувалися у 36 держав світу.

Наприкінці 50-х років було здійснено реконструкцію винного, пивобезалкогольного й рибного заводів, міськпромкомбінату, харчокомбінату, хлібокомбінату, м’ясокомбінату.

Дрібні підприємства поступалися місцем великим, оснащеним сучасним устаткуванням. Виросла нова галузь промисловості — хімічна, дальшого розвитку набули легка й харчова промисловість. 1959 року робітники євпаторійського ремонтного заводу включилися в рух за комуністичну працю. Незабаром ним було охоплено 165 бригад, дільниць, змін і цехів інших промислових підприємств. До початку восьмої п’ятирічки в цьому русі брали участь 471 колектив, понад 16 тис. трудящих.

Трудівники Євпаторії успішно вирішили завдання восьмої п’ятирічки. Протягом 1966—1970 рр. колективи промислових підприємств виробили продукції на суму понад 300 млн. крб. Випуск валової продукції за цей час збільшився на 61 проц. Продуктивність праці зросла на 37 процентів.

У місті 12 будівельних організацій, в яких працює 4,5 тис. чоловік. Тільки за роки восьмої п’ятирічки ними здано в експлуатацію 95 тис. кв. метрів житла, міську лікарню, поліклініку, школу, 5 дитячих садків. Відкрито 57 нових підприємств громадського харчування і 45 крамниць. Споруджені нові молокозавод, хлібозавод, холодильник, 2 будинки побуткомбінату, фабрика ремонту взуття, друкарня тощо. У цьому чимала заслуга комплексної бригади, очолюваної заслуженим будівельником УРСР комуністом С. С. Супонєвим, бригад Ф. В. Левадорова й В. М. Аличкіна — делегата XXII з’їзду КПРС — та багатьох інших.

Авангардна роль у всесоюзному соціалістичному змаганні, що розгорнулося до Ленінського ювілею, належала колективам морського порту й залізничної станції, швейної та меблевої фабрики, винозаводу. До Ленінської книги трудової слави були занесені 20 підприємств і організацій. Медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна» нагороджено 3158 євпаторійців.

За успіхи, досягнуті у першому році дев’ятої п’ятирічки, на обласну Дошку пошани занесено колектив автотранспортного підприємства, на міську — ремонтного й рибного заводів, хлібокомбінату, товарної станції. Переможця змагання на честь XXIV з’їзду КПРС— колектив комуністичної праці станції Євпаторія-Курорт нагороджено Почесною грамотою Придніпровської залізниці.

182 передовики соціалістичного змагання за успішне виконання завдань восьмого п’ятирічного плану удостоєні орденів і медалей Радянського Союзу, серед них ордена Леніна: В. О. Жидких — шофер автотранспортного підприємства, П. Г. Капінус — бригадир теслярів-личкувальників тресту «Євпаторіябуд», В. В. Метаксов — завідуючий виробництвом кафе «Супутник»; ордена Жовтневої Революції: Л. Г. Нестеренко — директор автотранспортного підприємства, К. О. Рожкова —завідуюча дитячим об’єднанням лікарні й поліклініки, М. М. Сухарева — швачка-мотористка швейної фабрики та інші.

Велику увагу в роки повоєнних п’ятирічок партійні й радянські організації приділяли дальшому розвиткові курорту, розширенню його лікувально-оздоровчої бази, поліпшенню діагностичної, лікувальної й культурно-масової роботи. Ще 1954 року Радою Міністрів СРСР було розроблено ряд заходів, спрямованих на дальший розвиток міст і курортів Кримської області у 1955—1958 роках. Відповідно до цієї постанови Євпаторійському курорту на будівництво новихздравниць, їх обладнання і благоустрій виділялося 30 млн. крб.. Було проведено повну реконструкцію Мойнакської грязелікарні, що стала найбільшою і найупорядкованішою в СРСР. Відкрилися санаторій ім. XX з’їзду КПРС, будинки відпочинку «Маяк», «40 років Жовтня», нові корпуси в санаторіях «Жовтень», «Прибій» та ін., автопансіонат. У жовтні 1965 року Рада Міністрів УРСР вирішила подати допомогу місту Євпаторії у справі поліпшення культурного, торговельно-побутового й медичного обслуговування населення. У 60-х — на початку 70-х рр. стали до ладу або були розширені санаторії «Таврія», «Ювілейний», «Сонячний», ім. Ноговіцина, ім. Т. Г. Шевченка, «Чайка». У травні 1972 року прийняв відпочиваючих новий корпус пансіонату «Дніпро». Він споруджений з бетону і скла, відзначається сучасною архітектурою.

1972 року в місті функціонували 25 санаторіїв, у т. ч. 17 дитячих, 8 пансіонатів і будинків відпочинку, туристська база, а також 27 піонерських таборів, багато з яких взимку діяли як пансіонати і будинки відпочинку для дорослих. Кількість ліжок у них складала близько 30 тис. Тільки того року в Євпаторії відпочивало й лікувалося понад 900 тис. чоловік з різних республік нашої країни.

Клімат тут м’який, помірно вологий. Різких коливань температури протягом року майже не буває. Середньорічна температура +11,6 градуса. Кількість сонячних днів на рік — від 242 до 286. Євпаторія славиться піщаними пляжами — одними з кращих в СРСР. Через мілководдя прибережної смуги вода в затоці добре прогрівається і досягає у червні—серпні 23—26 градусів. Купальний сезон продовжується з травня по жовтень. У місті стало вже традицією щороку на початку червня відзначати як свято відкриття літнього сезону на курорті.

У санаторіях «Орлятко», ім. Н. К. Крупської, «Південний», Міністерства оборони СРСР лікують дітей, хворих на кістково-суглобний туберкульоз. Тут вони перебувають на повному державному утриманні до видужання. Санаторії «Здравниця», «Іскра», «Сонячний», «Батьківщина» призначені для лікування захворювань опоро-рухового апарату й наслідків поліомієліту. «Чайка». «Євпаторія», «Ювілейний», ім. В. 1. Леніна, ім. Рози Люксембург лікують дітей, хворих на ревматизм. «Змійа», ім. Т. Г. Шевченка — санаторії загальнотерапевтичного профілю. Всі дитячі здравниці розташовані на березі моря або поблизу нього.

На всю країну славляться євпаторійські піонерські табори, що виросли у південно-західній частині міста. Більшість з них — стаціонарного типу. Табори ім. Валентини Терешкової, ім. Олега Кошового, «Маяк» приймають одночасно за зміну близько тисячі дітей. Поряд з ними — великі гарні білокам’яні корпуси «Променистого», «Космоса», «Орлятка», «Сокола» та інших таборів. Тут добре обладнані пляжі, спортивні майданчики, їдальні, багато квітів. Одним з найулюбленіших у дітей є табір ім. Юрія Гагаріна. 1965 року сюди приїздив і зустрічався з піонерами перший у світі космонавт.

Багато в Євпаторії здравниць і для дорослих — «Ударник», «Жовтень», «Прибій», «Таврія», ім. 40-річчя Жовтня та ін. Серцем курорту називають грязелікарню «Мойнаки». Рік у рік збільшується її пропускна спроможність, зростає ефективність лікування, підвищується культура обслуговування хворих. Санаторії «Іскра» й «Батьківщина» завоювали звання колективів комуністичної праці, дитячий санаторій Міністерства оборони СРСР і «Жовтень» — звання здравниць відмінного обслуговування. Колектив турбази «Євпаторія» тричі за останні роки посідав перше місце у всесоюзному змаганні туристських баз країни. За підсумками всесоюзного змагання на честь Ленінського ювілею Євпаторія була визнана кращою здравницею країни, а 1971 року кращими в Криму — санаторій ім. 40-річчя Жовтня і піонер-табір «Золотий берег».

На курорті ведеться велика науково-дослідна робота. Тривалий час тут працювали професори О. К. Шенк, Б. Я. Яковенко, П. С. Медовиков. При Євпаторійській територіальній раді управління курортами профспілок діє клуб передового досвіду, у санаторіях проводяться наукові конференції, семінари, симпозіуми.

Багато сил і енергії віддають розвиткові курорту заслужені лікарі республіки: член Президії Верховної Ради УРСР К. М. Корольова, Є. Ю. Володимирська, С. С. Северинов, Л. Й. Померанський, М. Т. Воронова, доктор медичних наук Н. Є. Мольська та багато інших.

Понад 5,8 тис. комуністів працює в народному господарстві міста. 190 первинних партійних організацій охоплюють своїм впливом усі сторони його політичного, економічного й культурного життя. Міський комітет партії і міська Рада депутатів трудящих приділяють повсякчасну увагу дальшому поліпшенню роботи здравниць, промислових підприємств, будівельних організацій, торгівлі й громадського харчування, підвищенню ефективності громадського виробництва, розгортанню соціалістичного змагання, масово-політичній роботі серед населення, благоустрою й озелененню міста. Євпаторійську партійну організацію на XXIV з’їзді Комуністичної партії України представляли перший секретар міськкому партії В. В. Пєтунов, слюсар-інструментальник А. А. Яшкічев, шофер О. Я. Мещеряков. Делегатом XXIV з’їзду КПРС була бригадир комсомольсько-молодіжної бригади швейної фабрики Г. В. Литвиненко, делегатом ХХІІІ з’їзду Комуністичної партії України — шофер комуніст В. С. Щербань.

Велику й плідну роботу проводять 244 депутати міської Ради, в т. ч. 112 комуністів, 58 комсомольців. Серед депутатів — С. І. Білогубець, член партії з 1918 року, делегат Надзвичайного IV Всеросійського з’їзду Рад, колишній командир однієї з бригад Таманської армії, чий подвиг відображений О. С. Серафимовичем у «Залізному потоці», почесний громадянин Євпаторії. При міськраді створено 6 депутатських рад і 11 постійних комісій. Бюджет міської Ради на 1973 рік склав 7685 тис. крб. У практику роботи міської Ради міцно увійшла наукова організація праці. Спочатку вона була впроваджена у відділах міської Ради. 1972 року ради НОП створені на всіх підприємствах, у будівельних організаціях. Понад 30 років депутатом міськради був заслужений лікар РРФСР, кавалер ордена Леніна І. В. Буслаєв. За трудові й бойові заслуги, активну участь у громадському житті йому першому в Євпаторії присвоєно звання почесного громадянина міста.

Активну участь у боротьбі за виконання усіх рішень партії й уряду беруть комсомольські організації міста, що об’єднують у своїх лавах близько 7,8 тис. чоловік. У місті 72 комсомольсько-молодіжні бригади й колективи. 1,5 тис. юнаків і дівчат здобули почесне звання ударника комуністичної праці. Серед молоді набуло великого поширення соціалістичне змагання за професіями: «за кращого молодого будівельника», «кращу медсестру», «кращого молодого кондитера» тощо. При багатьох комсомольських організаціях створено «Службу комсомольської уваги». Комсомольська організація магазину «Дитячий світ» шефствує над родинами, в яких є близнята, комсомольські організації промторгу й курортторгу — над одинаками, хворими й людьми похилого віку.

Протягом останніх років міськвиконкомом проведено велику роботу щодо благоустрою і озеленення міста, впорядкування міських пляжів. Тисячі євпаторійців беруть участь у недільниках благоустрою міста, що стали вже традиційними. Якщо 1966 року на одного жителя припадало 14 кв. метрів зелених насаджень, то 1973 — вже 23. У змаганні за благоустрій і високу санітарну культуру Євпаторія не раз завойовувала першість серед міст Криму.

З кожним роком кращає Євпаторія, поліпшується побут її жителів. Милують око прямі, чисті, широкі нові квартали. 154 км вулиць заасфальтовано, на 125 км простяглися лінії освітлення. З Альминської долини прокладено водогін протяжністю 40 км, завдяки чому значно поліпшилося водопостачання міста. Почалася газифікація житлових будинків і промислових підприємств за рахунок природного газу, що надходить з Чорноморського району.

Рік у рік підвищується добробут трудівників міста. Понад 45 тис. євпаторійців є вкладниками ощадних кас, на їх особистих рахунках — 36,5 млн. крб. До послуг євпаторійців і відпочиваючих — 173 крамниці, 130 підприємств громадського харчування на 9,5 тис. місць, понад 500 рундуків, ларків, павільйонів, близько ста ательє, майстерень для ремонту взуття та одягу, перукарні, прокатні пункти. Є 3 готелі на 898 місць, банно-пральний комбінат. 1972 року магазинами було реалізовано товарів на 112,4 млн. крб., що на 12,4 млн. крб. більше, ніж попереднього року. Обсяг побутових послуг на душу населення становив 35 карбованців.

По різних маршрутах перевозять господарів міста та їх гостей 72 таксі, 63 автобуси, 40 сучасних трамвайних вагонів. Морський порт поповнився катерами на підводних крилах. На Євпаторійському рейді кидають якір комфортабельні лайнери «Молдавия», «Колхида», «Узбекистан» та інші, що курсують на лініях Чорноморського пароплавства.

Виключно великих успіхів досягнуто у справі охорони здоров’я. Якщо до революції в Євпаторії була одна лікарня на 60 ліжок, то тепер у місті 12 медичних закладів: міська лікарня на 300 ліжок, дитяча на 150 ліжок, пологовий будинок, 3 диспансери, 3 поліклініки, будинок санітарної освіти, санепідемстанція. У лікувальних і санаторних закладах міста працює 674 лікарі й 1844 медпрацівники середньої кваліфікації.

У місті 14 загальноосвітніх шкіл (у т. ч. заочна й вечірня школи робітничої молоді), музична школа, а також медичне, кулінарне, сільське виробничо-технічне училища, школа морехідного навчання, 31 дошкільний дитячий заклад. 596 учителів навчають близько 11,5 тис. дітей. Вчителька російської мови й літератури М. Ф. Станчо, вчитель математики Ф. О. Бартєнєв нагороджені орденом Леніна. У школах створені краєзнавчі музеї, куточки бойової і трудової слави, клуби інтернаціональної дружби. Понад 3 тис. дітей 1969/70 навчального року взяли участь у військово-спортивних іграх «Зірниця» й «Орлятко». Технічними й спортивними гуртками охоплено понад 5 тис. учнів. У грудні 1972 року відкрилася станція юних техніків.

Є міський і загальнокурортний будинки культури. Самодіяльному колективу міського будинку культури присвоєно звання народного театру. Тільки за останні 10 років він показав 700 спектаклів, які переглянули 300 тис. глядачів. Театр занесено до міської Книги трудової слави й удостоєно високого звання лауреата Української РСР. Понад 600 колективів художньої самодіяльності у Євпаторії об’єднують близько 7 тис. аматорів. У квітні—травні 1972 року вони взяли участь у фестивалі самодіяльного мистецтва, присвяченому дружбі народів. У червні тут відбулося велике свято праці й пісні. На гастролі до міста приїздять багато творчих колективів країни. У жовтні відкрилася виставка образотворчого й прикладного мистецтва, присвячена 50-річчю створення GPGP, на якій були представлені близько 70 робіт місцевих художників. Велику культурно-освітню роботу в Євпаторії ведуть 78 бібліотек, у фонді яких налічується близько 785 тис. книг. Тут працюють 3 стаціонарні та 2 літні кінотеатри.

1973 року євпаторійці передплатили 93 694 примірники періодичної преси, тобто на тисячу жителів припадає 1325 газет і журналів. Тиражем 17 200 примірників видається газета «Євпаторийская здравница» (орган міського комітету КП України й міської Ради депутатів трудящих, виходить з 1969 року 5 разів на тиждень). У місті працює літературне об’єднання, створене при редакції газети.

Поширенню політичних та наукових знань, атеїстичному вихованню трудящих міста сприяють 70 первинних організацій товариства «Знання», у 12 секціях якого— 1317 лекторів.

У життя мешканців міста входять нові свята й обряди: свято праці й пісні, урочисті проводи до лав Радянської Армії, посвячення у робітники, урочиста реєстрація шлюбів і новонароджених.

Новим важливим кроком у розвитку економіки й культури міста стали роки дев’ятої п’ятирічки. Ще 1969 року затверджено генеральний план розвитку Євпаторії, за яким передбачено створення міста-саду, комфортабельных умов для відпочинку й лікування радянських людей і, в першу чергу, дітей. Понад Сімферопольським шосе протяжністю 14 км виросте західний курортний район, де передбачається розмістити близько 50 тис. відпочиваючих. Тут будуються багатоповерхові готелі, пансіонати, кемпінги. У центральній частині міста між морем і проспектом Леніна — районі відпочинку й лікування дітей і дорослих — найближчими роками будуть зведені дев’ятиповерхові спальні корпуси санаторію «Таврія», пансіонату «Дніпро», міського піонерського табору «Вогнище», на набережній ім. Горького завершиться будівництво курортного центру. У південно-західному районі, зоні піонерських таборів і дитячих оздоровчих закладів, найближчим часом виросте піонерський табір санаторного типу на 6 тис. місць — Артек-2, територія якого становитиме 140 га. Це буде найбільший дитячий курорт країни. Над цією ударною комсомольською будовою шефствує Євпаторійська комсомольська організація. У лікувально-оздоровчих закладах, що працюють протягом цілого року, кількість місць збільшиться до 65 тис. До 1975 року заплановано спорудити водолікарню на 110 ванн, розпочати будівництво центральної курортної поліклініки, завершити будівництво другої черги санаторіїв «Ювілейний», ім. Ноговіцина, піонерського табору ім. Олега Кошового. Загальна площа зелених насаджень збільшиться до 130 га. З’являться нові парки й сквери у районі озера Мойнаки та у північній частині міста.

На північ від проспекту В. І. Леніна забудовується п’яти- й дев’ятиповерховими будинками й упорядковується житлова зона Євпаторії. За озером Сасик-Сиваш розміститься цілий комплекс спортивних споруд і станцій обслуговування. Промисловість та комунальні підприємства зосередяться за межами курортних зон і житлових районів.

Передбачається також будівництво палацу піонерів, будинку дитячої книги, дитячого широкоекранного кінотеатру. У місті почнуть працювати інститут дитячої курортології, будинок зв’язку, харчовий та торговельний технікуми. Планується відкрити новий будинок культури, автоклуб і яхт-клуб, 3 нових курзали, плавальні басейни, в яких підігріватиметься морська вода. Буде споруджено загальноміську набережну протяжністю до 30 км.

У міста з багатовіковою історією — великі плани, велике майбутнє.

І. М. ТАРВИНСЬКА
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера Є

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: al_mol, АннА, Bing [Bot], Google [Bot], Nikonova, Ярошевська