УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ІЗЯСЛАВ (Ізяславль, Заслав, Заславль Жеслав), місто, Хмельницька область

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4510
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2488 раз.
Подякували: 863 раз.
Стать: Жінка

ІЗЯСЛАВ (Ізяславль, Заслав, Заславль Жеслав), місто, Хмельницька область

Повідомлення АннА » 03 червня 2017, 15:36

ІЗЯСЛАВ (Ізяславль, Заслав, Заславль) – місто Хмельницької області, райцентр. Розташов. на обох берегах р. Горинь (прит. Прип'яті, бас. Дніпра). Залізнична станція. Нас. 18,2 тис. осіб (2004).

Щодо часу виникнення міста існують дві версії. За однією з них, І. був заснований 987 за князювання вел. кн. київ. Володимира Святославича. За ін. – версією археолога М.Каргера – місто було засноване київ. і волин. кн. Ізяславом Мстиславичем у 2-й пол. 12 ст. по течії р. Гуска (городище розташов. на сх. околиці с. Городниця Шепетівського р-ну Хмельн. обл.; див. Городище). 1241 війська Батия зруйнували це поселення (див. Монголо-татарська навала), але ще в 13 ст. воно відродилося на р. Горинь й увійшло до складу Галицько-Волинського князівства.

У 14 ст. місто, яке перебувало під владою Великого князівства Литовського, стало власністю князів Острозьких. Після смерті бл. 1450 кн. Василя Федоровича Острозького Заслав отримав його молодший син Юрій, який поклав початок роду князів Заславських. 1466 на березі Горині він розпочав буд-во замку і оборонних укріплень, які, однак, не рятували від спустошливих татар. нападів. Після Люблінської унії 1569 І. – у складі Корони Польської. В 16–17 ст. князі Заславські перебудували міські укріплення, звели кам'яні мури. 1600–10 будується монастирський комплекс бернардинців. При монастирі існувала б-ка давніх хронік, літописів, майже повне зібр. сеймових щоденників (див. Вальний сейм).

У 17 ст. І. перетворився на значний торг. і госп. центр пд. Волині. 1629 в місті налічувалося 4,5 тис. жителів. Тут відбувалися щорічні ярмарки. Нас. І. брало участь у Наливайка повстанні 1594–1596, національній революції 1648–1676. 1648 війська Б.Хмельницького взяли Ізяславський замок. Згідно з Андрусівським договором (перемир'ям) 1667 І. відійшов до Польщі. 1673, після смерті останнього з роду князів Заславських – кн. Олександра-Януша, І. перейшов у володіння князів Сангушків. У кін. 17 – на поч. 18 ст. в місті збудований садибний комплекс князів Сангушків; 1750 – костел св. Йосипа. 1754 місту було надано магдебурзьке право.

Після 2-го поділу Польщі 1793 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) в складі Правобережної України приєднаний до Російської імперії. Протягом 1793–95 був центром Ізяславського намісництва. 1796–97 – центр Заславського пов. Волинського намісництва, з 1797 – повітовий центр Волинської губернії.

На поч. 20 ст. в Заславському пов. існувала паперова ф-ка, 6 друкарень. У місті мешкало 14,5 тис. жителів. Від 1934 райцентр (1923–30 – Шепетівської округи; від 1932 – Шепетівської округи Вінницької області, від 1937 – Кам'янець-Подільської, від 1954 – Хмельн. обл.). В роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 І. окупований гітлерівцями від 5 лип. 1941 по 17 лют. 1944, поблизу міста діяли партизанські з'єднання під командуванням С.Олексенка й А.Одухи.

Істор. пам'ятки: замок князів Заславських (15–16 ст.), монастир бернардинців (16 ст.), кафедральний собор Іоанна Хрестителя (16 ст.), синагога, палац князів Сангушків (17–18 ст.), торговий дім (18 ст.).
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4510
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2488 раз.
Подякували: 863 раз.
Стать: Жінка

Re: ІЗЯСЛАВ (Ізяславль, Заслав, Заславль Жеслав), місто, Хмельницька область

Повідомлення АннА » 06 червня 2017, 11:56

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Ізяслав — місто районного підпорядкування, розташоване на річці Горині (притока Прип’яті), яка поділяє його на дві частини — Старе місто і Нове місто. Залізнична станція. Відстань до обласного центру 146 км. Населення — 14.7 тис. чоловік.

Ізяслав — центр району, площа якого 1,2 тис. кв. км, населення 80 тис. чоловік (у т. ч. сільського — 65,3 тис., міського — 14,7 тис.). У районі 94 населені пункти, підпорядковані міській та 28 сільським Радам; 36 колгоспів, за якими закріплено 76.8 тис. га земельних угідь, у т. ч. 63,1 тис. га орної землі; 17 промислових підприємств, 3 будівельні організації; 9 лікарень, 52 медичні пункти, 18 пологових будинків; 91 школа, 73 будинки культури та клуби, 58 бібліотек.

Людські поселення на території сучасного Ізяслава існували вже в сиву давнину. Під час розкопок на околицях міста виявлено кремневі шліфовані сокири та інші знаряддя праці доби неоліту. Поблизу Ізяслава, в урочищі Остроні, наприкінці XIX ст. розкопано давньоруський могильник, на території міста знайдено знаряддя праці ремісників, вироби з каменю, скла, заліза, а також писала (приладдя для письма) часів Київської Русі.

Але щодо часу виникнення самого Ізяслава серед учених є розходження. Частина істориків вважає, що становлення міста зв’язане з діяльністю князя Володимира, коли той, виділяючи наприкінці X століття у володіння своєму синові Ізяславові одне з найбільших тогочасних слов’янських поселень на річці Горині, зробив його центром уділу, найменувавши Ізяславлем, тобто належним Ізяславові.

Радянський археолог М. К. Каргер стверджує, що Ізяслав засновано князем Ізяславом Мстиславовичем десь у другій половині XII ст. по течії річки Гуски, поблизу теперішнього селища Городища (Шепетівський район). 1241 року татари зруйнували це поселення, яке так і не відбудувалося. На думку М. К. Каргера, новий населений пункт виник наприкінці XIII ст. уже на річці Горині. В різні часи документи фіксують дещо відмінні назви його: Ізяславль (XIII ст.), Заслав, Заславль, Ізяслав (XIV — XX століття).

Наприкінці XIII ст. місто входило до складу Галицько — Волинського князівства. У XIV ст. Ізяслав став володінням князів Острозьких, права яких на місто підтверджено грамотою короля польського Владислава Ягайла і великого князя литовського Вітовта. 1466 року на березі Горині князі Заславські (гілка родини Острозьких) розпочали будівництво замку, широко використовуючи працю трудового населення міста й околиць. Навколо замку спорудили вали та інші укріплення (залишки їх збереглися дотепер). Ізяслав перетворювався на типове феодальне місто, населення якого виконувало численні повинності, зокрема, передбачені «Уставою на волоки».

XV—XVI ст. були тривожними і неспокійними для міста. Через кожні 10—20 років на Волинь нападали татари. Зафіксовано напади татар на Ізяслав у 1491 році, бої під стінами міста між польським військом й татарами у 1534 та 1577 роках. Великі спустошення вчинили вони в околицях Ізяслава 1618 року.

Феодально-кріпосницький гніт доповнювався релігійними та національними утисками, які посилилися після прийняття Брестської церковної унії (1596 рік). На той час в Ізяславі споруджено костьол та монастир бернардинців (ці будівлі збереглися до наших днів). Заславські, типові українські феодали-ренегати, стали ревними провідниками політики полонізації, покатоличення українського населення. Один з них ще 1594 року прийняв католицьку віру. Високі мури Ізяславського замку були німими свідками частих наїздів загонів Заславських на господарства сусідніх феодалів. Найбільше від цього страждали селяни. Так, у липні 1641 року князівський загін пограбував села Бронне, Горлівку, Полани. Панські посіпаки завдали жителям великої шкоди — винищили медові борті, навмисне повитоптували кіньми посіви.

У XVII ст. Ізяслав перетворився на значний господарський і торговельний центр півдня Волині. 1629 року в місті налічувалося 875 димів, 4—4,5 тис. мешканців — значно більше, ніж у сусідніх містах. У відомостях про сплату податків зареєстровано 7 перекупників та 83 ремісники (шевці, ковалі, теслярі, бондарі, кушніри та ін.). Це неповні дані, але вони дають уявлення про розвиток ремесла в Ізяславі. В переважній більшості ремісники були українцями. У місті відбувалися щотижневі торги та річні ярмарки. В 1622 році лише в Новому місті налічувалося 18 «димів шинкових», де продавалися горілка й пиво місцевого виробництва. Але більшість населення Ізяслава становили феодально залежні селяни. Основною галуззю економіки міста було сільське господарство.

Події визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. в Ізяславі стали виразним виявом класової боротьби селян і ремісників проти феодального гноблення. У 1648 році війська Богдана Хмельницького, спираючись на допомогу населення міста і сусідніх сіл, взяли Ізяславський замок. В наступні роки Ізяслав та його околиці стали ареною жорстокої збройної боротьби між повсталим народом та польськими феодалами. Більшість будівель міщан і селян Ізяслава було спалено. 1652 року спалахнула епідемія чуми. Місто зазнало багато горя. Кількість населення різко зменшилася. 1650 року в місті налічувалося 301, а 1653 — лише 45 димів. Після закінчення визвольної війни обставини в Ізяславі та його околицях, що, як і вся Волинь, залишилися у складі Речі Посполитої, виявилися досить складними. Частина населення, рятуючись від утисків князів Заславських, а з 1673 року — Сангушків, тікала в інші райони. Кінець XVII ст.— це час майже постійних наскоків кримських татар на південь Волині. Особливо великих спустошень завдали їх орди в 1684, 1690, 1698 роках. Коли почалася Північна війна (1700—1721 рр.), в Ізяславі неодноразово зупинялися війська воюючих сторін. Постої розоряли міщан і селян. Феодальні утиски, погіршення становища трудового населення призвели до значного поширення на півдні Волині повстання під проводом Палія та Самуся. Взимку 1702—1703 рр. воно перекинулося і на володіння Сангушків. У 1712 році відбувся новий спалах антифеодальної боротьби на Волині. Коронний гетьман Адам Синявський відзначав, що в районі Острозької ординації діють «свавільні» загони.

Дальше посилення феодально-кріпосницького гніту відбулося у 30-х роках XVIII ст. Практично селяни Ізяслава, як і всієї Волині, відбували триденну панщину, виконували чимало додаткових повинностей. Кріпосництво сковувало й розвиток ремесла. Незважаючи на те, що Ізяславу 1754 року грамотою короля Августа III було надано магдебурзьке право, ремесло занепадало і на кінець століття ледь жевріло. Свідченням деградації міста в господарському відношенні є дані перепису 1797 року: тут налічувалося 4566 мешканців,— загалом така ж кількість, як і на початку XVII ст. Але кількість ремісників була меншою порівняно з 1629 роком: ковалів — 11, чинбарів — 3, винокурів — 27, мельників — 4.

Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Російської держави протягом 1793—1795 рр. місто було центром Ізяславського намісництва, 1796—1797 рр. — центром повіту Волинського намісництва, пізніше — тієї ж губернії. В Ізяславі перебували повітові установи, чималий штат чиновників, розміщувалися гарнізони російських військ: на початку XIX ст.— Новгородський та Малоросійський гренадерський полки 1-ої армії, що її очолював М. І. Кутузов, у 1812 — частини армії генерала Тормасова.

У першій половині XIX ст. Ізяслав залишався невеликим містечком з дрібними торгівлею і ремеслом, хоч певні зміни в житті його безумовно сталися. Є, зокрема, дані про те, що 1823 року тут працювала суконна мануфактура з 28 робітниками. Та вже у матеріалах перепису 1848 року це підприємство не згадується. Діяла також тютюнова фабрика. 1861 року тут працювало 10 дрібних підприємств (майстерень) з 351 робітником. В Ізяславі відбувалися щотижневі торги, 6 річних ярмарків, було близько 200 різного роду торговельних закладів. На 1848—1849 рр. у містечку налічувалося 9425 жителів, у т. ч. міщан і посадських — 6248, селян — 2156 (з них поміщицьких — 1669), дворян — 376, купців — 222, військовослужбовців і відставників — 221, чиновників — 151, духовенства — 51 чоловік.

Після реформи 1861 року у володінні Сангушків залишалося понад 60 тис. десятин землі, в т. ч. майже 40 тис. десятин лісу. Це було найбільше поміщицьке володіння у повіті і одне з найбільших у губернії. А селянським господарствам, згідно з уставними грамотами, передавалося лише 2220 десятин землі. Порівняно із загальногубернською середньою нормою селяни Ізяслава мали менші наділи. Адміністрація маєтків чинила всілякі утиски населенню. Селяни скаржилися, «що службовці князя Сангушка позахоплювали геть усі клаптики землі, порізали всюди канави, обмежили прогони, проходи, водопої іт. п. Випасів та палива за плату їм не дають, а якщо спіймають худобу на поміщицькій землі, то гроші з них беруть немилосердно. Якщо піймають жінку в лісі з травою, то майже догола її роздягають. Бували випадки, що й в мурашник садовили… голою, а ту, що з дровами, обливали гасом і підпалювали, щоб на плечах горіли ці дрова… Куди б вони не звертались, ніде на їх скарги і прохання ніхто не дивиться, а якщо поступала скарга від поміщика, то вона розглядалась на шкоду і тяжку кару селянам».

Післяреформені роки відзначаються дальшим класовим розшаруванням селянства. Згідно з матеріалами подвірного перепису 1910 року сільським господарством в Ізяславі займалося 410 дворів, з них безземельних налічувалося 109. Серед решти господарств 1,4 тис. десятин придатної землі розподілялося таким чином: 119 господарств володіли наділом менше однієї десятини, 24 двори — 1—4 десятинами, 49 дворів — 4—6 десятинами, 54 господарства — 6—9 десятинами, 45 господарств — 9— 15 десятинами і 11 дворів— 15—25 десятинами землі. На цю кількість дворів припадало 90 залізних плугів з дерев’яними частинами, 112 сох, 283 борони, 45 віялок; жаток і молотарок зовсім не було. Значна частина селянської бідноти містечка, щоб звести кінці з кінцями, щовесни йшла на заробітки до Бессарабської та Херсонської губерній, до великих промислових центрів або ж наймалася до місцевих куркулів (Гренів, Кудріїв та інших).

Повільно розвивалася промисловість Ізяслава. На початку XX ст. тут діяли лише 2 невеликі підприємства — чавуноливарний завод і механічний завод Вірш-мана (закритий напередодні першої світової війни). На цих заводах працювало 24 робітники. В місті також було 5 ремісничих майстерень та 190 ремісників-одинаків. Три водяні млини належали Сангушкам. 1913 року через Ізяслав прокладено залізничну колію, збудовано залізничну станцію.

Початок XX ст. ознаменувався посиленням боротьби селян міста й околиць проти поміщицького гніту. Наймити ізяславських економій вели боротьбу за підвищення оплати праці. Селяни добивалися права користуватися лісами за плату. В повіті відбувалися масові порубки поміщицьких лісів.

Гарячий відгук знайшли в Ізяславі та околицях події першої російської революції 1905—1907 рр. Настав час нагадати Сангушкам і про мурашники, і про спалений на спинах хмиз, і про канави. 15 травня 1905 року до міста прибув великий натовп мешканців села Путринців і став вимагати звільнення 10 заарештованих односельців. При підтримці трудящих Ізяслава вони добилися того, що поліція виконала цю вимогу. Та виступ не закінчився. Незабаром виступили селяни Білогородки, Семе-нівки, Чижівки, до них приєдналися селяни Клембівки й Ізяслава. Основна вимога селян — підвищення оплати праці на обробітку цукрових буряків — була задоволена, але поміщики одночасно звернулися за військовою допомогою. На світанку 18 травня до Ізяслава прибули 3 кавалерійські ескадрони солдатів, і виступ було придушено.

Нова хвиля селянських заворушень в Ізяславі та його околицях пройшла в жовтні—листопаді 1905 року. Селяни вчинили масові порубки в лісах князя Сангушка. В 1906 році на околицях Ізяслава робітники та ремісники міста відзначили день міжнародної солідарності трудящих — Перше травня.

Ізяслав за своїм культурним і побутовим рівнем був провінціальним містечком, відсталим навіть порівняно з іншими містами Волині. Ось як описувала Ізяслав одна з тогочасних газет: «Центр міста — т. зв. Старе місто — найбрудніша частина його: небрукована, немає ніяких тротуарів; освітлення таке, що об ліхтарний стовп можна голову розбити. У торгівлі застій, більш-менш пристойних крамниць всього 2—3. Містечко дуже бідне, засоби й прибутки його настільки обмежені, що на них мало що можна зробити для благоустрою…»1. Лише центральні вулиці освітлювалися кількома гасовими ліхтарями. На початку XX ст. місто обслуговували 15 візників. Працювали повітова лікарня, практикувало кілька приватних лікарів.

1869 року відкрито міське двокласне училище, початкову школу, десь через тридцять років — жіноче вище початкове і однокласне початкове училища. В усіх цих закладах перед першою світовою війною навчалося 450 учнів, працювало близько 20 учителів. Середнього навчального закладу до революції в місті так і не відкрили.

Під час першої світової війни Ізяслав опинився у районі дій Південно-Західного фронту. Тут перебували штаби військових з’єднань, польові госпіталі тощо. Провадилися безперервні мобілізації населення на тилові роботи.

Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції Тимчасовий уряд призначив для міста свого повітового комісара. Водночас у військових частинах, розквартированих в Ізяслав і, виникли солдатські комітети. Уже в квітні 1917 року трудящі міста, спираючись на допомогу солдатів, усунули представника Тимчасового уряду, а обрали повітовим комісаром відомого в Ізяславі своїми демократичними настроями лікаря Курбатова. Наприкінці літа революційна боротьба в районі Ізяслава, як і по всій країні, посилилася. Для її придушення на початку серпня до міста прибула сотня 91-го Донського (козачого) полку. Військам дозволялося діяти навіть силою зброї. Та задушити революційний рух не вдалося: корніловщина зазнала краху. Солдати гвардійського кавалерійського корпусу, розквартированого в Ізяславі, активно підтримували боротьбу селян повіту.

У вересні-листопаді 1917 року вони разом із селянами міста, а також Білогородки, Клембівки й інших сусідніх сіл приступили до реквізиції маєтків, розподілу поміщицької землі.

Звістка про перемогу Жовтневого збройного повстання у Петрограді долетіла до Ізяслава на початку листопада. З допомогою солдатів гарнізону в місті було створено військово-революційний комітет на чолі з солдатом Глєбовим. Ревком активно включився у розподіл поміщицьких земель серед безземельного і малоземельного селянства повіту. В грудні 1917 року відбулося організаційне оформлення Ізяслав-ського більшовицького осередку. До нього входили: Бойко, Борисюк, Вільчанський, Книжник, Максимов, Шевчук та інші. Та вже наприкінці лютого 1918 року місто окупували австро-німецькі війська, яким допомагали ставленики Центральної ради, потім гетьманці. Більшовики, перейшовши на нелегальне становище, готували збройний виступ трудящих проти окупантів та їх поплічників. Велику роботу провели І. Я. Демчук, А. П. Слюсар, К. І. Горлинськийта інші. Повстання почалося наприкінці 1918 року — загін під керівництвом Ф. І. Шурни захопив склад зі зброєю та боєприпасами. Водночас до Ізяслава підійшли загони повсталих селян з Білогородки, Коринці та інших сіл. Під їх натиском вороги відступили. Повсталі переслідували їх аж до села Припутнів, де окупантів було розгромлено і роззброєно. Та скористатися наслідками перемоги трудящим не вдалося — за допомогою зброї владу в місті захопили петлюрівці. Після цього значна частина повсталих селян об’єдналася у партизанський загін, очолений Т. І. Грицюком, що боровся проти петлюрівців у районі Ізяслава—Грицева. Більшовики, які залишилися у місті, продовжували боротьбу проти ворога. Підпільники розгорнули широку агітацію серед населення щодо зриву мобілізації до петлюрівської армії. Зокрема, вони організували мітинг на призовному пункті, учасники якого прийняли рішення не вступати до загонів Директорії. Петлюрівському командуванню вдалося заарештувати І. Я. Демчука і ще кількох більшовиків-агітаторів. Та учасники мітингу оточили комендатуру і добилися звільнення арештованих. Боротьба проти ворога у місті тривала. Дальшому розгортанню підпільної роботи, партизанського руху, здійсненню диверсій в петлюрівському тилу сприяли рішення нелегальної наради більшовиків Ізяславського повіту, яка відбулася у березні 1919 року в Шепетівці.

Ізяслав було визволено від петлюрівців 11 квітня 1919 року. Створений незабаром після цього повітовий ревком приступив до організації волосних ревкомів, комітетів бідноти. Активно працював земельний відділ повітревкому. Відділ праці провів заходи щодо підвищення заробітної плати робітникам промислових підприємств. Революційний комітет звернувся до населення повіту із закликом взяти участь у боротьбі проти Колчака. У червні 1919 року на повітовому з’їзді Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, який відбувся в Ізяслав і, обрано повітовий виконавчий комітет Рад. Головою його став комуніст К. І. Горлинський. Повітовий комітет партії у той час очолював Л. М. Баранов.

Обстановка в повіті через діяльність куркульських банд залишалася настільки неспокійною, що з 18 липня в Ізяслав і запровадили стан облоги. Насувалася й інша загроза—в серпні 1919 року місто знову захопили петлюрівці. Поблизу його проходила демаркаційна лінія між петлюрівськими та польськими військами. Район Ізяслава був однією з перших територій, що її зайняли війська Пілсудського наприкінці 1919 року. Петлюрівці та польські інтервенти принесли місту повну дезорганізацію господарського життя, єврейські погроми, арешти та безчинства. У ті тяжкі дні більшовики змушені були перейти на підпільне становище, але боротьбу не припиняли. Було налагоджено зв’язок більшовицького комітету з Волинським підпільним губкомом КП(б)У. В місті проводилася організація загонів для боротьби проти окупантів. Інтервенти натрапили на слід підпільників, заарештували сімох членів більшовицького комітету, в т. ч. І. Я. Демчука. Всіх їх було ув’язнено в шепетівській тюрмі. В березні 1920 року військово-польовий суд окупантів засудив їх до розстрілу. Ізяславці свято шанують пам’ять цих відданих борців за владу Рад. Ім’ям мужнього більшовика І. Я. Демчука названо одну з вулиць сучасного міста.

Влітку 1920 року Червона Армія розпочала бої за визволення Поділля від військ польських окупантів і петлюрівців. Бої за Ізяслав вела бригада Г. І. Котовського. Прославлений комбриг так писав про деталі визволення міста: «Давши перепочинок коням, вночі наскочив на м. Ізяславль; після впертого бою вибив ворога з Нового міста. Противник відступив на лівий берег, підірвавши за собою міст… Переслідування неможливо продовжувати, бо ворог засів у т. зв. фортеці». 30 червня котовці вибили окупантів з міста. Остаточно визволено Ізяслав від ворожих військ у другій половині листопада 1920 року.

Першочерговим завданням органів Радянської влади стало подолання господарської розрухи. У доповіді їзяславського повіткому партії від 30 грудня 1920 року зазначалося, що торгівля в місті й повіті зовсім занепала, відчувається гостра нестача гасу, солі, мила тощо.

У перші роки мирного будівництва Ізяслав був повітовим, а з 1923 року — районним центром. У місті перебували відповідні партійні та радянські установи. Протягом 20-х років в Ізяславі існували міська та 2 сільські — Старо- і Новоізяславська Ради (на початку 30-х років вони влилися у міську Раду).
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4510
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2488 раз.
Подякували: 863 раз.
Стать: Жінка

Re: ІЗЯСЛАВ (Ізяславль, Заслав, Заславль Жеслав), місто, Хмельницька область

Повідомлення АннА » 06 червня 2017, 11:58

Частина ІІ
У лютому 1921 року в Ізяславі відбувся повітовий з’їзд Рад, що проходив під знаком «вирішення питань будівництва робітничо-селянської республіки». З’їзд обрав В. І. Леніна своїм почесним головою і надіслав йому вітального листа. Було здійснено ряд заходів, що випливали з принципів непу. В 1923—1924 рр. в районі працювало понад 190 підприємств місцевої промисловості та 163 кустарно-ремісничі майстерні, з них близько 150 діяло у самому Ізяславі. В ці роки тут функціонувало 2 державні, 14 кооперативних і ряд приватних торговельних закладів. Місто було значним торговельним центром, який обслуговував чимало навколишніх сіл.

Протягом січня—листопада 1924 року секретарем Ізяславського райкому комсомолу працював Микола Островський. Це був улюбленець молоді, її ватажок, умілий вихователь і організатор. Під його керівництвом районна організація значно зросла, стала надійним помічником комуністів у вирішенні питань соціалістичного будівництва. Ізяславці шанують пам’ять письменника-більшовика. В центрі сучасного міста стоїть у бронзі полум’яний Островський—Корчагін, зберігається будинок, у якому жив і працював письменник; його ім’я присвоєно середній школі № 2.

У роки громадянської війни населення міста помітно збільшилося, насамперед за рахунок тимчасових переселенців, які рятувалися від голоду, погромів, безчинств банд. 1919 року в Ізяславі налічувалося понад 18 тис. жителів. У відбудовний період кількість населення дещо зменшилася внаслідок посиленого від’їзду його до великих міст. 1923 року в Ізяславі проживало близько 10 тис. чоловік, було 1210 житлових будинків.

Велика увага приділялася питанням кооперування селянських господарств. Перша невелика трудова артіль створена в Ізяславі ще 1924 року. Масова колективізація розгорнулася у 1929—1930 рр. У серпні 1929 року в місті створена артіль «Червона зірка». Наступного року організовано ТСОЗи «Краще життя», «Шлях Жовтня», 1-ї та 2-ї земельних громад. Хід колективізації розглядався на пленумі райкому партії у березні 1931 року. У рішеннях пленуму вказувалося на помилки в колгоспному будівництві, підкреслювалася необхідність класової пильності. У наступні роки ТСОЗи перейшли на Статут сільськогосподарської артілі, відбувалося злиття та укрупнення господарств. У 1941 році в Ізяславі існувало дві артілі: ім. XVIII партз’їзду та «4-й завершальний», до яких вступили всі селяни Ізяслава. У місті працювала МТС, яка обслуговувала колгоспи району. У передвоєнні роки вона мала 43 трактори, 12 комбайнів. МТС і 15 кращих трудівників її були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року. Право на участь у виставці 1939 року здобув і колгосп «4-й завершальний».

Стали до ладу цегельний завод, хлібозавод, друкарня, підприємства харчової промисловості, побутового обслуговування. У ^районі провадилася велика робота щодо заготівлі та обробки деревини, що йшла на будови п’ятирічок. Ще протягом 1924 — 1927 рр. на річці Горині було побудовано невелику гідроелектростанцію потужністю 30 квт. У 30-х роках проведено її реконструкцію, збудовано дизельелектростанцію, їх загальна потужність становила 450 квт. Здійснювалися заходи щодо завершення кооперування ремісників, ліквідації приватної торгівлі. До 1939 року кустарі міста об’єдналися у 7 промислових артілей. Активізувало діяльність споживне товариство, а також установи державної торгівлі.

Розгорнулися роботи з благоустрою міста: впорядкувалися вулиці, прокладалися тротуари, здійснювалося житлове будівництво. 1931 року прокладено першу лінію водопроводу. Вже у перші роки Радянської влади відкрито районну лікарню на 120 ліжок, поліклініку, протитуберкульозний диспансер, аптеку. У 1939—1940 рр. працювало 11 дитячих майданчиків, 4 дитячі садки.

Значні зміни відбулися і в культурному житті міста. 1923 року в Ізяславі діяло 4 школи — дві початкові та дві семирічні. Напередодні війни працювало 3 середні, 2 неповні середні, 1 початкова школи, в яких трудилися 80 учителів, навчалося 1652 учні. В 30-х роках у місті функціонувало кілька культурно-освітніх закладів: міська бібліотека, райсельбуд, робітничий клуб, кінотеатр. Протягом 1919—1923 рр. виходила газета «Вісті» —орган повітового комітету партії; в 30-х роках— газета «За соціалістичне село» (у післявоєнний період—«Соціалістичне село», з травня 1962 року — «Колгоспне життя»). Було збудовано стадіон.

Тяжкі випробування випали на долю жителів міста у роки Великої Вітчизняної війни. 5 липня 1941 року Ізяслав окупували гітлерівці. Місто стало центром комісаріату (округу), тут лютувало гестапо. Гітлерівці знищили понад 16 тис. мирних громадян міста і навколишніх сіл, вивезли до Німеччини понад 1,2 тис. юнаків і дівчат. В околицях Ізяслава фашисти створили концентраційний табір для радянських військовополонених.

Звірства окупантів не похитнули мужності радянських людей, їх безмежної віри у перемогу над ворогом. Ізяславці піднялися на боротьбу проти ворога. Вчитель однієї з шкіл Ізяслава М. П. Машерук та група патріотів, що гуртувалася навколо нього, слухали зведення Радянського інформбюро, друкували та розповсюджували листівки, збирали зброю для партизанів, допомагали молоді уникати мобілізації до Німеччини. Наприкінці 1942 року окупанти заарештували групу підпільників і серед них М. П. Машерука. Мужньо тримався у фашистській катівні Михайло Павлович. Не добившись ніяких відомостей про підпілля, гітлерівські недолюдки стратили М. П. Машерука і 20 його товаришів.

Не лишалися осторонь боротьби навіть діти. Піонерка Аня Сошенська, учениця четвертого класу середньої школи № 1, за завданням брата неодноразово переносила бойові гранати із Старого міста в Нове. Дівчинка кілька разів проходила через міст повз німецького вартового, але одного разу викликала підозру і загинула. Три дні біля мосту на морозі лежало знівечене тіло юної підпільниці, потім фашисти скинули його у річку. Лише навесні тіло Ані Сошенської знайшли рибалки. Земляки свято бережуть світлу пам’ять про героїню. Її ім’ям названо кращі піонерські загони шкіл Ізяслава.

У лютому 1944 року розпочалися бої за визволення Ізяслава, які були яскравим прикладом тісної взаємодії Червоної Армії і партизанських загонів. На початку 1944 року гітлерівці сконцентрували в Ізяславі та Білогородці великі сили, здійснювали звідси напади на навколишні села, спалюючи їх, знищуючи мирних жителів, вивозячи до Німеччини молодь. Підпільний обком і обласний штаб партизанського руху прийняли рішення про розгром ворожого гарнізону в Ізяславі. Штаб виділив для участі в операції 12 загонів (2,3 тис. партизанів) із з’єднань С. А. Олексенка, Ф. С. Кота, А. 3. Одухи. Гітлерівський гарнізон в Ізяславі складався з 1,5 тис. чоловік, артдивізіону самохідних гармат, 8 танків, 2 бронемашини, 6 гармат. Крім того, окупанти одержали підкріплення з військ «СС» на 30 автомашинах.

Бої партизанів за місто розпочалися 16 лютого. До полудня ворог був вибитий з Ізяслава. Та через кілька годин гітлерівці, одержавши нове підкріплення, атакували район Нового міста. Вранці 17 лютого на допомогу партизанам підоспів стрілецький батальйон регулярних радянських військ. Але й фашисти кидали у бій все новій нові резерви. На полі бою з’явилися німецькі танки типу «Тигр». Під їх натиском партизани змушені були відступити до Старого міста. Та вже протягом наступних днів народні месники й червоноармійці повністю очистили місто від гітлерівців. У рядах партизанів безстрашно бився з ворогом 14-річний піонер Валя Котик, уродженець с. Хмелівки Шепетівського району. 17 лютого, в одному з боїв, юний герой був смертельно поранений. Під час боїв за місто фашисти втратили вбитими, пораненими і полоненими 1,4 тис. чоловік, 6 танків, 7 бронемашин, 25 автомашин та іншу техніку, багато боєприпасів і військового майна.

Трудящі міста свято шанують пам’ять тих, хто віддав своє життя за визволення рідної землі. У центрі Ізяслава споруджено величний пам’ятник воїнам Радянської Армії і партизанам, що загинули під час боїв за місто.

Німецько-фашистські окупанти завдали місту величезної шкоди. Вщент були зруйновані господарства двох колгоспів. Сума нанесених їм збитків становила понад 5 млн. крб. Гітлерівці зруйнували приміщення МТС, електростанції, цегельного заводу, три школи, бібліотеку, музей, кінотеатр, 210 житлових будинків.

Широким фронтом розгорнулися відбудовні роботи після закінчення Великої Вітчизняної війни. 9 червня 1945 року райком КП(б)У прийняв постанову про відбудову Ізяслава, яка виділяла у першочергові об’єкти середню школу, дитячий будинок, мости, шляхи тощо. Значна увага приділялася благоустрою вулиць, їх належному санітарному станові. Цю програму трудящі міста в основному виконали до середини 1947 року. Партійні та радянські органи Ізяслава з великою увагою займалися відбудовою промислових підприємств і господарств артілей. 1945 року запрацювали електростанція, райпромкомбінат, дещо пізніше — промислові артілі, МТС, хлібозавод.

Відбудова господарства завершилася у 1950—1951 рр. Відновили діяльність поліклініка, районна лікарня, дві середні та дві неповні середні школи. До 1958 року в місті знаходилася МТС, колектив її працівників у 1957 році був відзначений як кращий в області. В 1958 році після реорганізації МТС в Ізяславі створено PTC, а згодом об’єднання «Сільгосптехніки», що забезпечувало роботу численного парку машин навколишніх колгоспів.

У післявоєнні роки далі відбувалося організаційно-господарське зміцнення колгоспів Ізяслава. 1958 року здійснено реорганізацію приміського господарства: створено радгосп та великий колгосп. Радгосп за кілька років перетворився на велике високомеханізоване підприємство, яке спеціалізується на відгодівлі худоби. Обсяг здійсненої радгоспом у 1969 році роботи щодо заготівлі та промислової відгодівлі худоби обчислюється сумою понад 3,2 млн. карбованців.

За колгоспом закріплено близько 3, 8 тис. га сільськогосподарських угідь. Господарство оснащене сучасною технікою, воно спеціалізується на відгодівлі свиней. Разом з тим, досягнуто значних успіхів у вирощуванні зернових і кормових культур, цукрових буряків, молочному тваринництві. Приміський колгосп на кінець 60-х років подолав відставання і тепер іде в числі кращих у районі. З року в рік зростають грошові прибутки.

. Післявоєнні п’ятирічки в житті міста були новим етапом промислового розвитку. Після завершення відбудови підприємств здійснюється їх дальше розширення та оснащення новою технікою. Так, у 1956 році на реконструкцію маслозаводу витрачено 109 тис. крб. Низку невеликих підприємств об’єднано на початку 50-х років у райпромкомбінат. В його цехах виробляються будівельні матеріали (цегла, черепиця), виконуються столярні, теслярські роботи, первинна обробка лісоматеріалів, відкрито цех для виготовлення гармоній. Дрібні підприємства харчової промисловості об’єднані в харчокомбінат. За десятиріччя (1954—1964 рр.) обсяг промислового виробництва в місті збільшився у 2,7 раза, зріс рівень механізації виробничих процесів.

До 1968 року на базі цехів райпромкомбінату виросли підприємства: меблева фабрика, цегельний завод, фабрика музичних інструментів. Хлібозавод, підприємства побутового обслуговування задовольняють потреби не лише мешканців Ізяслава, але й багатьох навколишніх сіл. Районне об’єднання «Сільгосптехніки» виконує ремонт машинного парку колгоспів. На підприємствах міста в 1970 році було зайнято 2,9 тис. робітників та інженерно-технічних працівників.

У місті діє трансформаторна підстанція Добротвірської енергосистеми, що забезпечує електропостачання міста й сіл району. В Ізяславі швидко зростає споживання електроенергії як для промисловості, так і для побутових потреб. 1967 року щомісячне споживання електроенергії в середньому становило понад 400 тис. квт.-годин.

Ізяслав має розвинутий транспорт. Автобусна станція забезпечує зв’язок з Хмельницьким, Шепетівкою, Острогом та 34 навколишніми селами. Споруджено нову залізничну станцію, що значно розширило пасажирські та вантажні перевозки. Існує авіазв’язок Ізяслава з обласним центром. Налагоджено й роботу внутріміського транспорту: 5 автобусних маршрутів зв’язують між собою райони міста.

В Ізяславі інтенсивно розвивається державна й кооперативна торгівля. На початку 1970 року в місті налічувалося 12 підприємств громадського харчування, понад 40 магазинів, складів, ларків тощо. Торговельна мережа обслуговує не лише населення міста, а й села району. Ще у 50-х роках райспоживспілка запровадила таку форму торгівлі, як автокрамниці.

Здійснено великі роботи щодо впорядкування міста. Стародавній Ізяслав у цьому відношенні невпізнанний. Відбувається розширення міста — незабаром воно повністю зіллється з робітничим селищем цукровиків Клембівкою. Побудовано 9 багатоповерхових будинків на 197 квартир, готель, будинок пошти і телеграфу, універмаг, кінотеатр, комбінат побутового обслуговування, розширено водопровід. Широко провадиться індивідуальне житлове будівництво. Протягом 1965—1970 рр. міськими забудовниками споруджено 387 будинків загальною площею близько 14 тис. кв. м. Вони зручні і красиві, з певними індивідуальними рисами архітектури, що прикрашає місто. Вулиці міста і тротуари заасфальтовані, озеленені. Є в місті великий парк. Все це робить Ізяслав затишним, впорядкованим, красивим, одним з кращих районних центрів області.

Порівняно з довоєнним часом набагато зросло і поліпшилося медичне обслуговування населення. Тепер в Ізяславі є районна лікарня на 250 ліжок, протитуберкульозний диспансер на 45 ліжок, рентгенологічний кабінет, поліклініка, стоматологічна поліклініка, дитяча консультація, медичні пункти на кількох підприємствах, аптеки. В системі охорони здоров’я працює 322 медичні працівники, з них 46 лікарів. Діяльність їх спрямована на здійснення санітарно-епідеміологічних заходів та на лікувально-профілактичну допомогу населенню. Складовою частиною цих заходів є розвиток фізкультури й спорту. В центрі міста споруджено добре обладнаний стадіон. Спортивні товариства «Спартак» і «Авангард» об’єднують понад 1500 членів. Лише за 1967 рік підготовлено 223 спортсмени всіх розрядів та понад 200 значкістів ГПО.

Сучасний Ізяслав — значний культурний центр області. В місті працюють 10 загальноосвітніх шкіл, в тому числі 2 середні, середня школа робітничої молоді, спеціалізована школа-інтернат. На кінець 1970 року в школах навчалося понад 2,3 тис. учнів, працювало 182 учителі. У місті здійснюється підготовка до впровадження обов’язкової середньої освіти. Випускники ізяславських шкіл навчаються у вищих і середніх навчальних закладах багатьох міст нашої країни. За багаторічну плідну працю вчительці Г. Т. Квасовській присвоєно звання заслуженого вчителя УРСР, а заступника директора з навчально-виховної роботи В. Т. Денисюка нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. В Ізяславі народився радянський літературознавець професор Г. М. Гай.

До послуг жителів міста широкоекранний кінотеатр, будинок культури із залом на 620 місць, при якому працюють гуртки художньої самодіяльності. Естрадному оркестру будинку культури присвоєно звання народного, а духовому — звання заслуженого оркестру УРСР. За хорошу організацію культурно-освітньої роботи в місті С. її. Каленичина удостоєно звання заслуженого працівника культури УРСР. В Ізяславі працюють бібліотека для дорослих, будівництво приміщення якої нещодавно завершено, а також для дітей та юнацтва, кілька відомчих і профспілкових бібліотек, їхні фонди досягають 100 тис. примірників. З року врік збільшується кількість читачів. Про зростання культурних запитів населення свідчить і передплата періодичної преси. Так, у 1970 році передплата на кожну 1000 жителів міста становила 1220 газет і журналів. Всі будинки міста радіофіковані, працює телевізійний ретранслятор.

Місто перетворилося на значний центр громадсько-політичного життя. На всіх підприємствах та в установах його є первинні партійні організації, що спрямовують зусилля трудящих на виконання завдань комуністичного будівництва. Керівництво господарським і культурним будівництвом здійснює міська Рада депутатів трудящих. До участі в роботі Ради, зокрема її комісій, на громадських засадах залучаються робітники підприємств, колгоспники з приміського господарства, лікарі, вчителі, службовці. Трудящі Ізяслава змагаються з трудящими м. Сосновська Тамбовської області. Відбувається систематичний обмін делегаціями, вивчається передовий досвід кращих виробничих колективів.

Творча праця трудящих Ізяслава належно оцінюється. З нагоди 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції техніку-шляховику міста П. М. Правдивому присвоєно звання заслуженого шляховика УРСР. Орденом Леніна нагороджено тракториста «Сільгосптехніки» І. Д. Пшоняка, орденом Трудового Червоного Прапора — колишнього секретаря райкому партії М. С. Торгова, медалями «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку» —18 працівників різних ділянок господарського і культурного будівництва. До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна районне об’єднання «Сільгосптехніки» за виробничі успіхи нагороджено ювілейною Почесною грамотою ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради.

Стародавня легенда розповідає, що десь під Ізяславом заховано зачаровані скарби незліченні і, щоб їх здобути, треба рішуче, під керівництвом сміливця, незважаючи на труднощі, провадити пошуки. Трудящі Ізяслава по-своєму реалізували цю думку. Під проводом Комуністичної партії, долаючи перепони, вони знайшли справжній скарб — радісне соціалістичне сьогодення і світле комуністичне майбуття свого міста.

Л. А. КОВАЛЕНКО
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 169
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Подякував (-ла): 19 раз.
Подякували: 38 раз.

Re: ІЗЯСЛАВ (Ізяславль, Заслав, Заславль Жеслав), місто, Хмельницька область

Повідомлення Ярина » 08 червня 2017, 12:35

phpBB [video]

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4510
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2488 раз.
Подякували: 863 раз.
Стать: Жінка

Re: ІЗЯСЛАВ (Ізяславль, Заслав, Заславль Жеслав), місто, Хмельницька область

Повідомлення АннА » 28 листопада 2019, 14:13

ЗАСЛАВ або ЗАСЛАВЕЦЬ, ЖАСЛАВ і ЖОСЛАВЛЬ, ЖЕСЛАВ, місто в південно-східній частині Волині, в степовій околиці, якої висота доходить до 300 м. на.п.м. Місто положене над обидвома боками ріки Горині, яка ділить його на — „Старе місто" і „Нове місто". В самому місті й околиці впадають тут до Горині рр. Понора, Су-шань, Гуска, Цвітуха (від сходу) і Ікопоть (від півдня). Старе місто положене на високому урвистому березі Горині.
Археологічні досліди проф. В. Антоновича, С. Л. Ра-дзиминського як і пізніше, у самому місті і його околицях свідчать за тим, що постання цієї старої оселі і укріпленого города треба шукати ще у домонгольському періоді нашої історії і передісторії. Колонізацію півдн. схід. Волині, а в тому і околиці м. Заслава, на підставі переважно випадкових знахідок і декотрих розкопаних курганів (С. Радзимінський) можемо віднести до часів неоліту, бронзової доби, черняхівської культури і раннього середньовіччя. При побіжному навіть погляді на археологічну карту Волині, в цій її частині, над р. Горинню вражає якась ніби етнічна пустка, однак це явище легко пояснити передовсім віддаленням Заславщини від універсальних і наукових центрів і що з того виникає браком в цьому терені археологічних дослідів і розкопок.
Однак, як фізіографічні, так кліматичні та економічні умовини тут, на степових чорноземах, при багатстві водних ресурсів мусіли сприяти розвиткові спочатку випа-сово-годовляного господарства, а згодом рільництва. Потверджує це наявність в околицях м. 3., як в долині р. Горині так і її приток: Понори, Сушані, Гуски, Цвітухи і Ікопоті, численних городищ, курганів, могил і окремих археологічних знахідок, які свідчать про те, що околиці ці були вже в найдавніших часах досить густо заселені. Недивлячись однак, що писані згадки про 3. розпочинаються писаною історичною згадкою з 1386 р., коли то цей замок і місто були вже резиденцією кн. Острозьких і Збаразьких, то однак тільки археологічні розкопки і досліди зможуть відхилити заслону ще старої минувшини цього міста, коли то 3. міг входити до первісних племенних державних організацій, а пізніше до великої київської держави.
Старі городища над горішньою течією Горині, в тому останки старих укріплень Заслава не були до 1914 р. дослідженими. У самому 3. ще й тепер можна бачити руїни старого замку на високій горі над р. Горинню, авт. зв. „Новому місті", від сторони річки, видніють старі стрільниці (амбризури), частина камінного валу і глибокі льохи. Старий замок кн. Острозьких і Заславських на протязі століть був часто перебудовуваний. Первісно могло бути тут старе городище Заслава домонгольського періоду, а пізніше зі зростом новіших вимог і військової тактики постав там тяжкий, в свойому стилі середньовічний оборонний замок в 15 ст. (Беручи під увагу прототип такого замку можемо з цілою певністю прийняти, що перший Заславський замок був збудований в готицькому стилі, так як то бачимо в Луцьку, Крем'янці, Тайщрах, Зилені, Литовежі і т.п.).
В середині самого замку до кінця 19 ст. в великих його залях і кімнатах переховувалося багато пам'яток старини і об'єктів малярства, серед яких переважали родинні портрети кн. Сангушків, Заславських і Острозьких (часом фламанського письма) і портрети достойних українських гетьманів. В цих оборонних приміщеннях знаходили собі притулок околишні землянки і шляхта під час татарських нападів і воєн. Там часто з'їздилася шляхта, щоб побавитись, почути цікавих речей, відбувалися хорові і музичні імпрези. З них улюбленою імпрезою був оркестр українських народних тарбаністів і хору. Ще у кінці 19 ст. і на початку 20 ст. селяни і шляхта охоче співали пісні Григорія Відорта, який народився на Волині у 1764 р. і як артист-співак перебував при магнацьких дворах Сангушків і Ревуцьких. Пісні його відзначалися глибокою любов'ю до рідного краю.
В палаці на замку, який побудували вже Сангушки, переховували старі документи, звезені сюди Сангушками не тільки з цілої Волині і Полісся, але також українських етнографічних земель Галичини і Польщі. При перенесенні резиденції кн. Сангушків зі старого Заславського замку до нової резиденції в Славуті, архів цей упорядковано і ще перед 1914 роком видано три томи документів, починаючи від 1284-1366 рр. до 1506 р. Крім старого замку кн. Сангушків в Заславі звертав на себе увагу мурований „лямус" — комора, або стара скарбниця, що стояла на високій горі в центрі Заслава. Крім цих пам'яток старої архітектури ще в другій половині 16 ст. було збудовано під егідою княгині Настасії Юр'ївни Гольшинської жіночий манастир, про існування якого довідуємося зі вступу до відомої „Пересопницької Евангелії" з 1561 р., коли кн. Настасія була тут егуменею — цього манастиря. До залишків руїн, неіснуючих віддавна оборонних будівель м. Заслава можна зарахувати виступаючі як у самому місті, так і на його переферіях грубі камінні фундаменти.
Перші певні документальні згадки про 3. маємо з 1386 р. Є то потверджуючі грамоти польського короля Владислава Ягелли і великого литовського князя Вітовта, які підтверджують існуючий ще перед цим юридичним актом стан речей — "Status quo antę" — права князя волинського Федора Острозького, на його володіння ще перед смертю вел. кн. Дмитра Любарта. Князю Федору Острозькому, крім потверджень на волость його батька Данила Острозького, надаються ще міста — Корець, Заслав (або Зослав), Клопотин, Іванин, Христович, Красне, Крупу і т.д. з тим, що кн. Острозькі служили короні як колись служили вел. князю у Володимирі Любарту. Чотири роки по цьому акті (Арх. кн. Сангушків, т. І, ст. 6-7, Львів, 1887 р.) в 1390 р. кн. Феодор Острозький знову отримує підтверджуючу грамоту на ці місцевості — Остріг, Заслав, зі всіма селами (Архів кн. Сангушків, т. І, ст. 11).
Князі Острозькі, отримуючи підтвердження на ці міста і села, звернули особливу увагу на зміцнення погранич-них зі степом городів Острога і Заслава. Правдоподібно, що син кн. Феодора — Василь, зміцнив тоді Заславський замок, будуючи над р. Горинню і ЇЇ притоками, в місті від природи обороннім і збудував новий на місці старого зруйнованого в 13 ст. ранньо-середньовічного оборонного городища.
В 1448 р
уділ Острозьких князів отримав старший син Феодора — Іван, а Заслав і заславський уділ дістався князю Юрію, який хоча походив з роду кн. Острозьких, був уже протопластом кн. Заславських, або Жославських. Дальших обдарувань волинських князів доконував вел. кн. Лев Свидригайло, а ще перед тим вел. кн. Вітолд надав в 1401 р. княгині Гандзі (Агафії), жінці кн. Василя Острозького кілька замків і сіл. В 1466 р. кн. Юрій Заславський титулував себе „князем Юрієм Жеславським", а в грамотах 1506 р. князь Юрій виступає проти короля в змові з віденським воєводою Гаштольдом, маючи намір посадити на литовському пристолі кн. Київського і Слуць-кого Семена Олєльновича. По смерті князя Юрія залишилось двох синів — Андрій й Іван, з котрих перший помер безпотомно, усиновлюючи свого братчина Іллю Костянтина Острозького і переказуючи йому одну третину своїх родинних маєтків (Архів Сангушків, т. III, ст. 201, 202). Князь Іван, син Юрія Заславського, мав сина Кузьму (Арх. Сангушків, т. IV, ст. 450). Був то князь молодий, енергійний і хоробрий, про якого згадується, що від 1506 р. до 1507 був він у московському полоні. В 1528 р. князь Іван вже не жив, а жінка його, княгиня Олена, що мала синів: Федора, Богдана, Кузьму й Михайла, висилала зі Збаража для загальної оборони держави 29 кінних військових людей. З цих нащадків кн. Івана кн. Михайло Заславський, який своєю хоробрістю відзначився в боях з татарами і турками, знайшов собі несподівану смерть — загинув, їдучи кінно, від несподіваного пострілу власної вогнепальної зброї.
Крім князів Заславських, що відзначилися хоробрістю на полях воєн, були серед них такі, що присвятили своє життя науці і освіті. До таких належав кн. Олександер Заславський, який дванадцять літ перебував за кордоном, студіюючи в академіях Німеччини, Нідерляндії, Франції і побував майже у всіх краях Західньої Европи. В 1605 р. по повороті на батьківщину, було призначено його волинським каштеляном, в 1613 р. брацлавським воєводою, а в 1628 р. київським воєводою. Належачи до магнатської верстви, побувавши за кордоном, ще більше відірвався він від свого народу, заангажувався навіть в релігійну боротьбу, виступаючи проти православія. З того часу відома
його промова, яку він виголосив у Львові до православних владик України.
Останнім православним з Заславських князів був Іван, син кн. Івана і внук кн. Кузьми. Він перший з цього княжого волинського роду покинув в 1594 р. віру своїх батьків і свого народу і перейшов на католицизм. Ще рік перед цим актом зради кн. Івана підписав він інвентар Мілицького православного манастиря на Ковельщині (Архів Ю.З.Р., ч. 1, т. І, ст. 371). Як фанатичний неофіт посвятився він будові костьолів і католицьких манастирів на Волині, а в самому Заславі збудував в 1599 р. Бернардинський манастир і при ньому костьол св. Михайла. Під час переходу на нову віру князь Іван прийняв ім'я Януша і був очевидно обдарований як високими державними становищами, так і титулами: житомирським і переяславським старостою, каптуровим суддею волинського воєвідства (каптурові судді вибиралися на час безкоролів'я й усі піддані у знак жалоби мусіли одягати каптур). Крім того отримав він титул графа тарнавського і каштеляна краківського. По його смерти поховано його в тарнов-ському катедральному костелі, а над його гробом поставлено величезний, роботи голляндських майстрів, мрамор-ний пам'ятник, який дотепер можна оглядати в Тарнові (у Краківському воєвідстві).
Наслідуючи своїх дідів і прадідів кн. Острозький і Збаразький, військової і адміністративної здібності, Іван Януш виявив у цьому напрямі значні успіхи, як то в боях з турками під Збаражем (1589 р.), під Цецорою (1620). Однак і він відданий магнатсько-шляхетській Польщі, не вміє бачити страшних кривд, які робляться всьому українському народові і всю небезпеку, яка з цього виникає, передовсім для князів магнатів в Україні. В 1607 р. приєднався однак до т. зв. „Інструкції Київської і Волинської" до варшавського сейму. Під цією інструкцією, яка мала за мету боронити прав українського народу, фігурує підпис: — „Януш з Острога, Заславський воєвода волинський" (Архів ч. 2, т. І, ст. 81, 66). Там же бачимо підпис його сина Олександра. Підпис Януша бачимо також і на інших документах до польського сейму в обороні прав українського народу (1616 р.). В 1682 р., по вимерті роду Заславських-Острозьких, величезні лятифундії цих волинських князів перейшли (по жіночій лінії) до кн. Сангуш-ків. В 1774 р. заславське кн. було поділене і м. Заслав отримав кн. Януш Сангушко, волинський воєвода (Отецький Т., Волинь, т. І, ст. 309-318, Львів, 1864 р.). Не дивлячись на те, що як кн. Заславський або Жесловський і їх родинне місто Заслав від 14 аж до 17 ст. часто з'являються на історичній арені не тільки Волині, але цілої України, Польщі і Литви, історія цього укріпленого міста і замку опрацьована дуже побіжно. Місто положене на південно-східній границі Волині і степу, виставлене на безперестанні майже щорічні татарські напади, які часто обертали його в руїну, великим зусиллям як князів Заславських, так і міщан і ремісників знову неустанно відбудовувалося і оживало.
Визвольні війни українського народу в 16 і 17 ст. з польськими загарбниками і своїми ренегатами також дуже некорисно відбивалося на його архітектурному і економічному розвиткові. Мало помагали князі надання і привілеї різного роду. До найбільш несподіваного і кривавого татарського нападу можемо зарахувати напад в 1491 р. Заволжанської татарської орди. Напад цей відзначився великими матеріяльними і людськими втратами, але й сама орда була тяжко побита під мурами Заслава кн. Семеном Юр'євичем Гальшанським (Київський літопис). В 1577 р. Януш Збаразький, воєвода брацлавський змусив татарів занехати облогу Острога і, дігнавши їх коло Заслава, побив тут „на голову"
і відібрав полон. Однак місто і околиці були міцно попалені.
Сильний оборонний замок, до якого розбивалися татарські напади, однак не встояв перед військами Богдана Хмельницького в 1643 р., коли 4,000 козаків під проводом самого гетьмана, здобули замок, при чому, під час боїв, згоріла половина міста. Два роки пізніше полковник Донець старався опанувати замок, але безуспішно.
Місто ще не видвигнулось з воєнних знищень, як в 1684 р. Султан Мурадін на чолі 24,000 орди несподівано напав на 3., але занехав спроби його здобуття. З огляду на часті війни і напади, руйновання і палення містечок і сіл, міщани, купці і ремісники або розбігалися зі зруйнованих міст, або з загрозою для життя відбудовували свої міста наново. Облоги краще переносив Заславський оборонний замок, в якому пізніше був побудований кн. Сангушком оборонний палац. В цьому замку, а пізніше й в палаці часто гостювали такі гості як: князі, гетьмани, російський цар Петро І, який з Заслава провадив переговори з польським королем Станиславом Августом в справі війни з Турцією. В 1780 році особистим гостем кн. Сангушки був австрійський Імператор Йосип II, коли їхав, щоб зустрінутися в Києві з царицею Катериною II і врешті в 1781 р. був там, як особистий гість кн. Сангушки, останній польський король Станіслав Понятовський. По третьому поділі Польщі, 3. зроблено столицею т. зв. „Іза-славського Намісництва", яке тоді складалося з 15 адміністраційних округів. Намісництво пізніше перенесено до Житомира, а Волинь, яка тоді увійшла до житомирського намісництва, отримала назву — Волинської губернії.
В 1794 р. до Заслава на якийсь час було перенесено широковідомі в Польщі „Лубенські Контракти", які на короткий час трохи оживили місто, але внедовзі перенесено їх до Києва. В 1885 р. за переписом в м. 3. і повіті (разом) було 71 фабрик, які затруднювали 2,415 робітників, з річною продукцією 2,740,582 роб., 2 фабрики сукна, свічкова фабрика, 8 ґуралень, 4 бровари, 5 паперових фабрик, 5 смолярень, 3 тартаки, 11 цегелень, 6 вапняних печей, 1 фабрика машин, 1 фабрика хемічних виробів. . В самому ж місті 3. в цьому ж році було 1,996 будівель (з них 198 мурованих і 1,798 дерев'яних), в тому 1,102 житлові, 4 церкви (з них дві мурованих), два муровані костьоли, 1 манастир, дві каплиці (муровані). Крім того, було там тоді 10,229 жителів, в тому 2,267 українців, 997 поляків, 24 прот. і 6,530 жидів. За суспільним поділом в місті 3. було 102 купців, 7,125 міщан, 2,229 селян і 82 чужинців. В тому ремісників 426, з них майстрів 337, 12 промислових варстатів, в яких працювало 71 робітників і продукували річно на 9.915. (1 гарбарня, 2 фабрики свічок, 2 оліярні, 2 ткацькі варстати, 1 фабрика залізних і мідяних відливів), фабрика ця затруднювала ЗО робітників (прод. 4,750 руб). Крім того були ще в 3. фабрики кафлів, 2 цегельні і 1 вапнярка.
Костьоли (три) відзначалися своїм багатством і збіркою рідкісних образів, з яких згадуємо тут бодай образ пензля Лєліо Орсі — „Хрест Христа". Там же в костьолах (і залях) численні родинні портрети кн. Сангушків, з них багато фламандських і інших західньо-европейських майстрів.
На особливості заслуговувала велика і стара бібліотека, в якій переховувалися книжки з Острога і закритого в 19 ст. бернардинського манастиря в Дубні. Ця збірка книжок нараховувала понад 5,000 томів, при чому було тут багато т. зв. „білих круків". В заславському архіві, переховувалися також родинні архіви Сангушків, Острозьких, Заславських, Корецьких та ін. Документи згромаджені в Заславському замку, що відносилися до 12-17 ст.ст., крім родинних документів, були там документи, які відносяться до бурхливих часів визвольної боротьби українського народу, земельні і міські акти й інші. За переписом 1911 р. в м. Заславі було 14,593 жителів, з яких 7,103 українців православних, біля 1,200 поляків і 6,300 жидів.

В місті були: Повітова Заславська управа, повітове земське зібрання, маршал дворянства, дворянська опіка, поліцейське повітове управління, жандармське управління, повітовий військовий уряд, з'їзд мирових суддів, мировий посередник (2), волосне управління, поштово-телеграфічна кантора, в'язниця, міська управа, міщанська управа, Бернардинський манастир, інспекторат народних шкіл, приватна жіноча гімназія, міська школа від 1869 р., 2 притулки, 3 аптеки, 1 бібліотека, 6 лікарів, 1 вет-лікарня, 5 гостинниць і понад 50 крамниць, вапнярня, 2 кредитові товариства, водяний млин (112,000 пуд. річного перемолу), фабрика сільсько-господарських машин, 1 кіно, 2 фотографи, фабрика відливів, щомісячні ярмарки.
Обшир Заславського пов. займав 3,055.2 квадр. верст. В 1911 р. в Заславському повіті (без міста) було українців — 90,936 мужчин і 88,987 жінок, поляків католиків — 14,309 мужчин і 14,109 жінок, протестантів (німців і чехів) — 866 мужч. і стільки жінок, баптистів — 120 мужч. і 98 жінок, жидів — 12,731 мужч. і 12,375 жинок.
Обшир повіту рівнявся 630,000 моргів, з чого державної (казьонної) землі було 4,600 дес, до православного духовенства належало 10,700 дес, до німців колоністів 3,400 дес, до чиншовників 5,200 дес, до селян переважно українців 310,000 дес, а до великої зем. власности 280,000 дес, з яких 40,000 належало до росіян, а 240,000 до поляків.
Велика польська власність в Заславському пов. належала переважно до двох магнатських родин: Романа Сан-гушки зі Славути — 65,213 дес. і до гр. Юзефа Потоць-кого з Антонин — 24,402 дес Величезні простори лісів належали переважно до кн. Р. Сангушки.
Джерело-О.Цинкаловський "Стара Волинь і Волинське Полісся" (від найдавніших часів до 1914 року)
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера И-І-Ї-Й

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Bing [Bot], Google [Bot]