УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ЛУБНИ, місто, Полтавська область, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
1
100%
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 1

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4546
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2495 раз.
Подякували: 866 раз.
Стать: Жінка

ЛУБНИ, місто, Полтавська область, Україна

Повідомлення АннА » 12 листопада 2016, 20:52

Лубни.jpg
ЛУБНИ — місто Полтавської області, райцентр. Розташов. на узвишші правого берега р. Сула (прит. Дніпра). Залізнична станція. Населення 50,8 тис. осіб (2004).
Попередником сучасного міста була фортеця Лубно («Лубьно»), що згадується в «Повісті временних літ» під 1107. Ця фортеця була одним з пунктів Посульської оборонної лінії (див. Змієві вали), зведеної вел. кн. київ. Володимиром Святославичем. Рештками літописного Лубна є городище, виявлене в ході археол. розкопок на території міста в урочищі Верхній Вал. Городище досліджували у 19 ст. Г.Кир’яков, Ф.Камінський та В.Ляскоронський, а 1981 — О.Сухобоков. Згідно з археол. даними, городище виникло наприкінці 10 — на поч. 11 ст., його площа становить 4 га, потужність культурного шару — 1,8—2,5 м. (місцями до 3—5 м). Окрім давньорус. артефактів, тут знайдено ліпний посуд роменського типу (див. Роменська культура) та матеріали 16—19 ст. (зберігаються в Лубенському краєзнавчому музеї).
Фортеця припинила існування внаслідок монголо-татарської навали.
Згідно писемними джерелами, 1589 в урочищі Лубни (нині територія міста) кн. Олександр Вишневецький (див. Вишневецькі) заснував замок, під захистом якого невелике тамтешнє поселення невдовзі перетворилося на місто. 1591 місту надано магдебурзьке право. Його тодішня офіц. назва «Олександрів» не прижилася. Населення Л. брало участь у Наливайка повстанні 1594—1596. У травні 1596 в урочищі Солониця (3 км від Л., на лівому березі р. Сула) повстанські загони, яких переслідували війська гетьмана польного коронного С.Жолкевського, заклали табір, однак переслідувачам вдалося підступно ним оволодіти, після чого було знищено багатьох козаків і селян, які там перебували (див. Солоницька оборона 1596).
В околицях міста 1624 засновано Спасо-Преображенський Мгарський Лубенський монастир.
Під час Павлюка повстання 1637 замок князів Вишневецьких захопив загін Кизименка і Дукренка.
Бл. 1639 кн. Ярема Вишневецький надав лубенському замкові статус своєї резиденції, відтоді місто стало відомим як «столиця» Вишневеччини — гол. місто володінь князя на Лівобережжі Дніпра.
Перед 1648, крім кількох правосл. храмів, у Л. діяли бернардинський монастир і костьол св. Михаїла.
1648, з початком національної революції 1648—1676, після від’їзду кн. Я.Вишневецького з Л., повстанці вщент зруйнували його замок, а також зруйнували катол. монастир.
Від 1648 (і до 1781, за винятком 1649—58, тоді місто входило до складу Миргородського полку) Л. були центром Лубенського полку. Під час «Руїни» місто не раз зазнавало спустошень від укр., рос. і татар. військ. Від 1720-х рр. (і до 1862) у Л. діяла Гол. польова аптека (створена згідно з указом рос. царя Петра I на базі місц. виробників лікарських рослин для постачання медикаментів армійським госпіталям), при ній було закладені 2 сади лікарських рослин.
Від 1781 Л. — повітове місто Київського намісництва, з 1797 — Малоросійської губернії, з 1802 — Полтавської губернії.
У 2-й пол. 18 ст. остаточно втратили своє значення міські укріплення. Наприкінці 18 ст. Л. мали славу виробника кавунного меду (рецепт його приготування не зберігся).
1805 затверджено проект перепланування міста, упродовж наступних 50 років він частково був утілений у життя. Згідно з даними перепису 1863, у місті проживало 3710 осіб. 1872 тут почала діяти чол. г-зія, посаду її директора займав М.Симонов (Номис), 1878 у місті відкрили жін. г-зію, 1885 створили музей Катерини Скаржинської. Згідно з даними перепису 1895, на 1 січня цього року в місті проживало 12 445 осіб. 1901 через Л. пролягла залізниця, це дало поштовх спорудженню в місті промислових підпр-в. На поч. 20 ст. у місті діяли 5 правосл. храмів, церк. братство, синагога і єврейс. молитовний дім (збереглася лише церква Різдва Пресвятої Богородиці), окружний суд, приватна б-ка й книжковий магазин, аптека і 2 аптечні склади, 5 фотоательє, 3 друкарні. Кожного року тут проводили 4 ярмарки.
У ході революц. подій 1905 в Л. був створений коаліційний к-т за участю представників переважно Української соціал-демократичної робітничої партії та ін. соціаліст. партій, який, хоча і не зміг потужно розгорнути свою діяльність через неуспіх революції 1905—1907 в центрі Російської імперії, однак організував т. зв. Самооборону (Лубенська, Громадська самооборона) — бойову дружину на чолі з А.Лівицьким, яка протидіяла єврейс. погромам та арештам революціонерів, а також сприяв виданню в місті у листопаді—грудні (1905) газ. «Хлібороб» (першої в Рос. імперії україномовної газети, фактично її редагував В.Шемет). За участь у революц. діяльності над 57-ма мешканцями Л. та довколишніх сіл, а також деякими ін. особами був влаштований показовий суд, що проходив у м. Київ під назвою «Лубенський процес» (перед військ. окружним судом постали гол. обвинувачені: А.Лівицький, його дружина Марія, В.Шемет, М.Сахаров та ін.; оборонцями були: М.Міхновський, А.Марголін та ін. Суворий вирок суддів згодом скасував апеляційний суд, виправдавши всіх обвинувачених).
Під час громадянської війни в Україні 1917—1921 влада в Л. не раз змінювалася. Спочатку місто підпорядковувалося Українській Народній Республіці; 24 (11) січня 1918 було захоплене більшовиками; 17 березня 1918 кінний полк під командою полк. В.Петріва, що діяв у складі Окремої запоріз. д-зії (команд. — генерал-хорунжий З.Натієв), за заг. підтримки нім. військ, звільнив Л. від більшовиків; невдовзі місц. влада була підпорядкована Українській Державі, згодом — УНР; від 30 січня 1919 — більшовикам; наприкінці червня 1919 місто захопили підрозділи Добровольчої армії; з 12 грудня 1919 тут утвердилася рад. влада.
Під час окупації УРСР вермахтом (див. Друга світова війна) від 13 вересня 1941 до 18 вересня 1943 місто підпорядковувалося гітлерівській владі. В ньому було створено концтабір, розстріляно 14,5 тис. осіб. На території міста діяла підпільна орг-ція «Голос Батьківщини».
Наприкінці 1980-х рр. у місті працювало кілька потужних підпр-в, зокрема маш.-буд. з-д і з-д лічильних машин. У 1990-х рр. тут виготовляли експериментальні легкові автомобілі швидкої допомоги.
Уродженцями Л. є: анатом Н.Карпінський (1745—1810), математик, проф. О.Астряб (1879—1962, тривалий час викладав у г-зіях Л. і Полтави), рос. літературознавець С.Венгеров (1855—1920), дійсний член Академії мед. наук СРСР, нейрохірург А.Ромоданов (1920—1993), композитор Б.Підгорецький (1873—1919), вчений, агроном А.Зайкевич (1842—1931), друга в історії шахів і перша серед рад. шахісток чемпіонка світу з шахів Л.Руденко (1904—1986), письменник В.Малик (1921—1998).

Із Л. пов’язані життя й діяльність, зокрема, громад. і політ. діяча М.Міхновського (1917 його обрали тут мировим суддею), ген. В.Петріва, фольклористів та етнографів В.Милорадовича (1875—90 працював мировим суддею Лубенського пов.) і М.Симонова (Номиса); графіка Г.Нарбута, письменників П. Капельгородського та І.Донченка. У різні роки тут бували В.Гоголь-Яновський (батько М.Гоголя, на поч. 1825 тут лікувався), рос. поет В.Жуковський (у своїх щоденниках він записав, зокрема: «Лубни — незначне містечко з прекрасною фізіономією. Крута в місті гора. Багато історичного»), рос. поет О.Пушкін (1820 і 1824; тут він познайомився з А.Керн, якій присвятив кілька віршів), Т.Шевченко (восени 1843, у травні, серпні і жовтні 1845, лютому і серпні 1846; він приїжджав сюди за завданням Київської археографічної комісії описувати істор. і архіт. пам’ятники), поет-романтик і етнограф О.Афанасьєв-Чужбинський, письменник Є.Гребінка, художник М.Сажин (1840), письменник С.Васильченко (літо 1920), актор К.Соленик (1840), єврейський письменник Шолом-Алейхем та ін.
Пам’ятки арх-ри: будинки жін. єпархіального уч-ща (1907, архіт. О.Бекетов) та земської лікарні (1913—15, архіт. Д.Дяченко), залишки земляних укріплень фортеці (16—18 ст.). Серед численних пам’ятників, встановлених у рад. час,— пам’ятний знак 1000-літтю міста (1988). На околиці — пам’ятник жертвам голодомору 1932—1933 років в УСРР (Курган скорботи, 1990).
http://history.org.ua/?termin=Lubny_mst
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4546
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2495 раз.
Подякували: 866 раз.
Стать: Жінка

Re: Лубни, місто, Полтавська область, Україна

Повідомлення АннА » 21 лютого 2017, 13:59

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки
Лубни місто районного підпорядкування, центр Лубенського району. Станція на залізниці Київ—Харків, пристань на річці Сулі. Відстань по автомагістралі до Києва — 200 км, до Харкова — 288 км, до Полтави — 141 км. Населення 36,2 тис. чоловік.

Спочатку місто мало назву Лубьно чи Лубно. Воно відноситься до тих поселень, назва яких походить від найменування лісних матеріалів.

Поблизу Лубен в урочищі Лиса гора виявлено рештки неолітичного поселення (IV тисячоліття до н. е.)1, поселення та кургани епохи бронзи (II—І тисячоліття до н. е.), кургани скіфського часу (V—III століття до н. е.)3. В урочищі Замок розкопано раннє слов’янське поховання Зарубинецької культури (II—І століття до н. е.), а в урочищі Верхній вал — відоме слов’янське городище (VIII—X ст. н. е.).

Історія заснування Лубен пов’язується з наміром Володимира Святославича укріпити кордони Київської Русі від нападів кочівників з півдня і сходу. Лубенська височина, оточена з трьох боків водою, яругами і лісами, була зручним місцем для створення сторожового міста.

Вперше згадуються Лубни в літописних джерелах. Літописець розповідає, що в 1107 році половецький хан Боняк, захопивши табуни коней біля Переяслава, прийшов з багатьма іншими ханами і став біля Лубен, на річці Сулі. Святополк,

Володимир Мономах, Олег з чотирма іншими князями вдарили на них так раптово, що вони від страху не встигли навіть стяга поставити і побігли: хто верхи, а хто пішки. їх гнали до річки Хоролу і захопили ворожий стан.

Автор «Слова о полку Ігоревім» з гордістю згадує той час, коли об’єднані сили російських князів успішно стримували натиск завойовників:
Коні іржуть за Сулою,
Гримить слава у Києві.

В 1185 році половці, скориставшись послабленням Русі внаслідок князівських усобиць, «повоювали» всі міста на Сулі, в т. ч. і Лубни. А в 1239 році всі міста лівобережного Подніпров’я були зруйновані монголо-татарами.

Але Переяславська земля не стала пустелею. Про це свідчить утворення в 1261 році об’єднаної Сарайської і Переяславської єпархії, до складу якої входили також Лубни, що були і на той час значним населеним пунктом.

У 1471 році в Лубнах встановлено несудове староство. Але будь-яких інших відомостей про місто тих часів не лишилося. Документи кінця XVI століття говорять уже не про місто, а про «уход», «пустелю», «землю Лубни». В описі задніпрянських «уходів» міщан Канева згадується «земля Лубни».

Родючі землі Посулля, заселені роботящим людом, приваблювали польських колонізаторів. У 1570-х рр. землі по Сулі, Солониці, Удаю захопив шляхтич М. Байбуза, але в 1582 році князь Олександр Вишневецький силою відібрав їх. 18 квітня 1590 року польський король Сігізмунд III видав Вишневецькому жалувану грамоту на згадані землі з правом закладати на них замки і міста, збирати різні податки на свою користь. 16 січня 1591 року О. Вишневецький одержав від Сігізмунда III грамоту на будівництво замку «над рекою Сулою лежачого». Цей замок, фактично, був закладений у 1589 році біля старого Лубенського городища.

Лубнам було надано магдебурзьке право. Це свідчило про те, що вже тоді населення міста займалося торгівлею та ремеслами. Місто мало свою печатку, герб, який зображав руку, що тримає золоту булаву, на блакитному полі.

В 1619 році у Мгарському лісі, поблизу Лубен, ігуменом Галом було засновано православний монастир. У 1622 році при Мгарському монастирі церковний анти-уніатський діяч Ісая Копинський заснував братство, яке відіграло на той час значну роль у боротьбі проти католицизму. Пізніше на території монастиря розгорнулось будівництво монументальних споруд. Найбільшу архітектурну цінність має Преображенський собор, споруджений у 1684—1692 рр. за проектом німецького архітектора Погана Бабтиста. В наші дні будівлі монастиря є архітектурним заповідником.

Протягом 1637—1638 рр. Лубни стали одним із центрів козацько-селянських повстань. Повстанці загону Павлюка здебільшого були виходцями з маетностей Вишневецького.

В районі Лубен діяв великий загін козаків на чолі з досвідченим козацьким ватажком Карпом Скиданом. У жовтні 1637 року він звернувся до населення України з універсалом, у якому закликав запасатися зброєю, продовольством і кіньми, щоб зустріти ворога «мужньо, як того вимагає необхідність».

На Лубенщині ще діяли менші загони — Кизими, Коропця, Куша, Дукренка, Скребця, Кизименка (сина Кизими). Під проводом Кизименка і Дукренка козаки й селяни штурмом взяли замок Вишневецького, спалили костьол, повбивали католицьких монахів, шляхту. Проте роздрібненість повстанців дала можливість польському гетьману М. Потоцькому придушити повстання. Після цього почалися жорстокі розправи: тисячі людей поплатилися життям. Кизим, Кизименко і Куш були замордовані в Києві.

Навесні 1638 року знову відновилася хвиля народних повстань. Ієремія Вишневецький, який перебував у Львові, дізнавшись про повстання своїх підлеглих, з 10-тисячним військом направився до Лубен. А тим часом козаки, під проводом Якова Острянина і Карпа Скидана, розбивши польське військо на Полтавщині і захопивши ряд міст, поспішили до Лубен, щоб до приходу Вишневецького остаточно розгромити відступаючого ворога. На допомогу Острянину підійшли донські козаки. Але польське військо дістало велике підкріплення, і Потоцький вирішив кинути всі сили на повсталих, щоб не дати їм зміцнити свої позиції. 11 травня 1638 року біля Лубен розгорілась запекла битва. На козаків, які ледве встигли оточити свій табір возами, кинулась шляхетська кіннота і піхота. Повстанцям було заподіяно великих втрат. Ворог не раз розривав лінію возів, і козаки з великими труднощами відкидали його назад. Сонце повернуло далеко за південь, настав вечір, а битва все ще тривала. Надвечір козаки сильним ударом не тільки відкинули ворога, але й примусили його до панічної втечі. Проте наприкінці травня польські магнати зосередили під Лубнами великі сили, 29 травня сюди прибуло і військо Ієремії Вишневецького. Співвідношення сил різко змінилося на користь шляхти. Після жорстокого бою у червні повстанці були розбиті. Пораненого в бою Скидана захопили в полон польські шляхтичі. Острянин з частиною повстанців відступив на Слобідську Україну. На Полтавщині почався страшний терор.

Десь у 1639 році Вишневецький переїхав у Лубни і зробив їх «столицею» т. зв. «Вишневеччини». Його володіння простягались аж до Конотопа і Путивля.

Та недовго довелося сидіти Вишневецькому в своїй «столиці», як він любив називати Лубни. З початком національно-визвольної війни (1648— 1654 рр.) підлеглі Вишневецького знову покозачились, а козаки, що служили в його війську, великими групами переходили на бік повстанців. Переляканий магнат, нашвидку зібравшись, змушений був тікати з Лубен.

Але в Лубенському замку залишився немалий гарнізон, на який Вишневецький покладав великі надії. Та й замок вважався неприступним. З трьох боків його оточував високий вал з крутими схилами, канави з водою. Незважаючи на це, 15 тис. повстанців штурмом взяли Лубни. Кубло ненависного і жорстокого князя-кріпосника повстанці зруйнували вщент.

У зв’язку з переходом до нового адміністративно-територіального поділу на Україні Лубни стали центром окремого полку, а з 1649 року ввійшли до складу Миргородського полку. Але в 1658 році Лубенський полк було знову відновлено як окрему адміністративну одиницю.

Послаблення кріпосництва у зв’язку з перемогою над польською шляхтою було явищем тимчасовим. На зміну польським феодалам прийшла українська старшина, яка багатіла і дедалі більше посилювала гніт над селянами. Великим феодальним власником на території Лубенського полку стає Мгарський монастир. Земельні володіння його зростали.

Посиленню феодально-кріпосницького гніту на Україні сприяли дії гетьмана І. Виговського. Своїм прибічникам він роздавав землі, підтримував їх. Разом з реакційною частиною старшини Виговський намагався відірвати Україну від Росії і знову відновити шляхетсько-польське поневолення.

Зрадницька політика Виговського навесні 1658 року викликала народне повстання, яке охопило всю Полтавщину і поширилось на Правобережжя. Лубенська козацька голота взяла найактивнішу участь у повстанні. Вона об’єдналася з посполитими, міщанами і довго утримувала місто. І тільки з допомогою татар прибічникам Виговського вдалося придушити повстання і захопити місто.

Антистаршинські виступи в Лубенському полку були й пізніше. Гострого характеру вони набрали в 1688, 1691 і 1708 роках. Останній виступ був спрямований проти зрадника Мазепи. Повстанці захоплювали майно старшини і багатіїв, які переходили на бік зрадника Мазепи. Селяни відмовлялися від виконання повинностей.

В той же час лубенці героїчно боролися проти шведських загарбників. В листопаді 1708 року вони написали Петру І листа, в якому засуджували мазепинську зраду і прохали царя захистити їх від навали ворожої. Цю клятву на вірність Росії підписали «все купно як козаки и поено литые жители лубенские». Лубенські міщани і селяни вели успішну партизанську війну в тилу шведів.

Після Полтавської баталії Петро І, їдучи на Київ, 20 липня 1709 року зупинився в Лубнах, де заснував першу на Україні польову «запасну аптеку», на яку покладалося завдання збирати дикорослі лікарські рослини. Для цього було створено спеціальну команду і закладено ботанічний сад для розведення лікарських рослин.

Деяке уявлення про внутрішнє життя міста в другій половині XVIII століття дає «Прошение граждан и разного звания жителей города Лубен», написане в 1767 році на ім’я Катерини II. Жителі скаржилися, що їм дошкуляють безперервні постої війська. Часто на одну квартиру припадало по 10 і більше постояльців, «так що господарям уже і місця не лишається, і вони позбавляються промислів і ремесла».

Місто здавна мало кілька громадських випасів для худоби. Але їх зайняли Ряжський полк, польова аптека і лубенський полковник. Під час війни з турками і Семилітньої війни козаки і посполиті мусили поставляти для армії волів, коней разом з погонщиками. Так, під час Пруського походу погонщики з волами були на службі протягом кількох років.

Підвищувались і прямі податки. Якщо раніше підсусідки, «бедные и нищетные, которые в одних хозяйских хатах живут, не имея никаких грунтов и питаются с одного поденного заработка», платили вдвоє менший податок, ніж «можне-грунтовне люде», то з 1765 року підсусідки, наймані службовці і козаки-підпомічники повинні

були сплачувати повну ставку податку. Козаків і підпомічників посилали на будівництво укріплень на польському кордоні, на Дону, за Дніпром. При цьому вони повинні були забезпечити себе транспортом, одягом, взуттям, провіантом і грошима. Мешканці Лубен скаржились також на конкуренцію великоросійських купців, які, торгуючи, не виконували міських та інших повинностей.

Вони просили також, щоб Сула для лову риби була вільна для всіх, щоб їх не примушували силою безплатно працювати на приватних осіб.

Характерно, що переважна більшість козаків і міщан була неписьменною. З 37 міщан, що підписалися під «Прошением», лише 2 могли поставити власноручний підпис, а з 118 козаків — лише 142. Але Катерина II не могла і не хотіла зважити на прохання своїх знедолених підлеглих. Зате українська старшина добилася урівняння в правах з російським дворянством.

З 1781 року Лубни стали повітовим містом спочатку Київського намісництва, з 1797 року — Малоросійської, а з 1802 року — Полтавської губернії.

В 1802 році у Лубнах налічувалось 450 будинків, з них 140 належали міщанам і 78 дворянам. Жодного кам’яного будинку не було. Навіть усі сім церков були дерев’яними. Від інших повітових міст Лубни відрізнялися хіба що наявністю казенної аптеки і ботанічного саду, який постачав лікарські рослини аптекам і військовим лазаретам. Населення міста становило 2910 чол., більшість з них належала до стану міщан. З 204 ремісників було 83 шевці. Протягом року в Лубнах відбувалося чотири ярмарки.

У першій чверті XIX століття на житті повітового міста до певної міри позначились дві події загальнодержавного значення: Вітчизняна війна 1812 року і рух декабристів. Коли почалась війна, в Лубенському повіті були сформовані 4-й кінний і 3-й піхотний полки, які у вересні 1812 року перейшли в розпорядження командування російської армії.

Напередодні повстання декабристів Лубни були своєрідним місцем заслання для революційно настроєних офіцерів і солдатів. Зокрема, тут після невдалого повстання в 1820 році опинилося чимало солдатів Семенівського полку, розквартированих по полках 7-ї дивізії. Природно, що коли в 1821 році в Лубнах було призначено огляд дивізії, сюди прибув один з керівників декабристського руху С. І. Муравйов-Апостол, щоб скористатися з цієї нагоди для зустрічі з потрібними людьми. Пізніше в Лубнах він бачився з декабристом Ф. Ф. Вадковським. Між ними йшла розмова про заснування нової управи Південного товариства декабристів. Чи була організована ця управа, невідомо, але Вадковський залучив до товариства кілька осіб.

З Лубнами була пов’язана діяльність ще одного організатора й керівника повстання декабристів — М. П. Бестужева-Рюміна. В березні 1825 року, перебуваючи в 7-й дивізії, він у Лубнах зустрічався з командиром Низівського полку Левенталем і залучив його до товариства. Одночасно Бестужев-Рюмін встановив постійні зв’язки з солдатами-семенівцями.

Після поразки декабристів настали найчорніші роки сваволі і самодурства кріпосників. Вони посилили експлуатацію, жорстоко поводилися з кріпаками. Український поет Т. Г. Шевченко був свідком, як один лубенський поміщик знущався з свого кріпака. Це було восени 1843 року. Шевченко разом з поетом-етнографом О. С. Афанасьєвим-Чужбинським приїхав до Лубен. Довідавшись про перебування Кобзаря в місті, один пан вирішив запросити його на обід. «Ми прийшли,— писав у мемуарах Афанасьєв-Чужбинський,— ще досить рано. В передпокої слуга дрімав на лавці. На нещастя, господар виглянув у двері і, побачивши слугу, який дрімав, розбудив його власноручно, по-своєму… не соромлячись нашої присутності. Тарас почервонів, надів шапку і пішов додому. Ніякі прохання не могли змусити його повернутися».

В Лубнах Шевченко ще бував у 1845 і 1846 роках. Поет знав не тільки місто, а й його околиці, про які він зробив записи у своїх «Археологічних замітках». Про Лубни Шевченко згадує в повісті «Близнецы», написаній на засланні.

В середині XIX століття в Лубнах проживало 130 сімей таких кріпосників-самодурів, про яких згадує О. Афанасьєв-Чужбинський. Це було ціле кубло визискувачів.

Щодо лубенських чиновників того часу, то вони дуже нагадували героїв з п’єси М. В. Гоголя «Ревізор». У 1852 році лубенський градоправитель, так само як і гоголівський, одержав «пренеприятное известие»: через Лубни мав їхати цар Микола І. Городничого дуже бентежили ями і вибоїни на головній вулиці, якою мав проїздити цар. Щоб зустріти високу особу, він наказав зорати вулицю, а для утрамбування ганяти туди-сюди тюремних в’язнів. Микола І лишився задоволений «благоустрієм» міста. Але коли пішли дощі, на вулиці утворилося непролазне болото. Доводилось екіпажі тягти 3—4 парами волів, так само пересувались і поштові тарантаси.

Чималого страху зазнали лубенські поміщики й чиновники у зв’язку з виступами селян, незадоволених грабіжницьким характером реформи 1861 року. Для того, щоб примусити селян платити викупні платежі, в Лубни для екзекуції в 1864 році було послано 35-й піхотний Брянський полк.

Реформа сприяла швидшому розвитку капіталізму. До реформи промислових підприємств з найманою робочою силою в Лубнах не було, а в 1885 році вже діяв паровий млин, на якому працювало 12 робітників. Продукцію виробляли воскосвічковий, свічково-сальний, цегельний заводи. Працював також завод мінеральних вод.

Пізніше в Лубнах австрійський підданий Бриніх спорудив пивоварний завод. Збудовано було ще один паровий млин, відкрито 11 ковальських і одну чавуноливарну майстерню.

Значну частину міського населення становили кустарі і ремісники. Серед них 75 кравців, 65 шевців, 43 чинбарі, 20 столярів, 25 бондарів, 36 теслярів.

У Лубнах протягом 1883—1884 рр. жив єврейський письменник Шолом-Алейхем.

Надовго запам’ятався жителям Лубен приїзд до них у 1897 році аматорського хору під керуванням М. В. Лисенка. Справник злився: «Шевченківським духом від вашого хору тхне, бунтарським, не дозволю». Але хор все-таки виступив. У його виконанні велично прозвучали революційні шевченківські слова: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте».

Значною подією для Лубен було відкриття залізниці Київ—Полтава в 1901 році. Це викликало пожвавлення в розвитку промисловості. В 1902—1904 рр. будуються тютюнова фабрика, паровий млин і деякі інші дрібні підприємства; широкого розмаху набуває промисел лікарських рослин.

Посилення революційно-демократичного руху в країні напередодні революції 1905—1907 рр. відбилось і на житті Лубен. В 1903 році студенти Київського університету заснували в Лубнах групу РСДРП, яку очолив М. Коренецький. Під час одного з обшуків у членів цієї групи жандарми знайшли примірник газети «Искра».

У жовтні 1904 року відбувся перший у Лубнах страйк на тютюновій фабриці Клермана на знак протесту проти зниження заробітної плати. Помічник начальника губернського жандармського управління просив свого начальника призначити в Лубни військову команду для припинення «свавілля» місцевих селян, запобігти «великим безпорядкам» і для нагляду за неблагонадійними особами.

Після «Кривавої неділі» хвиля революційної бурі швидко докотилась до Лубен. У зв’язку з припиненням занять у вищих навчальних закладах Петербурга, Москви, Києва, Харкова більшість студентів-лубенчан повернулась додому і розгорнула агітацію серед молоді. 8 лютого робітники млина Каганова оголосили страйк і примусили переляканого власника піти на поступки.

Перше травня 1905 року було відзначене поширенням листівок «Пролетарі всіх країн, єднайтеся». В лісі було організовано маївку, але провести загальноміську демонстрацію не вдалося. Напередодні поліція провела обшуки і арешти. У робітниці Ф. Дьомської було знайдено транспарант, завдовжки 7 аршин, з написом: «Геть самодержавство! Хай живе 8-годинний робочий день, хай живе соціалізм!».

Наростання революційного руху в Лубнах викликало занепокоєння у полтавського губернатора. З Полтави для «заспокоєння» населення прибула частина 16-го Донського козачого полку. І коли в травні департамент поліції мав намір відкликати козаків, то губернатор, посилаючись на «вкрай тривожний» настрій лубенського населення, просив залишити карателів у Лубнах, бо тільки з їх допомогою можна було запобігти «ускладненню на самому початку».

Тривога властей не була безпідставною. В ніч на 28 травня відбулися таємні збори озброєних револьверами соціал-демократів (до 60 чол.). Робітники, селяни, демократична інтелігенція озброювались, учились володіти зброєю. Групами по 15—20 чол. вони сходилися в приміських лісах, на островах Сули, в Плютенцях, де читали нелегальну літературу, проголошували промови, а потім, ставши в чергу один за одним, стріляли в ціл. Керував навчанням з стрільби Л. Шинель, висланий з Кременчука до Лубен ще в 1900 році за участь у страйках. Таке навчання тривало все літо.

В серпні протягом кількох днів страйкували робітники тютюнової фабрики. Страйкарів підтримали робітники млинів. Скрізь виголошувалися заклики: «Хай живуть соціал-демократи! Хай живе 8-годинний робочий день!». Між робітниками і козаками відбулася сутичка.

Велике значення для розвитку революційних подій у Лубнах мав Всеросійський політичний страйк у жовтні 1905 року. Лубенські залізничники приєднались до загального руху і створили свій страйковий комітет. Для придушення виступу залізничників на станцію Лубни прибули війська, які намагались налагодити рух ешелонів. Проте ці спроби не мали успіху: лубенські залізничники не порушили пролетарської солідарності, не приступили до роботи, і рух на лінії Полтава—Київ був остаточно паралізований. Політичний страйк залізничників підтримали також учні чоловічої і жіночої гімназій.

На місцевих подіях позначався і вплив ленінських праць та більшовицьких листівок, які поширювалися в Лубнах і навколишніх селах. Тут населення читало роботи В. І. Леніна «До сільської бідноти», «Перегляд аграрної програми робітничої партії», а також «Програму РСДРП», «Маніфест Комуністичної партії», листівки «Іваново-Вознесенський страйк» та інші.

Незважаючи на всі спроби опортуністів загальмувати революційний рух, робітники і селяни йшли за тими, хто закликав до повстання проти царського уряду. В Лубнах у 1905 році були організовані збройні бойові дружини. Дружинники розбивалися на шість загонів, у яких налічувалось більше тисячі чоловік. Бойова дружина складалася переважно з робітників і селян.

Щоб придбати зброю, дружинники накладали спеціальні податки на місцевих багатіїв. Так, у власника млина Бахмутського було взято дві тис. крб. Головний штаб дружин видавав гроші загонам для харчування дружинників на час їх збору. При загонах готувалися санітарки, які змогли б подавати медичну допомогу пораненим. Було створено революційний суд для розгляду конфліктів між робітниками і підприємцями.

Найвищого піднесення революційний рух у Лубнах досягнув під час Московського грудневого збройного повстання. На одному з мітингів представник з Москви розповів, що в них робітники вже побудували барикади і вступили в бій з царськими військами. Після мітингу робітники збирали гроші на придбання зброї для москвичів.

16 грудня закрились промислові і торговельні підприємства, суд, управа, кредитно-фінансові установи, склади. Руйнувались телеграфні лінії, була паралізована залізниця. Вирішальну роль при цьому відігравали дружинники. Цей виступ був яскравим проявом свідомої солідарності з повсталими московськими робітниками.

В ці дні машиніст П. Г. Калайда, разом з іншими залізничниками станції Лубни, пустив паровоз назустріч військовому ешелону, щоб перешкодити перекиданню військ.

До робітників почали приєднуватися селяни, що прибули 18 грудня до Лубен. Того дня на організований мітинг з’явилося до 4000 чол. На цей раз козаки, викликані для розгону мітингу, змушені були відступити, сховавшись у поліцейському управлінні та казармах. «Соціал-демократи,— свідчить жандармський документ,—користуючись відсутністю порядку в поліції, вільно скликали юрбу народу на мітинг, на якому ганьбили священну особу государя імператора Миколи II, говорили також, що міністрів, губернаторів, духівництва і жандармів непотрібно, що треба розгромити місцеву тюрму і окружний суд».

А 23 грудня Лубни фактично опинилися в руках революційного народу. Утворилась так звана Лубенська республіка. На мітинг зібралося до 5 тис. чол.: робітники міських підприємств, залізничники, революційно настроєна молодь. З’явилися і селяни навколишніх сіл, які, їдучи в Лубни, брали з собою сокири, кілки, вила, шворні. Для охорони мітингу були зібрані дружинники з усього повіту.

Це був незабутній день торжества революційних лубенців. Оточені озброєними дружинниками, учасники мітингу змогли вільно висловлювати свої думки. Оратори закликали до повстання проти царизму і конфіскації поміщицьких земель.

У зв’язку з поразкою грудневого повстання в Москві, Харкові та інших містах «Лубенська республіка» міцно утвердитися не могла, і поступово революційне піднесення почало спадати. Тим часом реакція перейшла в наступ, почались обшуки, арешти. У повіт прибув каральний загін інгушів, який перед цим учинив розправу в Сорочинцях. Але революційні сили не здавалися. Листівки з червоними печатками «РСДРП, Лубенська організація», які регулярно з’являлися в місті, викликали злість і роздратування у жандармів і городових. За даними Департаменту поліції у червні 1906 року в Лубнах ще діяла підпільна безпартійна робітнича організація, яка налічувала більше 200 чол. Вона мала свій бойовий загін. Крім того, існувала організація РСДРП (40 чол.), яка підтримувала зв’язок з Києвом. Щотижня відбувались таємні сходки, в яких брали участь 100—200 робітників.

Але поліції і жандармам вдалося розправитися із учасниками революційного руху. 30 серпня 1907 року були заарештовані найактивніші організатори революційних виступів — Марія Бакайченко, В. М. Честнейший, Н. Л. Копа-Овдієнко, Никанор Плис. В садибі Бакайченко поліція знайшла підпільну друкарню.

В роки реакції відбулось кілька судових процесів над лубенськими революціонерами. У 1908 році Харківська судова палата, розглянувши справу про страйковий комітет, засудила 10 чол. на різні строки ув’язнення у фортеці. У 1909 році київський військово-окружний суд ухвалив вирок у справі лубенської групи Селянської спілки. 11 чоловік були засуджені на каторжні роботи. В тому ж році київський суд розглянув справу 38 чол. З них 5 чол. було засуджено до страти, 5 — на 8 років каторги, 9 — на 4 роки каторги і т. д. Пізніше справа переглядалась, і вирок було дещо пом’якшено.

Нове революційне піднесення в країні в 1910—1914 рр. викликало деяке пожвавлення і в Лубнах. Організовується соціал-демократичний гурток, в якому найактивніше виступав Михайло Коренецький. Серед трудящих міста розгорнулась революційна агітація. З далекого Петербурга в Лубни доходять більшовицькі газети «Невская звезда» і «Правда».

Проте революційно-демократичному рухові в Лубнах у ці роки поширитись не вдалося. Почалася світова війна.

Під час війни у Лубнах з’явились нові промислові підприємства. У 1915 році стали до ладу евакуйовані з Кременця машинобудівний і чавуноливарний заводи «Фенікс», механічний завод «Механік» та 4 суконні фабрики, перевезені з прифронтової смуги, відкриті повстяна і механічна майстерні, крупорушка і друкарня.

Після Лютневої революції в Лубнах значно пожвавилося громадське життя. На початку березня в місті утворився громадський комітет, до якого ввійшли представники заможних класів. Робітникам і ремісникам було надано право послати до комітету лише по 2 делегати. Цей комітет зразу ж заявив про підтримку Тимчасового уряду і закликав до «спокійної праці для оборони».

Але трудящі швидко розгадали реакційну тактику громадського комітету і не були на поводі в нього, а створили свою організацію — Раду робітничих депутатів. Перше засідання Лубенської Ради відбулося 23 березня 1917 року. Тут було прийнято рішення про запровадження 8-годинного робочого дня і підвищення зарплати. Підприємці і торговці не зразу визнали це рішення. Проте робітники примусили власників зважити на волю Ради. Вони скликали великий мітинг, 9 днів не виходили на роботу, і власники підприємств змушені були задовольнити всі вимоги робітників.

Крім Рад, у березні—травні 1917 року в Лубнах були створені професійні спілки, молодіжні і жіночі організації.

У Лубни приїздили оратори з інших міст. Допомогу Лубенській Раді подавала і Київська Рада робітничих депутатів, до якої лубенці звертались з проханням надсилати агітаторів, літературу, інструкції тощо.
Із повагою, Ганна

Аватар користувача
 
Повідомлень: 4546
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2495 раз.
Подякували: 866 раз.
Стать: Жінка

Re: Лубни, місто, Полтавська область, Україна

Повідомлення АннА » 21 лютого 2017, 14:00

Зображення
Частина ІІ
Трудящі Лубен з радістю зустріли повідомлення про Жовтневу революцію. У телеграмі, адресованій Леніну в Смольний за підписом П. Ф. Слинька, вони вітали Радянський уряд.

В кінці 1917 року в Лубнах створилася більшовицька партійна організація, до якої входили К. Кока, П. Мазниця, Е. Мульнер, Г. Сушко, С. Порш та інші. Першим керівником її був М. М. Ворошилов. З фронту до Лубен поверталися солдати, які на фронті під керівництвом більшовицької партії пройшли сувору школу боротьби і виховання. Більшовиком повернувся з армії С. Т. Рева, приїхали з фронту учасники революції 1905 року П. Г. Лебединець, А. Дем’янець, учасник Жовтневого збройного повстання в Петрограді Й. Д. Іванченко, член партії більшовиків з березня 1917 року С. Штефан, К. Кока, О. Мірошниченко та багато інших. їх приїзд пожвавив революційну боротьбу.

В січні 1918 року червоногвардійські загони, що наступали з Харкова на Київ, визволили Лубни від засилля Центральної ради. У місті була встановлена Радянська влада.

За ініціативою більшовицької організації у січні відбувся 1-й з’їзд Рад Лубенського повіту. Тоді ж було створено ревком, який очолив агроном більшовик Владислав Поржезинський. Ревком провів ряд революційних заходів: на буржуазію наклав контрибуцію і зібрані 150 тис. крб. передав командуванню радянських військ, визволив з тюрми політичних в’язнів, у селах повіту організував розподіл поміщицької землі.

На початку березня 1918 року німецькі окупанти разом з гайдамаками захопили Лубни. В місті почався розгул реакції. 29 квітня гайдамаки заарештували більшовиків П. Конька і Ф. Сацького, які залишились для роботи в підпіллі, і без всякого суду й слідства повели їх на розстріл. Тисячна юрба протестувала проти самосуду. Гайдамаки відкрили вогонь і розсіяли натовп. П. Конько був убитий, поранений Ф. Сацький врятувався.

З перших днів окупації почалася героїчна боротьба трудящих міста і повіту проти німців і гетьманців. Очолила цю боротьбу повітова партійна організація, яка перейшла в підпілля.

Підпільники встановили тісний зв’язок з робітниками міста. Значну роботу на тютюновій фабриці проводив А. Гомон, на залізниці — С. Штефан. З Полтави і Києва надходила політична література, яку більшовики переправляли на підприємства і в села.

В червні 1918 року в місті прокотилась хвиля страйків залізничників. Страйкували і робітники тютюнової фабрики.

На квартирі А. Дем’янця в липні нелегально відбувся з’їзд ревкомів, організованих на станції Лубни, тютюновій фабриці та в деяких волостях. Було створено повітовий ревком, який координував діяльність волосних ревкомів, посилав їм зброю і літературу.

Для налагодження зв’язків з підпільниками міста до Лубен приїздив делегат І з’їзду КП(б)У П. Ф. Слинько. На станції він був затриманий вартою, але йому вдалося втекти. На околицях міста його надійно сховали друзі, а вночі на станції Солониця він сів у товарний поїзд і виїхав до Києва.

Наприкінці вересня у Лубнах нелегально відбувся 2-й повітовий з’їзд ревкомів, який обговорив доповіді М. Ворошилова і О. Кузіна про збройне повстання, яке готувалося в повіті. Для керівництва було обрано штаб, до якого ввійшли М. Ворошилов, Н. Обелець, П. Карчевський, Е. Мульнер та П. Лебединець.

В листопаді підпільники й партизани підняли повстання. Захопивши Гребінку, повстанці під керівництвом Н. Обельця і К. Коки зробили рейд по селах повіту, де громили німців і’ гетьманців. У грудні партизани вступили в Лубни. Проте зразу відновити Радянську владу не вдалося, бо майже одночасно в Лубни ввійшли війська Директорії. Деякий час у місті існувало своєрідне «двовладдя». Формально партизани, загін яких було перетворено на комендантську сотню, підкорялися владі Директорії, але на ділі виконували вказівки підпільного ревкому. Петлюрівські війська вирішили розправитися з партизанами. 29 січня 1919 року вони оточили червоних партизанів. Проте ті з боєм прорвали кільце оточення і залишили місто. 16 партизанів, узятих у полон, січовики порубали шаблями. Тим часом партизани з’єдналися з загоном Червоної Армії і 2 лютого вступили в Лубни. Ще перед цим, 30 січня, користуючись відступом петлюрівців, підпільний ревком наказом № 1 оголосив про відновлення у місті Радянської влади.

В Лубнах відбулися вибори до міської Ради. На першому її засіданні 20 лютого 1919 року від імені ревкому М. М. Ворошилов оголосив про передачу влади в руки посланців народу. Головою Ради було обрано комуніста О. Кузіка.

Вперше за радянських умов громадськість міста широко відзначила день народження Т. Г. Шевченка. З доповіддю про великого Кобзаря виступив письменник Пилип Капельгородський, який тоді жив у Лубнах. У місті була організована радянсько-партійна школа. Перед слухачами з лекцією на тему «Радянська влада і практика соціалістичного будівництва» виступав уродженець Лубен, партійний і державний діяч О. Г. Шліхтер.

У місті створювались профспілкові організації. А на початку квітня організувалась Спілка комуністичної молоді. До складу першого комітету комсомолу ввійшли П. Гончаренко, М. Деборін, К. Медведовська, П. Карчевський і Г. Мульнер.

В цей час контрреволюція напружувала всі сили, щоб повернути втрачену владу. Безчинство робила банда Ангела, яка у квітні 1919 року з’явилась в Лубенському повіті. Комуністи Лубен разом з безпартійними добровольцями виступили проти банди.

Біля с. Загребелля відбувся бій. І хоч сили Ангела вдвоє переважали сили лубенців, банду розгромили.

Комуністи і комсомольці Лубен взяли найактивнішу участь у ліквідації заколоту Григор’єва. Для боротьби з цією бандою Лубенський комітет партії організував пролетарський загін під командуванням К. Холодняка і К. Коки. В похід пішло 200 чоловік.

Запеклі бої точилися з денікінцями, які насувалися з півдня країни. Наприкінці липня 1919 року вони зайняли Полтаву, і губком партії та губвиконком переїхали до Лубен. Сюди прибув і поїзд Реввійськради республіки.

Денікінці окупували Засулля, Піски, Солоницю і намагалися з ходу оволодіти залізничним мостом і переправою через Сулу. Проте червоноармійці відбили цей

шалений натиск. А тим часом ченці Мгарського монастиря налагодили переправу, по якій і пройшла білогвардійська кіннота. Бійці червоної Башкирської дивізії, що захищали підступи до Лубен з півночі, захоплені зненацька, майже всі загинули. Білогвардійці генерала Бредова вдарили з боку монастиря і захопили місто. «Офіцери та урядовці,— писав Пилип Капельгородський,— добували з потайних схованок свої мундири та блискучі погони, викопували, чистили й чіпляли кокарди та значки. Дами в новеньких сукнях з квітами в руках готували урочисту зустріч. Попи одмикали церкви і натягали золоті ризи… Тільки по робітничих халупах ховалися ті, що не встигли вийти зі зброєю в руках за околиці». Проте незабаром радянські війська зібралися з силами, перейшли в контратаку, і опівдні 15 серпня місто знову перейшло в руки Червоної Армії. 16 серпня організувався ревком. Він забезпечив робітників міста продовольством, встановив революційний порядок, провів арешти контрреволюціонерів, «які зустрічали білих квітами».

Виконком повітової Ради організував евакуацію населення. Всі цінності з Лубен були вивезені, на станції не залишилось жодного паровоза і вагона, а команда підривників, відступаючи під прикриттям бронепоїзда, зруйнувала залізничну колію. Місто 19 серпня вдруге захопили денікінці.

Під час денікінщини в Лубнах діяло партійно-комсомольське підпілля. Навколо міста оперували партизанські загони. Один із загонів організували колишні червоногвардійці І. Кодін та К. Холодняк, які разом з іншими лубенцями втекли з тюрми.

ЦК КП(б)У і Полтавський губком партії дбали про зміцнення підпілля і партизанського руху на Лубенщині. Зберігся клаптик ситцю, на якому надруковано:

«Мандат № 1099 т. Золотоверх комиссией ЦК КПУ направляется Полтавск. Губпартк. для повстанче[ской] технической] раб. орг. Б[юро] ЦК КПУ».

Юхим Золотоверх — стрілочник станції Лубни, член партії з 1918 року. Коли Центральний Комітет КП(б)У розподіляв евакуйованих до Москви лубенців для роботи на місцях, Ю. П. Золотоверх одержав призначення в Лубни. У підпіллі працював ще комуніст А. С. Гомон — один з організаторів партизанського руху в Лубенському повіті. Пробираючись з .Новаків у Лубни, Гомон потрапив у руки денікінської контррозвідки і був розстріляний.

Та репресії не могли врятувати буржуазно-поміщицький режим. Червона Армія гнала Денікіна на південь і 12 грудня 1919 року визволила Лубни.

Повітова партійна організація і ревком були ініціаторами розв’язання невідкладних політичних і господарських завдань. На початку 1920 року у місті було створено міліцію, яка вела рішучу боротьбу з бандитизмом. Обліковувалось майно, кинуте поміщиками, капіталістами та куркулями, вживалися заходи до охорони лісів і ліквідації безробіття, налагоджувалось навчання в системі народної освіти.

Чимало турбот було у створеного повітового раднаргоспу. Наприкінці січня 1920 року він узяв на облік заводи «Фенікс», суконні фабрики, млини та інші підприємства. «Фенікс» зразу ж почав давати продукцію для Червоної Армії, а «Механік» проводив ремонт сільськогосподарських машин.

Під час хазяйнування денікінців зовсім припинили роботу школи. Після вигнання білогвардійців уже на початку 1920 року функціонували всі школи. Діти дістали можливість навчатися рідною мовою.

У квітні 1920 року в Лубнах відкрився 5-й повітовий з’їзд Рад. Почесним головою з’їзду було обрано В. І. Леніна. На ім’я вождя з’їзд послав телеграму: «Учителеві і Вождю світового пролетаріату, товаришу Леніну. Москва. Обравши Вас почесним головою, і починаючи роботу, П’ятий повітовий з’їзд Лубенщини шле Вождю світового пролетаріату свій привіт. Ми знаємо, що Ви — прапор тієї нездоланної сили, яку пролетаріат веде до перемоги. Дивлячись на Вас, ми віримо в перемогу комунізму». З’їзд постановив усіма силами боротися за виконання продрозверстки, обрав повітовий виконком.

Значну допомогу місцевій партійній організації подавав Центральний Комітет партії. 1 грудня 1920 року в Лубни разом з учасниками агітаційно-інструкторського поїзда прибув Г. І. Петровський. Всеукраїнський староста виступив на масовому мітингу, а 2 грудня — на урочистому засіданні Лубенської Ради.

Серйозною перешкодою на шляху мирного будівництва були контрреволюційне підпілля і петлюрівсько-куркульський бандитизм. У 1920 році в Лубнах утворилась підпільна організація з націоналістичної інтелігенції і петлюрівських офіцерів — «Лубенський повстанком», який керував уже існуючими бандами Лубенського повіту і створював нові, готуючи повстання проти Радянської влади. В 1921 році ця контрреволюційна організація була розгромлена. Але згодом, після приїзду з-за кордону петлюрівського агента, «повстанком» відновив свою діяльність. У 1923 році він у повному складі став перед революційним судом.

У 1921 році, переживаючи серйозні продовольчі труднощі, трудящі Лубен відгукнулись на заклик своїх російських братів з Поволжя про допомогу. Гостинно приймали лубенці людей з Поволжя, яких через Лубни пройшло 53 тис. На спеціально організованих чайно-хлібних і санітарних пунктах їм давали їжу, медичну допомогу. Маючи притулок, тисячі голодуючих були врятовані від смерті.

Незважаючи на голод та інші труднощі, героїчна праця робітників уже на другому — третьому році відбудови дала відчутні результати. На початку 1923 року стала до ладу суконна фабрика № 3, дала струм міська електростанція. В 1925 році почав працювати завод «Фенікс».

Мережа культурно-освітніх установ мала такий вигляд. У місті працювали 2 початкові і 5 семирічних шкіл, 8 пунктів лікнепу, індустріальна профтехшкола, педагогічний технікум, створений на базі учительської семінарії, відкритої в 1911 році. В усіх навчальних закладах було 94 викладачі. В редакції місцевої газети «Червона Лубенщина» працювали тоді відомі українські письменники Пилип Капельгородський (1882—1942 рр.) та Олесь Донченко (1902—1954 рр.).

Наприкінці травня 1930 року в Лубнах відбулася XV окружна партійна конференція. Звіт про роботу ЦК КП(б)У зробив О. Г. Шліхтер. В центрі уваги конференції стояло питання про реконструкцію народного господарства.

Результатом індустріалізації в Лубнах стала капітальна реконструкція верстатобудівного заводу «Фенікс», який на честь десятиріччя Жовтневої революції перейменовано на «Комунар». Основною продукцією підприємства стали токарно-гвинторізні верстати. «Комунар» швидко зростав. За планами, розробленими першим заводським інженером С. В. Шпаковським, з’являлися нові цехи, якісно вдосконалювались вироби. Верстати з Лубен одержували найвизначніші будови першої п’ятирічки — Магнітогорськбуд, Кузнецькбуд, Тракторобуд.

На основі механічної майстерні і частково заводу «Механік» виріс новий завод «Комсомолець», який ремонтував складні сільськогосподарські машини і обладнання промисловості.

Наприкінці 1927 року відкрито деревообробну майстерню, яка незабаром розрослася в меблеву фабрику «Червоний Жовтень». Фабрика постачала першокласні меблі для Чорноморського флоту, київського і харківського будинків Червоної Армії, а одна з бригад виїздила обладнувати зал у Кремлі.

Комуністи й комсомольці були заспівувачами соціалістичного змагання, ударництва. На залізничному вузлі з 1250 чол. на кінець 1929 року 850 були ударниками. Як зазначалось на XV окружній партконференций «комсомол міста майже весь в ударних бригадах». У 1929 році за дорученням ЦК КП(б)У до Лубен приїхав Г. І. Петровський, який виступав на зборах комсомольського активу і був обраний почесним комсомольцем. На міському мітингу йому вручили комсомольський квиток.

В результаті соціалістичного змагання зростала продуктивність праці, знижувалась собівартість продукції. Промисловість міста виконала п’ятирічку за чотири роки, а завод «Комунар», суконна і повстяні фабрики та інші підприємства за З—3½ роки.

Неухильно зростав культурний рівень трудящих. Вже- в 1932 році в Лубенському районі остаточно було ліквідовано неписьменність. Педагогічний технікум перетворено на педагогічний інститут. А напередодні війни відкрився ще учительський інститут. Крім того, діяли технікум лікарських рослин, фельдшерсько-акушерська школа, школа медсестер, курси підготовки і перепідготовки робітників масових професій при заводі «Комунар».

Коли почалась Вітчизняна війна, трудящі міста, як і весь радянський народ, стали на захист своїх соціалістичних завоювань. Було демонтовано і вивезено в робітниче селище Саракташ Чкаловської області обладнання «Комунара». І вже через місяць завод дав першу продукцію для потреб фронту.

В Лубни німецькі фашисти вдерлися 13 вересня 1941 року з Кременчуцького плацдарму. Але з перших днів окупації радянські патріоти чинили їм героїчний опір. Сміливо діяв підпільний райком партії, секретарем якого був О. А. Крижевич. Для підпільної роботи тут залишилися комуністи П. Артеменко, І. Михайленко, П. Шевченко, М. Кілочок, С. Бондаренко, Я. Сердюк, С. ПІумський, О. Попов, О. Борщ, Ф. Дедоха, I. Богун, М. Яковлев та інші.

Всі вони загинули в 1941—1943 рр., захищаючи честь Радянської Батьківщини.

Головне управління служби безпеки фашистської Німеччини облюбувало ліс на північ від Лубен для ставки Гітлера. З цією метою в Лубни 17 листопада 1941 року прибула спеціальна команда «Ост», яка мала побудувати «Ейхенгейм» (дубовий будинок) для свого фюрера. Однак партизани і підпільники не давали спокою гітлерівцям ні вдень, ні вночі. В результаті будівництво дубового будинку було перенесено під Вінницю.

Молодими підпільниками Лубен були знищені начальник тюрми, начальник поліції і ряд гестапівців.

У 1942 році окупанти влаштували табори військовополонених на території педагогічного інституту і в приміщенні школи № 8. Жителі міста всіляко допомагали радянським воїнам, що тікали з цих таборів смерті. За допомогу червоноармійцям були розстріляні П. її. Гайдай та його дочка Тамара — учениця 10 класу. Багатьом пораненим радянським воїнам, що потрапили в оточення, врятував життя хірург С. О. Тимофеев.

Відчутних ударів фашистам завдавали лубенські залізничники. В 1943 році безпартійний машиніст депо Є. В. Гулій і комуніст Н. Й. Малій пустили свій поїзд назустріч ешелону з пальним. Поїзди зіткнулися і обидва звалилися під укіс.

Безсмертною славою вкрили себе піонери Анатолій Буценко, Борис Гайдай та Іван Сацький, які працювали в депо чорноробами. 27 січня 1943 року вони направили відремонтований паровоз в ненаведений поворотний круг. Паровоз звалився в яму. Внаслідок цього 12 відремонтованих паровозів не змогли вийти на магістраль, а 10 інших паровозів, що потребували ремонту, також змушені були стояти перед зруйнованим поворотним кругом. Потужне лубенське депо на тривалий час вийшло з ладу. Розлютовані окупанти схопили дітей, жорстоко катували їх, а потім розстріляли. Після війни в міському парку юним патріотам споруджено пам’ятник.

Перед відступом окупантів група комсомольців-підпільників висадила в повітря поворотний круг в депо, і загарбникам не вдалося звідси забрати паровози для військових ешелонів.

18 вересня 1943 року Червона Армія вигнала фашистів з Лубен і принесла жителям міста довгождану свободу. 337-й стрілецькій дивізії, яка відзначилася в боях за місто, присвоєно звання «Лубенської». У визволенні Лубен брали участь і інші військові частини.

Фашистські загарбники залишили після себе численні могили замучених радянських людей, згарища і руїни. 65 проц. усього житлового фонду було знищено. В Лубенському районі окупанти закатували на смерть більше 14 тис. радянських громадян, не рахуючи військовополонених, яких лише в Лубнах було розстріляно 19 з половиною тисяч.

На каторгу до Німеччини з міста було вивезено 504 чол. і з району — 3182. Загальна сума збитків становила 219 814 920 крб. Населення міста порівняно з довоєнним часом скоротилось наполовину — з 28 до 14 тисяч.

За героїзм, виявлений на фронтах Вітчизняної війни, в партизанських загонах і підпіллі понад 1500 лубенців нагороджено орденами і медалями, а П. Г. Дейкало, А. І. Єфімов, В. Ф. Пацюченко і В. О. Хало удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

На підступах до фашистського лігва ще точилися запеклі бої, а в Лубнах почалась відбудова народного господарства. Піднімати своє місто з руїн жителям допомагали трудящі братніх республік. Комсомольці Московського заводу «Калібр» були ініціаторами відбудови «Комунара». З комсомольськими путівками до Лубен їхала молодь з Москви, Горького, Свердловська, Алтайського краю. Устаткування сюди висилали московські і свердловські заводи. З Москви, Чкалова, Міаса, Ташкента і Чімкента надходили інструменти.

Неймовірно важкими були перші роки відбудови. Працювати доводилося у холодних цехах, невистачало матеріалів, верстатів. Для того, щоб добути паливо і приготувати обід у заводських їдальнях, спеціальні бригади заготовляли на Сулі очерет. Становище ускладнювалось відсутністю кваліфікованих робітників і спеціалістів. На меблевій фабриці, наприклад, залишилось 6 кадрових робітників.

В боротьбі за відродження народного господарства трудящі Лубенщини виявляли зразки трудового героїзму. В авангарді, як і завжди, ішли комуністи і комсомольці. Вже на 1 січня 1945 року з 43 підприємств, що працювали в Лубнах до війни, 38 стали до ладу. А до дня Перемоги над фашистською Німеччиною почали працювати всі промислові підприємства міста. Завод «Комунар» перейшов на серійний випуск верстатів.

Перша післявоєнна п’ятирічка характеризується наростанням трудового піднесення, освоєнням нової техніки і збільшенням випуску продукції. Завод «Комунар», наприклад, у 1948 році випустив тисячний післявоєнний верстат. Суконна фабрика в 1950 році виконала два річних плани. Збільшувалась технічна потужність і на інших підприємствах.

Найбільшим підприємством міста став завод «Комунар». У 1952 році Рада Міністрів СРСР прийняла постанову про розширення і реконструкцію заводу. Його цехи були устатковані найновішою технікою. З 1959 року «Комунар» переключився на випуск круглошліфувальних верстатів. В останньому році семирічки він виготовив близько двох тисяч верстатів. Продукція заводу має широкий попит як у нашій країні, так і за кордоном. Верстати з Лубен відправляють у 38 країн Європи, Азії, Африки і Латинської Америки, в т. ч. в Японію, Англію, Францію, Австрію, вони експонувалися на 11 міжнародних виставках і ярмарках, де дістали високу оцінку спеціалістів.

Великим сучасним підприємством став завод «Комсомолець». Випуск валової продукції з 1946 по 1965 рік зріс тут більше як у 10 разів. Завод випускає машини і обладнання, необхідні для зберігання і обробки зерна і зернопродуктів.

Однією з найстаріших промислових споруд у Лубнах є п’ятиповерхове приміщення колишнього млина Кагана. Років тридцять тут була махоркова фабрика, а з 1961 року — приладобудівний завод. Підприємство виготовляє тягонапорометри, мікроманометри та інші вимірювальні прилади. З 1963 року завод почав освоювати виробництво білетно-касових машин типу «КД». Машина вибиває на квитку його вартість, назву станції призначення, час відходу поїзда і одночасно робить складний грошовий облік. Про складність виготовлення машини «КД» можна судити хоч би з того, що вона має 10 856 деталей. Колектив заводу, переборовши труднощі реорганізації, освоїв серійне виробництво цих машин.

Чудову справу роблять і на авторемонтному заводі — тут лікують автомобілі і їх хворі «серця» — мотори. За рік робітники ремонтують близько тисячі автомашин і понад тисячу двигунів.

Успішно працюють підприємства легкої промисловості Лубен. В одне велике підприємство злилися суконна і повстяна фабрики, де виробляються тканини і ковдри. Лубенські ковдри, що виграють всіма кольорами веселки, завоювали загальне визнання і мають великий попит у трудящих.

Загальносоюзне значення має Лубенський хіміко-фармацевтичний завод. Промисел лікарських рослин на Лубенщині існує вже кілька століть. Він то занепадав, то знову відроджувався. Тепер підприємство набрало високих темпів. Завдяки чудодійним лікам, що виготовляються в Лубнах, тисячі трудящих зберегли і зміцнили своє здоров’я. Продукцію заводу одержують всі аптечні управління країни.

Значним підприємством є меблевий комбінат. За рік він випускає продукції майже на 5 млн. крб. У 1965 році комбінат виготовив до 30 тис. шаф, майже 30 тис. столів, більше 200 тис. стільців, 11 186 м’яких диванів, 99 175 театральних крісел.

До ста тисяч дитячих пальт на рік випускає Лубенська швейна фабрика. Є в місті також фабрика художніх виробів, винний, конопляний, маслоробний заводи, м’ясний, хлібний, млинарський, харчовий і промисловий комбінати.

Семирічний план промисловість Лубен виконала на 3 місяці раніше строку. За семирічку побудовано сучасні цехи і приміщення на «Комунарі», хіміко-фармацевтичному заводі, «Комсомольці», споруджено завод ефективної кераміки, майстерні «Сільгосптехніки», друкарню. У 1966 році на промислових підприємствах міста працювало близько 10 тис. чол.— майже вдвічі більше, ніж на початку семирічки. Величні перспективи розвитку промисловості міста відкриває нова п’ятирічка. Передбачається, що виробництво продукції на «Комунарі», хіміко-фармацевтичному заводі зросте в 2 рази, на ремонтному заводі — в 3 рази, а на заводі лічильних машин — в 11 разів.

У першому році нової п’ятирічки розгорнулося будівництво виробничих площ цілого ряду підприємств. Завершується спорудження станції переливання крові, промислової і побутової каналізації, ряду житлових будинків, почалось будівництво готелю на 100 місць, універмагу, середньої школи. Місто газифікується. Біля Сули на честь 50-річчя Жовтня закладено парк культури і відпочинку, озеленяються схили. Крім того, в самому місті посаджено 24565 дерев. Збудовано Будинок культури із залом на 570 місць.

Велике значення мають зв’язки з трудовими колективами Ленінграда, Москви, Харкова, Києва та інших міст. Група робітників та інженерів заводу лічильних машин проходила стажировку в Ленінграді. З допомогою ленінградців лубенці склали 5 перших машин. 16 чол. з «Комунара» їздили до Саракташа на завод-двійник оволодівати випуском нової моделі верстата. Дружні зв’язки мають трудящі міста з колективом танкера «Лубни». Почастішали поїздки і за кордон. Спеціалісти лубенських підприємств побували в Чехословаччині, НДР, Кубі, Болгарії, Угорщині, Індонезії, Нігерії, Сірії. Колектив заводу «Комунар» постійно обмінюється досвідом з трудящими верстатобудівного заводу Софії.

Широко розгортається в Лубнах змагання за комуністичне ставлення до праці. Ініціаторами цього змагання стали бригади слюсарів заводу «Комунар» (бригадир А. Зубенко) і заводу «Комсомолець» (бригадир М. Муляр).

Одностайним схваленням зустріли трудящі міста рішення жовтневого (1964 р.), березневого і вересневого (1965 р.) Пленумів ЦК КПРС та XXIII з’їзду партії, успішно почали перебудовувати свою роботу. Так, меблевий комбінат у свій час відставав, випускав застарілу продукцію. Натхнений рішеннями вересневого Пленуму, колектив цього підприємства різко змінив стиль своєї роботи і почав виготовляти меблі вищого класу. З хіміко-фармацевтичного заводу виходять лише такі медичні препарати, які відповідають вимогам державного стандарту. Відмінною якістю і привабливим виглядом славиться продукція ковдро-повстяної фабрики. Окремі вироби цього підприємства зареєстровані як кращі світові зразки і були відібрані на виставки, організовані в Києві і Москві на честь XXIII з’їзду КПРС.

Підвищується не лише трудова, але й громадсько-політична активність трудящих. Дедалі більше трудівників бере участь в управлінні державою. Так, до обласної Ради депутатів трудящих були обрані слюсар-складальник заводу лічильних машин Лідія Іщук, фрезерувальниця з «Комунару» Н. І. Спіліоті і бригадир штукатурної бригади М. 0. Прокоф’єва.

У міській Раді, обраній у 1965 році, серед 120 депутатів було 65 робітників, 55 службовців.

При міській Раді працює 7 комісій. На громадських засадах діє 15 товариських судів, 105 вуличних комітетів. Народні дружини об’єднують 1900 чоловік.

З кожним роком зростає роль партійної організації міста. Першим секретарем РК КП України працює Г. І. Пуденко — депутат Верховної Ради УРСР. Делегатом XXIII з’їзду КП України від міської організації був слюсар-складальник, талановитий раціоналізатор, секретар партбюро однієї з дільниць заводу лічильних машин П. П. Пальчик.

Дедалі заможнішим і культурнішим стає життя жителів міста. Якщо в 1960 році населення придбало різних товарів на суму 7820 тис. крб., то в 1965 році — вже на 12 638 тис. крб. За семирічку за рахунок державних коштів збудовано 41 житловий будинок на 715 квартир і 1208 індивідуальних будинків загальною площею 37 940 кв. метрів.

У місті відбудовано приміщення колишнього педінституту, в якому тепер розташовано школу-інтернат, створено піонерський парк ім. Олеся Донченка, стадіон заводу «Комунар».

До послуг лубенців мережа медично-санітарних установ, яку обслуговує 125 лікарів і 807 чол. іншого медперсоналу. Особливий авторитет мають заслужені лікарі УРСР А. В. Котляр та С. О. Тимофеев. Багато зробили для охорони здоров’я трудящих міста і району А. Л. Васильєв, Т. 3. Гульченко, Д. Ф. Закациоло, М. 3. Юдилевич, Л. Є. Павлик, Ю. Р. Антонець, К. Г. Папуша, Н. Г. Стеценко, Л. Г. Неделько та інші.

Сучасні Лубни — не тільки промислове місто, але й значний культурний центр. У місті 9 загальноосвітніх шкіл, у яких навчається понад 5 тис. учнів. 700 дітей навчаються в школі-інтернаті, 800 чол. здобувають освіту у вечірніх школах робітничої молоді, 860 дітей виховуються в дошкільних дитячих установах. Місто має 2 дитячі станції — юних натуралістів і техніків, спортивну і музичну школи, медичне училище, школу локомотивних машиністів, сільськогосподарський технікум бухгалтерського обліку, технікум лісового господарства, професійно-технічну школу. Відкрито чотири масові бібліотеки, в яких налічується 120 тис. книг. Крім того, на підприємствах і в установах Лубен діє 18 бібліотек. У 1966 році жителі міста передплачували 41 тис. примірників газет і журналів.

У Лубнах працюють 2 кінотеатри, 5 клубів. Півтори тисячі громадян беруть участь у роботі гуртків художньої самодіяльності, яких налічується близько 80. Значний успіх має молодіжний ансамбль танцю «Юність», якому в 1964 році присвоєно звання самодіяльного народного ансамблю танцю.

У місті живуть письменники П. Лубенський і В. Безорудько, автори п’єс, оповідань, кіносценаріїв. Місцеві літератори В. Малик, П. Мостовий, Н. Хоменко пишуть для дітей і юнаків. В літературному об’єднанні міста понад 60 чол. Вони регулярно виступають на сторінках районної газети «Ленінська зоря».

Героїчні подвиги, трудова доблесть лубенців, їх минуле й сучасне відображено в експозиції місцевого краєзнавчого музею, заснованого Миколою Ворошиловим у 1918 році. Музей поповнюється новими експонатами, які становлять цінне надбання трудящих міста.

У жителів Лубен є традиційна звичка: не заспокоюватись на досягнутих успіхах.

І вони самовіддано трудяться, щоб зробити життя ще кращим і веселішим, щоб слава про Радянську країну на весь світ дзвеніла ще голоснішою піснею.

П. X. БІЛИЙ
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера Л

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Bing [Bot], cronoster, D_i_V_a, Google [Bot], Google Adsense [Bot]