ЛОХВИЦЯ, місто, Полтавська обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
1
50%
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
1
50%
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 2

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

ЛОХВИЦЯ, місто, Полтавська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ЛОХВИЦЯ – місто Полтавської області, райцентр. Розташов. на р. Лохвиця (прит. Сули, бас. Дніпра), за 12 км від залізнич. ст. Сула. Населення 12,2 тис. осіб (2004).
Уперше згадується в істор. джерелах під 1320 як давньорус. с-ще у Переяславській землі (було одним з укріплень Посульської оборонної лінії). На думку деяких місцевих краєзнавців, назва міста походить від давньослов'ян. слова "локва" – калюжа, болітце (як зазначив автор статті про Лохвицький повіт в "Энциклопедическом словаре Брокгауза и Ефрона", тамтешні річки "Сухая Лохвица, Сулица, Многа, Артополот, представляют большей частью ряд болот, имеющих непрерывную струю только весной"). Наприкінці 16 – на поч. 17 ст. на околиці Л. між річками Лохвиця і Сулиця було зведено оборонну споруду, що становила собою насип з частоколом і бійницями для гармат (згадується 1618 як фортеця). 1644 місто отримало магдебурзьке право. У роки національно-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. (див. Національна революція 1648–1676) лохвицька сотня брала участь у битвах на боці Б.Хмельницького. Від 1648 до 1658 Л. – сотенне містечко Миргородського полку, потім – Лубенського полку (1658–1781). 1669 Лохвицьку фортецю захопили кримські татари. 1676 у Л. мешкав гетьман Правобережної України (1669–74) М.Ханенко. 1709 тут деякий час розміщувалася казна І.Мазепи. У 1760-х рр. на кошти П.Калнишевського у місті збудували соборну церкву Різдва Богородиці. 1781–96 Л. була центром Лохвицького пов. Чернігівського намісництва. 4 липня 1782 затверджено герб міста (створений на основі старого герба: у золотому полі – міські ворота, на них – 3 гостроконечні башти з лазуровими флюгерами). 1783 тут мешкало бл. 5 тис. осіб. 1796–1802 Л. була заштатним містом Малоросійської губернії. Від 1802 – центр Лохвицького пов. Полтавської губернії.
1894 у місті проживало бл. 11 тис. осіб (із них: дворян – 213, духовного стану – 38, почесних громадян і купців – 386, міщан – 6890, військ. стану – 915, селян – 2486; за віросповіданням: православних – 5816, католиків – 210, протестантів – 105, євреїв – 4816, ін. – 66).
Наприкінці 19 ст. в місті почав діяти напівпрофесійний театр (у ньому грали переважно вчителі реального уч-ща і жін. г-зії, співаки соборного хору).
1901 за проектом В.Кричевського зведено Нар. дім (він мав велику глядацьку залу, балкони, верхній ярус, оркестрову яму, гримувальні, вестибюль). Про його відкриття (тоді там відбулася вистава "Наталки Полтавки" І.Котляревського; роль виборного виконував М.Кропивницький) написала О.Пчілка в "Киевской старине" (1902).
1903–05 в місті видавався "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управы". Від 1912 (і до 1918) друкувалося засноване Т-вом сільс. господарів "Лохвицкое слово". 1917 у місті було 6 правосл. церков і синагога. Тут також діяли жін. г-зія, реальне, міське та комерційне уч-ща, земська лікарня, аптека, електростанція, друкарня, цегельний і шкіряний з-ди, тютюнова ф-ка. В Нар. домі виступали мандрівні театральні трупи, зокрема полтав. мецената і антрепренера Ф.Волика. В її складі були М.Заньковецька, І.Мар'яненко, М.Садовський та ін. Деякий час місц. хором керував Н.Городовенко.
1919 побачив світ перший номер щоденного вид. "Известия Лохвицкого военно-революционного комитета" (з 8-го номера назву було змінено на "Известия Лохвицкого уездного исполнительного комитета Совета рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов и городского исполкома", з 30-го – на "Известия Лохвицкого исполнительного комитета Совета рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов и Лохвицкой организации КП(б)У", з 1921 – на "Вісті Лохвицького повітвиконкому і повіткому КП(б)У"; останні видавалися до 1923).
23 грудня 1922 у місті відкрито пам'ятник Г.Сковороді (скульптор І.Кавалерідзе; був виготовлений із залізобетону; 1972 переведений у бронзу).
Від 1923 – центр Лохвицького р-ну Роменської округи.
1923 на базі Нар. дому створено театр-студію, 1925 – Лохвицький держ. робітничо-сел. театр ім. І.Тобілевича (існував до 1941).
Від 1932 – центр Лохвицького р-ну Харківської області, з 1937 – Полтав. області. Від 1937 видавалася газ. "Більшовицька трибуна". У роки окупації УРСР вермахтом (див. Друга світова війна) місто підпорядковувалося від 12 вересня 1941 до 12 вересня 1943 нім. владі. Тоді до Німеччини було вивезено кілька тисяч його мешканців. 12 травня 1942 були розстріляні жителі єврейс. національності. У цей час в околицях діяло партизан. з'єднання на чолі з Є.Соколовським. Після визволення міста в ньому було організовано видання "Зорі Лохвиччини" (з 5 березня 1944 – "Зоря").
1974 у місті відкрили новий будинок к-ри, а дерев'яне приміщення Нар. дому розібрали.
На поч. 21 ст. у Л. діяли швейна ф-ка, кілька буд. підпр-в, друкарня, музична школа, мед. уч-ще, видавалася газ. "Зоря", працював Лохвицький краєзнавчий музей ім. Г.Сковороди.
Уродженцями Л. є, зокрема: біолог Я.Кайданов (1779–1855), композитори І.Дунаєвський, О.Радченко (1894–1975), письменниця Н.Федорова (А.Подгоріна; 1895–1985), худ. М.Дмитренко (1908–1997), скульп. Г.Пивоваров (1908–42). З містом пов'язані життя і діяльність А.Тесленка (тут йому встановлено пам'ятник).

Зображення Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ЛОХВИЦЯ, місто, Полтавська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Лохвиця— місто районного підпорядкування, центр однойменного району. Розташована на притоці Сули — річці Лохвиці, від якої за переказами пішла й назва міста. Через місто проходять автотраса Київ—Суми, шляхи на Гадяч, Миргород, Прилуки. Відстань до Полтави — 180 км, до найближчої залізничної станції Сула — 12 км. Населення — 10,5 тис. чоловік.

Територія, на якій розташована сучасна Лохвиця, була заселена ще в перших століттях н. е. Свідченням цього є ранньо-слов’янський могильник Черняхівської культури (II—V ст. н. е.). У 1955 році тут було розкопано 20 поховань. На горі Лазірці виявлене слов’янське поселення Роменської культури (VIII—X ст. н. е.). В урочищі Городище на могильнику цього ж часу розкопано 2 поховання. У центрі міста виявлено рештки поселення-городища періоду Київської Русі. Це городище у X—XI ст. н. е. було одним з укріплень оборонної лінії Посулля і входило до Переяславського князівства.

Наприкінці XV століття землі по річці Лохвиці належали великому землевласникові Богдану Глинському. Пізніше польський уряд передав їх черкаському старості М. Вишневецькому, син якого Ієремія володів ними до народно-визвольної війни 1648—1654 рр. Перші достовірні відомості про Лохвицю зустрічаються в історичних документах за 1628 рік. У той час вона була невеличким містечком, в якому налічувалося «дымов оседлых 6 и огородников»4. Містечко швидко заселялося. У «Книге Большому чертежу» Лохвиця зазначена вже як місто, що мало значні укріплення. Нижчі верстви міського населення несли на своїх плечах основний тягар феодального гніту. Вони платили грошові й натуральні податки, відробляли шестиденну панщину та шарварки і виконували багато інших повинностей на користь свого пана І. Вишневецького. Міщани і селяни «оголені від усього, без надії на порятунок» раз у раз піднімалися на боротьбу проти свого гнобителя.

Лохвичани були активними учасниками селянсько-козацьких повстань 30-х років XVII століття. Вони палко відгукнулися на універсал (від 11 жовтня 1637 р.) Павлюка до міщан Лохвиці, Сенчі, Снятина. Створивши великі загони, міська біднота рушила на з’єднання, з основними силами повстанців. Билися лохвичани і в загонах Острянина та Гуні (1638 р.). Після поразки повстань, коли польські війська «почали… по городах побивать мещан, и жон их, и детей и животы их грабить», багато лохвицьких жителів переселилося в Росію. Так, у 1638 році путивльський воєвода Плещеев повідомляв царя, що в Путивль із Лохвиці на вічну службу переселилося 7 козаків з дружинами і дітьми. Влітку 1638 року лубенський староста Якуб Коляда писав Плещееву, що піддані кн. Ієремії Вишневецького, піднявшись на нинішню свою козацьку війну, від міста Гадяцького кілька тисяч пішли до Путивля. Втечі тривали й далі. Наприкінці січня 1648 року Вишневецький зажадав від путивльського воєводи повернути його селян, що втекли в Росію і заснували свої слободи біля Путивля і Рильська. А вже у травні, наляканий «бурхливими вітрами козацької війни і бунтами посполитих», Вишневецький втік із своїх володінь. Лохвиця опинилася в руках повстанців. У ході визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетських загарбників і формування української державності місто стало центром Лохвицької сотні. До неї належали села Скоробагатьки, Харківці, ПІмиглі, Івахники, Жабки, Бербениці, Ячники, Ісківці, Токарі, Піски та інші населені пункти.
Лохвичани були палкими поборниками возз’єднання України з Росією. Повідомляючи царю про настрої в українських землях, путивльські воєводи у грудні 1651 року писали: «Да Семен же Литвинов сказывал нам… как де он, Семен, ехал из Чигирина черкаскими городами, и в Лохвице де и в Голтве… И у них де, черкас… во всех городах шум большой… А хотят де они все быть под твоею государевою высокою рукою, а у поляков де, государь, в подданстве быть не хотят»3.

Вірні своїй присязі Росії, козаки Лохвицької сотні рішуче виступили проти гетьмана І. Виговського, який намагався знов перетворити Україну на колонію шляхетської Польщі. Вони були активними учасниками селянсько-козацького повстання під керівництвом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша (1658 р.). Лохвиця стала одним із центрів зосередження повстанців. Того ж 1658 року населення сіл Жабок, Бербениць і Шмиглів Лохвицької сотні повстало проти родича І. Виговського — поміщика Богклевського, який жорстоко експлуатував своїх підданих. Селяни спалили його маєток в с. Жабках.

Козаки Лохвицької сотні показали себе справжніми патріотами під час народної війни проти шведських інтервентів і зрадників-мазепинців (1708—1709 рр.).

Вони рішуче засудили свого сотника П. Мартоса, який перейшов на сторону Мазепи, і відмовилися виконати його вимогу «відправити знатних людей в Ромни вклонитися пану гетьману». За наказом генерального осавула Мазепи — Гамалії у лохвичан було забрано всю худобу, розорено майно, але вони не скорилися. Чимало жителів втекло до табору російських військ. У грудні 1708 року 4-тисячний шведський загін захопив Лохвицю.

Шведи надавали місту важливого значення, бо тут була казна Мазепи. Проте в середині лютого 1709 року, дізнавшись про наближення до Лохвиці великих російських сил, шведський генерал Крейц залишив місто, вивізши казну. Селянські та козацькі партизанські загони почали переслідування ворога і наздогнали його на переправі через річку Псел. Вони захопили частину грошей і взяли в полон генерального осавула Гамалію.

Розорене нескінченними війнами, частими нападами татар і поляків, поборами поміщиків, населення Лохвиці бідувало. За переписом 1721 року, в місті налічувалося 175 убогих селян — піших і підсусідків, які ледве животіли. Але становище незаможних козаків теж було не кращим. Не рідкими були випадки, коли козаки самі переписувалися в поспольство (селяни). Але частіше старшина насильно переводила їх в підданство.

У 1783 році царським урядом було юридично оформлено кріпосне право на Лівобережній Україні. Лохвицькі старшини Гамалії, Галагани, Мартоси та ін. одержали дворянські права і великі земельні володіння з кріпаками. Лише сім’я Галаганів на території Лохвицького повіту володіла 1038 десятинами землі і сотнями кріпаків. У 1792 році третина селян Лохвиці (702 чоловіка з 2247) перебувала у кріпосній залежності від поміщиків. Вільне населення складалося з козаків —1237 чол., міщан — 260, купців — 41 і т. д.

На кінець XVIII століття Лохвиця була вже досить значним населеним пунктом, в якому проживало 4916 чоловік. Тут налічувалося 818 споруд, з них 632 — житлові будинки. Всі вони були дерев’яні і низькі. Частково збереглися земляні укріплення з чотирма брамами. У Лохвиці налічувалося 20 млинів, 16 кузень, маленький селітряний завод, воскобійня і пивоварня.

У цей час місто перетворилося на один із центрів ремесла і торгівлі Лівобережної України. Тут було чотири великі цехи: кравців, шевців, ковалів і м’ясників, які виготовляли виробів на тисячі карбованців. Щороку влаштовувалися 4 ярмарки, двічі на тиждень торгували на базарах. В Лохвицю приїздили купці з «красним товаром», косами і юхтами з Путивля, Волохова, Ромен, Лубен; конопляну олію, дьоготь, дерев’яний посуд, дошки, горілку привозили з Стародуба, Борзни, Сосниці, Воронежа, Коропа, Нових Млинів; з Городні і Криму — сіль, з Дону й Таврії — рибу. Із навколишніх сіл жителі поставляли на ярмарки худобу і коней, які скуповувалися російськими купцями. Розвитку ярмаркової торгівлі і товарного виробництва в Лохвиці сприяло її вигідне розташування — на торговельному шляху Київ—Харків.

В умовах розкладу феодально-кріпосницької системи і розвитку товарно-грошових відносин в Лохвиці зростає промислове виробництво. Напередодні реформи 1861 року тут було вже 156 ремісничих підприємств. Населення збільшилося до 7619 чоловік. Але й тоді значна частина жителів міста займалася сільським господарством. За неповними даними, у 1861 році місцевим поміщикам належало в Лохвиці 150 ревізьких душ та 75 дворових. Четверта частина кріпаків користувалася тільки присадибною ділянкою. Решта поміщицьких селян мали піші наділи, і лише 2 двори були тяглими. Наділ польової землі цих селян був мізерним, середній розмір не перевищував 3 десятин на двір.

У ході реформи поміщики звільнили дворових і частину кріпаків без землі. В наділи було виділено 132 десятини присадибної і польової землі, за яку селяни повинні були на протязі 49 років платити щороку по 373 крб. 70 коп. Через крайню бідність половина селян перейшла на викуп тільки у 1883 році, а до цього часу залишалася на становищі «тимчасовозобов’язаних». За користування землею вони відбували феодальні повинності і фактично були в цілковитій залежності від поміщика.

Що ж до Лохвицького повіту, то із загальної кількості 114694 десятини поміщицьких земель «звільнені» селяни одержали лише 26 070 десятин. Поміщики виділили їм наділи менші від встановленої норми, передбаченої «Положенням». Якщо в 1862 році на кожного дворянина в повіті припадало 157 десятин, то на кожну «звільнену душу» — лише по 1,6 десятини.

Наприкінці XIX — на початку XX століття в Росії швидко розвивається капіталізм як у промисловості, так і в сільському господарстві. В цей процес втягувалася і Лохвиця. Велике значення для розвитку економіки міста мала проведена у 80-х роках залізниця Кременчук — Ромни — Лібава з віткою Лохвиця — Гадяч. Вона з’єднала місто і повіт з внутрішнім, всеросійським, і зовнішнім ринками.

Розвиток капіталістичних відносин посилював соціальну диференціацію серед населення. У 1900 році в Лохвиці налічувалось 725 селянських господарств. З них 72 господарства зовсім не мали землі, а 251 — ріллі. У 37 господарств було менше 1 десятини, у 133 — від 1 до 3 десятин. Отже, 493 сім’ї не могли прожити з землеробства і мусили шукати інших засобів до існування. Середняцьких було 158 господарств, куркульських — 74. Один з куркулів мав 251 десятину ріллі. Багатії зосереджували в своїх руках і основну масу робочої худоби, а 319 бідняцьких господарств її зовсім не мали. Така сама картина була і в повіті.

У праці «Розвиток капіталізму в Росії» В. І. Ленін писав, що «капіталістична організація виробництва супроводиться тут найсильнішим розвитком торговельного капіталу і всілякої експлуатації поза сферою виробництва».

Доведені до відчаю, селяни Бербениць Лохвицького повіту на своєму сході 12 червня 1905 року вирішили послати до царя уповноважених з петицією, в якій писали: «Вислухай, государю, наше прохання і дізнайся від нас про наші біди. Перша і найтяжча наша нужда в землі, без якої нам не можна трудитися і годувати свої сім’ї. Надільної землі не вистачає, ніде й орендувати… Утиски кругом. Корову доїмо, коровою й оремо. Голодна худоба рветься на поміщицьку землю, а за кожний вскок ми платимо великі штрафи… Податки збільшуються, а врожай ні з чого збирати. Друга наша біда від нашої темряви… Ми хочемо і самі вчитися і дітей вивчити, та шкіл немає доступних. Третя наша біда, государю, від нашого безправ’я: немає у нас справжніх прав. Простий селянин не сміє слова сказати… це велика неправда. Горе наше велике і терпіти далі не можна».

Селяни шукали виходу із злиднів у переселенні на вільні землі Кубані, Сибіру, Тургайської області. Лохвичани становили значну частину населення Георгіївського повіту Ставропольської губернії, «Зеленого клину» в сучасній Амурській області. Лише в 1896 році з Лохвиці і повіту переселилося до Сибіру 2555 осіб.

Винятково важким було життя лохвицьких робітників. Тривалість робочого дня на підприємствах міста становила 12—16 годин. Заробіток робітника найвищої кваліфікації досягав лише 5 крб. на місяць. Відсутність охорони праці, погані житлові умови викликали масове захворювання на сухоти. Але особливо бідували безробітні, яких у 1900 році в Лохвиці налічувалося до 1000 чоловік.

Трудящі Лохвиці все рішучіше ставали на шлях боротьби за свої права, за землю, за волю. Під керівництвом революційної соціал-демократії робітники поступово переходили від економічної боротьби до політичної. У 1904 році в Лохвиці була створена підпільна організація РСДРП в складі 6 осіб, а через рік до неї входило вже 12 чоловік. Керівником її був столяр земської ремісничої майстерні Ф. Д. Моравський. Активну участь в роботі організації брали також А. Ц. Розін, І. І. Крига, П. Л. Бурда, Б. Ш. Горелік (Г. М. Барвінок) та інші. Соціал-демократи мали свої підпільні друкарні (на квартирі Ф. Д. Моравського в м. Лохвиці і на квартирі І. І. Криги в с. Луці), де передруковували листівки Петербурзького, Полтавського і Київського комітетів РСДРП. У травні—грудні 1904 року в Лохвиці поширювалися прокламації «Чи вистачило б на всіх землі, коли б поділити її правильно», «Війна проти війни», «Правда про війну, з приводу захоплення Лаояня», «Царська милість», «До запасних» та інші. Випускали лохвицькі революціонери і власні листівки. Так, 8 липня 1905 року поліцією був заарештований ремісник Іван Лисенко, який читав селянам гектографовану прокламацію Лохвицької соціал-демократичної організації під назвою «Пора!». В ній робітники і селяни Лохвиці закликалися до боротьби проти самодержавства.

Широку агітаційну роботу серед трудящих проводили члени повітової організації «Селянської спілки» (створена у 1905 р.) і, зокрема, письменник революційний демократ А. Ю. Тесленко.

У травні—серпні 1905 року в місті і повіті прокотилася хвиля страйків. Першими застрайкували робітники Лохвицької тютюнової фабрики Дунаєвського. їх підтримали селяни. Страйкарі вимагали підвищення заробітної плати, збільшення кількості землі, яка здавалася в оренду селянам, і зниження цін на неї. Для придушення заворушень місцеві власті викликали в Лохвицю півсотні козаків.

Під впливом революційного руху в Петербурзі, Москві, Києві та інших містах Росії 14 грудня 1905 року в Лохвиці відбулося повстання робітників і селян, в якому взяло участь кілька тисяч чоловік. Ним керували міська організація РСДРП і комітет повітової «Селянської спілки». Повстання проходило під лозунгами: «Геть самодержавство!», «Землю — селянам!», «8-годинний робочий день!», «Звільнити політичних в’язнів!». Приводом до виступу став арешт агітаторів. Дізнавшись про це, робітники і селяни міста і навколишніх сіл зібралися біля Народного будинку на Лубенській вулиці. Вони зажадали звільнення арештованих. У відповідь справник дав наказ стріляти в натовп. Тоді повстанці розігнали поліцію, заарештували представників влади, захопили земську управу, поліцейське управління, пошту, телеграф, телефонну станцію, волосне управління. Губернські власті кинули проти повстанців козаків. Карателі вбили трьох учасників заворушення і 9 тяжко поранили.

17 грудня відбувся похорон убитих, який вилився в могутню демонстрацію проти царського самодержавства. На багатотисячному траурному мітингу робітники і селяни, які зібралися з усього повіту, співали революційних пісень: «Вы жертвою пали», «Годі стогнати, годі терпіти!». На мітингу виступили А. Ю. Тесленко, Г. І. Троценко та інші, які закликали боротися проти царизму, виганяти з міста козаків і поліцію.

У своїй телеграмі Міністерству внутрішніх справ (грудень 1905 року) полтавський губернатор повідомляв, що населення Лохвиці, «підбурюване агітаторами», відмовляється коритися властям, сплачувати податки, бойкотує поліцію. Він клопотався про запровадження у місті і повіті надзвичайного становища і введення військ. За визнанням генерала Пантелеева, надісланого в Полтавську губернію для придушення виступів трудящих, революційний рух у Лохвицькому повіті відзначався особливою силою і запеклістю. У червні—вересні 1906 року в місті і повіті піднялася нова хвиля революційних виступів робітників і селян. 22 серпня 1906 року застрайкували робітники лохвицької махоркової фабрики «Косар». Поблизу Лохвиці і в урочищі Лазірки селяни влаштовували таємні сходки, на які збиралось по 300—400 чол. з різних сіл повіту. Соціал-демократи закликали присутніх приступати до розподілу поміщицьких земель.

З допомогою військових сил місцевим властям вдалося придушити революційний рух. Почалися масові репресії. Майже 500 найактивніших учасників революційних виступів у Лохвиці і повіті було заарештовано. Вироком Харківської судової палати близько 300 чоловік засуджено до ув’язнення та заслання у Сибір. Серед засуджених були Ф. Д. Моравський, І. І. Крига, І. П. Бедро, А. Ю. Тесленко і багато інших.

У період реакції внаслідок проведення урядом столипінської аграрної реформи посилилося розшарування сільського населення, зубожіння трудящого селянства. У Лохвиці в 1910 році поміщикам, куркулям і церкві належало 67,2 проц. всієї орної землі. З 1689 селянських сімей, що проживали в місті, 1224 були без землі або без посівів, 175 сімей володіли від 1 до 2 десятин орної землі, 1228 сімей не мали робочої худоби.

В роки нового революційного піднесення трудящі Лохвиці знов піднімаються на боротьбу. Однією з найпоширеніших форм протесту селян проти безземелля і злиднів, а також поміщицького і куркульського гніту були підпали. Так, восени 1912 року селяни спалили у багатія Семенця 140 кіп хліба, а наступного року — 500 кіп у багатія Магуя.

Імперіалістична війна до краю загострила всі суперечності. Ще більше посилилась експлуатація робітників, зросла дорожнеча. Дедалі ширився робітничий рух. 20 липня 1916 року почався страйк на Лохвицькій тютюново-махорковій фабриці Дунаєвського. Власник підприємства, який одержував великі прибутки від поставок махорки армії, платив робітникам (їх було 113) мізерну заробітну плату — від 5 до 20 крб. на місяць. Страйкарі вимагали збільшення платні, восьмигодинного робочого дня і поліпшення умов праці. Керували страйком члени міської організації РСДРП. Робітники трималися стійко і добилися задоволення частини своїх вимог.

Натхнені перемогою тютюнників, застрайкували робітники деяких інших підприємств міста. Але місцеві власті, скориставшись законами воєнного часу, жорстоко придушили ці заворушення.

Звістку про повалення самодержавства в лютому 1917 року робітники і селяни Лохвиці зустріли з великим піднесенням. 10 березня 1917 року були проведені загальні збори жителів міста, які обрали Раду робітничих і солдатських депутатів. До складу Ради увійшло кілька більшовиків та їх прихильників: редактор газети «Лохвицкое слово» (в минулому робітник-металіст) О. Ц. Розін, службовець М. Н. Городиський та інші. Проте більшість місць в Раді захопили українські буржуазні, націоналісти і меншовики.

Більшовики провадили велику роботу в масах, роз’яснюючи їм, що дрібнобуржуазні партії зраджують інтереси трудящих, виступають за продовження війни, за відрив України від Росії. Вони закликали робітників і селян боротися за припинення війни, передачу всієї влади Радам, встановлення контролю над виробництвом, розподіл поміщицьких земель тощо. Під впливом комуністів загальні збори трудящих міста, що відбулися 16 березня 1917 року, прийняли резолюцію про негайне запровадження 8-годинного робочого дня та організацію робітничої міліції. На підприємствах створювалися перші профспілкові організації, які наполегливо відстоювали інтереси робітників.

Під впливом робітничого руху посилювалися селянські виступи в повіті. В липні—серпні селяни Жданів, Андріяшівки, Городища, Вороньків, Луки та ін. почали силою забирати землю й хліб у поміщиків. Але повітовий комісар Тимчасового уряду великий землевласник Русинов з допомогою військової сили придушив селянські заворушення.

Після повалення контрреволюційного Тимчасового уряду і перемоги соціалістичної революції в Петрограді Центральний Комітет РСДРП(б) надіслав до Лохвиці колишнього лохвицького робітника, члена Петроградської міської Ради робітничих і солдатських депутатів, голову полкової Ради солдатських депутатів Д. Л. Прилипіна. 28 грудня 1917 року він виступив на зборах солдатів-фронтовиків з доповіддю «Радянська влада і її переваги над іншими владами». Збори схвалили доповідь, прийняли відозву до робітників, солдатів та селян Полтавської губернії із закликом негайно взяти владу в свої руки. Тут же на зборах було створено повітовий ревком, до складу якого увійшли більшовики Д. Л. Прилипін (голова), В. І. Холоша, 0. Г. Єрмаков, Ф. А. Неструєв,П. К. Рогозик та інші.

Велику роль у боротьбі за встановлення в Лохвиці Радянської влади відіграв створений наприкінці грудня 1917 року повітовий комітет більшовицької партії. Його секретарем був робітник В. І. Холоша. В січні 1918 року в волостях і селах повіту були організовані ревкоми і Ради селянських депутатів. Для боротьби проти контрреволюційних сил у місті сформовано загін Червоної гвардії в складі піхотної роти (200 бійців) і кінної сотні (150 шабель).

22 січня 1918 року в Лохвиці відбувся перший з’їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів Лохвицького повіту, який обговорив питання про поточний момент і завдання Рад. Меншовики та націоналісти висунули пропозицію про підпорядкування Рад Українським та Всеросійським установчим зборам. За неї голосувала лише невелика група делегатів. За пропозицією комуністів більшістю голосів була прийнята резолюція, в якій говорилося: «З’їзд вважає, що… тільки Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів повинні стати носіями влади на місцях. Хай живе влада Рад!»1 2. З’їзд, який проголосив встановлення Радянської влади в повіті, обрав виконавчий комітет в складі робітника Д. Л. Прилипіна (голова), службовця Ф. А. Неструєва (заступник), солдата О. Г. Єрмакова (військовий комісар), а також В. І. Холоші, Д. М. Юрченка, В. А. Червоненка та ін. Відразу ж після з’їзду була створена Рада народного господарства повіту. Її головою призначено М. Ф. Хоменка.

Повітова більшовицька організація і органи Радянської влади проводили велику роботу по ліквідації решток буржуазного державного апарату, по зміцненню Радянської влади у місті і повіті. Вони мобілізовували маси на боротьбу з контрреволюцією, яка не бажала складати зброщ.

В ніч на 12 лютого 1918 року петлюрівці, скориставшись тимчасовою відсутністю в місті Лохвицького червоногвардійського загону, вчинили заколот і заарештували голову ревкому й повітвиконкому Д. Л. Прилипіна та члена виконкому О. Г. Єрмакова. Однак протрималися петлюрівці недовго. Вже ранком 12 лютого червоногвардійці, що терміново прибули у Лохвицю, ліквідували заколот. Проте на цьому боротьба не закінчилася.

Це були важкі часи для нашої країни. Німецькі імперіалісти, уклавши договір з контрреволюційною Центральною радою, вторглись на українську землю. Наприкінці березня кайзерівські війська наблизилися до Лохвиці. Для боротьби проти загарбників та їх найманців — українських буржуазних націоналістів Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів Лохвиці і Сенчі сформували загін червоних козаків, який налічував 350 бійців.

Щоб затримати рух ворожих військ, не допустити їх до залізниці Бахмач-Ромодан, цей загін спільно з червоними козаками В. М. Примакова (понад 500 бійців) нав’язали загарбникам кілька боїв. Особливо запеклий бій відбувся недалеко від Лохвиці, біля с. Красного. Протягом п’яти діб червоні бійці героїчно відбивали атаки переважаючих сил ворога і відступили тільки за наказом командування. Пізніше загін брав участь в боях проти білих армій у Донбасі, під Царицином та на інших фронтах громадянської війни.

Німецькі загарбники, захопивши на початку квітня Лохвицю, встановили тут з допомогою українських націоналістів жорстокий режим грабежу і насильства. Повертались поміщики і капіталісти, відновлювались буржуазні порядки.

Під проводом комуністів трудящі Лохвиці й повіту піднімалися на рішучу боротьбу проти окупантів. У місті були створені підпільні повітпартком і ревком. Секретарем парткому і головою ревкому обрали досвідчену революціонерку Б. Ш. Горелік, заступником — С. Б. Журавського. В більшовицькому підпіллі активно працювали С. К. Луценко, В. А. Червоненко, О. Я. Лобода, І. 6. Чопик, та інші. В кожній волості діяли партизанський загін або група.

Величезну допомогу подавали їм російські брати. 15 серпня 1918 року лохвицький повітовий комендант повідомляв окупантів, що «у Лохвиці живуть люди, які проводять в широких розмірах більшовицьку агітацію серед селян… Є відомості, що з Курської та Орловської губерній до нас у повіт доставляється зброя і снаряди гужем. Повстанці мають на меті напасти на німців, розташованих в Млинах Лохвицького повіту, а потім наступати далі».

Наприкінці 1918 року після краху німецького окупаційного режиму владу на Україні захопила буржуазно-націоналістична Директорія. 19 січня 1919 року трудящі Лохвиці, очолені більшовиками, підняли проти неї повстання. Кінна сотня петлюрівців і полк «хліборобів-власників» були розгромлені, Лохвиця і повіт визволені.

У лютому 1919 року трудящі обрали повітову Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, куди увійшло 25 комуністів. 23 лютого почала роботу міська Рада, яка складалася з робітників і найбідніших селян. З’їзд Рад Лохвицького повіту, що зібрався наприкінці лютого 1919 року, вітав робітничо-селянський уряд України і заявив про рішимість трудящих із зброєю в руках боротися проти ворогів країни Рад. Обраний на з’їзді Лохвицький повітовий виконком (голова Луценко) проводив велику роботу по націоналізації промислових підприємств, поміщицької і церковної землі. За ініціативою відділу праці виконкому в місті організовувалися трудові комуни лимарів, булочників, кондитерів. З метою припинення спекуляції і забезпечення предметами першої необхідності робітників і найбідніших селян відділ продовольства виконкому взяв на облік всі товари у магазинах міста. Рішучу боротьбу проти спекулянтів провадила надзвичайна комісія.

II з’їзд комуністів Лохвицького повіту, що відбувся 21 березня, накреслив заходи по зміцненню союзу робітничого класу і селянства, згуртуванню сільської бідноти для боротьби проти куркульства. Активними помічниками комуністів у проведенні в життя цих заходів виступали комсомольці. Перші комсомольські осередки в Лохвиці були створені наприкінці січня 1919 року. Разом з лохвицькими комуністами комсомольці взяли найактивнішу участь у ліквідації петлюрівського заколоту Дубчака в Миргороді, в боротьбі проти банд Григор’єва, Ангела, Зеленого, Греся, Марусі. В бою з бандою Ангела-27 квітня 1919 року в с. Остапівці Лохвицького повіту загинув секретар повітпарткому Ю. Ф. Холявко. Як повідомляла газета «Більшовик», банди Ангела були ліквідовані силою місцевих червоних частин при найширшій підтримці незаможного селянства.

Велику роль у боротьбі з куркульським бандитизмом та здійсненні політики Радянської влади на селі відіграли створені на початку 1919 року комітети бідноти. Головою повітового комбіду був О. Р. Репецький, а потім І. Г. Сердюк — бідняк з с. Гирявих Ісківців, член Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету.

Лохвицький з’їзд комітетів бідноти, який зібрався навесні 1919 року, гаряче відгукнувся на заклик партії щодо постачання продовольства Червоній Армії, робітничим центрам і найбіднішому селянству. Комбіди Лохвицького повіту зібрали тоді 4810 пудів хліба, з якого на зсипні пункти вивезли 3760 пудів і з дозволу відповідних продовольчих органів залишили місцевій бідноті 1050 пудів.

Влітку 1919 року над молодою Радянською республікою знову нависла смертельна небезпека. З півдня почала наступ біла армія Денікіна. Лохвицькі комуністи сформували 3-тисячний стрілецький полк і кавалерійський дивізіон в 350 шабель. Вони ввійшли до складу 56-ї стрілецької дивізії 9-ї армії і брали участь в боях з Денікіним, Красновим, Мамонтовим, Врангелем, Антоновим. 19 серпня 1919 року Лохвицю захопили денікінці, встановивши в місті і повіті режим жорстокого терору. Так, білогвардійці по-звірячому вбили військового комісара волості М. Д. Гіщенка, заступника голови повітвиконкому С. Б. Журавського, живцем спалили більшовика П. Ф. Молодченка і двох його товаришів. Десятки радянських людей було замордовано в катівнях денікінської охранки.

Партизанським рухом проти білогвардійців керував підпільний повітовий ревком на чолі з комуністом С. К. Луценком. Сміливими і рішучими діями партизани і підпільники завдавали ворогові відчутних ударів і примушували його знімати з фронту військові підрозділи для «підтримання порядку» в місті і повіті. Але народні месники були невловимі. Денікінський офіцер-каратель Людаговський пізніше пригадував: «По нас стріляв кожний кущ, кожний яр, кожна оселя. Здавалося, що ми опинилися в рою роздратованих бджіл, які з усіх боків нападали й кусали».
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ЛОХВИЦЯ, місто, Полтавська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Лохвиця
5 грудня 1919 року Червона Армія визволила Лохвицю і повіт від денікінців. Радянська влада тут перемогла остаточно. У своєму наказі № 1 від 5 грудня Лохвицький повітовий військово-революційний комітет писав: «Волею революційного пролетаріату та найбіднішого селянства влада білогвардійців, влада шомпола і нагая оголошується скинутою… Всі розпорядження уряду генерала Денікіна вважаються недійсними і відновлюються закони Української Радянської Республіки. Вся повнота влади в м. Лохвиці і повіті до виборів виконкому переходить до рук революційного комітету».

Повітревком діяв до весни 1920 року, коли був обраний виконком повітової Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів на чолі з С. К. Луценком. Органи Радянської влади і партійна організація спрямували всі свої зусилля на ліквідацію наслідків «хазяйнування» в Лохвиці і повіті денікінців, на відродження господарства і забезпечення трудящих селян землею. Вони конфіскували майно багатіїв, що втекли разом з білогвардійцями, і розподіляли його серед бідноти. У 1920 році в місті і повіті було націоналізовано 30 промислових підприємств, 61 тис. десятин поміщицьких і куркульських земель. 59,5 тис. десятин було розподілено між безземельними і малоземельними селянами, а 1,5 тис. десятин передано комунам і радгоспам.

Велику увагу партійні і радянські органи приділяли постачанню Червоній Армії продовольства і поповненню її бійцями. Тільки протягом «Тижня допомоги фронту» було відправлено на фронт 200 комсомольців, кавалерійський загін в складі 28 бійців, 130 коней, 6 вагонів продовольства. Зібрано і роздано сім’ям червоноармійців 1500 пудів хліба, 53 пуди солі, 1000 аршин тканин.

Населення збирало для хворих і поранених червоноармійців білизну і теплі речі. Медичний персонал міської лікарні повертав їм здоров’я. Медпрацівники самовіддано боролися проти епідемії висипного тифу.
Багато труднощів доводилося переборювати робітникам і селянам Лохвиці — голод, холод, хвороби, куркульсько-націоналістичний бандитизм. Для боротьби з бандами Махна, Клітки та Єни, що діяли в повіті, 20 жовтня 1920 року Лохвицький партком створив зведений тачанковий загін (командир П. Кейбал, комісар М. Марченко). В нього вступило 25 проц. членів партійної організації. По селах повіту було організовано близько 20 загонів самооборони, які давали рішучу відсіч бандитам.

Ще йшла війна проти білополяків і Врангеля, ще тривала боротьба проти банд, а трудящі Лохвиці під керівництвом партійної організації вже приступили до відбудови зруйнованого господарства. Стали до ладу міська електростанція, дві тютюнові фабрики, три цегельні і два шкіряні заводи, механічна реміснича майстерня, школа-майстерня, пекарні, млини. Трудящі відбудували залізничну лінію Андрія-шівка—Юсківці—Лохвиця—Сенча—Дубровка. Для забезпечення міста паливом і налагодження безперебійної роботи промисловості за рішенням повітового партійного комітету і повітвиконкому було створено власну паливну базу і організовано видобування торфу в районі річки Сули, між селами Млини і Гиряві Ісківці.

Відділ суботників при повітовому парткомі влітку 1920 року провів 7 суботників по благоустрою міста, забезпеченню паливом електростанції та обладнанню телефонної станції. Волосні комуністичні осередки проводили суботники по впорядкуванню доріг тощо.

У місті розгорнулася боротьба за відродження сільського господарства. Повітова партійна організація провела велику роботу по наданню допомоги незаможному селянству і середнякам в обробці землі, ремонті інвентаря, в перебудові кооперації тощо.

У квітні 1920 року було проведено «Тиждень селянина». Протягом «Тижня» для сімей червоноармійців і бідняків було засіяно 514 десятин землі, роздано 1298 пудів насіння. Для подання допомоги господарствам, які не мали робочої худоби і сільськогосподарського інвентаря, в повіті були створені 62 машинно-прокатні пункти.

Велику роль у втіленні в життя закону про наділення землею і реманентом безземельних і малоземельних селян, в ізоляції куркульства відіграли комітети незаможних селян, організовані влітку 1920 року. На початку 1922 року в Лохвиці їх було вже 4. У березні цього ж року в місті відбувся волосний з’їзд КНС. На ньому обговорювалися питання про збільшення посівних площ і землевпорядкування, про допомогу голодуючим губерніям, вилучення лишків землі, худоби і реманенту у куркулів тощо. Комнезами проводили велику роботу по залученню селян-бідняків до різних сільськогосподарських виробничих об’єднань. Влітку 1922 року члени КНС другого району Лохвиці (голова Харченко) створили товариство спільного обробітку землі. До нього увійшли 21 працездатний і 83 їдці. Товариство мало 62 десятини землі.

Партійна організація міста і комнезами брали активну участь в організації допомоги населенню потерпілих від посухи губерній Росії і Півдня України. У серпні 1923 року трудящі Лохвиці і району внесли в фонд допомоги голодуючим багато хліба, 9 голів великої рогатої худоби і 31830 крб., всього на суму 63 380 крб. 25 копійок.

В роки відбудови народного господарства в місті розгорнулося широке культурне будівництво. Великих масштабів набрала робота по ліквідації малописьменності і неписьменності дорослого населення. Всі колишні середні, вищі початкові і початкові школи перетворені в єдині трудові школи з семирічним навчанням.

Велику роль у підвищенні освіти робітників і селян відіграв організований ще в 1919 році народний університет з відділеннями історико-літературним, природничо-математичним, соціально-економічним і мистецтва.

В роки індустріалізації було здійснено реконструкцію підприємств міста, переобладнання їх новою технікою. Розширювались виробничі площі, вдосконалювалась технологія виробництва. У Лохвиці було споруджено нову електростанцію, текстильну фабрику, хлібозавод. У вересні 1928 року в кількох кілометрах від міста розпочалось будівництво Лохвицького цукрового заводу — гіганта цукрової промисловості, а у жовтні наступного року цей завод уже дав першу продукцію. Поряд з ним виникло робітниче селище Червонозаводське.

Успіхи індустріалізації дали можливість розпочати соціалістичну перебудову сільського господарства. За період з 1929 року по 1932 рік селянські господарства Лохвиці об’єдналися у 4 колгоспи: «Перелом», «Червона хвиля», «Прямий шлях», «Спільна праця». Активними організаторами сільгоспартілей і їх першими головами були М. І. Кукольницький, П. Г. Бандур, К. І. Смолій, Д. О. Марченко.

Колективізація в Лохвицькому районі супроводилася гострою класовою боротьбою. Куркулі підпалювали двори членів сільгоспартілей, знищували посіви, вбивали колгоспних активістів. У 1934 році в с. Білогорілці вони вбили організатора колгоспу активного сількора О. П. Плюйка, в с. Бодакві вчинили замах на голову артілі Г. Ю. Крупку тощо. Але опір куркульства було зламано. Колгоспний лад переміг остаточно.

З великим піднесенням трудилися лохвичани над розвитком промисловості і сільського господарства міста. Напередодні Великої Вітчизняної війни в Лохвиці працювали потужний цегельно-черепичний завод, харчокомбінат, шкіряний завод, повстяна фабрика, кілька промартілей, інкубаторна станція, вальцьовий млин з олійницею, міська електростанція, автопарк тощо. На підприємствах і в приміських колгоспах розгорнулось масове соціалістичне змагання. Великих виробничих успіхів добився робітник Лохвицького цегельного заводу С. М. Кириленко. Він прийшов на завод у 1927 році, працював із завзяттям, наполегливо підвищував свою кваліфікацію, вчився сам і навчав інших. За систематичне перевиконання планових завдань (150—170 проц.) його прізвище не раз заносилося на районну Дошку пошани. Перед війною колектив підприємства висунув Кириленка на посаду майстра цеху.

Передовики сільськогосподарського виробництва міста і району у 1939 році були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Виставочний комітет відзначив преміями наукового працівника Лохвицької дослідної станції Б. Н. Клімовицьку за виведення нових високоврожайних сортів махорки № 19—17 та № 4—171 і ланкову колгоспу «Перелом» М. А. Голуб за успіхи у вирощуванні стандартних садженців плодових дерев.

Рік у рік зростав матеріальний добробут трудящих міста. Члени сільгоспартілей одержували на трудодень в середньому по 1,5—2 кг хліба і по 1—2 крб. грішми. Швидкими темпами йшло будівництво жител. Місто мало кілька медичних закладів — районну і дитячу лікарню, поліклініку, аптеку, а також дитячі ясла і садок. Всі діти шкільного віку були охоплені навчанням. Напередодні війни в Лохвиці налічувалося 2 середні, семирічна і початкова школи, педучилище, медшкола. Працювали кінотеатр, Будинок культури, клуб піонерів, краєзнавчий музей ім. Г. С. Сковороди. Місто зростало, розквітало, але гітлерівські варвари, що вдерлись в нашу країну, перетворили його на руїни.

З перших днів війни близько тисячі лохвичан пішли на фронт. Багато трудящих працювало на будівництві оборонних споруд. Коли над містом нависла загроза окупації, з нього було евакуйовано в глибокий тил цінне обладнання промислових підприємств. З району вивезли на схід майже всі трактори, комбайни, машини, худобу.

У серпні 1941 року за рішенням Полтавського обкому і Лохвицького райкому КП(б)У у Лохвиці був створений підпільний райком, розроблені заходи по організації партизанської боротьби з ворогом на території району. До складу підпільного центру увійшли секретар райкому К. Г. Федоряка, П. П. Дядик, С. Ф. Таращенко та інші. У Лохвиці і селах району діяли винищувальні загони, які охороняли шляхи, мости, провадили боротьбу з німецькими парашутистами, розвідниками і диверсантами.

У вересні 1941 року гітлерівські війська форсували Дніпро біля Кременчука і розгорнули наступ на північ, щоб з’єднатися з військами, які просувалися по лінії Шостка—Конотоп—Полтава, 15 вересня вони об’єдналися в районі Лохвиці, яка була захоплена ще 12 числа. Внаслідок цього деяка частина радянських військ, в т. ч. і ті, що обороняли Київ, опинилася в оточенні. Лохвицьке партійне підпілля, до складу якого входило понад 300 комуністів, комсомольців і безпартійних активістів, з допомогою місцевого населення організувало виведення з оточення радянських військових частин, груп і окремих воїнів, подавало їм допомогу харчами, одягом, влаштовувало поранених і хворих в Лохвицькій, Червонозаводській, Яхниківській лікарнях і по селах району. Протягом вересня — грудня 1941 року було виведено з ворожого оточення кілька десятків тисяч радянських бійців і командирів.

Підпільники знищували засоби зв’язку і транспорту, кілька разів виводили з ладу залізницю Ромни—Ромодан, поширювали зведення Радянського інформбюро про становище на фронтах. Вони видавали і листівки, в яких закликали населення чинити опір окупантам, не виконувати поставок сільськогосподарських продуктів, уникати відправки на каторгу до Німеччини.

Гітлерівці влаштували справжнє полювання на радянських патріотів. У грудні 1941 року член підпільного райкому партії Б. Д. Пулєв був схоплений окупантами і після жорстоких катувань розстріляний. Коли його вели на страту, він співав «Інтернаціонал». 12 лютого 1942 року в с. Шмиглях фашисти і поліцаї оточили в будинку школи члена підпільного райкому партії G. Ф. Таращенка. При перестрілці Таращенко був убитий одним з поліцаїв. У травні 1942 року член підпільного райкому партії О. Л. Тоцький із своїм товаришем-підпільником був оточений фашистами в хащах на березі річки Сули біля с. Білогорілки. Радянські патріоти загинули у нерівному бою проти кількох десятків фашистів. До середини 1942 року майже половина учасників партійного підпілля району загинула в боротьбі проти окупантів. Але, незважаючи на великі втрати, підпільники не припинили боротьбу проти ворога.

Влітку 1942 року гітлерівське командування сформувало в м. Лохвиці з радянських військовополонених вірмен т. з. вірменський легіон. Фашисти готували його для використання на фронті проти Радянської Армії. Щоб зірвати підступні плани ворога, у вірменському легіоні була створена підпільна патріотична організація, яка провела велику роботу серед його особового складу. Організаторами підпілля були комуністи А. В. Чобанян (керівник), В. С. Гогорян, А. Мнацаканяи, К. Р. Торосян, В. А. Шахбазян, А. Г. Сагумян. Від Лохвицького підпільного райкому партії представником в легіоні був комуніст В. М. Висоцький.

Лохвицьке партійне підпілля і комуністи-вірмени підготували збройне повстання легіону та місцевих бойових підпільних груп. В разі його перемоги вірменський легіон планувалося перетворити в партизанське з’єднання, в яке влити місцевих патріотів, і цими силами провадити збройну боротьбу проти окупантів. Повстання було призначене на 23 лютого 1943 року, в 25 річницю Червоної Армії. Але воно не відбулося. 28 вересня 1942 року у лісі Ярувате загинули секретар підпільного райкому партії К. Г. Федоряка і його заступник П. П. Дядик. Партійне підпілля залишилося без керівництва. Пізніше фашисти, які дізналися від провокатора про підготовку повстання, схопили і розстріляли 12 активних підпільників-вірмен і представника Лохвицького райкому В. М. Висоцького. Легіон було роззброєно і вивезено з Лохвиці.

На початку листопада 1942 року в Лохвиці був створений об’єднаний Лохвицько-Сенчанський підпільний партійний центр, який очолив боротьбу трудящих обох районів проти окупантів. Керівником партійного центру став секретар Сенчанського райкому партії Д. А. Харченко. Членами керівної п’ятірки — комуністи М. П. Литвиненко-Буткевич (заступник керівника), К. І. Рось, Г. М. Жежеря, I. X. Литвиненко. У складі партійного підпілля діяла також група міських і сільських лікарів. Цією групою, що складалася з 20 медпрацівників, керував професор С. М. Ходжаміров. Лікарі-патріоти рятували радянських людей від німецької каторги, лікували поранених і хворих радянських воїнів, які потрапили у вороже оточення, а потім переправляли їх через лінію фронту, забезпечували партизанів медикаментами.

На початку 1943 року Лохвицько-Сенчанське підпілля створило в лісі Лаптур партизанський загін «Сокіл». Безпосередніми організаторами його були Є. X. Соколовський і А. С. Яровий. Навесні і влітку цього року народні месники пройшли рейдом по Лохвицькому та сусідніх районах, громлячи ворожі комендатури і поліцейські дільниці. Вони розширили район своєї діяльності на сотню кілометрів від Лохвиці — до Малої Дівиці та Ічні. Окупанти раз у раз посилали проти партизанів каральні експедиції, але марно. Перемоги народних месників над численним, добре озброєним і досвідченим ворогом високо піднесли їх авторитет серед населення. Загін швидко зростав і незабаром перетворився на велике партизанське з’єднання, в якому налічувалося понад 2 тис. бійців. З’єднання успішно діяло проти окупантів на території Полтавської, Чернігівської та Сумської областей аж до їх визволення. Партизани завдали великої шкоди фашистам. У численних боях вони знищили близько 1000 солдатів і офіцерів ворога, пустили під укіс 6 ешелонів, неодноразово виводили з ладу залізниці Бахмач—Ромодан та Пирятин—Прилуки, а також дорогу Прилуки—Ромни. Партизанське з’єднання Соколовського допомагало радянським військам визволяти населені пункти Полтавщини і Чернігівщини, зокрема Прилуки, Барву та інші.

Лохвиця була очищена від фашистських загарбників 12 вересня 1943 року частинами 309-ої стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Д. Ф. Дрьоміна. За два роки окупації фашисти завдали господарству міста і району величезної шкоди. Промислові підприємства, залізничні станції, МТС, радгоспи, колгоспи, велика частина житлового фонду, школи, лікарні були зруйновані. Загальна сума збитків становила по місту 46,5 млн. крб., по району — 709 млн. крб. Тільки вартість зруйнованого житлового фонду Лохвиці оцінено в 6 млн. крб. За час окупації фашисти розстріляли близько 500 жителів Лохвиці, насильно вивезли на каторжні роботи до Німеччини 536 чоловік. Багато лохвичан загинуло на фронті, в партизанських загонах і підпіллі.

За мужність і відвагу, виявлену в боях за свободу і незалежність Батьківщини 4852 воїни-лохвичани відзначені урядовими нагородами. 10 жителів Лохвицького району одержали звання Героя Радянського Союзу, в т. ч. уродженець м. Лохвиці С. Ф. Севастьянов.

Ще не відгриміли бої за визволення Полтавщини, а в місті вже почалася нова битва — з розрухою. Все треба було відбудовувати одночасно — і промислові підприємства, і житла, і школи, піднімати господарства приміських колгоспів. А робочих рук не вистачало, мало було коштів, будівельних матеріалів, засобів транспорту. Важко було виснаженим жінкам, людям похилого віку, підліткам розбирати руїни, часто під дощем і снігом зводити нові будови. Але воля людей, їх любов до Батьківщини, до рідного міста були сильніші від труднощів.

Першою стала до ладу міська електростанція. Електричний струм оживив машини, механізми. Робота пішла швидше. Уже за перший рік після визволення в Лохвиці було відбудовано 16 промислових підприємств, 78 комунальних і 138 індивідуальних житлових будинків, 6 шкіл, 2 лікарні.

Промислові підприємства працювали для фронту. У 1944 році вони дали країні продукції на 1,3 млн. карбованців. Але цим не обмежувався вклад трудівників Лохвиці і району в справу прискорення перемоги над ворогом.

Відмовляючи собі у найнеобхіднішому, вони здали державі 70,5 тис. цнт хліба, 618 цнт м’яса, 233,8 тис. літрів молока, 20 тис. цнт картоплі, 4 тис. цнт овочів, 30 тис. цнт махорки та багато іншого. Населення придбало облігацій державних воєнних позик та лотерейних квитків на суму 12,1 млн. крб., внесло у фонд оборони, на будівництво танкової колони і авіаескадрильї 5,5 млн. карбованців.

Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни у Лохвиці швидко стали до ладу промислові підприємства. Неухильно, хоч часом і з великими труднощами, піднімали своє господарство колгоспи. До 1950 року було освоєно довоєнні посівні площі, відновлено поголів’я худоби і птиці. На полях працювало на 30 проц. більше тракторів і іншої сільськогосподарської техніки, ніж до війни.

Звичайно, власними силами трудівники міста не змогли б так швидко підняти господарство. На це пішли б роки і роки. Але ж одним з провідних принципів життя радянських людей є щира товариська взаємодопомога. З усіх кінців нашої великої країни у потерпілі від війни райони, і зокрема Лохвицький, йшли кошти, будівельні матеріали, машини тощо. Так, Клинцівський завод постачав Лохвицькій ткацькій фабриці автоматичні верстати, поліграфічне обладнання для друкарні було надіслане з Ленінграда і Єйська, формувальні верстати для цегельно-черепичного заводу — з Могильова. Колгоспи і радгоспи одержували сільськогосподарську техніку з Білорусії, Грузії, Ростова-на-Дону, Липецька, Челябінська та інших республік і міст.

За післявоєнні роки промислові підприємства міста значно розширили свою виробничу базу. Виросли численні кадри висококваліфікованих робітників, інженерів і техніків. Нині у Лохвиці працює 2374 робітники і службовці, з них 199 спеціалістів з вищою освітою. У 1953—1954 рр. лохвичани спорудили механізований хлібзавод, готель, 100 житлових будинків, капітально відремонтували 7 комунальних будинків. Збільшувався випуск промислової продукції. У 1955 році Лохвицький цегельно-черепичний завод виробляв уже 6,1 млн. штук цегли, але потреби в будівельних матеріалах зростали з нечуваною швидкістю, бо ж район був перетворений на своєрідний будівельний майданчик. За 10 років завод майже потроїв випуск цегли — у 1965 році він дав її 17,2 млн. штук. Виробництво черепиці зросло відповідно в 5 раз. План 1966 року завод виконав на 107,7 проц. Велику програму робіт виконали за цей час дві будівельні організації міста. Лише рембуддільниця в 1965 році освоїла асигнування на суму 204,3 тис. крб. проти 92,3 тис. крб. у 1955 році.

Чималих успіхів добилися транспортні господарства — Лохвицький автопарк і автобаза № 8. За 1955—1965 рр. автопарк збільшив перевезення вантажів майже в 3 рази, а пасажирів — у 11 раз. Щодня автобуси роблять 116 рейсів.

Добре працюють колективи швейної і ткацької фабрик, промкомбінату і харчокомбінату, друкарні. За час з 1955 по 1965 рік працівники друкарні збільшили випуск продукції у 2,6 раза. План першого року нової п’ятирічки всі ці підприємства виконали на 100—107 процентів.

Успішно йдуть справи і у колгоспників приміської артілі «Заповіт Леніна», створеної в 1953 році на базі 4 колгоспів. Вона має 3,6 тис. га землі, з них близько 2,5 тис. га орної. На ланах працюють 20 тракторів, 9 комбайнів та багато інших складних механізмів, 10 вантажних автомашин. Нині — це велике високопродуктивне господарство. А ще недавно воно не могло похвалитися успіхами. У 1957 році члени артілі зібрали з га посіву всього по 14,4 цнт озимої пшениці, 14 цнт зерна кукурудзи, 218 цнт цукрових буряків. В окремі роки ці показники були навіть нижчими. За семирічку в колгоспі відбулися великі зрушення. І врожаї, які є своєрідним барометром стану господарства, почали невпинно підвищуватися. За 1960—1965 рр. середньорічна врожайність озимої пшениці дорівнювала 19,8 цнт, кукурудзи — 36,8 цнт, цукрових буряків — 233,8 цнт з гектара.

Піднесенню економіки артілі великою мірою сприяли рішення березневого (1965 року) Пленуму ЦК КПРС, які посилили заінтересованість колгоспників у результатах своєї праці. У першому році нової п’ятирічки врожаї озимої пшениці, кукурудзи, цукрових буряків становили 23,47 і 265 цнт з гектара. Особливо успішно розвивається в колгоспі тваринництво. За післявоєнні роки тут побудовано 9 приміщень для худоби, птахоферму та інші господарські будівлі. Великої рогатої худоби артіль має понад 1250 голів. На 100 га земельних угідь припадає великої рогатої худоби — 41 голова, свиней — 43,7, овець — 13,1, птиці — 262 штуки. У 1966 році колгоспники виробили 7489 цнт молока, 1315 цнт м’яса, 231 тис. яєць. Артіль продала державі понад 1260 цнт м’яса, 6480 цнт молока, 1770 кг вовни. Про зміцнення економіки колгоспу переконливо свідчить зростання неподільних фондів. За період з 1952 по 1966 рік вони збільшилися в 10 раз — з 85 тис. крб. до 860 тис. карбованців.

У приміській смузі розташований другий відділок плодового радгоспу ім. Мічуріна, що має 371 га землі. На 145,5 га розміщені його сади, ягідники та плантації саджанців фруктових дерев.

В артілі і відділку радгоспу виросли чудові майстри своєї справи. Ланкова О. Г. Гусєва в останньому році семирічки одержала по 300 цнт буряків з кожного га, за що нагороджена орденом Леніна. За високі виробничі показники урядові нагороди одержали також бригадир колгоспу А. В. Коробка і буряковод Н. О. Красношапка. Всього за успішний розвиток сільського господарства і промисловості у 1966 році 120 трудівників Лохвиці і району нагороджені орденами і медалями Союзу РСР.

Ширяться і міцніють виробничі та культурні зв’язки жителів Лохвиці з трудящими соціалістичних країн. У місті є районне відділення Товариства радянсько-болгарської дружби. Делегації лохвичан відвідали Болгарію, Чехословаччину; спеціалісти промисловості працювали в Китайській Народній Республіці. У свою чергу делегації з багатьох братніх країн бувають в Лохвиці. Із скромною гордістю показують лохвичани іноземним гостям своє місто, розповідають про зміни, що сталися в ньому за роки Радянської влади. До Жовтневої революції міський житловий фонд складався з 1594 будинків, серед яких переважали жалюгідні халупи. їх площа дорівнювала 63,7 тис. кв. метрів. У 1966 році в місті налічувався 2561 будинок загальною площею 109,6 тис. кв. м, в тому числі 17,6 тис. кв. м з комунального фонду. У 1963—1965 рр. споруджені 3 двоповерхові будинки на 48 квартир, а також універмаг і комбінат побутового обслуговування тощо. У місті працює автоматична телефонна станція. Електрика і радіо, водопровід увійшли в кожний дім. Центральні вулиці, які колись потопали у непролазній грязюці, нині вкриті асфальтом.

Рік у рік зростає добробут трудівників міста. В особистому користуванні лохвичан є 18 легкових автомашин, 138 мотоциклів, 1926 велосипедів, 548 радіоприймачів, 66 телевізорів тощо.

Чудовим завоюванням радянських людей є безплатна медична допомога. У 1965 році жителі Лохвиці спорудили районну лікарню на 250 ліжок. У місті є дитяча лікарня на 50 ліжок, протитуберкульозний диспансер з стаціонаром, медичні пункти на промислових підприємствах. Для маленьких лохвичан збудовано 2 дитячі садки на 230 місць і дитячі ясла на 55 місць.

Лохвичани з цілковитою підставою можуть твердити, що вони давно забули про неписьменність, про одуряючу нудоту життя маленького провінціального міста. В Лохвиці є 6 шкіл, з них 2 середні загальноосвітні, середня вечірня та заочна, восьмирічна і початкова. В них навчається 3831 учень і працюють 122 вчителі. В середніх спеціальних навчальних закладах — педагогічному і медичному училищах — здобувають освіту 715 чоловік. З 1956 року в місті працює дитяча музична школа на 270 учнів. Створено тут і спортивну школу, яку відвідують 240 хлопчиків і дівчаток. Взагалі фізкультурна робота в місті поставлена непогано. 19 спортивних колективів об’єднують 2680 чоловік. До послуг фізкультурників — футбольне поле, 20 спортмайданчиків.

Вечорами широко відкривають свої двері районний Будинок культури, кінотеатр, обладнаний широкоекранною кіноустановкою, клуби приміського колгоспу «Заповіт Леніна» та цегельно-черепичного заводу. З великою насолодою слухають любителі музики виступи хорової капели Будинку культури. Це старий, досвідчений колектив. У 1964 році він відзначав своє 45-річчя. Майстерність виконання, різноманітність і ідейна спрямованість репертуару капели не раз відзначались на оглядах самодіяльних колективів у Києві й Полтаві. У 1965 році їй присвоєно почесне звання Народної хорової капели. З успіхом виступають перед жителями міста і району хорові колективи промкомбінату, раймедоб’єднання, цегельно-черепичного заводу, драматичний колектив і духовий оркестр Будинку культури.

Завжди людно у краєзнавчому музеї ім. Г. С. Сковороди (відкритий у 1920 році). Дзвенить дитячими голосами клуб піонерів. Чимало любителів літератури збирається в бібліотеках (їх у місті 12, книжковий фонд перевищує 82 тис. примірників). Тут затишно, на стендах розставлено книжкові новинки, на столах лежать свіжі журнали, газети.

Відвідувач обов’язково поцікавиться останнім номером районної газети «Зоря» — ровесниці великого Жовтня. Вона почала виходити у 1917 році і називалась в різний час: «Известия», «В соціалістичний наступ», «Більшовицька трибуна».

Трудящі міста читають її охоче.

Серед 13,6 тис. примірників газет і журналів, що їх передплачують лохвичани у 1967 році, значний процент становить «Зоря».

На її сторінках широко висвітлюється господарське, культурне і політичне життя міста, хід виконання його трудівниками рішень XXIII з’їздів КПРС і КП України, планів нової п’ятирічки. Тут же вміщуються матеріали про діяльність 16 добровільних народних дружин, 15 товариських судів, суду батьківської честі та багатьох інших організацій, що працюють на громадських засадах.

За ініціативою громадськості міста в ньому споруджено кілька пам’ятників — пролетарському вождеві В. І. Леніну, радянському державному діячу М. І. Калініну, українському народному просвітителю і філософу Г. С. Сковороді. Встановлено пам’ятник-обеліск керівникам Лохвицького партійного підпілля та бійцям Радянської Армії, що загинули в боях за свободу Батьківщини, пам’ятник-обеліск на місці, де в 1942 році гітлерівці розстріляли 380 радянських громадян.

Щирі патріоти свого міста, лохвичани пишаються тим, що в ньому народилося і жило багато визначних діячів науки і культури: Я. К. Кайданов (1779—1855) — видатний вчений-біолог; А. Г. Васютинський (1875—1946) — український радянський офтальмолог, заслужений діяч науки УРСР; В. М. Гордон (1871 — 1926) — український радянський юрист, академік АН УРСР; Г. Л. Пивоваров (1908—1942) — український радянський скульптор; І. О. Дунаєвський (1900—1955) і 3. О. Дунаєвський (нар. 1908) — відомі радянські композитори.

Трудящі Лохвиці щиро люблять своє рідне місто і наполегливо працюють над тим, щоб воно стало красивим і впорядкованим, містом високої продуктивності праці і зразкової соціалістичної культури.

Я. В. ГІРЧЕНКО, П. А. ГРЕБІННИК, К. Й. ІВАЩЕНКО, О, Т. МІРОШНИЧЕНКО, О. X. СОКОЛОВСЬКИЙ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Л”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 16 гостей