УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ІЗМАЇЛ, місто, Одеська область

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4510
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2488 раз.
Подякували: 863 раз.
Стать: Жінка

ІЗМАЇЛ, місто, Одеська область

Повідомлення АннА » 01 червня 2017, 17:52

Зображення
ІЗМАЇЛ – місто обласного підпорядкування Одеської області, райцентр. Розташов. на лівому березі Кілійського гирла Дунаю, за 80 км від Чорного м. Залізнична станція. Нас. 83 тис. осіб (2004).

Давні поселення на тер. І. належать до перших ст. н. е. У 9–10 ст. між Дністром і Дунаєм жили східнослов'ян. племена тиверців. З серед. 12 ст. землі Подунав'я перебували під впливом Галицького князівства та Галицько-Волинського князівства, в 13 ст. поневолені монголо-татарами, з кін. 14 ст. входили до складу Молдавського князівства. В цей час на місці І. існувало слов'ян. с-ще Сміл, захоплене наприкінці 15 ст. турками. Під час молдов. походу С.Наливайка один із козац. загонів здобув Сміл. Невдовзі турки знову оволоділи с-щем і збудували тут міцну фортецю, її було названо І. Фортеця служила туркам форпостом спочатку в боротьбі проти запороз. війська (успішним був напад запорожців на І. 1609, під час якого фортецю було зруйновано), а згодом – в останній третині 18 ст. – проти рос. військ. У лип. 1770 20-тис. гарнізон фортеці капітулював перед рос. військами під командою кн. М.Рєпніна під час російсько-турецької війни 1768–1774, але за умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 І. лишився за Османською імперією. Вдруге рос. війська на чолі з ген.-аншефом О.Суворовим підійшли до значно краще укріпленої фортеці наприкінці 1790 під час російсько-турецької війни 1787–1791. За стандартами того часу фортеця вважалася неприступною, але 22(11) груд. 1790 її було взято штурмом (див. Ізмаїла штурм 1790). Але за умовами Ясського мирного договору 1791 І. знову відійшов до Туреччини. Третє здобуття рос. військами І. відбулося 1809 під час російсько-турецької війни 1806–1812. За Бухарестським мирним договором 1812 І. увійшов до складу Російської імперії.

Отримавши статус міста, І. швидко перетворився на значний мор. та річковий порт, нас. якого зростало за рахунок селян-утікачів, переселенців з турец. володінь – болгар, молдован, греків; в кін. 1820-х рр. тут оселилося чимало колиш. запорожців, що повернулися з-за Дунаю. Від 1813 І. – повітовий центр Бессарабської обл.; 1830–35 – центр Ізмаїльського градоначальства. 1856 у місті проживало 30,6 тис. осіб.

Після невдалої для Росії Кримської війни 1853–1856 за Паризьким мирним договором 1856 І. відійшов до Молдав. князівства, яке перебувало під верховною владою Осман. імперії. За розпорядженням царського уряду фортецю було висаджено в повітря. Остаточно І. перейшов до складу Рос. імперії після російсько-турецької війни 1877–1878. Розвивався переважно як торг. порт. До 1917 – повітовий центр Бессарабської губ.

4 лют. 1918 окупований Румунією, під владою якої перебував до 28 черв. 1940. Після розв'язання багаторічного рад.-румун. конфлікту Ізмаїльський пов. Бессарабії було включено до складу УРСР. 7 серп. 1940 була утворена Акерманська обл., до якої увійшли Ізмаїльський та Акерманський повіти. 7 груд. того ж року центр області перенесено до І., а область перейменовано в Ізмаїльську область. Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 від 22 лип. 1941 по 26 серп. 1944 місто було окуповане румун. військами. 1954 Ізмаїльську обл. ліквідовано, а її тер. включено до складу Одес. обл. Райцентр 1940–41 та від 1959.

Істор. пам'ятки: мечеть 16 ст., залишки середньовічної фортеці, церква Різдва (1823), Свято-Покровський собор, Свято-Миколаївська церква (обидва – 1831). Археол. пам'ятки: поселення 5–4 ст. до н. е.
Зображення
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4510
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2488 раз.
Подякували: 863 раз.
Стать: Жінка

Re: ІЗМАЇЛ, місто, Одеська область

Повідомлення АннА » 01 червня 2017, 17:56

Ізмаїл.jpg
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки.
Ізмаїл — місто обласного підпорядкування, центр Ізмаїльського району. Розташований на лівому березі Кілійського рукава Дунаю за 286 км від Одеси (залізницею) та за 80 км від Чорного моря. Сполучений з багатьма містами області і з сусідньою Молдавією залізницями, водними, шосейними і повітряними шляхами. Населення — 63,7 тис. чоловік.

Знахідки, які свідчать про давні поселення на території сучасного Ізмаїла, відносяться до перших століть нашої ери. У IX—X століттях на берегах Дністра і до самого Дунаю жили східно-слов’янські племена тиверців та уличів, що вели осідле хліборобське господарство. В період існування Давньоруської держави вони підтримували тісні і постійні зв’язки з Києвом та багатьма іншими містами. В часи феодальної роздробленості Київської Русі придунайські землі входили до складу Галицько-Волинського князівства, потім були поневолені монголо-татарами, а в кінці XIV століття увійшли до Молдавського князівства. На цей час на місці нинішнього Ізмаїла існувало слов’янське селище Сміл. У XV столітті в Північне Причорномор’я час від часу стали проникати турки, які з першої половини XVI століття на тривалий час утвердили свою владу в придунайських землях.

У XVI сторіччі український народ не раз намагався визволити землі між Дністром та Пониззям Дунаю від турецьких загарбників, запорізькі козаки часто облягали турецькі фортеці, що були споруджені в цьому краї. У 1595 році під час об’єднаного походу запорізьких козаків на чолі з Лободою і Наливайком було взято укріплене селище Сміл. Як тільки турки знову оволоділи ним, вони збудували тут міцну фортецю, назвавши її Ізмаїлом. Однак звитяжні походи козаків на цьому не припинилися, вони й надалі завдавали відчутних ударів турецьким гарнізонам.

Український народ, поневолений шляхетською Польщею, не міг власними силами визволити Північне Причорномор’я. Після возз’єднання України з Росією, в результаті активних дій російської армії в кінці XVIII—на початку XIX століття, ці землі були остаточно визволені. Вперше фортеця була взята російськими військами під командуванням генерала Рєпніна 26 липня 1770 року. Внаслідок успішного наступу російської армії турецький гарнізон, який налічував близько 20 тис. чол., пограбувавши жителів, поспішно залишив фортецю і відступив до Кілії.

За умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору, підписаного 10 липня 1774 року, Ізмаїл знову залишився за Туреччиною.

Під час війни 1787—1791 рр. російська армія здобула ряд блискучих перемог під Кінбурном, Фокшанами, Римніком і підійшла до Ізмаїла. На цей час турки за допомогою французьких і німецьких інженерів значно укріпили фортецю, оскільки Ізмаїл, бувши в центрі шляхів на Галац, Бендери, Хотин і Кілію, перекривав вихід через Дунай в Добруджу. Фортеця була розширена, навколо вирито рів завглибшки 6—10 м і завширшки близько 12 м. Оточували її міцні стіни, а 11 бастіонів прикривали підступи до неї. Турецький гарнізон налічував 35 тис. вишколених солдат. На його озброєнні було 260 гармат. Командував гарнізоном досвідчений воєначальник Айдозли-Махмет-паша. Крім того, на Дунай було підтягнуто значну кількість суден турецького військового флоту, який підтримував гарнізон фортеці вогнем своїх гармат, підвозив нові поповнення солдат, боєприпаси. У зв’язку з цим спочатку облога Ізмаїла не принесла успіху російським військам. Не вистачало артилерії, погано було організовано постачання військ, не було єдиного командування. На початку грудня 1790 року командування військами було передано О. В. Суворову. Великий полководець зумів підняти моральний дух солдатів і підготувати війська до штурму фортеці. Військові авторитети того часу вважали, що такі фортеці як Ізмаїл або ж взагалі неприступні, або можуть бути взяті лише при десятиразовій перевазі військ. План О. В. Суворова передбачав штурм фортеці з усіх боків трьома загонами по 3 колони в кожному. Це повинно було дезорієнтувати ворога, замаскувати напрям головного удару з боку Дунаю, де зосереджувалося близько половини військ. Задум великого полководця себе цілком виправдав.

На світанку 11 грудня 1790 року розпочався штурм фортеці. Переборюючи шалений опір ворога і демонструючи велику мужність та високу військову майстерність, тридцятитисячна російська армія долала рубіж за рубежем. Загони першої колони генерала С. М. Львова оволоділи на західній стороні фортеці Бросськими і Хотинськими воротами. Шоста колона під командуванням М. І. Кутузова захопила зі сходу Кілійські ворота. Після завданого нищівного удару з півдня турецькі судна були знищені або захоплені Чорноморською флотилією, укомплектованою в основному українськими козаками. У другій половині дня фортеця була взята. Ворог втратив близько 26 тис. вбитими, 9 тис. полоненими, 245 гармат, 345 прапорів. Частини російської армії втратили близько 10 тис. чоловік.

В рапорті про перемогу О. В. Суворов писав: «Не було фортеці міцнішої, не було оборони одчайдушнішої від оборони Ізмаїла, але Ізмаїл здобуто». Першим комендантом фортеці був М. І. Кутузов.

В кінці XIX — на початку XX століття громадськість міста докладала багато зусиль, щоб увіковічити пам’ять героїв штурму 11 грудня 1790 року. У зв’язку з 100-річчям взяття Ізмаїла постало питання про спорудження пам’ятника Суворову й учасникам штурму. При цілковитій бездіяльності царських властей пройшло чимало часу. Тоді ініціативу взяла на себе громадськість, яка створила спеціальний комітет для збирання грошей. Заклик комітету знайшов широкий відгук, необхідні кошти було зібрано. Одеський скульптор Б. В. Едуардс відлив фігуру О. В. Суворова на бойовому коні.

Нарешті, восени 1913 року пам’ятник було встановлено на Римніцькому полі, але у зв’язку з початком першої світової війни його розібрали і перевезли до Одеси, а 26 серпня 1945 року, в річницю визволення Ізмаїла від німецько-фашистських загарбників, пам’ятник О. В. Суворову було встановлено в Ізмаїлі. Церемонією відкриття керував генерал Радянської Армії П. М. Громов, син одного з ініціаторів створення пам’ятника, вчителя історії Ізмаїльської гімназії М. Г. Громова.

Велика перемога російських військ під Ізмаїлом змусила Туреччину укласти в 1791 році Ясський мирний договір, за яким Росія одержала землі між Бугом і Дністром. Але Ізмаїл знову відійшов до Туреччини.

В 1806—1812 рр. між Росією і Туреччиною знову точилась війна. 14 вересня 1809 року частини російських військ, якими тут командував П. І. Багратіон, після бомбардування фортеці Дунайською флотилією втретє здобули Ізмаїл. В облозі фортеці брав участь і видатний український письменник І. П. Котляревський, який служив офіцером у російській армії.

За умовами Бухарестського мирного договору, підписаного в 1812 році, Ізмаїл увійшов до складу Російської держави. Біля східних стін фортеці ще 1810 року виникає посад. Указом від 14 жовтня 1812 року його було названо Тучковим, за ім’ям генерала і коменданта фортеці. Але нова назва не прижилася, і місто надалі називалося Ізмаїлом.

Приєднання до Росії Ізмаїла мало позитивне значення для його розвитку. У складі політично і економічно відсталої Туреччини Ізмаїл відігравав лише стратегічну роль. У складі ж Росії місто стало морським і річковим портом, зв’язаним з всеросійським ринком. Помітно зростала кількість населення. Рятуючись від кріпацької неволі, сюди щороку прибувало багато селян з українських і російських губерній. Проте й тут на них чекала невтішна доля. Колишні власники виловлювали їх і відправляли до своїх маєтків. Однак проти свавілля поміщиків недавно осіле населення рішуче боролося. У 1810 році недалеко від Ізмаїла місцеві жителі напали на повіреного від подільського

поміщика Сабатіна і відбили групу селян-втікачів, яких він намагався повернути назад. У 1811 році жителі визволили 10 селян-втікачів з Київської губернії, яких знайшов і захопив у передмістях Ізмаїла повірений поміщика Бутевича.

Поповнювалося населення і за рахунок тих українців і росіян, що поверталися з турецьких володінь. Під час російсько-турецької війни 1806—1812 рр. тут поселилося чимало некрасовців — нащадків донських козаків-старообрядців, які після поразки Булавінського повстання разом із своїм отаманом Г. Некрасовим змушені були переселитися до Туреччини.

В травні 1828 року, коли знову розпочалася російсько-турецька війна, на бік російських військ перейшли разом з кошовим отаманом Йосипом Гладким 1,5 тис. задунайських козаків, колишніх запорожців, що втекли до турецьких володінь від переслідувань царизму. Задунайські козаки разом з російськими військами брали участь у боях проти турецької армії. Після війни багато задунайських козаків із своїми родинами поселилися в Ізмаїлі. Рятуючись від турецького рабства, сюди переселилося немала болгар, молдаван, греків, албанців. Переважну частину населення міста становили українці і росіяни. Так, у 1817 році з 9 тис. жителів 3250 були українці і 1720 — росіяни. У 1828 році кількість українського і російського населення становила понад 80 проц. У 1856 році тут проживало 30,6 тис. чоловік.

Частина населення міста займалася дрібним ремеслом. Це були теслярі, столярі, ковалі, бондарі, шевці, кравці та інші, що об’єднувалися в цехи. Кількість ремісників весь час зростала. Якщо в 1817 році тут налічувалося 162 ремісники, в 1835 році— 280, то напередодні Кримської війни — 514. Ще більше було ремісників, не записаних в цехи. Багато жителів працювало на різних невеликих підприємствах по переробці продуктів тваринництва, що поступали з Бессарабії. Так, у 1845 році лише на двох салотопнях працювало 340 чол. Належали ці підприємства місцевій буржуазії. По виготовленню мила і свічок, виробництву цегли і черепиці Ізмаїл напередодні Кримської війни посідав перше місце в Бессарабії. Розвивалось у місті й млинарство: якщо в 1822 році було 69 млинів, то в 1856 році — 280.

Істотну роль відіграв Ізмаїл і в розвитку рибного промислу. В купців, які брали на відкуп рибну ловлю та займались виготовленням ікри, працювало напередодні Кримської війни кількасот чоловік.

Певне місце в житті значної частини населення міста посідало й сільське господарство, зокрема виноградарство і садівництво. Так, кількість виноградників зросла з 406 в 1826 році до 1400 на середину XIX століття. Більшість з них належала великим власникам, які використовували в своїх господарствах найману робочу силу. Частина винограду, фруктів та іншої сільськогосподарської продукції збувалася на місцевому ринку і вивозилася на продаж до Одеси та інших міст півдня Росії. Немало винограду, що вирощувався в Ізмаїлі, перероблялося на вино. У середині XIX століття тут щорічно вироблялося 150 тис. відер вина, яке давало значні прибутки власникам виноградників.

У першій половині XIX століття в місті щорічно відбувалося 2 ярмарки, на яких здійснювались великі торговельні операції. Сюди приїздило багато купців з різних кутків країни і збиралось близько 12 тис. чоловік. На ярмарках продавали шерстяні й бавовняні тканини, посуд та інші товари, що привозились з промислових губерній Росії, а також з-за кордону. Вартість привезених товарів досягала 430 тис. крб. Місцеві жителі збували тут ремісничі вироби, рибу, вино, продукти городництва тощо.

Успішно розвивалась у місті і постійна торгівля. В 30-х рр. XIX століття було збудовано торгові кам’яні ряди, в яких розмістилось 62 крамниці. У 1852 році тут налічувалося 136 крамниць, де торгували лише т. зв. красним та москательним товарами. Щорічний обіг торгівлі в крамницях був не менший, ніж на ярмарках.

Однак мілководдя Дунаю біля Ізмаїла створювало значні труднощі, тому великі судна завантажувались і розвантажувались на рейді. Для цього використовувалися спеціальні баркаси, що курсували між невеликим приплавом і суднами. Все це вимагало значної затрати коштів на вантажні роботи. Проте вивіз продукції з Ізмаїла поступово зростав. У 1851 році на зовнішній ринок було вивезено різних товарів на 2 млн. крб., тобто в два рази більше, ніж у 1849 році. Лише пшениці стали вивозити 330—340 тис. четвертей на рік. Збільшувався ввіз й іноземних товарів. У 1851 році їх було ввезено на 900 тис. крб. проти 116 тис. крб. у 1848 році.

Перевезення вантажів водними шляхами обумовило зародження суднобудівництва — баркасів, човнів, а інколи й порівняно великих суден.

У місті збільшувалася кількість купців. Так, після введення в Бессарабії у 1831 році гільдійського устрою в Ізмаїлі було 13 купців, що належали до першої гільдії, 32 — до другої і 181 — до третьої гільдії. Особливо впливовою була та частина купецтва, яка вела торгівлю з південноукраїнськими та іноземними портами. За даними 1834 року, їм належало 20 суден. У 1838 році загальна кількість купців становила 285 чол. Дрібного торгівлею займались здебільшого міщани, які не мали гільдійських посвідчень.

На вантажних роботах широко використовувалася наймана праця. Зокрема, на початку 30-х рр. XIX століття тут засновується цех вільних матросів. Кожна родина, що належала до цього цеху, повинна була направляти дорослу особу на купецькі судна найманим матросом.

Після введення в 1813 році тимчасових правил по управлінню Бессарабською областю Ізмаїл став повітовим центром. В кінці 20-х років почали працювати міський магістрат, дума та інші адміністративні установи. У 1830 році було створено Ізмаїльське градоначальство. Розпочалася планова забудова міста. Тут з’являються красиві особняки дворян і купців. За проектом талановитого російського і українського архітектора А. І. Мельникова в 1838 році було збудовано Покровський собор, який є визначним пам’ятником архітектури першої половини XIX століття.

У зв’язку з поразкою царської Росії у Кримській війні Ізмаїл відійшов до Молдавії. Бастіони і стіни фортеці за розпорядженням царського уряду були висаджені в повітря. Від фортеці до нашого часу збереглись лише фундаменти стін, у деяких місцях видніються сліди рову, який її оточував. Єдина будова, що залишалась на території фортеці, це мечеть XVI століття, яка в XIX столітті була перебудована на Хрестовоздвиженську православну церкву.

Відрив Ізмаїла від Росії, порушення його тісних економічних зв’язків з півднем України та іншими районами Росії спричинили занепад торгівлі і промислового виробництва. Багато жителів переселилося в південноукраїнські міста. Якщо напередодні Кримської війни тут було понад 30 тис. жителів, то в 1897 році їх налічувалося лише 22,2 тис., здебільшого тих, що переселилися після взяття Ізмаїла російськими військами 13 квітня 1877 року.

В 60—70-х роках Ізмаїл був одним з важливих пунктів, через який в Росію поступала нелегальна революційна література; тут перебувало чимало російських революціонерів, переслідуваних царизмом, що пробиралися за кордон. У серпні 1869 року за завданням болгарських революційних організацій з Румунії в Ізмаїл переїздить болгарський поет-революціонер X. Ботев. Він жив тут до середини 1871 року, учителював і, як довірена особа, вів конспіративну роботу. X. Ботев підтримував тісні стосунки з російськими революціонерами, зокрема С. Нечаєвим. В Ізмаїлі поет вперше прочитав «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса.

Після визволення міста відроджується порт, через який у 1879 році було переправлено 273 тис. четвертей пшениці, 139 тис. четвертей кукурудзи та багато інших сільськогосподарських продуктів. Виникають нові промислові підприємства, зокрема парові млини. В 1903 році було створено Російсько-Дунайське пароплавство. Більшість населення працювала на різних важких роботах в порту, на суднах або на т. зв. рибних «заводах», що належали купцям.

Робітничий клас Ізмаїла підтримував тісні зв’язки з пролетаріатом промислових міст південної і центральної частин Росії. Тут розповсюджувалась революційна література. Спочатку це були народницькі, а на початку XX століття більшовицькі видання, які привозили моряки з-за кордону або надходили з Одеси, Києва, Петербурга. Революційні події почалися в містах на берегах Дунаю. Ще напередодні революції 1905—1907 рр. в Ізмаїлі виступили жителі передмість проти кабальних договорів і непосильних податків, що були встановлені міською управою за оренду землі. Викликані загони городових та інші царські прислужники змогли придушити на деякий час виступи тільки після масових арештів. 131 чоловіка було віддано до суду.

Нова хвиля революційного піднесення пройшла в місті з початком першої російської революції. У відповідь на січневий злочин царизму відбулися страйки робітників промислових підприємств, порту та моряків Російсько-Дунайського пароплавства. 16 червня 1905 року застрайкувала команда пароплава «Болгарія», яка заявила про свою підтримку загального страйку робітників Одеси, куди 15 червня прибув повсталий броненосець «Потьомкін». Моряків підтримали робітники ряду підприємств міста. Після видання царського маніфесту 17 жовтня місцева революційна молодь вийшла на демонстрацію і мітинг, на якому промовці роз’яснювали програму РСДРП та викривали підступність царизму.

В страйку, що відбувся в січні 1906 року, брали участь багато робітників міста та команди суден риболовецького нагляду. Протягом року виступали проти царизму службовці ізмаїльської митниці, бригади прикордонної охорони, жителі передмість. Значний вплив на розвиток революційної боротьби мали більшовики. Одеський комітет РСДРП систематично розповсюджував у місті революційну літературу, підтримував з робітниками тісні взаємозв’язки.

В чорні роки реакції боротьба більшовиків за оволодіння масами не припинялася. У квітні 1914 року боротьба трудящих Ізмаїла ознаменувалась переможним страйком робітників-поліграфістів.

В роки імперіалістичної війни становище трудящих міста погіршало. Через нестачу сировини і палива закривалися промислові підприємства, перестав діяти торговий порт. Не вистачало багатьох промислових товарів, продуктів харчування, ціни на які надзвичайно зросли. Місто було переповнене солдатами і матросами. Зростало незадоволення, викликане імперіалістичною війною. Як тільки дійшла звістка про повалення царизму, населення міста, матроси і солдати зустріли її з радістю. Тут було створено Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів. Спочатку керівництво в ній захопили дрібнобуржуазні партії, внаслідок чого влада перейшла до рук командуючого флотилією і начальника гарнізону. Зберігалась міська управа, залишились на старих місцях царські чиновники. Але більшовики з кожним днем посилювали свій вплив на робітників, солдат, матросів. Значну допомогу подавав місцевим більшовикам Одеський комітет РСДРП. З цією метою весною 1917 року було направлено в Ізмаїл більшовика А. Семенова, який влаштувався на роботу в друкарні. Революційну роботу серед населення провадили більшовики — матроси Єгоров, Монаков, Мойсеєнко, Подолянчук, солдати Жуковський, Філонов. Спираючись на робітників і селян, які повертались з фронту, група більшовиків, якою керував матрос Єгоров, створила дружину. В кінці 1917 року на базі цієї дружини було сформовано загін Червоної гвардії.

Напередодні II Всеросійського з’їзду Рад Ізмаїльська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів вперше прийняла більшовицьку резолюцію про встановлення влади Рад. 25 жовтня 1917 року морська радіостанція в Ізмаїлі прийняла звістку з Петрограда про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. 27 жовтня більшовики звернулися до населення, солдат і матросів з відозвою, в якій пропагували історичні рішення II Всеросійського з’їзду Рад, ленінські декрети про мир і землю. Але в деяких частинах гарнізону ще мали значний вплив контрреволюційні офіцери. Потрібен був час для завоювання солдатів на бік революції. У жовтні— листопаді більшовики провадили велику агітаційну і організаційну роботу серед населення. В місті було створено ревком, до складу якого увійшли більшовики Єгоров, Філонов, Монаков, Мойсеєнко, Семенов та інші. В грудні 1917 року влада перейшла до революційного комітету. Головою став солдат більшовик Філонов. Ізмаїльці працювали в тісному контакті з ревкомом Дунайської військової флотилії, створеним у румунському порту Суліні, де перебували її основні сили. Матроси Ізмаїла обрали до складу ревкому флотилії більшовика матроса Єгорова. У місті встановився революційний порядок. Ревком налагоджував життя на соціалістичних засадах, подавав допомогу селянству повіту в справі конфіскації землі.

Здійснення заходів по впровадженню в життя перших радянських декретів було перервано агресією королівської Румунії, яка, користуючись підтримкою імперіалістів Англії, Франції і СІЛА, почала окупацію Бессарабії. Одночасно загарбники прагнули захопити кораблі Дунайської флотилії. Для того, щоб дати відсіч агресорам, Раднарком РРФСР створив Верховну колегію по боротьбі з контрреволюцією на півдні, до складу якої увійшли й румунські революціонери. Член колегії, легендарний герой громадянської війни А. Г. Железняков був призначений командуючим морськими силами. Він прибув на міноносці «Дерзкий» на Дунай і організував опір агресорам.

Пліч-о-пліч з частинами радянських військ боролись і румунські революціонери. Військово-революційний комітет, створений румунськими солдатами в Одесі, організував ряд революційних загонів.

В Ізмаїлі такий загін налічував 500 чол. Проти агресії виступило немало румунських моряків. Так, команда одного із моніторів румунської дунайської флотилії в поході викинула за борт офіцерів і під червоним прапором привела судно в Ізмаїл. Матроси-румуни і жителі міста провели мітинг. Моряки проголошували: «Хай живе Радянська Румунія!», «Хай живе Радянська Росія!», «Геть буржуазію!» Після мітингу монітор відправився підіймати повстання на інших суднах. Проте його захопили контрреволюційні сили. Революційні матроси були розстріляні.

Ворог наступав на Бессарабію. Під час чотириденної героїчної оборони міста загинули члени ревкому більшовики Монаков і Мойсеєнко, які із загоном Червоної гвардії мужньо боролися проти агресора. Коли стала очевидною неминучість потрапити в оточення, А. Г. Железняков організував евакуацію військ і перехід кораблів радянської флотилії з Вилкового в Одесу та інші порти.

Після того, як 4 лютого 1918 року Ізмаїл захопили війська боярської Румунії, сигуранца розпочала жорстоку розправу над населенням міста. Багато жителів вступили в партизанські загони, інші пробивалися на радянську територію.

В роки окупації занепала промисловість, у жалюгідному стані перебував порт. Особливо погіршало становище трудящих з початком у 1929 році економічної кризи. В одному з листів до організації Червоного Хреста писалось: «…безробіття досягло в нашому місті таких розмірів, що багато робітників і навіть велике число землеробів вмирає з голоду…».

Через безробіття, голод, хвороби і щорічне зростання смертності кількість населення в місті різко зменшувалася. Якщо до окупації тут налічувалося 45 тис. жителів, у 1929 році — 35 тис., то в 1938 році тут залишилося тільки 26 тис. жителів.

Незважаючи на жорстокі переслідування, населення міста не припиняло боротьби за соціальне і національне визволення, за возз’єднання з Радянською країною. З перших же днів окупації поширювалися листівки із закликами до визволення краю і возз’єднання його з Радянським Союзом. У зв’язку із загрозою повстання, в грудні 1918 року в Ізмаїлі було введено стан облоги. Після злиття в 1922 році комуністичних організацій Бессарабії з Румунською Комуністичною партією за рішенням Бессарабського обласного комітету в Бессарабії було створено 2 райкоми партії. Центром одного з них — Південного — став Ізмаїл. Безпосередньо революційною боротьбою в місті керували революційні комітети, створені А. Клюшниковим (Неніним), згодом керівником Татарбунарського повстання. Лише за 1919—1930 рр. за участь у підпільних організаціях, революційну пропаганду і революційні виступи було арештовано близько 250 чоловік.

В роки економічної кризи комуністичне підпілля, очолюване С. Д. Бурлаченком, розповсюджувало марксистсько-ленінську літературу, листівки, організовувало мітинги і демонстрації. В лютому 1930 року відбулася політична демонстрація, в якій взяло участь 2,5 тис. чол. Демонстранти вимагали припинення грабувань і вбивств, передачі землі селянам, допомоги безробітним, возз’єднання Бессарабії з Радянським Союзом. У 1932 році два тижні страйкували портові робітники. За революційні виступи протягом року було притягнуто до суду 19 жителів, яких обвинувачували в комуністичній пропаганді. Напередодні визволення в Ізмаїлі, задалеко не повними даними сигуранци, налічувалося понад 70 комуністів, які відігравали авангардну роль в боротьбі проти окупантів.

28 червня 1940 року місто було визволене Червоною Армією. Жителі Ізмаїла з великою радістю зустріли своїх рідних братів. 3-го серпня на багатотисячному мітингу трудящі гаряче вітали рішення VII сесії Верховної Ради СРСР про включення Ізмаїльського і Акерманського повітів до складу УРСР. В прийнятій резолюції зазначалося: «…ми не мали своєї батьківщини, ми здобули свою справжню Батьківщину — Союз Радянських Соціалістичних Республік».

Під керівництвом міської партійної організації трудящі Ізмаїла приступили до націоналізації промислових підприємств, вживали заходів, спрямованих на розвиток народного господарства. Розширювалося виробництво дрібних підприємств, які ледве животіли за часів панування румунських бояр, відновлювали роботу ті, що були закриті, відкривалися нові. В серпні 1940 року створюється державний рибозавод, почалась докорінна реконструкція електростанції, яка мала збільшити свою потужність майже вдвоє, велись роботи по розширенню порту. Було організовано ряд промислових артілей. Все це дало змогу ліквідувати безробіття, від якого до визволення міста страждали кілька тисяч жителів. В короткий час було збудовано залізницю Ізмаїл—Арциз, внаслідок чого зміцнювались зв’язки з іншими районами країни. В націоналізовані магазини надійшли для трудящих радянські товари. Налагоджувалося медичне обслуговування трудящих. Лікарню і амбулаторію було значно розширено і реконструйовано, створено дитячу лікарню, міську поліклініку з 3 відділками на околицях, відкрито пологовий будинок, жіночу та дитячу консультації, диспансери, молочну кухню на 500 дітей, дитячі ясла тощо.

Значні зміни стались у справі народної освіти. Було створено десятки класів і пунктів по ліквідації неписьменності і малописьменності, що охоплювали 3,5 тис. чол., відкрито вечірню школу для дорослих. Вперше за всю історію міста всі діти шкільного віку розпочали навчання в школах. В 1940 році тут стало працювати 15 загальноосвітніх шкіл, в т. ч. 2 середні. Діти дістали можливість навчатись рідною мовою. Почала працювати й міська бібліотека, в яку надійшло близько 20 тис. томів. Трудящі міста прилучались до багатств радянської культури. В новозбудованому приміщенні літнього театру виступали артисти з різних міст країни. Почалась реконструкція зимового театру, збудовано літній кінотеатр. Здійснювалася реконструкція колишнього казіно. В приміщенні офіцерських зборів створено Палац піонерів.

За часів румунських бояр на благоустрій міста витрачалось не більше 25 тис. крб. (у перерахунку з лей) на рік, причому роботи велись переважно в районах, де проживали військові, чиновники, купці. Всього після відновлення Радянської влади і до кінця 1940 року міськрада асигнувала на благоустрій 110 тис. карбованців.

За піклування і братню допомогу Комуністичної партії, Радянського Уряду й усього радянського народу жителі міста висловлювали щиру подяку під час виборів до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР 12 січня 1941 року.
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4510
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2488 раз.
Подякували: 863 раз.
Стать: Жінка

Re: ІЗМАЇЛ, місто, Одеська область

Повідомлення АннА » 01 червня 2017, 17:57

Частина ІІ
У зв’язку з віроломним нападом на Радянський Союз фашистської Німеччини та її сателітів багато жителів стали до лав Червоної Армії, інші самовідданою працею допомагали захисникам Вітчизни. З перших днів розпочались запеклі бої за місто. З переважаючими силами ворога хоробро бились 25-а Чапаєвська і 51-а дивізії, 79-й і 25-й загони військ прикордонної охорони, кораблі і частини Дунайської флотилії, 3-а і 96-а авіаескадрильї, яких активно підтримувало все місцеве населення. Навічно збереглися в пам’яті жителів імена старшин 11-ої статті Щербахи і Михайлова, старшого лейтенанта Зайцева та інших воїнів, які віддали своє життя, захищаючи місто. Після місяця запеклих боїв за наказом командування 22 липня 1941 року радянські війська залишили Ізмаїл.

Знущання і смерть принесли німецько-румунські загарбники жителям радянського дунайського міста. Перші накази адміністрації королівської Румунії в Ізмаїлі стосувалися арештів активістів, знищення радянської літератури та заборони російської, української і болгарської мов. Але терор не міг зламати дух людей Країни Рад. Боротьбу з ворогом очолила підпільна партійна організація, якою керував старий комуніст, учасник Татарбунарського повстання Ф. І. Погрібний. Комуністи розповсюджували листівки, провадили усну агітаційну роботу, організовували втечу військовополонених з концтаборів, зокрема в Татарбунарах. Однак фашистським загарбникам вдалося заарештувати підпільників, які потім були замучені в катівнях.

У 1941—1942 рр. в Ізмаїлі діяла підпільна комсомольська група. До її складу входили М. Пинтя, Б. Фельтев, Ф. Максименко, Т. Мунджіу, О. Мандель та інші. Комсомольці організували саботаж заходів окупантів, поширювали листівки, готували замах на диктатора Антонеску, що мав приїхати в місто 10 травня 1942 року. Проте вони були схоплені жандармами, і військово-польовий суд засудив їх до каторжних робіт. Лише радянські війська визволили відважних патріотів.

Наслідувало приклад комуністів і комсомольців багато жителів міста. Так, М. Ф. Мітакі та інші допомагали підпільникам, переховували втікачів з полону від фашистів тощо.

Розвиваючи наступ, який завершився розгромом яссько-кишинівського угруповання фашистів, частини 5-ї гвардійської бригади 46-ї армії і Дунайська флотилія 26 серпня 1944 року визволили Ізмаїл. Під час боїв героїчно загинула група артилеристів батареї і її командири старший лейтенант І. М. Баринов і молодший лейтенант Бубудашвілі. 26 серпня 1945 року на Копаній Балці було встановлено обеліск на честь земляків, полеглих на фронтах Великої Вітчизняної війни. Іменем Баринова названо одну з вулиць міста. В День Військово-Морського Флоту в 1967 році було відкрито пам’ятник матросам і офіцерам Дунайської флотилії, які героїчно боролись за встановлення Радянської влади на Дунаї, захищали місто в 1941 році і визволяли його від фашистської неволі в 1944 році. На високому постаменті встановлено бронекатер № 134, що пройшов з боями від берегів Азовського моря до Відня і на цьому славному шляху визволяв Ізмаїл.

На мітингу, присвяченому визволенню міста від німецько-фашистських загарбників, що відбувся 6 вересня 1944 року, трудящі Ізмаїла надіслали ЦК Компартії України листа з словами сердечної подяки Партії і Радянському уряду і взяли зобов’язання віддати всі свої сили для остаточного розгрому ворога. Близько 1 млн. крб. внесли жителі на будівництво бронекатерів Дунайської військової флотилії.

Німецько-фашистська окупація завдала великого лиха жителям міста. Загинуло багато людей, матеріальні збитки становили 234 млн. карбованців.

Під керівництвом Ізмаїльської обласної і міської партійних організацій почалась відбудова зруйнованого міського господарства, промислових підприємств, транспорту. В ній взяли участь понад 5 тис. чол. Особливу активність проявила молодь. Комсомольці стали ініціаторами створення молодіжних бригад, які включались у змагання за дострокове виконання виробничих планів. В перші ж тижні відновили роботу залізнична станція, порт, всі промислові і промислово-кооперативні підприємства, водопровід, електростанція.

14 жовтня 1944 року почало працювати Дунайське державне пароплавство. Попереду були великі труднощі. Фашисти вивели з ладу флот, замінували фарватер, зруйнували порт, всього потопили 600 плаводиниць. Майже всі транспортні судна, що залишилися, мали серйозні пошкодження. Щоб очистити фарватер і відновити флот, потрібно було докласти багато зусиль. Відчувалась гостра потреба в кваліфікованих кадрах — штурманах, механіках, матросах. Завдяки високому патріотичному піднесенню радянських людей протягом жовтня—листопада було відремонтовано 120 плаводиниць. Все ж порт являв собою занедбану пристань. Вантажні роботи виконувалися вручну. Впроваджуючи в практику передові методи експлуатації флоту, відбудовуючи і реконструюючи порт, колектив збільшував обсяг робіт, виконував перевозки для 2-го і 3-го Українських фронтів. Так, за короткий час для партизан Югославії перевезено 25 тис. тонн боєприпасів і продовольства.

В перші ж тижні після визволення міста відновили роботу установи охорони здоров’я; було відкрито 15 шкіл, в яких стали навчатись понад 3 тис. дітей, обласну і міську бібліотеки, 4 клуби, 40 червоних кутків, літній кінотеатр, стадіон.

Переможне завершення Великої Вітчизняної війни, перехід Радянської держави до мирного будівництва відкрили нову сторінку в історії міста. Країна асигнувала на промислове і культурно-побутове будівництво в Ізмаїлі в роки першої післявоєнної п’ятирічки 54 млн. крб. Вже в 1946 році розпочалось прокладання, по суті, нового міського водопроводу. Було відбудовано більшість зруйнованих будинків, розпочалось упорядкування вулиць, тротуарів, озеленення міста, почав діяти міський автотранспорт.

16 травня 1946 року відкрилось пряме залізничне сполучення Ізмаїл — Одеса. За роки першої післявоєнної п’ятирічки були споруджені судноремонтний і цегельний заводи, паротурбінна електростанція, м’ясокомбінат, хлібний і маслозаводи, кондитерська фабрика, холодильник рибтресту, а також драматичний театр, 2 кінотеатри, 256 комунальних, відомчих а також індивідуальних будинків.

Великих успіхів у ці роки досягло Дунайське пароплавство. Відкрилися регулярні рейси між Ізмаїлом і дунайськими портами країн народної демократії і постійні каботажні рейси між Ізмаїлом і радянськими портами на Чорному морі, на Дунаї. Був реконструйований порт, розпочалась механізація вантажно-розвантажувальних робіт.

На протязі 1951—1958 рр. помітно зростала промисловість міста. В серпні 1954 року стала до ладу перша черга консервного комбінату. На пустельному березі Дунаю піднялися корпуси томатного та сокового цехів, розпочалось будівництво другої черги консервного комбінату. В серпні 1955 року став до ладу новий завод «Автозапчастина», розширено виробничі площі і додатково встановлено нове устаткування на винному та цегельно-черепичному заводах. Значно розширився та поповнився порт різним обладнанням для вантажно-розвантажувальних робіт.

Внаслідок розгорнутого соціалістичного змагання робітники порту, судноремонтного заводу, м’ясокомбінату, електростанції, швейних фабрик масового і індивідуального пошиву, хлібокомбінату, маслозаводу і друкарні достроково виконали завдання п’ятирічного плану 1951—1955 р. Валова продукція всіх підприємств у 1955 році становила 19407 тис. крб., що майже в 3 рази перевищувало показники 1950 року.

Великих успіхів досягнуто і в галузі культури й освіти. Відкрилися педагогічний інститут, технікуми механізації сільського господарства та фінансовий, 2 училища механізації сільського господарства.

Напередодні XXI з’їзду КПРС за ініціативою комуністів та комсомольців на підприємствах міста розпочався рух за комуністичну працю. В змагання за звання ударників та бригад комуністичної праці першими включилися комсомольсько-молодіжна бригада слюсарів судноремонтного заводу П. Романова, зміна швейної фабрики на чолі з Рачинською, водії автобусів з бригадиром І. Атичевим, колектив слюсарів ремонтного заводу з О. Машкевичем, бригада фарширувальниць овочевого цеху консервного комбінату Є. Гайдаенко. Ініціаторами змагання за право називатися екіпажем комуністичної праці виступили моряки теплохода «Онега» Дунайського пароплавства.

В кінці 1958 року відбувся перший міський зліт бригад комуністичної праці, на якому було представлено 28 бригад і 21 екіпаж Дунайського пароплавства, що виборювали це почесне звання.

Новий етап в житті міста відкрив семирічний план розвитку народного господарства на 1959—1965 рр. Як і в попередні роки, високими темпами розвивалась важка промисловість, зокрема машинобудівна. Нарощував потужності судноремонтний завод, створений на базі старих майстерень, ремонтномеханічний та «Автозапчастинам Судноремонтні заводи були обладнані новою технікою та плавучими доками.

У Всесоюзному змаганні підприємств Міністерства морського флоту судноремонтний завод протягом 1960—1965 рр. займає перше — третє місця. План семирічки виконано ще в 1962 році. Продуктивність праці зросла до 275 проц. Завод одним з перших в місті завоював звання підприємства комуністичної праці.

За роки семирічки у місті Ізмаїлі виникла нова галузь промисловості — хімічна. В 1961 році розпочалося будівництво целюлозного комбінату. На комсомольську будову приїхали юнаки та дівчата з різних областей України, Росії, Білорусії, Молдавії. Потужність першої черги, пущеної в дію в 1965 році, становила 25 тис. тонн вибіленої целюлози.

Харчова промисловість стала важливою спеціалізованою галуззю. Цьому сприяла наявність багатої власної сировинної бази — високорозвинутого інтенсивного сільського господарства Ізмаїльщини, зокрема колгоспів і радгоспів, розташованих на території родючих дунайських плавнів. Тут, на зрошуваних землях, здавна займалися вирощуванням овочів, винограду та інших культур. Рибні багатства Дунаю та численних лиманів і озер стали базою для рибозаводу.

Найпотужніший — Ізмаїльський консервний комбінат, один з найкращих на Україні. У 1962 році тут був пущений новий автоматизований томатний цех, у 1963 році здано в експлуатацію холодильник на 1000 тонн овочів. Це дало змогу збільшити виробничу потужність комбінату майже в 20 раз і випустити в 1963 році 77 млн. банок. У останньому році семирічки підприємство виробило 90110 тис. банок різних консервів. Продукція комбінату стала надходити до 180 міст Радянського Союзу і в зарубіжні країни: Чехословаччину, Німецьку Демократичну Республіку, Кубу, Індонезію та інші країни. Зокрема, високу оцінку одержали на міжнародних ярмарках у Празі і Марселі консерви «Зелений горошок» та «Салат український». Колектив підприємства випускає тепер 87 назв продукції. На комбінаті трудяться делегат XXIII з’їзду КПРС апаратниця М. Матвеева, делегат XV з’їзду ЛКСМУ лаборантка М. Кузнецова та багато інших передовиків-новаторів виробництва, які охоче передають свій досвід молодим робітникам.

Далеко за межами республіки відома і продукція ізмаїльських рибного та винного заводів, м’ясокомбінату. Так, балики рибозаводу відзначені першими преміями на міжнародних виставках у Франції і Югославії.

Завдяки розвитку економічних зв’язків СРСР з багатьма країнами розширювався порт, будувалися глибоководні причали, обновлялася механізація вантажних і розвантажувальних робіт. Порт Ізмаїл став головною перевалочною базою СРСР на Дунаї. З року в рік збільшується його вантажооборот. На кінець семирічки, в порівнянні з 1945 роком, він зріс більше як у 4 рази. Причому, ввіз становить 48,9 проц., вивіз 51,1 процента.

Ізмаїльські портовики, екіпажі суден і докери підтримують тісні зв’язки з моряками болгарського міста Русе та румунських міст Галаца і Тульчі.

Сучасний ізмаїльський порт — це оснащене першокласною технікою господарство. Тут працюють портальні, плавучі та гусеничні крани, автонавантажувачі, тягачі тощо. Механізація трудомістких процесів доведена до 80 проц. В порту проведені великі днопоглиблювальні роботи. Це забезпечило швартування біля його причалів не тільки річкових, але й морських суден.

У 1962 році стала до ладу машинно-лічильна станція Дунайського пароплавства, яка механізувала облік і розрахункові процеси, пов’язані з роботою флоту, портів і заводів басейну. Станція устаткована новою вітчизняною технікою.

Звідси на експорт відвантажуються кам’яне вугілля, руда, вироби хімічної промисловості, продовольчі товари.

Вони надходять в Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Австрію. В порт заходять судна з Туреччини, Греції та з африканських країн. Дунайське пароплавство зв’язане з 25 країнами світу. Імпортні вантажі — це переважно фрукти, овочі, виноград, вино, консерви, частково надходять машини, хімікати, промислова сировина.

Одночасно Ізмаїл перетворився на великий пасажирський порт. У 1960 році тут відкрито міжнародну туристську лінію Ізмаїл—Відень, яку обслуговують комфортабельні судна «Амур» і «Дунай». Постійні пасажирські рейси відбуваються між Ізмаїлом, Одесою, Ялтою. На лінії Ізмаїл—Рені курсують швидкохідні ракети на підводних крилах.

Радянські моряки-дунайці з року в рік домагаються нових трудових успіхів. Багато з них нагороджені орденами й медалями Радянського Союзу. Капітану «Ракети» Г. Яковлеву та капітану теплохода «Новий Донбас» В. Соловйову присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Нині В. Соловйов — заступник начальника Радянського Дунайського пароплавства, депутат Верховної Ради УРСР. Орденом Леніна нагороджені капітан теплохода «Рені» В. Овсянников, капітан теплохода «Тузли»— І. Дрібнохід, капітан теплохода «Амур» — С. Лівшиць, шкіпер баржі — А. Смик, старший крановщик порту — Є. Чернов.

В економіці міста значну роль відіграє залізничний, автомобільний і повітряний транспорт. До визволення сполучення між Ізмаїлом та містами краю здійснювалося здебільшого по воді, а найближча залізнична станція була за 40 км. Тепер місто має регулярний залізничний зв’язок з районами області та іншими містами країни.

Значного розвитку набув і автотранспорт. Якщо в 1947 році автопарк мав 385 вантажних автомашин і один автобус, то в 1967 році було вже 899 автомашин, в т. ч. й 123 автобуси. Автолінії зв’язують Ізмаїл з Одесою, Кілією, Рені, Кишиневом і з усіма близько розташованими селами. Регулярно курсують літаки між Ізмаїлом і Одесою та деякими містами області.

Виконуючи рішення XXIII з’їзду КПРС, трудящі міста ще більш активно включилися в змагання за звання ударника комуністичної праці. Його виборюють 10 тис. чоловік. За досягнуті успіхи в праці понад 300 чол. удостоєні високих урядових нагород. Це кращі люди міста, які відбудовували його після війни, і ті, що працюють в ньому сьогодні. Чимало з них занесені до створеної міськкомом партії Книги трудової слави «50 героїчних літ». У їх числі учасники революції, громадянської та Великої Вітчизняної воєн, ветерани праці, громадські діячі міста.

В ознаменування трудових успіхів на честь 50-річчя Великого Жовтня Ізмаїльський судноремонтний завод нагороджено пам’ятним Червоним прапором, а Ізмаїльське районне об’єднання «Сільгосптехніка», міську друкарню, міжрайбазу облспоживспілки і автотранспортне підприємство № 15112 занесено у Книгу трудової слави Одеського обкому КП України, виконкому Одеської обласної Ради депутатів трудящих та Одеської обласної ради профспілок.

За роки Радянської влади докорінно змінилися умови життя трудівників міста. Порівняно з 1939 роком кількість житлової площі збільшилась втроє. Лише в 1962—1965 рр. споруджено 63 комунальні і відомчі будинки загальною площею 42 тис. кв. м. За цей час індивідуальні забудовники за допомогою держави спорудили жител загальною площею 20 тис. кв. м. Насічень 1967 року житловий фонд міста перевищив 400 тис. кв. метрів З’явилось понад 40 нових назв вулиць. Багато які з них названо іменами героїв Желєзнякова, Бурлаченка, а також іменем Татарбунарського повстання, 28 червня. Для увіковічення пам’яті інших героїв встановлено меморіальні дошки, зокрема капітан-лейтенанту С. М. Валер’яновичу, що брав участь у визволенні міста в 1944 році і загинув під Естергомом у 1945 році. Ізмаїльськими Черемушками називають нову магістраль — проспект Леніна, забудований багатоповерховими будинками. Нові житлові масиви виросли в районах залізничного вокзалу і консервного комбінату. Всюди сяють електричні вогні, а проспект Суворова освітлений люмінесцентними лампами. У 1939 році протяжність водопровідних ліній дорівнювала 15 км, а потужність водопроводу — 500 куб. метрів води на добу, тепер довжина водопровідних ліній зросла більше як у 40 разів. Понад 9 тис. сімей користуються газовими установками.

До встановлення Радянської влади медичне обслуговування населення було справою приватної практики, якою займалося лише 16 лікарів, у т. ч. й одна акушерка. Тепер населення міста обслуговує понад 200 лікарів та близько 700 чоловік середнього медичного персоналу, а кількість ліжок збільшилася з 60 до 850.

З року в рік зростає сітка дошкільних установ міста. Понад 3 тис. малюків виховується в 26 дитсадках і яслах. Вони розміщуються в кращих будинках міста. Дитячі заклади мають поетичні назви «Теремок», «Вишенька», «Ластівка», «Струмочок» та інші.

Змінився й зовнішній вигляд Ізмаїла. Старе місто на Дунаї з його тихими запиленими вуличками неначе помолоділо, розквітло пишною зеленню садів і парків, стало справжнім містом-садом. У 1939 році зелені насадження займали лише 18 га. Тепер територія парків, садів, бульварів, скверів виросла більше, ніжу 20 разів. Виділяється своєю красою Комсомольський парк, улюблене місце прогулянок та відпочинку ізмаїльців. Перші дерева тут були посаджені понад сто років тому. Після Великої Вітчизняної війни він поповнився новими насадженнями. В ньому ростуть дуби і платани, клени і каштани, голубі ялинки та декоративні кущі. У 1954 році закладено парк ім. Богдана Хмельницького на честь 300-річчя возз’єднання України з Росією.

На величезному пустирі, що простягався від морського вокзалу до міжрейсового будинку відпочинку моряків, трудящі міста заклали великий парк на честь 50-річчя Великого Жовтня. Тут височить пам’ятник героям Великої Вітчизняної війни — морякам-дунайцям.

Щороку поліпшується побутове обслуговування трудящих. У 1964 році було відкрито фабрику хімчистки і банно-пральний комбінат. До послуг населення централізовані майстерні для пошиття і ремонту взуття, ремонту складної побутової техніки, меблева і дзеркальна майстерні, трикотажний цех, 14 пунктів термінового ремонту взуття, фабрика індивідуального пошиву, яка має 7 цехів, 5 перукарень тощо. На початку 1964 року організовано бюро добрих послуг і бригаду термінового ремонту квартир. У 1963 році вступила в дію міська автоматична телефонна станція на 1200 номерів.

Підвищення матеріального добробуту населення міста знайшло своє відображення у високих темпах розвитку товарообороту, в збільшенні продажу промислових і продуктових товарів. Роздрібний товарооборот за семирічку виріс майже вдвоє.

Зросла і торговельна мережа, що охоплює понад 80 магазинів, 15 їдалень, ресторани, кафе тощо.

Великі зміни відбулись і в галузі народної освіти. До визволення тут працювало лише кілька шкіл, навчання в яких провадилось румунською мовою. Внаслідок цього 90 проц. населення було неписьменним. Тепер у місті діє 13 загальноосвітніх шкіл, в т. ч. 6 середніх, школа-інтернат та школа подовженого дня, які охоплюють понад 10 тис. учнів. У двох середніх школах робітничої молоді і середній заочній навчається близько двох тисяч молодих робітників, моряків, службовців. На консервному комбінаті працює змінна середня школа.

З 1945 року в місті існує музична школа, яку за 20 років закінчило понад 900 учнів. Тут також створені Будинок пропаганди музики і народна музична школа. Навчаються в них робітники підприємств і будов.

У вільний від навчання час школярі відвідують станції юних натуралістів, юних техніків, дитячу спортивну школу. При Будинку піонерів організовано ансамбль танцю, струнний оркестр, літературно-драматичний гурток та інші. На станціях юних техніків діти поповнюють свої знання з радіоелектроніки, автомеханіки, навчаються конструкторської та авіамодельної справи тощо. Моделі, експонати і наочне приладдя, виготовлені гуртківцями, не раз були відзначені республіканськими преміями. Модель каравели XVIII століття експонувалась на європейській виставці в Генуї, а діюча модель атомохода «Ленин» — на Виставці досягнень народного господарства СРСР, а потім і на Всесвітній виставці у Нью-Йорку.

За час хазяйнування румунських бояр в місті не розвивалася професійна освіта. Духовна семінарія, професійна чотирирічна школа і дворічна школа бухгалтерії і кооперації були єдиними навчальними закладами такого типу. Жодна з них, крім духовної семінарії, не давала навіть середньої освіти. Вищих навчальних закладів не було взагалі.

За роки Радянської влади місто перетворилося в культурно-освітній центр всієї південно-західної частини Одещини. Тут відкрито не тільки середні спеціальні навчальні заклади, але й вищі. З педагогічного інституту за час його існування вийшло близько 3,5 тис. учителів фізики, математики, мови і літератури та інших спеціальностей. З 1964 року тут почав діяти навчально-консультаційний пункт Одеського вищого інженерно-морського училища, який згодом стали відвідувати понад 600 майбутніх електромеханіків, судноводіїв, судномеханіків.

Вечірній загальнотехнічний факультет Одеського технологічного інституту харчової і холодильної промисловості почав працювати з 1961 року. Відкритий у 1965 році консультаційний пункт Одеського середнього морехідного училища з відділами судномеханіків, судноводіїв, експлуатаційників охоплює близько 300 чол. Кадри середньої кваліфікації для сільського господарства готує Ізмаїльський технікум механізації і електрифікації сільського господарства, заснований в 1954 році. На денному і заочному відділеннях технікуму навчаються понад 1,3 тис. чоловік. Висококваліфікованих машиністів бульдозерів, скреперів, грейдерів готують професійно-технічні училища № 6 та № 7. На підприємствах і в організаціях міста стало працювати багато кваліфікованих фахівців всіх галузей народного господарства. Число спеціалістів з вищою і середньою освітою в 1966 році перевищувало 2,5 тис. чоловік.

Велика увага приділяється політичній освіті. В місті працюють вечірній університет марксизму-ленінізму, кабінети політичної освіти при міськкомі КП України і парткомі Радянського Дунайського пароплавства, на судноремонтному та ремонтномеханічному заводах, в Ізмаїльському порту, при Будинку вчителя. Працює міське відділення товариства «Знання», яке налічує понад 600 лекторів. Товариством організовані народні університети для батьків, міжнародних відносин, наукового атеїзму, передового досвіду вчителів. Систематично працює міський лекторій. Кожна сім’я в місті передплачує газети й журнали. При редакції міської газети «Советский Измаил» створено літературне об’єднання. Серед його членів багато талановитої молоді. Завдяки установці ретранслятора в Ізмаїлі понад 20 тис. жителів дивляться щоденно передачі Одеської студії телебачення та Центрального телебачення.

Традиційними стали зустрічі юнаків і дівчат з старими більшовиками, учасниками революції, громадянської і Великої Вітчизняної воєн, передовиками виробництва. З інтересом слухає молодь розповіді ветеранів партії та воїнів буремних років громадянської війни, яких в Ізмаїлі проживає понад 100 чоловік. Серед них Дерягін, що починав свій бойовий шлях у загонах Думенка й Будьонного, був головою сільради в козацьких районах, а згодом другим секретарем Читинського обкому партії; перший голова Ізмаїльської міськради і перший почесний громадянин міста колишній комісар полку стрілецької бригади М. П. Дячин; командир червоно-гвардійського загону О. Ф. Семенов; командир кавалерійського ескадрону І. Н. Дегтярьов, нагороджений за героїзм у боях за Царицин орденом Червоного Прапора; старий комуніст І. С. Іванов, якому присвячена листівка «Солдат революції» та інші. Близько 6 тис. ветеранів Великої Вітчизняної війни проживає в місті. Серед них чимало заслужених бойових командирів, рядових воїнів. Це, насамперед, Герої Радянського Союзу — працівники Дунайського пароплавства — заступник секретаря парткому Н. А. Гребенюк та диспетчер О. В. Вакульський. З числа колишніх відважних воїнів створено Раду ветеранів війни в складі 148 чоловік.

Традиційною стала дружба жителів з воїнами одного з полків, що брав участь у боях за визволення міста і названий «Ізмаїльським». Вони часто бувають у школах, училищах, на підприємствах, розповідають про історію і бойовий шлях з’єднання, про його героїв.

Активно працюють у школах загони червоних слідопитів, девізом яких стали слова Юліуса Фучика: «Терпеливо збирайте свідчення про тих, хто поліг за себе і за вас». Слідопити 16-ї школи відтворюють бойову історію 25-ї Чапаєвської дивізії, яка воювала біля Ізмаїла. Діти розшукали 176 учасників цих боїв, зібрали цікаві відомості про їх подвиги. Чимало матеріалів зібрали вони й про воїнів Червонопрапорної Дунайської флотилії, яка визволяла Ізмаїл у 1944 році, а також про учасників підпілля, що у важкі роки фашистської окупації боролися проти ворога.

Гордість Ізмаїла — музей О. В. Суворова. Рішення Радянського уряду про організацію музею О. В. Суворова прийняте в 1946 році, а 7 листопада 1947 року, в день 30-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції, його було відкрито. Зібрані експонати присвячені не тільки великому полководцеві, але й ті, що відтворюють історію міста. Трудящі Ізмаїла свято зберігають пам’ять про перебування тут влітку 1905 року героя Севастопольського повстання відомого революціонера лейтенанта П. П. Шмідта. Міноносець, яким командував П. П. Шмідт, деякий час ніс службу по риболовному нагляду на Дунаї. Гордяться жителі ім’ям борця за Радянську владу на Дунаї, героя громадянської війни легендарного матроса А. Желєзнякова. Вони зберігають пам’ять про перебування в рідному місті О. С. Пушкіна (1821 рік), болгарського поета-революціонера Христо Ботева, письменників М. Горького (1891 рік), М. М. Коцюбинського, В. Г. Короленка, вченого-грунтознавця В. В. Докучаева, відомого румунського композитора та хорового диригента, українця за походженням Г. Музиченка (Музическу), який поклав початок професійному хоровому мистецтву в Румунії і Бессарабії, та багатьох інших діячів культури і науки, що в різні часи бували в Ізмаїлі. В музеї широко представлено бойовий шлях Дунайської ордена Нахімова та ордена Кутузова Червонопрапорної військової флотилії, пройдений в роки Великої Вітчизняної війни.

За роки Радянської влади незрівнянно виросла мережа культурно-освітніх закладів. Якщо в період хазяйнування румунських бояр тут були лише одна бібліотека і невеликий приватний кінотеатр, то тепер в Ізмаїлі є 45 бібліотек, 6 клубів, 3 будинки культури, 5 кінотеатрів, 22 кіноустановки.

Великою популярністю серед населення користується Музично-драматичний народний самодіяльний театр міського Будинку культури ім. Т. Г. Шевченка. Значне місце в культурному житті відіграють театр юного глядача, два самодіяльні народні театри, гуртки художньої самодіяльності, університет культури.

Виконуючи рішення XXIII з’їзду КПРС і йдучи назустріч 100-річчю з дня народження В. І. Леніна, трудящі Ізмаїла борються за дальший розвиток свого рідного міста. На засадах нової системи планування та економічного стимулювання в кінці 1967 року працювало вже 10 підприємств, серед них судноремонтно-механічний завод, молокозавод, винзавод та інші. Ізмаїл як промисловий центр поступається лише Одесі і є організаційно-господарським центром у південно-західній частині Одещини. Його машинобудівні заводи постачають обладнання для тваринницьких ферм, здійснюють ремонт сільськогосподарської техніки.

Попереду нові плани, нові звершення. За п’ятирічним планом буде реконструйовано Ізмаїльський судноремонтно-механічний завод, розширено целюлозний завод, консервний комбінат та інші підприємства. За генеральним планом міста його центр переміститься на перехрестя проспектів — ім. Леніна та ім. Суворова. Тут буде простора красива площа, від якої новою магістраллю розпочнуть курсувати перші в місті тролейбуси. На оновленій Привокзальній площі підніметься будова з скла й каменю. Проспект Суворова простягнеться аж до Дунаю, де буде споруджено новий морський вокзал. На проспекті Леніна заплановано збудувати новий широкоекранний кінотеатр. Планом п’ятирічки передбачається ввести в дію близько 60 тис. кв. м житла, дитячий комбінат на 280 місць, нову поліклініку, пологовий будинок, комбінат побутового обслуговування, готель, мореплавне училище та багато інших споруд. Все це буде створено руками нащадків тих, хто боровся за Радянську владу, хто відстоював честь і незалежність Вітчизни в ім’я майбутніх поколінь.

В. П. ВАЩЕНКО, К. Є. ПОВІТЧАНА, Є. П. ХАВАЛАШВІЛІ
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 169
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Подякував (-ла): 19 раз.
Подякували: 38 раз.

Re: ІЗМАЇЛ, місто, Одеська область

Повідомлення Ярина » 03 червня 2017, 16:41

phpBB [video]


Повернутись до Літера И-І-Ї-Й

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Bing [Bot], Google [Bot], Google Adsense [Bot]