ІВАНО-ФРАНКІВСЬК, місто, Івано-Франківська обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
1
50%
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
1
50%
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 2

Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК, місто, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення D_i_V_a »

Івано-Франківськ (обласний центр, раніше Станіслав).
Нинішній обласний центр Івано-Франківськ був заснований у 1661 році великим коронним гетьманом Андрієм Раверою Потоцьким на території давнього поселення Заболотня та названий на честь сина засновника Станіславом (за іншою версією, на честь святого Станіслава).
Згідно з легендою, межі майбутнього міста окреслив плугом сам коронний гетьман.
Івано-Франківськ відразу будувався як могутня фортеця для захисту від набігів кримських та ногайських орд. При будівництві міста Потоцькі намагалися втілити містобудівні ідеї Ренесансу про "ідеальне місто". Будову міста на основі ідеї так званого "міста-Сонця" проводив італієць Франческо Коразіні. За цією концепцією, місто мало бути оточене фортецею чіткої геометричної форми. У центрі міста знаходився квадрат Ринкової площі, чотири боки якої орієнтовані на сторони світу. Осереддям міста стала ратуша-магістрат. У чотирьох кутах середмістя розташовувались церкви, костьоли і божниці. Дещо збоку від середмістя згодом була зведена резиденція Потоцьких. Територія Станислава була оточена спочатку дерев'яними, потім мурованими стінами, а ще земляним валом та широким ровом.
Міцність стін не вдалося здолати турецькій армії під проводом Ібрагім-Паші, названого Шайтаном, яка підійшла під Станіслав у вересні 1676 року, спалила його східне та південне передмістя і намагалася здобути фортецю облогою. Та об'єднані війська короля Яна ІІІ Собєського і міський гарнізон під керівництвом Яна Деннемарка змусили турків відступити.
У першій половині ХVІІІ ст. Станіслав Потоцький значно укріпив фортецю, перебудувавши її за т. зв. голландським зразком за проектом Себастіана Ваубана.
Поступовий занепад Станіславської твердині розпочався з захоплення міста російськими військами під час війни за польську корону (тодішній власник Станіслав Йозеф Потоцький підтримував Станіслава Лещинського).
У 1772 році місто зайняли австрійці. А в 1809 р. фортеця перестала існувати: рови засипали, вали розорали, а цеглу і каміння використали при спорудженні міських кам'яниць. Місто вже значно розбудувалось, тому такий анахронізм як фортеця, йому була вже не потрібна. Нині від могутньої раніше фортеці залишились тільки залишки ескарпу, що неподалік греко-католицького собору, так макет, який можна оглянути у краєзнавчому музеї.
Силует Галицької брами Станіславської фортеці нещодавно органічно вписався в новий герб Івано-Франківська.
Архітектурними пам'ятками, що досі зберігають пам'ять про Потоцьких в Івано-Франківську, є колишній палац магнатів (нині шпиталь) (1672-1682), обгороджений цегляним муром з цікавою брамою, та костел-колігіата Пресвятої Діви Марії (1672-1703). Костел довгий час слугував родинною усипальницею. У 1979 р. його було перетворено на художній музей, який знаходиться тут донині. Дзвіниця, що поруч (1744), була повністю знищена у 1962 році й лише нещодавно відбудована.
З інших пам'яток Івано-Франківська варто також оглянути Ратушу, греко-католицький собор Вознесення Господнього (1752-1761) та колишню вірменську церкву (1742-1762).

З путівника - Тарас Палков "Замки Карпат, історія та легенди", 2009 рік
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
Ярина
Повідомлень: 211
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Дякував (ла): 21 раз
Подякували: 93 рази

Re: Івано-Франківськ, місто, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення Ярина »

phpBB [video]
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Івано-Франківськ, місто, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки
Івано-Франківськ (до 9 листопада 1962 року — Станіслав) — місто обласного підпорядкування, адміністративний, економічний і культурний центр Івано-Франківської області. Розташований у межиріччі Бистриці-Надвірнянської і Бистриці-Солотвинської. Територія сучасного міста — 2700 га. Населення — 105 тис. чоловік.

У чотирьох напрямках від міста розходяться залізничні магістралі. Через станцію Івано-Франківськ курсує міжнародний поїзд Варшава—Бухарест. Сітка шосейних доріг зв’язує Івано-Франківськ із Львовом, Чернівцями, Тернополем, Ужгородом, а також з усіма районними центрами області. З Івано-Франківського аеропорту відправляються пасажирські літаки в різні міста Радянського Союзу.

В Івано-Франківську знайдено скарб крем’яних виробів доби неоліту та кам’яні шліфовані сокири доби бронзи. В XV ст. тут існували українські села Пасічна й Княгинин, а трохи пізніше виникло село Заболоття. Згодом ними заволоділи польські магнати Потоцькі. Щоб закріпитися в цій місцевості, вони збудували в середині XVII ст. фортецю. Основні споруди її зводились на місці Заболоття. Це село поступово переросло в місто, яке Андрій Потоцький перейменував на Станіслав (на честь свого сина, за іншими відомостями — батька). Місто зростало, і пізніше з ним злилися села Княгинин, Пасічна й Угорники, ставши його околицями.

В історичних джерелах Станіслав уперше згадується 1662 року. 21 березня цього року було дозволено влаштовувати тут ярмарки й торги, а 7 травня поселення дістало право міста. В документі зазначається, що місто засновано там, де було Заболоттє». 14 серпня 1663 року польський король Ян Казимир надав Станіславу самоврядування за магдебурзьким правом. Враховуючи заслуги можновладців Потоцьких перед короною, король визнав їх родинний герб із зображенням відкритої кріпосної брами з трьома вежами за герб нового міста.

Станіслав став не тільки опорним пунктом польських магнатів у боротьбі проти збройних виступів українських селян, а й важливим форпостом оборони шляхетських володінь на Покутті від нападів турецьких і татарських орд. Після спустошливих походів турків на Поділля і в Галичину 1672—1676 рр., коли були зруйновані фортеці в Кам’янці, Чорткові й Бучачі, оборонна роль Станіслава набагато зросла. В 1676 році турки й татари стали під стінами Станіслава, спалили і знищили його східну й південну околиці, але взяти фортецю штурмом не змогли і, відступаючи, спустошили Галич.

Центр міста ще раніше був обнесений земляним валом і частоколом. Згодом їх замінили кам’яними стінами і глибоким ровом, що наповнювався водою. До міста можна було в’їхати лише через двоє воріт з підвісними мостами: галицькі, або львівські, з північно-східного боку, і тисменицькі, або кам’янецькі, з півдня.
Через Станіслав проходив центральний торговий шлях зі Львова до гирла Дунаю. Місто відігравало значну роль на українських землях у торгівлі із закордоном. Станіславські купці мали торговельні зв’язки з Молдавією, Бессарабією, Угорщиною, Сілезією, Польщею. Вони торгували хлібом, рогатою худобою, кіньми, рибою та іншими товарами.

Щоб сприяти розжиткові торгівлі й ремесла в Станіславі, Потоцькі надавали привілеї торгово-ремісничому місцевому люду, а також усім переселенцям з інших міст, звільняючи останніх від будь-яких податків на 20 років. Внаслідок цього сюди у 60—70 роках XVII ст. з ряду міст України, Молдавії та Волощини приїхало багато купців і ремісників вірменської та єврейської національностей.

Вірменам виділили частину території на схід від центру (район сучасної вулиці Мельничука) і фільварки на околицях для заснування броварень і солодовень. Багаті вірменські сім’ї Аміровичів, Богдановичів, Теодоровичів та інші, що прибули сюди з Кам’янця-Подільського, придбали в Станіславі будинки, фільварки і поступово влились у патриціат — найбільш заможний прошарок міського населення. 1677 року Андрій Потоцький видав станіславським вірменам спеціальний привілей, за яким вони виділялись з польської юрисдикції і складали окрему самоврядну громаду.

В другій половині XVII — першій половині XVIII ст. Станіслав став значним ремісничим осередком. Тут створювались цехи: шевський, кушнірський, кравецький, ткацький, гончарський, м’ясників, пекарів. Далеко за межами міста були відомі вироби станіславських чинбарів і хутровиків.

Зростання торгово-економічного значення міста супроводжувалось спорудженням розкішних укріплених кам’яних будівель. У 1672 році збудовано кам’яний палац А. Потоцького, який у реконструйованому вигляді зберігся до наших днів. Тоді ж закладено кам’яний католицький костьол, будівництво якого тривало до 1703 року. Цей чудовий пам’ятник архітектури, що зберігся й донині, споруджений в стилі барокко.

1695 року в центрі міста за проектом архітектора Карла Беное завершено побудову кам’яної ратуші. Вона має форму хреста з округлими вежею й куполом. Тут містився польсько-український магістрат. У підвалах були тюремні приміщення, де тримали в’язнів, яких страчували біля ратуші. Серед багатьох замордованих були й побратими Олекси Довбуша — Василь Баюрак, Андрій Пилип’юк, Андрій Лаврів та інші.

Поруч ратуші стояли крамниці багатих купців, ремісничі й торгові лавки та будки. Тут відбувалися також ярмарки.

Вулиці міста були вузькі, рідко де забруковані, не освітлювалися.

Разом з шляхтою, купцями й ремісниками до Станіслава потягнулись численні представники католицької церкви.

В 1690 році з Варшави сюди прибули монахи ордену тринітарів, а в 1716 році — єзуїти, які розгорнули активну діяльність по окатоличенню українського населення. Уже в 1729 році вони закінчили будівництво єзуїтського костьолу. Під їх зверхність перейшла заснована А. Потоцьким в 1669 році академія (духовна школа), де, крім теології, викладали філософію, риторику й діалектику. Цю школу в 1728 році перетворено в єзуїтський колегіум — середній навчальний заклад з 5; класів. Навчання в ньому здійснювалось польською і латинською мовами. Учні вивчали також французьку і німецьку мови. Підтримуючи окатоличення і полонізацію українців, власники міста робили деякі поступки й православному населенню. В 1668 році А. Потоцький дозволив православній громаді побудувати церкву й заснувати при ній братство, школу та будинок для старих. Водночас він вимагав від громади виконання адміністративних функцій: «Старший братчик повинен не тільки пильнувати між ними доброго порядку, але й, зв’язавшись з урядом, свавільних карати».

Окатоличення й ополячення зазнавало й вірменське населення. В 1666 році станіславських вірмен прихилили до унії. Цьому сприяла діяльність їх духовних пасторів Юзефа Східного і Григорія Бальзамовича, що виступали запеклими прихильниками церковної унії. Для запровадження нової релігії серед вірменських поселенців Потоцький побудував у місті дерев’яний костьол і на утримання його виділив у приміському селі Княгинині фільварок.

З вірменських будівель до наших днів зберігся кам’яний костьол, споруджений у 1763 році в стилі барокко з двома дзвіницями та великими куполами. Всередині костьолу увагу привертали галерея з 14 великих колон з фігурами апостолів та чудові фрески на стінах. Автором цих фресок був майстер живопису першої половини XVIII ст. Ян Сілецький.

Заможні євреї в 1662 році одержали окремий привілей. Вони мали право споруджувати будинки в місті, займатись торгівлею та іншими заняттями. Єврейська міська громада управлялася кагалом.

За магдебурзьким правом місто мало своє самоврядування. Це право здебільшого захищало інтереси заможних верств населення і, насамперед, багатих купців, які захопили найважливіші адміністративні посади. В XVII—XVIII ст. ст. у Станіславі було два магістрати (польсько-український і вірменський), на чолі яких стояли виборні війти. Щороку до кожного з магістратів міщани обирали з числа ї найповажніших мешканців по 14 радників. Але швидко адміністративне управління набрало олігархічного характеру. Вже першому війту польсько-українського магістрату Бенедикту Андрушевському магнат Потоцький забезпечив цю посаду на все життя. По кільканадцять років були війтами вірменського магістрату такі багатії, як Каспер Туманович, Кристоф Якубович, Микола Вартанович та ін. Станіславський патриціат, до складу якого входили найбагатші купці, верхівка цехів, власники будинків, по суті, безконтрольно хазяйнував у місті. Магістрати, як правило, не рахувалися 8 волею більшості міщан і вважали представників міського поспільства своїми підданими і слугами.

З містом були зв’язані і селяни приміських сіл Станіславського ключа Потоцьких. У кінці XVIII ст. до цього ключа входили Драгомирчани, Загвіздя, Іваниківка, Княгинин, Крихівці, Лисець, Майдан, Опришівці, Пасічна, Пациків, Посіч, Радча, Рибне, Старий Лисець, Стебник, Чукалівка та Угринів. Залежні селяни приміських сіл відбували феодальні повинності у формі відробіткової, грошової та натуральної ренти.

У Станіславі жили численні представники шляхти, незалежні від міської юрисдикції. У 1732 році тут мешкало 62 власники феодальних фільварків, розташованих у різних, віддалених від міста, селах краю. Від міської юрисдикції було незалежним і духовенство та монастирі Станіслава.

Польські можновладці дбали про свої прибутки, що надходили до їх казни від різних податків з населення. Станіславські міщани сплачували поголовний податок, грошові чинші за будинки, 3 злотих — за продаж півбочки напою з меду, 4 злотих — від бочки пива. Щодо мешканців околиць, де проживали здебільшого українці, то вони взагалі позбавлялися права шинкарювати й варити мед та пиво. Вони платили 4 злотих чиншу за будинки. На їх плечах лежав тягар поземельного податку (8 злотих з лану), трудової повинності по ремонту міських млинів тощо. До казни Потоцьких і міського самоврядування надходило ще т. зв. торгове, яке збирали з іногородніх купців та селян, що доставляли на продаж свої товари. Різні побори з міського люду брала й церква.

Трудове населення дуже терпіло від магнатських міжусобиць, які великою мірою спричинялися до несталості розвитку економіки. В 1712 році до Станіслава вторглися війська гетьмана Сенявського. Вони пограбували й спалили місто та його околиці. Боротьба з барськими конфедератами також підривала продуктивні сили. Російсько-турецька війна 1768—1774 років, що точилася на території Дунайських князівств, на тривалий час обірвала торгові зв’язки Станіслава з гирлом Дунаю. В 1769 році на запрошення австрійського уряду більшість вірменських купців залишила Станіслав і переселилась за Карпати (в місті залишилися тільки 16 вірменських родин). Самоврядування вірмен у Станіславі перестало існувати.

Негативно відбивались на житті міста епідемії інфекційних хвороб. У 1770 році, зокрема, від чуми тут загинуло 1332 чоловіка. Це змусило більшу частину населення втікати до навколишніх сіл.

Після першого поділу Польщі Станіслав опинився під владою Австрії. Він став центром одного з 18 округів Галичини. Були створені кружні адміністративні органи. Міський магістрат тепер підлягав уже владі окружного управління, на чолі якого стояв староста.

В 1786 році австрійський уряд підтвердив привілеї торгово-ремісничого населення Станіслава. За Потоцькими залишалось тільки право на одержання прибутків з міста. Внаслідок банкрутства останнього власника міста Прота Потоцького в 1801 році Станіслав і навколишні села перейшли у власність державної казни.

В 1793 році у місті налічувалося 908 родин, які складали 5,5 тис. чоловік. З них 312 родин належали до комірників, яким засоби до існування давала лише праця по наймах.

У середині XIX ст. у Станіславі було 48 крамниць, 4 шкіряні й галантерейні магазини, 3 торговельні склади. Тут щорічно відбувалося 5 ярмарків, на які доставлялися різні промислові товари та худоба. Станіславські купці за низькими цінами скуповували в навколишнього населення худобу та інші сільськогосподарські продукти і вивозили їх до Австрії або за кордон. Це давало їм величезні прибутки.

Важливе значення для розвитку економіки міста мали шосейні шляхи. У 1790— 1815 рр. прокладено дорогу Стрий—Станіслав—Коломия—Кути, а згодом — Новий Сонч—Самбір—Дрогобич—Стрий—Станіслав—Коломия—Чернівці. Розвивалася й місцева промисловість. Діяли 2 кондитерські підприємства, фабрика лікерів, 4 броварні, гуральня, 12 водяних млинів, 5 цегелень. Споруджувалися невеликі підприємства, де виробляли ножі, свічки, мило. Була відкрита друкарня. На цих підприємствах працювали здебільшого збіднілі ремісники. 1847 року в місті налічувалося 10 ремісничих цехів, що об’єднували 376 майстрів і 264 челядники.

В той час, коли зростали й багатіли власники підприємств, становище робітників і підмайстрів дедалі погіршувалося. Робочий день їх тривав 12—14 годин, а заробіток не міг навіть задовольнити елементарних потреб сім’ї. Наплив із розорених сіл напівдармової робочої сили давав змогу власникам утримувати на низькому рівні заробітну плату і за рахунок експлуатації трудящих наживатися й збільшувати своє промислове виробництво.

Поступово впорядковувався Станіслав. Уже в першій чверті XIX ст. були ліквідовані кріпосні споруди, які втратили оборонне значення. Крім добре обладнаного ринку, в місті забрукували 4 площі і 24 вулиці. В розкішних кам’яницях, зведених переважно в центрі, проживали купецька верхівка, урядники, духовенство, а біднота тулилася на околицях у дерев’яних халупах.

Трудящі Станіслава не мирилися з тяжким становищем і піднімалися на революційно-визвольну боротьбу. Особливо вони активно діяли підчас буржуазно-демократичної революції 1848 року. Зразу ж за повстанням віденського пролетаріату відбулися виступи на вулицях Станіслава. 27 квітня пройшла масова антиурядова демонстрація, сталися збройні сутички між трудящими і військом. Під час цих подій був убитий гімназист Стефан Гошовський. Його похорон 30 квітня перетворився на маніфестацію населення міста й навколишніх сіл. Над могилою Гошовського виголошувалися промови. Учасник повстання 1830—1831 рр. Й. К. Цибульський закликав до дружби між українцями й поляками.

Представники української інтелігенції міста й повіту 30 травня 1848 року організували свою окружну раду. Її очолив учитель Євстахій Прокопчиць. У протесті на ім’я австрійського рейхстагу рада вимагала, щоб у всіх школах Галичини викладання провадилося українською мовою, були реорганізовані гімназії, де б навчання стало доступним для всього народу.

Тоді ж у Станіславі виникла й польська окружна рада, а для захисту її створили національну гвардію. Щоб підтримати революційні виступи в Станіславі, сюди зі Львова прибуло кілька керівників демократичного крила польського національно-визвольного руху в Галичині. Вони тут стали видавати «Станіславський часопис» — першу газету в місті. Редакторами її були Ян Валігорський та Євстахій Рильський. Газета пропагувала демократичні ідеї, що знаходили активну підтримку польського й українського населення. Однак після поразки повстання у Львові її заборонили друкувати. На початку 1849 року припинили свою діяльність і окружні ради в Станіславі.

Після скасування кріпацтва прискорився, розвиток міста. З 1866 року Станіслав стає важливим залізничним вузлом. Це сприяло створенню нових промислових підприємств. Для ремонту вагонів та паровозів у Станіславі відкрилися майстерні. Крім них, тут працювали паровий млин, 3 парові лісопилки, 4 гарбарні, газовий завод, 2 друкарні, фабрика штучних добрив, картонна фабрика. Всього у місті 1886 року налічувалося близько 30 рібних підприємств.

З дальшим розвитком промисловості більшого значення набирали кредитно-банківські установи. У Станіславі відкривали свої філіали віденські і львівські банки. Збільшились операції в міській ощадній касі, яка утворилася ще в 1860 році. Працювали агентури різних страхових компаній. Українська буржуазія мала у Станіславі агенство страхового товариства «Дністер». У 90-х роках XIX ст. у місті налічувалось 14 кредитно-банківських установ, що фінансували переважно шляхту, купців, промисловців, а також магістрат.

З 1867 року Станіслав став повітовим центром.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Івано-Франківськ, місто, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Частина ІІ
У другій половині XIX — на початку XX ст. розширилась забудова міста. В центрі споруджувалися нові, переважно триповерхові житлові, державні й громадські будинки. В 1880 році кількість будинків зросла до 1350, в т. ч.— 450 кам’яних споруд. Місто мало вже 45 вулиць, 10 площ. Центральні магістралі й площі мостили бруківкою. З 1876 року населення дістало газове світло. Однак околиці Станіслава, де проживала переважно біднота, були занедбані й невпорядковані. В 1900 році у місті числилось 1966 будинків.

Розвиток промислового виробництва та забудова міста не поліпшили матеріально-побутових умов життя трудящих. їх невідступно переслідували злидні. За шматок хліба доводилося гнути спину на підприємствах власників. Робочий день взагалі не регламентувався. Лише в 1885 році було прийнято закон про запровадження 11-годинного робочого дня. Але на дрібні підприємства і ремісничі майстерні (а вони значною мірою визначали економіку Станіслава) цей закон не поширювався. Тому робітники міста продовжували працювати, як правило, по 13—14 годин, а на деяких підприємствах і 16 годин на добу, одержуючи за однакову працю у два рази меншу заробітну плату, ніж у австрійських областях. Навіть у пересічному обчисленні середній доход одного жителя Станіслава в 1886 році не перевищував 37 золотих ринських. Ця сума свідчила про великі нестатки трудящих.

Вкрай несприятливими були житлові умови робітників та ремісників. Чинш за найм однієї кімнати в 1883 році дорівнював 150 золотих ринських, що перевищувало річні доходи низькооплачуваних категорій населення. Тому значна частина трудящих змушена була жити в підвалах та інших приміщеннях, які не відповідали найелементарнішим санітарно-гігієнічним вимогам. Сотні робітників та їх сім’ї, не маючи житла в центрі міста, шукали собі притулок на його околицях, у занедбаних будинках, складах тощо.

На плечах робітників та інших верств трудового населення міста лежав ще тяжкий податковий тягар. Вони зобов’язані були сплачувати податки не тільки державі, а й магістрату. До міської казни надходило також 50 проц. грошей від т. зв. споживчого податку — продажу горілки та пива і 30 проц.— від м’яса. Обтяження жителів міста прямими й посередніми податками на користь магістрату збільшилося з 61 940 крон у 1886 році до 443 410 крон у 1911 році.
Міська біднота по суті не мала можливості користуватися медичною допомогою. Та й лікувальних закладів було мало. Крім військового госпіталю, в Станіславі існували тільки 2 лікувально-медичні заклади. В 1842 році відкрили загальний окружний госпіталь, а з 1845 року почала працювати єврейська лікарня на 50 ліжок. Один лікар припадав більш як на 1100 жителів міста, не враховуючи сільського населення округу, де медичних працівників взагалі не було. В 1857 році окружна лікарня обслужила тільки 1112 хворих, які заплатили за стаціонарну допомогу пересічно по 13 золотих ринських. Відсутність безплатного кваліфікованого лікування, нужда, важкі умови праці — все це призводило до поширення серед трудящих різних хвороб, до великої смертності, особливо серед дітей. 1910 року в Станіславі народилася 841 дитина, а померло того ж року 333 дітей віком до 5 років.

Розвиток капіталізму якоюсь мірою сприяв зростанню освіти. Найдавнішим середнім навчальним закладом у Станіславі була державна польська гімназія, відкрита 1784 року на базі колишнього єзуїтського колегіуму. З 1874 року трикласну реальну школу було перетворено в семикласну з польською мовою навчання. У 1885 році розпочала роботу восьмикласна польська жіноча школа, розрахована виключно для панівних класів.

Для підготовки вчителів початкових шкіл у місті 1871 року заснували державну, а в 1909 році приватну жіночу учительські семінарії з польською та українською мовою викладання. За програмою семінарії в 1893 року працював польський приватний т. зв. вищий науковий інститут. За 12 років він випустив 237 педагогів. Річна плата за навчання тут становила 119 золотих ринських. Зрозуміло, що здобути середню, а тим більше вищу освіту, могли лише діти заможних верств населення.

Дальший розвиток промислового й кустарного виробництва потребував кваліфікованих кадрів. У 1883 році відкрили двокласну ремісничу школу, де навчалося близько 150 учнів. Вона готувала ковалів, слюсарів, бляхарів, годинникарів, кравців, токарів та інших спеціалістів. Наступного року розпочалося навчання в школі для підготовки майстрів обробки дерева.

Тяжке матеріальне становище трудящих обмежувало їх можливості вчити своїх дітей навіть елементарної грамоти. Внаслідок цього 57 проц. усього населення міста в 1880 році було неписьменним.

Здійснюючи денаціоналізацію українського населення, польська шляхта й австрійські власті всіляко гальмували розвиток української мови й культури. Тільки в 1906 році українське населення дістало від австро-угорського уряду дозвіл на відкриття державної гімназії з українською мовою викладання. Проти реакційної системи народної освіти виступали представники демократичної інтелігенції. В 1912 році вони розповсюдили серед учнів другої державної гімназії анкету з вимогою реорганізувати існуючу шкільну мережу.

В Станіславі вчилися й працювали відомі діячі прогресивної інтелігенції. З 1824 по 1830 рік тут у гімназії навчався поет І. М. Вагилевич. У гімназії викладав історик Ю. А. Целевич (1843—1892). Уперше в українській історіографії він досліджував рух опришків, викривав у своїх працях реакційну роль церковної унії. У Львові були опубліковані його твори «Історія скиту Манявського» та «Опришки». У цій же гімназії працював український лексикограф, фольклорист і громадський діяч Євген Желехівський (1844—1885), який уклав двотомний «Українсько-німецький словник», побудований на західноукраїнській діалектній основі. У Станіславській гімназії здобули освіту Садок Баронч— автор праць про українсько-вірменські зв’язки і монографії «Пам’ятки міста Станіслава», поет Мечислав Романовський — активний учасник польського повстання 1863 року, Антін Белікович — автор «Словника польсько-латинського», поет А. Л. Могильницький та інші.

З кінця 80-х років у Станіславі працював адвокатом український фольклорист, діалектолог і громадський діяч М. Й. Бучинський (1847—1903). Він збирав фольклорний матеріал для збірників М. Драгоманова, І. Рудченка та ін. Наукову цінність має «Переписка М. Драгоманова з М. Бучинським 1871—1877 рр.», видана 1910 року М. Павликом. У реальній школі Станіслава викладав польську та українську мови письменник О. М. Левицький (1839—1903). Він писав поезії, перекладав українською мовою твори Г. Гейне, Й. В. Гете, Г. Лессінга.

Пожвавлення літературного життя в другій половині XIX ст. сприяло розвиткові театрального мистецтва. В 1867 році було створено польський національний театр на чолі з Мілошем Штенгалем. Проте театр не мав постійного приміщення і наступного року припинив своє існування. 1880 року з’явилося ще 2 аматорські театральні колективи. Але й вони не мали постійної сцени. І тільки пізніше в місті побудували приміщення для польського професійного театру імені О. Фредри. Його урочисто відкрили 18 квітня 1892 року.

‘ Поряд з цим театром у 1896 році засновано українське співоче товариство «Станіславський Боян». Його організаторами були Р. Зарицький, І. Беликовський, Є. Якубович. Товариство перетворилося в один із кращих хорових колективів Галичини воно підтримувало постійні зв’язки з Наддніпрянською Україною. Головним диригентом його став відомий український композитор Д. В. Сочинський (1865— 1909). Він набув популярності завдяки багатьом пісням, написаним на слова Т.Г. Шевченка, І. Я. Франка, Лесі Українки та інших поетів. Січинський обробляв народні пісні, був автором опери «Роксолана». Разом з Є. Якубовичем він у 1902 році заснував музичну школу, яка в 1921 році перетворилася на філіал Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові. Товариство «Станіславський Боян» опублікувало 22 випуски збірника «Музична бібліотека».

Розвиток суспільної думки й культурного життя на Прикарпатті в другій половині XIX — на початку XX ст. знаходив своє відображення в станіславській періодичній пресі. З 1870 по 1914 рік у місті виходило 33 періодичні видання. Але більшість з них були короткочасними, з незначним тиражем. Лише газета «Кур’єр Станіславський» виходила систематично, починаючи з квітня 1886 року. Засновником і першими редактором був Агатон Гіллєр — один з керівників польського повстання 1863 року, автор двотомної історії Польщі.

З історією Станіслава була тісно пов’язана суспільно-політична й літературна діяльність І. Я. Франка. Письменник неодноразово приїжджав сюди, виступав з доповідями, читав свої твори. Тут він у 1883 році написав вірші «Не схиляй своє личко прекрасне», «Я й забув, що то осінь холодна», «Гей, рибачко, чорноока». У грудні 1884 року Франко брав активну участь у роботі першого з’їзду «Товариства руських жінок», що відбувся в Станіславі. Це товариство заснувала українська письменниця Наталія Кобринська. За безпосередньою участю Франка вона видавала в Станіславі альманах «Перший вінок», де були надруковані переважно твори українських демократичних письменників Галичини. Письменниця опублікувала також три випуски альманаха «Наша доля», навколо якого групувались прогресивні українські жінки. На сторінках альманаха було поміщено некролог з приводу смерті Фрідріха Енгельса.

Пізніше Каменяр не раз побував у Станіславі. 31 грудня 1890 року він виступав на шевченківському концерті з доповіддю про «Тополю» Т. Г. Шевченка. Разом з М. І. Павликом у 1892 році приїздив до міста, де за їх ініціативою відбулося віче радикалів. Виступаючи на цих зборах, вони обидва закликали трудящих боротися за загальне виборче право. В 1910 і 1914 роках І. Я. Франко у Станіславі читав свою поему «Мойсей».

Діяльність революційно-демократичної інтелігенції відіграла важливу роль у політичному вихованні й пробудженні класової свідомості робітничого класу. Ще в 1881 році в Станіславі гімназист Фелікс Дашинський заснував нелегальний революційний гурток. До нього входили робітники та учнівська молодь польської і української національностей. Незабаром поліція розгромила цей гурток, а Дашинського і його товаришів заарештувала.

Однак переслідування не могло припинити визвольної боротьби. В 1889—1890 рр. у Станіславі діяв нелегальний гурток молоді. Активну участь у ньому брали Денис Лукіянович та Михайло Яцків, згодом відомі українські письменники. За революційну пропаганду і «ворожі сучасному суспільному порядку прагнення» їх виключили з гімназії.

На початку 90-х років у місті виникли два робітничі товариства «Праця». Потім вони об’єдналися в одну організацію. Під керівництвом соціал-демократів робітники міста вперше в 1892 році відзначили Першотравень.

Одним з масових виступів робітників був страйк 415 будівельників у 1895 році. Вони вимагали підвищення заробітної плати, 10-годинного робочого дня. Страйк супроводжувався вуличними демонстраціями, в яких брали участь і селяни навколишніх сіл. Того ж року до страйкової боротьби приєдналися також шкіряники й пекарі міста. Під час їх виступу сталася сутичка з поліцією, 30 страйкарів було заарештовано.

Гострого характеру політична боротьба набрала в 1903 році під час виборів до міської каси хворих. Ще задовго до виборів соціал-демократична організація активно розгорнула агітаційну роботу. На протязі чотирьох місяців відбулося 18 зборів, у них брали участь тисячі трудящих. День виборів — 28 жовтня — відзначився вуличними демонстраціями, сутичками між трудящими і жандармерією та військом, арештами. В одній з таких сутичок було вбито робітника Якуба Брюкнера. Але незважаючи на терор і репресії влади, соціал-демократи одержали на виборах до міської каси хворих 600 голосів, а представники буржуазної католицько-національної партії тільки 400 голосів.

На піднесення робітничого руху в Станіславі великий вплив зробила революція 1905 року в Росії. 29 січня того ж року трудящі вийшли на демонстрацію. Над колонами майоріли лозунги: «Хай живе соціальна революція!», «Геть царизм!». У цьому виступі взяли участь і селяни. Демонстранти гаряче вітали російську революцію. Багатолюдні мітинги й демонстрації в тому році відбулися Першого травня. їх учасники вимагали 8-годинного робочого дня, загального виборчого права, закликали до зміцнення міжнародної солідарності трудящих.

Страйки і демонстрації не припинялися протягом 1905—1906 років. Деколи вони відбувалися майже щодня. Виступали залізничники, робітники фабрик і заводів, майстерень, ремісники, селяни навколишніх сіл. На повітових селянських зборах, що відбулися у листопаді 1906 року в Станіславі, селяни виступали проти поміщиків і попів.

У червні 1911 року застрайкувало 1820 станіславських будівельників. Страйкарі трималися згуртовано і добилися підвищення заробітної плати та скорочення на півгодини робочого дня.

У роки першої світової війни трудове населення міста дуже терпіло від військово-поліцейського режиму, безробіття, матеріальних нестатків та епідемії холери. Тут ішли бої між австро-угорськими і російськими військами. Тричі російські війська вступали до Станіслава. Серед російських солдатів, переодягнених у шинелі робітників і селян, було багато більшовиків, які вели в армії і серед мирного населення революційну агітацію. У першій половині 1915 року в Станіславі, як медична сестра, побувала Марія Іллінічна Ульянова. Разом з нею прибув на фронт санітаром і відомий письменник О. С. Серафимович. У своєму щоденнику він описав бої під Станіславом.

Економіка міста тоді занепала. Зростала дорожнеча, лютував голод. В останні два роки війни ціни на товари першої потреби піднялися на 1000 і більше процентів.

Тяжке економічне становище, зростання дорожнечі, голод, перебування більшовицьких агітаторів серед місцевого населення — все це сприяло поширенню революційних ідей серед трудящих міста.

Величезний вплив на трудове населення Станіслава мала перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії, утворення Української Радянської держави. Станіслав стає одним з центрів класових боїв трудящих Прикарпаття. Визвольну боротьбу народних мас очолювали комуністи, які в кінці 1918 — на початку 1919 року об’єднувалися в партійні осередки. До одного з перших осередків входили І. М. Сірко, М. Бандура та ін. Другу організацію очолив К. М. Саврич, який у лютому 1919 року разом з В. П. Сірком прибув сюди за завданням ЦК КП(б)У для підпільної роботи. Третій осередок складався з колишніх лівих соціал-демократів і радикалів Східної Галичини (В. Гадзінський, О. Устиянович, М. Козоріс та інші).

В складних умовах підпілля, особливо під час перебування уряду ЗУНР у Станіславі, комуністи розгорнули організаційну й пропагандистську роботу серед трудящих. Вони встановили контакт з комуністичними осередками Дрогобича, Коломиї, Калуша та інших міст. У Станіславі в лютому 1919 року проходила перша крайова конференція галицьких комуністів. Тут перебував ЦК КПСГ.

Навесні 1919 року в Станіславі було створено окружний партійний комітет. Він керував роботою комуністичних осередків, згуртовував трудящих на боротьбу проти зунрівців, за владу Рад і возз’єднання Галичини з Радянською Україною. В кінці березня того року в Станіславі сталася збройна сутичка між частинами т. зв. Української галицької армії, що відправлялися на фронт, і поліцією. 35 чоловік військових і цивільних було заарештовано. Солдати УГА відмовлялись йти на виручку Петлюрі проти Червоної Армії і чекали її приходу, сподіваючись з’єднатися з нею після переходу через Збруч.

Глибоке невдоволення народних мас політикою уряду ЗУНР продемонстрував селянсько-робітничий з’їзд, що відбувся в Станіславі 30—31 березня 1919 року. На ньому були представлені майже 1200 делегатів від 33 повітів Східної Галичини. Хоч з’їздом верховодили українські буржуазні націоналісти, але багато делегатів виступало з обвинуваченнями уряду ЗУНР, що він захищає приватну власність, зберігає всі порядки, які були під час габсбурзької монархії, і не ставить питання про возз’єднання Західної України з Радянською Україною. Посланці трудящих вимагали проголошення Радянської влади в Галичині.

Першотравнева демонстрація 1919 року в Станіславі пройшла під лозунгами: «Геть буржуазну раду!», «Хай живе міжнародне пролетарське свято Перше травня!». В цей час трудящі міста боролися не тільки проти влади української буржуазії, а й проти буржуазно-поміщицької Польщі, яка ще з листопада 1918 року розпочала агресивну війну у Східній Галичині.

Наприкінці травня 1919 року білополяки загарбали Станіслав. Відтоді почався період панування пансько-польських окупантів, що тривав до вересня 1939 року.

З 1921 року місто стало адміністративним центром воєводства. Населення його зростало. 1925 року в Станіславі проживало близько 65 тис. чоловік.

За часів польської окупації у промисловому розвитку міста помітних зрушень не сталося. Найбільшим підприємством лишався завод по ремонту вагонів і паровозів. Крім нього, працювало 18 дрібних підприємств: ватна, ткацька і кондитерська фабрики, шкіряний, спиртовий, газовий, нафтопереробні, лісопильні заводи, електростанція та ін. У місті налічувалося 35 дрібних пекарень, на кожній з них в середньому було зайнято 4 робітники.

Значну питому вагу в економіці міста мало кустарне виробництво. В середині 20-х років тут було 1153 ремісничі майстерні, де працювало 1860 майстрів і челядників.

Станіслав був найбільшим торговельним центром на Прикарпатті. В кінці (20-х років у місті було понад; 2800) дрібних торговельних підприємств.

Тим часом становище робітників не поліпшувалося. Робочий день їх фактично не обмежувався. Хоч польський сейм під натиском мас і прийняв ще в 1919 році закон про 8-годинний робочий день, але підприємці його не дотримувались. Порушення цього закону з кожним роком все частішали, особливо на дрібних підприємствах. Заробітна плата робітників здебільшого була низькою. Некваліфіковані робітники нафтопереробного і цегельного заводів у 1935 році одержували пересічно по 2 злотих на день, що ледве вистачало їм для прохарчування. Підприємці широко використовували дешеву працю жінок і підлітків, які одержували в 2—3 рази менше від чоловіків. Навіть інспектор праці Станіславського округу змушений був визнати, що бідняки, не маючи можливості утримувати своїх дітей і посилати їх до школи, влаштовували їх на дрібних промислових і торговельних підприємствах за мізерну платню або тільки за самі харчі, де діти працювали зверх своїх сил до 12 годин на добу.

На виробництві не було належної техніки безпеки і елементарних санітарно-гігієнічних умов праці. Не випадково робітники часто хворіли, калічились. Урядова комісія, провівши в 1926 році обстеження умов праці в пекарнях міста, констатувала, що більшість пекарень через поганий гігієнічний стан слід було б закрити, бо вони дають значний процент туберкульозників.

Можливості дістати кваліфіковану медичну допомогу через касу хворих для робітників були вкрай обмежені. До того ж і лікарень було дуже мало. В місті працювали один загальноміський госпіталь на 135 ліжок, єврейський госпіталь на 126 ліжок і приватний родильний будинок на 10 ліжок. Вони обслуговували не тільки міське населення, але й жителів повіту, де не було лікарень.

У місті мешкало 130 лікарів, що приймали хворих у себе дома. Проте їх допомогою користувались здебільшого багатії, бо за консультацію лікарю треба було заплатити 5—10 злотих, а за перебування породіллі в лікарні — 150 злотих.

Дошкульно гнітило трудящих безробіття. Навіть у роки сприятливої кон’юнктури безробітних у Станіславі було значно більше, ніж перед першою світовою війною. В лютому 1939 року 2300 чоловік не мали роботи.

Буржуазний уряд Польщі майже зовсім не відпускав коштів на житлове будівництво та благоустрій міста. В 20-х роках магістрат побудував 222 квартири. їх одержали державні чиновники. В 1935 році у Станіславі налічувався всього 5861 житловий будинок, з них 5078 одноповерхових і 540 двоповерхових, 65 проц. житлових будинків були дерев’яними. В них проживала переважно міська біднота.

Більшість робітників була позбавлена можливості користуватися комунальними вигодами. Електричне або газове освітлення було в 2475 будинках, підведена каналізація до 1300 будинків, а водопровід лише до 225 будинків. Понад чверть жителів тіснилася в однокімнатних квартирах, які одночасно служили і кухнями. 40 проц. мали одну кімнату з кухнею. За користування квартирами робітники віддавали домовласникам майже третину свого заробітку.

Українське населення Станіслава зазнавало ще й важкого національного гніту. Польські колонізатори переслідували українську мову, руйнували українські культурні установи. В результаті т. зв. шкільного плебісциту, проведеного в 1925 році, з 62 державних українських народних шкіл Станіславського повіту залишились тільки 110; решта була перетворена в польські або утраквістичні (двомовні). Того ж року в Станіславі працювало 8 гімназій, з них тільки одна українська. У гімназіях вчилися виключно діти заможних батьків. Так, у 1930/31 навчальному році у третій польській реальній гімназії з 402 учнів було тільки 3 з робітничих сімей і 16 із селянських.

Незважаючи на реакційну політику правлячих кіл, діяли прогресивні сили, далі розвивалося культурно-мистецьке життя. Працювали дві польські музичні школи, українське і єврейське артистичні товариства, польський театр ім. Монюшка. Силами театральних колективів було поставлено чимало оперних і драматичних спектаклів. На відкритті пересувного українського театру ім. І. Тобілевича 15 вересня 1927 року в Станіславі виступала видатна українська співачка С. А. Крушельницька.

Серед інших культурно-освітніх закладів у місті був краєзнавчий музей Покуття, міська бібліотека, що мала 30 000 книг, а також кілька приватних бібліотек та читалень. Українські культурно-освітні заклади і філіали товариств «Каменярі», «Просвіта», «Рідна школа», «Молода громада», українських жінок перебували під значним впливом українських буржуазних націоналістів, які разом з польськими шовіністами виступали проти революційно-визвольної боротьби трудящих.

Запровадивши жорстокий терористичний режим, окупанти не змогли придушити революційний рух. У Станіславі нелегально діяв окружний комітет КПЗУ, який керував роботою комуністичних організацій. Членами окружкому партії в різний час були Г. Іваненко (Бараба), Т. Бандо, П. Лешега, В. Столярчук, А. Кон, М. Нашковський, С. Бойко, М. Бойчук та ін.

В червні 1922 року відбувалася нарада членів міської парторганізації, на якій обрали міський комітет КПСГ. Під його керівництвом робота комуністів у масах набрала ще більш організованого характеру.

Трудящу молодь до класових боїв гартували комсомольці. Вони об’єднувалися на підприємствах і в учбових закладах у гуртки і працювали під проводом комуністів.

Нового піднесення революційна боротьба досягла в 1923 році. Цього року в Станіславі відбулося 19 страйків. Трудящі вимагали поліпшення умов життя, підвищення заробітної плати. Вони одностайно заявляли про свою готовність «підтримати весь робітничий клас в його прагненні до усунення сучасного уряду».

Хоч станіславські комуністи працювали в підпіллі, але вони все більше посилювали свій вплив на робітників. Для зв’язку з трудящими, вони використовували насамперед профспілки, через які організовували страйки, демонстрації та інші форми боротьби. З 17 профспілкових організацій міста наприкінці 1923 року 13 перебували під впливом КПЗУ.

У квітні 1924 року в Станіславі відбулась профспілкова конференція, на якій обрали міську раду профспілок. До її складу увійшли здебільшого комуністи та їх прихильники. Міська рада профспілок організувала кілька страйків. Півтора місяця страйкували деревообробники. Вони добилися підвищення зарплати на 20 проц., 8-годинного робочого дня для дорослих і 6-годинного для підлітків до 16 років. Приймати і звільняти трудящих з роботи дозволялося тільки за згодою профспілки. Незадоволені діяльністю міської профради, власті наприкінці 1924 року заборонили її і заарештували більшість її членів.

У боротьбі за маси комуністи також спирались на нелегальну комсомольську організацію. Восени 1924 року в Станіславі відбулась міська комсомольська конференція. Вона обрала міський комітет КСМЗУ, до якого увійшли кравець П. Рудзинський і слюсар Н. Гавскнехт, гімназист Б. Дудикевич. Комсомольці брали жваву участь у страйках, розповсюджували заборонену літературу, писали лозунги, вивішували червоні прапори, транспаранти.

Вплив на селянські маси околиць міста комуністи здійснювали насамперед через організацію «Сельробу». Вони впливали і на робітників, які входили до польських та єврейських соціал-угодовських партій. Ліві елементи цих партій блокувалися з комуністами в профспілках, на виборах до органів міського самоврядування та польського сейму. Разом з членами ППС лівиці комуністи у березні 1927 року організували міські збори робітників, на яких з промовою виступив член окружкому КПЗУ В. Я. Столярчук. Учасники цих зборів вимагали від уряду Польщі встановити добросусідські відносини з Радянським Союзом.

Під час виборів до органів місцевого самоврядування, що відбулися влітку 1927 року, революційні сили міста під керівництвом комуністів створили «блок робітничо-селянської єдності». На передвиборному мітингу в Станіславі виступав один з керівних діячів лівих профспілок Польщі Владислав Гомулка. Промовець критикував політику уряду Пілсудського, його терористичні дії проти комуністів, закликав трудящих до єдності. Яскраво виражений антифашистський характер мала й першотравнева демонстрація робітників міста в 1928 році. Власті кинули загони поліції, які разом з буржуазно-націоналістичними молодчиками розганяли демонстрантів. Між робітниками і поліцаями сталися криваві сутички.

В 1927—1929 рр. КПЗУ видавала в Станіславі 2 легальні газети «Наше слово» і «Морген».

Економічна криза, що розпочалася в 1929 році, ще більше загострила класову боротьбу. В місті часто відбувалися страйки, демонстрації. Трудящі вимагали роботи, підвищення заробітної плати, відкрито виступали проти фашистського режиму Пілсудського. Під час демонстрацій виголошувалися антиурядові лозунги, засуджувалася антирадянська кампанія польських фашистів та їх спільників — українських буржуазних націоналістів.

В процесі революційного руху комуністи зуміли досягти єдності дій робітничих організацій у масових політичних виступах проти фашистської диктатури. В січні 1935 року в Станіславі відбулась міжспілкова конференція, на якій створили комітет єдиного антифашистського фронту.

В 1937 році робітники Станіслава провели 28 страйків. Під час виступів вони часто захоплювали підприємства і тримали їх у своїх руках доти, поки власники не задовольняли вимог страйкарів. Поряд з економічною боротьбою трудящі дедалі все наполегливіше добивалися ліквідації фашистського режиму і встановлення робітничо-селянської влади.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ІВАНО-ФРАНКІВСЬК, місто, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК (до 9 листоп. 1962 – Станіслав) – місто, обласний центр України. Розташов. у пн.-сх. ч. Івано-Франківської області, в Передкарпатті, в межиріччі Бистриці-Надвірнянської та Бистриці-Солотвинської (притоки Бистриці, бас. Дністра). Залізнична ст., аеропорт. Нас. 218,4 тис. осіб (2004).

На тер. сучасного І.-Ф. знайдено археол. пам'ятки доби неоліту та бронзового віку.

Відомо, що в 15 ст. на цій тер. існували села Пасічна, Княгинин, пізніше виникло с. Заболоття.

Від 17 ст. власником сіл стає рід Потоцьких. Значних зусиль для розвитку міста доклав А.Потоцький. У серед. 17 ст. він наказав спорудити в с. Заболоття фортецю й назвав її на честь сина (за ін. відомостями – батька) – Станіслав. Перша писемна згадка про Станіслав – берез. 1662, коли в ньому було дозволено проводити ярмарки й торги. В трав. 1662 набуває статусу міста. 1663 указом короля Яна II Казимира Ваза місто отримує магдебурзьке право. В міру зростання Станіслава села Княгинин, Пасічна, Угорники стали його передмістями.

А.Потоцький проводив політику сприяння екон. розвиткові міста, зокрема залученню переселенців. Він домігся звільнення мешканців міста й переселенців від сплати податків на 20 років. 1662 єврейс. громада міста отримала привілей, який давав право на самоврядування, а також дозволяв будувати будинки в місті й займатися торгівлею. В 1660-х рр. у місті виникає велика вірм. колонія. 1668 вірм. громада приймає унію (див. Вірмено-католицька церква). 1677 А.Потоцький надає вірменам міста привілей, за яким вони виходили з-під юрисдикції польс. влади й складали самоврядну громаду.

1676 турец.-татар. війська безуспішно намагалися здобути місто, зруйнувавши лише його пд. та сх. передмістя.

У 1670-х рр. Станіслав, маючи сприятливе геогр. розташування на торг. шляху зі Львова до гирла Дунаю, стає торг., ремісничим та політ. центром.

У місті споруджувалися муровані будинки, культові споруди й палаци. 1672 збудовано палац А.Потоцького, 1695 – міськ. ратушу, 1703 і 1729 споруджено два катол. костьоли в стилі бароко, 1763 вірм. громада теж збудувала свій храм.

Місто було культ. і реліг. центром Прикарпаття. 1668 правосл. громаді дозволено побудувати церкву, заснувати при ній братство, школу та будинок для старих. 1669 А.Потоцький заснував духовну школу, яка 1728 перетворилася на єзуїтський колегіум (див. Єзуїтські школи), а 1784 – на г-зію. 1690 в місті заснували свій осередок ченці ордену тринітаріїв, 1716 – єзуїти.

1769 більшість вірм. громади залишила місто й переселилася за запрошенням австрійс. уряду в Закарпатську Україну.

Після 1-го поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) Станіслав перейшов під владу Австрії (з 1867 – Австро-Угорщина) й став адм. центром Станіславської округи (див. Округа). 1786 австрійс. уряд підтвердив торг. й ремісничі привілеї міста. Після банкрутства П.Потоцького місто з передмістями переходить у власність держ. казни.

У 1-й пол. 19 ст. місто залишалося торг. центром, цьому посприяло прокладення шосейних шляхів: Стрий–Станіслав–Коломия–Кути, Новий Сонч–Самбір–Дрогобич–Стрий–Станіслав–Коломия–Чернівці. Проводилися ярмарки 5 разів на рік. У місті діяли 2 кондитерських підпр-ва, ф-ка лікерів, 4 броварні, гуральня, 12 водяних млинів, 5 цегелень, друкарня.

Після прокладання залізниці 1868 місто стає важливим транспортним вузлом.

1867 Станіслав набуває статусу повітового центру. Започатковується пром. вир-во: відкриті майстерні з ремонту вагонів і паровозів, паровий млин, 3 парові лісопильні, 4 гарбарні, газовий завод, 2 друкарні, ф-ка штучних добрив, картонна фабрика. В 1890-х рр. діяли 14 кредитно-банк. установ, переважно філій львів. і віденських банків. 1876 на вулицях міста з'явилося газове освітлення.

У 19 ст. місто було центром культ. життя: у г-зії викладали Ю.Целевич, укр. лексикограф і фольклорист Є.Желехівський; навчалися І.Вагилевич, С.Баронч, польс. поет М.Романовський, лексикограф А.Белікович, А.-Л.Могильницький; жили і працювали М.Бучинський, О.Левицький, укр. композитор Д.Січинський, польс. історик А.Галлєр, І.Франко.

Під час Першої світової війни Станіслав став ареною запеклих боїв між австро-угор. і рос. військами: тричі переходив з рук у руки. В груд. 1918 до міста разом із командуванням Української Галицької армії переїхав уряд Західноукраїнської Народної Республіки. Наприкінці трав. 1919 місто зайняли польс. війська, від 1920 Станіслав – у складі Польщі. Від 1921 Станіслав – адм. центр воєводства.

Хоча події I світ. війни та українсько-польської війни 1918–1919 завдали пошкоджень місту, воно залишається в 1920–30-х рр. найбільшим пром. і торг. центром Прикарпаття. Працювали вагоно- і паровозоремонтний з-д, ватна, ткацька, кондитерська фабрики, шкіряний, спиртовий, газовий, нафтопереробні з-ди, електростанція.

З початком Другої світової війни у верес. 1939 Станіслав зайнятий військами Червоної армії (див. Радянська армія). 1 листоп. 1939 – возз'єднано з ін. укр. землями в складі УРСР, відтоді – обласний центр. Райцентр 1940–59 та 1966–82. 1940 відкрито швейну і взуттєву ф-ки, з-д с.-г. машин.

Після відходу Червоної армії влітку 1941 під стіною будинку обласного управління НКВС залишилася величезна купа закривавленого одягу, що свідчило про розстріл понад 1500 осіб – жителів Станіслава та округи, переважно укр. інтелігенції, духовенства, національно свідомих робітників і селян. Од 2 лип. 1941 до 27 лип. 1944 місто окуповане гітлерівцями, входило до складу Генеральної губернії.

У післявоєн. часи в місті збудовані шиноремонтний, цементний з-ди, меблева ф-ка, друкарня, приладобудівний з-д, з-д буд. матеріалів. Функціонує 21 музей, у т. ч. краєзнавчий, худож., літ., визвол. змагань; муз.-драм. театр ім. І.Франка.

Архіт. пам'ятки: ратуша (1695), єзуїтський костьол і колегіум (1742), вірменський храм (1763).
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: ІВАНО-ФРАНКІВСЬК, місто, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення kbg_dnepr »

Светлана Алексиевич:

В следующий раз, когда поеду в Ивано-Франковск, я все-таки узнаю, кто был настоятельницей того монастыря, которая меня спасла.
Это же было послевоенное время, Западная Украина. Мой отец служил там офицером. Хотя, слава Богу, мой отец не мог никого убить, он был в летной части. Он всегда находил себе оправдание: "Да, я был в Украине, но я никого не убил". Хотя ему трудно было распрощаться со своими коммунистическими идеалами.

Нас ограбили, денег не было, русским офицерам люди ничего не продавали. Я заболела чем-то и умирала. Я не могла есть то, что давали в армейской столовке. Ребенку же нужно молоко. И тогда отец с друзьями пошел к монастырю.

Там был огромный, высокий каменный забор, они его как-то через забор этот перебросили. И вот он пришел к настоятельнице, хотя за ним бежали монашки и пытались его остановить. Это надо знать моего папу, он был очень интересный человек, ушел на фронт со второго курса Коммунистического института журналистики в Минске. Он встал перед ней на колени и сказал, что "вот мой ребенок, вы же Богу служите". Она не сразу, какое-то время молчала, а потом сказала: "Чтобы я тебя здесь больше не видела, а жена пускай приходит". И два месяца мама ходила каждый день в монастырь и брала пол-литра козьего молока и отпаивала меня. Так я и выжила.

Я расспросила маму, где стоял дом, он так и стоял. Конечно, семинария, бывший монастырь… Когда ты чувствуешь, что здесь что-то такое происходило, что ты остался жив, понимаешь, что любовь побеждает, а не ненависть. Если бы побеждала ненависть, меня бы просто не было. Настоятельница могла бы просто выгнать моего отца и все.

https://www.pravda.com.ua/articles/2016/04/7/7104693/
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: ІВАНО-ФРАНКІВСЬК, місто, Івано-Франківська обл, Україна

Повідомлення kbg_dnepr »

Делятинський Р. І. Станиславівська єпархія Греко-Католицької Церкви в суспільному житті Галичини (1885–1946 рр.): дисертація на здоб. наук. ст. канд. іст. наук: спец. 07.00.01. – Івано-Франківськ, 2017. – 390 с.

Делятинський Р. І. Станиславівська єпархія Греко-Католицької Церкви в суспільному житті Галичини (1885–1946 рр.). – На правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» МОН України, Івано-Франківськ, 2017. У дисертації досліджено Станиславівську єпархію Греко-Католицької Церкви в суспільному житті Галичини (1885–1946 рр.). Висвітлено передумови заснування й етапи організаційного становлення Станиславівської єпархії, релігійну, суспільно-політичну й культурно-просвітницьку діяльність її єпископів і священиків, що засвідчила їх інтеграцію в суспільне життя Галичини в австрійський період. Розглянуто участь духовенства єпархії у державному будівництві ЗУНР, зокрема в місцевих органах влади та УГА. Показано особливості розвитку організаційної структури єпархії, суспільну діяльність її духовенства в період Другої Речі Посполитої. Проаналізовано розвиток єпархії та суспільну діяльність її духовенства в умовах Другої світової війни. Розкрито процес ліквідації єпархії в період другої радянізації Галичини. Ключові слова: Східна Галичина, Греко-Католицька Церква, Станиславівська єпархія, єпископ, капітула, консисторія, деканат, духовна семінарія, духовенство, суспільна діяльність. Deliatynskyi R. Diocese of Stanislaviv Greek Catholic Church in Galicia public life (1885-1946)

https://www.academia.edu/34161911/56_%D ... 390_%D1%81
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Відповісти

Повернутись до “Літера И-І-Ї-Й”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 7 гостей