УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу за прізвищем, за місцем проживання, пошук в архівах, та багато іншого. Приєднуйтесь

КАМ'ЯНСЬКЕ (Дніпродзержи́нськ), місто, Дніпропетровська обл, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Аватар користувача
 
Повідомлень: 5551
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2711 раз.
Подякували: 1057 раз.
Стать: Жінка

КАМ'ЯНСЬКЕ (Дніпродзержи́нськ), місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА » 01 листопада 2016, 19:08

Село Кам'янське.jpg
Кам'янське́ (Дніпродзержи́нськ) (до 1936 — Кам’янське) — місто обласного підпорядкування Дніпропетровської обл. Розташов. на обох берегах Дніпра, за 35 км від Дніпропетровська. Залізничний вузол. Нас. 273,7 тис. осіб (2001).
Місцевість, в якій розташов. Д., заселена ще за доби раннього палеоліту. За доби Київської Русі через тер. сучасного міста проходив водний шлях «із варягів у греки», пізніше тут була переправа через Дніпро. Спустошена татаро-монголами місцевість поступово перетворилася на ч. Дикого поля. У 16—17 ст. ця тер. ввійшла до складу Вольностей Війська Запорозького низового. На серед. 18 ст. тут уже існували поселення Романкове, Карнаухівка та Тритузне. Поряд з ними виник зимівник козака Камеона.
Перша згадка про поселення Кам’янське у складі Кодацької паланки належить до 1750. Тут мешкали колиш. козаки, які стали хліборобами й ремісниками. Після зруйнування Запорозької Січі ця тер. увійшла до складу Слов’янської пров. Саксаганського (Новокодацького) пов. Новоросійської губ. 1784 с-ще було зараховано до розряду казенних (держ.) поселень. Від 1802 перебувало в складі Катериносл. пов. Катеринославської губернії.
На поч. 80-х рр. 19 ст., із буд-вом залізниці, яка проходила поблизу с-ща і з’єднувала Донбас із Криворіжжям, відбувається пром. піднесення Кам’янського. 1887 акціонерне Південноросійське Дніпровське металургійне товариство розпочало тут буд-во найбільшого на той час металургійного з-ду. Першу домну запущено 1889. Крім металургійного з-ду, було побудовано багато невеликих підпр-в, майстерень, друкарень. Населення Кам’янського 1896 збільшилося до 19 тис. осіб, а 1917 становило вже 63 тис. осіб.
У 20 ст. з розвитком пром. буд-ва центр Кам’янського стає містом (1917), а його околиці існують як окремі села. 1929 обидві частини поселення були об’єднані, чисельність мешканців становила 45 тис. осіб. Од 1932 — місто у складі Дніпроп. обл. У лют. 1936 перейм. на Д. У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 від 22 серп. 1941 по 25 жовт. 1943 Д. був окупований гітлерівцями.
1970 нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Нині Д. — багатогалузевий індустріальний центр. Провідні галузі пром-сті — металургійна, маш.-буд., коксохім., буд. мате-ріалів.
Уродженцем міста був партійний і державний діяч доби СРСР Л.Брежнєв.
Пам’ятка арх-ри — Свято-Миколаївський собор (1894).
http://history.org.ua/?termin=Dniprodzerzhynsk

Каменское (Днепродзержинск), город, Днепропетровская обл, Украина
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 5551
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2711 раз.
Подякували: 1057 раз.
Стать: Жінка

Re: КАМ'ЯНСЬКЕ (Дніпродзержи́нськ), місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА » 03 січня 2018, 22:25

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Дніпродзержинськ (до 1936 року — Кам’янське)— місто обласного підпорядкування, розташоване на правому березі Дніпра, за 35 км на захід від І Дніпропетровська. Населення — 227,9 тис. чоловік.

Поблизу міста проходить автострада Київ—Дніпропетровськ—Донецьк. Через нього пролягають шляхи до Дніпропетровська, Верхівцевого, Верхньодніпровська та Криничок, а також нова магістраль через греблю ГЕС до сіл Лівобережжя.

Дніпродзержинськ є значним залізничним вузлом Придніпровської залізниці (має товарні станції — Баглій, Дніпродзержинськ, «Правда» і Тритузна). Через нього проходять дві одноколійні електрифіковані залізниці Сухачівка — «Правда» і Воскобойня—Дніпродзержинськ.

Через Дніпродзержинський порт на Дніпрі здійснюються значні вантажні та пасажирські перевезення.

Місто поділяється на три адміністративні райони — Дніпровський, Заводський і Баглійський (названий на честь видатного борця за владу Рад на Катеринославщині — Г. М. Баглія).

Місцевість, де тепер розташоване місто, була заселена ще в період раннього палеоліту (понад 100—40 тис. років тому).

Перші згадки в історичних документах про село Кам’янське датуються 1750 роком. Заснували його, як і сусідні села — Романкове, Тритузне, Карнаухівку та інші,— запорізькі козаки, які більше як 200 років тому розселилися по обох берегах Дніпра. Гадають, що назви цих сіл походять від прізвищ перших поселенців — козаків Каміона, Трейтуза та Карнауха.

За часів існування Нової Січі Кам’янське входило до складу Кодацької паланки. Більшість його населення становили тоді козаки. Поглиблення соціальної нерівності між рядовими козаками і старшиною призводило до більш широкого використання найманої праці в господарствах заможного козацтва. З’являються такі групи населення, як посполиті і підсусідки.

За даними перепису 1782 року в селі налічувалось близько тисячі жителів. Переважна більшість їх перебувала на становищі державних селян. Із загальної маси мешканців виділялися землевласники, представники місцевої адміністрації, духівництво, торговці.

Відірване від головних торговельних шляхів і основних промислових районів, Кам’янське розвивалося надто повільно. За ціле століття його населення зросло лише вдвоє і в 1887 році становило 2 тис. чоловік.

Бурхливий розвиток села почався наприкінці XIX століття, після спорудження Катерининської залізниці. У 1887 році Південно-Російське Дніпровське металургійне товариство розпочало тут будівництво металургійного заводу. Акціонерами його були бельгійські, польські та французькі капіталісти. Під час будівництва сюди прибуло багато кваліфікованих робітників з металургійних заводів Польщі та Росії.

Уже наприкінці березня 1888 року 2,5 тис. робітників, які працювали на будівництві, застрайкували, вимагаючи поліпшення умов праці. Рота солдат, що прибула з Катеринослава, силою зброї примусила їх стати до роботи. Але все ж будівельники домоглися деякого успіху: частину їхніх вимог адміністрація задовольнила.

17 лютого 1889 року була введена в дію перша доменна піч заводу, почали працювати також деякі цехи. На кінець цього року на заводі виробили 56,0 тис. тонн чавуну, 37,5 тис. тонн сталі, 33,3 тис. тонн прокату.

Проте, хоч підприємство діяло далеко не на всю виробничу потужність, його власники одержали 5 проц. прибутку від усієї суми вкладеного капіталу.

Високих прибутків капіталісти домагалися шляхом неймовірної експлуатації робітників. Зокрема, робочий день на заводі тривав 10—12 годин. Майже всі трудомісткі процеси виконувалися вручну. Ніяких правил безпеки праці в цехах не дотримували. Тільки у 1889—1890 рр. дістали травми 18,7 проц. робітників, а у 1897—1898 рр.— 23,7 процента. Та це не хвилювало хазяїв заводу. Кількість тих, хто шукав роботу у Кам’янському, набагато перевищувала попит на робочу силу. Основним резервом її було трудяще селянство, що в пореформені часи швидко розорялося і поповнювало ряди міського пролетаріату.

В 1898 році з 798 селянських дворів 207 або зовсім не мали орної землі, або мали її менше трьох десятин. Майже у третини господарств не було сільськогосподарського реманенту, а в 97 селянських дворів — ніякої худоби. Більшість місцевих робітників, працюючи на підприємствах, ще не поривали з сільським господарством.

У Кам’янське, шукаючи роботи, йшли розорені селяни з інших українських сіл, а також з центральних губерній Росії, Білорусії, Польщі. За рахунок припливу робітників швидко збільшувалась кількість населення. У своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії» В. І. Ленін вказував, що на Кам’янському заводі Дніпровського товариства з 1887 по 1896 рік воно зросло від 2000 до 18 000 чоловік.

З ростом населення в Кам’янському виникали й дрібні приватні підприємства: млини, хлібопекарні та невеликі майстерні. Різні верстви населення селилися у різних частинах міста. Кращими були Верхня і Нижня колонії, де у зручних, впорядкованих квартирах жили начальники цехів, інженери, майстри та високооплачувана частина службовців. Тут були озеленені вулиці, проведене електричне освітлення. Робітники тулилися в бідних халупах на брудних, невпорядкованих і неосвітлюваних вулицях поблизу заводу. Щороку вони терпіли від повені. Хлібороби Кам’янського жили в південній частині села.

Центральною була в той час у Кам’янському Церковна вулиця (тепер Першотравнева), в кінці якої стояла дерев’яна церква, в центрі — казенна винна крамничка та пивна, а ближче до заводу — шинок, які відбирали в робітників останні копійки.

Перший медичний заклад села — заводська лікарня — відкрився у 1889 році. У 1904 році вона мала до 75 ліжок.

У 1910 році тяжка епідемія холери охопила значну територію південних губерній країни. Велику смертність викликала ця жахлива хвороба протягом літа. Чимало сімей робітників втратило своїх годувальників, сотні дітей осиротіли. Питання про допомогу дітям — при повній байдужості властей — було розв’язане робітниками заводу, які утворили шляхом щомісячних відрахувань грошовий фонд для будівництва 2 будинків-притулків і утримання сиріт. До складу правління благодійного товариства входили робітники: І. М. Бесєдов, І. В. Ніш Т. А. Циферов, В. Є. Кожушко та М. Я. Слайковський. Трое з них були більшовиками.

Не дбали місцеві власті і про підвищення культури біднішої частини населення. У 1900 році в Кам’янському організовано Народну аудиторію з бібліотекою, де час від часу проводилися лекції і бесіди на різні вірнопідданські та релігійні теми. При аудиторії було два самодіяльні колективи любителів театрального мистецтва. Тоді ж відкрили земську бібліотеку, в якій налічувалось кількасот книг. Відвідувало її до 50 читачів. Зате в селищі було дві церкви, католицький костьол, німецька кірха, єврейська синагога, церква старовірів, молитовний будинок секти безпопівців. Всі вони прагнули прищепити трудящим почуття вірності царю і властям.

На час завершення будівництва заводу у Кам’янському була тільки одна церковнопарафіальна школа, до якої щороку приймали по 20—25 дітей. У 1893 році тут відкрито заводське двокласне училище, де було в 1898—1902 рр. до 1100 учнів. Всього на цей час у селі налічувалось 6 початкових шкіл: 1 заводська, 2 земські, церковнопарафіальна та 2 приватні. З відкриттям у 1910—1911 рр. будинків-притулків для сиріт стали діяти ще й при них 2 початкові школи, в яких навчалося близько тисячі дітей. За 25 років капіталістичного розвитку села держава не відкрила у ньому жодного середнього навчального закладу для дітей робітників і селян. Зате для навчання дітей буржуазії були відкриті чоловіча та жіноча гімназії. Неписьменність серед сільської частини населення Кам’янського напередодні першої світової війни досягала 88,5 процента.

Нещадна експлуатація, політичне безправ’я, відсутність необхідних умов праці і охорони здоров’я штовхали робітників на дедалі активнішу боротьбу проти капіталістів та існуючого політичного ладу. З розвитком робітничого руху зростала класова свідомість пролетаріату. Великою мірою цьому сприяла діяльність марксистських організацій.

Перший марксистський гурток у Кам’янському виник восени 1898 року. У його створенні взяв активну участь видатний революціонер, учень і соратник В. І. Леніна — І. В. Бабушкін. Членами гуртка були робітники Дніпровського заводу — Я. Кум’янський, Й. Ружальський, А. Шалімов та інші. Згодом на його основі утворилась соціал-демократична організація, яка після II з’їзду РСДРП твердо стала на ленінські позиції. До неї входили М. Азаров, П. Денисов, І. Хаїт та інші. У 1904 році її очолив електрик заводу І. М. Беседов.

У 1903 році соціал-демократами на Дніпровському заводі був організований страйк, в якому взяло участь 6200 робітників. Цей страйк став провісником більш широких революційних виступів робітників Кам’янсько-го, які набрали особливого розмаху в роки першої буржуазно-демократичної революції в Росії.

Відразу після «Кривавої неділі» в Петербурзі 12 січня ввечері припинили роботу деякі цехи Дніпровського металургійного заводу. Серед робітників поширювались прокламації з закликом підтримати страйкарів Петербурга, а також звернення «До петербурзьких робітників».

«Передовим загоном великого руху, — говорилося у цьому зверненні, — ви — робітники петербурзьких заводів. Ви стали вже на захист потоптаних прав російського пролетаріату, ваш голос знову гучно і могутньо лунає по всій Росії… Ми вітаємо Вас, петербурзькі робітники, і приєднуємо наш голос до вашого могутнього поклику».

У скороченому вигляді цей лист був надрукований 1 лютого 1905 року в більшовицькій газеті «Вперед», з написаною В. І. Леніним приміткою до нього.

З 3-го лютого на Дніпровському заводі знову почався великий страйк, який тривав до 22 лютого. Влітку, 7 червня, була організована багатолюдна демонстрація, в якій взяли участь близько 3000 робітників, а 23 червня — одноденний політичний страйк.

Під час всеросійського жовтневого політичного страйку кам’янські робітники збиралися на мітинги, брали участь у демонстраціях. Війська і поліція стріляли в демонстрантів, внаслідок чого були жертви — вбиті й поранені.

Значною подією 1905 року було утворення Кам’янської Ради робітничих депутатів, переважний вплив у якій з самого початку мали більшовики. Головою Ради обрали І. М. Бесєдова. Рада організовувала страйки, мітинги, створила бойову дружину.

13 грудня в Кам’янському почався загальний страйк робітників, який переріс у збройне повстання. Бійці робітничої дружини зайняли деякі підприємства, роззброїли поліцію; на вулицях Церковній та Банній побудували барикади. Рада в цей період взяла на себе функції влади. Вона по суті стала органом диктатури революційного народу. У Кам’янському в той час, як і в деяких інших місцях, за зауваженням В. І. Леніна, «урядова влада була усунена і Рада робітничих депутатів дійсно функціонувала як нова державна влада».

За вказівкою Ради проводилися заходи по боротьбі з спекуляцією. В інтересах робітників 13 грудня була прийнята постанова, яка попереджувала торговців про вжиття до них найрішучіших заходів, якщо вони будуть підвищувати ціни на продовольчі товари. Рада також допомагала робітникам продуктами або грішми. Для одержання потрібних коштів Кам’янська Рада і Бойовий страйковий комітет постановили оподаткувати за класовим принципом всіх громадян селища. Тільки від службовців та адміністрації Дніпровського заводу було одержано понад 10 тис. карбованців.

Робітничий клас та його організації мали великий вплив на життя селища і в наступні роки. Промисловий розвиток Кам’янського дуже посилився на початку XX століття. Виробництво металу на Дніпровському заводі досягло у 1913 році високих показників — 424 тис. тонн чавуну, 400 тис. тонн сталі та 328 тис. тонн прокату. На загальному фоні капіталістичного промислового зростання знижувалась питома вага і поступово втрачалось колишнє значення сільськогосподарського виробництва. Населення Кам’янського в 1913 році становило уже 40407 чол., з них тільки 20 проц. жителів працювало в сільському господарстві. Незважаючи на це, губернські установи Катеринослава, йдучи назустріч власникам Дніпровського заводу, що побоювалися збільшення податків з підприємства, не переводили його до категорії міст.

Рік у рік чисельно зростав робітничий клас, підвищувалась його політична свідомість. Нове революційне піднесення в країні викликало пожвавлення політичної боротьби і в Кам’янському. Незважаючи на поліцейські переслідування, не припиняла своєї роботи профспілка металістів, заснована ще в 1906 році. В будинку № 1 по Першому Смирновському провулку (тепер Свердловський провулок), де містився комітет профспілки, завжди було багато робітників. У 1909—1910 рр. на Дніпровському заводі успішно поширювалися листівки, підготовлені більшовиками.

На квартирах більшовика І. М. Бесєдова, робітників М. Й. Зеленкевича та М. Я. Слайковського відбувалися нелегальні збори. З 1912 року в Кам’янське на адресу безпартійного робітника-котельника П. М. Бажана, який співчував більшовикам, почала надходити газета «Правда».

В 1910 році до партії вступив молодий робітник М. І. Арсенічев. З перших днів він показав себе сміливим і рішучим борцем за справу робітничого класу, талановитим організатором, одним з кращих на заводі пропагандистів та агітаторів. Згодом М. І. Арсенічев став керівником Кам’янської більшовицької організації.

Трохи пізніше, в 1912—1914 рр., ряди партії поповнилися передовими робітниками, серед них були С. Ф. Реденс, І. Н. Василенко, В. М. Слайковський, котельники — Ф. В. Касьянов, А. О. Безпалов, доменщик А. М. Лихоманов. Прибули з інших міст і почали працювати на Дніпровському заводі більшовики, досвідчені партійні працівники Д. І. Тюленєв, Н. О. Колюбаєв, Є. Я. Локтюхов. З їх приїздом ще більше пожвавилася партійна робота на заводі. Зокрема, за дорученням партійної організації було придбано і таємно доставлено до Кам’янського устаткування невеликої друкарні, де друкувалися листівки.

Великий вплив на діяльність Кам’янської більшовицької організації мала VI Празька партійна конференція. Серед її делегатів був і професіонал-революціонер Я. Д. Зевін, який співробітничав у лікарняній робітничій касі Дніпровського заводу, створеній у 1912 році.

В 1914 році в роботі Кам’янської організації РСДРП брали участь В. В. Шмідт, пізніше народний комісар праці СРСР, а також В. К. Аверін та Е. І. Квірінг. В Кам’янське не раз приїздив і виступав з доповідями на партійних зборах депутат IV Державної думи, більшовик Г. І. Петровський.

В роки першої світової війни сотні робітників і селян Кам’янського були мобілізовані на фронт. Замість них на завод прийшли працювати селяни з навколишніх сіл, у тому числі жінки. Але все ж робітників не вистачало. Тоді до роботи на заводі почали залучати військовополонених. За розпорядженням уряду для відбування примусової праці сюди направили сотні киргизів і казахів. Різка зміна клімату, погане харчування, тяжкі умови праці виснажували їх, вони часто хворіли і вмирали.

З Польщі та західних губерній Росії прибуло багато біженців. На початок 1917 року в місті було 63 тис. мешканців.

У зв’язку з економічною розрухою, невдачами на фронті погіршало становище трудового населення, перш за все робітників заводу. Не вистачало житла, зростали ціни на продукти першої необхідності. За офіційними даними, 72 проц. робітників Дніпровського заводу заробляли менш ніж по 2 крб. на день. Зубожіння і розорення, спричинені війною, та вплив більшовицької агітації сприяли швидкому революціонізуванню робітників. У червні 1915 та січні 1916 року відбулися страйки робітників Дніпровського заводу. Особливо значним був страйк металургів у квітні 1916 року, в якому взяли участь 10 тис. чоловік. Страйк тривав 28 днів. На його придушення власті кинули всі сили поліції, військові частини. Керівників страйку заарештували і заслали до Сибіру, багатьох робітників звільнили з роботи, 220 чол. відправили на фронт. Однак робітники добилися певної перемоги. Адміністрація заводу змушена була підвищити їм заробітну плату на 30 процентів.

Страйковою боротьбою керували більшовики Кам’янського. Вони займали ленінську позицію в питаннях війни, миру і революції. На конференції соціал-демократів Катеринославщини, яка відбулась в листопаді 1916 року, представник Дніпровського заводу голосував за осудження імперіалістичної війни і поразку в ній «свого» імперіалістичного уряду.

В тяжких умовах війни, голоду і розрухи зустріли робітники та селяни Кам’янського зиму 1917 року. І хоч буржуазна преса замовчувала наростання революції в Петрограді, звістки про це до них доходили, викликаючи хвилювання і надії.

Відразу після того, як у Кам’янське дійшли телеграфом вісті про повалення царського самодержавства, більшовики розповіли про це трудящим. Навіть уночі приніс на Дніпровський завод цю звістку більшовик І. Н. Василенко.

Багатолюдні мітинги, на яких трудящі висловлювали свою радість, відбулися наступного дня у всіх цехах заводу і на площі. Знову, як і в 1905 році, металурги висунули вимогу про створення Ради робітничих депутатів. Вибори до неї почались відразу ж у цехах заводу, 13 березня 1917 року у Кам’янському вже була створена Рада робітничих депутатів.

Першим головою Ради обрали робітника-ливарника С. В. Гречнєва. Але до Ради поряд з більшовиками були обрані також меншовики і есери, що негативно позначилося на її діяльності.

Майже водночас із представників буржуазних і дрібнобуржуазних партій, буржуазної інтелігенції, місцевих торговців, адміністрації заводу було створено т. зв. виконавчий комітет громадських організацій, який повинен був стати місцевим органом Тимчасового уряду.

У цей час більшовики вийшли з підпілля і розгорнули величезну пропагандистську роботу в масах. Авторитет більшовицьких організацій день у день зростав. За 2 місяці після Лютневої революції Кам’янська партійна організація зросла в 5 разів — від 30 до 150 чоловік. Очолював її в цей час М. І. Арсенічев. Велику роботу серед трудящих проводили також Є. Я. Локтюхов, А. М. Лихоманов, А. О. Безпалов, В. Логвинов та багато інших.

Зростання політичної зрілості робітників яскраво виявилося у запровадженні явочним порядком 8-годинного робочого дня на Дніпровському металургійному заводі. Пожвавила свою роботу профспілкова організація. У всіх цехах були обрані старости.

Велику допомогу більшовикам Кам’янського подавав Катеринославський губком партії. Члени губкому С. І. Гопнер та М. В. Копилов виступали тут з доповідями про значення Квітневих тез В. І. Леніна та про підсумки Квітневої партійної конференції.

У травні 1917 року загальні збори Кам’янської організації РСДРП схвалили резолюцію, в якій говорилось: «Тимчасовий уряд повинен бути замінений революційним урядом Рад робітничих і солдатських депутатів, бо тільки такий уряд дасть народам мир…» та підкреслювалось, що «Ради робітничих і солдатських депутатів є єдиними органами, які виражають вимоги революційного народу».

А в липні 1917 року більшовики Кам’янського підтримали ленінську позицію на розрив з оборонцями, підкресливши, що ця позиція є справді революційною та інтернаціоналістською.

Найкращим свідченням підтримки масами політики більшовицької партії були перевибори Кам’янської Ради робітничих депутатів у липні 1917 року, під час яких більшість одержали більшовики.

Активізує свою діяльність і молодь, яка у вересні 1917 року об’єднується в революційну організацію, названу спочатку клубом, а згодом — «Спілкою робітничої молоді». Організаторами і керівниками її були робітники Дніпровського заводу та друкарні.

Ще в березні—квітні 1917 року в Кам’янському почали створюватися червоно-гвардійські загони, ядром яких були робітничі дружини. Зброю для загонів діставали, відбираючи її у поліції, заводської адміністрації. У створенні загонів на металургійному заводі велику роль відіграли цехові профорганізації, які поряд із збиранням коштів на придбання зброї організовували навчання червоногвардійців військової справи. Уже на початку 1918 року Червона гвардія налічувала близько 4 тис. бійців.

За розпорядженням Кам’янського штабу Червоної гвардії на залізничній станції Запоріжжя (тепер Баглій) була встановлена воєнна комендатура, в завдання якої входило не тільки стежити за ешелонами козаків, що просувалися з фронту на Дон і Кубань, а й затримувати їх для роззброєння.

Велику допомогу в озброєнні червоногвардійцям Кам’янського подавав Катеринославський губком партії, який передав їм частину зброї, одержаної з Тули.

Дізнавшись про перемогу Жовтневого повстання у Петрограді, більшовики Кам’янського наполегливо почали готуватися до збройного виступу проти органів Тимчасового уряду. З Катеринослава сюди прибув більшовик А. К. Войцехович.

Борючись за перемогу Радянської влади, партійні організації викривали антинародну політику Центральної ради, її зв’язки з Каледіним та іноземними імперіалістами, мобілізовували сили трудящих на боротьбу проти буржуазних націоналістів — найзапекліших ворогів українського народу.

Виконуючи наказ Катеринославського губревкому, кам’янський червоногвардійський загін 27 грудня 1917 року зайняв станцію Запоріжжя і припинив просування до Катеринослава військ Центральної ради. Силами революційних червоно-гвардійських частин були паралізовані гайдамацькі підрозділи в самому Кам’янському. Вранці 28 грудня тут перемогла Радянська влада. Після цього червоно-гвардійці міста під командуванням А. О. Безпалова і В. Ю. Бутова допомогли загонам робітників і найбіднішого селянства розбити петлюрівців 4 січня біля Верхньодніпровська.

Керована більшовиками Кам’янська Рада робітничих депутатів розгорнула велику роботу, спрямовану на здійснення декретів Радянської влади. Першими кроками у діяльності Ради робітничих депутатів було задоволення потреб трудящих у продовольстві і паливі, влаштування на роботу безробітних. Вона виступила також активним захисником інтересів селянської бідноти.

Десять представників від сільської громади були обрані до Кам’янської Ради робітничих депутатів і 19 лютого 1918 року взяли участь у її роботі, що знаменувало початок створення Ради робітничих і селянських депутатів.

Водночас місцеві більшовики та органи Радянської влади розгорнули роботу по організації збройної відсічі німецько-австрійським інтервентам. З березня 1918 року червоногвардійці Кам’янського заявили на мітингу, що будуть захищати революцію зі зброєю в руках, боротися, не шкодуючи життя.

28 і 29 березня 1918 року великий загін кам’янських червоногвардійців біля станції П’ятихатки в запеклому бою завдав відчутного удару ворогові. На місці цього бою біля сіл Жовтого та Яковлівки тепер височать обеліски, на яких викарбувано: «Вічна слава червоногвардійцям кам’янського загону — робітникам Дніпровського металургійного заводу, полеглим у боях з військами німецького імперіалізму. Березень 1918 року».

Після загарбання 4 квітня 1918 року Кам’янського німецькими окупантами червоногвардійський загін з боями відійшов до Катеринослава, а потім далі на схід. Влітку 1918 року в районі Царицина він влився в регулярні частини Червоної Армії і брав участь у бойових діях на інших фронтах громадянської війни.

Велику роботу по згуртуванню сил на боротьбу з німецько-австрійськими окупантами та їх буржуазно-націоналістичними прислужниками проводила підпільна партійна організація більшовиків на чолі з М. І. Арсенічевим. До її складу входили А. М. Лихоманов, С. Ф. Карасинський, С. О. Потураєв, В. М. Слайковський, Ф. В. Касьянов, М. М. Азаров, М. М. Губський, Г. П. Демічев, І. Й. Зеленкевич, П. Ф. Панадченко, М. П. Ген, І. В. Васильєв. Підпільники організували збирання й зберігання зброї та боєприпасів, видавали і поширювали серед населення листівки. Ще більше посилилася боротьба проти окупантів після І з’їзду КП(б)У, делегатом якого від кам’янської організації був М. І. Арсенічев. Він надіслав до міста через більшовика Г. П. Демічева документи про прийняті з’їздом рішення, партійну літературу, листівки, газети та інформацію про становище на фронтах, про революційний рух на Заході і, зокрема, в Німеччині. Про роботу з’їзду більшовикам Кам’янського докладно розповів також делегат з’їзду І. К. Амосов. Загальні збори підпільної організації з цього приводу відбулися на квартирі робітника В. Ф. Касьянова.

До підпільної роботи були залучені і члени Спілки робітничої молоді — М. Є. Станкевич, В. Омелянович, В. Є. Соман, М. М. Зеленкевич.

Діяльність організації поширювалась також на села Єлизаветівку і Миколаївку, де були створені партизанські загони під командуванням більшовиків Й. Я. Лантуха і Є. К. Здора.

Наприкінці літа 1918 року кам’янські більшовики взяли участь у нараді, яку проводив Катеринославський підпільний губком КП(б)У. Нарада розглянула питання про підготовку до збройного виступу проти німецько-австрійських окупантів.

Восени 1918 року боротьба проти інтервентів набрала ще більшого розмаху. Робітники домоглися запровадження 8-годинного робочого дня на Дніпровському заводі. Заводський комітет, який складався з представників усіх цехів, поставив перед заводоуправлінням вимоги щодо підвищення оплати праці та участі робітників у розцінці робіт. У зв’язку з тим, що заводоуправління не виконало цих вимог, 31 жовтня 1918 року застрайкували робітники всіх прокатних цехів заводу.

В умовах наростання революційних виступів більшовицький комітет вийшов з підпілля і пред’явив німецькому командуванню ультиматум про роззброєння. Окупанти його відхилили. Пізніше під натиском революційних частин вони примушені були відступити.

Обрану у визволеному Кам’янському Раду робітничих депутатів очолив М. І. Арсенічев. З перших днів своєї діяльності вона вживала заходів для постачання населенню продовольства та палива, розробила план упорядкування села. Відбулася перебудова народної освіти, створювалися перші радянські трудові школи. На початку 1919 року Кам’янська Рада прийняла рішення про перетворення села на місто. Це було затверджено ВУЦВКом 19 грудня 1923 року.

В авангарді боротьби за зміцнення Радянської влади йшли робітники Дніпровського заводу. Об’єднане засідання Ради і заводського комітету в своїй вітальній телеграмі від 12 березня 1919 року радянським урядам РРФСР і УРСР, висловлюючи волю робітників, обіцяло докласти всіх зусиль «для піднесення виробництва на Дніпровському заводі і цим самим наблизити можливість торжества цілковитої перемоги праці над капіталом в Радянській республіці Росії, Україні і всьому світі»1.

Робітники заводу, насамперед комуністи і комсомольці, взяли активну участь в розгромі банд отамана Григор’єва.

У бою проти григор’євців героїчно загинуло багато кам’янчан. Серед них комуніст Г. П. Пелін, іменем якого тепер названа одна з центральних вулиць Дніпродзержинська.

В червні 1919 року трудящі міста подавали активну підтримку Червоній Армії, яка боролася проти білогвардійських полчищ Денікіна. Батальйон, сформований з добровольців — робітників Дніпровського заводу — ввійшов до складу 3-го фортечного полку, що обороняв Катеринослав. На заводі спорудили 2 бронепоїзди «Радянська Україна» і «Радянська Росія». Команди бронепоїздів та паровозні бригади були укомплектовані з робітників заводу. До бою повели поїзди командири комуністи П. М. Бойко та чех-інтернаціоналіст Юліус Скалик.

Після тривалих і жорстоких боїв частини Червоної Армії змушені були залишити Катеринослав, а потім і Кам’янське. 28 червня 1919 року його захопили білогвардійці. Але бої в цьому районі не припинялися. 13 липня частини Кримської радянської дивізії під командуванням видатного полководця громадянської війни П. Ю. Дибенка завдали могутнього удару кінноті генерала Шкуро біля станції Сухачівки. Вони розсікли ворожу колону надвоє, відкинувши одну частину шкуровців до Катеринослава, а другу розгромили в короткому бою. Кам’янське було на деякий час визволене. Протягом двох тижнів тривали запеклі бої з перемінним успіхом. Противник безперервно вводив у бій свіжі сили, і 26 липня білогвардійські частини знову захопили Кам’янське. Почався жорстокий білий терор. В перші дні окупації більшовицька організація втратила комуністів М. І. Арсенічева та І. М. Харитонова, що залишалися на підпільній роботі в Катеринославі. Вони були схоплені білогвардійцями під час виконання бойового завдання. Після жорстоких катувань М. І. Арсенічева та І. М. Харитонова розстріляли 15 липня 1919 року.

Згодом, після прибуття з Катеринослава до Кам’янського більшовика А. Ю. Клочка, тут була створена підпільна група, до якої ввійшли К. Ф. Черников, Я. В. Нікешин, брати Іван та Максим Зеленкевичі, І. Шевченко, С. Пруденко та інші. До керівної трійки було обрано А. Ю. Клочка, М. Ф. Карасинського та І. В. Васильєва.

Більшовики-підпільники Кам’янського регулярно підтримували зв’язок з комуністами П. М. Бажаном та Й. Я. Лантухом у селі Єлизаветівці, а також з невеликим загоном сільських партизанів, очолюваним комуністом О. П. Сель-дяковим. Підпільна організація проводила агітаційну роботу серед населення, друкувала листівки і поширювала їх на заводі, надавала матеріальну допомогу родинам комуністів, активним радянським працівникам. У серпні білогвардійці заарештували І. Шевченка, Є. Клочка, М. Станкевича та інших. Підпільники вирішили здійснити сміливу операцію по врятуванню з білогвардійських катівень своїх товаришів. Добре підготовлений партизанський загін О. П. Сельдякова зненацька напав на комендантську сотню білогвардійців. Визволивши арештованих і поповнивши свій арсенал зброєю та боєприпасами, партизани без втрат зникли в дніпровських плавнях.

1 січня 1920 року в ході розгрому Денікіна на Південному фронті в Кам’янському була відновлена Радянська влада. Водночас з ревкомом тут активно діяв партійний комітет у складі Я. В. Філіпяка, А. Ю. Клочка, І. В. Васильєва.

Партійна організація Кам’янського та революційний комітет з перших днів після вигнання денікінців приділили велику увагу відбудові народного господарства. Робітничий клас узяв до своїх рук керівництво промисловим виробництвом. Вперше після Жовтневої революції на Дніпровському заводі в 1920 році було створено колегіальне управління, очолене робітником І. М. Бесєдовим. 24 лютого 1920 року була скликана конференція робітників і службовців Кам’янського. Вона звернулась до населення, пропонуючи утворити будинкові і квартальні комітети, щоб з їх допомогою «оздоровити і благоустроїти місто».

Конференція розглянула питання відбудови промисловості міста. Тут же було вирішено відновити роботу ковальської майстерні заводу для виготовлення землеробських знарядь, щоб «мати спілку робітника з селянином». Обговорюючи заходи по організації охорони здоров’я, навчання і виховання дітей, учасники конференції прийняли рішення відкрити дитячий садок для дошкільників, розпочати роботу нових трудових шкіл та вечірніх курсів для дорослих.

Конференція вітала постанову Всеукраїнського революційного комітету про визнання рівноправності української національної культури і мови з російською, підкреслюючи, що «це приведе до братерського єднання на шляху Радянського будівництва».

Партійна організація міста розгорнула серед трудящих велику політичну роботу. Авторитет її з кожним днем зростав.

На початок 1920 року в Кам’янському налічувалося всього 35 комуністів, а на кінець травня в місцевій партійній організації було 52 члени і 11 кандидатів у члени партії.

Активно допомагав комуністам в організації політичної та культосвітньої роботи серед населення комсомольський осередок міста, який на початку 1920 року об’єднував 30 юнаків і дівчат. Багато уваги приділили комсомольці, роботі серед селянської молоді, організуючи культосвітні гуртки, хати-читальні.

У виховній та організаторській роботі серед трудящих міста в ці роки значну допомогу комуністам подавали профспілкові та інші громадські організації. Велика увага приділялась залученню до політичного та виробничого життя жінок. У 1924 році, наприклад, у Кам’янському 92 жінки було обрано делегатками на жіночі збори. Під час цих зборів працювали кооперативна і професійна секції. 136 жінок були членами профспілки. 18 жінок брали активну участь у роботі міської Ради, в KHС — 31 чоловік. В кооперативних організаціях працювали 103 жінки.

Весною та влітку 1920 року багато комуністів і комсомольців міста вирушили на боротьбу проти білополяків та Врангеля. Добровольцями на Південний фронт пішли також 13 комуністів поляків — С. Озембло, В. Іванський, Ф. Долинський та інші.

За активну участь у Великій Жовтневій соціалістичній революції і громадянській війні в зв’язку з 50-річним ювілеєм Радянської влади Президія Верховної Ради Союзу РСР нагородила велику групу дніпродзержинців: орденом Леніна — П. М. Бойка, М. І. Начального, І. П. Нестерова; орденом Червоного Прапора — 17 чол., орденом Трудового Червоного Прапора — 3 чол., орденом Червоної Зірки — 34 чол. і медалями — 114 чоловік.

На ознаменування закінчення громадянської війни і на честь завойованої свободи трудящі Кам’янського у 1923 році спорудили величний монумент, колона якого була увінчана статуєю Прометея, що розірвав кайдани. Автором пам’ятника був начальник будівельного цеху Дніпровського заводу архітектор і художник О. Я. Сокол. Статую Прометея відлив ливарник заводу С. В. Гречнєв.

У цей час робітничий клас Кам’янського, долаючи величезні труднощі, під керівництвом Комуністичної партії відбудовував народне господарство.

Значну роль у підготовці переходу до мирного будівництва відіграли рішення VIII Всеросійського з’їзду Рад. Про завдання, поставлені з’їздом, трудящі Кам’янського дізналися від його делегатів, членів партійної організації Г. Р. Подчасової та М. І. Удовицького.

Багато зусиль вимагала відбудова важкої індустрії, що становила основу соціалістичної економіки країни. Потрібно було насамперед відновити роботу Дніпровського заводу. Відсутність сировини, палива, коштів не давала можливості розгорнути діяльність основних цехів підприємства, яке з 1918 року було на консервації. Працювали тільки окремі цехи, де ремонтувалися бронепоїзди, бронепароплави та виконувалися інші замовлення для фронту і міста. За роки громадянської війни значно зменшилось число жителів, багато робітників тимчасово залишили завод і пішли в села, шукаючи заробітків. Повернулися в західні області біженці, яких військові події 1915 року примушували залишати рідні місця. Виїхало в Польщу багато робітників-поляків.

Партійний осередок Дніпровського заводу очолив рух робітничого класу за відбудову першої черги підприємства без спеціальних державних дотацій. За рішенням об’єднаних загальних зборів партійної і профспілкової організацій заводу на початку 1925 року до Москви у Вищу Раду Народного Господарства виїхала делегація кам’янчан у складі старих комуністів — сталевара А. Л. Білецького та токаря О. В. Луковцева — з проханням зняти завод з консервації. Делегацію прийняв голова ВРНГ Ф. Е. Дзержинський. За вказівкою ВРНГ Дніпровський завод незабаром був повністю введений в експлуатацію. Уже 28 квітня 1925 року дала чавун перша доменна піч, а згодом завод почав працювати повним металургійним циклом. На клопотання робітників-дніпровців 5 вересня 1925 року заводові було присвоєно ім’я Ф. Е. Дзержинського.

Партійна організація міста доклала багато зусиль для інтернаціонального виховання трудящих. Вона підтримала ленінську ідею створення єдиної радянської союзної держави. Комуністи Кам’янського — І. М. Бесєдов і С. В. Гречнєв були делегатами І Всесоюзного з’їзду Рад, на якому було прийнято рішення про створення СРСР.

Гаряче підтримали робітники міста курс Комуністичної партії на соціалістичну індустріалізацію країни. В 1927—1928 рр. у порівнянні з 1913 роком на заводі зросло виробництво чавуну на 2 проц., сталі на 12 проц., прокату на 19 процентів. Реконструкцією заводу в ці роки керував його головний інженер І. П. Бардін. На якнайшвидше здійснення цього завдання спрямовувались усі зусилля трудящих. У соціалістичному змаганні брали участь 97 проц. комуністів.

У 1927 році комсомольська організація заводу оголосила конкурс на кращого виробничника. Необхідною умовою його було визнано: свідоме ставлення до праці, збереження інструментів, підвищення загальноосвітнього рівня і виробничої кваліфікації та інше. В конкурсі брала активну участь молодь до 25-річного віку, що працювала на заводі. Він проводився спочатку в окремих цехах, а потім — у масштабі всього заводу. Переможців конкурсу урочисто вшановувала вся громадськість міста.

У постанові ЦК ВКП(б) від 8 серпня 1929 року завод був відзначений як одне з найбільш ефективних підприємств. У великих розмірах розгорталося тут капітальне будівництво, початок якому поклало спорудження нової потужної доменної печі.

В рапорті XI з’їздові КП(б) України робітники заводу одностайно заявили про свою готовність виконати завдання першої п’ятирічки за чотири роки. Вони обіцяли ще ширше піднести раціоналізацію виробництва, ще міцніше згуртуватися навколо Комуністичної партії.

У роки перших довоєнних п’ятирічок Дніпродзержинськ нагадував велетенський будівельний майданчик, де споруджувались гіганти радянської індустрії. Ще у 1926 році вагонний цех заводу ім. Дзержинського був відокремлений у самостійне підприємство — вагонобудівний завод. Оснащений новою технікою, він рік у рік розширював свою виробничу програму.

В 1931 році було здано в експлуатацію першу чергу великої державної районної електростанції — ДРЕС, а через два роки став до ладу коксохімічний завод. Наступного року видав першу продукцію цементний завод. Сировинною базою для нього служили відходи металургійного заводу — доменні шлаки.

В степу, біля залізничної станції Баглій, у 1934—1938 рр. був збудований азот-нотуковий завод, що випускав мінеральні добрива, кислоти тощо.

Водночас зростали виробничі потужності підприємств. В роки другої п’ятирічки на заводі ім. Дзержинського здали в експлуатацію доменну піч № 8, аглофабрику, механізований мартенівський цех № 3. За рахунок введення в експлуатацію нових агрегатів і кращого використання їх збільшився випуск металу. Систематично перевиконував на 10—15 проц. планові завдання доменний цех, де комуністи спрямовували ініціативу робітників на кращу організацію виробничого процесу. Так, партгрупа мартену № 1 четвертої бригади жодної відповідальної ділянки виробництва не залишала без партійного керівництва. Комуністи І. І. Черв’яков, І. Ю. Луференко, О. М. Єзусов, В. Я. Дмитрієв особистим прикладом запалювали робітників. Рівняючись на них, ударники заводу брали шефство над молодими виробничниками.

Широко впроваджувався в практику досвід передових майстрів — К. Мазура, М. Ровенського, О. Філіпова та інших. У жовтні 1931 року партгрупа звернулася через газету «Комуніст» до сталеливарних цехів усіх заводів країни із закликом «тоннами чавуну понад план» зустріти XIV річницю Великого Жовтня.

17 жовтня 1933 року до міста приїхав Народний комісар важкої промисловості Г. К. Орджонікідзе.

Він побував на Дніпровському металургійному заводі, зустрівся з робітниками та інженерно-технічними працівниками, дав цінні поради, як краще організувати роботу на промислових підприємствах.

На 1 січня 1936 року на заводі ім. Ф. Е. Дзержинського працювало 4245 стахановців. У соціалістичному змаганні на честь XVIII партз’їзду взяло участь близько 17 тис. робітників.

У 1935 році удостоєна високих урядових нагород велика група робітників заводу ім. Дзержинського.

Серед нагороджених орденом Леніна були директор заводу Й. П. Манаєнков, технічний директор В. І. Жданов, начальники цехів Л. І. Гранберг, Т. Д. Фокін, К. С. Грушовий, доменщик О. К. Філіпов, сталевар А. А. Дегтярьов.

Робітничий клас Кам’янського, домагаючись успіхів в індустріалізації, приділяв значну увагу також шефській допомозі сільському господарству. Багато робітників у 1933 році поїхали на село, щоб допомогти молодим колгоспам у соціалістичному веденні господарства.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 5551
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2711 раз.
Подякували: 1057 раз.
Стать: Жінка

Re: КАМ'ЯНСЬКЕ (Дніпродзержи́нськ), місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА » 03 січня 2018, 22:27

Зображення
Частина ІІ
1 лютого 1936 року за бажанням трудящих місто Кам’янське перейменоване на Дніпродзержинськ. Напередодні Великої Вітчизняної війни Дніпродзержинськ був великим індустріальним центром республіки. В ньому проживало 140 тис. чол. населення. Значну частину його становили робітники, які вносили помітний вклад у зміцнення економічної могутності країни.

В першому півріччі 1941 року випуск чавуну на заводі ім. Дзержинського досяг 386 проц., виплавка сталі — 388, виробництво прокату — 456 проц. у порівнянні з 1913 роком. Колектив заводу вийшов переможцем у всесоюзному соціалістичному змаганні металургів на часть 1 Травня. Йому тоді було присвоєно звання «Кращий металургійний завод Радянського Союзу» та присуджено Червоний прапор Наркомчормету і ЦК профспілки металургів.

Високих показників домоглися і робітники коксохімічного заводу, які в 1940 році завоювали першість у всесоюзному змаганні коксохіміків, довівши випалення коксу до 1120 тис. тонн на рік.

Швидке зростання важкої індустрії супроводжувалося значними успіхами в будівництві і реконструкції підприємств легкої та харчової промисловості. Було споруджено швейну фабрику, два хлібозаводи.

Розгорталося велике житлове будівництво. Житлові будинки споруджувались на захід від теперішньої Інститутської вулиці аж до залізничної станції Тритузної, на вільних ділянках Верхньої колонії, на Спортивній вулиці; зводились корпуси житлових масивів Соцміста на південь від станції Баглій. Житловий фонд міста збільшився проти 1913 року майже в 4 рази.

У 1935 році пущено перший трамвай, а напередодні війни довжина трамвайних ліній становила 24 км. Було прокладено 45 км водогінних магістралей, 25 км каналізації, 99 км ліній електромережі; заасфальтовано 418,6 тис. кв. метрів вулиць і тротуарів.

В 1939 році працювали десятки магазинів, їдалень та буфетів.

Медичну допомогу населенню подавали 166 лікарів та 540 працівників З середньою медичною освітою, які працювали в багатьох медпунктах, профілакторіях, 3 лікарнях і 5 поліклініках.

В 31 загальноосвітній школі навчалося майже 23 тис. учнів. У 45 дитячих садках та яслах виховувалось 3225 дітей. Школи ФЗН готували кадри для промислових підприємств. За короткий час з цих шкіл пішли на заводи і фабрики понад 9 тис. робітників. Для підвищення кваліфікації металургів ще в 1920 році відкрилися курси, перетворені невдовзі на вечірній технікум; у 1929 році на його базі створено вечірній металургійний інститут. Сотні техніків та інженерів закінчили цей навчальний заклад і стали кваліфікованими спеціалістами, вченими, командирами виробництва не тільки на заводі ім. Дзержинського, але й на інших металургійних підприємствах країни. В числі вихованців Дніпро-дзержинського вечірнього металургійного інституту ім. М. І. Арсенічева були відомі вчені-металурги — академік АН УРСР І. М. Федорченко, професор Г. Г. Орєшкін, Г. Т. Новиков — нині заступник Голови Ради Міністрів СРСР.

Тут, у 1906 році в сім’ї робітника-металурга народився і провів багато років трудового життя видатний діяч Комуністичної партії, Радянської держави, міжнародного комуністичного та робітничого руху, Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв.

Л. І. Брежнєв належить до того покоління керівних кадрів партії, яке виросло і загартувалось в історичну епоху самовідданої боротьби радянського народу за зміцнення завоювань Великого Жовтня, побудову соціалізму в СРСР, за честь, свободу і незалежність радянської Батьківщини в роки Великої Вітчизняної війни. Уже з кінця 20-х років Л. І. Брежнєв — на керівній роботі на найважливіших ділянках соціалістичного будівництва. На Уралі він веде активну роботу по практичному здійсненню курсу партії на колективізацію села. Після закінчення в 1935 році металургійного інституту в Дніпродзержинську всю свою енергію він віддає розвиткові радянської металургії. З 1937 року Л. І. Брежнєв — заступник голови Дніпродзержинського міськвиконкому, а потім — завідуючий відділом, секретар Дніпропетровського обласного комітету партії.

З перших днів Великої Вітчизняної війни Л. І. Брежнєв перебуває у лавах діючої армії як заступник начальника політичного управління Південного фронту, начальник політвідділу 18-ї армії, начальник політичного управління 4-го Українського фронту. Він бере участь у битвах Червоної Армії за оборону Кавказу, за визволення Чорномор’я, Криму, України, братніх європейських народів.

Після переможного завершення Великої Вітчизняної війни Л. І. Брежнєва обирають першим секретарем Запорізького, наприкінці 1947 року — Дніпропетровського обласних комітетів Комуністичної партії України. У 1950 році комуністи Молдавії обрали його першим секретарем ЦК Комуністичної партії Молдавії.

У жовтні 1952 року на XIX з’їзді партії Л. І. Брежнєва було обрано членом Центрального Комітету КПРС, а на Пленумі ЦК — кандидатом у члени Президії і секретарем Центрального Комітету КПРС. У лютому 1954 року партія посилає Л. І. Брежнєва у Казахстан. Тут він працює другим, а потім першим секретарем ЦК КП Казахстану.

У березні 1956 року на XX з’їзді КПРС Л. І. Брежнєва знову обирають секретарем Центрального Комітету КПРС і кандидатом у члени Президії ЦК, а в червні 1957 року — членом Президії ЦК. З 1960 року Л. І. Брежнєв — Голова Президії Верховної Ради GPCP, а з червня 1963 року — також секретар ЦК КПРС. На жовтневому (1964 р.)

Пленумі ЦК КПРС Л. І. Брежнєва обрано Першим секретарем Центрального Комітету КПРС, а на XXIII з’їзді КПРС — Генеральним секретарем Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу.

Всі свої знання, досвід, енергію Леонід Ілліч Брежнєв віддає справі нашої партії і радянського народу, інтересам зміцнення і розвитку світової системи соціалізму, міжнародного комуністичного і робітничого руху.

Л. І. Брежнєв — депутат Верховної Ради СРСР 3—7-го скликань, депутат Верховної Ради РРФСР. Його не раз обирали депутатом Верховних Рад Української РСР, Молдавської РСР і Казахської РСР.

За видатні заслуги на фронтах Великої Вітчизняної війни і в роки мирного соціалістичного будівництва Л. І. Брежнєва удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу та Героя Соціалістичної Праці. Його нагороджено чотирма орденами Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденами Богдана Хмельницького, Вітчизняної війни, Червоної Зірки, медалями СРСР, а також орденами і медалями ЧССР, ПНР та інших держав.

Вже у передвоєнні роки незрівнянно зріс культурно-освітній рівень трудівників міста. 15 березня 1931 року відбулось урочисте відкриття Палацу культури металургів. Велику роботу серед населення проводили працівники вечірнього комуністичного університету, Музею революції та Музею історії культури. 8 жовтня 1935 року відкрився драматичний театр. З ініціативи робітників виникли самодіяльні театральні колективи та «ТРОМ» (театр робітничої молоді).

З 1928 року почала виходити газета «Дзержинець» — орган міськкому КП(б)У та міської Ради депутатів трудящих. Крім неї, видавалося ще 7 друкованих заводських газет тиражем понад 15 тис. примірників.

Перед Великою Вітчизняною війною в місті працювало 77 бібліотек з книжковим фондом, що перевищував 300 тис. томів.

У грізні роки війни трудящі міста внесли гідний вклад у справу боротьби з німецьким фашизмом. Єдністю і згуртованістю відповіли вони на заклик партії — стати на захист Батьківщини. Тисячі дніпродзержинців пішли на фронт добровольцями. А ті, що лишилися вдома, працювали з подвоєною енергією. В усіх цехах Дніпровського заводу відбулися багатолюдні мітинги, на яких металурги брали нові підвищені зобов’язання. Сталевар передового в країні мартенівського цеху № 3 Синиця в перший же день війни зварив плавку за 9 год, 5 хв. при нормі 10 год. 30 хв. Ще більшого успіху домігся сталевар Степанченко, який видав повновагову плавку за 8 год. 45 хв., знявши з одного квадратного метра поду печі 11 тонн сталі. Планомірно проводилися роботи по підготовці міста до оборони — тисячі людей вдень і вночі споруджували польові оборонні рубежі. Робітники добровільно записувалися в частини народного ополчення; з бойового складу міліції та працівників НКВС був сформований винищувальний батальйон.

Для підпільної роботи в тилу окупантів за рішенням міськкому партії була залишена група комуністів, ще 14 серпня створено керівний центр — підпільний міськком, до якого ввійшли К. Ф. Ляудіс (секретар), Ф. Ф. Бендер та І. М. Тюрін.

Внаслідок енергійних заходів, вжитих колективами підприємств Дніпродзержинська, вчасно було евакуйовано в східні райони країни устаткування. Керувала цими роботами оперативна група міськкому партії, яку очолював А. Ю. Сидорин.

23 серпня 1941 року німецько-фашистські загарбники захопили Дніпродзержинськ. Почались арешти та переслідування. В перші дні окупанти розстріляли 200 чол. Але замість очікуваної покори, ворог зустрів організований опір патріотів.

Протягом вересня міськком організовував розвідку, встановлював зв’язки з товаришами, залишеними для підпільної роботи, перевіряв явочні квартири. Збиралися сили й згуртовувалася організація, куди входили комуністи й комсомольці, робітники, учні і домогосподарки. 6 вересня була створена підпільна комсомольська організація. На перших зборах комсомольці обрали комітет у складі Л. Лук’янової (секретар), В. Страшнова, П. Капліна, В. Жирового.

Головними об’єктами, на яких зосереджувалась увага підпільників, були промислові підприємства, які фашисти намагалися відбудувати для забезпечення потреб фронту. На металургійному заводі ім. Дзержинського окупанти спробували пустити мартенівський цех. Через інженера І. К. Шиманського, бригадира слюсарів В. Я. Станового підпільний міськком партії затягнув відбудову цеху до 1943 року, тобто майже до визволення Дніпродзержинська Червоною Армією. Активно боролись проти окупантів, зриваючи їх плани, старший каталь цього заводу С. В. Александров, майстри листопрокатного цеху С. П. Буц та Л.Д. Карнецький, робітники транспортного цеху Д. Т. Бирюков і Й. Ф. Ляудіс та інші. В листопрокатному цеху електромеханік Дадишко також за спеціальним завданням зволікав ремонт і установку моторів до березня 1943 року. Повсюди патріоти виводили з ладу механізми, залізничні колії, їх діяльність була настільки ефективною, що за весь час окупації фашисти не задули жодної домни.

З великими труднощами окупантам вдалося налагодити роботу цементного заводу, але підприємство давало лише десяту частину своєї довоєнної продукції. Якість цементу була дуже низькою. Тут діяв спеціаліст-цементник, член заводської підпільної групи І. В. Лигачов. Він навмисне ставив на відповідальні ділянки малокваліфікованих робітників, організовував аварії на агрегатах електростанції.

В грудні 1941 року гестапо заарештувало І. М. Тюріна та С. Я. Щербину — членів міського підпільного комітету партії. Але боротьба проти гітлерівців тривала. У 1942 році до складу підпільного комітету був введений комуніст І. А. Гавеля. Йому доручили керувати групами робітників на заводах ім. Дзержинського та азотнотуковому. А в травні—червні 1942 року до роботи були залучені комуністи І. Й. Матина та комсомолець П. М. Полторацький, комсомолець-лейтенант А. М. Грушевський, які втекли з полону, робітники П. Г. Кирієнко та П. М. Огурцов.

За завданням підпільного міськкому діяли значні партизанські групи. Близько сотні народних месників розміщувалось в селах Аулах, Романковому, Криничках, Орлику, Царичанці, які проводили збирання зброї, боєприпасів та готувались до виступу в момент підходу до міста частин Червоної Армії.

Велику роботу проводило комуністичне підпілля по врятуванню молоді, яку гітлерівці вивозили для примусової праці до Німеччини. Коли окупанти навесні 1942 року почали бронювати через біржу праці робітників для роботи на місцевих заводах і видавати їм відповідні довідки, патріоти скористалися з цієї обставини. М. Л. Карнецький, який працював на біржі праці, передавав підпільному міськкомові чисті бланки. Бланки перепусток для переправи через Дніпро, а також інші документи діставала підпільникам Т. У. Дуракова. Разом з нею на пристані працювали О. І. Виноградов, Д. Я. Олійник та Ю. В. Ольшевський. Вони переправили на лівий берег Дніпра багатьох радянських воїнів, які втекли з фашистського полону.

Комуніст П. Г. Кирієнко і комсомольці П. Піддубний, Г. Карбагіров та Є. О. Жицька влітку 1942 року брали участь разом з долинськими товаришами у знищенні ворожого ешелону, що направлявся на фронт.

Взимку 1942 року підпільники міста зірвали заходи фашистських властей по збиранню теплих речей для гітлерівської армії. Вони поширювали листівки із зведенням Радянського інформбюро. За час окупації було розповсюджено більше як 4500 листівок.

Натрапивши на слід підпільної організації, гестапівці заарештували Ф. Ф. Бендера, І. Й. Матину, Л. Р. Ромашковського, П. Г. Кирієнка, П. К. Светальську, Є. О. Жицьку, А. М. Грушевського, Т. У. Дуракову, Й. Ф. Ляудіса, П. Д. Піддубного, Ліду, Віру та Василя Лук’янових, Л. Тарасову; К. Горбенко, В. Шаповал, Г. Карбагірова та інших. Багатьох окупанти розстріляли, інших вивезли в табори смерті Бухенвальд та Освенцім.

Борючись проти ненависного ворога, дніпродзержинці залишались вірними Вітчизні й тоді, коли потрапляли до концтаборів. Велику роботу по згуртуванню в’язнів табору Оранієнбург проводила молода лікарка з Дніпродзержинська Г. Романова. Вона створила підпільну юнацьку організацію «Інтернаціональну спілку», до якої ввійшла молодь різних національностей. Загинувши від рук катів, Галя жодним словом не видала своїх спільників.

За героїчну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників 90 підпільників міста згодом одержали урядові нагороди.

Самовіддано боролися проти ненависного ворога дніпродзержинці в лавах Червоної Армії. За відвагу і героїзм високого звання Героя Радянського Союзу удостоєні О. О. Ліпілін, Й. К. Сачко, А. Ф. Худякова, О. О. Позняков, М. М. Білоножко, П. К. Мурахтов.

Наприкінці вересня 1943 року частини Червоної Армії, що наступали на Дніпродзержинському напрямку, зосередилися на лівому березі Дніпра. В результаті запеклих боїв у районі села Аулів війська 3-го Українського фронту — 353-я стрілецька дивізія, 437-й винищувально-протитанковий полк, 109-й гвардійський гарматно-артилерійський полк, 51-а інженерно-саперна бригада і 52-й окремий танковий полк — розтрощили противника і 25 жовтня 1943 року визволили Дніпродзержинськ від гітлерівських окупантів. На честь цієї події столиця нашої Батьківщини Москва салютувала 20 артилерійськими залпами.

За час війни населення Дніпродзержинська зменшилось до 41 461 чол. Фашистські недолюдки силоміць вивезли до Німеччини 2994 чол., розстріляли і замордували в катівнях гестапо 1069 дніпродзержинців. Промислові підприємства були зруйновані. Тільки на заводі ім. Дзержинського вийшло з ладу 16 цехів. Великих руйнувань зазнали ДРЕС, вагонобудівний, цементний, азотнотуковий заводи, а також житловий фонд.

Славні сторінки вписали дніпродзержинці в літопис рідного міста після визволення. Роботи по відбудові очолила партійна організація, яка тоді налічувала всього 16 комуністів. Головним завданням партійних і радянських організацій, усіх трудящих стала відбудова промисловості. Мало не щодня з Москви, Поволжя, Уралу, Сибіру, Середньої Азії прибували ешелони з верстатами, інструментом, будівельними матеріалами, різним устаткуванням, з одягом, взуттям, продовольством.

Великим святом для колективу заводу ім. Дзержинського стало 21 листопада 1943 року, коли сталевари Ф. Й. Маклес і Г. А. Панкратенко дали свою першу плавку. Зливок цієї сталі і тепер зберігається на підприємстві як пам’ятник трудового подвигу металургів у дні Великої Вітчизняної війни.

На 49-й день після визволення міста прокатники виготовили перші тонни листового заліза. День і ніч не припинялася робота по підготовці до пуску двох доменних і шести мартенівських печей та уцілілих прокатних станів. У 1944 році було закінчено відбудову цементного заводу. Того ж року став до ладу перший агрегат на Дніпродзержинській ДРЕС, почав давати першу продукцію вагонобудівний завод ім. газети «Правда».

Велику організаторську роботу по відбудові міського господарства проводила Дніпродзержинська Рада депутатів трудящих, головою виконавчого комітету якої працював тоді О. І. Гриша.

Місто заліковувало рани, завдані війною. З руїн підняли робітники монумент «Прометей». В листопаді 1941 року фашисти скинули скульптуру з 20-метрової висоти на землю. Однак чавунний Прометей залишився майже непошкодженим. Гітлерівці наказали розпиляти його і вивезти на завод для переплавки. Та робітники міського трамвайного управління — І. Д. Головко, І. Г. Халимонов, В. Ю. Іванов, Д. Л. Корнєєв — врятували скульптуру. До свята Першого травня 1944 року дніпродзержинці відновили пам’ятник. Біля його підніжжя у братській могилі поховані підпільники та воїни Червоної Армії, які віддали своє життя за визволення міста від німецько-фашистських загарбників.

За роки першої післявоєнної п’ятирічки промисловість міста була повністю відбудована. Став до ладу азотнотуковий завод, на повну потужність почали працювати коксохімічний, металургійний, вагонобудівний, котельно-допоміжного устаткування заводи. Були відновлені роботи по спорудженню другого велетня коксохімії — Баглійського заводу, у 1952 році дала продукцію перша коксова батарея. Проектного завдання по виробітку електроенергії досягла ДРЕС. Були також відбудовані всі підприємства легкої та харчової промисловості.

Вже з 1951 року в Дніпродзержинську почало розгортатися нове велике будівництво. Створюються два потужні будівельні трести: «Дзержинськбуд» і «Дніпрохімбуд», а згодом сюди після завершення робіт на спорудженні Каховської ГЕС перебазовується орденоносний трест «Дніпробуд». Однією з найбільш грандіозних новобудов міста є Дніпродзержинська ГЕС, будівництво якої розгорнулось у 1956 році. Перший її агрегат став до ладу в грудні 1963 року. Введення гідроелектростанції на повну потужність у листопаді 1965 року розв’язало водночас і великий комплекс народногосподарських завдань, зв’язаних з перспективою дальшого розвитку міста.

В роки другої післявоєнної п’ятирічки промисловий комплекс Дніпродзержинська поповнився новими підприємствами: заводами чавуноливарним і «Буддеталь», хлібозаводом, кількома допоміжними підприємствами будівельної індустрії. Металургійний, коксохімічний, вагонобудівний та цементний заводи набагато збільшили свої потужності в роки п’ятирічки за рахунок введення в дію нових цехів і агрегатів та впровадження прогресивної технології. В ці роки собівартість чавуну на заводі ім. Дзержинського була найнижчою в республіці. Багато сил і енергії справі розвитку заводу віддав Г. Е. Цуканов (нині член Центральної Ревізійної Комісії КПРС, депутат Верховної Ради СРСР), який у післявоєнні роки працював начальником мартенівського і новопрокатного цехів, головним інженером підприємства.

За роки семирічки докорінно реконструйовано підприємство будівельної індустрії — комбінат виробничих підприємств. Тут з жовтня 1962 року пущений цех по виробництву високоякісної продукції з хімпродуктів — поліхлорвінілових ПЛИТОК. В липні 1965 року комбінат освоїв випуск також іншого цінного матеріалу для настилання підлоги — багатошарового лінолеуму.

Промисловість Дніпродзержинська відіграє важливу роль в республіці щодо виробництва продукції важкої індустрії. Чорна металургія займала 65,6 проц. в загальному обсязі валової продукції міста на початок 1968 року. Вона представлена сучасними доменними і мартенівськими печами, бесемерівськими конверторами, блюмінгом та потужними прокатними станами заводу ім. Дзержинського. На одному тільки металургійному заводі Дніпродзержинська тепер виробляється більше чавуну, ніж давали всі заводи дореволюційної Росії.

Понад 80 видів різної продукції — кокс, бензол, смоли, азотні добрива, кислоти тощо — виробляють підприємства хімічної промисловості. Безперервно збільшує випуск аміаку, мінеральних добрив, азотної кислоти, аміачної селітри, етилбензолу, сірчаної кислоти та інших продуктів Дніпродзержинський хімічний комбінат. Він стає одним з найбільших постачальників сировини для виробництва пластмас, хімічностійких лаків, емалей, захисних плівок тощо. В цехах цього заводу у великих масштабах організоване виробництво різних хімічних засобів захисту сільськогосподарських рослин та боротьби з шкідниками полів.

За ритмічну й рентабельну роботу не раз був представлений на Всесоюзній та республіканських виставках народного господарства Дніпродзержинський коксохімічний завод ім. Орджонікідзе. До 1965 року завод одержав 3 дипломи 1-го, 2-го і 3-го ступенів, а також бронзові медалі за озеленення території заводу. Золотими медалями нагороджені директор заводу А. В. Бубликов та бригадир коксових печей В. В. Шкуропата; 9 срібними та 28 бронзовими медалями — кращі передовики виробництва заводу.

Дніпродзержинський коксохімічний завод — перше підприємство комуністичної праці в республіці. Це звання йому присвоєно в 1960 році. Крім нього, це високе звання носять Баглійський коксохімічний завод, хімічний комбінат, ДРЕС, молочний завод, швейна фабрика та автобаза № 3.

Величезним унікальним підприємством є Баглійський коксохімічний завод. Нинішній обсяг виробництва коксу на заводі перевищує обсяг виробництва всіх коксохімічних заводів дореволюційної Росії. Кокс, що виробляється на заводі, надходить майже на всі металургійні підприємства Придніпровського району, а також у соціалістичні країни.

На шлакових відходах металургійного заводу розвивається будівельна індустрія. Провідне місце серед підприємств цього типу належить найбільшому в Придніпров’ї цементному заводові.

Первістком машинобудування в місті був вагонобудівний завод ім. газети «Правда». За післявоєнний період тут освоєно 25 нових типів вагонів, але головна його продукція — спеціальні вагони з перекидним пристроєм (думпкари). Другим значним підприємством металообробної промисловості є завод котельно-допоміжного устаткування і трубопроводів, який за роки семирічки подвоїв випуск продукції. Зростаючі масштаби провідних галузей промисловості зумовлюють міцні економічні зв’язки міста з багатьма промисловими центрами країни. Продукцію дніпродзержинських підприємств одержують усі союзні республіки. Експортують її також у Польщу, Болгарію, Чехословаччину, Кубу.

Про успішне виконання виробничих завдань колективами підприємств свідчить неухильний приріст валової продукції за роки семирічки — у металургійній промисловості на 26,3 проц.; машинобудуванні та металообробці — 72,2; промисловості будматеріалів — 40,7; легкій та харчовій промисловості — 85,5; виробництві електроенергії — 60,5; деревообробній — 98,1; хімічній — 69,3 процента.

Успішно виконані завдання першого року нової п’ятирічки. Понад план у 1966 році держава одержала 130 тис. тонн агломерату, 13 тис. тонн коксу, 56 тис. тонн мінеральних добрив, 107 млн. квт. год. електроенергії та багато іншої продукції на загальну суму 11 млн. крб. План по продуктивності праці виконаний на 103 проценти. Достроково, 26 грудня 1967 року, трудящі міста завершили виконання плану другого року нової п’ятирічки.

Багато дніпродзержинців за досягнуті успіхи відзначені високими урядовими нагородами. Звання Героя Соціалістичної Праці удостоєні інженер-металург професор Г. Г. Орєшкін, інженер А. К. Рудков, сталевар В. В. Канарейкін, оператор М. П. Іванін, майстри доменних печей В. Ф. Пільтяй, І. А. Чернецький, старший горновий С. Ф. Гладкий, начальник цеху хімкомбінату Г. П. Кочетова, майстер цеху хімкомбінату М. Г. Моргун, бригадир тресту «Дзержинськбуд» М. С. Чайка, машиністи-крановщики тресту «Дніпробуд» А. К. Маслак і цементного заводу Є. П. Пархоменко, бригадир тресту «Дніпрохімбуд» К. М. Кирилішин, начальник цеху швейної фабрики Р. А. Левченко.

Заслуженим авторитетом серед трудящих Дніпродзержинська користуються майстри коксохімічного заводу ім. Орджонікідзе — П. Г. Хоменко, М. М. Гуліда, Г. Л. Мойсеєнко, майстер електростанції Є. О. Кльомін та інші.

За успішне виконання завдань семирічного плану в 1966 році нагороджено орденом Леніна завод ім. Дзержинського. Урядовими нагородами була відзначена велика група робітників та інженерно-технічних працівників заводу, зокрема орденом Леніна — 13 чол., орденом Трудового Червоного Прапора — 39, орденом «Знак Пошани» — 77 та медалями — 117 чоловік. Тоді одержали урядові нагороди і працівники Дніпродзержинського хімічного комбінату: орден Леніна — 5 чол., орден Трудового Червоного Прапора—12, орден «Знак Пошани»— 31, медалі — 34 чоловіки.

Всього орденами і медалями Радянського Союзу нагороджений 361 дніпродзержинець.

У соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції та встановлення Радянської влади на Україні найкращих виробничих успіхів досягли колективи заводів коксохімічного ім. Орджонікідзе, ім. Дзержинського і тресту «Дзержинськбуд», яким вручено на вічне зберігання Пам’ятні прапори ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів CPGP і ВЦРПС. Пам’ятним прапором ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР і республіканської Ради профспілок нагороджений колектив хімічного комбінату.

Авангардну роль у цих трудових перемогах відіграє 15-тисячний колектив комуністів, об’єднаних в 241 первинну партійну організацію. Важливим, насамперед, є те, що з цього числа понад 10 тис. чол. працюють у промисловості, а всього зайнято в сфері матеріального виробництва майже 12 тис. членів партії. Зусилля цього великого загону комуністів на розв’язання важливих господарських та політичних завдань спрямовує міський комітет КП України.

Дбаючи про послідовне втілення в життя промислових підприємств рішень Пленумів ЦК КПРС і ЦК КП України про нову систему планування та економічного стимулювання, партійні організації стали ініціаторами економічного навчання кадрів. На Баглійському коксохімічному заводі слухачами економічних шкіл є начальники цехів і відділів, майстри, головні спеціалісти заводу — всього 66 чол. Партком широко використовує і такі форми підвищення кваліфікації, як популяризація роботи школи комуністичної праці, проведення «днів економічної науки», техніко-економічних конференцій та інше. На цементному заводі діє університет технічного прогресу, де навчаються секретарі партійних організацій, інженерно-технічні працівники і робітники провідних професій. Група раціоналізаторів цеху випалу цього підприємства внесла пропозиції по реконструкції сировинного відділу, що дало економічну вигоду заводу більше як на 48 тис. карбованців.

Профспілкова організація міста спрямовує соціалістичне змагання на максимальне використання потужностей механізмів та економію виробництва.

Значну роль у виявленні і використанні резервів, піднесенні ефективності виробництва відіграли постійно діючі наради, робота громадського бюро економічного аналізу, технічного нормування і організації праці, групи народного контролю і пости комсомольського прожектора.

В центрі особливої уваги партійних і профспілкових організацій підприємств міста є наукова організація праці. Заводською радою НОП на Дніпродзержинському коксохімічному заводі керує головний інженер В. О. Буряк. На цементному заводі є спеціальне бюро у складі 19 чол., куди входять інженери, начальники цехів, відділів, майстри і робітники. Створені такі бюро і в цехах. У пропаганді цих нових заходів беруть участь все більше й більше виробничників.

242 профспілкові організації Дніпродзержинська активно впливають на виробниче, громадське життя колективів підприємств, будов, установ, навчальних закладів. Це наочно видно хоч би на прикладі найбільшого підприємства міста — заводу ім. Дзержинського. Під керівництвом заводського партійного комітету профспілкова організація широко розгорнула соціалістичне змагання на честь 50-річчя Комуністичної партії України та 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Профспілкові збори в цехах, відділах, лабораторіях заводу обговорюють не лише виробничі, але й питання культури та побуту трудящих. Багато значного, корисного в цій галузі завком разом з дирекцією заводу вже здійснив. Тепер чимало цехів Дзержинки мають власні, добре обладнані туристичні бази на лівому березі Дніпра. В 1968 році здано в експлуатацію санаторний корпус у Моршині, збудований заводом разом з іншими підприємствами. Споруджується корпус будинку відпочинку в Одесі. Для дітей дошкільного віку будується на мальовничому березі Орелі перша черга дачі на 250 місць.

Велику роботу серед молоді проводить міська комсомольська організація, яка об’єднує 184 первинні організації на підприємствах, в установах, школах, технікумах та ін. Кількість комсомольців в них — майже 23 тис. чоловік. Різноманітні форми цієї роботи: шефство над ударними будовами, політичне навчання, діяльність «Комсомольського прожектора», вечори-зустрічі з ветеранами революції, героями громадянської та Великої Вітчизняної воєн і інше.

Група комсомольців хімічного комбінату пройшла маршрутом легендарного рейду танка Т-34, командиром якого був колишній робітник цього підприємства Герой Радянського Союзу С. X. Горобець, що віддав життя за Батьківщину в суворі воєнні роки.

Все більше трудівників міста залучаються до активного громадського життя. 350 депутатів міськради, що входять в 12 постійно діючих комісій, працюють в різних галузях народного господарства. До роботи комісій залучено тисячі робітників і робітниць міста.

Дніпродзержинці з вдячністю згадують С. С. Смирнова, який тривалий час очолював міську Раду депутатів трудящих.

Програмою діяльності депутатів на виборчих округах є накази виборців. При їх сприянні закінчено будівництво навчально-лабораторного корпусу індустріального технікуму, піонерського і спортивного майданчиків в районі хімкомбінату, тунелю, що з’єднує місто з селищем металургів, та аптеки. Проведена значна робота по поліпшенню обслуговування населення міським транспортом та інше.

З метою систематичного контролю за ходом спорудження житлових будинків та культурно-побутових установ створені депутатські пости. Виконком регулярно проводить семінари депутатів для піднесення їх правових знань, ознайомлення з рішеннями партійних і радянських органів. Досвід цієї роботи систематично висвітлюється в газеті «Дзержинець».

Не відходять від громадських справ ветерани революційного руху в місті, активні учасники Великої Вітчизняної війни. Виконком міської Ради депутатів трудящих з нагоди 20-річчя перемоги над фашистською Німеччиною прийняв постанову про встановлення звання «Почесний громадянин міста Дніпродзержинська», яке присвоюється активним учасникам партійного підпілля, партизанського руху та боїв за визволення міста від німецько-фашистських загарбників.

Перші дипломи про присвоєння цього почесного звання були вручені К. Ф. Ляудісу, І. А. Гавелі, Б. В. Толмачову, Т. У. Дураковій, В. А. Воловській, С. П. Шпаковському, X. А. Годельшину, І. В. Васильєву, С. С. Смирнову, А. В. Бубликову, М. М. Фоменко, А. І. Трофимову, П. М. Бойку, Г. П. Молчанову, М. П. Аношкину, К. Н. Горбенко, Л. 3. Клименку, П. С. Кочеткову, І. М. Шепетову, М. І. Начальному, П. Л. Міняйлу, Я. С. Фомкіну за їх великі заслуги та довголітню плідну роботу в місті.

Дніпродзержинці — активні учасники боротьби за мир у всьому світі. У квітні 1959 року за вклад у справу зміцнення миру і дружби між народами колектив Дніпродзержинського металургійного заводу нагороджено медаллю Всесвітньої Ради Миру і дипломом.

Розвиток економіки Дніпродзержинська супроводжується невпинним підвищенням добробуту трудящих. В місті розгортається велике житлове і культурно-побутове будівництво. Тільки трест «Дзержинськбуд» за період з 1946 по 1958 рік збудував понад 300 тис. кв. метрів нового житла. На 1 січня 1967 року житловий фонд міста становив понад 1,5 млн. кв. метрів. Споруджено новий корпус індустріального інституту, приміщення музичного училища, каток з штучним льодом та інше. З’явилась нова площа, на якій встановлено пам’ятник Ф. Е. Дзержинському. Поліпшилось архітектурне планування міста. Багатоповерхові благоустроєні будинки зведено не тільки на кварталах центрального масиву, але й у нових районах південно-західної частини міста, в селищі гідробудівників та ін. Вирівнюються вузькі, криві вулиці, створюються широкі бульвари. Довжина вулиць з твердим покриттям досягла 230 кілометрів. Відзначається хорошим плануванням, впорядкованістю та озелененням Соцмісто, розташоване на південь від станції Баглій. Тут переважають 2—3-поверхові будівлі з прямими кварталами, асфальтованими вулицями.

Створюються зелені масиви — парки, сквери, бульвари в усіх районах міста. Зелені насадження та фруктові сади є також у межах заводських територій. Заводом-садом по праву називають Дніпродзержинський коксохімічний завод.

Заводський район — серце міста, його адміністративний та культурний центр — найбільш опоряджена і пожвавлена його частина. Головною магістраллю, архітектурною і транспортною віссю Дніпродзержинська є проспект ім. В. І. Леніна. В центрі проспекту — широка площа, на якій споруджено в листопаді 1958 року пам’ятник вождеві й організаторові Радянської держави В. І. Леніну.

Органи Радянської влади постійно піклуються про дальше поліпшення обслуговування населення — удосконалення міської сітки водогону, каналізації, газифікації тощо. У розпорядженні міського автомобільного парку — 220 автобусів, трамвайного —135 вагонів.

За роки семирічки товарооборот збільшився на 24,2 млн. крб., а в 1965 році дорівнював вже 102,2 млн. карбованців.

Рік у рік поліпшується медичне обслуговування населення. Мережа охорони здоров’я міста налічує 42 лікувальні та санітарні заклади, серед них — 8 лікарень на 2300 ліжок, 3 диспансери, 12 поліклінік. Функціонують дитяча лікарня, диспансери, водолікарня, зубопротезна поліклініка, швидка та невідкладна медична допомога. У медичних установах працюють 557 лікарів і майже 2 тис. чол. середнього медичного персоналу. Кадри з середньою медичною освітою готує медичне училище.

В місті 41 загальноосвітня школа, 13 шкіл робітничої молоді, 4 школи-інтернати, в яких навчається понад 43 тис. учнів.

Більше 12 тис. дітей виховується у дошкільних закладах. Серед великого педагогічного колективу Дніпродзержинська — заслужені вчителі школи УРСР Г. Г. Панишева, М. Д. Шрам, І. А. Гавеля, Ф. М. Карайбіда, В. І. Конькова, Т. Г. Цисецька, Ф. П. Андрієвський, В. Г. Картамишева.

Значна увага приділяється підготовці висококваліфікованих інженерно-технічних кадрів. З цією метою вечірній металургійний інститут був реорганізований у 1960 році на перший у республіці завод-втуз ім. М. І. Арсенічева. У 1967 році він перетворений на індустріальний інститут, в якому навчається близько 3200 студентів.

З середніх спеціальних навчальних закладів у місті є металургійний, індустріальний, економічний, торговельний, заочний хіміко-технологічний, промислового транспорту і енергетичний технікуми, в яких навчається 9 тис. учнів.

Тільки за два останні роки навчальними закладами міста було підготовлено для народного господарства 17,5 тис. спеціалістів.

Кваліфікованих робітників для металургійної та інших галузей промисловості готують також 7 профтехучилищ, де навчається більше 3000 чоловік.

Значну навчальну і політико-виховну роботу проводять Будинок політичної освіти міськкому КП України та міська організація товариства «Знання».

Творчо працює міське літературне об’єднання, в яке входить більше 40 літераторів. Перу письменника-дніпродзержинця О. В. Коваленка належить поетичний переклад українською мовою староруської літературної пам’ятки «Слово о полку

Ігоревім», що дістав високе визнання літературної громадськості в нашій країні та за рубежем. Великого розвитку в місті набула бібліотечна справа: тут 10 міських бібліотек та 126 бібліотек різних відомств і організацій, книжковий фонд яких перевищує 2 млн. томів.

До послуг трудящих широка мережа культурно-освітніх установ. При Палаці культури металургів працюють народний драматичний театр, хореографічний, хоровий, художнього слова та інші гуртки, заслужена капела бандуристів Української РСР. Танцювальний колектив «Дніпро» — лауреат VI Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві. Він відзначений двома золотими медалями та Дипломом І ступеня Міжнародного конкурсу. «Дніпро» також удостоєний почесного звання заслуженого танцювального колективу Української РСР. Його виступи високо оцінені не тільки радянськими, а й зарубіжними глядачами в Чехословаччині, Болгарії, Фінляндії, Японії.

Значну роботу по організації відпочинку трудящих проводять палаци культури ім. Горького, будівельників і вагонобудівників. В місті 14 клубів, 5 кінотеатрів та 15 кіноустановок. Для позашкільної роботи з учнями відкрито міський Палац піонерів та школярів ім. Олега Кошового.

Рік у рік зростає значення Музею історії міста, створеного в 1957 році за ініціативою старих більшовиків — учасників революційних подій, який весь час поповнюється новими експонатами. 16 картин першої серії «З іскри — полум’я» подарував музею колишній робітник Дніпровського заводу український радянський художник В. Ф. Овчинников.

Велика увага приділяється розвиткові фізичної культури та спорту. Споруджено стадіон «Перемога» на 16 тисяч місць, 2 палаци спорту та десятки різних спортивних майданчиків, спортивних залів, водних станцій, тирів для стрільби тощо. Серед фізкультурників міста 8 майстрів спорту, 177 першорозрядників та 6,5 тис. спортсменів II і III розрядів.

Трудящі міста під керівництвом партійних організацій докладають все більших зусиль до впорядкування і дальшого розвитку господарства і культури Дніпродзержинська, вносять вагомий вклад у будівництво комунізму.

Я. М. ГИБАЛО, Т. Т. КОЦЮБИНСЬКИЙ, В. Є. МАЛЮК, Я. С. ФОМКІН
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера К

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Bing [Bot], Google [Bot], Google Adsense [Bot], kbg_dnepr, Олександр Якович