ЛАДИЖИН — місто обласного підпорядкування у Вінницькій області

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
al_mol
Супермодератор
Повідомлень: 2719
З нами з: 05 червня 2016, 19:36
Стать: Чоловік
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 948 разів
Подякували: 2910 разів

ЛАДИЖИН — місто обласного підпорядкування у Вінницькій області

Повідомлення al_mol »

Отступлю в этот раз я от своего правила и начну тему с работ других историков, один из них предок нашей форумчанки - Михаил Орловский
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Аватар користувача
al_mol
Супермодератор
Повідомлень: 2719
З нами з: 05 червня 2016, 19:36
Стать: Чоловік
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 948 разів
Подякували: 2910 разів

Re: Лади́жин — місто обласного значення у Вінницькій області

Повідомлення al_mol »

ну а дальше по накатанной схеме :D :D :D

Евфимий Иосифович Сецинский:
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Аватар користувача
al_mol
Супермодератор
Повідомлень: 2719
З нами з: 05 червня 2016, 19:36
Стать: Чоловік
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 948 разів
Подякували: 2910 разів

Re: Лади́жин — місто обласного значення у Вінницькій області

Повідомлення al_mol »

"Населенные места Подольской губернии"
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Лади́жин — місто обласного значення у Вінницькій області

Повідомлення АннА »

ЛАДИЖИНСЬКА ОБОРОНА 1674 — захист козаками під проводом старшин А.Мурашки (А.Мурашка), В.Сербина й А.Дмитрієва м. Ладижин (нині місто Він. обл.) від турец. армії. Обороні передували такі події. В лютому 1674 підрозділи рос. воєначальника кн. Г.Ромодановського й лівобереж. гетьмана І.Самойловича розпочали воєн. операції в Правобережній Україні, намагаючися приєднати її до Гетьманщини. У березні козац. рада в Переяславі (нині м. Переяслав-Хмельницький) обрала І.Самойловича гетьманом возз’єднаної козац. України. Тоді гетьман Правобережної України П.Дорошенко звернувся за допомогою до султана Мегмеда IV, який у той час готувався до походу проти Польщі. Останній, довідавшися про скрутне становище союзника, вирушив проти росіян.

Упродовж 6—9 серпня (27—30 липня) турецько-татар. військо (бл. 80—90 тис. осіб) переправилося через Дністер і пішло в напрямку Ладижина. У місті перебували бл. 20 тис. цивільних осіб (міщан і втікачів з навколишніх поселень) і бл. 2—4 тис. козаків. Довідавшися про наближення противника, козаки хотіли залишити Ладижин, але мешканці міста їх не відпустили. Здогадно, 15 (5) серпня А.Мурашко розбив турец. роз’їзд. Наступного дня турец. військо взяло Ладижин в облогу. Місто обстрілювали 80 гармат, робилися підкопи під оборонні споруди, було відведено воду, підрозділи яничар штурмували укріплення. Рятуючи життя, В.Сербин таємно залишив Ладижин. Вважаючи спротив марним, полк. А.Мурашка, кілька сотників і протопоп здалися. Інші під проводом А.Дмитрієва продовжували захищатися. Проте й вони 19 (9) серпня склали зброю (є дані, що це сталося 22 (12) серпня). Розлючені великими втратами, турки всіх дорослих забрали в неволю, дітей вирізали, а місто спалили.
http://history.org.ua/?termin=Ladizhinska_oborona_1674
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Ярина
Повідомлень: 211
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Дякував (ла): 21 раз
Подякували: 93 рази

Re: Лади́жин — місто обласного значення у Вінницькій області

Повідомлення Ярина »

phpBB [video]
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Ладижин — місто обласного значення у Вінницькій області

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки.
З 1973 року Ладижин стає містом

Ладижин — селище міського типу (з 1968 року), центр селищної Ради. Розташований на правому березі Південного Бугу, за 19 км від районного центру, за 6 км від залізничної станції Ладижин. Через селище протікає річка Сільниця. Населення — 11 267 чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Губник, Лукашівка та Ружицьке.

Територія Ладижина заселялася з глибокої давнини. Про це свідчать дані археології. Тут виявлено сліди двох поселень доби неоліту та двох ранньослов’янських поселень VI—VII століть.

Перша літописна згадка про Ладижин належить до 1362 року. Дослідники вважають його тотожнім із стародавнім Лодяжиним, назва якого походить від імені язичеської богині Лади.

Зручне географічне розташування в лісистій місцевості, що з двох боків омивається Південним Бугом та Сільницею, сприяло створенню неприступного укріплення. Ладижин був оточений глибоким ровом та земляним валом, що тягнувся аж до Брацлава. Під укріпленням були прокладені підземні ходи. Залишки стародавніх укріплень, т. зв. Замчище, помітні ще й тепер.

У XIV ст., коли литовські феодали захопили Поділля, Ладижин став магнатською власністю. Литовські, згодом польські магнати кілька століть жорстоко визискували його мешканців. Експлуатація особливо посилилася з середини XVI ст., після волочної реформи, яка зміцнила право феодала на землю та його владу над населенням. В другій половині XVI ст. жителі Ладижина платили податки більш як з 400 димів, відбували на користь власника маєтку всі види феодальної ренти: відробіткову, натуральну та грошову.

Постійна загроза турецько-татарських наскоків спричинилася до будівництва міст-укріплень, які спочатку були не стільки осередками торгівлі і ремесла, скільки військово-адміністративними опорними пунктами в управлінні та захисті краю. Одним з таких міст став і Ладижин. На початку XVII ст. він входив до складу Брацлавського воєводства. Ладижин мав фортецю. В середині XVII ст. в ньому мешкало 6 тис. чоловік, оподатковувалося 1294 дими.
Навесні 1648 року, після визволення Ладижина від шляхетських військ, козацький полковник Ганжа сформував з його мешканців загін, що став частиною селянсько-козацького війська. Ладижин було визнано сотенним містом Уманського полку. В 1665 році польське військо за допомогою татар оволоділо Ладижином, пограбувало і зруйнувало його. Під час боротьби старшинських угруповань за владу на Правобережжі з 1670 року Ладижин підлягав гетьманові П. Дорошенку. Однак в ході боротьби його захоплювали то шляхетські війська, то турки, то татари. 6 серпня 1671 року до околиць Ладижина наблизилися турецькі війська. В місті в цей час перебувало понад 5 тис. польського і козацького війська, які об’єдналися для спільної боротьби з турками, і понад 20 тис. мешканців Ладижина та біженців, що шукали порятунку від турків. Тривала облога не принесла турецьким військам перемоги. Пізніше гетьман Дорошенко на деякий час оволодів містом, але був вигнаний козаками лівобережного гетьмана Самойловича. Для охорони Ладижина він залишив 5-тисячний загін козаків на чолі з полковником Мурашком.

1674 року султанське військо знову підступало до Ладижина. Козаки Мурашка й жителі міста виявили великий героїзм і мужність. Вони витримали 11 атак ворога, і тільки після двох тижнів жорстокої битви турки оволоділи фортецею. Більшість її захисників разом з полковником Мурашком загинула. Турки спалили містечко та вирізали багато його мешканців. До кінця XVII ст. Подільські землі, в т. ч. й Ладижин, були фактично віддані на поталу турецько-татарським загарбникам. Лише в 1699 році, після завершення російсько-турецької війни яничари примушені були забратися звідси. Але замість турків до Ладижина повернулися польські магнати, і становище його жителів залишалося й далі тяжким.

Та жорстока експлуатація трудящих польськими магнатами змушувала їх відстоювати свої права. Ладижин знову став місцем кривавих битв. Селяни разом з козаками в 1702 році повстали проти шляхти. Полковник Семен Палій надіслав на допомогу ладижинцям 2-тисячний загін козаків на чолі з полковником А. Абазином. У лютому 1703 року біля Ладижина відбувся жортокий бій повсталих з польським військом, очолюваним А. Синявським. Майже три чверті повстанців загинуло. Тяжко поранений полковник А. Абазин потрапив у полон і був страчений. Шляхтичі спалили Ладижин. Напавши на табір біженців, розташований близько Ладижина, польське військо зруйнувало його, а людей — дощенту вирубало. Повстанці, що залишилися в живих, продовжували боротьбу. На початку лютого 1704 року вони закликали на допомогу козаків з Умані і вигнали шляхетське військо.

Після придушення повстання польський уряд жорстоко розправився не тільки з його учасниками. Карали на смерть усіх, кого запідозрювали в співчутті повсталим. У місцевого населення конфіскували всю худобу, а його зобов’язали виконувати панщину.

Внаслідок руйнувань та винищення людей у Ладижині настало страшне запустіння, економічний занепад. На тривалий час Ладижин став глухим містечком. Польським панам довелося «колонізувати» спустошені землі: надавати пільги та оголошувати «слободи» переселенцям. Близько 1760 року закінчувався строк «слобод», і селяни знову змушені були відбувати повинності; працювати 60 днів на панщині, або сплачувати 20 злотих на рік. Дуже уразливими для українського населення були зневага до його національної гідності, скривдження релігійних почуттів, насильницьке покатоличення.

Ладижин згадується в документах у зв’язку з народним повстанням 1768 року. Багато мешканців містечка пішло в гайдамацькі загони, що зосередилися в густому лісі на південь від Ладижина. Цей ліс ще й досі називають Гайдамацьким.

1775 року в Ладижині разом з Слободою-Ладижинською налічувалося 360 будинків. З 1790 року щорічно, весною і восени, проводилися в Ладижині чотири-тижневі ярмарки, щовівторка дозволялася торгівля на ринку. Мешканці містечка переважно були хліборобами, терпіли кріпацьку долю та сваволю панів. В складі Правобережної України Ладижин 1793 року відійшов до Росії.

Щоб пристосуватися до нових економічних умов на початку XIX ст., власник Ладижина побудував кілька мануфактур. З 1816 року діяла велика суконна мануфактура, де працювали близько 130 кріпаків, які виробляли 5 тис. аршин сукна на рік. А в 1823 році було вже чотири (три суконні та полотняна) мануфактури з 100 вільнонайманими робітниками.

У 1832 році Ладижин був конфіскований урядом за участь його власника у польському повстанні 1830 року. До Ладижина були приєднані Струтів та Слобода-Ладижинська, тут заснували військове поселення. Частину мешканців Ладижина переселили в с. Секретарку — до іншого військового поселення.

В першій третині XIX ст. Ладижин продовжував зростати, збільшилося його населення. В цей час зведено на кошти селян дві кам’яні церкви. Коли Ладижин належав до військових поселень, тут була кантонійська школа. 1859 року в Ладижині відкрито парафіяльну школу для хлопчиків. На утримання її селянська община вносила 60 крб. сріблом.

Від часу заснування військового поселення вся земля була казенною. Мешканці Ладижина відбували повинності на користь військовопоселенського відомства, 1859 року їх було скасовано, а землю передано в користування селян, за що вони повинні були платити чинш. 1866 року Ладижин передано у відання цивільних властей.

Лише 1871 року мешканці Ладижина були наділені землею. За 4933 десятини вони щорічно вносили 206 крб. 50 коп. сріблом викупних платежів. На цей період в Ладижині налічувалося 1062 чоловіка, 525 дворів. Пересічно на одного чол. припадало до 1,74 десятини землі. Тим часом у містечку з’явилося кілька глитаїв, які зосередили в своїх руках сотні десятин землі. Основна ж маса селян прожити з своєї землі не могла, тому ходила на заробітки до багатіїв, на лісорозробки, на будівництво залізниці, або займалася промислами.

Пореформений період в Ладижині відзначався швидким зростанням промисловості, з’явилися казенний спиртовий завод, 5 суконних фабрик, 3 цегельні, шкіряний та черепичний заводи, 6 водяних млинів, шовковична та тютюнова плантації.

Ладижин перетворився на досить велике містечко — в ньому налічувалося 1042 двори, 7762 мешканці. Тут були поштово-телеграфна контора, селянський банк, лікарня, аптека, 4 заїжджі двори. В Ладижині містилися волосне управління, камера мирового судді, штаб 575-го піхотного Севастопольського полку та міщанське управління. З 1871 року працювало однокласне міністерське училище (реорганізоване з парафіяльної школи), а 1896 року воно стало двокласним. При двокласному училищі було ремісниче відділення з столярно-токарним та слюсарно-ковальським відділеннями. Кошти на його утримання відраховувалися з «коробочного» збору. В 1897 році відкрито школу грамоти для дівчаток — дочок заможних мешканців містечка. Тоді ж «попечительством про народну тверезість» при чайній відкрито читальню.

Перша робітнича організація — марксистський гурток — виникла в Ладижині 1904 року. Ініціатором створення і керівником гуртка був залізничник П. Г. Вербовенко. Не минуло й року, як гурток перетворився на партійну організацію, що підпорядковувалася Вінницькій організації РСДРП. В березні 1905 року в Ладижині були розповсюджені прокламації з антиурядовими закликами. Селянські заворушення в Ладижині мали місце в 1905—1906 роках. Селяни відмовлялися працювати на плантаціях за низьку плату. Під час виступу на мітингу в с. Бубнівці заарештували П. Г. Вербовенка. Він був в’язнем до повалення самодержавства. 1907 року відбулися страйки кравців та шевців.

В роки першої світової війни економічне життя містечка дуже занепало. В 1916 році через відсутність сировини став спиртовий завод. Населення Ладижина терпіло злигодні воєнного часу.

Після перемоги Жовтневої революції партійна організація вийшла з підпілля. П. Г. Вербовенко, що повернувся з тюрми, знову очолив ладижинських комуністів. У грудні 1917 року в Ладижині створено волосний ревком. Головою його став Д. І. Капустянський, делегат Другого Всеросійського з’їзду Рад, на який прибув прямо з фронту. Однак працював ревком лише кілька місяців — до вторгнення австро-німецьких окупантів.

Багато мешканців Ладижина пішло до партизанських загонів. Окупанти та буржуазні націоналісти переслідували радянських активістів та тих, хто не підкорявся їхнім розпорядженням. У наказі подільського губернського старости зазначалося: «за шкідливу діяльність, за проведення агітації; за повстання проти української державної влади і австро-угорських військ висилати за межі України». Ревкомівці та активісти розповсюджували листівки, в яких закликали трудящих до боротьби з окупантами та з гетьманською владою, створювали бойові дружини, перешкоджали вивезенню реквізованого лісу.

Не встигли окупанти забратися з Ладижина, як владу захопили петлюрівці. Багато лиха завдали трудящим їхні банди. Вони грабували населення та вбивали радянських активістів. У травні 1919 року червоноармійські загони очистили околиці Ладижина від банд. Але в липні містечко зайняли денікінці. Вони грабували народ, забирали хліб, одяг і худобу, навіть дрібні хатні речі. Вирішальну роль у боротьбі з денікінцями та рештками петлюрівців відіграли полки кавалерійської бригади Г. І. Котовського. Жителі Ладижина свято шанують пам’ять бійців-котовців, які віддали своє життя за їхнє визволення. Герої поховані в центрі селища. В братській могилі покоїться й один з кращих командирів М. В. Просвирін.

Тільки-но Червона Армія вигнала з Ладижина білополяків, почав працювати волосний ревком, згодом створено комітет незаможних селян. КНС був послідовним провідником політики партії на селі, надійною опорою для радянських органів. Увага незаможників зосереджувалася на правильному розподілі землі та реманенту, здійсненні продрозкладки, боротьбі з бандитизмом. Наприкінці 1920 року в Ладижині ще бешкетувала банда отамана Лиха. Бандити вбили першого голову КНС М. Т. Срібного, голову ревкому М. Кублича, учасника Жовтневої революції Д. О. Плахотнюка та кількох інших працівників радянських органів.

Але радянське будівництво йшло своїм шляхом. 20 червня 1921 року Ладижинський ревком перетворено на волвиконком. Для захисту трудового народу було створено народну міліцію. Передова молодь Ладижина проявила цінну ініціативу — вона створила спеціальний комітет, який організував збір коштів на створення притулку для сиріт, що їх батьки загинули під час громадянської війни. Притулок відкрили в березні 1920 року, а після закінчення громадянської війни його взято на державне забезпечення. Завдяки активності членів КНС організовано пройшла осіння сівба 1921 року. Під урожай наступного року незасіяними залишилися тільки 50 десятин, та й то через посуху .

1922 року в Ладижині засновано комсомольську організацію, яка об’єднувала 7 членів.

По закінченні громадянської війни та ліквідації бандитизму волосний виконком, комуністи Ладижина піднімали бідняцько-середняцькі верстви селянства на подолання розрухи, дальший розвиток сільськогосподарського виробництва та реалізацію інших заходів, покликаних до життя новою економічною політикою.

На 1922 рік у Ладижині налічувалося 1213 дворів, проживало 4613 чоловік, в т. ч. 225 кустарів, які виробляли рибальські сітки, тканини, займалися деревообробкою, жерстяництвом тощо. В тогочасному Ладижині налічувалося 156 торговельно-промислових і ремісничих підприємств. Понад 150 мешканців його на присадибних ділянках вирощували для продажу тютюн.

За цих умов потрібно було спрямувати розвиток кустарного виробництва на кооперативний шлях. В перші роки непу в Ладижині засновано споживче товариство, сільськогосподарське товариство «Добробут» та дві артілі тютюнників.

За адміністративним поділом 1923 року Ладижин став районним центром Гайсинського округу (з 1925 до 1930 року він входив до Тульчинського округу).

У здійсненні ленінського кооперативного плану та проведенні культурно-освітніх заходів велика роль належала комнезаму. Члени КНС збирали і розподіляли посівний матеріал, організовували спільний обробіток землі і збирання врожаю. Особливу пильність виявляли комнезамівці під час підготовки і проведення виборів, коли куркулі та підкуркульники намагалися будь-що пролізти до органів Радянської влади. До активної громадської діяльності залучалися члени профспілок (у Ладижині були профспілки працівників освіти, працівників землі і лісу, будівельників, кравців тощо), жінделегатки. Жінки провели велику роботу щодо виявлення і подання допомоги сиротам та безпритульним дітям, збирали кошти для МОДРу та страйкуючих шахтарів Англії.

Вчителі, жінделегатки, комсомольці, червоноармійці частини, розташованої в Ладижині, організовували гуртки ліквідації неписьменності, художньої самодіяльності. В проведенні політико-виховної і культосвітньої роботи особливою активністю відзначалася червоноармійська молодь. За її ініціативою з 1924 року відбувалися вечори-зустрічі армійських та сільських комсомольців, на яких читалися лекції про героїчну боротьбу в роки громадянської війни. На ці вечори приходила молодь з сусідніх сіл. Комсомольці побудували літній театр, де гуртківці давали концерти, влаштовували цікаві вечори відпочинку.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Ладижин — місто обласного значення у Вінницькій області

Повідомлення АннА »

Частина ІІ
Завдяки залученню широких мас трудящих до відбудови народного господарства, його відродження швидко завершувалося. 1926 року відремонтовано і пущено спиртовий завод, на якому працювало тоді близько 100 робітників. Підприємство швидко збільшувало випуск продукції. Зростав обсяг виробництва промислової кооперації та кустарів.

За відбудовного періоду в Ладижині функціонувала лікарня на 15 ліжок, її обслуговували 2 лікарі та два фельдшери. Тоді були дві школи, сельбудипок, дві хати-читальні, 7 бібліотек. 1924 року засновано Ладижинський технікум механізації сільського господарства.

Громадськість Ладижина разом з сільською Радою докладала всіх зусиль до популяризації переваг колективних форм ведення сільського господарства, залучала бідняцько-середняцькі маси до спільного обробітку землі. В жовтні 1926 року з цією метою організовано виставку, найцікавішим експонатом на якій був трактор. Селяни з інтересом і захопленням спостерігали роботу трактора.

Наступного року 16 родин ладижинських незаможників об’єдналися в товариство спільного обробітку землі «Червоний степ», а через два роки на базі ТСОЗу організовано великий колгосп ім. Леніна. В ньому об’єдналася більша частина (304) господарств села. В 1930 році виник єврейський колгосп, що проіснував до 1940 року.

Втілення в життя ленінського кооперативного плану проходило в жорстокій боротьбі. Куркулі намагалися будь-що скомпрометувати ідею колективізації. Вони саботували заходи партії щодо колективізації, чинили шалений опір виконанню планів хлібозаготівель. Куркулі підпалювали колгоспні будівлі, хати комнезамівців. Від їх рук загинув голова колгоспу П. І. Споденюк.
Ладижинська партійна організація згуртувала незаможницькі та середняцькі маси на боротьбу з куркулями. З цією метою скликалися збори селян, на яких роз’яснювалась політика партії та радянського уряду. В серпні 1929 року відбулося свято — День колективізації. Трудящі жінки одностайно вирішили бойкотувати куркулів, не відпускати ніякого краму в кооперативних крамницях. Куркулів, що не виконували хлібопоставок, не допускали молоти зерно у млинах. Протягом 1929 року сільрада прийняла кілька рішень, спрямованих проти куркулів, зокрема постанову про виселення за саботаж, про передачу куркульського майна колгоспу ім. Леніна.

В напружений період колективізації та ліквідації куркульства як класу Ладижинська сільрада і партійна організація змогли вирішувати найскладніші питання завдяки всебічній підтримці всього селянства. Так, 1930 року мешканці Ладижина запропонували на кошти, зібрані за самообкладанням, збудувати нову школу, сприяти місцевій промкооперації, створити машинно-тракторне товариство, посилити догляд за господарським використанням місцевих млинів, сприяти розвитку всіх видів кооперації: кредитної, споживчої, садово-городньої, птахівничої тощо.

Наслідки широкого залучення мас до вирішення завдань будівництва не забарилися позначитися на здійсненні ленінського кооперативного плану в Ладижині. На початку 1931 року близько трьох чвертей селянських господарств об’єдналися в колгоспи ім. Леніна та «Праця». Через рік створено Ладижинську МТС. Згодом виникли промислово-кооперативні об’єднання «Текстильшвей», «Червоний шлях» (виготовлення виробів із соломи) та цегельна артіль. Швидко міцніли молоді колгоспи, збільшувалися їх прибутки. Успіхи соціалістичного будівництва викликали трудове піднесення колгоспників, яке виявлялося в розгортанні соціалістичного змагання. Вже на кінець першої п’ятирічки в колгоспах були п’ятисотенниці: А. А. Стрищенко, А. М. Прищенко, С. М. Кримаренко, М. Т. Калюженко та інші. Якщо середня врожайність зернових культур в 1931—1932 рр. становила 5 цнт, а цукрових буряків 110 цнт з га, то в 1938—1940 рр. вона відповідно зросла до 18—20 та 180—200 цнт з га. Під час розподілу прибутків за 1940 рік колгоспники ладижинських артілей ім. Леніна та «Праця», крім грошей, одержали по 2,5—3,5 кг зерна та по кілька кг фуражу на кожний трудодень.

Темпи розвитку промисловості були також високими. Відкрили гранітний кар’єр, а з 1930 року в Ладижині почав діяти щебеневий завод потужністю 3,3 тис. куб. м щебеню на рік. На спиртовому заводі працювало вже понад 420 робітників. Випуск валової продукції досяг 1 тис. декалітрів спирту на добу.

Одночасно з економікою зростала й культура. 1935 року в Ладижині відкрито середню школу і технікум механізації сільського господарства. Було в селі два клуби, систематично демонструвалися кінофільми. Працювали кілька бібліотек, радіовузол.

З перших днів Великої Вітчизняної війни 730 мешканців Ладижина стали на захист Батьківщини. Було демонтовано й вивезено на схід устаткування щебеневого заводу. 26 липня 1941 року гітлерівські загарбники окупували Ладижин і почали чинити нечувані звірства. 12 вересня есесівці зігнали близько двох тисяч мешканців Ладижина під село Басаличівку і всіх знищили. Багато жителів пішло в партизанські загони, що діяли в навколишніх лісах. Партизани сміливо мстили окупантам за всі злочини. В липні 1943 року вони знищили каральний загін есесівців разом з комендантом Ладижина.

13 березня 1944 року воїни 40-ї армії 2-го Українського фронту визволили Ладижин від фашистського поневолення. В складі дивізії, що визволяла Ладижин, були його жителі — полковник Г. П. Іванов та лейтенант С. І. Зедгельнізов. Велику мужність і відвагу виявили мешканці Ладижина на фронтах Великої Вітчизняної війни. 445 воїнів нагороджено орденами й медалями. Артилерист майор А. Г. Наконечний посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Його ім’ям названо піонерську організацію середньої школи, де навчався патріот. В боротьбі з німецько-фашистськими окупантами 275 ладижинців загинули смертю хоробрих. Земляки свято .шанують їх пам’ять. До 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції в центрі села встановлено величний пам’ятник, на якому золотими літерами викарбувані імена односельців, що віддали життя за Вітчизну.

Визволений Ладижин мав жахливий вигляд. Фашисти зруйнували промислові підприємства і колгоспи, пам’ятник В. І. Леніну, клуб і бібліотеку, 600 житлових будинків. Незважаючи на надзвичайні труднощі, повну відсутність машин та робочої худоби, сільськогосподарського реманенту та насіння, трудящі гаряче взялися за відбудову і виявили справжній героїзм. Протягом трьох років були відновлені промислові підприємства, господарські споруди, колгоспи освоїли посівні площі. А до 1950 року був повністю відбудований спиртовий завод. Поступово його й реконструювали. Поряд з спиртом тут виробляли кормовий біоміцин для великої рогатої худоби.

У вересні 1948 року в Ладижині організовано пункт відгодівлі свиней, який через два роки перетворено в радгосп, що став великим високомеханізованим господарством. Наступного року при колгоспі ім. Леніна створено насінник ракостійких сортів картоплі. На кінець четвертої п’ятирічки колгоспи повністю відбудовано.

В квітні 1944 року відновлено навчання в школах. Незабаром відкрито допоміжну школу-інтернат. З 1946 року розпочалися заняття в технікумі механізації сільського господарства. На кінець відбудовного періоду він випустив 184 техніки-механізатори.

Під час наступних п’ятирічок економіка Ладижина розвивалася прискореними темпами, набувала нових ознак. Спиртовий завод став біохімічним, його потужність невпинно зростає. Щодоби завод дає близько центнера кормового біоміцину (в 1947 році — 3 кг). Колектив заводу посів перше місце в змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня. Йому було присуджено перехідний Червоний прапор Головного Управління мікробіологічної промисловості при Раді Міністрів СРСР.

Керуючись постановами Пленумів ЦК КПРС (1953 і 1965 рр.), перебудували своє господарство ладижинські сільгоспартілі. В 1954 році колгосп ім. Жданова (колишні назви «Праця», «Червоний степ») за вирощування високих урожаїв удостоєний права участі у ВСГВ. 1959 року обидві артілі, об’єднавшись, створили один колгосп «Росія», до якого приєднано колгосп ім. Будьонного (с. Лукашівка). За колгоспом «Росія» закріплено 5280 га землі, на якій працюють 28 тракторів, 17 комбайнів, 20 автомобілів. Колгосп має 1540 голів великої рогатої худоби, 1220 свиней, 23,4 тис. штук птиці. Споруджено допоміжні підприємства — олійню та консервний завод. Завдяки механізації птахоферма перетворилася на фабрику виробництва яєць та бройлерів.

За трудову доблесть багато колгоспників удостоєно урядових нагород. Орденом Леніна відзначено Р. Ш. Пастуха, Д. І. Попеля, В. І. Рябого, орденом Жовтневої Революції — П. О. Крижанівського, орденом Трудового Червоного Прапора — В. М. Запорожця, Ф. В. Лівого, І. Т. Спінея, Є. П. Галауз.

Пуском однієї з великих будов України — Ладижинської сільської ГЕС ознаменувався 1964 рік. Ця одна з найбільших споруд Бузького каскаду гідроелектростанцій виробляє за рік 27 млн. квт.-годин енергії. Цієї енергії вистачає для електрифікації понад 300 населених пунктів і забезпечення будівництва енергетичного велетня — Ладижинської ДРЕС.

Під час спорудження сільської ГЕС зведено 650-метрову греблю, що пролягла через річку Південний Буг, ставши берегом Ладижинського водосховища. Площа його — 2400 га, глибина —17 метрів. Поблизу ГЕС виросло нове робітниче селище.

Ці величезні новобудови в свою чергу потребували створення заводу залізобетонних виробів, що дає 20 тис. куб. м залізобетону та 6 тис. куб. м просочувального лісу на рік.

На щебеневому заводі трудомісткі процеси виконують машини. З 1967 року діє каменедробильний цех, оснащений найновішими дробильно-сортувальними апаратами, які переробляють 450—500 кубометрів околу. На кінець восьмої п’ятирічки виробіток шляхового щебеню доведено до 225 тис. куб. м на рік.

Потужним механізованим підприємством став і гранітний кар’єр. Тут є 76 автомобілів, 4 екскаватори, 4 бульдозери, 10 компресорів, 140 електромоторів. У період восьмої п’ятирічки в селищі збудовано плодоконсервний завод.

За Директивами XXIII з’їзду КПРС, 1968 року розпочалося будівництво Ладижинської державної районної теплової електростанції потужністю в 1,8 млн. квт (6 блоків по 300 тис. квт). Електростанція щорічно вироблятиме близько 11 мільярдів кіловат-годин електроенергії. Будівництво Ладижинської ДРЕС визнано ударним. Особливістю цієї будови є те, що вона зводилася швидкісними методами, за новою технологічною схемою. В січні 1969 року на будівельному майданчику ДРЕС вже працювало понад 3 тис. робітників, а на кінець п’ятирічки колектив енергобудівників налічував 10 тис. чоловік. В травні 1970 року завершено будівництво адміністративного приміщення ДРЕС, успішно складалася головна споруда. На промисловому майданчику ДРЕС виросли 3 бетонні заводи, перевалочна база з автоматичним цементним складом. Поруч з’явилося робітниче селище з усіма вигодами для мешканців. В цю будову над Південним Бугом вкладали свою працю колективи більш як 50 підприємств нашої країни.

Значні зміни відбулися в культурному житті Ладижина. Тепер тут є дві денні та вечірня середні школи, допоміжна школа-інтернат. При Ладижинській ДРЕС відкрито вечірній енергобудівельний технікум з двома факультетами.

Великим навчальним закладом став Ладижинський технікум механізації сільського господарства. У післявоєнні роки його закінчило близько 4 тис. техніків-механізаторів. Тут працює 38 викладачів, технікум має міцне навчальне господарство—близько 500 га землі, 21 трактор, 10 комбайнів, 13 автомашин та 115 інших машин для обробітку грунту, різні виробничі будівлі. Близько 200 випускників ладижинських шкіл навчається у вузах та технікумах, 368 стали вчителями, 367 — офіцерами Радянської Армії, 153 — інженерами, 52 — агрономами, 60 — лікарями. Самовіддану працю багатьох учителів відзначено Радянським урядом, зокрема Г. Ф. Дмитренко нагороджена орденом Леніна.

В 1968 році силами вчителів та школярів в Ладижині створено народний історико-краєзнавчий музей, де налічується близько трьох тисяч експонатів. Тут є роботи народного умільця — Т. Ф. Черниченка, різьбаря по дереву і самодіяльного скульптора. Народний митець багато працює над створенням образів В. І. Леніна, Т. Г. Шевченка.

У Ладижині є три профспілкові та селищний клуби. В їх залах регулярно демонструються кінофільми, проводяться концерти. Є також 2 широкоекранні кінотеатри.

Значні культурні перетворення спостерігаються і в повсякденному житті ладижинців. Входять в народний побут нові традиції і обряди, зокрема «комсомольські вечорниці». В селищі стало традицією відмічати свято весни, комсомольські весілля, «вогники», проводити юнаків до Радянської Армії.

В Ладижині є дільнична лікарня на 75 місць з п’ятьма відділеннями, яку обслуговують 50 медичних працівників, та лікарня при ДРЕС.

Зростає матеріальний добробут населення Ладижина. На місці старих хат з солом’яними стріхами з’явилося понад 700 добротних будинків, вкритих бляхою та шифером. Вулиці селища освітлюють неонові ліхтарі. Свої житла трудівники Ладижина обладнують добротними і гарними меблями; вони все краще одягаються, повніше задовольняють свої потреби. В старій частині селища є два магазини, а в містечку будівельників Ладижинської ДРЕС зведено торговельний комплекс з універмагом, кількома гастрономами та їдальнями.

Невпізнанно змінився і зовнішній вигляд села, яке перетворилося на селище міського типу. За вимогами міської архітектури розташовані і впорядковані контора колгоспу «Росія», корпуси біохімзаводу, технікуму механізації сільського господарства, майстерень «Сільгосптехніки» тощо. Ладижин добре озеленено.

З особливим піднесенням стояли енергобудівники на передз’їздівській вахті. XXIV з’їзд КПРС і XXIV з’їзд КП України вони зустріли чудовими виробничими успіхами: на повну потужність уже працювали два енергоблоки та був готовий до здачі в експлуатацію третій блок.

Досвід ладижинців одностайно схвалено на Всесоюзній нараді енергобудівників, що відбулася в Ладижині в квітні 1971 року. Цей метод став надбанням розвитку теплового енергобудівництва в СРСР.

За успішне виконання завдань восьмої п’ятирічки відзначено велику групу будівельників. Бригадирові монтажників І. А. Бабицькому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Орденом Леніна нагороджено начальника будови Г. М. Аксьо-нова, орденом Жовтневої Революції — бригадира-турбініста П. А. Мельника, орденом Трудового Червоного Прапора — О. Я. Андрющенка, А. Г. Згоду, П. М. Каралаша, Г. Я. Юхимчука.

Завершення будівництва Ладижинської ДРЕС намічено на дев’яту п’ятирічку. Щоо виконати цю директиву XXIV з’їзду КПРС, будівельники працювали за цілодобовим графіком, за яким досягалася безперервність трудового процесу. Завдяки цьому наприкінці 1971 року став до ладу шостий енергоблок — будівництво завершено на д 30 ва роки раніше нормативного строку.

18 січня 1972 року відбулося урочисте відкриття Ладижинської ДРЕС. Від імені ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК КП України П. Ю. Шелест поздоровив усіх учасників спорудження Ладижинської ДРЕС з великою трудовою перемогою. П. Ю. Шелест оголосив будівельникам привітання ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР.

З пуском Ладижинської ДРЕС Батьківщина одержить електроенергії більше, ніж її давали усі 30 електростанцій, споруджених за планом ГОЕЛРО.

М. Є. КАРПЕНКО
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ЛАДИЖИН — місто обласного підпорядкування у Вінницькій області

Повідомлення АннА »

Труды Подольского Епархиального комитета № 2.
Список униатских приходов, присоединенных в православие в 1794-95 гг.

«В м. Ладыжине присоединены из унии в православие, 26 Сентября 1794 года, церковь во имя Успения Пресвятыя Богородицы и декан Иван Трохимович, который по присоединении резолюциею Высокопреосвященнаго Иоанникия от 16 Января 1796 года оставлен приходским священником м. Ладыжина.»
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Л”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 20 гостей