З наближенням лінії фронту міськком партії й міськвиконком розробили заходи для евакуації населення й підприємств до східних районів країни. На початку серпня 1941 року під безперервним бомбардуванням через протоку було переправлено близько 30 тис. чоловік, вивезено частину устаткування заводу ім. Войкова, екскаватори залізорудного комбінату, турбіни ДРЕС, 350 тис. голів колгоспної худоби й інші цінності.
Сотні городян самовіддано споруджували оборонні укріплення навколо міста. У районі станції Багерове, Комиш-Буруна (нині Аршинцеве), Старого Карантину й Аджимушкая (тепер Партизани) споруджувалася система траншей, окопів, протитанкових ровів. На будівництво оборонних укріплень у районі Перекопу та Чонгарського мосту заводи виділили близько 100 тис. тонн металу. На Перекоп пішло 7 вагонів з арматурою, цементом, будівельними механізмами.
У самій Керчі в червні 1941 року був створений аварійно-відбудівельний батальйон, в обов’язки якого входило подавати допомогу підприємствам, потерпілим від нальотів ворожої авіації. Сформований винищувальний батальйон у кількості 200. чоловік, основний кістяк якого становили комуністи й комсомольці, боровся з ворожими лазутчиками й парашутистами. Робітники й службовці підприємств добровільно записувалися до народного ополчення. В Орджонікідзевському районі ополченців очолив директор залізорудного комбінату комуніст О. Т. Петрухін, командиром ополченців Заводського району став директор заводу ім. Войкова В. Д. Бакст, Кіровського району — прокурор міста Е. С. Макаренко.
Наприкінці жовтня 1941 року ворог прорвав оборонний рубіж на півночі Криму й просувався до його центру. Понад місяць Керч і переправа щодня піддавалися жорстокому бомбардуванню. Ворожа авіація методично руйнувала місто. Фашистські штурмовики пікірували на металургійний завод, залізничний вузол, порт, вони потопили в протоці теплохід «Рот-фронт», на борту якого перебували 600 жінок, дітей, старих, що евакуювалися.
На підступах до Керчі бої тривали протягом двох тижнів. Місто захищали 51-а Окрема армія й моряки Керченської військово-морської бази. Разом з військовими частинами натиск ворогів стримували бійці винищувального батальйону та ополченці. Згодом ополченці влилися до складу 320-ї стрілецької дивізії, укомплектованої з кримців, або до партизанських загонів.
16 листопада 1941 року радянські війська змушені були залишити місто й евакуюватися на Таманський півострів. Грабунки, примусова праця, масові розстріли, зруйнування народного господарства — ось що приніс жителям Керчі гітлерівський «новий порядок». Свої звірства фашистські загарбники почали з отруєння 245 школярів, а наприкінці грудня 1941 року розстріляли біля Багерівського рову понад 7 тис. городян.
З перших же днів окупації у місті почали діяти обласний підпільний партійний центр (керівник — старий більшовик І. А. Козлов)6 та два партизанські загони, створені за вказівкою Кримського обласного комітету партії. Підпільники вели агітаційно-роз’яснювальну роботу серед населення, розповсюджували антифашистські листівки, готували диверсійні групи.
Як і в роки громадянської війни, базою керченських партизанів стали Старокарантинські та Аджимушкайські каменоломні. Загони очолювали І. І. Пахомов, А. Ф. Зябрев, С. М. Лазарев, Н. 3. Котло, М. А. Майоров, Н. І. Бантиш, С. І. Черкез. Серед партизанів Старокарантинського загону були три відважні розвідники-піонери Володя Дубінін, Толя Ковальов та Ваня Гриценко. Під керівництвом Дубініна юні партизани ходили в розвідку, доставлені ними відомості давали змогу загонові правильно оцінювати обстановку. Під час боїв з ворогом піонери підносили боєприпаси, харчі, воду.
Після неодноразових невдалих спроб паралізувати дії партизанів й прорватися до каменоломень окупанти вирішили блокувати їх: усі входи й виходи взяли під обстріл, багато завалили, проходи замінували, територію каменоломень обнесли колючим дротом.
26 грудня 1941 року почалося здійснення Керченсько-Феодосійської десантної операції. У результаті запеклих боїв з противником 30 грудня водночас було визволено Керч, Феодосію й майже весь Керченський півострів. Цю операцію блискуче провели війська 51-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта В. М. Львова, 44-ї армії під командуванням генерал-майора О. М. Первушина, моряки групи військових кораблів Чорноморського флоту й Азовської військової флотилії на чолі з капітаном 1-го рангу М. Є. Басистим та контр-адміралом С. Г. Горшковим.
Разом з десантниками ударів по ворогу завдавали й партизани Аджимушкайських каменоломень. В одному із зведень Радінформбюро 16 січня 1942 року повідомлялося, що «загони кримських партизанів під командуванням тов. Пахомова І. І. атакували відступаючі з Керчі гітлерівські частини. Партизани обстрілювали німців з кулеметів і закидали гранатами. Противник у паніці відступив, лишивши на полі бою 120 трупів, 6 автомашин, 20 повозок з майном і боєприпасами, автобус з радіостанцією, 2 станкові кулемети, 5 мотоциклів, багато автоматів, гвинтівок та патронів». Партизанський загін Старокарантинських каменоломень був замурований гітлерівцями. Визволенню його допоміг піонер Володя Дубінін, який вибрався на поверхню через важкопрохідний лаз і привів на виручку радянських моряків. Але, допомагаючи розміновувати входи до каменоломень, юний розвідник загинув.
Із вступом до Керчі радянських військ вийшла з підпілля парторганізація й одразу створила оргбюро міськкому партії, оргкомітет міської Ради депутатів трудящих. Відновили роботу радянські установи, деякі підприємства, промислові артілі. Відкрилися магазини, розпочалися заняття у школі. Знову почала виходити газета «Керченский рабочий».
Уже в січні 1942 року з відбудованих цехів металургійного заводу ім. Войкова була відправлена на фронт перша партія продукції. Завод знову налагодив ремонт танків, автомашин, мінометів. Справжній героїзм виявили керченські судноремонтники. Просто неба, в умовах ворожих нальотів на місто вони відремонтували 60 суден. Чимало роботи випало на долю портовиків і залізничників. Колектив морського порту цілодобово відбудовував причали й лагодив портові механізми. Водночас моряки й рибалки забезпечували перекидання наших військ з Кубані через протоку на Керченський півострів. Шляховики відремонтували залізничну колію від станції Керч-I до Акмоная (тепер станція Сім Колодязів).
Під керівництвом Керченського міськкому комсомолу молодь міста зібрала для госпіталів 15 569 різних речей, 1500 штук різноманітного посуду й 500 книг, крім того, здала 1069,5 тонни чорного й 40,3 тонни кольорового металу. З ініціативи комсомольської організації в місті було організовано збір коштів на будівництво танкової колони ім. ВЛКСМ. Понад 300 тис. крб. грішми й облігаціями дали жителі Керчі на будівництво танків. Активно пройшла передплата позики 1942 року. Але у травні фашистським військам удалося зламати опір 44-ї армії та, розвиваючи наступ, створити загрозу тилам 51-ї й 47-ї армій. Радянські війська почали з боями відходити в бік Керчі. 19 травня 1942 року місто знову захопив ворог.
Частина червоноармійців, які прикривали до 21 травня 1942 року переправу відступаючих військ, змушені були укритися в Центральних та Малих Аджимушкайських каменоломнях, де в цей час перебували поранені бійці й командири, а також кілька тисяч мирних жителів з навколишніх сіл. Там були створені підземні гарнізони.
У Центральних каменоломнях на чолі підземного гарнізону стали комуністи — полковник П. М. Ягунов, старший батальйонний комісар І. І. Парахін, у Малих— старший лейтенант М. Г. Поважний, батальйонний комісар М. І. Карпекін, А. Н. Манукалов та ін. Під їхнім керівництвом відважні воїни чинили опір фашистам, здійснювали проти них бойові вилазки. Світло замінили каганці й вогнища, не було води й харчів, не вистачало боєприпасів, фашисти, як і під час першої окупації, засипали питні колодязі, підірвали входи до каменоломень, обстрілювали й мінували їх, бомбили територію, кидали в шахти димові шашки; нехтуючи міжнародне право, кілька днів накачували компресорами отруйні речовини, внаслідок чого загинули тисячі людей. 24 травня 1942 року в ефір полетіла радіограма: «Увага, увага, увага! Всім! Всім! Всім! До всіх народів Радянського Союзу! Ми, захисники міста Керчі, задихаємось від газу, вмираємо, але в полон не здаємося. Ягунов».
Окремі групи радянських бійців і командирів трималися в катакомбах ще майже півроку — до листопада 1942 року. І коли стало ясно, що кінець неминучий,— вирішили прорватися в Старокримські ліси до партизанів. Це був останній бій гарнізону. Мало хто залишився живим. Одні перейшли лінію фронту, дехто переховувався серед населення, а інші потрапили до полону й зазнали страшних тортур у фашистських концтаборах. Подвиг захисників Аджимушкая відбито в картинах заслуженого художника РРСФСР М. Я. Кута — «Остання граната», «Клятва», «У засідці», «В ім’я життя» та ін., що експонуються у Керченському історико-археологічному музеї.
За час повторної окупації, що тривала з травня 1942 до квітня 1944 року, гітлерівці розстріляли понад 14 тис. мирних жителів, закатували, спалили сотні військовополонених бійців та офіцерів Червоної Армії. На попіл і руїни перетворили загарбники індустріальний центр Криму.
Ще під час відступу радянських частин у травні 1942 року було залишено як розвідницю в тилу ворога місцеву вчительку комсомолку Є. Дудник. Смілива дівчина з допомогою С. Бабошина та А. Родягіна виконувала розвідувальні завдання Радянського командування й з 27 травня до 7 серпня 1942 року передала йому 87 радіограм про угруповання ворожих військ та розташування об’єктів противника. На початку серпня усі троє були заарештовані, піддані жорстоким тортурам і розстріляні. Разом з ними від рук катів загинули батько, мати, дві сестри Є. Дудник і мати С. Бабошина.
До патріотичної групи, що діяла в селищі ім. Войкова в 1942—1943 рр., входили М. Т. Босанова, Л. Ф. Карасьова, А. Ф. Комарова, 3. І. Чорноморченко, В. Є. Самрай, Т. Григор’єва та ін. Підпільники зривали заходи німецького командування, закликали населення ухилятися від насильницького вивезення на фашистську каторгу до Німеччини, перешкоджали поширенню в місті антирадянської пропаганди. Група випускала й розповсюджувала газету «Крымский партизан», а також листівки.
Активно діяла в окупованому ворогом місті й група, очолювана комсомольцем 0. Г. Стрижевським. Підпільники організовували втечі військовополонених, що перебували в міській лікарні, підірвали склад боєприпасів на молу, влаштували аварію військового ешелону на станції Керч-ІІ. У вересні 1943 року О. Г. Стрижевський з батьком, головним лікарем міської поліклініки Г. С. Стрижевським, та іншими учасниками групи були виказані зрадником фашистській контррозвідці й по-звірячому закатовані.
Влітку 1942 року в передмісті Керчі створено кілька партизанських загонів, зокрема у Старокарантинських каменоломнях — під командуванням К. К. Мухлиніна. Після його загибелі загоном командував 17-річний В. Панкратов. Під час спроби вивести партизанів з оточення Панкратов був схоплений фашистами й після тортур повішений. Командування прийняла на себе О. Т. Чередниченко. За час окупації загін знищив 600 ворожих солдатів та офіцерів, розбив 5 гармат, підпалив та підірвав 32 автомашини. В Аджимушкайських каменоломнях діяли ще два партизанські загони під командуванням П. І. Шерстюка й К. І. Мойсеева.
У ніч на 1 листопада 1943 року, незважаючи на шторм, частини 318-ї стрілецької дивізії й частини морської піхоти форсували Керченську протоку й висадилися на південь від Керчі в районі села Ельтигена. Після коротких, але запеклих сутичок десантники вибили гітлерівців з Ельтигена й закріпилися на невеликому плацдармі, що згодом дістав назву «Вогняна земля». При підтримці танків та авіації ворог намагався скинути десант у море. На північному сході від Ельтигена натиск ворога стійко відбила рота А. Мірошника. Це була справді рота відважних. Десять воїнів її удостоєні звання Героя Радянського Союзу. На ельтигенській землі бився й житель Керчі молодший лейтенант А. Кокорін. За відвагу та стійкість, виявлені в тих боях, він удостоєний звання Героя Радянського Союзу. А. Кокорін загинув, визволяючи рідне місто.
Противник блокував десант з усіх боків, безперервно бомбардуючи та обстрілюючи, але скинути його в море був неспроможний. Постачання десанту здійснювалося з допомогою авіації. При цьому особливо відзначилися льотчиці 46-го гвардійського Таманського жіночого полку нічних бомбардувальників під командуванням майора Є. Д. Бершанської: Р. С. Гашева, Є. А. Жигуленко, Н. О. Попова, Л. М. Розанова, О. О. Санфірова, О. Ф. Худякова. Крізь вогонь проривалися вони до ельтигенців й скидали боєприпаси, медикаменти й продовольство. Літала тоді разом із Т. П. Макаровою штурман цього полку, жителька Керчі В. У. Бєлік, згодом Герой Радянського Союзу. Вона загинула у серпні 1944 року під час визволення Польщі. Ім’ям В. У. Бєлік названо школу № 17, де вона вчилася, а перед школою встановлено пам’ятник сміливій льотчиці.
Хоробро билися в небі пілоти 230-ї Червонопрапорної Кубанської штурмової авіадивізії. Ескадрилья гвардії капітана І. П. Андреева громила колони ворожих танків, артилерію і міномети, що намагалися знищити моряків-десантників на Ельтигенському плацдармі. В одному з боїв, зірвавши атаку танків, І. П. Андреев повів своїх бойових друзів знищити гітлерівську артилерію, але ворожий снаряд влучив у літак хороброго радянського льотчика. У тому бою поруч росіянина І. П. Андреева летів його український друг Г. С. Шупик, людина високої льотної майстерності, безмежної хоробрості. З 249 бойових вильотів, зроблених ним за час війни, чимала кількість припадає на дні визволення Керчі.
Заступник командира ескадрильї І. П. Гончаров водив групи грізних штурмовиків на бомбардування гітлерівської техніки. Якось у ті дні розвідка донесла, що на станцію Керч-ІІ прибули два ешелони з технікою і військами. Радянські штурмовики, очолені Є. М. Єжовим, прикриті густими хмарами, підійшли з боку ворожої території до цілі й завдали по ній нищівного удару.
Десантників також підтримувала авіаескадрилья, яку водив гвардії лейтенант Т. О. Кучеряба. Показуючи приклад товаришам, він своїм ІЛом пікірував майже до землі, знешкоджуючи гітлерівську техніку зблизька.
Через увесь Крим пройшов льотчик великий шлях наступу, став капітаном, Героєм Радянського Союзу.
Не одне складне бойове завдання виконували в той час екіпажі В. Ф. Козакова та В. В. Чепуренка, який поліг на кримській землі смертю хоробрих.
36 днів і ночей не вщухали бої на «Вогняній землі».
Незважаючи на величезні труднощі й втрати, героїчний десант непохитно стояв на Керченському березі, відволікаючи на себе великі сили противника і допомагаючи тим головному десанту — силам 56-ї армії генерала К. С. Мельника, які висадилися в ніч на 3 листопада на північ від Керчі. У ніч на 7 грудня 1943 року ельтигенці прорвали ворожу блокаду та, здійснивши 20-кілометровий рейд по тилах противника, на ранок наступного дня здобули гору Мітрідат і південну прибережну частину міста. Десантники трималися до 12 грудня, поки їх не зняли радянські пароплави, що підійшли.
На 11 листопада 1943 року основні сили головного десанту — 2-а гвардійська Таманська дивізія, якою командував Герой Радянського Союзу генерал-майор А. П. Турчинський, 55-а та 32-а гвардійські дивізії, зламавши опір ворога, підійшли до північно-східної околиці Керчі. Першим підніс червоний прапор на Керченському березі гвардії рядовий комсомолець П. Тарасенко. 24 кулі пробили прапор на висоті біля селища Маяк. Батальйон під командуванням колишнього робітника заводу ім. Войкова А. П. Пушкаренка відбив у тих боях понад 10 контратак фашистської піхоти й танків. За хоробрість і мужність, виявлені під час десантування на керченський берег, А. П. Пушкаренку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Внаслідок дій десантників на східному березі Криму був створений плацдарм для майбутнього наступу. Протягом 5 місяців радянські воїни вели запеклі бої за розширення цього плацдарму. В ніч на 11 квітня 1944-року розпочався наступ Окремої Приморської армії під командуванням генерала А. І. Єременка. Увійшовши до міста о 5 годині ранку 11 квітня 1944 року, визволителі побачили, що на вулиці ім. 23 травня 1919 року, над дахом будинку № 14 майорить червоний прапор. Вивісив його 81-річ-ний батько трьох синів-фронтовиків К. І. Панько. Цей прапор він зберігав весь період окупації.
За мужність і відвагу, виявлені в боях за Керч, орденами й медалями нагороджено 8430 чоловік. Частини, що особливо відзначилися, одержали найменування «Керченських». 128 учасникам десантів присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Пам’ять про керченські десанти увічнена в монументах, встановлених у селах Героївському, Маяку, на Комиш-Бурунській косі та в Керчі на горі Мітрідат. А село Ельтиген перейменоване на Героївське (нині в межах міста). Ім’ям Героя Радянського Союзу командира 11-го стрілецького корпусу генерал-майора В. Н. Аршинцева, полеглого на полі бою за розширення східного плацдарму, названо селище залізорудного комбінату.
Батьківщина високо оцінила бойові дії керченських партизанів, нагородивши 17 чоловік орденами і медалями, у т. ч. посмертно орденом Леніна — командира старокарантинських партизанів А. Ф. Зябрева. 51 чоловік одержав почесні грамоти. Посмертно ордена Червоного Прапора удостоєний Володя Дубінін. Вулиця, школа № 11 та дитяча бібліотека носять ім’я юного героя. У школі встановлено погруддя відважного піонера, а в піонерському сквері — пам’ятник. Недовге, але чудове життя Володі Дубиніна відображене у відомій повісті Л. Кассіля та М. Поляновського «Вулиця молодшого сина». У парку культури й відпочинку селища Комиш-Бурунського залізорудного комбінату на братській могилі старокарантинських партизанів, де поховані А. Ф. Зябрев, І. Г. Шустов, М. Макаров, В. І. Важеній, М. Бондаренко та Володя Дубінін, встановлено пам’ятник-обеліск.
Багато жителів Керчі виявили героїзм і відвагу на фронтах Великої Вітчизняної війни. У Польщі загинув Герой Радянського Союзу С. Д. Пошивальников, який зробив 138 бойових польотів. Ім’ям героя названо одну з вулиць Керчі. За форсування Дніпра й оволодіння плацдармом на правому березі звання Героя Радянського Союзу удостоєний старший лейтенант О. О. Нікітін. Повними кавалерами ордена Слави стали сержанти В. С. Тинков та К. І. Фастовець. Усі вони живуть і працюють у Керчі.
Першого ж дня після визволення відновили роботу міський комітет партії й міська Рада депутатів трудящих. 14 квітня 1944 року спільне засідання бюро міськкому та міськвиконкому накреслило першорядні завдання й заходи для відновлення нормального життя в місті. Прийнятими на бюро постановами керувалися державні установи, підприємства, первинні партійні та комсомольські організації, що відновили свою діяльність.
Розміновували місто воїни Окремої Приморської армії та військові моряки. За перші два місяці вони знешкодили близько 2 млн. мін та снарядів. У розміновуванні активну участь брали добровольці-тсоавіахімівці, за що удостоєні значка «Відмінник-мінер», а комсомольці М. Завгородня й І. Казанець, які знешкодили 14 тис. мін і снарядів,— ордена Червоної Зірки.
Найскладнішою і першорядною проблемою у визволеному місті була житлова. Керченська міська партійна організація, що на 1 травня 1944 року налічувала 287 комуністів, мобілізувала на відбудову житла широкі верстви трудящих. Першу черкасовську бригаду організували медичні працівники селища ім. Войкова, відремонтувавши терапевтичне й пологове відділення лікарні, дитячі ясла та молочну кухню. Роботу по відбудові житла й культурно-побутових установ у селищі очолив штаб.
Активну участь у відродженні міста взяли комсомольці й молодь (у квітні 1944 року налічувалося 72 члени ВЛКСМ): розчистили вокзали й колії станцій Керч-1 та Керч-11, підготували до відкриття дитячі ясла, школи, дитбудинок. У перші тижні після визволення комсомольці зібрали близько 5 тис. книг та понад 2 тис. підручників, відбудували й відкрили бібліотеку, засадили 5 га городу. За ініціативою комсомольців — робітників рибокомбінату, швейної фабрики та інших підприємств молодь працювала в понадурочний час, упорядковувала бульвари, стадіони, сквери. Комсомольські організації допомагали військовим частинам влаштовувати госпіталі для поранених бійців та офіцерів Червоної Армії. До жовтня молодь відпрацювала на відбудовних роботах понад 185 тис. годин. За активну участь у відродженні рідного міста Керченська комсомольська організація нагороджена Почесною грамотою ЦК ВЛКСМ.
Величезну допомогу у відбудові Керчі та її промисловості подавали Центральний Комітет ВКП(б), Радянський уряд та братні республіки. З усіх кінців країни надходили устаткування, сировина, продовольство, медикаменти. Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан та інші республіки надсилали сільськогосподарські продукти, Узбекистан, Таджикистан і Туркменія — 10 тис. книг для бібліотек. Вже до зими 1945 року було відремонтовано 131 тис. кв. метрів житлової площі, 16 шкіл, 8 дитячих садків, два дитбудинки, 32 лікарняно-профілактичні установи, два кінотеатри. Стали до ладу електростанція, водонасосні станції. Регулярно курсували поїзди на лінії Керч—Джанкой—Сімферополь. У місті працювали телефон, радіовузол на 2 тис. точок, пошта.
На новобудовах міста, на відродженні заводів, фабрик, цехів трудилися представники України, Молдавії, Вірменії. У перші місяці після визволення давали продукцію м’ясокомбінат, молокозавод, хлібокомбінат. Робітники судноремонтного заводу витягли з-під руїн, зібрали по місту й відремонтували 15 металорізальних верстатів, дві вагранки чавунного литва, міделиварну піч, двигун на 100 кінських сил, невелику заводську електростанцію.
Влітку 1944 року розпочали роботу механічний, котельно-корпусний, деревообробний, електромонтажний, ливарний, транспортний цехи, введено в дію елінг. З осені 1944 року завод уже ремонтував судна, азі січня 1945 року перейшов на довоєнний обсяг виробничої програми.
Партійна організація очолила соціалістичне змагання. Протягом 15 місяців заводу присуджувалося перше місце й перехідний Червоний прапор Наркомфлоту СРСР та ВЦРПС.
Керченські рибалки почали давати свою продукцію фронту й країні, коли ще тривали бої за місто. Під обстрілом ворожої артилерії вони виходили в море й поверталися з великим виловом. За допомогою робітників братньої Грузії керченські рибалки відремонтували судна. Протягом трьох місяців замість 7500 цнт риби за планом виловлено 11 583, у т. ч. 1167 цнт першосортного оселедця для воїнів Червоної Армії.
У роки четвертої п’ятирічки особлива увага приділялася відродженню залізорудного комбінату у Комиш-Буруні, де руда залягає майже на поверхні, внаслідок чого з найменшими затратами можна одержувати найдешевший у Радянському Союзі метал. Для відбудови металургійних підприємств у Керчі у травні 1946 року створено трест «Керч-металургбуд».
У боротьбі за виконання завдань п’ятирічки міськком партії та міськвиконком організували змагання на звання кращого підприємства, будови й кращого робітника міста. У ході змагання виросла восьмитисячна армія стахановців та ударників, новаторів виробництва. Муляри залізорудного комбінату — брати Федір та Антін Рижих, Н. Ф. Гноєва — стали ініціаторами руху за виконання особистого п’ятирічного плану на 3 роки раніше встановленого строку. У своїх комплексних бригадах брати Рижих вперше запровадили поточні методи праці, трудилися, не рахуючись з часом, не знаючи відпочинку. Зокрема Ф. Рижих виконував по дві і більше річні норми. Фрезерувальник залізорудного комбінату А. К. Емін виступив ініціатором нового методу праці на кількох верстатах одночасно із застосуванням швидкісної обробки деталей (з 1963 року А. К. Емін — перший секретар Керченського міського комітету КП України). До 1949 року 81 бригада домоглася звання бригади відмінної якості, 882 стахановці завершили п’ятирічні, 452 — шестирічні, 45 — семирічні, 33 — восьмирічні норми.
Промислові підприємства міста почали випускати десятки нових видів продукції. Завод ім. Войкова освоїв лиття барабанів поршневих кілець, циліндрів паровоза, вкладишів підшипників з атифракційного чавуну, хитні колосники для паровозів, лиття для доменних печей тощо. Залізорудний комбінат почав випускати маслогенераційні установки, піскові насоси, промивальні машини, трубоконвейєри та інше устаткування. Судноремонтний завод виробляв циліндри чотирьох типів, поршні, втулки двигунів, масляні насоси, спіральні свердла. Нові види продукції виробляли також судноверф, коксохімзавод, міськхарчокомбінат. У 1954 році був повністю відбудований та обладнаний найновішою технікою консервний завод з річною потужністю 1,5 млн. умовних консервних банок. Розпочалося будівництво морського рибного порту.
Протягом 1959—1965 рр. реконструйовано й побудовано нові підприємства та виробничі цехи, що дало змогу збільшити обсяг виробництва більш, як у два рази. Почали працювати нові труболиварний і склотарний заводи. Наприкінці 1960 року став до ладу цех керамзитового гравію на цегельному заводі, що забезпечує матеріалами крупнопанельне домобудівництво не тільки Керчі, а й багатьох міст України.
У змагання за комуністичну працю першими в Керчі включилися бригада молодих судноремонтників з котельно-корпусного цеху, керована А. Левенком, екіпаж портального крану Керченського морського порту старшого кранівника К. Шевченка, бригада монтажників-будівельників аглофабрики (бригадир В. Биховець) та багато ін. Невдовзі змагалися цілі колективи промислових підприємств, риболовецьких колгоспів, будівельних організацій. Першим у місті високе звання підприємства комуністичної праці завоював колектив швейної фабрики.
Восьму п’ятирічку промислові підприємства міста виконали достроково 30 жовтня 1970 року, давши понад план продукції на 70 млн. крб., обсяг промислового виробництва подвоївся, продуктивність праці зросла на 40 проц. Було здано в експлуатацію нові хлібозавод та пивозавод, першу чергу рибного порту з кранівним господарством, із залізничною колією та інженерним корпусом. Нові виробничі об’єкти введені в дію на залізорудному комбінаті, на металургійному, судноремонтному, склотарному, труболиварному й бондарному заводах та інших підприємствах. Значно збільшився обсяг судноремонтних робіт.
Дальшого розвитку набули підприємства чорної металургії. Випуск металургійного вапняку збільшився на 38, агломерату — на 10, виплавка чавуну — на 30 проц. Значних успіхів домоглися підприємства місцевої та харчової продукції, на 74 проц. зріс випуск молочної продукції, на 24 проц.— ковбасних і на 32 проц.— кондитерських виробів.
Керч є центром рибної промисловості Криму. Створене Керченське управління океанічного риболовства 1964 року відправило до Атлантики перший траулер. 1970 року управління мало вже 22 першокласні рибоморозильні траулери, що дозволило щороку ловити по 1,5 млн. тонн риби в усіх районах світового океану. Крім Керченського управління океанічного риболовства, виловом риби займаються рибокомбінати, Південрибопромрозвідка, п’ять рибоколгоспів. Три рибопереробні підприємства — Керченський і Аршинцевський рибокомбінати та рибоконсервний завод — устатковані найновішою технікою. За п’ять років вилов риби збільшився майже в 6 разів, випуск харчової рибопродукції — у 4,6 раза, консервів — на 20,3 процента. На підприємствах міста за роки восьмої п’ятирічки впроваджено близько 11 тис. раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом 7,8 млн. карбованців, розроблено 1575 планів наукової організації праці з економічним ефектом 2,8 млн. карбованців, введено 489 прогресивних технологічних процесів, 178 автоматизованих та механізованих ліній, за рахунок чого заощаджено 53,6 млн. квт/годин електроенергії, 68,8 тис. тонн умовного палива й на сотні тисяч карбованців сировини і матеріалів.
Трудящі Керчі достроково виконали зобов’язання, взяті на честь 100-річчя з дня народження В. 1. Леніна. У ході стоденної ударної ленінської вахти колектив рудника ім. 50-річчя Жовтня видав достроково стомільйонну тонну руди. Честь видобути її була надана ветерану праці, почесному гірнику, орденоносцю Л. Г. Горшеніну. У ті ж дні до розпеченого потоку агломерату стала на вахту незвичайна бригада — ветерани Комиш-Буруна, ті, хто видавав у роки перших п’ятирічок першу тонну продукції: В. С. Барташ, Н. Г. Фомов, Н. К. Никонов, Ф. І. Бондар та ін. Вони випустили п’ятдесятмільйонну тонну агломерату.
30 підприємств, організацій та установ міста були нагороджені ювілейними Червоними прапорами й грамотами, Ленінськими ювілейними почесними грамотами. Серед них колективи залізорудного комбінату, заводу ім. Войкова, тресту «Керчметалургбуд», склотарного заводу, рибокомбінату, швейної фабрики, Керченського управління океанічного риболовства та інші.
За високі виробничі показники, самовіддану працю в боротьбі за дострокове виконання завдань восьмої п’ятирічки 7875 жителів міста нагороджені орденами й медалями Радянського Союзу. Високого звання Героя Соціалістичної Праці удостоєні два бригадири — слюсарів заводу ім. Войкова С. Т. Бережний та — рибалок рибокомбінату В. К. Почтар.
Кавалерами ордена Леніна стали 16 чоловік, серед них — Т. І. Гаврильченко, бригадир рибокомбінату, делегат XXIV з’їзду КП України; В. І. Дроздовський, газоелектрозварник тресту «Керчметалургбуд»; В. С. Бар-таш, старший агломератник; В. Є. Шевченко, сталевар заводу ім. Войкова. Ордена Жовтневої Революції удостоєні начальник цеху заводу ім. Войкова Герой Радянського Союзу А. А. Нікітін; слюсар швейної фабрики П. С. Кучеров; начальник автобази № 7 С. П. Рудниченко — всього 19 чоловік. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено 97 чоловік, орденом «Знак Пошани» — 101. Ювілейної ленінської медалі удостоєно 7412 трудівників.
День відкриття XXIV з’їзду КПРС став на міських підприємствах днем ударної трудової вахти. Керченських комуністів на XXIV з’їзді КП України представляли: Герой Соціалістичної Праці бригадир слюсарів С. Т. Бережний, бригадир рибокомбінату Т. І. Гаврильченко, голова виконкому міської Ради депутатів трудящих В. Ф. Дубов. Делегатами з правом вирішального голосу на з’їзд поїхали старший кранівник керченського торгового порту В. М. Барвенко, токар судноремонтного заводу Г. Я. Матвієнко, машиніст склотарного заводу Г. Д. Мельникова, перший секретар Керченського міськкому КП України А. К. Емін.
Великі завдання перед трудящими Керчі поставлені дев’ятою п’ятирічкою. Намічено збільшити обсяг промислового виробництва в місті на 50 проц. Особливо великого розвитку набуде судноремонт.
Колективи промислових підприємств посилили боротьбу за найсуворіший режим економії, розширення асортименту продукції, підвищення якості виробів та присвоєння їм державного Знаку якості. За успішне виконання планів другого року п’ятирічки колектив комбінату хлібопродуктів нагороджений Ювілейним Пам’ятним знаком ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС; склотарного заводу — Ювілейною Почесною грамотою ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Республіканської Ради професійних спілок.
14 вересня 1973 року на честь 30-річчя розгрому фашистських військ при визволенні Криму Указом Президії Верховної Ради СРСР місту Керчі присвоєно високе звання «Місто-герой» із врученням ордена Леніна й медалі «Золота Зірка».
З великою радістю і глибоким хвилюванням сприйняли керчани та воїни, учасники героїчних битв на Керченському півострові сердечне поздоровлення Генерального секретаря ЦК КПРС Л. І. Брежнєва, який, зокрема, зазначив, що в цій нагороді — вдячність Батьківщини, партії, уряду і всього радянського народу героїчним воїнам, безпосереднім учасникам битв на Кримському півострові, мужньому подвигові радянських патріотів у Аджимушкайських каменоломнях, усім трудящим міста, які виявили величезну витримку і стійкість, віддаючи всі сили в
ім’я нашої великої перемоги. «Бажаю вам, дорогі товариші, доброго здоров’я, особистого щастя і успіхів у праці на благо нашої соціалістичної Вітчизни!» — писав Л. І. Брежнєв. Трудівників, усіх захисників і визволителів Керчі з високою нагородою Батьківщини привітав Центральний Комітет Комуністичної партії України, Президія Верховної Ради і Рада Міністрів УРСР.
Небувале трудове піднесення викликала у трудящих Керчі ця знаменна подія. Вони доповіли Центральному Комітетові КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Раді Міністрів СРСР. про свої трудові звершення в третьому вирішальному році дев’ятої п’ятирічки.
За 8 місяців промисловість міста виробила продукції понад план на 8,9 млн. крб., а з початку п’ятирічки — на 22,5 млн. крб. У соціалістичному змаганні за дострокове виконання п’ятирічки беруть участь тисячі керчан.
В усі кінці країни йде продукція індустріальної Керчі: офлюсований агломерат — на завод «Азовсталь», флюси — на металургійні підприємства багатьох міст України. У багатьох портах СРСР працюють випущені керченськими судноремонтниками трюмні бульдозери, а відремонтовані ними судна борознять усі моря. Чавунні труби чавуноливарного та скляна тара склотарного заводів широко відомі трудівникам села. Два заводи будівельних матеріалів — Приморський і Комиш-Бурунський — дають понад 150 млн. штук каменю-черепашнику, що використовується не лише в Криму, але й вивозиться до інших областей України та в Краснодарський край. Консерви й рибну продукцію підприємств об’єднання «Керчрибопром» знають в усіх містах СРСР, а також у деяких зарубіжних країнах.
Тісні зв’язки встановилися у трудівників Керчі з підшефними сільськими районами — Ленінським, Нижньогірським і Совєтським. Робітники і службовці промислових підприємств допомагають колгоспам і радгоспам ремонтувати реманент, будувати різні приміщення, збирати урожай. Лише 1972 року підшефні підприємства міста збудували холодильник на 1000 тонн у Нижньогірському районі, кролеферму на 500 маток у колгоспі «Світанок» Ленінського району, 1973 року для збирання врожаю надіслали понад 200 автомашин і 35 тракторів.
Великі успіхи у розвитку промисловості міста, високі темпи зростання його соціалістичної економіки забезпечують постійне підвищення добробуту трудящих. Рік у рік збільшується кількість підприємств для виробництва предметів народного вжитку. Комбінат хлібопродуктів, хлібний та м’ясний комбінати, молочний, маслобійний і пивний заводи, макаронна й кондитерська фабрики — всі мають сучасне обладнання й випускають продукцію відмінної якості. Лише за роки восьмої п’ятирічки в Керчі збудовано й відкрито 46 магазинів, з них 2 універмаги й спеціалізовані магазини —рибний, ковбасний, молочний, тютюновий. Відкрито 35 підприємств громадського харчування. На 1957 рік житловий фонд не лише відбудовано, а й збільшено порівняно з довоєнним часом. Виросли нові квартали сучасних багатоквартирних будинків. Під час їх зведення враховуються природні умови й планування міста, що історично склалося. З’явилися нові вулиці, розбито нові сквери, насаджено сади. 1957 року архітектурно оформлено в’їзд до міста. Щороку в скверах, на вулицях, на подвір’ях будинків, на промислових дільницях висаджується велика кількість дерев, кущів, квітів. У місті багато парків, садів, скверів, загальна площа зелених насаджень займає понад 5600 га. Не лишилося вулиць, де б не було води, електроосвітлення, радіо. Улюбленим місцем відпочинку городян стали сквер Миру на центральній площі ім. В. І. Леніна, Приморський парк культури та відпочинку, парки робітничих селищ.
Одним з найвизначніших місць Керчі є гора Мітрідат, де біля обеліска Слави й Вічного вогню влаштовуються мітинги трудящих, факельні походи молоді. Сюди приходять тисячі людей, щоб покласти квіти в пам’ять про тих, хто віддав життя за визволення Керчі. У недалекому майбутньому на вершину гори Мітрідат протягнеться канатна дорога.
Багато робиться для поліпшення побуту трудящих. У місті газифіковано понад 30 тис. квартир. 1970 року здано в експлуатацію нову базу газобалонного господарства. Поліпшилося водопостачання, чому значною мірою сприяє Багерівський водопровід, що став до ладу в червні 1971 року. Проводяться підготовчі роботи для спорудження міського водосховища для прийому дніпровської води, що надійде до міста 1975 року. За останні 5 років збудовані електропідстанції Керченська й Комиш-Бурунська, прокладено близько 20 км нових ліній електропередачі. Споруджено й капітально відремонтовано 150 тис. кв. метрів доріг і тротуарів. До послуг жителів— 150 ательє, різних ремонтно-побутових майстерень, приймальних пунктів. Автотранспортне господарство міста має в своєму розпорядженні близько 220 автобусів і 80 таксі. У 1968 році збудований новий автовокзал.
Через Керченський морський порт ідуть вантажі до країн Близького Сходу. Для внутрішніх пасажирських перевозок порт має три сучасні теплоходи. Порт двох морів — Керч—став сполучною ланкою залізничного транспорту Криму й Кавказу, вузловим пунктом найкоротшого та економічно вигідного шляху з Південної України на Кавказ. Завдяки залізничній поромній переправі Керч зв’язана з багатьма містами СРСР. Щодня через станцію Керч-ІІ рухаються 14 поїздів на Москву, Ленінград, Уфу, Мурманськ, Новокузнецьк, Саратов, Свердловськ, Новоросійськ, Баку та інші міста.
Керченський аеропорт сполучає місто авіалініями з Москвою, Києвом, Одесою, Новоросійськом, Краснодаром, Львовом, районними центрами Криму й станицями Кубані. В аеропорту — новий впорядкований аеровокзал. 1969 року став до ладу новий корпус готелю «Керч».
Велика увага приділяється охороні здоров’я трудящих. За роки післявоєнних п’ятирічок у місті заново збудовано 5 лікарень, 4 диспансери, 7 аптек, 10 дитячих ясел, будинок дитини. 1972 року зведено будинок для престарілих та інвалідів, пологовий будинок. У лютому 1973 року відкрилася стоматологічна поліклініка; її лікарняні, хірургічні, процедурні, діагностичні кабінети устатковані сучасним обладнанням. Реконструйовано приміщення станції переливання крові. Розгорнулося будівництво корпусу швидкої допомоги, яке завершиться до 1975 року. Населення обслуговують понад 3 тис. медичних працівників, серед яких 386 лікарів.
Понад 16 тис. молоді об’єднано в чотирьох спортивних товариствах — «Авангард», «Спартак», «Динамо», «Водник» та «Трудові резерви». У розпорядженні спортсменів та фізкультурників три стадіони — залізорудного комбінату, тресту «Керч-металургбуд» та найбільший, реконструйований 1970 року, стадіон ім. 50-річчя
Жовтня на 12 тис. місць, добре оснащені водні станції. 1973 року побудовано сучасний плавальний басейн. За останні п’ять років підприємства та установи міста створили на узбережжях Азовського та Чорного морів чудові зони відпочинку, піонерські табори з одночасним перебуванням у них 2500 чоловік. Найбільш упорядкованими є зони відпочинку залізорудного комбінату, тресту «Керчметалургбуд», труболиварного й склотарного заводів. До послуг місцевих жителів і відпочиваючих з інших міст — міський пляж.
За післявоєнний період Керч перетворилася на значний культурний і науковий центр Криму. У 30 загальноосвітніх школах, у т. ч. двох школах-інтернатах і одній загальноосвітній спеціальній школі-інтернаті, 1200 вчителів навчають понад 20 тис. дітей. У трьох вечірніх та заочній школах здобувають знання понад 1500 чоловік. У одному з найстаріших технікумів області — металургійному, створеному 1930 року, навчаються понад 1500 юнаків і дівчат, а в судномеханічному (створений 1955 року) — близько 1000 студентів. У медичному училищі, знову відкритому 1953 року, близько 300 чоловік опановують спеціальність акушерів та медичних сестер. Підготовкою кваліфікованих робітників для гірничої, металургійної та інших галузей промисловості займаються 6 професійно-технічних училищ.
З 1960 року в місті діє Керченський філіал загальнотехнічного факультету Севастопольського приладобудівного інституту, що готує спеціалістів з технології машинобудування і приладобудування, суднобудування й судноремонту, автотранспорту, енергетики, радіотехніки тощо. На відділеннях факультету навчається понад тисяча студентів.
Важливу роботу проводить Азово-Чорноморський науково-дослідний інститут рибного господарства й океанографії. Маючи першокласну техніку, лабораторії, експедиційні судна й використовуючи досвід новаторів та передовиків рибного лову, він допомагає рибалкам вдосконалювати існуючі й впроваджувати нові методи й знаряддя лову. Якщо у передвоєнні й перші післявоєнні роки райони дослідження охоплювали лише дільниці Чорного й Азовського морів, то тепер пошукові судна Південрибопромрозвідки, в зв’язку з освоєнням промислу в Атлантичному та Індійському океанах, відходять за тисячі миль від рідних берегів, щоб дати промисловикам точні рекомендації для роботи в нових районах лову. В інституті—близько 340 співробітників, у т. ч. 137 наукових, з яких 29 мають вчений ступінь кандидатів біологічних і технічних наук.
Читацькі запити городян задовольняють 85 бібліотек з книжковим фондом 1520 тис. примірників. їх відвідують близько 100 тис. чоловік. Кращою є бібліотека ім. Бєлінського. Її завідуюча комуніст К. С. Зиборова нагороджена орденом Жовтневої Революції. Працівники бібліотеки систематично проводять тематичні конференції читачів, зустрічі книголюбів, соціологічні дослідження, визначаючи смаки й запити читачів, підтримують постійний зв’язок з підприємствами міста. Серед юних читачів великою популярністю користується бібліотека ім. В. Дубініна.
Про зростання культурного рівня жителів свідчить і кількість передплачуваних ними газет і журналів. Лише 1973 року трудівники Керчі одержали понад 170 тис. примірників періодичної преси.
Організації культурного відпочинку трудящих сприяють 15 клубів і народний театр клубу будівельників. При Палаці залізорудного комбінату і клубах міста в 100 колективах художньої самодіяльності беруть участь понад 4 тис. чоловік. Лише за літо 1972 року вони дали близько 50 концертів у колгоспах і радгоспах підшефних районів, а також у інших районах Криму. 1962 року на кошти й руками городян збудовано драматичний театр (850 місць). На його сцені виступали театральні колективи Москви, Ленінграда, Вологди, Краснодара, Свердловська, Томська, Кірова, Сімферополя, Севастополя, Донецька, Баку. Населення обслуговують 7 кінотеатрів, у т. ч. в парку селища Аршинцевого — широкоформатний, 12 кіномайданчиків.
У місті — три музичні школи, де навчається понад 810 дітей трудящих. 5 музичних студій профспілкових клубів відвідують 250 дітей.
Справжнім вогнищем культурно-освітньої роботи в місті є історико-археологічний музей, один з найстаріших музеїв країни, який був і залишається важливим науково-дослідним центром вітчизняної археології й історичної науки. У фондах музею налічується понад 120 тис. одиниць різноманітних матеріалів. Чимало експонатів є унікальними. Так, музей має перший в СРСР і другий у світі (після Афін) кам’яний архів з історії Боспору й Керченського півострова з найдавніших часів до середини XIX ст. У Керчі чимало пам’яток археології та архітектури. До наших днів збереглася кам’яна церква Іоанна Предтечі X—XIII ст. З археологічних пам’яток 12 є філіалами музею. Це боспорські городища Пантікапей (верхнє місто), Мірмекій, Тірітака, Німфей, боспорська фортеця Ілурат. У музеї створено експозицію з історії радянського суспільства, складовою частиною якої є картинна галерея, присвячена обороні Аджимушкайських каменоломень у період Великої Вітчизняної війни (автор заслужений діяч мистецтв РРФСР М. Я. Бут). Працівники музею ведуть активну науково-дослідну й освітню роботу серед населення і туристів. Лише в 1972 році музей відвідало близько 143 тис. чоловік.
На чолі трудящих міста — міська партійна організація, в рядах якої 11 223 комуністи, об’єднані у 119 первинних партійних організаціях. Понад 7 тис. комуністів працюють у сфері матеріального виробництва. У центрі постійної уваги міськкому партії — питання підвищення рівня партійного керівництва народним господарством, добір, розстановка й виховання кадрів, комуністичне виховання трудящих. Слово партії несуть у маси майже тисяча пропагандистів.
Глибоко вникають у питання розвитку промисловості, культури й впорядкування Керчі міська і районні (їх у місті три — Ленінська, Кіровська та Орджонікідзевська) Ради депутатів трудящих. У червні 1973 року до Керченської міськради обрано 347 депутатів, у т. ч. 143 робітники, 175 комуністів, (59 комсомольців. Серед депутатів машиніст локомотивного депо А. Ф. Куропаткін, муляр монтажник БМУ-25 Г. М. Усатов, дозувальниця шихти аглофабрики залізорудного комбінату М. Л. Баландіна. Бюджет міста 1973 року становив 13,4 млн. крб., з них на соціально-культурні потреби асигновано 10,8 млн. карбованців.
Важливою ланкою, що зв’язує партійну організацію з трудящими міста, є профспілки, в яких об’єднано близько 70 тис. чоловік. У 141 первинній організації — близько 14 тис. членів ВЛКСМ. Багато уваги приділяють вони трудовому вихованню молоді, зокрема, організовують конкурси на кращого за професією, зустрічі з передовиками виробництва, вечори посвячення в робітники. Проводиться велика робота з військово-патріотичного виховання молоді. На багатьох підприємствах зусиллями комсомольців створені «школи молодого робітника».
Втілюючи в життя рішення Комуністичної партії, трудящі міста-героя успішно виконують взяті соціалістичні зобов’язання, самовідданою працею вносять свій вклад у справу побудови комуністичного суспільства.
Л. О. ВИШКАРЬОВ, В. З. КАРМАШЕВА, Д. С. КИРИЛІН, В. М. КУЛІПАНОВА