Оржиця, смт, Оржицький р-н, Полтавська обл, Україна

Відповісти

У цьому смт/Цим смт/Це смт

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Оржиця, смт, Оржицький р-н, Полтавська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ОРЖИЦЯ – с-ще міськ. типу Полтавської області, райцентр. Населення 4170 осіб (1990).
Відома з 1640-х рр., входила до володінь І.Вишневецького. З 1648 О. – сотенне містечко Кропивнянського полку. З утратою статусу сотенного містечка 1658 включена до Горошинської сотні Лубенського полку. 1781–96 – у складі Хорольського пов. Київського намісництва, 1796–1802 – Малоросійської губернії, а з 1802 – Лубенського пов. Полтавської губернії.
1968 О. зараховано до категорії с-щ міськ. типу.
В О. діють комбікормовий з-д, торфопідприємство.
Уродженцем О. є укр. кобзар і лірник Архип Никоненко (р. н. невід. – 1855).
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Оржиця, смт, Оржицький р-н, Полтавська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
Оржиця — селище міського типу в Україні, центр Оржицького району Полтавської області.
Історія
Від першої згадки до XIX століття
Перша згадка про село відноситься до 1552 року — як про замковий Канівський ухід.
У 20-х роках XVII століття в Оржиці було 91 господарство. Землі входили до володінь Вишневецьких.
З початком національно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького Оржиця — сотенне містечко Кропивенського полку.
Станом на 1654 рік в Оржиці проживало 318 жителів — козаків і міщан. 1658 року поселення втратило статус сотенного містечка і Оржиця була включена до Горошинської сотні Лубенського полку.
У 1669 році Оржицю зруйнували і спалили татари.
Як свідчить Генеральне слідство Лубенського полку 1729—30 років, у Оржиці налічувалось 54 двори.
У 1734 році Оржиця разом з Плеховим були віддані сербам Требинським, які згодом переселили своїх підданих у засновану ними слободу — Чутівка. До 1763 року в Оржиці було володіння Голуба, яке він продав Сахновському.
У 1745 році в поселенні збудовано Михайлівську церкву.
У 1781 році в Оржиці — 310 хат дворян, різночинців, козаків і підданих сотника Степана Ільчевського і Г. Сахновського — 893 душі чоловічої статі. Через село проходив тракт Хорол — Золотоноша.
У 1781—96 роках Оржиця — в складі Хорольського повіту Київського намісництва, 1796—1802 роках — Малоросійської губернії. Від 1802 року Оржиця — в Лубенському повіті Полтавської губернії.
Оржиця у XIX — на початку XX ст.ст.
Оржиця у XIX — на початку XX ст.ст.
У 1842 році в Оржиці — 537 жителів (224 родини), 1845 року відкрито початкову однокласну школу. Станом на 1859 рік в Оржиці налічувалося 1 359 жителів; з них — 164 кріпаки Сахновських.
У 1872 році споруджено нову Преображенську церкву. Тоді в містечку відбувалося щороку по 2 ярмарки, а з 1894 року — по 3. На 1910 рік в Оржиці налічувалося 304 двори і 1 875 жителів.
Наприкінці XIX — на початку ХХ століття в Оржиці діяло 2 парові млини — один з олійницею, а другий — з просорушкою. За допомогою земства були відкриті пошта, поштово-телеграфна станція, прокатна станція, лікарня, бібліотека, пункт поліпшення худоби. У 1911 році відкрито міське училище, яке 1913 року було перетворене на вище чоловіче початкове училище.
У грудні 1905 відбувся селянський сход, на якому висловлено осуд розправи над учасниками повстання у Великих Сорочинцях.
Радянську владу в Оржиці проголошено в січні 1918 року. Жителі села брали участь у боротьбі партизанського загону П. С. Дробницького.
Навесні 1920 року обрано новий склад виконкому, створено сільський комнезам, згодом партійний і комсомольський осередки.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Оржиця, смт, Оржицький р-н, Полтавська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Оржиця — село, центр Оржицького району Полтавської області. Розташоване на високому правому березі річки Оржиці на 134-му кілометрі вниз по течії і на 6-му кілометрі від злиття Оржиці з Сулою, за 39 км на південний захід від залізничної станції та м. Лубни і за 157 км від Полтави. Населення 2137 чоловік.

Знахідка крем’яного скребка поблизу села свідчить про заселення людиною цієї території ще з часів неоліту (IV тисячоліття до н. е.). Знайдений біля Оржиці по обох берегах річки посуд та різні металеві речі відносяться до періоду бронзового віку. Ще до початку XX століття в Оржиці зберігалися сліди давнього городища. В письмових документах село вперше згадується в XVI столітті. Нанесено на карту на початку XVII століття французьким інженером Бопланом. Назва села «Оржиця» пішла від назви річки.

Лихої долі зазнали жителі села в дореволюційні часи.

В першій половині XVII століття Оржицю захопив і приєднав до своїх володінь ополячений магнат князь Ієремія Вишневецький. В той час це було невелике село з незначною кількістю населення (91 мешканець чоловічої статі).

Оржичани були свідками і учасниками багатьох подій, що відбувалися тоді на Україні. Вони брали участь у визвольній боротьбі українського народу проти польської шляхти. Після визволення Лівобережної України, з 1648 року Оржиця як сотенне містечко входила до складу Кропивнянського полку, а з 1658 року — до Горошинської сотні Лубенського полку, в складі якого і залишалась до 1781 року.

В письмових документах 1665 року Оржиця значиться в числі поселень, розорених і запустілих.

Не припиняли оржичани боротьбу за соціальні і національні права. Вони приєдналися до народного повстання під проводом полтавського полковника М. Пушкаря проти зрадника гетьмана Виговського і козацької феодальної верхівки, які намагалися відірвати Україну від Росії і знов підкорити український народ польській шляхті. У 1687 році оржичани взяли участь у антифеодальному повстанні.

Ще в кінці XVII століття більшу частину земель по р. Оржиці та її притоках привласнив собі лубенський полковник Свічка. За розпорядженням царських властей села Оржиця і Плехів у 1734 році були віддані сербам Славую, Олексію та Максиму Требинським, які переселились в Росію. Частину жителів з Оржиці нові господарі перевели у засновану ними слободу Чутівку.

В XIX столітті Оржиця поступово зростає, стає великим центром. Тричі на рік тут збирались ярмарки, на яких торгували в основному хлібом, салом та іншими сільськогосподарськими продуктами.

Основну масу населення села становили козаки. За соціальним станом вони були нерівними. Значна частина їх залежала від більш заможних козаків і від поміщиків. Так, заможний козак Авраменко мав 100 десятин землі, 6—8 пар волів. А біднота обробляла свої невеличкі ділянки землі супрягою. Значна частина їх працювала у заможних козаків та поміщиків за 3 сніп.

Жили в Оржиці і кріпосні селяни. їх становище було особливо важким і безправним. Найбільше страждали вони від малоземелля. Напередодні реформи 1861 року більшість кріпаків поміщиків Сахновських не мала не тільки польової землі, а навіть і садиби. Лише 4 сім’ї мали понад 7 десятин кожна.
Скасування кріпацтва в 1861 році не принесло селянам бажаного полегшення. Вони одержали нижчу норму земельного наділу, встановленого урядом. Надільна земля також розподілялась нерівномірно. Бідні сім’ї одержали лише присадибні ділянки. Тільки за 4 багатими сім’ями було закріплено ту саму кількість землі, якою вони користувалися до реформи. За одержану землю — 73 десятини 378 саженів — селяни повинні були протягом 49 років сплачувати щорічно державі по 164 крб. викупних платежів. Крім того, вони заплатили поміщикові 668 карбованців.

Особливо яскраву картину розподілу селян на багатих і бідних показує наявність худоби в кожному господарстві на 1885 рік. Загалом селяни Оржиці мали 50 робочих коней, 332 воли, 172 корови, 1027 овець, 174 свині. Але худоба, як і земля, розподілялась нерівномірно. 33 селянських господарства зовсім не мали ніякої худоби. У 15 господарствах як робоча худоба використовувались корови. Інші господарства мали різну кількість голів робочої сили, а 12 заможних господарств — по 7 і більше голів.

Страждаючи від безземелля та відсутності свого майна і худоби, багато селян щороку змушені були йти на південь України на заробітки або наймитувати у поміщиків .

Але селяни не втрачали надії на краще майбутнє. Ще з кінця XIX століття в село доходили звістки про робітничі виступи в містах. Революційну пропаганду тут вів місцевий житель І. Ф. Слинько, який навчався у фельдшерському училищі в Полтаві. Він організував гурток з колишніх своїх однокласників, де читали заборонені твори, листівки, розучували революційні пісні.

Вже 22 лютого 1905 року в Оржиці стало відомо про початок революції в країні.

В кінці 1905 року село облетіла звістка про повстання та розправу над повсталими в Сорочинцях Миргородського повіту. Дізнавшись про це, оржичани відкрито висловлювали глибоке обурення. На мітингу перед селянами з промовою виступив І. Ф. Слинько і закликав до боротьби з поміщиками. Але скоро його з братами Ільком та Микитою Супруненками заарештували і в травні 1907 року засудили на 7 років каторги. Проте у вересні цього ж року під тиском громадської думки і особливо виступу письменника В. Г. Короленка, всіх заарештованих виправдали «за відсутністю прямих доказів» їх революційної діяльності.

Не покращало становище селян і напередодні першої світової війни. З поразкою революції на селі посилився поліцейський режим. Запровадження столипінської реформи сприяло дальшому обезземеленню селян, дальшому класовому розшарування села.

З 304 господарств села у 1910 році значна частина не мала землі зовсім, або мала лише присадибні ділянки. Основна маса жителів мала менше однієї десятини орної землі, бо на 1873 чоловіки жителів припадало всього 1376 десятин.

Це змушувало багатьох селян займатися різними ремеслами та йти у найми до поміщиків і куркулів або шукати заробітку в інших губерніях. В селі постійно займались ремеслом 5 теслярів, 17 шевців, 5 кравців, 1 столяр, 3 ковалі, 16 ткачів. Чимало бідняків Оржиці працювали на підприємствах села — 2 парових млинах, просорушці, олійниці, кузні, що належали багатіям та поміщикам.

Слабому економічному становищу відповідав і низький рівень культури. Напередодні першої світової війни в Оржиці було початкове земське училище та церковнопарафіяльна школа, в яких навчалися переважно діти заможних селян. У 1884 році на все село навчалося 32 хлопчики і одна дівчинка. Серед дорослих на кінець XIX століття знали грамоту 63 чоловіки. Жінки всі були неписьменні.

Про відкриття театру чи клубу в селі або про приїзд професіональних артистів не могло бути й мови. А коли в 1913 році артисти-любителі вирішили поставити «Наталку-Полтавку» та водевіль «Бувальщина», то вони довго добивалися на це дозволу губернатора. Треба було одержати не тільки дозвіл на постановку п’єси, а ще й довести «благонадійність» артистів.

Чутка про те, що в Петрограді скинули царя, що в столиці відбулась лютнева революція, скоро докотилась і до Оржиці.

В Першотравневі дні та у вересні 1917 року в Оржиці відбулися антиурядові демонстрації, організаторами яких стали І. Ф. Слинько, П. Ф. Слинько, (пізніше один з активних діячів КП(б)У), брати Дробницькі та інші.

П. Ф. Слинько народився 7 липня (25 червня) 1895 року в Оржиці Лубенського повіту в сім’ї селянина. Трудове життя почав з 13 років. Двадцятирічним юнаком став на шлях революційної боротьби. В 1915 році його заарештовують, кидають до Катеринославської тюрми, а потім засилають до Іркутської губернії. Після Лютневої революції він повертається до Лубен і включається в революційну боротьбу.

Складний шлях шукань пройшов П, Ф. Слинько, поки став на бік більшовицької партії. Збагнувши націоналістичну суть дрібнобуржуазних партій — української соціал-демократичної робітничої партії, членом якої (групи лівих) він був з 1915 року, та української партії соціал-революціонерів (УПСР), П. Ф. Слинько пориває з ними. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції П. Ф. Слинько бере активну участь у встановленні Радянської влади в Лубнах. Згодом він в Харкові і Києві працює в редакції першої радянської української газети «Вісник УНР».

В липні 1918 року Слинька разом з іншими членами групи лівих УСДРП прийнято до КП(б)У і обрано кандидатом у члени ЦК КП(б) України, а у вересні цього ж року Пленум ЦК затвердив його членом ЦК КП(б)У. У жовтні 1918 року на другому з’їзді КП(б)У він знову обраний членом ЦК КП(б)У.

На III з’їзді Рад України його обрано членом ВУЦВКу. В часи денікінщини за завданням за-фронтбюро П. Ф. Слинько і М. Чорний прибули до Харкова для керівництва підпіллям. Скоро обидва були заарештовані і в ніч на 31 жовтня (12 листопада) 1919 року розстріляні. 4 січня 1920 року Слинько разом з іншими похований у братській могилі в Харкові.

Восени 1917 року всю країну облетіла радісна звістка — перемогла Велика Жовтнева соціалістична революція, влада перейшла до рук робітників та трудового селянства. З села в село, із уст в уста передавались перші декрети Радянської влади. В село поверталися фронтовики. Вони разом з селянами відбирали у поміщиків землю. В січні 1918 року і в Оржиці встановлено Радянську владу.

Але скоро налетіло нове лихо — з’явилися німецькі окупанти, які разом з місцевими багатіями жорстоко розправлялися з тими, хто боровся за владу Рад. Селяни розуміли: щоб відстояти завоювання Жовтня, необхідно братися за зброю.

П. С. Дробницький навесні 1918 року приступив до організації партизанського загону і став його командиром. Скоро загін виріс до 300 чоловік. Після визволення села від німецьких окупантів більшість партизан влилася в ряди Червоної Армії; Дробницький став командиром 54 кавалерійського полку. Навесні 1920 року в запеклих боях проти білопольських інтервентів під Новоград-Волинським П. С. Дробницький загинув. Бійці перевезли тіло командира до Житомира, де його й поховано.

Після розгрому німців та гетьманців на початку 1919 року в Оржиці було поновлено Радянську владу. Та зміцненню Радянської влади і налагодженню мирного життя ще довгий час перешкоджали різні куркульські банди.

Ще не відгриміли останні залпи громадянської війни, як країна приступила до мирного будівництва. Навесні 1920 року відбулися вибори нового складу Оржицької сільської Ради в кількості 29 чоловік та її виконкому, куди увійшли І. Половина, С. Чайка та інші.

До Оржицького волосного виконкому Рад були обрані М. Яковенко, М. Лазоренко, Ф. Галушка, Г. Кас’яненко, П. Кулик.

Влітку 1920 року створюється комітет незаможних селян, в який входило 5 чоловік. Головою комнезаму став М. В. Кулик, секретарем — В. Р. Бугрій. Перший з’їзд комнезамів Оржицької волості, що відбувся у грудні 1920 року, розглянув питання про участь КНС у зміцненні Радянської влади.

До мирного будівництва Оржиця приступила у важких умовах. Господарство було розорене. Селяни одержали землю, але багато з них не мали чим її обробляти. Не вистачало робочої худоби, сільськогосподарського реманенту. Так, у 1920 році в Оржицькій волості залізних борін було всього 44, дерев’яних — 279. Понад 270 господарств волості не мали польового посіву.

В цих умовах визначна роль у налагодженні господарства та громадського життя належала партійній та комсомольській організаціям. Партійна організація, що виникла у 1920 році, нараховувала до 20 членів і об’єднувала комуністів кількох сел. Першими комуністами були оржичани М. Кулик, К. Победа, Ф. Ліпінський, А. Победа, Ф. Потьомкін, брати Репіленки з Путівки, О. Сокіл, К. Лісничий, А. Лісничий із Зарога, кілька чоловік з Онішок, Плехова, Іржавця.

Вже на початку лютого 1921 року оржицькі комуністи послали 2-х своїх делегатів на другу повітову партконференцію Лубенщини.

Вірними і надійними помічниками комуністів були комсомольці. Ще в лютому 1921 року виникла ініціативна комсомольська група, до якої входили Г. П. Корнієнко, П. І. Хлипа, Г. М. Зуев, І. Л. Лобуренко, П. О Зінченко, С. І. Татусь, Ф. А. Ющенко. Вона розгорнула роботу по налагодженню громадського та культурного життя.

На початок 1922 року комсомольців в Оржиці вже нараховувалось 25 чоловік.

У березні цього ж року ініціативна група була перетворена в комсомольський осередок, першим секретарем якого став т. Булда. Комсомольці Оржиці проводили велику роботу не тільки в своєму селі, а й у багатьох навколишніх селах. Вони допомогли молоді сіл Остапівни, Путівки, Старого Іржавця, Плехова, Онішок, Великої Селецької та інших створити комсомольські організації. Комсомольці стали активними учасниками створення перших колективних господарств. Ще восени 1921 року за участю комсомольців виникає перше товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). Згодом виникло ще чотири таких товариства. За участю оржицьких комсомольців в с. Онішках організовано комуну. Комсомольці стали організаторами і керівниками першої в селі піонерської організації, створеної на початку 1923 року в Оржицькому дитбудинку. Першим піонервожатим працював П. О. Зінченко.

В громадське життя поступово втягувалися і жінки. У 1924 році серед обраних депутатів до складу Оржицької сільради було 10 проц. жінок.

З 1923 року Оржиця стала районним центром. Населення району становило 22 760 чоловік, площа — 368 кв. верст.

Поступово, але впевнено налагоджувалось життя.

Ще у 1920 році в Оржиці виникло споживче товариство, перше в Лубенському повіті. На початок 1924 року в ньому налічувалось 136 пайщиків, що складало 9,4 проц. населення. За соціальним станом пайщики розподілялися так: бідняків — 107, середняків—26, заможних — 33 чол., 75 проц. членів товариства становили комуністи, комсомольці, члени КНС та профспілки. Серед членів споживчого товариства було 15 жінок, які брали активну участь в його діяльності.

Селяни переконувалися в тому, що колективно вести господарство краще і жити в колективі легше. У 1929—1930 роках виникає кілька ТОЗів: «Червона зірка», «Серп та молот», «Червоний партизан», «Червоний хлібороб», які скоро були реорганізовані в сільськогосподарські артілі.

Успіхи колективізації викликали шалену лють куркулів, які вели вперту боротьбу проти молодих колгоспів.

Але ніщо не могло зупинити поступального руху вперед.

У 1931 році невеликі сільськогосподарські артілі об’єдналися у колгосп, який назвали ім’ям великого кобзаря — Т. Г. Шевченка. Першим головою його став Бердичевський. Колгосп придбав 2 трактори — «Фордзон» і «Запорожець», 6 молотарок, 24 жатки.

З організацією у 1931 році Оржицької МТС на колгоспних полях з’являється нова сільськогосподарська техніка. Молодь села стала оволодівати технікою. Першим трактористом на селі був Борис Стасенко, машиністами стали брати Тарас та Григорій Лазоренки, Данило Зуєв та інші. Артіль поступово розвивалась і зміцнювалась. Нові форми господарювання викликали до життя нове ставлення до праці. Серед колгоспників і між колгоспами розгорнулось соціалістичне змагання. Чабан М. Жало за високі показники по вирощенню поголів’я овець протягом трьох років — 1939— 41 був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

Створена при колгоспі партійна організація успішно керувала багатогалузевим господарством. Достаток приходив у колгоспні сім’ї, заможним і радісним ставало життя.

Мирну працю радянських людей порушив віроломний напад фашистської Німеччини. З гнівом і обуренням зустріли оржичани звістку про це віроломство.

На багатолюдному мітингу 22 червня 1941 року трудящі з гнівом засудили фашистську агресію. В прийнятій резолюції вказувалось, що трудящі ще з більшою енергією візьмуться за підготовку до жнив, проведуть їх у найкоротші строки, щоб дати більше продуктів 1 всього необхідного для Червоної Армії. На захист Батьківщини стали всі трудівники села. Молодь, жінки і старики активно включились у будівництво оборонних ліній. Оржиця була свідком багатоденних жорстоких боїв радянських воїнів проти гітлерівців.
Війська в очікуванні спорудження моста через річку Оржиця. 1941 рік

Зображення
Війська в очікуванні спорудження моста через річку Оржиця. 1941 рік

23 вересня 1941 року фашистські війська вдерлися в село. Почалися страшні дні фашистської окупації. Введення «нового порядку» фашистські варвари почали з звірячої розправи над населенням. Щоб залякати інших, вони розстріляли жителів села Л. М. Браславського та І. М. Рогачевського. Ще 7 чоловік зникли невідомо куди, з ними розправились таємно. Щоб навести жах на жителів, фашисти після нечуваних катувань кинули в колодязь М. М. Шамоту, Т. С. Букана, Й. Г. Лісового, В. С. Стасенка.

Ворог боявся навіть нагадування про Радянську владу, тому видали розпорядження про ліквідацію всіх емблем і символів Радянської влади, пам’ятників і навіть арок з гаслами при в’їзді на підприємства.

За незначне порушення їхніх порядків накладали штраф до 5 тис. крб. або заарештовували. Страшним лихом була відправка молоді на каторжні роботи до Німеччини. Лише з Оржиці окупанти силоміць вивезли 177 чоловік.

Оржичани не мирилися з життям в неволі, піднімались на боротьбу проти загарбників — постачали партизанам продовольство, одяг, взуття, озброєння, боєприпаси. Багато сімей надавали притулок радянським воїнам, які потрапили в оточення. Так, колгоспниця К. А. Татусь дала притулок пораненому солдатові Олексію Романенко, вилікувала його і зберегла життя. Лікувала протягом місяця пораненого воїна М. О. Заїченко. Сім’я К. Ю. Троценка дала притулок і врятувала двох командирів Радянської Армії. Після війни вони відвідали своїх рятівників. Допомагали партизанам оржичани О. Г. Супруненко, Д. І. Гуленко, М. І. Карпець, а також жителі інших сіл.

Чимало оржичан стали бійцями партизанських загонів, які діяли поблизу села. Серед них були М. І. Потьомкіна, Я. Ф. Шамота та його син О. Я. Шамота, М. І. Карпець, П. Яременко, Д. Й. Волик та Н. Ф. Свинарьова.

З визволенням району більшість партизан влилася в діючу Радянську Армію і продовжувала громити фашистів.

Настало радісне 18 вересня 1943 року. В цей день доблесні радянські війська визволили Оржицю від німецьких окупантів. З сльозами радості на очах зустрічали оржичани своїх визволителів. Майже всі чоловіки і юнаки, здатні тримати в руках зброю, пішли до армії. А ті, що залишилися, намагалися якомога швидше ліквідувати наслідки фашистської окупації. Розорення було страшне. Загалом по Оржицькому району фашисти замучили і розстріляли 235 чоловік, відправили на каторгу до Німеччини 2353 чоловіки. В районі німці спалили 2 вальцових, 38 вітряних та механічних млинів, близько 700 колгоспних і радгоспних приміщень, хліб в скирдах, зібраний з 1000 га, зруйнували школи — Оржицьку, Зарізьку та Денисівську, клуб в с. Заріг на 800 місць, 394 хати колгоспників, забрали 5125 корів, 8442 свині, 4959 овець, 3890 коней, 23 421 голову різної птиці тощо.

Незважаючи на велике розорення, оржичани під проводом комуністів гаряче взялися за працю. Вже в змаганні на честь І травня 1944 року завоювала першість і одержала перехідний Червоний прапор бригада № 5 оржицького колгоспу ім. Шевченка, яку очолював І. А. Ворона. Чудові зразки роботи показали Настя Супруненко, Люба Гуленко, Надія Бугрій та багато інших. А працювати в тих умовах було важко. Не вистачало реманенту, продовольства, посівних матеріалів. Не було техніки і тягла. Але це не могло зупинити трудівників Оржиці. Навіть учні Оржицької середньої школи в цей рік виробили 2500 трудоднів.

Водночас оржичани всіляко допомагали і фронту. У 1944 році колгосп здав понад план 8232 пуди зерна. Трудящі зібрали кошти на ескадрилью літаків «Полтавщина переможцям» та на танкову колону «Оржицький колгоспник», які скоро були збудовані і передані діючим танковим частинам, відправляли подарунки для бійців і командирів Радянської Армії.

Країна потребувала вугілля, металу. Велике значення мало відродження Донбасу. Оржичани не залишилися осторонь від цієї справи. На відбудову Донбасу виїхало 215 комсомольців, юнаків і дівчат з неспілкової молоді та 250 чоловіків і жінок.

Водночас жителі села надавали значну допомогу продовольством і промисловим центрам. Лише силами комсомольців та учнів шкіл було засіяно 25 га зернових для підшефного Боково-Антрацитівського району Луганської області. На допомогу шахтарям відправлено 50 цнт хліба та 6 цнт городніх культур.

Настав 1945 рік. Довгожданна перемога! Оржичани зустрічали своїх батьків, синів, братів, груди багатьох з них прикрашали ордени і медалі. В боях проти німецько-фашистських загарбників відзначилося багато оржичан, десятки з них побували за кордоном нашої Батьківщини, визволяючи території братніх народів.

П’ять орденів і багато медалей має офіцер, нині бухгалтер Оржицького харчкомбінату М. М. Пашко, три ордени одержав офіцер, нині завідуючий товарним складом ССТ П. О. Зінченко. Та не всі повернулися додому з війни. Загинули смертю хоробрих П. А. Гордієнко, М. Ф. Супруненко, О. С. Слинько, В. Г. Супруненко, М. Я. Стасенко, В. І. Галушка, В. І. Карпець, Л. В. Горбань та інші. Вдячні оржичани свято шанують пам’ять тих, хто віддав життя за честь і свободу Батьківщини. В центрі села, поряд з Будинком культури, височить пам’ятник воїнам, які загинули в боях за визволення Оржиці.

Переборюючи труднощі, колгоспники Оржиці та району заліковували рани нанесені війною, і добивалися нових успіхів.

Поворотним пунктом у справі дальшого розвитку сільського господарства, піднесення матеріального рівня життя колгоспників і всіх трудящих був вересневий Пленум ЦК КПРС 1953 року. Виконуючи рішення Пленуму, оржичани добивалися поліпшення показників у виробництві. Так, у 1955 році за виробничі успіхи були премійовані районними партійними і радянськими організаціями ланкова А. Я. Приймак, доярка О. Г. Ігнатенко, тракторист Оржицької МТС М. К. Половина, слюсар, Г. М. Смирнов та колгоспниця П. Ю. Комлач.

За вирощення високих врожаїв зернових і технічних культур у 1954, 1957 та 1958 роках колгосп був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки, нагороджувався медалями та дипломами виставки.

Дальшого матеріального і культурного рівня досягли трудівники Оржиці за роки семирічки.

Колгосп ім. Шевченка перетворився у велике багатогалузеве господарство, в якому більшість видів робіт механізовано. Порівняно з 1945 роком врожайність зернових у 1962 році зросла: пшениці і ячменю у 2 рази, гречки в три рази, кукурудзи у 2,5 рази, ячменю, вівса у 1,5 раза. Майже в 2 рази збільшились врожаї картоплі. За ці успіхи колгосп не раз відзначався преміями та грамотами. За високу продуктивність тваринництва у 1963 році колгосп тримав перехідний Червоний прапор райкому та райвиконкому.

У 1965 році колгосп одержав грошову премію, грамоту райкому та райвиконкому за хорошу організацію праці та високу продуктивність тваринництва.

Велике значення для дальшого розвитку сільського господарства країни мали рішення березневого Пленуму ЦК КПРС 1965 року. Господарство одержало нову техніку, багато мінеральних добрив. Новий порядок закупівель сільськогосподарських продуктів, підвищення заготівельних цін та інші заходи матеріального заохочення сприяли зміцненню економіки господарства.

Широким фронтом почалися осушувальні роботи на болотах, почалося освоєння перших 400 га болотної цілини.

Хороших показників досягли трудівники Оржиці на кінець семирічки. У 1965 році колгоспники виростили на площі 1052 га по 24,9 цнт зернових, в тому числі озимої пшениці на площі 568 га по 27,7 цнт, ячменю на площі 78 га — по 20,4 цнт, вівса на площі 15 га по 23,8 цнт, гречки на площі 60 га — по 16,3 цнт.

Багато хороших людей трудиться в колгоспі. Тракторна бригада колгоспу, очолювана О. Й. Приймаком та партгрупоргом В. А. Єрченком, за трудові успіхи включена до книги «Передовиків сільського господарства Полтавщини за 1965 рік».

Значних успіхів досягнуто у тваринництві.

Напередодні Великої Вітчизняної війни колгосп мав 200 голів великої рогатої худоби та 500 голів свиней. У 1945 році — 190 голів великої рогатої худоби, в тому числі лише 6 корів та 72 голови свиней.

На початку 1966 року колгосп мав 1175 голів великої рогатої худоби (у т. ч. корів 436), свиней — 820, овець — 461.

Радянський уряд високо оцінив чесну працю передовиків сільського господарства Оржиці. За досягнуті успіхи в розвитку тваринництва, збільшення виробництва і заготівель м’яса, молока, яєць, вовни та іншої продукції головний зоотехнік Оржицького районного виробничого управління сільського господарства В. С. Задорожний нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, голова колгоспу В. М. Трегуб та доярка О. Т. Ігнатенко — орденом «Знак Пошани», секретар Оржицького райкому КП України Д. Д. Решетник — медаллю «За трудову доблесть».

Із зростанням господарства подвоїлись і грошові прибутки колгоспу. Неподільний фонд на кінець семирічки становив 563 164 крб. Колгосп перейшов на грошову оплату праці.

За післявоєнний час в селі з’явилося ряд підприємств і установ, яких не було раніше. Тут працює побуткомбінат з цехами — пошиву та ремонту одягу, пошиву й ремонту взуття, ремонту металовиробів, меблів, художньо-оформлювальних робіт, фотографією, перукарнею. Передовий цех пошиву жіночого одягу, очолюваний бригадиром Л. Т. Лобуренко, у 1965 році виконав план по ремонту та пошиву одягу на 124 проц. та по масовому пошиву одягу на 140 проц., за що трьом його передовим бригадам вручені вимпели і грошові премії.

Ще у 1944 році в Оржиці організовано промкомбінат. Нині це багатогалузеве підприємство. Цехи: черепичний, цегляний, торфорозробки, комишитовий і деревообробний добре оснащені технікою. Промкомбінат добуває торф для палива, виробляє торфокрихту для удобрення полів, покрівельну черепицю, цеглу, комишитові плити та мати, виготовляє заготовки для виробництва парканів, будинків.

У 1957 році став до ладу харчокомбінат. За семирічку в Оржиці побудовано і введено в дію шнекопресову олійницю продуктивністю 100 тонн зерна на добу, гречкорушний та сушильний цехи на 500 кг зерна за зміну, цех безалкогольних напоїв на 200 декалітрів за зміну. Побудовано артезіанську свердловину, водонапірну башту.

В останньому році семирічки почала працювати міжколгоспна дорожна станція, яка має своїм заданиям будувати шляхи з твердим покриттям, насипати земляне полотно, вести роботи по упорядкуванню райцентру та сіл району.

Зміцнення економіки села сприяє і дальшому зросту добробуту і культури його жителів. Про це свідчить, наприклад, зріст попиту на побутову техніку. Жителі села у власному користуванні мають 8 легкових автомашин, близько 40 мотоциклів, понад 1100 велосипедів і мотопедів, близько 50 телевізорів, майже в кожній родині є радіоприймач, швейна та пральна машина та інше.

У дожовтневий час трудящі не передплачували газет. У 1966 році оржичани одержували близько 4,5 тис. примірників газет і журналів.

Зрідка попадала у дорадянські роки до рук трудящих книга. Нині в Оржиці 5 бібліотек з книжковим фондом близько 60 тис. примірників, якими користується переважна більшість населення.

У дореволюційні часи в Оржиці не було жодного спеціаліста з числа трудящих з вищою чи з середньою освітою. Нині в. різних галузях господарства села працює 250 спеціалістів з вищою і середньою освітою. Більшість жителів села мають середню та восьмирічну освіту.

Хороші знання молоді дає середня школа. За післявоєнні роки 1860 випускників здобули середню та 8-річну освіту.

Добре налагоджено в Оржиці культмасову роботу та дозвілля трудящих. Центром масових міроприємств є Будинок культури. У 1965 році тут проведено понад 100 вечорів, концертів, спектаклів, лекцій. При Будинку культури працює університет культури, різні гуртки та спортивні секції. Завжди багатолюдно в кінотеатрі.

Велику роботу серед населення проводить протягом більш як 30 років ДТСААФ (Осоавіахім).

Сільська Рада, партійна організація, комсомол проводять значну роботу по запровадженню в побут нових народних обрядів: комсомольські весілля, звіздини, новорічні щедрівки, свято орденоносців тощо. Урочисто провадяться революційні свята, день молоді, день мистецтва, день механізатора, тваринника.

Великий колектив медпрацівників турбується про здоров’я трудящих. В Оржиці є лікарня на 75 ліжок, амбулаторія, кілька медпунктів, аптека.

В історико-краєзнавчому музеї села зібрано багато цікавих матеріалів і документів з історії села та про його людей.

Невпізнанною стала тепер Оржиця. За 20 післявоєнних років тут побудовано 240 нових будинків і відбудовано та відремонтовано ряд старих. В селі з’явилися нові вулиці, нові квартали, забудовані 2-поверховими, 8- і 16-ти квартирними будинками. Підведена мережа від державної електролінії, проведено 5 км водопроводу, 2 км асфальтової вулиці, 3 км асфальтових тротуарів, побудовано стадіон, посаджено 2 парки.

Нині село в риштуваннях новобудов.

За новим п’ятирічним планом передбачені дальша його забудова і упорядкування. Вже за перший рік нової п’ятирічки побудовано 2 км асфальтового тротуару та вулиці, 2 км водопроводу. Центральна вулиця ім. Леніна, що виблискує асфальтом, освітлюється лампами денного освітлення. Проведено озеленення вулиць, насаджено сквери.

Поряд з Будинком культури височить пам’ятник воїнам-визволителям, біля якого на 8 меморіальних дошках викарбовано імена воїнів, загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Л. С. ЛІXIНА, В. Д. ЛІСНИЧИЙ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера О”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Google [Bot] і 15 гостей