УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ЛЮБОТИН, місто, Харківська обл, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим селом
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 4542
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2495 раз.
Подякували: 866 раз.
Стать: Жінка

ЛЮБОТИН, місто, Харківська обл, Україна

Повідомлення АннА » 24 лютого 2018, 12:41

ЛЮБОТИН – місто обласного підпорядкування Харківської області. Розташов. за 24 км від Харкова. Залізнична станція Населення 24,0 тис. осіб (2005).
Слобода Л. виникла в серед. 17 ст. під час заселення Слобідської України вихідцями з Правобережної України та Лівобережної України. У праці Філарета (Гумілевського) "Историко-статистическое описание Харьковской епархии..." із посиланням на купчі і дарчі записи Курязького Спасо-Преображенського монастиря зазначається, що на берегах р. Люботинка "многое товариство козацкое" осіло не пізніше 1650. 1708 Люботинська сотня Харківського полку ввійшла до складу Азовської губернії. 1718 Охтирський полк, Сумський полк і Харків. полк були передані в підпорядкування київському губернатору. Від 1723 Люботинська сотня Харків. полку з ін. слобожанськими полками перейшла у відання Військ. колегії. Царським маніфестом від 28 липня 1765 козац. самоуправління на Слобожанщині було ліквідоване, і територія Слобідської України ввійшла до складу Слобідсько-Української губернії. Слобода Л. із селами та хуторами була віднесена до Валківського комісарства Харків. провінції.
Від 1780, коли Слобідсько-Укр. губ. була перетворена в Харківське намісництво, слободу Л. зарахували до Валківської округи Харків. намісництва. 1796 Харків. намісництво знову перетворили на Слобідсько-Укр. губ., при цьому Л. увійшов до її Харків. повіту. Наступного року всі повіти розділили на волості. Слободу Л. зарахували до складу Огульчанської волості. У ті часи сільс. управління очолювали виборні отамани.
1802 Валки знову стали повітовим містом, а слобода Л. у складі Огульчанської волості була віднесена до Валківського повіту. 1815 волосне правління перевели зі слободи Огульці до Л. Від 1835 Л. – у складі Харківської губернії.
1837 поміщик Духовський збудував поблизу Л. винокурню, а згодом – 2 млини. Надалі розвиток Л. був тісно пов'язаний із буд-вом (1871) залізничної станції і створенням залізничного вузла з ремонтною базою.
Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. в Л. активізується громадсько-політ. життя. 20 грудня 1905 в ході збройного повстання залізничники захопили залізничну ст. Люботин Харківсько-Миколаївської залізниці, створили там тимчасовий уряд та власну жандармерію, а 26 грудня проголосили незалежну робітн. Люботинську республіку (її комендантом став слюсар Павло Глуховцев; республіка проіснувала 4 дні; 30 грудня після масованого артобстрілу повстання було придушене).
Рад. влада в Л. вперше була встановлена в грудні 1917. У липні–серпні 1918 в період австро-німецьких військ контролю над територією України залізничники Л. брали участь у Всеукраїнському страйку залізничників 1918. У листопаді 1918 Л. зайняли війська Директорії Української Народної Республіки. У січні 1919 містом оволоділи війська Червоної армії (див. Радянська армія), у червні – Збройні сили Півдня Росії, у грудні знову встановлена рад. влада.
1918–22 Л. – волосний центр Харків. губ., 1923–30 – райцентр Харківської округи. Від 1932 – у складі Харків. обл.
Від 1938 має статус міста.
Від 20 жовтня 1941 до 29 серпня 1943 місто окуповане вермахтом (див. Друга світова війна).
Від 1993 має статус міста обласного підпорядкування.
Істор. пам'ятки: Люботинське городище (кілька давніх городищ і курганний могильник з кількох десятків невеликих курганів); садиба, що складається з палацу, Свято-Миколаївської церкви (1843) та службового корпусу (19 ст.).
У місті над залізничними коліями збудовано критий пішохідний міст (260 м; вважається найдовшим з такого типу мостів у Європі).

Зображення
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 4542
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2495 раз.
Подякували: 866 раз.
Стать: Жінка

Re: ЛЮБОТИН, місто, Харківська обл, Україна

Повідомлення АннА » 01 березня 2018, 15:37

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Люботин — місто районного підпорядкування Харківського району, розташоване поблизу автомагістралі Харків—Київ, за 24 км на захід від Харкова. Великий залізничний вузол. Населення — 37,8 тис. чоловік. Люботинській міській Раді підпорядковані населені пункти Байрак, Караван, Смородське.

Археологічні дослідження підтверджують, що понад два з половиною тисячоліття тому, в часи раннього залізного віку, тут жили скіфи. Згодом цю місцевість заселили східні слов’яни, які досягли значного рівня розвитку ранньої землеробської культури.

Татаро-монгольська навала значно спустошила цей багатий край. Та з початку XVII століття він поступово заселявся.

Слобода Люботин була заснована переселенцями з Правобережної України близько середини XVII століття. В цей час досить інтенсивно заселялися й інші південно-західні землі, утворювалась т. зв. Слобідська Україна. Поблизу річки Люботинки, як підтверджують купчі і дарчі записи Курязького монастиря, було покладено початок цій слободі. Адже на її території вже 1650 року побудовано церкву. За адміністративним поділом Люботин того часу, що був сотенним центром, належав до Харківського полку.

За переписом 1724 року, слобода мала 233 двори. Тоді ж, під час перепису, люботинський староста заявляв, що «селяни, крім панщини на поміщицьких ланах, ,,працюють на нього, полковника, на дім його полковничий дрова возять і в місті Харкові в домі його, Шидловського, на караулі стоять»».

Після скасування полкового устрою Люботин 1765 року ввійшов до Слобідсько-Української губернії, а 1780-го до Харківського намісництва.

У 70—80-х роках XVIII століття козаки, що у великій кількості населяли слободу, стали державними селянами, вони виплачували подушний податок та виконували інші повинності. Землі, що навколо Люботина та сіл Гійовки і Буд, у XVIII столітті разом з селянами належали поміщикові Петрову. На початку XIX століття їх купив поміщик князь Святополк-Мирський.

З 1797 року Люботин став слободою Валківського повіту Слобідсько-Української, а з 1835 року — Харківської губерній.

Крім соціальних утисків, що їх зазнавала слобідська біднота від заможної верхівки, багато лиха завдавали неврожаї та пошесті. У 1823—1824 рр. сарана спустошила поля, загинули врожай і худоба. У 1848 році лютувала епідемія холери, а в 1849 — цинги. Смертність серед населення була високою.

На економічний розвиток слободи в значній мірі впливала її близькість до Харкова.

В 1837 році на хуторі Караван (за 3 км від Люботина) поміщик Духовський збудував винокурню, а згодом — два млини. Люботин став місцем щотижневих базарів і двох щорічних ярмарок.

У 1843 році в Люботині засновано першу школу — однокласне училище з чотирирічним строком навчання.

Історія Люботина пореформеного періоду тісно пов’язана з будівництвом залізниці. Влітку 1871 року за 4 км на південь від слободи споруджено залізничну станцію. З селища, що виникло навколо станції, поступово виросло місто Люботин.

Спочатку тут було тільки три колії, рух поїздів був незначним. Поїзд проходив один раз за сім діб. Але вже у 80—90 рр. XIX століття Люботин став великим залізничним вузлом на Харківсько-Миколаївській залізниці. Він щодоби приймав і відправляв поїзди в чотирьох напрямках: на Харків, Полтаву, Ворожбу і Мерефу.

Кількість залізничників і службовців разом з їхніми сім’ями становила тоді близько 5 тис. чоловік. Це було основне населення залізничного селища.

Жорстокий визиск робітників, напівголодне їхнє існування, жахливі побутові умови — життя в брудних бараках, землянках тощо, вже в 90-х рр. XIX ст. набрали найогидніших форм гноблення. Глибоке невдоволення, гнів і ненависть трудящих до визискувачів щодалі дужче зростали. Побоюючись протиурядових, революційних виступів робітників, місцева влада тримала на станції 10 жандармів, 7 стражників, 2 урядників і станового пристава. Боротьба люботинських залізничників набирала гострого політичного характеру, цьому значно сприяла діяльність Харківського комітету РСДРП. На станції поширювались більшовицькі листівки-відозви. Так, наприклад, 16 серпня 1903 року поліція знайшла листівку-відозву Харківського комітету РСДРП «до всіх робітників і робітниць м. Харкова», в якій повідомлялось про масовий страйковий рух робітників на півдні країни — в Баку, Тифлісі, Батумі, Одесі, Миколаєві, Києві. Робітники цих міст вимагали 8-годинного робочого дня, збільшення заробітної плати, політичної свободи.

«Робітник зрозумів,— писалось у відозві,— що ворог його — не той чи інший „прижимистий” капіталіст, а всі капіталісти разом, весь капіталістичний лад з його приватною власністю». Листівка закликала до братерської солідарності усіх робітників у боротьбі за свої політичні права й економічні інтереси.

Люботинські залізничники взяли найактивнішу участь у революційних подіях 1905—1907 рр. 11—15 (24—28) жовтня 1905 року на станції Люботин відбувся загальний страйк і масовий мітинг під лозунгом «Геть самодержавство!». Страйком керував Центральний організаційний комітет Харківсько-Миколаївської залізниці, очолюваний інженером-технологом, згодом відомим українським письменником (прозаїком, драматургом) Гнатом Мартиновичем Хоткевичем.

Активним учасником страйку був більшовик Олександр Петрович Радченко. З ініціативи більшовиків страйкарі захопили в депо декілька паровозів і вагонів, на яких відправили по лінії агітаторів для залучення інших залізничників до страйкового руху. З цією метою з Люботина було відправлено поїзд через ст. Долинська до Миколаєва.

Люботинські залізничники підтримали робітників залізниці, що відмовились пропустити царські війська до Севастополя для придушення повстання матросів, яке очолив лейтенант П. П. Шмідт.

Вони також активно відгукнулися на рішення Воронезької конференції представників 29 залізниць почати в грудні всеросійський загальний страйк, що мав перейти у збройне повстання. Люботинські залізничники підтримали це рішення. Для керівництва страйком на станції було обрано Тимчасове союзне управління залізницею, до його складу ввійшли робітники П. П. Бещев, Г. А. Латенко, М. Д. Наталін, О. Сердюк та ін. На багатолюдному мітингу за участю мешканців навколишніх сіл було обрано районний страйковий комітет, до складу якого ввійшов 21 представник від робітників і селян.

Повстання на станції Люботин мало тісний зв’язок з боротьбою харківського пролетаріату, якою керували більшовики Харкова на чолі з Артемом (Ф. А. Сергєєвим). На початку грудня частина Харківських дружинників виїхала на станцію Люботин, щоб підтримати повсталих. Класово свідомі селяни співчували робітникам, підтримували їхні виступи. 4 грудня в Люботині відбувся робітничий мітинг за участю селян. Вирішено не руйнувати поміщицькі маєтки, а бойкотувати їхніх власників, заарештувати місцеву адміністрацію.

Робітники станції Люботин озброювалися і готувалися до боротьби. Частину зброї було привезено з Харкова, деяку частину захоплено в маєтку князя Святополка-Мирського, ще частину відібрано в жандармів і стражників, а також виготовлено власними силами. Так, наприклад, робітники депо з одних лише водопровідних труб виготовили 400 пік.

10 грудня 1905 року робітники захопили станцію. Її комендантом вони призначили слюсаря Павла Глуховцева. Старій адміністрації- було запропоновано не втручатися в службові справи і залишатися вдома. В ніч на 13 грудня повстанці за допомогою дружинників Харкова обеззброїли та заарештували начальника станції, жандармів, пристава й урядника. Було взято під контроль усі перевезення через станцію. Маючи підтримку місцевих залізничників, повстанці захопили в свої руки сусідні станції Рижов і Нову Баварію. Для охорони порядку вони створили озброєну народну міліцію — близько 200 чоловік, а також бойову дружину і загін сестер-жалібниць. Командиром бойової дружини був ревізор служби Олександр Скородинський.

У вагонних майстернях за участю робітників інших станцій щодня проходили багатолюдні мітинги, на яких промовці закликали до повалення самодержавства і утворення революційного уряду з робітників і селян. На одному з мітингів було проголошено утворення «Тимчасового уряду» і «Люботинської республіки».

Ось одне з повідомлень начальника Харківського губернського жандармського управління полковника Риковського начальнику Кременчуцького жандармсько-поліцейського управління залізниць князю Путятіну: «Після закінчення сходки натовп, що налічував близько 3000 осіб, з червоними прапорами та співом революційних пісень пройшов вулицями станційного району… На сходці продавалися видання Соціал-демократичної партії з позначенням „Сумська група», опис листопадових сходок на ст. Люботин — „Люботинські сходки» та ін.».

Десять днів у місті влада перебувала в руках революційних залізничників. Цей час на Харківщині увійшов в історію революційної боротьби з царським самодержавством під назвою «Люботинської республіки». 15 грудня повсталі забарикадували станцію, розібрали залізничну колію, повалили паровози і вагони на вихідних стрілках від Харкова і Полтави. З паровозів знімали і ховали важливі частини, створювали оборонні укріплення. Внаслідок цих дій рота солдатів 201-го Лебединського полка, а також інша рота, що прибула з Харкова, виявились безсилими перед повсталими робітниками і змушені були відступити. І це не випадково. Люботинські події в першій половині грудня 1905 року на деякий час викликали серед урядової адміністрації розгубленість і навіть переляк.

Але 16 грудня з Харкова до Люботина прибув великий загін козаків і жандармерії. Протягом 17, 18 і 19 грудня робітники і селяни чинили героїчний опір царським військам. Та сили були нерівні. Гарматний вогонь карателів по станції, депо, робітничому селищу примусив повстанців припинити опір. 120 учасників повстання було вбито й поранено.

Та цим розправи не обмежились. Проведено масові репресії, арешти робітників. Тюрми Харківської і Полтавської губерній були переповнені. Так, 15 січня 1906 року начальник Валківської тюрми, де перебували в ув’язненні і деякі повстанці з Люботина, писав до начальника Харківського губернського жандармського управління, що «політичними арештованими зайнято всі одиночні камери». Він просив дозволити йому «нових політичних арештантів розміщувати в загальних камерах». Такий дозвіл він одержав. Серед заарештованих по Люботинській справі були: робітник Павло Глуховцев (революційний комендант станції), помічник машиніста Іван Слабоспицький (організатор робітничої міліції), рахівник Олександр Сердюк (начальник міліції), селянин Іван Дорошенко (член страйкового комітету), телеграфіст Микола Зеленський (агітатор серед новобранців), токар Тарас Кондя, ревізор служби Олександр Скородинський, монтер Емануїл Ольшевський, селянин Дмитро Хоменко та інші, що значились у жандармських документах як «найголовніші агітатори проти існуючої влади», які брали безпосередню участь у захопленні влади «скопищем».

Так жорстоко придушив царський уряд революційне повстання на Харківщині. Та воно безслідно не минуло. Революційні традиції 1905 року трудящі Люботина продовжили і розвинули в наступних боях з царизмом, поміщиками і буржуазією протягом 1910—1914 рр., у класових боях за перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Цю боротьбу очолювали комуністи.

Влітку 1917 року в Люботині створено партійну організацію, яка мала спочатку дев’ять комуністів, очолював її І. Ю. Кобзар. Згуртовуючи класово-свідомих залізничників, вона перетворила їх в один з бойових загонів революції.

Одночасно при паровозному депо створено революційний військовий штаб, а також озброєний загін робітників. У складі загону були О. П. Радченко, М. С. Кондаков, П. М. Барчан, М. Г. Солодченко та інші товариші.

За ініціативою комуністів після перемоги Великого Жовтня створено Люботинський військово-революційний комітет, який очолив боротьбу трудящих за встановлення Радянської влади. Головою ревкому працював член партії з 1917 року М. С. Кондаков, а його заступником у військових справах був більшовик з 1905 року, активний учасник збройного повстання в Люботині — О. П. Радченко. Пізніше він став на чолі Першого люботинського червоногвардійського пролетарського загону, що прославився в боротьбі проти контрреволюційних буржуазно-націоналістичних банд. Створювались радянські установи, лікарні, трудові школи. У січні 1918 року, наприклад, почав діяти відділ Народної освіти, який працював під керівництвом місцевої партійної організації.

В період окупації Люботина кайзерівськими військами місцеві більшовики, що їх очолював один з помічників командира червоногвардійського загону М. Т. Кутовий, були в підпіллі, вели активну роботу серед робітників Люботина і селян навколишніх сіл, закликали і піднімали їх на боротьбу проти німецьких окупантів. Зі складу бійців загону 0. ГІ. Радченка було створено партизанський загін на чолі з А. Г. Єфременком. Партизани завдавали відчутних ударів по окупантах і гетьманцях, допомагали частинам Червоної Армії у визволенні Люботина.

В січні 1919 року в Люботині створено волосну Раду робітничих і селянських депутатів. Її головою було обрано комуніста А. І. Фісака. Керована комуністичним осередком волосна Рада відновила діяльність радянських установ, налагоджувала роботу підприємств, шкіл і лікарень. На заклик комуністів і Ради люботинські робітники добровільно вступали до лав Червоної Армії.

10 січня 1919 року полк Червоного козацтва святкував у Люботині свою першу річницю з часу створення. На військовому параді було вручено полку почесний революційний прапор Українського Робітничо-селянського уряду з написом: «Славним Червоним козакам — від Українського Тимчасового Робітничо-селянського уряду». Бої продовжувались.

У червні 1919 року Люботин захопили денікінці. Вони схопили і потім по-звірячому замучили діячів Радянської влади А. І. Фісака, Ф. П. Костіна та інших. Та денікінський терор не зломив волі народу до перемоги. У грудні 1919 року Люботин, як і всю Харківщину, визволено від білогвардійців.

Люботинські залізничники гаряче відгукнулися на заклик В. І. Леніна повести рішучу боротьбу з розрухою і безладдям на залізничному транспорті. За прикладом залізничників Москви та інших міст країни люботинські робітники організовували комуністичні суботники. Вони відбудували Люботинський вузол, один з найбільших на Південній залізниці.

Щодалі більше зростав вплив комуністів. На той час, у 1920 році, партійна організація у Люботині вже мала 24 члени і 6 кандидатів партії.

З відновленням Радянської влади великі зміни сталися на селі. Всі поміщицькі, церковні та інші землі перейшли в користування трудового селянства. В колишньому поміщицькому палаці Святополка-Мирського розмістився дитячий будинок. Плодово-декоративний сад, що прилягав до маєтку, було передано створеному в 1921 році радгоспу «Соломахівка». Радянська влада виділила частину землі одній з перших сільськогосподарських артілей — «Криниця», організованій селянською біднотою в 1921 році. Артіль об’єднувала 12 родин, мала 6 коней, 8 биків, 4 плуги. Через рік вона вже мала віялку, жниварку-самоскидку, сівалку рядкову, коток, 2 культиватори, 5 борін, а також млин.

Протягом 1918—1922 рр. Люботин—волосний, а з 1923 до 1930 р—районний центр.

У Люботині, в селах і районах області, як і в усій країні, в 1929—1930 рр. розгорнувся масовий колгоспний рух. Поряд з колгоспом «Криниця» виникли сільгоспартілі «Червона долина», «Шлях комунізму», «Врожай» та інші. Нове колгоспне життя допомагали будувати селянам і люботинські залізничники. Вони ремонтували для колгоспів сільськогосподарські машини, проводили агітаційну і культурно-освітню роботу, допомагали у сівбі та в збиранні врожаю.

Змінилося обличчя і Південної залізниці, зокрема станції і міста Люботин, за роки перших п’ятирічок. Залізничний вузол одержав потужні паровози і великовантажні вагони, запроваджено автозчіплювання, автоблокіровку, створено нову ремонтну базу в паровозному депо. Серед залізничників розгорнулось соціалістичне змагання за підвищення норм виробітку і продуктивності праці.

За переписом 1939 року, в Люботині було вже 26 399 жителів. Третина їх працювала на підприємствах промисловості і залізничного транспорту. В той час дуже багато робилось для підвищення добробуту трудящих. Зростав житловий фонд, побудовано нові гуртожитки для поїзних бригад. Поліпшилось медичне обслуговування трудящих. У місті працювали 4 середні школи, 3 клуби, дитячі ясла.

Та ось почалася Велика Вітчизняна війна. На смертний бій з ворогом піднявся весь радянський народ. Свій вклад у розгром німецько-фашистських загарбників внесли і трудящі Люботина. На численних мітингах і зборах робітники, службовці, колгоспники, представники радянської інтелігенції висловлювали готовність захищати Вітчизну до останнього подиху. Багато люботинців уже в перші дні війни добровільно пішли на фронт. Робітники залізничного вузла дбали про безперебійне постачання фронту. В серпні 1941 року, коли йшли жорстокі бої за Дніпро, Люботинський вузол відіграв велику роль в евакуації підприємств і населення у східні райони країни.

Залізничників не зупиняли ні бомбардування ворожої авіації, ні, згодом, жорстокий обстріл ворожої артилерії. Люботинці вивозили паровози і вагони, цінне устаткування, велику кількість сільськогосподарських машин, запаси продовольства. Сотні робітників із своїми сім’ями евакуювались у глибокий тил, щоб там своєю напруженою працею кувати перемогу над ворогом.

20 жовтня 1941 року фашисти ввірвались у Люботин. Окупанти проводили політику жорстокого терору, насилля і грабувань. Вони заарештовували радянських активістів, учасників революційної боротьби, фізично їх знищували. Фашисти намагались підірвати віру радянських людей у перемогу, та не вийшло по-їх-ньому!

В листопаді 1941 року в Люботині почала діяти підпільна комсомольсько-молодіжна група «Іскра», на чолі якої стояв комуніст І. С. Цимбалюк. В її складі були вихованці ленінського комсомолу В. 3. Литкевич, П. К. Манько, С. Проненко, М. Вінник, Д. С. Ридванський та інші. Підпільники поширювали серед населення листівки, в яких викривали фашистську брехню, розповідали про героїчну боротьбу Радянської Армії, закликали чинити опір фашистам. Радянські патріоти перешкоджали вивезенню радянських людей у фашистське рабство, виводили з ладу паровози, поїзди.

19 лютого 1943 року Люботин вперше був визволений радянськими військами, але 8 березня він знову був захоплений ворогом. Весною 1943 року партизанська група іскрівців на перегоні Люботин — Раднаркомівська пустила під укіс фашистський залізничний состав.

Влітку 1943 року в районі Люботина фашистам вдалося підбити радянський літак, пілотований молодшим лейтенантом Миколою Кирєєвим. Льотчик-винищувач на парашуті приземлився в саду по вулиці Кооперативній. Комсомолка Віра Сахно, ризикуючи життям, подала льотчикові першу допомогу і сховала його. їй допомагали патріотки О. А. Забашта і В. М. Солодченко. Фашисти вимагали від населення видачі офіцера, загрожували спалити всю вулицю, взяли заложників з мешканців, що проживали на Кооперативній. Серед тих, кого допитували фашисти, була і Віра Сахно, але молода патріотка не злякалась погроз фашистів і не видала льотчика. Через деякий час він повернувся до своєї частини. Наказом по військах 2-го Українського фронту Віру Сахно було нагороджено орденом Червоної Зірки. Тепер вона працює сестрою-господаркою в люботинському будинку відпочинку «Харчовик).

29 серпня 1943 року місто остаточно було визволено від ворога.

Люботинці брали участь на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни. 2041 жителя міста за відвагу і мужність, виявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу. Жителю Люботина льотчикові Миколі Федоровичу Денчикові присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Радянський уряд високо оцінив подвиг залізничників люботинського вузла, зокрема машиністів: А. С. Іващенка, П. В. Куценка, Д. К. Дяконова, П. С. Тоцького, головних кондукторів О. П. Невпрягина, Ф. С. Юрченка. Вони, незважаючи на безперервні ворожі бомбардування, забезпечували рух ешелонів радянських військ від Волги до самого Берліна. Патріотів-залізничників нагороджено урядовими нагородами, багатьом з них присвоєно звання Почесного залізничника.

Багато горя принесли радянським людям окупанти. Лише з одного Люботина 980 юнаків і дівчат вивезли гітлерівці на каторгу до Німеччини. А яких матеріальних збитків завдали вони місту! Майже цілком було зруйновано виробничі об’єкти залізничного вузла, підприємства міста, а також школи, багато житлових будинків.

Та одразу після визволення залізничники, як і всі трудящі, гаряче взялися за відбудову міста. Водночас збирали кошти на нові бойові літаки і танки. Протягом одного місяця мешканці Люботина і сусіднього села Манченки зібрали 100 тис. карбованців. Придбаного на ці кошти бойового літака було передано землякові — льотчику Герою Радянського Союзу М. Ф. Денчику.

Організаторами відбудови залізничного вузла були комуністи. Партійні організації паровозного депо, дистанції путі-10, станції Люботин добре організували відбудову залізниці і забезпечили рух поїздів. Колектив працівників дистанції путі-10 за визначні успіхи в роботі одержав перехідний Червоний Прапор Харківського обкому КП України та облвиконкому. Начальника цієї дистанції І. Г. Каплуна нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, а 48 залізничників — різними відзнаками.

Активну участь у відбудові паровозного депо станції Люботин у 1944 році взяла комсомольська організація, зокрема товариші: Макогон, Дугій, Соломахіна, Вакуленко та інші. В депо було створено комсомольсько-молодіжну групу токарів, її очолював комсомолець Голубицький. Він виконував норми на 300 і більше процентів, слюсар Петренко — по дві і більше норми за зміну. Створені в Люботині фронтові комсомольські бригади стрілочних постів, на чолі яких стояли комсомолки Морданьова і Тищенко, тримали у відмінному стані своє господарство.

Виступаючи з промовою на 3-й Харківській районній комсомольській конференції, тов. Голубицький говорив, що група комсомольців перебудувала свою роботу під гаслом — «працювати так по-бойовому, як Червона Армія воює на фронті». Підтримавши цей заклик, комсомольці по-більшовицькому боролись за щоденне перевиконання змінних норм виробітку. Достроково було закінчено середній ремонт паровоза. Комсомольці, безпартійні юнаки й дівчата працювали агітаторами, виступали з концертами, організовували художню самодіяльність.

У звіті районної комсомольської організації за період жовтень 1946 — січень 1948 року, в якому було підведено підсумки соціалістичного змагання комсомольців станції Люботин, відзначено, що на вузлі працювало 118 ударників, 76 лунінців, 47 відмінників виробництва. На честь XXX роковин Жовтня 27 комсомольців люботинського вузла нагороджено грамотами ЦК ЛКСМУ. Серед них: секретаря комсомольської організації паровозного депо А. Зубарева, тт. Мірошниченка, Петухова, Федотова та інших.

Відновили свою роботу також ткацька фабрика, цегельний і спиртовий заводи та інші підприємства міста.

Налагоджувалась робота поліклінік, лікарень, культурно-освітніх установ. Учні шести шкіл міста знову сіли за парти. Почали працювати клуби, бібліотеки.

Отже, вже в перші післявоєнні роки місто та залізничний вузол були повністю відбудовані. У 50-і рр. значно розширилося колійне господарство, збудовано пасажирський вокзал, а також електричну систему централізації управління стрілками. На маневрових локомотивах установлено двобічний радіозв’язок диспетчера з машиністом. У 1961 році електрифіковано дільницю Харків — Люботин, згодом рух електропоїздів відкрито по лінії Люботин — Харків — Балашовський.

Зовсім іншою стала праця залізничників. Ще недавно головними знаряддями праці робітників колії були лопата, лом, молоток, ручний домкрат. Та їх замінили численні механізми, автодрезина з кранами для розвантажування та навантажування рейок і стрілочних переводів, дефектоскоп для виявлення дефектів рейок по лінії, пневматичне обдування стрілок від снігу та інше.

Нова техніка гарантує безпеку руху на залізниці, підвищує продуктивність праці, пропускну здатність вузла, швидкість руху поїздів і зменшує собівартість перевозок. У зв’язку з переходом на маршрутнолінійну централізацію пропускна здатність станції збільшилась в два з половиною раза. Поліпшилось також і обслуговування пасажирів. З’явились могутні локомотиви-тепловози. У механічних цехах паровозного і вагоноремонтного депо встановлено автомати і напівавтомати.

Колективи трудящих паровозного і вагоноремонтного депо, ткацької фабрики та інших підприємств Люботина гаряче відгукнулись на заклик комуністів і комсомольців депо Москва-Сортувальна розгорнути соціалістичне змагання.

На підприємствах Люботина створювались бригади комуністичної праці. Серед них поїзні бригади паровозного депо на чолі з комуністами: старшим машиністом А. І. Зубарєвим, Л. М. Шуригою, В. Д. Герусом, П. П. Бондаренком та іншими. Високе звання колективів комуністичної праці здобули і ремонтні бригади І. М. Барчана та Ф. А. Куца, а також колектив автоматного цеху на чолі з майстром О. Л. Ком’яковим. У вагоноремонтному депо звання цеху комуністичної праці присвоєно вагоноскладальному цехові на чолі з майстром Є. Г. Павловим, на 10-й дистанції колії — бригаді, очолюваній В. К. Охотниковим. В паровозному депо звання бригад і цехів комуністичної праці завоювали 54 колективи робітників. У місті нема жодного підприємства, де б не змагались за звання колективу комуністичної праці.

Партійна організація Люботинського паровозного депо (секретар парткому А. С. Попков) з 1958 року веде літопис трудової слави своїх робітників. У депо зберігається чотири червоних прапори переможців у соціалістичному змаганні, що їх передано на вічне зберігання бригадам комуністичної праці. Один з цих прапорів вручено А. І. Зубарєву, керівникові комсомольсько-молодіжної колони ім. Корчагіна.

У Книзі пошани є портрети перших люботинських машиністів, що палко відгукнулися на славний почин трудового героїзму Валентини Гаганової, зокрема Л. Гончаренка, Л. М. Шуриги, М. В. Ярмоли, Д. Гладухи, а також портрети робітників депо — ветеранів виробництва П. Д. Даниленка, П. Й. Кондакова, О. Т. Нежурбина та інших, які вчили молодь працювати по-комуністичному. На Дошку пошани занесено імена кращих раціоналізаторів виробництва тт. Овчаренка, Калиненка, Бутенка та інших.

На підприємствах залізничного вузла і міста виникла потреба підвищити кваліфікацію кадрів масових професій без відриву від виробництва. У паровозному депо, дистанції колії, кондукторському резерві, на текстильній фабриці створено школи передового досвіду, мета яких вище підняти культурно-технічний рівень робітників. Велике місце в навчальних планах цих шкіл займають не тільки питання конкретної економіки, але й організації робочого часу передовика виробництва.

З кожним роком зростає загальноосвітній рівень робітників підприємств. У паровозному депо працює багато спеціалістів з середньою і вищою освітою, колишніх робітників цього ж депо. Без відриву від виробництва інститут закінчило 15 осіб, технікуми — 8. Серед них закінчили інститут інженерів залізничного транспорту колишні машиністи паровозів: Б. Е. Петте — тепер працює заступником начальника депо, А. М. Лінник — старший інженер технічного відділу.

Без відриву від виробництва протягом 1961—1964 рр. підвищили кваліфікацію 229 поїзних кочегарів, що стали помічниками машиністів, 93 помічники машиністів стали машиністами, 132 фахівці підвищили класність машиніста з III на II клас. В школах передового досвіду дуже вдало поєднується особиста зацікавленість робітників у підвищенні кваліфікації та ідейно-політичного рівня з загальними завданнями дальшого розвитку виробництва.

На інших підприємствах міста також успішно впроваджуються нові методи організації праці.

Ще в роки перших п’ятирічок у «Пюботині виникла ткацька артіль, що входила тоді в систему промкооперації. У 1960 році артіль реорганізовано в державну ткацьку фабрику, яка виробляла тканину для спецвзуття робітників, що працювали на шахтах. Спочатку устаткування фабрики складалося з дерев’яних ткацьких та інших малопродуктивних верстатів. У 60-х рр. вона стала справжнім промисловим підприємством, змінився також й асортимент виробів фабрики. Красиві різнобарвні ковдри фабрики відомі далеко за межами Харківщини. Нові високопродуктивні механічні верстати типу АТ-175 дали можливість підвищити продуктивність праці у чотири рази.

Замінили важку ручну працю машини і на цегельному заводі, який перетворився у велике технічно оснащене підприємство будівельної індустрії. Став до ладу у ті ж роки і ряд підприємств харчової промисловості, зокрема комбінат для переробки фруктів, маслозавод, олійниця та інші.

Великі зміни в 60-х рр. сталися і в сільському господарстві. Розташовані навколо «Пюботина радгоспи «Комунар», «Люботинський», «Березовський» виросли у механізовані сільськогосподарські підприємства, які спеціалізуються на виробництві фруктів, городини та продуктів тваринництва. З року в рік зростає рентабельність цих господарств. Директора радгоспу «Люботинський» І. В. Загребельного двічі нагороджено орденом Леніна.

В Люботині розгорнулося велике житлове будівництво (комунальне та індивідуальне), держава подає йому всіляку допомогу. У 1961—1963 рр. за рахунок особистих заощаджень трудящих і державних кредитів житлова площа в місті зросла на 26 тис. квадратних метрів.

Велика увага приділяється впорядкуванню міста. Водопостачання населення збільшилось, порівнюючи з довоєнним часом, у 2,5 раза. Люботин повністю електрифікований, радіофікований, у побут населення ввійшло телебачення. Кількість телевізорів, що їх мають трудящі, досягла 3,5 тисячі.

Місто наче сховалось серед пишних парків та фруктових садів. Навколо нього в балках збудовано 22 ставки, які оточені лісами й гаями. Ця напрочуд мальовнича місцевість є одним з найулюбленіших місць відпочинку трудящих.

Діє автобусне сполучення з Харковом, а також з найближчими районними центрами.

З року в рік зростають державні асигнування на медичне обслуговування трудящих. Місто має дві лікарні, дві поліклініки, п’ять медпунктів, їх забезпечено найновішим обладнанням. Населення обслуговують 92 лікарі та 195 чол. середнього медперсоналу. Для порівняння цікаво згадати, що до Жовтневої революції у Люботині була лише одна повітова медична дільниця, яка обслуговувала 38 сіл. На дільниці працювали один лікар і три фельдшери.

Радянська влада завжди виявляла постійне піклування про народну освіту. На базі колишніх однокласного церковноприходського і двокласного училищ після революції відкрито семирічні школи. Було створено курси для підготовки вихователів дитячих закладів, відкрито народні бібліотеки. В школах навчалось понад 2 тис. учнів, працювало 60 вчителів. Значно розширено навчально-матеріальну базу. В 1952 році стало до ладу шкільне приміщення на 560 учнів,, у 1963 — закінчено будівництво школи на 960 місць. В усіх школах створено учбові кабінети й майстерні.

У с. Гійовці, що поблизу міста, створено першу в районі школу-інтернат, у 1960 році в Люботині споруджено красиве приміщення для другої школи-інтернату на 600 учнів. У місті та його околицях працюють 4 середні школи, 5 восьмирічних і 2 школи-інтернати. Вони мають 6000 учнів, їх навчає понад 300 вчителів. 620 молодих робітників здобувають середню освіту без відриву від виробництва, навчаючись у школі робітничої молоді та на консультаційному пункті заочної середньої школи. Крім того, 480 юнаків одержують виробничу професію в залізничному технічному училищі і 120 залізничників проходять професійно-технічне навчання в техшколі.

Працюють бібліотеки для дорослих і дітей, дві клубні, три — при червоних кутках підприємств, десять — шкільних. Загальний фонд усіх бібліотек міста перевищує 126 тис. книг.

У 1866 році в Люботині жив український письменник Василь Мова (В. Лиманський, 1842—1891), тут він написав поему «Ткачиха», перекладав «Слово о полку Ігоревім».

У Люботині народився і навчався відомий український радянський скульптор Ф. П. Балавенський (1865—1943). Він — автор перших пам’ятників-бюстів В. І. Леніну і Т. Г. Шевченкові в Києві (1918), бронзового погруддя М. Л. Кропивницького на його могилі в Харкові, алегоричних декоративних статуй «Медицина», «Життя», «Милосердя» та інших творів.

Уродженцем міста є відомий партійний і державний діяч Української РСР О. К. Сербиченко (1890—1938), член більшовицької партії з 1907 року, згодом — заступник Голови РНК УРСР, член ЦК КП(б)У і кандидат у члени політбюро ЦК КП(б)У, член ВУЦВКу.

…Нові славні завдання стоять перед трудящими Люботина. Ще багато треба зробити, щоб перетворити місто прекрасних революційних традицій, місто бойової слави — на місто комуністичної праці і комуністичної культури.

О. К. ЖИВОЛУП, Т. П. ТИМОШЕНКО
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера Л

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: АннА, Bogdan Mishchenko, Google [Bot], Google Adsense [Bot]