КЕРЧ, місто, респ. підпорядкування Автономної Республіки Крим

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
1
100%
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 1

Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

КЕРЧ, місто, респ. підпорядкування Автономної Республіки Крим

Повідомлення АннА »

КЕРЧ – місто респ. підпорядкування Автономної Республіки Крим. Розташов. на узбережжі Керченської протоки. Нас. 151 тис. осіб (2006). Його назва є результатом переосмислення слов'ян. слова "корчев" (див. Корчев) і тюркського – "керэч" ("вапняк"), у літ. джерелах вона вживається з 1344.

Рештки найдавніших поселень, що виявлені на тер. міста, яке простягається нині вздовж протоки на 65 км, датуються 3 тис. до н. е. (Глейки II). Згідно з даними численних археол. досліджень, у 1-й пол. 2 тис. до н. е. на тер К. спочатку існувала агломерація поселень кам'янської культури, а потім – зрубної культурно-історичної спільності. У культ. шарах поч. 1 тис. до н. е. виявлено сліди к-ри таврів. Біля пн.-сх. околиці міста розкопана одна із найдавніших пам'яток скіф. к-ри (див. Скіфи) серед. 7 ст. до н. е. – Темір-Гора. На тер. К., згідно з гіпотезою, яка побутує в літ., слід також локалізовувати легендарні "місто й країну людей кімерійських" біля глибокого Океану, про які йдеться в "Одіссеї" Гомера (ХI, 13–19).
Підставою для такого припущення слугує те, що стародавні греки вважали Боспор Кімерійський – сучасну Керченську протоку – межею глибокого Океану. У кін. 7 – поч. 6 ст. до н. е. на тер. К. було засноване древньогрец. (мілетське) місто-колонія Пантікапей (приблизно з 480/479 до н. е. – столиця Боспорської д-ви; з 438/437 до н. е. – Боспорське царство). Місто розташовувалося на г. Мітридат (нині – це малозаселена гора, що є істор. центром К.), її схилах і підніжжі в напрямку узбережжя. Це був осередок формування к-ри, що поєднувала антич. та місц. традиції. У межах сучасної тер. К. виявлені залишки й ін. антич. міст – Тірітаки, Німфея, Мірмекія, Порфмія, Парфенія. З крахом антич. цивілізації всі ці поселення поступово занепали (додатковий фактор їхнього занепаду – гунське нашестя 370-х рр.; див. Гуни). У середні віки на тер. К. існувало торгово-ремісниче поселення Боспор (Воспро), що було центром Боспорської єпархії. У 6 ст. візант. імп. Юстініан I побудував тут потужну фортецю. 576 її захопили тюркські кочовики (див. Тюрки). Влада Візантії над Боспором була відновлена 590. У 7 ст. місто пережило нашестя хозар. У 10–12 ст. зазнає впливу Київської Русі (див. Тмутороканське князівство), з кін. 11 ст. – під владою Візантії, в 13 ст. – під контролем монголів-кочовиків, що осідали в Криму. 1318 місто (порт-факторія Черкіо–Cerçio, Порт Святого Іоанна) відійшло до генуезців згідно з укладеним ними договором із Золотою Ордою. Після 1475 – перебувало під владою турків. Зазнало козац. нападів у 1556, 1559, 1560, 1623, 1624, 1631, 1634, 1659, 1662. На поч. 18 ст. турки збудували поблизу нього фортецю Єнікале (сх. частина сучасної К.). 1771, під час російсько-турецької війни 1768–1774, місто і фортецю здобули війська Російської імперії. Підпорядкування міста Росії було затверджено Кючук-Кайнарджийським мирним договором 1774. Згідно з "Топографічним описом міст" (1774), з К. 1771 повтікали майже всі місц. жителі, крім 13 вірмен, які винесли переможцям ключі від міста. В К. та Єнікале рос. влада спочатку розквартирувала 1236 осіб – учасників воєн. кампанії (греків-військовиків, а також цивільних), у наступні роки місто заселялося греками, росіянами, українцями, вірменами, італійцями. 1775–83 К. належала до Азовської провінції Новоросії, з 1784 – до Феодосійського пов. Таврійської області (з 1802 – Таврійська губернія). У цей час К. була маленьким містечком з однією вулицею біля г. Мітридат та окраїнними поселеннями. 1821 опубліковано іменний указ імп. Олександра I про відкриття Керченського мор. торг. порту і впровадження особливої адм. одиниці – Керч-Єнікальського градоначальства (див. Градоначальство). Цього ж року призначається "план-карантин" для всіх суден, що проходять Керченською протокою. 1824 тут відкривається таможня, 1825 місту були даровані пільги зі сплати казенних податей на 25 років. Ці заходи істотно стимулювали екон. розвиток міста і зростання чисельності його нас.: 1802 тут проживало 246 осіб (Керч-Єнікальський посад та фортеця); 1839 – 7498, 1849 – 12 тис., 1854 – 13,6 тис., 1897 – 33 347 мешканців. До традиційних рибного, соляного та каменерізного промислів додаються металургія (дослідний чавуноплавильний з-д, 1846), тютюнове, цегельне, консервне вир-ва тощо. Місто "отримує" ген. план забудови, гол. ідея якого полягала в тому, щоб символізувати "зв'язок часів" – від античності до сучасності (архітектори Ф.Шаль, О.Дігбі). Розбудова міста була пріоритетною справою його градоначальників І.Стемпковського та З.Херхеулідзе. 1826 в К. відкрився один із перших на пд. Росії музеїв старожитностей (зав. – П.Дюбрюкс), на той час місто вже було визнаним центром археол. досліджень (розкопки кургану Куль-Оба, Царського кургану тощо). 1828 у місті створюється повітове уч-ще, що мало напрям мор. комерційного з широким вивченням іноз. мов; 1835 – жін. навч. заклад (перший у Криму, 1845 названий на честь Г.Кушнікова, який пожертвував йому значну суму грошей, Кушніковським дівочим ін-том). 1854, під час Кримської війни 1853–1856, в К. висадився англ. десант, місто було зруйноване і пограбоване, із 1562 житлових будинків залишилося 360, чавуноплавильний з-д було демонтовано, пристані спалено. По завершенні війни місто почали відбудовувати. У 1860-ті рр. тут уже діяло 4 тютюнові ф-ки. На поч. 1870-х рр. було збудовано станцію міждерж. Індо-Європ. телеграфу Бомбей–Лондон. У 1880-х рр. розпочалося видобування нафти (франц. підпр-во в Камиш-Буруні). 1897 введений у дію потужний металургійний комбінат. 1900 відкрите залізничне сполучення із Джанкоєм (нині місто АР Крим). 1905 в К. відбулося кілька робітн. виступів, зокрема першотравнева маївка й страйк на з-дах Бухштаба та Китайгородського з вимогами скорочення робочого дня до 9 годин та збільшення зарплатні на 20 %. У берез. 1917 владу в місті перебрала на себе есеро-меншовицька міська рада робітн. і солдатських депутатів. 6 січ. 1918 було встановлено владу більшовиків. Від трав. 1918 до листоп. 1920 К. перебувала під владою спочатку німців, потім – англійців і французів та білогвардійців. У берез. 1919 в Аджимушкайських каменоломнях (див. Аджимушкайські катакомби) дислокувався більшовицький партизан. загін (бл. 600 осіб). 1921 нас. міста голодувало (див. Голод 1921–1923 років в УСРР). 1923 тут проживало 25 063 особи.

У роки індустріалізації К. стала центром пром. буд-ва: 1929–31 тут почали діяти 3 домни Керченського металургійного з-ду, 1937 – Камиш-Бурунського залізорудного комбінату, 1938 – судноремонтний з-д, а також – коксохім. з-д, консервна та бавовноочисна ф-ки. 1933 у К. було розміщено Всесоюзний НДІ рибного г-ва та океанографії (Азчерніро).

У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 з 16 листоп. по 30 груд. 1941 та з трав. 1942 по 11 квіт. 1944 місто було окуповане гітлерівцями. За місто велися жорстокі бої під час Керченсько-Феодосійської десантної операції 1941. 1942 в Аджимушкайських катакомбах тримав оборону рад. гарнізон. У жовт.–листоп. 1943 тут воювали Керченсько-Ельтигенський та Пн.-Сх. десанти (див. Керченсько-Ельтигенська десантна операція 1943).

1973 К. надано звання міста-героя.

У 1960–80-х рр. в К. вироблялося 20 % усієї пром. продукції Криму. Саме в цей час на суднобудівному з-ді "Залив" було спущено на воду кілька найбільших у СРСР нафтоналивних супертанкерів.

У серед. 1990-х рр. у ході проведення в Україні екон. реформ великі пром. підпр-ва міста зупинилися, а частина нас. виїхала з нього в пошуках роботи. З часом економіку міста почали реструктуризовувати, тут розвинувся туристично-курортний бізнес.

Пам'ятки археології, історії та арх-ри: стародавній колодязь-джерело поряд з археол. поселенням Кам'янка (1-ша пол. 2 тис. до н. е.); городища антич. міст, що вже були згадані в тексті; Царський курган, Мелек-Чесменський курган, Золотий курган, пасмо курганів Юз-Оба (бл. 4 ст. до н. е.); Склеп Деметри (1 ст.); церква св. пророка Іоанна Предтечі; фортеці Єнікале та Ак-Бурунська (18 ст.); костел (1840); сходи Великі і Малі на г. Мітридат (19 ст.); Аджимушкайські каменоломні; обеліск Слави та ін.
Кислий О.Є.
дата публікації: 2007 р.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КЕРЧ, місто, респ. підпорядкування Автономної Республіки Крим

Повідомлення АннА »

Зображення
Керч (рос. Керчь, крим. Keriç, Керич; колишні назви: італ. Bosphoro Cimmerio, Vospro, Cerchio, Cherz, давньорус. Кърчевъ, себто Корчів, дав.-гр. Παντικάπαιον) — місто республіканського підпорядкування у складі Автономної Республіки Крим, місто-герой. Розташоване на узбережжі Керченської протоки, на сході Керченського півострова між Чорним і Азовським морями, за 209 км від Сімферополя (автошлях E97, із яким збігається М17, згодом маршрут переходить в Р23), на перетині важливих морських і сухопутних шляхів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КЕРЧ, місто, респ. підпорядкування Автономної Республіки Крим

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Керч — місто обласного підпорядкування (з 1945 р.), розташоване на березі Керченської протоки, за 210 км від Сімферополя. Важливий порт Чорного й Азовського морів, великий залізничний вузол. Населення — 127,6 тис. чоловік.

Територія, на якій розташоване місто, була заселена в III тисячолітті до н. е., про що свідчать кургани й окремі знахідки доби бронзи. У VI ст. до н. е. тут, на схилах та біля підніжжя гори, вихідці з Мілета заснували населений пункт під назвою Пантікапей. Місто швидко зростало. З першої чверті VI ст. до н. е. воно карбувало власну монету. З V ст. до н. е. по IV ст. н. е. Пантікапей — столиця Боспорської рабовласницької держави, де проживало 40—45 тис. чоловік, не рахуючи рабів. Розквіт міста припадає на кінець V — початок III ст. до н. е., коли воно було найбільшим ремісничим і торговим центром Північного Причорномор’я. Високого рівня досяг тут розвиток залізообробного, каменерізного, косторізного, керамічного, в т. ч. гончарного виробництва, ткацтва й інших ремесел. Та особливо уславився Пантікапей художньою обробкою дорогоцінних металів: золота, срібла і їх сплаву — електри. До порту прибували товари не лише з Середземномор’я й скіфських земель, а й з Уралу, Алтаю, Середньої Азії.
Терасне планування міста по крутих схилах гори, досліджені археологами залишки кам’яних багатокімнатних будинків, часто оздоблених розписом, терм і великої громадської будівлі з колонами, висота якої сягала 10 метрів, свідчать про високий рівень містобудування в Пантікапеї. На майстерність місцевих архітекторів вказують і монументальні поховальні споруди з каменю, знайдені під величезними насипами курганів IV ст. до н. е. Видатною пам’яткою архітектури й живопису І ст. н. е., що збереглася до наших днів, є склеп Деметри, фресковий розпис якого зображує кількох шанованих у Пантікапеї богів — Деметру, Кору, Плутона. У похованнях представників верхівки грецької та скіфської аристократії, у курганах Зміїному, Золотому, Мелек-Чесменському, Павлівському, Царському, Куль-Оба виявлено кращі зразки виробів пантікапейських ювелірів, а золота ваза й чаша з кургану Куль-Оба є шедевром світового мистецтва.

У II ст. до н. е. Боспорська держава зазнала соціально-економічної кризи, що посилилася з небезпекою захоплення Боспору скіфами. Цар Боспору Перісад V змушений був передати владу більш могутньому понтійському цареві Мітрідату VI. Ця подія спричинилася до повстання скіфського населення 107 року до н. е. під проводом Савмака. Спалахнувши у Пантікапеї, воно швидко охопило всю європейську частину Боспорської держави. Церісада було вбито. Вождь повстанців Савмак став правителем Боспору. Після тривалої підготовки військо Мітрідата VI, очолюване полководцем Діофантом, оволоділо Феодосією, а згодом і Пантікапеєм. Повстання було придушене. Близько 370-х років н. е. Пантікапею, як і усій Боспорській державі, завдали нищівного удару гунни. У V ст. античний Пантікапей припинив своє існування.

Після того, як руйнівна хвиля гуннської навали відступила, Пантікапей поступово ожив як портовий і ремісничий центр. Деякий час населений пункт називали Боспором. У VI ст. він став візантійською фортецею. У VII ст. ним заволоділи хозари.

Наприкінці VIII ст. під назвою Кръчъва місто згадується в руському літопису. Тоді тут побувало військо новгородського князя Бравліна. З тих часів встановлюються зв’язки Боспора з Руссю — торговельні, політичні й культурні. У X ст. вони завершилися утворенням на берегах Керченської протоки Тмутараканського князівства, що входило до складу Київської Русі. Протягом X—XII ст. Корчев відігравав важливу роль у князівстві. Місто стало великим ринком, де торгували купці г Русі, Сходу, Візантії, Західної Європи, Кавказу. Водночас Корчев був морськими І воротами давньоруської держави на Чорному й Азовському морях. Тому не випадково араби називали Керченську протоку Руською рікою, а Чорне море — морем Руським. Про належність Корчева до Тмутараканського князівства свідчить напис на відомому Тмутараканському камені, знайденому 1792 року.

Татари, що оволоділи Кримським півостровом у XIII ст., 1318 року відступили населений пункт генуезцям, які влаштували тут один з важливих своїх портів під назвою Черкіо (Cergio). Близько двохсот років місто входило до складу генуезької колонії. Його населення займалося соляним і рибним промислами. Звідси вивозили солону рибу, балики, сіль, шкіру, вовну, зерно, а також невільників. Влада належала консулу, який підпорядковувався уряду Кафи. 1475 року генуезькі колонії захопили турецькі завойовники, що підкорили Кримське ханство. Місто стало одним з опорних пунктів турецького панування в Криму.

За три століття татаро-турецького іга Керч перетворилася на убоге містечко, що правило новим хазяям за ринок работоргівлі. З середини XVI до X VIII ст. на Керченський півострів не раз робило походи донське й українське козацтво, яке активно боролося проти татаро-турецьких завойовників. Про перебування на півострові українських козаків свідчать пам’ятні місця: т. зв. Гайдамацькі печери та козацька фортеця «Борзівка» біля села Осовиного, Гайдамацькі скелі неподалік Войкового (кол. Катерлез). У 1771 році, коли російські війська увійшли до міста, воно мало лише одну вулицю та 674 невеликі вкрай зубожілі будинки. Населення займалося риболовством та видобутком солі.

За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 року Керч відійшла до Росії. Однак до приєднання Криму до Росії місту постійно загрожувала татаро-турецька навала. Півострів був пустельним і майже безлюдним. Один з мандрівників, що відвідав ці місця 1808 року, писав: «Керч — у минулому Пантікапеум, столиця Боспорського царства, тепер маленьке татарське містечко без торгівлі; хоча місце розташування найвигідніше, яке тільки можна уявити».

У 1775—1780 рр. Керч стала частиною Азовської провінції. Одночасно був виданий указ «про дозвіл селитися в цьому місті грекам, які служили у флоті під начальством графа Орлова». їм надавалися й деякі привілеї. Поряд з греками тут осідають росіяни, українці, вірмени, італійці.

Для заохочення розвитку торгівлі Керч разом з іншими містами Півдня дістала пільги у виплаті податків на 25 років та дозвіл на ввезення турецьких товарів. Сама Керч вивозила в країни Середземномор’я рибу й сіль. Попит на керченську сіль та прибутки від продажу її були настільки значними, що в 1808 —1809 рр. створюється спеціальний штат для управління керченськими соляними промислами. Успішно розвивався рибний промисел. 1824 року тут налічувалося 19 риболовецьких підприємств, а 1830 року їх стало вже 245. Поступово Керч почала відігравати помітну роль навіть у встановленні торговельних відносин Росії з іншими країнами. Зросло значення Керченського порту, через який велася торгівля переважно хлібом та рибою. Хліб вивозили за кордон, а рибу — в міста країни. Лише 1854 року в Керченському порту побувало 1224 судна з каботажного плавання й 457 — закордонного. У середині XIX ст. в Керчі працювали галетна фабрика, цегельний, свічковий та черепичний заводи, на околицях міста — каменоломні, що постачали будівельний камінь та камінь для виробництва вапна. 1846 року збудовано залізоплавильний завод. У невеликій доменній печі виплавляли чавун з місцевої залізної руди на привізному деревному вугіллі аж до Кримської війни.

У 1821 році Керч та Єнікале були виділені в особливу адміністративну одиницю — Керч-Єнікальське градоначальство. 1825 року запроваджено посаду міського архітектора. Приблизно з того часу, особливо з 1829 року, коли градоначальником у Керч призначили прогресивно настроєного вченого-археолога полковника І. О. Стемпковського, місто почало впорядковуватися7. Було прокладено Мокацомівське шосе з арками й тротуарами, що сполучило місто з Єнікале, перекинуто 5 містків через річку Мелек-Чесме й облицьовано камінням її береги. Центральні вулиці освітлювалися ліхтарями. На горі Мітрідат було розбито бульвар. 1840 року закінчено ремонт великого фонтана, що постачав місто водою. Та увага властей зверталася лише на центр міста. Що ж до районів, заселених робочим людом, то там, як і раніше, на брудних, вузьких і задушливих вулицях тулилися мазанки.

На впорядкування околиць, як і на будівництво лікарні, не вистачало коштів. Зате були споруджені тюрма й головна гауптвахта.

На 1854 рік населення міста досягло 13,6 тис. чоловік. 1829 року тут відкрилося повітове училище, що готувало рахівників, діловодів. 1863 року його реорганізовано в Олександрівську гімназію. Кількість учнів у ній наприкінці XIX ст. коливалася від 300 до 400 чоловік. 1835 року прийняв перших учениць Кушниківський інститут шляхетних дівчат. Доступ до цих навчальних закладів для дітей трудящих був закритий. У 50-х роках засновано 7 початкових і ремісничих шкіл, де навчалося 222 учні. Були друкарня й бібліотека, в яких налічувалося 1307 книг.

З 1810—1811 рр. розпочалося дослідження археологічних пам’яток, що на них багата Керч. Археолог-аматор П. О. Дебрюкс уперше 1811 року склав цінні описи давніх пам’яток і створив історичну топографію Європейського Боспору (Керченського півострова). Разом із І. О. Стемпковським П. О. Дебрюкс вивчав скіфо-античні пам’ятки Боспору. Велику роботу вів археолог А. Б. Ашик. Усі ці вчені були учасниками розкопок восени 1830 року відомої гробниці скіфського царя в кургані Куль-Оба (холм Попелу)4. 1826 року відкрито державний музей старожитностей.

Під час Кримської війни (1853—1856 рр.) англійські війська, що захопили Керч, зруйнували й пограбували місто. Особливо потерпів музей. Деякі вивезені тоді предмети давнини й дотепер залишились у Британському музеї в Лондоні. Пізніше керченські пам’ятки світового значення вивчали археологи: А. Є. Люценко, який працював у Керчі протягом 25 років (1853—1878 рр.), К. Думберг (1891—1901), В. В. Шкорпіл, вбитий бандитами в грудні 1918 року, Ю. Ю. Марті, В. Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський, М. І. Ростовцев, Ю. А. Кулаковський, К. Е. Гриневич та інші.

У пореформений період прискорився економічний розвиток Керчі й Керченського півострова. 1862 року в місті налічувалося 15 дрібних промислових підприємств з числом робітників до 5, виняток становили каменоломні, де працювало понад 60 чоловік. Водночас збудовано механічний і цементний заводи, а також невелику тютюнову фабрику, що на кінець XIX — початок XX ст. перетворилася на велике капіталістичне підприємство. У 1913 році на ній трудилося вже 900 чоловік. 1873 року засновано консервний завод компанії Петерс і братів Жуковських.

Протягом другої половини XIX ст. у Керчі збільшується видобуток солі, каменю-черепашнику, вилов та обробка риби, виникають підприємства для переробки сільськогосподарської сировини, поглиблюється й розширюється фарватер Керченської протоки. Після руйнувань, завданих англійськими окупантами під час Кримської війни (1853—1856 рр.), коли було підірвано доменну піч, а устаткування залізоплавильного заводу вивезено до Англії, розробка керченських руд припинилася на півстоліття.

1897 року Брянське товариство, фінансоване французькими капіталістами, розпочало будівництво металургійного заводу на базі керченської залізної руди. До середини 1900 року стали до ладу дві невеликі доменні печі, сталеплавильний (томасівський) та допоміжні цехи. Того року виплавлено 1 550 632 пуди чавуну, а руди видобуто 3 883 506 пудів. На заводі працювало 2079 чоловік.

Тоді ж завершено прокладення залізничної колії Керч — Джанкой. На початок XX ст., завдяки відкриттю залізничного руху й пуску металургійного заводу, місто перетворилося на один із значних промислових центрів Таврійської губернії. Провідне місце посідали рудно-металургійна промисловість та рибальство. У Керченському порту перетиналися основні пасажирські й вантажні шляхи чорноморських та азовських пароплавів, підтримувалося каботажне сполучення з портами Приазов’я, Криму й Кавказу.

Розвиток промисловості й торгівлі супроводжувався інтенсивним зростанням населення. 1897 року в Керчі налічувалося 33 347 жителів. У місті проживали представники 21 національності, з них росіян, українців і білорусів — 21 993 чоловіка. Великий процент становили робітники, становище яких було вкрай тяжким. Власники фабрик і заводів наймали робітників за безцінь, широко використовували жіночу й дитячу працю. Ленінська «Искра» відзначала, що на Керченському металургійному заводі порушувалися навіть царські фабричні закони, допускалася «праця малолітніх до 15 років по десять годин на добу й навіть нічна понадурочна праця». Робочий день дорослих тривав 12—14 годин. Охорони праці на всіх підприємствах не існувало. Дні, пропущені через нещасні випадки, не оплачувалися. Виробничі травми, як правило, пояснювалися «необережністю» самих робітників. Жили вони в бараках, збитих з дощок, по 80 і більше чоловік, інколи і в куренях, спали на нарах. А робітники кар’єрів, як писала місцева газета, тулилися в старих закинутих каменоломнях, будь-як пристосованих для житла.

Політичні організації в Керчі виникли ще в 70-х роках минулого століття. Це були т. зв. гуртки пропагандистів, очолювані передовими робітниками. 1875 року вони встановили зв’язок з одеським «Південноросійським союзом робітників». 1899 року в місті створено соціал-демократичну організацію. Центром діяльності керченських соціал-демократів став металургійний завод, а коли в 1902 році його закрили, вони активізували революційну роботу серед робітників інших підприємств та міських ремісників, залучивши до неї частину прогресивно настроєної місцевої інтелігенції.

Велику роль у згуртуванні керченських соціал-демократів відіграв революціонер Є. О. Климанов (Афанасьев), який прибув до Керчі 1901 року після заслання й працював механіком на землечерпальному каравані в порту. У роки першої російської революції Є. О. Климанов багато робив для роз’яснення більшовицької тактики й закликав керченських трудящих до активного її здійснення. 1906 року його знову заарештували, вислали з Керчі, але дорогою Є. О. Климанову пощастило втекти до Петербурга, де він до самої Лютневої революції 1917 року перебував на підпільній партійній роботі (помер у 1919 році). Серед керченських іскрівців відзначався активністю Ф. Г. Котов (у 1920 році став заступником голови підпільного Керченського ревкому, в період Великої Вітчизняної війни його, активного підпільника, закатували гітлерівці у Новоросійську).

1902 року Керченська організація РСДРП випустила листівку, присвячену 41-й річниці скасування кріпосного права. У ній викривалася суть реформи й містився заклик до всіх трудящих об’єднатися для боротьби проти самодержавства. Крім того, серед робітників розповсюджувалася листівка, де роз’яснювалися причини загального страйку на півдні Росії. Під керівництвом соціал-демократичної організації на початку серпня 1903 року відбувся страйк робітників порту і механічних майстерень, які вимагали від адміністрації збільшення заробітної плати й скорочення робочого дня. Керченський пролетаріат продемонстрував свою організованість і солідарність із страйкарями інших міст півдня Росії.

У період першої російської революції в Керчі відбувалися політичні страйки та демонстрації. 27 липня 1905 року почалася велика загальноміська політична демонстрація робітників і службовців. Демонстранти пройшли містом з червоним прапором та лозунгами «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!». Поліція застосувала зброю, двоє робітників було вбито, одинадцять — поранено. На четвертий день після демонстрації чорносотенці влаштували єврейський погром, який змушена була «засудити» навіть буржуазна міська дума. Заходів же на захист трудящих вона не вжила. У зв’язку з цими подіями організація РСДРП випустила листівку з викриттям політики царизму. У жовтні 1905 року керченські залізничники й поштово-телеграфні службовці страйкували разом з усім пролетаріатом Росії.

Страйки тривали й у наступному році. 9 січня 1906 року робітники заводів Золотарьова, Бухштаба й тютюнової фабрики Месаксуді припинили роботу й вийшли на мітинг, присвячений річниці «Кривавої неділі». Наприкінці квітня застрайкували моряки землечерпального каравана, де вів пропаганду більшовик П. Никифоров (Малаканов), колишній петербурзький робітник, учасник Жовтневого повстання 1905 року в Кронштадті. Вони вимагали дев’ятигодинного робочого дня, й адміністрація змушена була поступитися.

Після поразки першої російської революції, в тяжкі роки реакції (1907— 1910 рр.), керченський пролетаріат під керівництвом РСДРП продовжував боротися за свої права, згуртовуючи сили в професійних спілках робітників Аджимушкайських каменоломень, моряків і службовців торгового флоту, службовцїв торгівлі, робітників промислових підприємств, мулярів, штукатурів, пічників, малярів, портовиків. Робота соціал-демократичної організації Керчі була відзначена центральною більшовицькою газетою «Пролетарий».

Зростання страйкового руху в Росії після Ленських подій 1912 року справило вплив і на робітників Керчі. 28 червня 1912 року газета «Правда» повідомляла про страйк робітників чавуноливарного заводу й 300 робітників керченських залізних рудників, які протестували проти тяжких умов праці й побуту, поліцейських утисків. Робітники Керченського металургійного заводу Таганрозького металургійного товариства (заснований 1912 року) на створення поліцейської дільниці з особливим розшукним відділенням відповіли великим страйком 11 лютого 1914 року, у якому поряд з економічними вимогами висунули й політичні: усунути з заводу поліцейську дільницю, скасувати щоденні обшуки на прохідній, не притягати до відповідальності за участь у страйку. На знак солідарності з металургами припинили роботу й трудящі інших підприємств. Раптовий страйк, що охопив 2500 чоловік і тривав 4 дні, налякав хазяїв: вони викликали загін кінної поліції. Виступ робітників був придушений. 34 чоловіка заарештовано. Про революційний рух керченського пролетаріату писала більшовицька газета «Путь правды» («Правда») в № 21 1914 року у статті «Про ліквідацію Керченського страйку».

Напередодні першої світової війни кількість робітників у Керчі зросла і 1914 року становила понад 6 тис. чоловік, тобто більше, ніж у решті міст Криму (крім Севастополя) разом узятих. Близько 40 проц. загального числа робітників працювало на металургійному заводі, одержуючи копійки за свою нелюдську працю. Жахливими були умови життя трудящих. Комісія, що обстежила вулиці, двори та казарми робітників, відзначила їх антисанітарний стан. Мешкали вони в тісних і брудних приміщеннях по 30—40 чоловік, спали без матраців, на голих дошках. Баків для окропу й умивальників не було. Приміщення не провітрювалися. Та й решті робітничого населення жилося не краще. Багато хто, не маючи житла в місті, змушений був шукати притулку в найближчих до заводу селищах. Поселялися в стайнях, корівнях і клунях, пристосованих заповзятливими хазяями під квартири. У маленьких комірчинах містилися сім’ї з 7—9 чоловік.

За винятком центральної частини, дуже невпорядкованим виглядало місто. Вечорами воно поринало в пітьму. Лише де-не-де самітньо миготіли гасові ліхтарі. Електричне освітлення з’явилося близько 1910 року, до того ж електрифікувалися лише багаті квартали. Каналізації й водопроводу не було. Воду, солонувату й дуже мінералізовану, брали із забруднених колодязів, яких до того ж не вистачало. На вкрай низькому рівні перебувало медичне обслуговування — одна лікарня (80 ліжок) на все градоначальство. Близько 20 керченських лікарів в основному займалися приватною практикою.

Для дітей заможних громадян міста було 2 гімназії, морехідне училище каботажного плавання, Кушниківський інститут шляхетних дівчат, а для робочого люду — лише початкові школи. Та кількість їх була настільки незначною, що дітям часто відмовляли в прийомі «через брак місць». Громадська бібліотека обслуговувала нечисленних читачів і мала мізерний фонд: абонент за рік брав пересічно одну книгу. Міський театр також відвідували головним чином багаті городяни.

Коли розпочалася перша світова імперіалістична війна, до армії було мобілізовано 1413 чоловік. Протягом одного 1914 року в місті закрилося 35 промислових підприємств, внаслідок чого без роботи лишилося 880 чоловік. Скоротився обсяг робіт порту в зв’язку з загальним скороченням морських перевезень на Чорному морі. Через нестачу сировини було звільнено частину робітників тютюнової фабрики. Брак палива призвів до того, що в червні 1917 року став металургійний завод. Число безробітних збільшувалося день у день. У зв’язку з оголошенням Криму прифронтовою смугою посилився поліцейсько-каральний режим.

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції в Керчі на початку березня 1917 року був створений комітет громадської безпеки, керівна роль у якому належала партії кадетів. Комітет зберіг майже в повній недоторканності царський бюрократичний апарат, у місті, як і раніше, функціонувала міська дума.

Тоді ж у березні робітники керченських підприємств та солдати військових частин обрали орган нової, революційної влади — Раду робітничих і солдатських депутатів, та керівництво нею захопили меншовики й есери. Рада почала видавати газету «Известия Керченского Совета рабочих и солдатских депутатов». Під тиском робітників вона вжила деяких заходів на захист інтересів трудящих, зокрема, ухвалила знизити ціни на продовольчі й промислові товари від 10 до 50 проц. Війна тривала, зростали дорожнеча, спекуляція, безробіття. За таких умов розгорнули роботу керченські більшовики, які у жовтні 1917 року оформилися в самостійну організацію. 26 жовтня ЦК партії вітав утворення Керченського партійного комітету й пропонував наслідувати приклад Петрограда, де перемогла соціалістична революція.

Трудящі Керчі з радістю зустріли звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. На прохання керченських більшовиків ЦК РСДРП(б) направив 17 листопада 1917 року листа Петроградському військово-революційному комітетові про надання допомоги Керченському комітету РСДРП(б)3. На початку січня 1918 року до Керчі з Севастополя прибула на військовому кораблі «Аю-Даг» група більшовиків на чолі з матросом С. І. Шевяковим. Партійний комітет одержав від моряків зброю для загонів Червоної гвардії. Більшовики Керчі разом з революційними матросами утворили революційний штаб. 6 січня 1918 року в місті встановлено Радянську владу. Головою Ради робітничих і солдатських депутатів був обраний С. І. Шевяков.

Під керівництвом більшовицької організації Рада забезпечувала революційний порядок у місті, запроваджувала робітничий контроль над виробництвом, трудовлаштовувала безробітних, постачала трудящим продовольство, поліпшувала житлові умови робітників, займалася іншими невідкладними справами. Та невдовзі, 29 квітня 1918 року, місто окупували кайзерівські війська. Загарбники вбивали радянських активістів, грабували населення, руйнували заводи, вивозили до Німеччини верстати, машини, запаси металу з металургійного заводу.

У жовтні 1918 року почав діяти підпільний міський комітет партії, головою якого став С. Г. Самойленко, членами — М. І. Нейман, Ф. Ф. Чаплинський, І. Д. Громозда, М. А. Шапоренко, С. М. Горбульський, П. І. Юрченко. Комітет встановив зв’язок з обласним підпільним комітетом, розгорнув агітаційно-масову роботу серед робітників і селян, а також німецьких солдатів. На кінець 1918 року партійні осередки були створені на механічному заводі, тютюновій фабриці й інших підприємствах. Бойовим помічником більшовицької організації Керчі стала підпільна молодіжна організація, що допомагала розповсюджувати листівки, брала участь у створенні бойових дружин, доставляла зброю.

Після вимушеного відступу австро-німецьких окупантів 22 листопада 1918 року сюди прибули перші частини «Добровольчої армії» з Кубані, а за ними — англо-французькі інтервенти. Знову почалися криваві розправи, грабунки населення.

Підпільні комуністичні організації розгорнули широку роботу в тилу ворога. Найактивніше діяла невелика група комуністів — партійний осередок № 1 на чолі з К. М. Стацевичем. У Аджимушкайських каменоломнях організовано госпіталь, збройову майстерню. На початку 1919 року в Старокарантинських, згодом у Петрівських та Аджимушкайських каменоломнях створено партизанські загони. Їх керівним ядром став підпільний Керченський комітет партії, який у другій половині лютого 1919 року провів конференцію представників робітників міста, селян навколишніх сіл та партизанських загонів. Конференція вирішила об’єднати сили партизанських загонів і населення Керченського півострова у боротьбі проти окупантів та білогвардійців. Було утворено військово-революційний штаб. А 14 лютого 1919 року відбулася конференція профспілок Керчі, яка закликала трудящих всіляко протидіяти мобілізації до білої армії.

Керченські партизани нападали на окремі білогвардійські частини, руйнували залізничні колії, захоплювали й псували маяки, діставали й переправляли через лінію фронту розвідувальні дані для командування Червоної Армії.

Щоб придушити зростаючий опір партизанів, білогвардійці з допомогою інтервентів стягнули до каменоломень відбірні частини. 22 травня 1919 року до Керчі доставили задушливі гази.

Партизани стійко продовжували нерівну боротьбу. В середині травня військово-революційний штаб розпочав розробку плану наступу, мета якого полягала в тому, щоб, ударивши з тилу по білих, відкрити радянським військам шлях на Керч. У віч на 4 червня 1919 року 250 партизанів, озброєних лише гвинтівками й гранатами, почали наступ.

Невеликий загін сміливців напав на керченський гарнізон, що налічував кілька тисяч добре озброєних солдатів. Партизанам удалося прорватися до міста, де до них приєдналися робітники, рибалки, моряки, селяни з навколишніх сіл. Надвечір повсталі закріпилися на горі Мітрідат. Увесь день 23 травня тривали бої на вулицях. Та на підкріплення білогвардійцям поспішила морська артилерія інтервентів. Тому партизани змушені були відступити до каменоломень.

Білогвардійці й інтервенти почали розправу над населенням міста. Захопленим у полон партизанам і підпільникам кати вирізували зірки на спині й грудях, пораненим наливали в рани сірчану кислоту, обливали бензином і спалювали їх живими. У ті дні на кладовищі поховано понад 1500 радянських патріотів. Жителі Керчі свято шанують пам’ять про полеглих за Радянську владу борців, їхніми іменами названо багато вулиць. Поблизу Аджимушкайських каменоломень споруджено пам’ятник партизанам громадянської війни.

Для значно поріділого партизанського загону настали найтяжчі дні. Вичерпалися запаси продовольства, не стало і води. Керівники партизанського штабу, дізнавшись про початок відступу Червоної Армії з Криму, вирішили залишити каменоломні. Частина партизанів переправилася у гірсько-лісові райони півострова, дехто залишився на підпільній роботі у Керчі.

Криваві події 22—23 травня 1919 року ослабили Керченську партійну організацію, та вже влітку того ж року міський комітет партії відновив підпільні осередки, налагодив зв’язки з підпільними організаціями області. На початок 1920 року в Керчі, як і в усіх містах Криму, створюється підпільний ревком, діяльність якого спрямовувалася на підготовку збройного повстання проти білогвардійців. На допомогу керченцям із Сімферополя прибув представник підпільного обкому С. Я. Бабаханян.

Навесні 1920 року підпільний міськком партії розробив план повстання на підтримку Червоної Армії. Але підготовка його була зірвана. Врангелівці вистежили й стратили кількох членів міськкому — І. Д. Громозду, Ф. Корнілова, Р. В. Шмідта й інших.

З другої половини березня 1920 року Керченський підпільний комітет РКП(б) встановив зв’язок з частинами Червоної Армії, які дислокувалися на Таманському півострові. Підпільники передавали їм відомості про противника й допомагали розвідникам переправлятися до Криму. З допомогою рибалок вони доставляли з Кубані до Криму зброю й вибухівку.

Восени 1920 року велика кількість відступаючих під ударами Червоної Армії врангелівців скупчилася в Керчі. 14 листопада робітничі бойові групи під керівництвом міської партійної організації стали роззброювати білогвардійців. Влада перейшла до революційного штабу при міському комітеті РКП(б). Було вжито заходів до безпеки населення, охорони державного й громадського майна. 16 листопада місто очищено від білогвардійців. Здобуттям Керчі завершився повний розгром врангелівщини. Це була, за висловом В. І. Леніна, «… одна з найблискучіших сторінок в історії Червоної Армії».

З перших же днів після визволення Керченська партійна організація, що об’єднувала в своїх рядах 79 чоловік, приступила до практичного вирішення питань радянського й господарського будівництва у місті, де проживало тоді 38500 чоловік 40 національностей і народностей. Революційний комітет очолив Ф. Г. Котов — активний учасник революційних подій 1905—1907 рр. у Керчі, член підпільного комітету в 1919—1920 рр. Переважна більшість підприємств була зруйнованою. Дрібні підприємства, що збереглися, працювали з великими перебоями, часто й подовгу простоювали через відсутність сировини, палива й матеріалів. Металургійний завод й усі 5 великих рудників не функціонували. Набагато скоротився випуск продукції консервної та тютюнової фабрик. Вони працювали лише 3 дні на тиждень: не вистачало сировини й палива. Зруйновано було й міське комунальне господарство, водопровід, електростанцію. Житловий фонд різко зменшився. У жалюгідному стані перебували залізничний та морський транспорт.

Згідно з наказом Кримревкому від 7 грудня 1920 року у Керчі було націоналізовано: металургійний завод, залізні рудники, консервну й тютюнову фабрики та інші підприємства. На січень 1921 року взято на облік великі й дрібні підприємства, запаси сировини, палива. Металургійний завод почав ремонтувати мотори, котли. Дали першу продукцію три миловарні, п’ять консервних, лісопильний заводи, два млини, олійня, макаронна й тютюнова фабрики, хлібопекарні. Відбудовувалися порт, залізничний вузол, механічні майстерні. На осінь 1921 року в Керчі уже діяла судноверф, де будували й ремонтували невеликі судна. У той же час відкрито першу в країні науково-промислову іхтіологічну лабораторію, згодом перетворену на рибогосподарську станцію.

Велику роль у підвищенні трудової активності населення відігравала повсякденна масово-політична робота Керченської парторганізації та ревкому серед трудящих. Помічником ревкому й міських комуністів була комсомольська організація, створена в листопаді 1920 року, що налічувала 40 чоловік. Комсомольці займалися політичним вихованням молоді, її трудов лаштуванням та професійним навчанням, організацією культурно-масової роботи. Вже на початку 1921 року члени ВЛКСМ металургійного заводу створили в себе школу ФЗУ, переобладнали один з бараків під кінотеатр, а особняк одного багатія — під клуб. Комсомольці становили кістяк загону ЧОП і брали участь у ліквідації білогвардійських банд, у реквізиції в буржуазії складів з матеріалами й продовольством. Значну допомогу й сприяння міському керівництву у відбудовчих роботах подавали профорганізації. На всіх підприємствах міста були створені завкоми й фабкоми, на тютюновій фабриці — жінвідділ, організований з передових робітниць.

Незважаючи на всі післявоєнні труднощі, значно поліпшилося медичне обслуговування трудящих міста. На вересень 1921 року в Керчі функціонувало 2 лікарні, поліклініка, 10 фельдшерських пунктів, 9 медичних дільниць та 7 аптек. Працювало 179 медиків, у т. ч. 40 лікарів й 25 фармацевтів.

У відбудованих школах 1921 року навчалося понад 6 тис. дітей трудящих (до революції в усьому повіті налічувалося 3 тис. учнів). На підприємствах були створені 76 груп ліквідації неписьменності серед дорослих.

Велику увагу приділяли радянські, партійні та профспілкові організації культурному будівництву. Вже в грудні 1920 року відкрилися 4 міські й 14 пересувних бібліотек, 5 клубів, 10 дитячих садків на 486 місць. Підвищенню культурного рівня трудящих служили бібліотеки міста, клуби, червоні кутки, хати-читальні, кіно, театри. Наприкінці 1920 року почала виходити міська газета «Победа», що регулярно висвітлювала хід радянського й культурного будівництва в Керчі, пропагувала ідеї партії та уряду. Підвищувалася громадсько-політична активність жителів міста.

Але створення соціалістичної економіки відбувалося у надзвичайно складних умовах. Так, 1921 року з 197 промислових підприємств Керчі ще стояло 60, а на решті було зайнято лише 2735 робітників. Вантажообіг порту становив 16,7 тис. тонн проти 301,8 тис. тонн у 1913 році. А сума валової продукції гірничої та гірничозаводської промисловості, що становила до першої світової війни 8,4 млн. крб., у 1920—1921 рр. зменшилася до 218 тис. карбованців.

Відбудова народного господарства ускладнилася в зв’язку з неврожаєм 1921 року. На початку 1922 року в Керчі голодувало близько 18 тис. чоловік. Скоротилася кількість населення. На 1923 рік воно становило 26 063 чоловіка.

У червні 1922 року з поїздом «Жовтнева революція» до Керчі прибули голова ВЦВК М. І. Калінін та голова ВУЦВКу Г. І. Петровський. 22 червня відбулися багатолюдні мітинги трудящих міста на території Керченського металургійного заводу й на Приморському бульварі. Місцевим товариствам допомоги голодуючим й лікарням було передано велику кількість продовольства та одягу. Українське відділення Червоного Хреста забезпечувало харчуванням 10 тис. дітей. Для подання матеріальної допомоги дитячим будинкам та школам, а також дітям безробітних у грудні 1922 року в Керчі проведено «тиждень дитини», протягом якого зібрано 1 767 590 крб., чимало продуктів. З торговельних підприємств відраховувалося 2 проц. з обороту на допомогу голодуючим.

Поступово нормалізувалося господарське та культурне життя міста. Став до ладу капітально відремонтований консервний завод «Воля праці». Вилов риби 1925 року становив 43,5 тис. центнерів. На 1924—1925 рр. значна частина керченських підприємств була відбудована й працювала на повну потужність. Високу оцінку здобула продукція консервного заводу «Воля праці» на виставці у Копенгагені 1925 року, а на виставці 1927 року в Парижі — одержала головний приз. Тютюнова фабрика на кінець 1925 року виробляла понад 40 проц. продукції усієї тютюнової промисловості Криму. Була відроджена значна частина комунального житлового фонду. Населення міста на 1926 рік перевищувало 35,5 тис. чоловік. Міськрада мала в своєму розпорядженні житловий фонд, що становив 1555 будинків загальною площею 343 тис. кв. аршин. Діяло 12 шкіл першого ступеня й 5 дев’ятирічок, яким віддано кращі приміщення. Крім того, на усіх підприємствах працювали групи ліквідації неписьменності серед дорослих. Відкрилися численні професійні курси й ніколи, сільськогосподарський технікум, мортехнікум, робітфак, т. зв. Боспорський університет, де навчалося 120 чоловік. У місті було два театри, народна консерваторія, музей старожитностей, студія художнього живопису.

Керуючись рішеннями XIV з’їзду ВКП(б), трудящі Керчі включились у боротьбу за втілення в життя планів соціалістичної індустріалізації. Центральний комітет партії й Радянський уряд приділили велику увагу розробці залізорудних багатств Керченського півострова. Вирішено було насамперед відродити металургійний завод та залізний рудник при ньому. У 1926—1927 рр. на заводі велися інтенсивні будівельні роботи. З кожним місяцем збільшувалася й кількість працюючих. Якщо 1926 року на заводі трудилося близько 900, то 1927 — 2700, а 1928 — 5500 чоловік.

Перший п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР для трудящих Керчі ознаменувався пуском першої черги Керченського металургійного заводу ім. Войкова (ім’я П. Л. Войкова, радянського дипломата, уродженця Керчі, вбитого у Варшаві білогвардійцем 7 червня 1927 року, присвоєно заводу в листопаді 1927 року). 20 квітня 1929 року стала до ладу домна № 1. Тоді ж почалося спорудження другої й третьої домен, повітродувної станції, прокатного цехів. Одночасно тривало будівництво й коксохімічного заводу. Новобудови вимагали великої кількості кваліфікованих кадрів. Тому при металургійному заводі була створена школа ФЗУ, розрахована на 250 місць. Та потяг молоді до знань був настільки великий, що заняття відвідувало 1450 чоловік. Керченський металургійний завод готував кадри не лише для промисловості Криму, але й для Магнітбуду, Кузнецькбуду, Дніпросталі та інших новобудов п’ятирічки.

Значну роль у розвитку економіки міста відіграло масове соціалістичне змагання за дострокове виконання державних планів. Уперше в Криму ударники, ударні бригади, цехи та підприємства з’явилися у Керчі на металургійному заводі. На квітень 1929 року 20 цехів оголосили себе ударними, близько 7 тис. робітників трудилися в ударних бригадах, у січні 1934 року ударники становили 83,2 проц. робітників заводу. Великою повагою у колективі користувалися К. П. Хроні — делегат XV з’їзду ВКП(б), С. Н. Московський — керівник комсомольської ударної бригади котельно-складального цеху, будівельники А. Д. Карамзин, В. П. Гасенко — організатори й керівники першої в Криму комсомольсько-молодіжної бригади, А. І. Ганзен — машиніст комсомольського паровоза залізничного цеху, А. Н. Парфьонова — організатор комсомольсько-молодіжної зміни механічного цеху, М. К. Бугай — кращий доменний майстер СРСР.

Завдяки трудовому ентузіазму робітників виробничі потужності заводу ставали до ладу достроково. Так, 15 травня 1930 року на два тижні раніше встановленого строку запрацювала друга доменна піч; того ж місяця почала працювати агломераційна фабрика. Слідом за другою домною стали до ладу діючих томасівський та прокатний цехи, нова електростанція, коксохімічний завод. А 1931 року пуском найбільш потужної третьої домни завершилося будівництво першої черги металургійного заводу ім. Войкова — первістка п’ятирічки. Завод був єдиним у СРСР, що застосовував процес томасування, при ньому працювала агломераційна фабрика. На томасівський чавун, що виплавляли у доменних печах заводу ім. Войкова, був великий попит як в СРСР, так і за кордоном.

Не менш успішно розвивалися й інші галузі промисловості. 1928 року збудовано нове приміщення заводу «Воля праці», реконструйовано тютюнову фабрику, здано в експлуатацію бавовняний та бондарний заводи, а також побудовано хлібозавод, холодильник, корабельні майстерні та ряд інших підприємств. До десятиріччя визволення Криму (листопад 1930 р.) повністю ліквідовано безробіття. У листопаді 1930 року на південь від Керчі, у Комиш-Бурун прибули досвідчені спеціалісти Криму та інших міст країни на будівництво нової рудної бази металургії Радянського Союзу — залізорудного комбінату.

Впроваджувалися нові форми соціалістичного змагання, організатором яких виступила міська партійна організація, що в червні 1932 року об’єднувала 5849 комуністів. Її бойовим помічником були комсомольці — 7260 юнаків та дівчат. 1934 року керченські робітники-металурги стали ініціаторами всесоюзного змагання металургів. З другої половини 1935 року на підприємствах міста набули поширення стахановські методи праці. Стахановцем на металургійному заводі став майстер доменного цеху П. X. Ішков. Його приклад наслідували робітники К. П. Хроні, І. М. Ганзен з синами Адольфом, Георгом та Едуардом, Г. Т. Саєнко згодом депутат Верховної Ради Кримської АРСР, В. С. Васильєв, І. М. Ткаченко, нагороджений 1939 року орденом Трудового Червоного Прапора, А. С. Осипчук — перший депутат Верховної Ради СРСР від трудящих Керчі та багато ін. Стахановський рух став масовим: у квітні 1938 року на підприємствах Керчі стахановців налічувалося 6032 й ударників 3090 чоловік, тобто 59,8 проц. від загальної кількості працюючих.

На запрошення Радянського уряду в Керчі трудилися німецькі, американські, французькі, угорські інженери й робітники. Піднесення, що панувало на підприємствах міста, як і в усій країні, надихало і багатьох працюючих у нас іноземців — у себе на батьківщині вони ніколи не бачили такого ставлення до праці. Коли робітники Керченського металургійного заводу висунули зустрічний план, іноземні робітники на своїх зборах обговорили контрольні цифри плану 1932 року й звернулися до всіх іноземців, що працювали на підприємствах чорної металургії СРСР, із закликом приєднатися до боротьби за дострокове виконання плану 1932 року.

Керченська партійна організація багато робила в справі виховання трудящих у дусі радянського патріотизму й пролетарського інтернаціоналізму. Колективи металургійного заводу та інших підприємств встановили дружні зв’язки з робітниками Німеччини, Чехословаччини, Австрії, Франції та інших країн. Так, делегація робітників-комуністів Чехословаччини під час свого перебування у Керчі з 21 по 25 травня 1931 року була присутньою на багатьох партійних та робітничих зборах і мітингах, відвідала чимало підприємств міста. 23 делегати стали учасниками суботника в доменному цеху металургійного заводу, решта — на коксохімзаводі, рудниках та інших підприємствах міста. З 23 по 28 липня 1931 року в Керчі гостювала міжнародна делегація, що складалася з представників 11 братніх комуністичних партій. Іноземні робітники на власні очі переконувалися в успіхах соціалістичного будівництва.

Робітники керченських підприємств під керівництвом міської партійної організації відіграли велику роль у соціалістичному перетворенні села. Вони активно допомагали селянам у здійсненні колективізації сільського господарства та ліквідації куркульства як класу. Гроші, зароблені в понадурочний час та на недільниках, йшли у фонд новостворених колгоспів. 1930 року в Керченському районі за активним сприянням робітничих бригад до колгоспів залучено близько 5 тис. наймитів, організовано 4 артілі, у селі Сім Колодязів робітники металургійного заводу ім. Войкова допомогли створити першу на Керченському півострові МТС. Директором її став старий більшовик, потомствений керченський металіст М. П. Дементєєв.

Одним з найвизначніших досягнень передвоєнних п’ятирічок було створення південної індустріальної бази. 1936 року здано в експлуатацію потужний рудник і збагачувальну фабрику. Повністю будівництво Комиш-Бурунського залізорудного комбінату ім. Серго Орджонікідзе завершилося 1939 року. Майже водночас стали до ладу нова електростанція, агломераційна фабрика й добре обладнаний порт, звідки руду на спеціальних суднах відправляли на металургійні заводи Приазов’я. Із створенням залізорудного комбінату було здійснено зручне й економічно вигідне транспортне сполучення: руда — заводам «Азовсталі», вугілля — Керчі. Провідне місце в новому індустріальному центрі посідав Керченський металургійний завод ім. Войкова.

Успішне вирішення проблем, пов’язаних з індустріалізацією Півдня країни, сприяло всебічному розвитку й піднесенню господарства Керчі.

Напередодні Великої Вітчизняної війни місто стало одним з найбільших промислових центрів не лише Криму, а й країни. Тут налічувалося 169 підприємств, у т. ч. 68 великих, на яких працювало 41 837 чоловік. На цей час Керченський півострів став основним риболовецьким районом Криму й давав 70 проц. усього кримського вилову. На розширеній судноверфі будували і ремонтували риболовецькі судна, бондарний завод виробляв бочкову та ящикову тару.

Різноманітну продукцію випускали й інші підприємства, збудовані в роки першої та другої п’ятирічок: судноремонтний, машинобудівний, цегельно-черепичний, алебастровий, бавовноочисний, вапняний, олійний і молочний заводи, завод пивобезалкогольних напоїв, макаронна, ковбасна, швейна фабрики, бондарний завод «Пролетарій», майстерні: судноремонтні, корабельномеханічні, сільськогосподарського реманенту. 16 розробок покладів каменю-черепашнику забезпечували своєю продукцією будови не лише міста, а й Донбасу, Дніпрогесу. Чимало швейних виробів, взуття, трикотажу, меблів, металічного посуду також виробляли промислові артілі Керчі.

Розвиток промисловості супроводжувався швидким зростанням населення міста. 1939 року воно становило близько 105 тис. чоловік. Розширилося житлове й культурно-побутове будівництво. Виросли нові впорядковані селища в районі заводу ім. Войкова, на березі моря з’явилося потопаюче в зелені садів містечко металістів, де 1939 року проживало 11 тис. чоловік. Тут працювали фабрика-кухня, їдальні, три клуби, будинок інженерно-технічних працівників, будинок піонерів. Таке ж селище міського типу виникло на високому березі моря в районі залізорудного комбінату. До послуг 5-тисячного населення його були магазини, поліклініка, лікарня, дві школи, дитячий садок та ясла, будинок культури й клуб, стадіон. Нові впорядковані житлові будинки одержали робітники й службовці консервного, цегельно-черепичного, бондарного заводів. З допомогою державних кредитів збудували собі індивідуальні будинки тисячі трудівників Керчі.

1938 року в місті стали до ладу готель та три банно-пральні комбінати. Трамвайне сполучення з’єднувало селище металургійного заводу ім. Войкова з центром. А з міста до металургійного заводу та залізорудного комбінату пролягли асфальтовані шляхи. Центр і приміські селища були електрифіковані й радіофіковані.

Значно розширилися й поліпшили свою роботу мережі торговельна та громадського харчування. Діяло 192 магазини й 133 ларки, 156 їдалень і буфетів, 5 ринків. Добре було налагоджено медичне обслуговування: працювали 3 лікарні, 8 поліклінік, грязелікарня, дитячий санаторій, 3 пологові будинки.

1940 року в 39 школах 548 учителів навчали близько 17 тис. учнів, та в 5 школах робітничої молоді — 780. У трьох технікумах — рибному, металургійному та фельдшерському — налічувалося 800 студентів. З 1929 року в Керчі діяв робітничий університет, 1940 року його відвідували 760 чоловік. Невелика рибогосподарська станція виросла у Азово-Чорноморський науково-дослідний інститут морського рибного господарства й океанографії з лабораторіями, дослідними станціями, спеціально обладнаними суднами, де 23 наукові працівники вивчали рибні багатства Азовського та Чорного морів, розроблювали заходи щодо вдосконалення організації й техніки лову.

У місті працювали драматичний театр, палац культури, 16 клубів, будинок учителя, 4 кінотеатри, 25 кіноустановок, 40 бібліотек, історико-археологічний музей. Виходила міська газета «Керченский рабочий» та 4 багатотиражки. Робітничі клуби мали великі колективи художньої самодіяльності. 1935 року аматори клубу металургів ім. Енгельса в числі кращих виступили з концертом у Київському академічному театрі опери та балету. 1936 року оркестр і концертна група Комиш-Бурунського палацу культури демонстрували своє мистецтво в клубах столиці нашої Батьківщини.

Керівною та спрямовуючою силою політичного, економічного, громадського та культурного життя соціалістичної Керчі була міська партійна організація. В її рядах перебувало 4 тис. комуністів. У складі комсомольської організації 1941 року налічувалося близько 6 тис. юнаків та дівчат.

З великим піднесенням на основі нової Конституції пройшли в місті вибори 1937 року до Верховної Ради СРСР, а також до місцевих Рад депутатів трудящих. Депутатом до верховного органу влади країни було обрано робітника-новатора металургійного заводу О. С. Осипчука.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КЕРЧ, місто, респ. підпорядкування Автономної Республіки Крим

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Продовження
22 червня 1941 року мирне будівництво було перерване віроломним нападом фашистської Німеччини на СРСР. На захист Батьківщини стали комуністи, молодь, робітники й службовці заводів і будов. У перші дні війни до армії пішло 15 тис. чоловік, у т. ч. 1034 комуністи.

Бойовим штабом керченських комуністів по мобілізації трудящих на втілення в життя лозунгу «Все для фронту, все для перемоги» став міський комітет партії та організований у жовтні 1941 року міський комітет оборони на чолі з першим секретарем міськкому партії Н. А. Сиротою. У центрі уваги бюро міськкому партії були питання перебудови промислових підприємств з урахуванням потреб армії та фронту, протиповітряної оборони міста, перебудови агітаційно-масової роботи, залучення жінок для роботи на виробництві, будівництва оборонних об’єктів, допомоги родинам фронтовиків. На найскладніші ділянки роботи йшли комуністи й комсомольці. У надзвичайно стислий термін керченські підприємства перебудувалися на воєнний лад.

На металургійному заводі ім. Войкова збільшилася виплавка чавуну, сталі, прокату, було створено майстерню для ремонту танків. У заводських цехах виготовляли гранати й міномети, похідні пекарні й траншейні печі, протитанкові «їжаки», озброєння й боєприпаси. Саме войковці створили протитанкову рідину марки «КС». 21 серпня 1941 року з воріт заводу вирушив до діючої армії бронепоїзд «Войковець». Масовий випуск воєнної продукції налагодили всі підприємства Керчі. Колективи Комиш-Бурунського комбінату, механічного комбінату, механічного цеху тютюнової фабрики виготовляли міномети й міни, збудували бронепоїзд «Гірняк», майже всі підприємства міста (навіть макаронна фабрика й артілі) робили гранати. За завданням командування Чорноморського флоту судноремонтники, портовики й рибалки у стислі строки реконструювали риболовецькі й торговельні судна, озброїли їх та направили в море для участі у бойових діях у складі Азовської військової флотилії.
З наближенням лінії фронту міськком партії й міськвиконком розробили заходи для евакуації населення й підприємств до східних районів країни. На початку серпня 1941 року під безперервним бомбардуванням через протоку було переправлено близько 30 тис. чоловік, вивезено частину устаткування заводу ім. Войкова, екскаватори залізорудного комбінату, турбіни ДРЕС, 350 тис. голів колгоспної худоби й інші цінності.

Сотні городян самовіддано споруджували оборонні укріплення навколо міста. У районі станції Багерове, Комиш-Буруна (нині Аршинцеве), Старого Карантину й Аджимушкая (тепер Партизани) споруджувалася система траншей, окопів, протитанкових ровів. На будівництво оборонних укріплень у районі Перекопу та Чонгарського мосту заводи виділили близько 100 тис. тонн металу. На Перекоп пішло 7 вагонів з арматурою, цементом, будівельними механізмами.

У самій Керчі в червні 1941 року був створений аварійно-відбудівельний батальйон, в обов’язки якого входило подавати допомогу підприємствам, потерпілим від нальотів ворожої авіації. Сформований винищувальний батальйон у кількості 200. чоловік, основний кістяк якого становили комуністи й комсомольці, боровся з ворожими лазутчиками й парашутистами. Робітники й службовці підприємств добровільно записувалися до народного ополчення. В Орджонікідзевському районі ополченців очолив директор залізорудного комбінату комуніст О. Т. Петрухін, командиром ополченців Заводського району став директор заводу ім. Войкова В. Д. Бакст, Кіровського району — прокурор міста Е. С. Макаренко.

Наприкінці жовтня 1941 року ворог прорвав оборонний рубіж на півночі Криму й просувався до його центру. Понад місяць Керч і переправа щодня піддавалися жорстокому бомбардуванню. Ворожа авіація методично руйнувала місто. Фашистські штурмовики пікірували на металургійний завод, залізничний вузол, порт, вони потопили в протоці теплохід «Рот-фронт», на борту якого перебували 600 жінок, дітей, старих, що евакуювалися.

На підступах до Керчі бої тривали протягом двох тижнів. Місто захищали 51-а Окрема армія й моряки Керченської військово-морської бази. Разом з військовими частинами натиск ворогів стримували бійці винищувального батальйону та ополченці. Згодом ополченці влилися до складу 320-ї стрілецької дивізії, укомплектованої з кримців, або до партизанських загонів.

16 листопада 1941 року радянські війська змушені були залишити місто й евакуюватися на Таманський півострів. Грабунки, примусова праця, масові розстріли, зруйнування народного господарства — ось що приніс жителям Керчі гітлерівський «новий порядок». Свої звірства фашистські загарбники почали з отруєння 245 школярів, а наприкінці грудня 1941 року розстріляли біля Багерівського рову понад 7 тис. городян.

З перших же днів окупації у місті почали діяти обласний підпільний партійний центр (керівник — старий більшовик І. А. Козлов)6 та два партизанські загони, створені за вказівкою Кримського обласного комітету партії. Підпільники вели агітаційно-роз’яснювальну роботу серед населення, розповсюджували антифашистські листівки, готували диверсійні групи.

Як і в роки громадянської війни, базою керченських партизанів стали Старокарантинські та Аджимушкайські каменоломні. Загони очолювали І. І. Пахомов, А. Ф. Зябрев, С. М. Лазарев, Н. 3. Котло, М. А. Майоров, Н. І. Бантиш, С. І. Черкез. Серед партизанів Старокарантинського загону були три відважні розвідники-піонери Володя Дубінін, Толя Ковальов та Ваня Гриценко. Під керівництвом Дубініна юні партизани ходили в розвідку, доставлені ними відомості давали змогу загонові правильно оцінювати обстановку. Під час боїв з ворогом піонери підносили боєприпаси, харчі, воду.

Після неодноразових невдалих спроб паралізувати дії партизанів й прорватися до каменоломень окупанти вирішили блокувати їх: усі входи й виходи взяли під обстріл, багато завалили, проходи замінували, територію каменоломень обнесли колючим дротом.

26 грудня 1941 року почалося здійснення Керченсько-Феодосійської десантної операції. У результаті запеклих боїв з противником 30 грудня водночас було визволено Керч, Феодосію й майже весь Керченський півострів. Цю операцію блискуче провели війська 51-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта В. М. Львова, 44-ї армії під командуванням генерал-майора О. М. Первушина, моряки групи військових кораблів Чорноморського флоту й Азовської військової флотилії на чолі з капітаном 1-го рангу М. Є. Басистим та контр-адміралом С. Г. Горшковим.

Разом з десантниками ударів по ворогу завдавали й партизани Аджимушкайських каменоломень. В одному із зведень Радінформбюро 16 січня 1942 року повідомлялося, що «загони кримських партизанів під командуванням тов. Пахомова І. І. атакували відступаючі з Керчі гітлерівські частини. Партизани обстрілювали німців з кулеметів і закидали гранатами. Противник у паніці відступив, лишивши на полі бою 120 трупів, 6 автомашин, 20 повозок з майном і боєприпасами, автобус з радіостанцією, 2 станкові кулемети, 5 мотоциклів, багато автоматів, гвинтівок та патронів». Партизанський загін Старокарантинських каменоломень був замурований гітлерівцями. Визволенню його допоміг піонер Володя Дубінін, який вибрався на поверхню через важкопрохідний лаз і привів на виручку радянських моряків. Але, допомагаючи розміновувати входи до каменоломень, юний розвідник загинув.

Із вступом до Керчі радянських військ вийшла з підпілля парторганізація й одразу створила оргбюро міськкому партії, оргкомітет міської Ради депутатів трудящих. Відновили роботу радянські установи, деякі підприємства, промислові артілі. Відкрилися магазини, розпочалися заняття у школі. Знову почала виходити газета «Керченский рабочий».

Уже в січні 1942 року з відбудованих цехів металургійного заводу ім. Войкова була відправлена на фронт перша партія продукції. Завод знову налагодив ремонт танків, автомашин, мінометів. Справжній героїзм виявили керченські судноремонтники. Просто неба, в умовах ворожих нальотів на місто вони відремонтували 60 суден. Чимало роботи випало на долю портовиків і залізничників. Колектив морського порту цілодобово відбудовував причали й лагодив портові механізми. Водночас моряки й рибалки забезпечували перекидання наших військ з Кубані через протоку на Керченський півострів. Шляховики відремонтували залізничну колію від станції Керч-I до Акмоная (тепер станція Сім Колодязів).

Під керівництвом Керченського міськкому комсомолу молодь міста зібрала для госпіталів 15 569 різних речей, 1500 штук різноманітного посуду й 500 книг, крім того, здала 1069,5 тонни чорного й 40,3 тонни кольорового металу. З ініціативи комсомольської організації в місті було організовано збір коштів на будівництво танкової колони ім. ВЛКСМ. Понад 300 тис. крб. грішми й облігаціями дали жителі Керчі на будівництво танків. Активно пройшла передплата позики 1942 року. Але у травні фашистським військам удалося зламати опір 44-ї армії та, розвиваючи наступ, створити загрозу тилам 51-ї й 47-ї армій. Радянські війська почали з боями відходити в бік Керчі. 19 травня 1942 року місто знову захопив ворог.

Частина червоноармійців, які прикривали до 21 травня 1942 року переправу відступаючих військ, змушені були укритися в Центральних та Малих Аджимушкайських каменоломнях, де в цей час перебували поранені бійці й командири, а також кілька тисяч мирних жителів з навколишніх сіл. Там були створені підземні гарнізони.

У Центральних каменоломнях на чолі підземного гарнізону стали комуністи — полковник П. М. Ягунов, старший батальйонний комісар І. І. Парахін, у Малих— старший лейтенант М. Г. Поважний, батальйонний комісар М. І. Карпекін, А. Н. Манукалов та ін. Під їхнім керівництвом відважні воїни чинили опір фашистам, здійснювали проти них бойові вилазки. Світло замінили каганці й вогнища, не було води й харчів, не вистачало боєприпасів, фашисти, як і під час першої окупації, засипали питні колодязі, підірвали входи до каменоломень, обстрілювали й мінували їх, бомбили територію, кидали в шахти димові шашки; нехтуючи міжнародне право, кілька днів накачували компресорами отруйні речовини, внаслідок чого загинули тисячі людей. 24 травня 1942 року в ефір полетіла радіограма: «Увага, увага, увага! Всім! Всім! Всім! До всіх народів Радянського Союзу! Ми, захисники міста Керчі, задихаємось від газу, вмираємо, але в полон не здаємося. Ягунов».

Окремі групи радянських бійців і командирів трималися в катакомбах ще майже півроку — до листопада 1942 року. І коли стало ясно, що кінець неминучий,— вирішили прорватися в Старокримські ліси до партизанів. Це був останній бій гарнізону. Мало хто залишився живим. Одні перейшли лінію фронту, дехто переховувався серед населення, а інші потрапили до полону й зазнали страшних тортур у фашистських концтаборах. Подвиг захисників Аджимушкая відбито в картинах заслуженого художника РРСФСР М. Я. Кута — «Остання граната», «Клятва», «У засідці», «В ім’я життя» та ін., що експонуються у Керченському історико-археологічному музеї.

За час повторної окупації, що тривала з травня 1942 до квітня 1944 року, гітлерівці розстріляли понад 14 тис. мирних жителів, закатували, спалили сотні військовополонених бійців та офіцерів Червоної Армії. На попіл і руїни перетворили загарбники індустріальний центр Криму.

Ще під час відступу радянських частин у травні 1942 року було залишено як розвідницю в тилу ворога місцеву вчительку комсомолку Є. Дудник. Смілива дівчина з допомогою С. Бабошина та А. Родягіна виконувала розвідувальні завдання Радянського командування й з 27 травня до 7 серпня 1942 року передала йому 87 радіограм про угруповання ворожих військ та розташування об’єктів противника. На початку серпня усі троє були заарештовані, піддані жорстоким тортурам і розстріляні. Разом з ними від рук катів загинули батько, мати, дві сестри Є. Дудник і мати С. Бабошина.

До патріотичної групи, що діяла в селищі ім. Войкова в 1942—1943 рр., входили М. Т. Босанова, Л. Ф. Карасьова, А. Ф. Комарова, 3. І. Чорноморченко, В. Є. Самрай, Т. Григор’єва та ін. Підпільники зривали заходи німецького командування, закликали населення ухилятися від насильницького вивезення на фашистську каторгу до Німеччини, перешкоджали поширенню в місті антирадянської пропаганди. Група випускала й розповсюджувала газету «Крымский партизан», а також листівки.

Активно діяла в окупованому ворогом місті й група, очолювана комсомольцем 0. Г. Стрижевським. Підпільники організовували втечі військовополонених, що перебували в міській лікарні, підірвали склад боєприпасів на молу, влаштували аварію військового ешелону на станції Керч-ІІ. У вересні 1943 року О. Г. Стрижевський з батьком, головним лікарем міської поліклініки Г. С. Стрижевським, та іншими учасниками групи були виказані зрадником фашистській контррозвідці й по-звірячому закатовані.

Влітку 1942 року в передмісті Керчі створено кілька партизанських загонів, зокрема у Старокарантинських каменоломнях — під командуванням К. К. Мухлиніна. Після його загибелі загоном командував 17-річний В. Панкратов. Під час спроби вивести партизанів з оточення Панкратов був схоплений фашистами й після тортур повішений. Командування прийняла на себе О. Т. Чередниченко. За час окупації загін знищив 600 ворожих солдатів та офіцерів, розбив 5 гармат, підпалив та підірвав 32 автомашини. В Аджимушкайських каменоломнях діяли ще два партизанські загони під командуванням П. І. Шерстюка й К. І. Мойсеева.

У ніч на 1 листопада 1943 року, незважаючи на шторм, частини 318-ї стрілецької дивізії й частини морської піхоти форсували Керченську протоку й висадилися на південь від Керчі в районі села Ельтигена. Після коротких, але запеклих сутичок десантники вибили гітлерівців з Ельтигена й закріпилися на невеликому плацдармі, що згодом дістав назву «Вогняна земля». При підтримці танків та авіації ворог намагався скинути десант у море. На північному сході від Ельтигена натиск ворога стійко відбила рота А. Мірошника. Це була справді рота відважних. Десять воїнів її удостоєні звання Героя Радянського Союзу. На ельтигенській землі бився й житель Керчі молодший лейтенант А. Кокорін. За відвагу та стійкість, виявлені в тих боях, він удостоєний звання Героя Радянського Союзу. А. Кокорін загинув, визволяючи рідне місто.

Противник блокував десант з усіх боків, безперервно бомбардуючи та обстрілюючи, але скинути його в море був неспроможний. Постачання десанту здійснювалося з допомогою авіації. При цьому особливо відзначилися льотчиці 46-го гвардійського Таманського жіночого полку нічних бомбардувальників під командуванням майора Є. Д. Бершанської: Р. С. Гашева, Є. А. Жигуленко, Н. О. Попова, Л. М. Розанова, О. О. Санфірова, О. Ф. Худякова. Крізь вогонь проривалися вони до ельтигенців й скидали боєприпаси, медикаменти й продовольство. Літала тоді разом із Т. П. Макаровою штурман цього полку, жителька Керчі В. У. Бєлік, згодом Герой Радянського Союзу. Вона загинула у серпні 1944 року під час визволення Польщі. Ім’ям В. У. Бєлік названо школу № 17, де вона вчилася, а перед школою встановлено пам’ятник сміливій льотчиці.

Хоробро билися в небі пілоти 230-ї Червонопрапорної Кубанської штурмової авіадивізії. Ескадрилья гвардії капітана І. П. Андреева громила колони ворожих танків, артилерію і міномети, що намагалися знищити моряків-десантників на Ельтигенському плацдармі. В одному з боїв, зірвавши атаку танків, І. П. Андреев повів своїх бойових друзів знищити гітлерівську артилерію, але ворожий снаряд влучив у літак хороброго радянського льотчика. У тому бою поруч росіянина І. П. Андреева летів його український друг Г. С. Шупик, людина високої льотної майстерності, безмежної хоробрості. З 249 бойових вильотів, зроблених ним за час війни, чимала кількість припадає на дні визволення Керчі.

Заступник командира ескадрильї І. П. Гончаров водив групи грізних штурмовиків на бомбардування гітлерівської техніки. Якось у ті дні розвідка донесла, що на станцію Керч-ІІ прибули два ешелони з технікою і військами. Радянські штурмовики, очолені Є. М. Єжовим, прикриті густими хмарами, підійшли з боку ворожої території до цілі й завдали по ній нищівного удару.

Десантників також підтримувала авіаескадрилья, яку водив гвардії лейтенант Т. О. Кучеряба. Показуючи приклад товаришам, він своїм ІЛом пікірував майже до землі, знешкоджуючи гітлерівську техніку зблизька.

Через увесь Крим пройшов льотчик великий шлях наступу, став капітаном, Героєм Радянського Союзу.

Не одне складне бойове завдання виконували в той час екіпажі В. Ф. Козакова та В. В. Чепуренка, який поліг на кримській землі смертю хоробрих.

36 днів і ночей не вщухали бої на «Вогняній землі».

Незважаючи на величезні труднощі й втрати, героїчний десант непохитно стояв на Керченському березі, відволікаючи на себе великі сили противника і допомагаючи тим головному десанту — силам 56-ї армії генерала К. С. Мельника, які висадилися в ніч на 3 листопада на північ від Керчі. У ніч на 7 грудня 1943 року ельтигенці прорвали ворожу блокаду та, здійснивши 20-кілометровий рейд по тилах противника, на ранок наступного дня здобули гору Мітрідат і південну прибережну частину міста. Десантники трималися до 12 грудня, поки їх не зняли радянські пароплави, що підійшли.

На 11 листопада 1943 року основні сили головного десанту — 2-а гвардійська Таманська дивізія, якою командував Герой Радянського Союзу генерал-майор А. П. Турчинський, 55-а та 32-а гвардійські дивізії, зламавши опір ворога, підійшли до північно-східної околиці Керчі. Першим підніс червоний прапор на Керченському березі гвардії рядовий комсомолець П. Тарасенко. 24 кулі пробили прапор на висоті біля селища Маяк. Батальйон під командуванням колишнього робітника заводу ім. Войкова А. П. Пушкаренка відбив у тих боях понад 10 контратак фашистської піхоти й танків. За хоробрість і мужність, виявлені під час десантування на керченський берег, А. П. Пушкаренку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Внаслідок дій десантників на східному березі Криму був створений плацдарм для майбутнього наступу. Протягом 5 місяців радянські воїни вели запеклі бої за розширення цього плацдарму. В ніч на 11 квітня 1944-року розпочався наступ Окремої Приморської армії під командуванням генерала А. І. Єременка. Увійшовши до міста о 5 годині ранку 11 квітня 1944 року, визволителі побачили, що на вулиці ім. 23 травня 1919 року, над дахом будинку № 14 майорить червоний прапор. Вивісив його 81-річ-ний батько трьох синів-фронтовиків К. І. Панько. Цей прапор він зберігав весь період окупації.

За мужність і відвагу, виявлені в боях за Керч, орденами й медалями нагороджено 8430 чоловік. Частини, що особливо відзначилися, одержали найменування «Керченських». 128 учасникам десантів присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Пам’ять про керченські десанти увічнена в монументах, встановлених у селах Героївському, Маяку, на Комиш-Бурунській косі та в Керчі на горі Мітрідат. А село Ельтиген перейменоване на Героївське (нині в межах міста). Ім’ям Героя Радянського Союзу командира 11-го стрілецького корпусу генерал-майора В. Н. Аршинцева, полеглого на полі бою за розширення східного плацдарму, названо селище залізорудного комбінату.

Батьківщина високо оцінила бойові дії керченських партизанів, нагородивши 17 чоловік орденами і медалями, у т. ч. посмертно орденом Леніна — командира старокарантинських партизанів А. Ф. Зябрева. 51 чоловік одержав почесні грамоти. Посмертно ордена Червоного Прапора удостоєний Володя Дубінін. Вулиця, школа № 11 та дитяча бібліотека носять ім’я юного героя. У школі встановлено погруддя відважного піонера, а в піонерському сквері — пам’ятник. Недовге, але чудове життя Володі Дубиніна відображене у відомій повісті Л. Кассіля та М. Поляновського «Вулиця молодшого сина». У парку культури й відпочинку селища Комиш-Бурунського залізорудного комбінату на братській могилі старокарантинських партизанів, де поховані А. Ф. Зябрев, І. Г. Шустов, М. Макаров, В. І. Важеній, М. Бондаренко та Володя Дубінін, встановлено пам’ятник-обеліск.

Багато жителів Керчі виявили героїзм і відвагу на фронтах Великої Вітчизняної війни. У Польщі загинув Герой Радянського Союзу С. Д. Пошивальников, який зробив 138 бойових польотів. Ім’ям героя названо одну з вулиць Керчі. За форсування Дніпра й оволодіння плацдармом на правому березі звання Героя Радянського Союзу удостоєний старший лейтенант О. О. Нікітін. Повними кавалерами ордена Слави стали сержанти В. С. Тинков та К. І. Фастовець. Усі вони живуть і працюють у Керчі.

Першого ж дня після визволення відновили роботу міський комітет партії й міська Рада депутатів трудящих. 14 квітня 1944 року спільне засідання бюро міськкому та міськвиконкому накреслило першорядні завдання й заходи для відновлення нормального життя в місті. Прийнятими на бюро постановами керувалися державні установи, підприємства, первинні партійні та комсомольські організації, що відновили свою діяльність.

Розміновували місто воїни Окремої Приморської армії та військові моряки. За перші два місяці вони знешкодили близько 2 млн. мін та снарядів. У розміновуванні активну участь брали добровольці-тсоавіахімівці, за що удостоєні значка «Відмінник-мінер», а комсомольці М. Завгородня й І. Казанець, які знешкодили 14 тис. мін і снарядів,— ордена Червоної Зірки.

Найскладнішою і першорядною проблемою у визволеному місті була житлова. Керченська міська партійна організація, що на 1 травня 1944 року налічувала 287 комуністів, мобілізувала на відбудову житла широкі верстви трудящих. Першу черкасовську бригаду організували медичні працівники селища ім. Войкова, відремонтувавши терапевтичне й пологове відділення лікарні, дитячі ясла та молочну кухню. Роботу по відбудові житла й культурно-побутових установ у селищі очолив штаб.

Активну участь у відродженні міста взяли комсомольці й молодь (у квітні 1944 року налічувалося 72 члени ВЛКСМ): розчистили вокзали й колії станцій Керч-1 та Керч-11, підготували до відкриття дитячі ясла, школи, дитбудинок. У перші тижні після визволення комсомольці зібрали близько 5 тис. книг та понад 2 тис. підручників, відбудували й відкрили бібліотеку, засадили 5 га городу. За ініціативою комсомольців — робітників рибокомбінату, швейної фабрики та інших підприємств молодь працювала в понадурочний час, упорядковувала бульвари, стадіони, сквери. Комсомольські організації допомагали військовим частинам влаштовувати госпіталі для поранених бійців та офіцерів Червоної Армії. До жовтня молодь відпрацювала на відбудовних роботах понад 185 тис. годин. За активну участь у відродженні рідного міста Керченська комсомольська організація нагороджена Почесною грамотою ЦК ВЛКСМ.

Величезну допомогу у відбудові Керчі та її промисловості подавали Центральний Комітет ВКП(б), Радянський уряд та братні республіки. З усіх кінців країни надходили устаткування, сировина, продовольство, медикаменти. Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан та інші республіки надсилали сільськогосподарські продукти, Узбекистан, Таджикистан і Туркменія — 10 тис. книг для бібліотек. Вже до зими 1945 року було відремонтовано 131 тис. кв. метрів житлової площі, 16 шкіл, 8 дитячих садків, два дитбудинки, 32 лікарняно-профілактичні установи, два кінотеатри. Стали до ладу електростанція, водонасосні станції. Регулярно курсували поїзди на лінії Керч—Джанкой—Сімферополь. У місті працювали телефон, радіовузол на 2 тис. точок, пошта.

На новобудовах міста, на відродженні заводів, фабрик, цехів трудилися представники України, Молдавії, Вірменії. У перші місяці після визволення давали продукцію м’ясокомбінат, молокозавод, хлібокомбінат. Робітники судноремонтного заводу витягли з-під руїн, зібрали по місту й відремонтували 15 металорізальних верстатів, дві вагранки чавунного литва, міделиварну піч, двигун на 100 кінських сил, невелику заводську електростанцію.

Влітку 1944 року розпочали роботу механічний, котельно-корпусний, деревообробний, електромонтажний, ливарний, транспортний цехи, введено в дію елінг. З осені 1944 року завод уже ремонтував судна, азі січня 1945 року перейшов на довоєнний обсяг виробничої програми.

Партійна організація очолила соціалістичне змагання. Протягом 15 місяців заводу присуджувалося перше місце й перехідний Червоний прапор Наркомфлоту СРСР та ВЦРПС.

Керченські рибалки почали давати свою продукцію фронту й країні, коли ще тривали бої за місто. Під обстрілом ворожої артилерії вони виходили в море й поверталися з великим виловом. За допомогою робітників братньої Грузії керченські рибалки відремонтували судна. Протягом трьох місяців замість 7500 цнт риби за планом виловлено 11 583, у т. ч. 1167 цнт першосортного оселедця для воїнів Червоної Армії.

У роки четвертої п’ятирічки особлива увага приділялася відродженню залізорудного комбінату у Комиш-Буруні, де руда залягає майже на поверхні, внаслідок чого з найменшими затратами можна одержувати найдешевший у Радянському Союзі метал. Для відбудови металургійних підприємств у Керчі у травні 1946 року створено трест «Керч-металургбуд».

У боротьбі за виконання завдань п’ятирічки міськком партії та міськвиконком організували змагання на звання кращого підприємства, будови й кращого робітника міста. У ході змагання виросла восьмитисячна армія стахановців та ударників, новаторів виробництва. Муляри залізорудного комбінату — брати Федір та Антін Рижих, Н. Ф. Гноєва — стали ініціаторами руху за виконання особистого п’ятирічного плану на 3 роки раніше встановленого строку. У своїх комплексних бригадах брати Рижих вперше запровадили поточні методи праці, трудилися, не рахуючись з часом, не знаючи відпочинку. Зокрема Ф. Рижих виконував по дві і більше річні норми. Фрезерувальник залізорудного комбінату А. К. Емін виступив ініціатором нового методу праці на кількох верстатах одночасно із застосуванням швидкісної обробки деталей (з 1963 року А. К. Емін — перший секретар Керченського міського комітету КП України). До 1949 року 81 бригада домоглася звання бригади відмінної якості, 882 стахановці завершили п’ятирічні, 452 — шестирічні, 45 — семирічні, 33 — восьмирічні норми.

Промислові підприємства міста почали випускати десятки нових видів продукції. Завод ім. Войкова освоїв лиття барабанів поршневих кілець, циліндрів паровоза, вкладишів підшипників з атифракційного чавуну, хитні колосники для паровозів, лиття для доменних печей тощо. Залізорудний комбінат почав випускати маслогенераційні установки, піскові насоси, промивальні машини, трубоконвейєри та інше устаткування. Судноремонтний завод виробляв циліндри чотирьох типів, поршні, втулки двигунів, масляні насоси, спіральні свердла. Нові види продукції виробляли також судноверф, коксохімзавод, міськхарчокомбінат. У 1954 році був повністю відбудований та обладнаний найновішою технікою консервний завод з річною потужністю 1,5 млн. умовних консервних банок. Розпочалося будівництво морського рибного порту.

Протягом 1959—1965 рр. реконструйовано й побудовано нові підприємства та виробничі цехи, що дало змогу збільшити обсяг виробництва більш, як у два рази. Почали працювати нові труболиварний і склотарний заводи. Наприкінці 1960 року став до ладу цех керамзитового гравію на цегельному заводі, що забезпечує матеріалами крупнопанельне домобудівництво не тільки Керчі, а й багатьох міст України.

У змагання за комуністичну працю першими в Керчі включилися бригада молодих судноремонтників з котельно-корпусного цеху, керована А. Левенком, екіпаж портального крану Керченського морського порту старшого кранівника К. Шевченка, бригада монтажників-будівельників аглофабрики (бригадир В. Биховець) та багато ін. Невдовзі змагалися цілі колективи промислових підприємств, риболовецьких колгоспів, будівельних організацій. Першим у місті високе звання підприємства комуністичної праці завоював колектив швейної фабрики.

Восьму п’ятирічку промислові підприємства міста виконали достроково 30 жовтня 1970 року, давши понад план продукції на 70 млн. крб., обсяг промислового виробництва подвоївся, продуктивність праці зросла на 40 проц. Було здано в експлуатацію нові хлібозавод та пивозавод, першу чергу рибного порту з кранівним господарством, із залізничною колією та інженерним корпусом. Нові виробничі об’єкти введені в дію на залізорудному комбінаті, на металургійному, судноремонтному, склотарному, труболиварному й бондарному заводах та інших підприємствах. Значно збільшився обсяг судноремонтних робіт.

Дальшого розвитку набули підприємства чорної металургії. Випуск металургійного вапняку збільшився на 38, агломерату — на 10, виплавка чавуну — на 30 проц. Значних успіхів домоглися підприємства місцевої та харчової продукції, на 74 проц. зріс випуск молочної продукції, на 24 проц.— ковбасних і на 32 проц.— кондитерських виробів.

Керч є центром рибної промисловості Криму. Створене Керченське управління океанічного риболовства 1964 року відправило до Атлантики перший траулер. 1970 року управління мало вже 22 першокласні рибоморозильні траулери, що дозволило щороку ловити по 1,5 млн. тонн риби в усіх районах світового океану. Крім Керченського управління океанічного риболовства, виловом риби займаються рибокомбінати, Південрибопромрозвідка, п’ять рибоколгоспів. Три рибопереробні підприємства — Керченський і Аршинцевський рибокомбінати та рибоконсервний завод — устатковані найновішою технікою. За п’ять років вилов риби збільшився майже в 6 разів, випуск харчової рибопродукції — у 4,6 раза, консервів — на 20,3 процента. На підприємствах міста за роки восьмої п’ятирічки впроваджено близько 11 тис. раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом 7,8 млн. карбованців, розроблено 1575 планів наукової організації праці з економічним ефектом 2,8 млн. карбованців, введено 489 прогресивних технологічних процесів, 178 автоматизованих та механізованих ліній, за рахунок чого заощаджено 53,6 млн. квт/годин електроенергії, 68,8 тис. тонн умовного палива й на сотні тисяч карбованців сировини і матеріалів.

Трудящі Керчі достроково виконали зобов’язання, взяті на честь 100-річчя з дня народження В. 1. Леніна. У ході стоденної ударної ленінської вахти колектив рудника ім. 50-річчя Жовтня видав достроково стомільйонну тонну руди. Честь видобути її була надана ветерану праці, почесному гірнику, орденоносцю Л. Г. Горшеніну. У ті ж дні до розпеченого потоку агломерату стала на вахту незвичайна бригада — ветерани Комиш-Буруна, ті, хто видавав у роки перших п’ятирічок першу тонну продукції: В. С. Барташ, Н. Г. Фомов, Н. К. Никонов, Ф. І. Бондар та ін. Вони випустили п’ятдесятмільйонну тонну агломерату.

30 підприємств, організацій та установ міста були нагороджені ювілейними Червоними прапорами й грамотами, Ленінськими ювілейними почесними грамотами. Серед них колективи залізорудного комбінату, заводу ім. Войкова, тресту «Керчметалургбуд», склотарного заводу, рибокомбінату, швейної фабрики, Керченського управління океанічного риболовства та інші.

За високі виробничі показники, самовіддану працю в боротьбі за дострокове виконання завдань восьмої п’ятирічки 7875 жителів міста нагороджені орденами й медалями Радянського Союзу. Високого звання Героя Соціалістичної Праці удостоєні два бригадири — слюсарів заводу ім. Войкова С. Т. Бережний та — рибалок рибокомбінату В. К. Почтар.

Кавалерами ордена Леніна стали 16 чоловік, серед них — Т. І. Гаврильченко, бригадир рибокомбінату, делегат XXIV з’їзду КП України; В. І. Дроздовський, газоелектрозварник тресту «Керчметалургбуд»; В. С. Бар-таш, старший агломератник; В. Є. Шевченко, сталевар заводу ім. Войкова. Ордена Жовтневої Революції удостоєні начальник цеху заводу ім. Войкова Герой Радянського Союзу А. А. Нікітін; слюсар швейної фабрики П. С. Кучеров; начальник автобази № 7 С. П. Рудниченко — всього 19 чоловік. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено 97 чоловік, орденом «Знак Пошани» — 101. Ювілейної ленінської медалі удостоєно 7412 трудівників.

День відкриття XXIV з’їзду КПРС став на міських підприємствах днем ударної трудової вахти. Керченських комуністів на XXIV з’їзді КП України представляли: Герой Соціалістичної Праці бригадир слюсарів С. Т. Бережний, бригадир рибокомбінату Т. І. Гаврильченко, голова виконкому міської Ради депутатів трудящих В. Ф. Дубов. Делегатами з правом вирішального голосу на з’їзд поїхали старший кранівник керченського торгового порту В. М. Барвенко, токар судноремонтного заводу Г. Я. Матвієнко, машиніст склотарного заводу Г. Д. Мельникова, перший секретар Керченського міськкому КП України А. К. Емін.

Великі завдання перед трудящими Керчі поставлені дев’ятою п’ятирічкою. Намічено збільшити обсяг промислового виробництва в місті на 50 проц. Особливо великого розвитку набуде судноремонт.

Колективи промислових підприємств посилили боротьбу за найсуворіший режим економії, розширення асортименту продукції, підвищення якості виробів та присвоєння їм державного Знаку якості. За успішне виконання планів другого року п’ятирічки колектив комбінату хлібопродуктів нагороджений Ювілейним Пам’ятним знаком ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС; склотарного заводу — Ювілейною Почесною грамотою ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Республіканської Ради професійних спілок.

14 вересня 1973 року на честь 30-річчя розгрому фашистських військ при визволенні Криму Указом Президії Верховної Ради СРСР місту Керчі присвоєно високе звання «Місто-герой» із врученням ордена Леніна й медалі «Золота Зірка».

З великою радістю і глибоким хвилюванням сприйняли керчани та воїни, учасники героїчних битв на Керченському півострові сердечне поздоровлення Генерального секретаря ЦК КПРС Л. І. Брежнєва, який, зокрема, зазначив, що в цій нагороді — вдячність Батьківщини, партії, уряду і всього радянського народу героїчним воїнам, безпосереднім учасникам битв на Кримському півострові, мужньому подвигові радянських патріотів у Аджимушкайських каменоломнях, усім трудящим міста, які виявили величезну витримку і стійкість, віддаючи всі сили в

ім’я нашої великої перемоги. «Бажаю вам, дорогі товариші, доброго здоров’я, особистого щастя і успіхів у праці на благо нашої соціалістичної Вітчизни!» — писав Л. І. Брежнєв. Трудівників, усіх захисників і визволителів Керчі з високою нагородою Батьківщини привітав Центральний Комітет Комуністичної партії України, Президія Верховної Ради і Рада Міністрів УРСР.

Небувале трудове піднесення викликала у трудящих Керчі ця знаменна подія. Вони доповіли Центральному Комітетові КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Раді Міністрів СРСР. про свої трудові звершення в третьому вирішальному році дев’ятої п’ятирічки.

За 8 місяців промисловість міста виробила продукції понад план на 8,9 млн. крб., а з початку п’ятирічки — на 22,5 млн. крб. У соціалістичному змаганні за дострокове виконання п’ятирічки беруть участь тисячі керчан.

В усі кінці країни йде продукція індустріальної Керчі: офлюсований агломерат — на завод «Азовсталь», флюси — на металургійні підприємства багатьох міст України. У багатьох портах СРСР працюють випущені керченськими судноремонтниками трюмні бульдозери, а відремонтовані ними судна борознять усі моря. Чавунні труби чавуноливарного та скляна тара склотарного заводів широко відомі трудівникам села. Два заводи будівельних матеріалів — Приморський і Комиш-Бурунський — дають понад 150 млн. штук каменю-черепашнику, що використовується не лише в Криму, але й вивозиться до інших областей України та в Краснодарський край. Консерви й рибну продукцію підприємств об’єднання «Керчрибопром» знають в усіх містах СРСР, а також у деяких зарубіжних країнах.

Тісні зв’язки встановилися у трудівників Керчі з підшефними сільськими районами — Ленінським, Нижньогірським і Совєтським. Робітники і службовці промислових підприємств допомагають колгоспам і радгоспам ремонтувати реманент, будувати різні приміщення, збирати урожай. Лише 1972 року підшефні підприємства міста збудували холодильник на 1000 тонн у Нижньогірському районі, кролеферму на 500 маток у колгоспі «Світанок» Ленінського району, 1973 року для збирання врожаю надіслали понад 200 автомашин і 35 тракторів.

Великі успіхи у розвитку промисловості міста, високі темпи зростання його соціалістичної економіки забезпечують постійне підвищення добробуту трудящих. Рік у рік збільшується кількість підприємств для виробництва предметів народного вжитку. Комбінат хлібопродуктів, хлібний та м’ясний комбінати, молочний, маслобійний і пивний заводи, макаронна й кондитерська фабрики — всі мають сучасне обладнання й випускають продукцію відмінної якості. Лише за роки восьмої п’ятирічки в Керчі збудовано й відкрито 46 магазинів, з них 2 універмаги й спеціалізовані магазини —рибний, ковбасний, молочний, тютюновий. Відкрито 35 підприємств громадського харчування. На 1957 рік житловий фонд не лише відбудовано, а й збільшено порівняно з довоєнним часом. Виросли нові квартали сучасних багатоквартирних будинків. Під час їх зведення враховуються природні умови й планування міста, що історично склалося. З’явилися нові вулиці, розбито нові сквери, насаджено сади. 1957 року архітектурно оформлено в’їзд до міста. Щороку в скверах, на вулицях, на подвір’ях будинків, на промислових дільницях висаджується велика кількість дерев, кущів, квітів. У місті багато парків, садів, скверів, загальна площа зелених насаджень займає понад 5600 га. Не лишилося вулиць, де б не було води, електроосвітлення, радіо. Улюбленим місцем відпочинку городян стали сквер Миру на центральній площі ім. В. І. Леніна, Приморський парк культури та відпочинку, парки робітничих селищ.

Одним з найвизначніших місць Керчі є гора Мітрідат, де біля обеліска Слави й Вічного вогню влаштовуються мітинги трудящих, факельні походи молоді. Сюди приходять тисячі людей, щоб покласти квіти в пам’ять про тих, хто віддав життя за визволення Керчі. У недалекому майбутньому на вершину гори Мітрідат протягнеться канатна дорога.

Багато робиться для поліпшення побуту трудящих. У місті газифіковано понад 30 тис. квартир. 1970 року здано в експлуатацію нову базу газобалонного господарства. Поліпшилося водопостачання, чому значною мірою сприяє Багерівський водопровід, що став до ладу в червні 1971 року. Проводяться підготовчі роботи для спорудження міського водосховища для прийому дніпровської води, що надійде до міста 1975 року. За останні 5 років збудовані електропідстанції Керченська й Комиш-Бурунська, прокладено близько 20 км нових ліній електропередачі. Споруджено й капітально відремонтовано 150 тис. кв. метрів доріг і тротуарів. До послуг жителів— 150 ательє, різних ремонтно-побутових майстерень, приймальних пунктів. Автотранспортне господарство міста має в своєму розпорядженні близько 220 автобусів і 80 таксі. У 1968 році збудований новий автовокзал.

Через Керченський морський порт ідуть вантажі до країн Близького Сходу. Для внутрішніх пасажирських перевозок порт має три сучасні теплоходи. Порт двох морів — Керч—став сполучною ланкою залізничного транспорту Криму й Кавказу, вузловим пунктом найкоротшого та економічно вигідного шляху з Південної України на Кавказ. Завдяки залізничній поромній переправі Керч зв’язана з багатьма містами СРСР. Щодня через станцію Керч-ІІ рухаються 14 поїздів на Москву, Ленінград, Уфу, Мурманськ, Новокузнецьк, Саратов, Свердловськ, Новоросійськ, Баку та інші міста.

Керченський аеропорт сполучає місто авіалініями з Москвою, Києвом, Одесою, Новоросійськом, Краснодаром, Львовом, районними центрами Криму й станицями Кубані. В аеропорту — новий впорядкований аеровокзал. 1969 року став до ладу новий корпус готелю «Керч».

Велика увага приділяється охороні здоров’я трудящих. За роки післявоєнних п’ятирічок у місті заново збудовано 5 лікарень, 4 диспансери, 7 аптек, 10 дитячих ясел, будинок дитини. 1972 року зведено будинок для престарілих та інвалідів, пологовий будинок. У лютому 1973 року відкрилася стоматологічна поліклініка; її лікарняні, хірургічні, процедурні, діагностичні кабінети устатковані сучасним обладнанням. Реконструйовано приміщення станції переливання крові. Розгорнулося будівництво корпусу швидкої допомоги, яке завершиться до 1975 року. Населення обслуговують понад 3 тис. медичних працівників, серед яких 386 лікарів.

Понад 16 тис. молоді об’єднано в чотирьох спортивних товариствах — «Авангард», «Спартак», «Динамо», «Водник» та «Трудові резерви». У розпорядженні спортсменів та фізкультурників три стадіони — залізорудного комбінату, тресту «Керч-металургбуд» та найбільший, реконструйований 1970 року, стадіон ім. 50-річчя

Жовтня на 12 тис. місць, добре оснащені водні станції. 1973 року побудовано сучасний плавальний басейн. За останні п’ять років підприємства та установи міста створили на узбережжях Азовського та Чорного морів чудові зони відпочинку, піонерські табори з одночасним перебуванням у них 2500 чоловік. Найбільш упорядкованими є зони відпочинку залізорудного комбінату, тресту «Керчметалургбуд», труболиварного й склотарного заводів. До послуг місцевих жителів і відпочиваючих з інших міст — міський пляж.

За післявоєнний період Керч перетворилася на значний культурний і науковий центр Криму. У 30 загальноосвітніх школах, у т. ч. двох школах-інтернатах і одній загальноосвітній спеціальній школі-інтернаті, 1200 вчителів навчають понад 20 тис. дітей. У трьох вечірніх та заочній школах здобувають знання понад 1500 чоловік. У одному з найстаріших технікумів області — металургійному, створеному 1930 року, навчаються понад 1500 юнаків і дівчат, а в судномеханічному (створений 1955 року) — близько 1000 студентів. У медичному училищі, знову відкритому 1953 року, близько 300 чоловік опановують спеціальність акушерів та медичних сестер. Підготовкою кваліфікованих робітників для гірничої, металургійної та інших галузей промисловості займаються 6 професійно-технічних училищ.

З 1960 року в місті діє Керченський філіал загальнотехнічного факультету Севастопольського приладобудівного інституту, що готує спеціалістів з технології машинобудування і приладобудування, суднобудування й судноремонту, автотранспорту, енергетики, радіотехніки тощо. На відділеннях факультету навчається понад тисяча студентів.

Важливу роботу проводить Азово-Чорноморський науково-дослідний інститут рибного господарства й океанографії. Маючи першокласну техніку, лабораторії, експедиційні судна й використовуючи досвід новаторів та передовиків рибного лову, він допомагає рибалкам вдосконалювати існуючі й впроваджувати нові методи й знаряддя лову. Якщо у передвоєнні й перші післявоєнні роки райони дослідження охоплювали лише дільниці Чорного й Азовського морів, то тепер пошукові судна Південрибопромрозвідки, в зв’язку з освоєнням промислу в Атлантичному та Індійському океанах, відходять за тисячі миль від рідних берегів, щоб дати промисловикам точні рекомендації для роботи в нових районах лову. В інституті—близько 340 співробітників, у т. ч. 137 наукових, з яких 29 мають вчений ступінь кандидатів біологічних і технічних наук.

Читацькі запити городян задовольняють 85 бібліотек з книжковим фондом 1520 тис. примірників. їх відвідують близько 100 тис. чоловік. Кращою є бібліотека ім. Бєлінського. Її завідуюча комуніст К. С. Зиборова нагороджена орденом Жовтневої Революції. Працівники бібліотеки систематично проводять тематичні конференції читачів, зустрічі книголюбів, соціологічні дослідження, визначаючи смаки й запити читачів, підтримують постійний зв’язок з підприємствами міста. Серед юних читачів великою популярністю користується бібліотека ім. В. Дубініна.

Про зростання культурного рівня жителів свідчить і кількість передплачуваних ними газет і журналів. Лише 1973 року трудівники Керчі одержали понад 170 тис. примірників періодичної преси.

Організації культурного відпочинку трудящих сприяють 15 клубів і народний театр клубу будівельників. При Палаці залізорудного комбінату і клубах міста в 100 колективах художньої самодіяльності беруть участь понад 4 тис. чоловік. Лише за літо 1972 року вони дали близько 50 концертів у колгоспах і радгоспах підшефних районів, а також у інших районах Криму. 1962 року на кошти й руками городян збудовано драматичний театр (850 місць). На його сцені виступали театральні колективи Москви, Ленінграда, Вологди, Краснодара, Свердловська, Томська, Кірова, Сімферополя, Севастополя, Донецька, Баку. Населення обслуговують 7 кінотеатрів, у т. ч. в парку селища Аршинцевого — широкоформатний, 12 кіномайданчиків.

У місті — три музичні школи, де навчається понад 810 дітей трудящих. 5 музичних студій профспілкових клубів відвідують 250 дітей.

Справжнім вогнищем культурно-освітньої роботи в місті є історико-археологічний музей, один з найстаріших музеїв країни, який був і залишається важливим науково-дослідним центром вітчизняної археології й історичної науки. У фондах музею налічується понад 120 тис. одиниць різноманітних матеріалів. Чимало експонатів є унікальними. Так, музей має перший в СРСР і другий у світі (після Афін) кам’яний архів з історії Боспору й Керченського півострова з найдавніших часів до середини XIX ст. У Керчі чимало пам’яток археології та архітектури. До наших днів збереглася кам’яна церква Іоанна Предтечі X—XIII ст. З археологічних пам’яток 12 є філіалами музею. Це боспорські городища Пантікапей (верхнє місто), Мірмекій, Тірітака, Німфей, боспорська фортеця Ілурат. У музеї створено експозицію з історії радянського суспільства, складовою частиною якої є картинна галерея, присвячена обороні Аджимушкайських каменоломень у період Великої Вітчизняної війни (автор заслужений діяч мистецтв РРФСР М. Я. Бут). Працівники музею ведуть активну науково-дослідну й освітню роботу серед населення і туристів. Лише в 1972 році музей відвідало близько 143 тис. чоловік.

На чолі трудящих міста — міська партійна організація, в рядах якої 11 223 комуністи, об’єднані у 119 первинних партійних організаціях. Понад 7 тис. комуністів працюють у сфері матеріального виробництва. У центрі постійної уваги міськкому партії — питання підвищення рівня партійного керівництва народним господарством, добір, розстановка й виховання кадрів, комуністичне виховання трудящих. Слово партії несуть у маси майже тисяча пропагандистів.

Глибоко вникають у питання розвитку промисловості, культури й впорядкування Керчі міська і районні (їх у місті три — Ленінська, Кіровська та Орджонікідзевська) Ради депутатів трудящих. У червні 1973 року до Керченської міськради обрано 347 депутатів, у т. ч. 143 робітники, 175 комуністів, (59 комсомольців. Серед депутатів машиніст локомотивного депо А. Ф. Куропаткін, муляр монтажник БМУ-25 Г. М. Усатов, дозувальниця шихти аглофабрики залізорудного комбінату М. Л. Баландіна. Бюджет міста 1973 року становив 13,4 млн. крб., з них на соціально-культурні потреби асигновано 10,8 млн. карбованців.

Важливою ланкою, що зв’язує партійну організацію з трудящими міста, є профспілки, в яких об’єднано близько 70 тис. чоловік. У 141 первинній організації — близько 14 тис. членів ВЛКСМ. Багато уваги приділяють вони трудовому вихованню молоді, зокрема, організовують конкурси на кращого за професією, зустрічі з передовиками виробництва, вечори посвячення в робітники. Проводиться велика робота з військово-патріотичного виховання молоді. На багатьох підприємствах зусиллями комсомольців створені «школи молодого робітника».

Втілюючи в життя рішення Комуністичної партії, трудящі міста-героя успішно виконують взяті соціалістичні зобов’язання, самовідданою працею вносять свій вклад у справу побудови комуністичного суспільства.

Л. О. ВИШКАРЬОВ, В. З. КАРМАШЕВА, Д. С. КИРИЛІН, В. М. КУЛІПАНОВА
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Вернер
Повідомлень: 3185
З нами з: 22 квітня 2016, 12:19
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 108 разів
Подякували: 665 разів

Re: КЕРЧ, місто, респ. підпорядкування Автономної Республіки Крим

Повідомлення Вернер »

Дзвін (Кривий Ріг) №32 від 17.12.1941, сторінка 4
МІСТО КЕРЧ
Місто Керч, що його недавно здобули німецькі війська, лежить на березі пролину тії ж назви, начислює 40.000 мешканців і належить до значних торговельних і промислових центрів Совєтського Союзу. На півострові Керч є поважні поклади залізної руди, соли, асфальту й нафти. Поклади залізної руди досягають понад 2.720 мільйонів тонн.
В VI ст. перед Хр. заложено на місці сьогоднішнього міста Керч місто Пантікопеум, або Босфор. Воно було столицею грецько-скитської держави над Босфором і головним портом для вивозу збіжжя до Греції. Пізнішу Понтійську державу завоювали в І ст. перед Хр. римляни й вона аж до приходу Татарів в XII ст. належала до складу візантійської держави. В XІV і XV ст. Керч належала до Генуї, а з кінцем XV ст. попала під владу Туреччини, яка побудувала там над самим берегом морської вузини сильну твердиню, що з нею стільки мороки мали наші запоріжці під час своїх сміливих виправ «на турка».
Під володіння Москівщини потрапив Крим в р. 1771. Під час Кримських війн Керч здобули в 1853 р. західні великодержави й зрівняли тоді місто із землею. Його відбудовано, але теперішнього значення воно набрало аж тоді, коли тут було знайдено великі земні скарби, що спричинило поважний розвиток промисловості.
В Керчі є сьогодні великі металюргійні заводи, фабрики тютюну, консервів і т. д. Керч має теж велике риболовне значення, хоча сам порт є досить мілкий, а в останніх роках большевики були розпочали його поглиблювати, головно з огляду на металюргійну індустрію.
На півострові Керч залишлося ще досі балато курганів, що скривають в собі багато старовинних пам'яток.
Час плине
Відповісти

Повернутись до “Літера К”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Bing [Bot], Google [Bot] і 31 гість