УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу за прізвищем, за місцем проживання, пошук в архівах, та багато іншого. Приєднуйтесь

Меджибіж, смт, Летичівський р-н, Хмельницька обл, Україна

У цьому смт/Цим смт/Це смт

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5547
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2707 раз.
Подякували: 1057 раз.
Стать: Жінка

Меджибіж, смт, Летичівський р-н, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА » 15 березня 2018, 18:41

МЕДЖИБІЖ – с-ще міськ. типу Летичівського р-ну Хмельницької області. Розташоване при впадінні р. Бужок у Пд. Буг, за 20 км від залізничної ст. Деражня. Назва походить від розташування поселення "межи Бугами". Нас. 1,7 тис. осіб (2004).

Уперше згадується 1146 в Іпатіївському літописі: вел. кн. київ. Ізяслав Мстиславич передав у власність Святославу Всеволодичу 5 міст, серед яких і "Межибожье" (Междубужжя). У давньорус. літописах є згадки міста під 1147, 1148, 1227, 1234, 1255. З кінця 12 ст. М. належав до Галицько-Волинського князівства, мав торг. зв'язки з багатьма поселеннями Волині та Київщини. У 13 ст. М. належав до Болоховської землі. У результаті боротьби кн. Данила Галицького з татарами в серед. 13 ст. М., у числі ін. укріплень, підлягав знищенню й перейшов під безпосередню владу татар. Відтак, впродовж століття згадки про поселення не фіксуються в істор. документах. 1362, після вигнання татар з Поділля, М. належав до Луцької землі, згодом – до Великого князівства Литовського. 1395 переданий у володіння краківському воєводі Спиткові з Мельштина. 1434 М. перейшов до Корони Польської (місто належало до Летичівського повіту Подільського воєводства). 1540–1731 М. володіла родина польс. магнатів Синявських. 1593 місту надане магдебурзьке право.

У 14–16 ст. в М. на місці давнього укріплення споруджено замок (перші відомості про замок датовані 1516). У роки козацько-польс. війн фортеця не раз переходила з рук у руки. 20 липня 1648 під М. козацько-сел. загони М.Кривоноса завдали поразки польс. війську. У червні 1649 поблизу М. відбувся бій між польс. військом та козацькими полками Д.Нечая. 1650 М. зайняли війська Б.Хмельницького. 1672–99 М. входив до складу Кам'янецького ейялету, проте певний час (1673–76) поляки продовжували утримувати місто. 1678 М. став центром санджаку. 1684 польс. війська в черговий раз захопили М. 1686 турец. залога остаточно залишила місто. За умовами Карловицького миру 1699 (див. Карловицький конгрес 1698–1699) М. ввійшов до складу Речі Посполитої. Упродовж 1731–1831 містом володіли князі Чарторийські (див. Чорторийські). Після конфіскації маєтків князів Чарторийських за участь у польському повстанні 1830–1831 в М. розташувалися підрозділи рос. війська.

У 17–18 ст. М. мав торг. зв'язки зі Львовом, Києвом, Польщею. У місті було кілька церков з братствами при них.

1740–60 у М. жив мандрівний реліг. філософ Ісраель бен Еліезер (Баал Шем-Тов, Бешт). Його могила в М. – місце паломництва хасидів (див. Хасидизм) з усього світу.

Після 2-го поділу Польщі 1793 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) місто відійшло до Російської імперії (входило до складу Летичівського повіту Брацлавського намісництва (1793–95), Подільської губернії (1795–1923). 1836 року замок передано військ. відомству. У жовтні 1846 під час археол. експедиції у М. перебував Т.Шевченко. За рад. часів у замку розміщувалися пожежна частина, склади споживчого товариства, маслозавод.

С-ще міськ. типу від 1924. Райцентр у складі Проскурівської округи (1924–32), Вінницької області (1932–37), Кам'янець-Подільської області (з 1954 – Хмельн. обл.; 1937 – 23 вересня 1959).

Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 М. був окупований гітлерівськими військами від 8 липня 1941 по 24 березня 1944.

Пам'ятки історії та к-ри: замковий комплекс з мурами, вежами (збудовані в 14–16 ст., перебудовані в 16 ст.), палацом (16 ст.) та церквою (1586); руїни Свято-Троїцького костьолу (1632); дві каплиці-колони та каплиця-ротонда (17 ст.).

Зображення Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5547
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2707 раз.
Подякували: 1057 раз.
Стать: Жінка

Re: Меджибіж, смт, Летичівський р-н, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА » 16 березня 2018, 18:44

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Меджибіж— селище міського типу, центр однойменної селищної Ради. Розташований на кам’янистому підвищенні, де річка Бужок впадає у Південний Буг, від чого й дістав він цю назву. Населення — 2762 чоловіка. За два кілометри на південь від селища проходить автодорога Вінниця — Хмельницький. До районного центру — 28 км, до найближчої залізничної станції Деражня — 20 км. Має автобусне сполучення з м. Хмельницьким та багатьма селами району. Селищній Раді підпорядковане село Ставниця.

Вперше Меджибіж згадується в Іпатіївському літопису 1146 року, коли київський князь Ізяслав передав Святославу Всеволодовичу у володіння п’ять міст, у т. ч. «и Межибожье». У 1151 році Ізяслав віддав місто іншому удільному князю — Ростиславу Юрійовичу. Залишки городища XI—XIII ст., які частково збереглися й до наших днів, свідчать, що Меджибіж на той час був значним населеним пунктом і одним з добре укріплених прикордонних міст Київської Русі на Заході.

З кінця XII ст. Меджибіж належав до Галицько-Волинського князівства. Князь Данило Романович, зважаючи на те, що Меджибіж знаходився на кордоні князівства і служив опорним пунктом оборони його земель від нападу ворогів, виявляв особливе піклування про його зміцнення. Населення міста підтримувало в належному стані укріплення й постійно дбало про будівництво нових.

У 1241 році Золотій Орді вдалося захопити частину земель Поділля й заволодіти Меджибожем. Місто з навколишньою територією було приєднано до Болохівської землі. Данило Галицький змушений був визнати залежність від Золотої Орди, але він не відмовився від наміру боротися проти монголо-татар. У 1255 році його військо виступило проти татарського баскака Куремси і визволило раніше втрачені землі. Однак після нового нападу татар на чолі з баскаком Бурундаєм у 1259 році вони знову захопили Надбужжя.

Починаючи з 40-х років XIV ст. галицько-волинські землі, незважаючи на відчайдушний опір місцевого населення, захоплювали литовські, польські та угорські феодали. Щоб захистити край від татарських нападів, Коріатовичі, яким дісталося Поділля, маючи підтримку місцевих феодалів, відновлюють укріплення в подільських містах, у т. ч. й у Меджибожі. У 1434 році, після загарбання Західного Поділля шляхетською Польщею, Меджибіж увійшов до складу Летичівського повіту.

В XIV—XVI ст. посилюються руїнницькі напади кримських татар. 1506 року вони спустошили околиці Меджибожа і ледве не заволоділи самим містом. Знаходячись у прикордонній місцевості, майже на самому Чорному шляху, яким татари йшли на Поділля, населення міста жило в постійній тривозі, бо дуже часто зазнавало їхніх нападів. Магнати Синявські, яким належав Меджибіж, почали перебудову існуючого дерев’яного замку на кам’яний. Місто укріпили мурами, викопали глибокі рови, насипали земляні вали з частоколом на них. Замок зберігся й до наших днів. Це одна з важливих пам’яток військово-інженерного мистецтва XIV—XVI ст. Під час будівництва замку не тільки вдало використано природні умови для посилення його оборонних можливостей, а й гарно вписано цю споруду в навколишній ландшафт. Розташований на високому пагорбі, він і досі величаво виділяється над широким дзеркалом ставу. Замок має кілька веж з бійницями. З високих його стін на десятки кілометрів навкруги було видно усі шляхи, що вели до Меджибожа. Буг і Бужок, омиваючи місто з трьох сторін, служили надійним природним захистом фортеці, робили її мало вразливою під час ворожих нападів. Найсильніше укріпили західний бік, бо саме там був в’їзд до неї. Тут стояло три вежі. Перед західною стороною проходив глибокий рів з перекинутим через нього підйомним мостом. Замок справляв надзвичайно ефектне враження, бо його вежі неоднакові в плані й об’ємах. Зокрема, вежа біля воріт — п’ятигранна, північна — восьмигранна, а східна — складної форми: до неї примикають невеликі вежі різної форми.

Магнати Синявські, зміцнивши свою владу, ще більше посилили феодально-кріпосницький гніт у маєтках, що належали їм. Селяни Меджибожа мали відбувати три дні панщини на тиждень, гужову повинність, а жінки — прясти і давати пряжу на панський двір. Чимало утисків зазнавали ремісники. їх позбавляли різних привілеїв, а тому більшість із них перейшла до категорії панщинних селян. Це відбивалося на прибутках Синявських. Щоб заохотити ремісників та селян оселятися в місті, вони добилися для нього у 1593 році магдебурзького права, міщанам надали права влаштування ярмарків, торгівлі, організації цехів і братств. За це міщани були зобов’язані «твердити город, копати перекоп, гатити греблю, утримувати в порядку оборонні укріплення та гарнізон». У Меджибожі виник магістрат, стали організовуватися цехи.

Важливим осередком освітньої роботи було братство, яке виступало також проти політики національних і релігійних утисків, що їх зазнавало українське населення від католицької церкви та властей. 1621 року братство відкрило школу. Про значення Меджибожа як одного з культурних центрів свідчить і те, що при братській Успенській церкві (розписаній цікавими фресками) складено відомий Межибізький літопис.

Населення міста поділялося на кілька національних, духовних і світських юрисдикцій, що полегшувало магнатам підпорядковувати міське самоуправління їхнім інтересам. З другої половини XVII ст. феодали взагалі перестали зважати на магістрат.

Перед початком визвольної боротьби українського народу Меджибіж був значним ремісничим центром Поділля. Тут працювали гончарний, шевський, кушнірський та інші цехи. Місто стало осередком керамічних виробів північно-західного Поділля. Гончарний посуд, що виготовлявся тут, розмальовувався коричневою фарбою, геометричним орнаментом. Майстри-кріпаки в поміщицьких мануфактурах виробляли високої мистецької вартості ворсові килими на зразок перських. Жителі міста займалися торгівлею, особливо жваво велася вона з Києвом і Львовом. У Меджибожі відбувалися щотижневі торги і кілька ярмарків на рік, налічувалося понад 20 «димів шинкових», де продавали горілку й пиво, виготовлене місцевими пивоварами. Ремісники і торговці становили понад 17 проц. населення. Селяни, що проживали на околицях, продавали пряжу, зерно, худобу.

Зростала кількість населення. Крім українців, тут жили вірмени, греки, євреї. Польський уряд сприяв переселенню до міста й іноземців. У другій половині XVII ст. Меджибіж був одним з великих міських центрів Поділля, де проживало 12 тис. населення. У Меджибожі народився і провів своє дитинство український літописець XVII ст. М. Г. Гунашевський, який здобув освіту в Меджибізькій братській школі. Він склав рукописну книгу, відому під назвою «Львівський літопис». У ній вміщено історичні, релігійно-полемічні, побутові та особисті документи.

Незважаючи на привілеї, надані магдебурзьким правом ремісникам і селянам, феодально-кріпосницькі утиски посилювались. Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. жителі міста та його околиць брали активну участь у боротьбі проти польських феодалів. 20 липня 1648 року повстанські загони під керівництвом полковника Максима Кривоноса завдали поразки шляхетським військам і при підтримці населення оволоділи Меджибожем. У червні 1649 року тут відбувся запеклий бій між польським військом і козацькими полками Данила Нечая. Замок перейшов до рук козаків. 1651 року понад 12 тис. повстанців, що зібралися в Брацлаві, спалили фортецю, а потім взяли штурмом Меджибіж.

У 1664 році на Подніпров’ї знову почалося велике повстання, яке згодом охопило всю Правобережну Україну. Населення Меджибожа, дізнавшись про універсал гетьмана Івана Брюховецького, в якому повідомлялося, що він разом з козаками і царським військом йде визволяти Правобережжя, присягнуло на вірність Росії і прогнало з міста шляхту.

Багато лиха зазнавали жителі містечка від частих нападів ворогів. У грудні 1666 року на Поділля вторгнулися татари. Вони пограбували територію навколо Меджибожа й захопили багатьох жителів у полон. В липні — серпні 1667 року їх сторожові загони знову зосередилися під містом, але взяти його не змогли. У 1672 році султанська Туреччина захопила Меджибіж і після того володіла ним протягом 27 років. Вважаючи, що захоплені міста Поділля навічно перейшли до них, турки збудували в замку мечеть, відбудували східну частину фортеці та оформили її в східному стилі.

Після того, як Поділля знову увійшло до складу Польщі, у свої маєтки повернулися польські феодали. Жорстока експлуатація та економічні утиски доповнювалися ще й релігійним переслідуванням. Монахи силоміць насаджували католицизм. Внаслідок жорстокої феодальної експлуатації населення розорялося, кидало місто і йшло на село або тікало на Лівобережжя. У грамоті гетьмана Адама Синявського від 1701 року, який тоді володів Меджибожем, говорилося, що місто сильно пошарпане й зруйноване, а тому він дає привілеї міщанам з тим, щоб зміцнити його господарство.

Віковічне прагнення народних мас визволитися з-під гніту польської шляхти з особливою силою виявилося під час народного повстання 1702—1704 рр. Керовані Семеном Палієм і Самійлом Самусем, повстанці серед інших міст визволили Меджибіж. У січні 1703 року в районі Меджибожа зібралося близько 3 тис. повстанців, очолених Федором Шпаком. Вони громили й палили панські маєтки, знищували шляхту. Польські війська на чолі з гетьманом А. Синявським жорстоко придушили народне повстання. Польським панам допомагав і гетьман Мазепа, який тривалий час вів таємні переговори з ворогами Російської держави. Проти повстанців польський уряд застосовував жорстоку кару. У підземеллі Меджибізького костьолу, що належав Базиліянському ордену, було влаштовано спеціальну катівню.

Поступово містечко зростало, розвивалася торгівля, якою систематично займалася частина жителів Меджибожа. Торговці з міщан В. Лисянський і Я. Шукаловський у 1718 році побували на Лівобережній Україні, де продавали сіль. Звідти вони повернулися з 26 возами, 20 з яких були навантажені різними товарами: кожухами, плахтами, свитами, шапками, вовною тощо.

У 1730 році Меджибіж від магнатів Синявських переходить до Чарторийських, а згодом стає головним містом їх маєтків. Під час селянсько-гайдамацького повстання 1734 року, яке очолював сотник надвірних козаків Верлан, повстанці здобули ряд перемог над шляхетськими загонами під Меджибожем, Жванцем та іншими містами Поділля. Активну участь у гайдамацькому русі брало й населення містечка. Воно нападало і громило маєтки ненависної їм польської шляхти.

Селяни Меджибожа терпіли непосильний гніт. В кінці XVIII ст. вони скаржилися, що «з року в рік все більше зазнають величезних утисків від своїх панів: панщину по 4—5 днів, а інколи весь тиждень виконують … особливо влітку».

За участь Чарторийського у польському повстанні 1830—1831 рр. Меджибіж разом з іншими населеними пунктами царський уряд конфіскував і передав військовому відомству для влаштування тут військового поселення. У навколишніх селах — Требухівцях і Ставниці побудували казарми, конюшні та інші споруди, які частково збереглися до наших днів. Поселенцям встановили суворий режим, який до дрібниць регламентував їхнє життя. Постійна муштра, будування шляхів, мостів, казарм тощо не давали їм можливості займатися своїм господарством. За найменшу провину їх жорстоко карали. Поселенці убожіли, розорялися.

Напередодні реформи 1861 року в Меджибожі було 10 проц. селянських дворів, що мали лише садиби, і 7 проц. селян-бобилів. Щовесни безземельні селяни шукали побічних заробітків, йшли до Бессарабської та Херсонської губерній.

Згідно законодавчих актів від 19 лютого 1861 року селяни Меджибожа в основному зберегли за собою землі, якими користувалися в дореформений період. Перебуваючи на становищі тимчасовозобов’язаних, вони за кожну десятину польового наділу мусили відбувати 20 чоловічих піших днів або сплачувати 3 крб. 50 коп. щороку. Селяни зазнавали постійних утисків, їх обмежували навіть у користуванні прогонами худоби до водопою, в проїздах до земельних ділянок. Продовжувався процес обезземелення, особливо збільшувалася кількість селянських дворів, що не мали робочої худоби й реманенту.

Головним заняттям міщан і селян Меджибожа, як і в попередні часи, було ремесло й торгівля. Тут діяли ткацький, гончарний, шевський та столярний цехи. У 1888 році в містечку працювали свічковий та винокурний заводи, два водяні млини торгувало 70 дрібних крамниць, налічувалося 120 кустарів. Приміське село Требухівці мало пивоварний завод, медоварню, суконну фабрику. Розвиток гуральництва сприяв зростанню попиту на жито, селяни возили до міста зерно, картоплю, паливо дістаючи з того невеликий заробіток.

З розвитком капіталізму і зростанням промислових підприємств кустарний промисел поступово втрачав своє значення. Меджибіж залишився осторонь залізниці. В містечку не було бази для спорудження промислових підприємств, з кількох діючих значним вважався тільки пивоварний завод. Та воно, хоч і повільно, зростало. 1905 року тут налічувалося 713 дворів, проживало понад 8 тис. чоловік. Містечко мало дві лікарні на 20 ліжок і одну приватну аптеку. Медична допомога населенню подавалася за плату. На початку XX ст. в Меджибожі працювали двокласне училище і церковнопарафіяльна школа. За навчання доводилося теж платити. Тому освіту могли здобувати лише діти заможних селян.

З початком першої російської революції в містечку створюється підпільна соціал-демократична група. Керівником її став місцевий житель Д. Коломієць. Група проводила роботу серед солдатів, населення містечка й околиць.

Після повалення самодержавства влада фактично залишилася в руках тих же експлуататорів. Буржуазний Тимчасовий уряд та його органи на місцях не поспішали поліпшувати умови життя трудящих, наділяти землею.

23 вересня 1917 року солдати тилових установ фронту, які розміщувались у Меджибожі, за активної підтримки селян напали на поміщицький маєток поблизу містечка. 2 жовтня солдати 414-го полку 34-го армійського корпусу, що їх було послано з Меджибожа на обмолот вівса у с. Щербані, розгромили маєток дворянина Б. Залеського, його майно роздали селянам. Селяни випасали на панських вигонах худобу, рубали поміщицький ліс. Цей рух у повіті очолила Летичівська Рада робітничих і солдатських депутатів, керована більшовиками. Вона закликала селян захоплювати поміщицькі землі, гуртувати сили для боротьби проти буржуазного Тимчасового уряду.

З великою радістю населення містечка зустріло звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. У листопаді 1917 року з жителів Меджибожа Ставниці і революційно настроєних солдатів 14-го Охтирського полку сформували революційний загін для боротьби проти частин Центральної ради. Наприкінці листопада в Меджибожі проголошено Радянську владу. Створений у грудні 1917 року ревком приступив до здійснення ленінського Декрету про землю та очолив боротьбу проти ворогів Радянської влади.

Уродженці Меджибожа брали активну участь у боротьбі за встановлення Радянської влади і в інших містах Росії. Зокрема, В. Є. Войтович (1891—1917 рр.) після Лютневої революції, будучи солдатом Петроградського залізничного полку, брав участь в арешті царя Миколи II та членів його сім’ї. У вирішальні дні революції В. Є. Войтович одним з перших пішов на найнебезпечніші ділянки боротьби з юнкерами, на штурм останнього їх оплоту в Москві — Кремля.

За кілька годин до розгрому юнкерів В. Є. Войтович загинув. Його поховано біля Кремлівської стіни. У ковальському цеху, де працював Войтович, встановлено меморіальну дошку, його ім’ям названо одну з вулиць Москви. Колишні майстерні давно вже стали відомим Московським вагоноремонтним заводом ім. Войтовича.

Одним з активних учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції був також уродженець Меджибожа Н. А. Нестеровський (1886—1941 рр.). Революційно настроєного полковника царської армії після Великої Жовтневої соціалістичної революції обрали командиром батальйону, а потім призначили начальником Царицинської групи військ Червоної Армії. За виявлений героїзм Н. А. Нестеровського нагороджено орденом Червоного Прапора та іменним золотим годинником. Згодом він командував 28, 32, 34 стрілецькими дивізіями, брав активну участь у встановленні Радянської влади на Закавказзі. Ім’я Нестеровського, члена КПРС з січня 1918 року, як борця за встановлення влади Рад, добре відоме у Вірменській РСР. Іменами Войтовича та Нестеровського названо вулиці в Меджибожі.

На початку лютого 1918 року націоналістичні загони Центральної ради захопили Меджибіж. Але частини 7-ї армії, підтримані трудящими міста, вигнали їх. В першій половині лютого у Меджибожі відновилася Радянська влада, утворився ревком на чолі з місцевим селянином, активістом В. Д. Коломійцем. Та на початку березня місто захопили австро-німецькі окупанти. Коли у жовтні 1918 року розпочалося Голосківське повстання, спрямоване проти кайзерівських військ, в ньому активну участь брали й жителі Меджибожа на чолі з членами ревкому. В листопаді відновлено Радянську владу, але наприкінці грудня містечко зайняли петлюрівці і ревком змушений був перейти на нелегальне становище.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5547
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2707 раз.
Подякували: 1057 раз.
Стать: Жінка

Re: Меджибіж, смт, Летичівський р-н, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА » 16 березня 2018, 18:59

Частина ІІ
В грудні 1918 року Подільський губернський тимчасовий комітет КП(б)У звернувся до робітників, селян і солдатів Поділля з відозвою, в якій викривав контрреволюційний характер буржуазних націоналістів і закликав утворювати Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та обирати до них більшовиків. У січні 1919 року губернський комісар повідомляв штабу військ петлюрівської Директорії, що в Летичівському повіті більшовизм пустив дуже глибоке коріння, а в Меджибожі є свої загони для допомоги більшовикам. Населення не визнає існуючої влади, не хоче вибирати міського комісара і не хоче платити ніяких податків. Арешт голови ревкому В. Гоголя, а також революційно настроєних командирів 14-го Охтирського полку спричинився до більшої активізації революційних сил. Повстанці зайняли повітове місто, а 4 січня одночасно з меджибізькими партизанами повели наступ на станцію Деражня і розгромили кілька загонів петлюрівських військ.

Широкого розмаху набрала боротьба проти петлюрівців у середині лютого 1919 року. На підставі рішення губернського військово-революційного комітету штаб командуючого повстанськими радянськими загонами Поділля видав наказ № 1 про загальне повстання проти Директорії в ніч з 14 на 15 лютого. Та коли у Меджибожі і волості почався виступ, для його придушення було направлено військові частини. У березні містечко визволили бійці полку Червоного козацтва, яким командував В. М. Примаков.

В грудні 1919 року в Меджибіж увірвалися польські інтервенти, які встановили тут жорстокий окупаційний режим. Однак у липні 1920 року його визволили частини Червоної Армії.

У вересні 1920 року війська білополяків, прорвавши фронт на ділянці, що її займала 14-а армія, захопили Меджибіж. Група більшовиків, якою керував комуніст В, Матковський, очолила боротьбу трудящих містечка та навколишніх сіл проти польських окупантів. У листопаді 1920 року радянські війська остаточно визволили Меджибіж.

Вигнання інтервентів стало початком розгортання діяльності партійних і радянських організацій щодо відбудови господарства, зруйнованого в роки громадянської війни. Населення відчувало гостру нестачу в товарах першої потреби. У листопаді 1920 року в Меджибожі утворився партійний осередок, який об’єднував 12 комуністів. Його організаторами були Ю. Г. Отрощенко (представник від Подільського губкому) і місцеві комуністи. Партосередок приділяв багато уваги швидшій нормалізації життя, організовував подання допомоги в першу чергу сім’ям червоно-армійців і бідняків, піклувався про розвиток культури. Відкрився сельбуд, при якому діяли хоровий і драматичний гуртки, оркестр народних інструментів, відбувалися вистави. Було відкрито бібліотеку, в якій налічувалося понад 2 тис. книжок.

Рештки контрреволюційних сил чинили запеклий опір соціалістичним перетворенням. Однією з форм такого опору став куркульський бандитизм. Бандити тероризували населення, вбивали комуністів і радянських активістів, порушували нормальну роботу установ. У травні 1921 року Меджибіж оголошено на військовому становищі, створено загін особливого призначення, до якого увійшли всі комуністи, комсомольці та активісти. Велика роль у боротьбі проти куркульських банд належала й комітетам незаможних селян Меджибожа і с. Ставниці. KHС подавав також допомогу сільській Раді у здійсненні землевпорядкування, розподілу будівель, інвентаря, у виконанні продрозверстки, проведенні мобілізації до лав Червоної Армії. Комнезам передав біднякам для посіву частину куркульського зерна.

До нового життя прагнула й молодь. У 1921 році в Меджибожі виник комсомольський осередок. Комсомольці провели велику роботу щодо збирання продуктів харчування голодуючим, чимало зробили вони й у справі ліквідації дитячої безпритульності. За це комсомольський осередок Меджибожа одержав перехідний Червоний прапор губкому комсомолу.

7 вересня 1922 року відбувся волосний з’їзд Рад. Його делегати обговорили завдання, пов’язані з відбудовою місцевого господарства. Виконком волосної Ради розподілив між безземельними і малоземельними селянами взяті на облік поміщицькі та нетрудові куркульські землі, піклувався про сім’ї червоноармійців, які загинули на фронтах громадянської війни.

У 1923 році Меджибіж став районним центром. Згодом почав діяти новоутворений райвиконком. 1924 року Меджибіж віднесено до категорії селищ міського типу.

Вживалися заходи щодо зміцнення сільських Рад, очищення їх від ворожих елементів, поліпшувалася діяльність усіх радянських органів, які займались відбудовою народного господарства.

Багато робилося для розгортання державної, кооперативної і пожвавлення приватної торгівлі. Протягом 1924 і 1925 рр. в Меджибожі відкрилися державний, 6 кооперативних та кілька приватних магазинів. 1925 року в селищі діяло близько 200 невеличких підприємств місцевої промисловості та кустарно-ремісничих. Це були кравецькі, шевські, бондарні, теслярні та інші майстерні. Державна й кооперативна торгівля поступово, але впевнено витіснювала приватну. Здійснювалися заходи і щодо кооперування кустарів. У 1926 році створено кредитне товариство, до якого вступило 447 чоловік, засновано товариство кустарів, яке об’єднувало 150 членів.

Протягом 1925—1926 рр. у Меджибожі було споруджено електростанцію потужністю 16 квт. Методом народної будови впорядковано центральну вулицю селища, відремонтовано приміщення державних установ. Налагоджувалася робота медичних закладів. У 1925 році діяли районна лікарня на 12 ліжок, аптека, консультація охорони материнства й дитинства. В закладах охорони здоров’я працювало 7 медпрацівників, у т. ч. 5 лікарів.

Велика увага приділялася ліквідації неписьменності. У 1924 році в Меджибожі ще було 62 проц., а в Ставниці — 67 проц. неписьменного населення. Рішенням селищної Ради у серпні 1925 року було створено комісію, яка взяла на облік усе неписьменне населення; того ж року в чотирьох пунктах для ліквідації неписьменності вже навчалося понад 200 чоловік. У 1925 році відкрилися дві трудові семирічні школи, де навчалося 599 дітей, працювало 17 учителів. З’явилася друга бібліотека. Книжковий фонд обох бібліотек становив близько 4 тис. примірників художньої та наукової літератури. Активізували роботу гуртки художньої самодіяльності, які діяли при сельбуді. Їх учасники виступали не лише в місті, але й виїжджали в села району.

Після XV з’їзду ВКП(б) партійна організація очолила рух трудящих селян за масову колективізацію сільського господарства, який розпочався ще в роки відбудовного періоду. 1928 року в с. Ставниці створено ТСОЗ «Вільна праця», на другий рік — артілі «Червоний лан» та «Незаможник», а в Меджибожі — ім. XV партз’їзду. У 1930 році вони утворили одне господарство «Незаможник», головою якого обрали двадцятип’ятитисячника С. Рум’янцева. 9 травня 1930 року тут виникла партійна група, до якої входило три члени партії.

Куркулі чинили шалений опір колективізації. Вони палили артільний хліб, знищували громадську худобу. Зібравшись на загальні збори, селяни одноголосно ухвалили виселити куркулів за межі району і конфіскувати їхній реманент, худобу й землю на користь колгоспу.

Багато уваги організаційно-господарському зміцненню артілей приділяла партійна організація. У травні 1930 року при райвиконкомі почали діяти курси колгоспних кадрів, які підготували 38 голів і членів правлінь артілей, 18 рахівників. Між артілями Меджибізького і Летичівського районів розгорнулося соціалістичне змагання за краще проведення весняної сівби 1930 року. В цьому змаганні Меджибізька сільськогосподарська артіль ім. XV партз’їзду посіла друге місце. Завдяки колективному господарюванню значно поліпшився добробут трудящих. У 1934 році кожен член цієї артілі одержав на трудодень по 3,5 кг хліба.

З року в рік зростала місцева партійна організація. Якщо в 1930 році в ній було лише три комуністи, то в 1936-му їх налічувалося 21. Підвищення теоретичного рівня членів партії сприяло широкому розгортанню виховної роботи серед колгоспників. Усі комуністи й комсомольці були агітаторами. Більш дійовим стало соціалістичне

змагання між бригадами й ланками. Чимало уваги приділялося поширенню передового досвіду. Для цього було організовано міжколгоспний обмін досвідом. Все це сприяло тому, що в 1940 році артіль ім. XV партз’їзду одержала з гектара пересічно по 17,4 цнт зерна, понад 120 цнт картоплі. У 1941 році вона добре підготувалася і провела весняну сівбу.

За роки довоєнних п’ятирічок у селищі виникло ряд промислових підприємств: 1930 року побудовано плодоконсервний та цегельний заводи, майстерні побутового обслуговування тощо. З 1931 року почала працювати MTС, яка обслуговувала колгоспи району. В 1933 році організувався рибгосп.

Красивішим став старовинний Меджибіж. Виросли нові будинки, культурно-освітні заклади, селище прикрасилося впорядкованими вулицями, промисловими і торговельними будівлями. Розширилася мережа лікувальних закладів. У 1940 році населення обслуговувала районна лікарня на 50 ліжок, поліклініка, дитяча консультація. Працювало 8 дитмайданчиків і 2 дитячі садки.

Великий крок уперед зробила народна освіта. До 1935 року в Меджибожі ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. Збільшення асигнувань у 1939/40 навчальному році на народну освіту дало можливість розширити мережу шкіл, охопити всіх дітей шкільного віку загальнообов’язковим семирічним навчанням. Того року працювали дві середні і семирічна школи, в яких 1135 учнів навчав 41 учитель. Значна кількість випускників шкіл продовжувала навчання у вузах, технікумах, училищах. Діяли будинок культури, кінотеатр на 200 місць, дві бібліотеки, стадіон. Широкого розвитку набула художня самодіяльність. При будинку культури працювало п’ять гуртків, у роботі яких брало участь понад 100 чоловік. З 1931 року виходила районна газета «Ленінський прапор».

Та радість вільної праці обірвала війна. Гітлерівські війська 8 липня 1941 року захопили Меджибіж. Настали чорні дні окупації. Понад 3500 жінок, дітей і стариків було розстріляно. 400 житлових і 187 артільних будинків, багато промислових підприємств зруйновано. Меджибіж перетворився на згарище і руїни. Збитки, завдані селищу за час окупації, становили понад 5,9 млн. карбованців.

Але звірства фашистів не похитнули мужності і безмежної віри жителів в перемогу над ворогом. В період окупації у Меджибожі діяла підпільна група, створена в липні 1941 року. Спочатку її очолював І. П. Шамко, а з липня 1942 року групу очолив капітан Червоної Армії М. Я. Замрій. Вона діяла під керівництвом комітету Проскурівської окружної підпільно-партизанської організації. До складу групи входили С. А. Вовк, В. Ф. Максименко, Ф. М. Негрій, О. В. Теслюк та інші. У 1943 році її поповнили нові члени. Підпільники знищили склад пального в с. Став-ниці, руйнували телефонний зв’язок, розповсюджували листівки із зведеннями Радянського інформбюро’ перешкоджали вивозити молодь на каторгу до Німеччини. Але багатьох учасників підпільної групи схопили фашисти, вивезли до Старокостянтинова і там замордували їх у гестапо в червні 1943 року.

24 березня 1944 року війська 141-ї стрілецької дивізії 52-го стрілецького корпусу 18-ї армії 1-го Українського фронту під командуванням полковника О. Я. Клименка визволили селище. В боях за Меджибіж загинуло 49 радянських воїнів. На вшанування пам’яті про них у центрі селища споруджено пам’ятник.

Після визволення Меджибожа трудящі приступили до відбудови зруйнованого господарства. Вже в 1944 році на відбудову райцентру асигновано 565 тис. крб., тоді ж створено будівельну контору. Комуністи і комсомольці провели немало недільників, під час яких розчистили вулиці і площі від завалів. За їх ініціативою методом народної будови відновлено клуб на 250 місць, лікарню, приміщення школи. Активну участь у відродженні місцевих підприємств брали робітники і службовці. Вже у 1945 році в Меджибожі працювали плодоконсервний та цегельний заводи, райпромкомбінат. Фашистські загарбники вщент зруйнували гідростанцію. Потрібні були великі зусилля, щоб підняти з попелу зруйноване гітлерівцями підприємство. Наполеглива праця дала свої наслідки — до 29-х роковин Великого Жовтня гідроелектростанція дала струм. Успішно йшла відбудова і Меджибізької МТС. 1949 року вона мала 44 трактори та багато інших сільськогосподарських машин.

На кінець 1950 року працювали майже всі підприємства, культурно-освітні і лікувальні заклади, промартілі. У наступні роки з’явились нові підприємства. Споруджено і працюють цех Летичівського маслозаводу, філія Летичівського харчокомбінату, реконструйовано плодоконсервний завод. На початок 1967 року в селищі працювали цегельний завод, швейна фабрика, рибокомбінат, автопідприємство, комбінат побутового обслуговування, відділення «Сільгосптехніки». Значних успіхів досяг консервний завод — випуск його продукції проти 1940 року збільшився майже в 6 разів. Ця продукція має великий попит у найвіддаленіших куточках країни. Річну програму 1966 року завод виконав до 21 грудня, виробивши понад план 36,6 тис. умовних банок консервів. Тільки від реалізації фруктових маринадів завод одержав 170 тис. крб. прибутку. Тут широко розгорнувся рух за комуністичну працю. В 1962 році за систематичне перевиконання виробничого плану першими здобули високе звання ударників комуністичної праці робітники бригади одного з цехів, яку очолювала Т. О. Білан. З 1963 року чотири бригади і 62 виробничники здобули почесне звання колективів та ударників комуністичної праці. Восьмий п’ятирічний план завод завершив у квітні 1970 року. Випуск валової продукції порівняно з попередньою п’ятирічкою збільшився в 1,5 раза. Включившись у змагання за гідну зустріч XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України, колектив консервного заводу достроково, 16 березня, виконав квартальний план. Від реалізації продукції тут одержали понад 30 тис. крб. надпланових прибутків. Продуктивність праці у порівнянні з відповідним періодом 1970 року зросла на 9,4 процента.

У двох кілометрах на захід від Меджибожа, на правому березі річки Бужка розташований рибгосп, який вирощує рибу (коропа) та качок. Він систематично перевиконує свої соціалістичні зобов’язання. 1968 року побудовано птахоферму на 250 тис. штук качок, між Меджибожем і селом Ставницею споруджено риборозплідник, а біля села Моломолинців — ставок площею 180 гектарів. Господарство за сезон 1970 року дало 3884 цнт риби.

За післявоєнні роки великих успіхів досягнуто в розвитку сільського господарства. Артіль ім. Леніна (до 1941 року ім. XV партз’їзду) у 1950 році об’єдналася з артіллю ім. 16-річчя Жовтня с. Ставниці. Нове господарство назвали ім’ям Леніна. У провідних галузях колгоспного виробництва працюють комуністи й комсомольці, які своєю працею є прикладом для інших. Рік у рік зростає врожайність і продуктивність тваринництва, збільшуються доходи колгоспу. Якщо в 1945 році врожайність зернових становила пересічно 6 цнт з га, то в 1969-му вона зросла в 4,2 раза. Цукрових буряків зібрали 575 цнт з гектара. Виробили на 100 га сільськогосподарських угідь близько 147 цнт м’яса. Прибутки з 640 тис. крб. у 1953-му зросли до 2645 тис. крб. у 1970 році. Зростання доходів дало можливість збудувати нове приміщення для контори колгоспу, зерносховище, 17 тваринницьких ферм, майстерню для ремонту сільськогосподарських машин, а також дитячі ясла.

Партійна організація і правління артілі розробили й затвердили положення про присвоєння ветеранам праці рвання почесного колгоспника. Цього високого звання удостоєні фундатори артілі, пенсіонери А. Лопушанський і А. Кизима. 15 передовиків виробництва нагороджено орденами і медалями. Ордена Леніна удостоєно голову колгоспу О. С. Жулима. За трудові успіхи, досягнуті артіллю в роки восьмої п’ятирічки, голову правління нагороджено орденом Жовтневої Революції.

У 1959 році Меджибізький район ліквідовано, а Меджибіж увійшов до складу Летичівського району. Селищна Рада, спираючись на широкий актив, багато робить, щоб Меджибіж став одним з кращих на Поділлі. Вже споруджено понад 30 нових будинків, серед них — двоповерхову середню школу, універмаг, продовольчий магазин, чайну, павільйон побутового обслуговування. Робітники і службовці спорудили 240 житлових будинків. До послуг трудящих понад 30 магазинів і 4 підприємства громадського харчування. Добре організована служба охорони здоров’я. У Меджибожі функціонують лікарня на 100 ліжок, поліклініка, дитяча консультація, аптека. Є дитсадок на 100 місць і дитячі ясла. Селище електрифіковане і радіофіковане.

Зросла й мережа культурно-освітніх закладів. Трудящих обслуговує будинок культури, кінотеатр на 250 місць, 3 бібліотеки, книжковий фонд яких становить 54 576 томів. У 1970 році при будинку культури діяло 8 гуртків художньої самодіяльності, в яких брало участь понад 130 аматорів.

Меджибіж, який протягом більше як 800-літнього свого існування був свідком і учасником багатьох історичних подій, за роки Радянської влади значно помолодів і став невпізнанним. Колгоспники, робітники й службовці селища своєю звитяжною працею звеличують рідну землю, віддають всі сили комуністичному будівництву.

В. М. В’ЯЗОВЕЦЬКИЙ, І. С. ЛАЗАРЕНКО
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера М

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: al_mol, alex1952, АннА, Bing [Bot], Bogdan Mishchenko, Google [Bot], Google Adsense [Bot], kbg_dnepr, Василько, Вернер