Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

ОРІХІВ (Оріхове), місто, Запорізька обл, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 3880
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2243 раз.
Подякували: 806 раз.
Стать: Жінка

ОРІХІВ (Оріхове), місто, Запорізька обл, Україна

Повідомлення АннА » 24 травня 2018, 14:16

ОРІХІВ (1783–1801 – Оріхове) – місто Запорізької області, райцентр. Населення 16 481 особа (2007).
Заснований бл. 1783 селянами-втікачами з Чернігівщини та колиш. запороз. козаками. Свою назву – Оріхове – село дістало від селян-переселенців с. Оріхівка Миргородського пов. Полтав. губ. 1799 Оріхове стало центром Маріупольського пов. Таврійської губернії. На поч. 1801 село було переведене до розряду міст і перейм. на Оріхів. 1804–42 О. – центр Мелітопольського пов. Таврійської губ. У серед. 19 ст. О. – важливий торг. пункт чумацького промислу в Україні. 1902 у зв'язку з буд-вом Катерининської залізниці в місті споруджено залізничну станцію. У грудні 1918 в О. проголошено рад. владу. Протягом квітня–грудня 1918 – у складі Української Держави. Поновлено рад. владу в лютому 1919. Від червня 1919 по січень 1920 – під контролем Збройних сил Півдня Росії. У січні 1920 знову поновлено рад. владу. З липня по серпень 1920 О. – під контролем Російської армії генерал-лейтенанта П.Врангеля. Відновлено рад. владу на початку серпня 1920. Наприкінці вересня 1920 в місті відновлено режим П.Врангеля. Остаточно рад. владу встановлено наприкінці жовтня 1920. У березні 1923 місто зараховане до розряду с-щ міськ. типу. З ліквідацією повітів 1923 О. став центром Оріхівського р-ну Запорізької округи. Наприкінці 1920-х – у 1930-х рр. в О. споруджено молокозавод, швейну ф-ку індивідуального пошиття, створено з-д по ремонту с.-г. техніки. У травні 1938 О. зараховано до категорії міст районного підпорядкування. У роки Другої світової війни в Оріхівському р-ні діяв партизан. загін на чолі з А.Колоском.
Нині гол. підпр-вами міста є з-ди: "Орсільмаш", металовиробів, буд. матеріалів, нестандартного обладнання, маслоробний, овочеконсервний.
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 3880
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2243 раз.
Подякували: 806 раз.
Стать: Жінка

Re: ОРІХІВ (Оріхове), місто, Запорізька обл, Україна

Повідомлення АннА » 12 червня 2019, 16:09

Зображення
Орі́хів — місто в Запорізькій області України, адміністративний центр Оріхівського району, колишній центр Мелітопольського повіту Таврійської губернії.
Загальна площа міста становить 1259,5 га, у тому числі перебуває під забудовою — 688,3 га. До житлового фонду міської комунальної власності належить 55 багатоповерхових житлових будинків.
Населення — 15 тис. осіб (2016). День міста — 19 вересня.
Назва
Існує кілька версій про походження назви міста Оріхів.
Одна з версій говорить про те, що більшість переселенців, які розташовувалися на березі річки Конки, були вихідцями із села Оріхівка Полтавської губернії і в пам'ять про свою батьківщину назвали нове поселення Оріховим.
За однією версією поселення було названо за іменем балки, в якій росло багато земляних горіхів.
За іншою версією місто було назване Катериною II через те, що вона на цьому місці розсипала горіхи.
Історія
Офіційно Оріхів був заснований у 1775 року, після падіння Запорозької Січі. Раніше це поселення мало назву «Оріхова балка». До цього часу місто було досліджено в історичному та архітектурному плані досить поверхнево. Довгий час тут була велика торгова площа для ярмарку. Навколо неї пізніше виникли різноматні будівлі: громадські, житлові.
Активне заселення території почалося за часів Запорізької Січі, коли козак Лиско поставив на правому березі конки зимівник. Наприкінці XVIII століття біглі селяни, козаки та солдати заснували тут кілька поселень. Близько 1783 року виник Оріхів. За народними переказами першим поселенцем став І. Юшка, виходець із села Обмачевого, що біля Батурина. Згодом сюди потяглися чернігівські селяни та козаки із зимівника Лиска. Вже до 1786 року поселення налічувало 20-30 дворів.
Свою назву Оріхів, за однією версією, дістав від назви села Оріхівка, що на Полтавщині, коли в 1787 році вихідці з тих місць масово переселялися на нові землі, а за іншою, своєю назвою Оріхів завдячує заростям ліщини, земляним та водяним горіхам, яких на мілководних плесах тоді повноводної Конки була сила-силенна.
Поселення росло, і на 1799 рік стало центром Маріупольського повіту. А вже за два роки, в 1801, першим на території сучасної Запорізької області, Оріхів набув статус міста. Згодом Оріхів стає і протягом майже сорока років є центром Мелітопольського повіту.
Вигідне географічне розташування міста сприяло швидкому його зростанню та появі навколо нього нових поселень. У середині XIX століття через Оріхів проходили 8 важливих шляхів, зокрема чумацький Кримський та Старий чумацький шляхи.
Життя повітового містечка особливо пожвавлювалося під час проведення ярмарок, які відбувалися чотири рази на рік. Найбільшим за оборотом був Семенівський ярмарок, що проходив у вересні. Значну частину прибутків приносила купцям гуртова торгівля худобою на ярмарку.
У 1842 році Оріхів пережив велику пожежу. Вигоріло майже півміста, в тому числі вся його торгова частина. Оріхів втратив статус повітового міста і був переведений до розряду заштатних міст, а центр Мелітопольського повіту, після нетривалого перебування у Великому Токмаку, переміщується до Мелітополя.
Попри всі негаразди, місто продовжувало розвиватися. У другій половині XIX століття в Оріхові заснована низка навчальних закладів, серед яких Оріхівське жіноче початкове народне училище, Олександро-Маріїнське жіноче училище, яке згодом реорганізоване у 4-класну жіночу гімназію. На початку XX століття в Оріхові засноване змішане реальне училище.
Значну роль у розвитку міста та інших населених пунктів району відіграли меноніти з числа німецьких переселенців на південноукраїнські землі, де вони заснували низку поселень-колоній.
Місцеве населення переймало у них прогресивні методи господарювання, а самі колоністи сприяли розвитку сільського господарства і промисловості. 1895 року в Оріхові було збудовано філіал заводу землеробських машин німця Крігера, який випускав жатки-лобогрійки.
Найбільш відомою родиною в місті була родина Янценів. Йоган Генріхович (Іван Андрійович) Янцен наприкінці 70-х років XIX століття збудував перший паровий млин, пізніше відкрив школу для навчання дітей менонітів, міську лікарню на 14 місць. Його сини доклали зусиль до будівництва кінотеатру, торговельних лавок, житлових будинків. Деякі з них і досі є живим свідком тієї епохи. А у двоповерховому будинку родини Янценів сьогодні розміщується Оріхівська міська рада.
В 1918 році Оріхів входить до складу Української Народної Республіки.
Внаслідок поразки Перших визвольних змагань Оріхів надовго окуповано радянськими загарбниками. В окупації Оріхова брали участь 2-га та 13-та радянські Кінні армії. Також Оріхів був тимчасово окупований Білою армією.
Після окупації України Оріхів став центром Махновського Руху Опору. Вихором проносилися оріхівською землею махновські тачанки і кіннотники.
Велику роль в організаційному, господарському зміцненні колгоспів відіграли створені у 1930 році машинно-тракторні станції. На початку 1940 року машинний парк МТС налічував 70 тракторів і 58 комбайнів, що дало змогу селянам безперебійно засівати поля і вчасно збирати врожаї. У квітні 1958 року Оріхівська, Жеребецька і Малотокмачанська МТС були реорганізовані в Оріхівську ремонтно-технічну станцію, перейменовану у 1961 році в Оріхівське районне управління «Сільгосптехніка».
За часів сталінської колективізації та Голодомору в Україні Оріхів став містом, де почалися перші репресії через неможливість виконання планів заготівлі хліба. Об'єктами репресій ставали не тільки прості селяни, а й місцеве колгоспне та партійне керівництво. Показовою стала «Оріхівська справа» у грудні 1932 року: керівництво Оріхівського району (нині Запорізька область) звинуватили в саботажі й засудили до великих термінів ув'язнення. Сталін особисто наказав надати цьому процесові значного розголосу, щоб залякати на його прикладі місцеву партійну еліту, що була, на його думку, «гнилим елементом» і не старанно вилучала в селян продовольство.[2]
Одним із основних промислових підприємств став авторемонтний завод, утворений у 1937 році на базі міжрайонної майстерні по ремонту сільськогосподарської техніки. Завод займався в основному ремонтом автомобілів та двигунів до них. З 1951 року змінилася номенклатура виробів. Завод почав спеціалізуватися на випуску обладнання для тваринницьких ферм (підвісних доріжок, кормозапарників тощо). Корінна реконструкція вже механічного заводу відбулася наприкінці 50-х на початку 60-х років. Вступили до ладу нові цехи, оснащені найсучаснішим на той час обладнанням, збільшився обсяг виробництва. З 1961 року мехзавод перейменований у завод «Орсільмаш».
«Орсільмаш» брав участь у республіканських і міжнародних виставках сільськогосподарської техніки. 1955 року був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві і нагороджений медаллю. На початку 2000-х років завод фактично припинив випуск продукції і перебуває у стані ліквідації.
Крім ремзаводу, існували 6 борошномельних вітряків, 10 кравецьких майстерень, 15 чоботарних, 4 ковальських, 3 слюсарних, 6 жерстяних, 15 по обробці дерева і 3 овчинних.
В липні 1941 року в Оріхові формується 226-та стрілецька дивізія, яка перейменована в 95-ту гвардійську стрілецьку дивізію. В приміщенні нинішнього Оріхівського навчально-виховного комплексу № 2 ім. академіка В. А. Лазаряна розгорнув свою роботу пересувний польовий шпиталь, очолюваний головним лікарем Центральної районної лікарні Лукашевичем В. М.
4 жовтня 1941 року радянські війська полишили Оріхів.
У 1943 році було організовано два радгоспи: «Оріхівський» та радгосп імені Димитрова, який у 1963 році був перейменований у птахорадгосп. На початку 50-х років оріхівці відновили всі промислові підприємства та сільське господарство; освоїли довоєнні посівні площі і відновили тваринницькі ферми; перевищили довоєнний рівень виробництва.
У 1950 році у зв'язку з укрупненням сільськогосподарських артілей колгоспи Оріхова об'єдналися з господарствами сусідніх сіл: Новоданилівки, Новопавлівки і відійшли від міста.
З 24 серпня 1991 року селище входить до складу незалежної України.
17 березня 2015 року згідно рішення Оріхівської міської ради № 36 від 26 лютого 2015 року працівниками КП «Оріхівський комунальник» було здійснено демонтаж пам'ятника В. І. Леніну.
9 листопада 2018 року, на засіданні архітектурно-містобудівної ради при Запорізькій облдержадміністрації, була презентована містобудівна документація міста Оріхів. Члени ради ознайомилися з новим історико-архітектурної опорним планом Оріхова та генеральним планом міста. Фахівці, що займалися розробкою історико-архітектурного опорного плану, рекомендують збільшити зелену зону центру. Місто внесено до переліку історичних населених місць України[3].
До сьогодні у місті є багато забудов 1950-х років з червоною цеглою та маленькими будиночками. При цьому самих пам'яток досить не багато: є 4 пам'ятки архітектури кінця XIX — початку XX століття (жіноча гімназія, чоловіче реальне училище, Будинок торгових рядів, Перша таверна. Крім того є 6 пам'яток історії, які не потребують масштабних територій та зон охорони.
Також в опорному плані зазначена територія, що прилягає до річки Конки. Цю територію ще у 1962 році розглядали в окремому проекті зеленої зони міста Оріхова. Наразі вона пропонується як зона охоронюваного ландшафту.
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 3880
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2243 раз.
Подякували: 806 раз.
Стать: Жінка

Re: ОРІХІВ (Оріхове), місто, Запорізька обл, Україна

Повідомлення АннА » 12 червня 2019, 16:11

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Оріхів — місто районного підпорядкування, розташоване на лівому березі річки Конки, за 60 км від обласного центру. Через нього проходить залізниця Запоріжжя—Донецьк, а також автомагістраль Запоріжжя—Жданов. Заселення — 16,8 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані населені пункти Преображенка, Червона Криниця.

Оріхів — центр району, площа якого 1,6 тис. кв. км, населення 61,7 тис. чоловік (у т. ч. сільського 39,4 тис., міського 22,3 тис.). У районі 71 населений пункт, підпорядкований міській, селищній та 17 сільським Радам; 18 колгоспів, 4 радгоспи і держлісорозсадник; 120 тис. га орної землі; 15 промислових підприємств, 5 будівельних організацій; 64 школи, 60 будинків культури і клубів.

Місцевість навколо Оріхова має вигляд великої улоговини. Тут височить кілька груп курганів; поблизу однієї з них — т. зв. Кисілівських могил — знайдено знаряддя праці доби бронзи (І тисячоліття до н. е.): серпи, кельти, долота тощо.

За часів Запорізької Січі козак Лиско поставив на правому березі Конки великий зимівник. Конка була тоді повноводною річкою, обабіч якої простягалися чудові пасовища, а навколо розкинулися дніпровські плавні. Наприкінці XVIII ст. збіглі селяни, козаки і солдати заснували тут кілька поселень. Так близько 1783 року виник і Оріхів. За народними переказами, першим осадчим (переселенцем) був І. Юшка, виходець з села Обмачевого, що біля Батурина. Слідом за ним тут оселилися селяни з Чернігівщини та колишні запорізькі козаки, які раніше жили в зимівнику Лиска. 1786 року поселення мало 20—30 дворів. Землі було багато. Проте біднота не могла брати великі ділянки, бо не мала чим сплачувати оброк. Землю не орали, а використовували під випас овець. Лише згодом стало переважати землеробство.

1787 року сюди переселилася велика група селян з Полтавщини. Про це свідчать численні записи в церковних метричних книгах, що збереглися до наших днів. Свою назву — Оріхове — село дістало від полтавців, серед яких були і жителі Миргородського повіту, де є село Оріхівка. Проте народні легенди пов’язують назву села із заростями ліщини і навіть водяними чи земляними горіхами, яких ніби безліч росло на мілководних плесах Конки та по її берегах.

У 1799 році центр Маріупольського повіту з Великого Токмака перенесено до Оріхового. Тут розмістилися канцелярія маріупольського городничого, повітовий (дворянський) суд, нижчий земський суд, повітове казначейство, поштова експедиція та духовне управління. А на початку 1801 року село було переведене до розряду міст і перейменоване на Оріхів. Через 3 роки воно стало центром новоутвореного Мелітопольського повіту (до 1842 року)1 2. Після переведення села до розряду міст повітова влада відчужила у селян 2,6 тис. десятин землі з умовою, що вони залишаться жити на міських землях, не сплачуючи податків за садиби, а новим селянським сім’ям нарізатиметься земля з міського вигону. Невдовзі ці умови було порушено — припинено нарізання присадибних ділянок і введено двопроцентний прибутковий податок зі всіх селянських будівель і присадибних земель* Це викликало загальне обурення. Багато селян виселилося з міста на хутори, ближче до наділів, де утворили самостійні общини.

А проте місто продовжувало швидко зростати. Однією з причин цього було його вигідне географічне розташування. В середині XIX ст. через Оріхів проходило 8 важливих шляхів, які сходилися на переправі через річку Конку: чумацький Кримський шлях, що йшов від Дніпра до Перекопа; тут від нього відділявся Старий чумацький шлях через село Аул (Юрківку) на північний захід до Великого Лугу; старий поштовий тракт, який ішов з Павлограда на Мелітополь, новий поштовий шлях — з Катеринослава на Мелітополь через Великий Токмак, від якого відокремлювався шлях на Бердянськ; старий шлях з села Малої Токмачки, що йшов до міста з півдня та ін. До побудови мостів у 40—60 роках XIX ст. ходив паром, хоч багато селян користувалося бродом. Чумацькі валки з сіллю, рибою та інші обози, що зупинялися біля переправи через річку, влаштовували тут торги і обмін продуктами. Сюди сходилися селяни з багатьох навколишніх сіл.

Більша частина міського населення займалася землеробством. Але розвивалися й ремесла. 1837 року в Оріхові було 12 майстерень для пошиття кожухів.

Селянська біднота терпіла від частих неврожаїв, які були наслідком посух, примітивного обробітку грунту. Від голоду й епідемій та інших хвороб умирало багато жителів, особливо дітей. Так, серед тих, що померли 1810 року, 82,7 проц. були малята до 5 років. У зв’язку з періодичними посухами і голодом в Оріхові збудовано запасну хлібну крамницю. Але її запасів не вистачало на всіх голодуючих.

Великого лиха місту і його мешканцям завдавали пожежі. Влітку 1842 року згоріла половина міських будівель. Всі повітові установи мусили переїхати до Великого Токмака. Того ж року Оріхів було переведено до розряду заштатних міст новоствореного Бердянського повіту. 21 квітня 1844 року в місті знову спалахнула пожежа, яка перетворила на попіл ще понад 30 будинків, у т. ч. приміщення суду. Всі судові справи згоріли. Тоді ж натовп знищив всі папери поліцейської дільниці.

Внаслідок пожеж населення міста значно зменшилося. Якщо 1838 року тут проживало 5750 мешканців, то в 1844-му їх залишилося 3195. Під час Кримської війни кількість жителів дещо зросла за рахунок біженців і 1855 року становила близько 5 тис. чоловік. Але потім знову почалося зменшення населення.

На початку 60-х років XIX ст. в Оріхові налічувалося 817 саманних, дерев’яних і цегляних будинків, проживало 4,1 тис. мешканців. Серед них було 2666 селян, 860 міщан, 119 німців-колоністів, 105 купців, 88 дворян, 32 особи духовного звання та ін. 107 жителів займалися ремісництвом: ковальством, швацтвом, пошиттям кожухів тощо. У місті вже були зачатки промисловості. Працювало 19 кустарних підприємств по переробці місцевої сировини, серед них — 2 парові вальцьові млини, 4 олійниці, салотопний, цегельний і свічковий заводи та ін. Торговці мали 50 дрібних торговельних закладів — крамнички, винарні, шинки тощо. 4 рази на рік влаштовувалися ярмарки, де продавалося сільськогосподарських продуктів майже на 100 тис. карбованців.

У 70-х роках із спорудженням Лозово-Севастопольської залізниці, що пройшла через Олександрівськ, Оріхів втрачає своє значення важливого торговельного пункту на шляху з Росії до Криму. Проте в місті, як і по всій країні, досить інтенсивно розвивалася промисловість. У 1874 році тут налічувалося вже 30 невеликих підприємств, у т. ч. 5 цегельних, 2 черепичні, 2 шкіряні, 6 гончарних заводів, 6 олійниць, 16 млинів.

Та, як і раніше, більшість населення займалася хліборобством. Тяжким було становище міського і приміського селянства. З кожним роком зменшувалися наділи землі. Якщо за переділом общинної землі 1848 року на ревізьку душу припало по 10 десятин, то через 10 років тільки по 5,5 десятини. Наділи нарізалися з основного земельного масиву, а 3350 десятин вважалися запасними і використовувалися під луки. Проте вже наступного десятиріччя через нестачу землі ця ділянка степу була також переділена з розрахунку 3 десятини на ревізьку душу.

Після реформи 1861 року хліборобів Оріхова, що за своїм станом належали до державних селян, примусили викуповувати землю, яку вони поливали своїм потом майже протягом століття. Дедалі збільшувалися податки. 1886 року Андріївська і Данилівська селянські общини міста, що мали 1077 наявних чоловічих душ і 13,4 тис. десятин придатної та 350 десятин непридатної землі, мусили сплатити понад 13 тис. крб. платежів. Річні платежі на ревізьку душу становили 13,1 карбованця. Наприкінці XIX ст. земська управа заявила селянам, що їхні землі належать не поземельним общинам, а міській управі, і під загрозою виселення примусила сплачувати т. зв. квартирний податок, а також по 3 копійки за 5 відер води.

Серед міської частини селян різко проявлялося класове розшарування. За даними перепису 1886 року, із 365 господарств 41 зовсім не мали посівів, 66 засівали від 1 до 5 десятин, 95 — від 5 до 10. Отже, 60 проц. дворів були бідняцькими. 38 родин не мали робочої худоби, а близько 100 — сільськогосподарського інвентаря. Вони мусили здавати свої наділи повністю або частково в оренду куркулям, працездатні чоловіки йшли до них у найми або на сезонні, а то й постійні роботи в промисловості.

Не набагато кращою була й доля середняка. 131 господарство засівало від 10 до 25 десятин. Переважна більшість з них мала по 1—2 голови робочої худоби, 72 господарства обробляли землю, вдаючись до супряги або найму тягла і реманенту.

35 куркульських господарств (разом з Новоадріївськими хуторами) засівали кожне від 25 до 200, а деякі і більше десятин землі, мало по дві-чотири пари коней, жниварки, по 2—3 плуги та інший інвентар. Вони орендували значно більше землі, ніж мали надільної.

За наступні 20 років внаслідок кількох переділів наділи на наявну чоловічу душу зменшилися до 3,7 десятини. Через нестачу землі, брак тягла та реманенту, а також часті неврожаї ще більше зубожіли бідняки, перетворившись у сільськогосподарських і міських пролетарів; значна частина середняцьких господарств перейшла до розряду бідняцьких; зміцніла куркульська верхівка.

У 1902 році закінчено будівництво Катерининської залізниці. Вона пройшла через Оріхів, з’єднавши міста Олександрівськ і Пологи. Спорудження залізниці сприяло дальшому розвиткові міста. Поступово воно знову стало значним перевалочним пунктом. Сюди з навколишніх сіл звозили зерно, що йшло на продаж.

На початку XX ст. в Оріхові споруджено завод сільськогосподарських машин, який був філією підприємства Крігера в Гуляйполі. На ньому виготовляли жатки-лобогрійки. Збільшили виробництво 6 цегельно-черепичних, 2 шкіряні заводи та інші підприємства міста, де 1905 року працювало понад 1 тис. робітників. Робочий день тривав 14 годин, зарплата була низькою, видавалась несвоєчасно, переполовинювалася штрафами.

На початку 1905 року оріхівські робітники, за прикладом пітерських, московських, а також олександрівських пролетарів, стали під прапор революції. 14 лютого вони залишили роботу і вийшли на демонстрацію з вимогами політичних свобод, 8-годинного робочого дня, скасування штрафів. Страйком, який тривав 2 тижні, керували робітники заводу Крігера С. Василина, І. Пашко та кілька інших. Багато страйкарів було заарештовано й кинуто до в’язниці. У червні 1905 року в Оріхові створено соціал-демократичну організацію, а восени того ж року — легальну професійну спілку. Вони очолили боротьбу робітників за політичні свободи та поліпшення економічного становища. Серед селянської бідноти революційну роботу проводили місцеві соціал-демократи, а також Оріхівська організація Мелітопольської селянської спілки. У 1908 році міська організація РСДРП і селянська спілка були розгромлені. При обшуках поліція вилучила печатку Оріхівської організації РСДРП та близько 250 примірників брошур і листівок. Заарештованих революціонерів засудили до різних строків ув’язнення чи каторги. Революційний рух у місті було придушено.

Напередодні першої світової війни в Оріхові проживало 8,4 тис. чоловік. Він мав вигляд великого села, а не міста. З 870 житлових будинків кам’яних було близько 40, дерев’яних — 22, решта — саманні. Крім того, налічувалось понад 1,5 тис. господарських та інших будівель. Протяжність 24 вулиць і провулків становила 37 км, з них лише 20 проц. забрукованих. Освітлювалася гасовими ліхтарями тільки центральна, купецько-дворянська частина міста. Тут діяло 70 крамниць та інших торговельних закладів з річним оборотом понад 600 тис. крб., а також кілька промислових підприємств, що за рік виробляли продукції на 200 тис. карбованців.

Лише в 80-х роках XIX ст. відкрилася дільнична лікарня на 20 ліжок з невеличкою амбулаторією. Вона обслуговувала місто і 6 сіл (майже 27 тис. жителів), працювали в ній (у 1913 році) один лікар, два фельдшери, акушерка та повивальна бабка. Була також невеличка залізнична лікарня з двома фельдшерами.

В Оріхові налічувалося чимало навчальних закладів для дітей привілейованих класів: реальне, двокласне і трьохкласне училища, жіноча гімназія та ін. 70 проц. дітей незаможних верств населення не мали можливості навчатися, а 30 проц. відвідували земську двокласну і церковнопарафіяльну школи. 1913 року на кожних 100 жителів 64 не вміли читати і писати.

У перші роки XX ст. в місті відкрився літній театр, у якому іноді виступали приїжджі артисти. Спроби місцевих українських аматорів з учителів і гімназистів орендувати приміщення театру не мали успіху. Міський голова заявив, що «ніколи не дозволить ставити малоросійські п’єси».

Коли почалася імперіалістична війна, міська буржуазія, дворянство, чиновники організували маніфестацію, виступали з ультрапатріотичними промовами. Але на фронт вони не поспішали. Туди відправляли одягнених у сірі шинелі селян і робітників. У 1915—1916 рр. в Оріхові був розквартирований 48-й запасний полк, сформований з сербів, що перейшли на бік Росії з австро-угорської армії. Пізніше значна частина солдатів цього полку взяла активну участь у боротьбі за Радянську владу.

Дізнавшись про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції і повалення самодержавства, робітники і селяни Оріхова вийшли на демонстрації, вимагаючи припинення війни, передачі підприємств і землі в руки народу. Але буржуазія, яка захопила владу і створила т.зв. громадський комітет, повністю підтримувала політику антинародного Тимчасового уряду. Поряд з комітетом продовжували діяти міська дума і всі волосні земські установи. Навіть міліція, організована замість ліквідованої поліції, комплектувалася з поліцаїв.

У середині березня трудящі обрали міську Раду робітничих депутатів. Та класовий склад її виявився строкатим. Крім робітників, до неї ввійшло по 2 представники від ремісників, прикажчиків і навіть купців. Селяни ж не представлені зовсім. Тільки 2 депутати були більшовиками. Верховодили в Раді меншовики і есери.

Під керівництвом більшовиків найбільш свідомі робітники і селяни-бідняки згуртовували сили для боротьби за ліквідацію влади буржуазії. Цю боротьбу очолило революційне ядро робітників заводу Крігера в складі ливарників С. Василини, І. Пашка, П. Селезньова та інших.

Через кілька днів після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді до Оріхова повернувся колишній місцевий робітник, більшовик С. І. Овчаренко. Наприкінці листопада 1917 року він організував комуністичний осередок, до складу якого ввійшли робітники Єгоров, Волков і Куликов.

У грудні створено революційний комітет. Проте до нього потрапило чимало есерів. Прикриваючись гучними фразами, вони не тільки нічого не робили для зміцнення молодої Радянської влади, але й намагалися шкодити їй. Тому за вимогою робітників і селянської бідноти склад ревкому 1 лютого 1918 року оновлено. Його ядром стали робітники С. І. Овчаренко, С. Василина, Г. Зубков, М. Коба, Г. Чухрій, а також селяни-бідняки Л. Робота, П. Пушкар й інші. Головою обрано чорноморського матроса-революціонера В. А. Вакуленка, який щойно прибув до міста. Ревком почав активно проводити в життя декрети Радянського уряду: ліквідував буржуазну управу, конфіскував у багатіїв підприємства; лишки землі і майна у куркулів і розподіляв їх серед бідноти.

Більшовики за допомогою робітників-активістів вели роз’яснювальну роботу серед солдатів 48-го запасного полку, розквартированого в місті. Ревком зв’язався з революційною організацією полку, і спільними зусиллями їм вдалося залучити більшість солдатів на бік революції. Решту було роззброєно і розпущено.

18 березня 1918 року трудящі міста обрали Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. Для захисту революційних завоювань створено червоногвардійський загін. До нього увійшли передові робітники, селяни і частина солдатів розформованого 48-го полку, зокрема чимало сербів. Оріхівський загін, яким командував С. І. Овчаренко, з’єднався з революційними загонами Мелітополя і разом з частинами Червоної гвардії вирушив на Царицин. У боях під Царицином, на Дону та на інших фронтах громадянської війни невмирущою славою вкрили себе бійці Оріхівського червоного полку. Багато з них загинули смертю хоробрих, у т. ч. І. Будников, Т. Костенко, С. Широконос, Я. Гайдай та інші.

8 квітня 1918 року Оріхів захопили австро-німецькі війська. Разом з гайдамаками вони пограбували населення, заарештували 14 членів ревкому (його створено наприкінці березня) і відправили до табору для полонених. Ревкомівці повернулися лише наприкінці 1918 року, коли в місті було відновлено Радянську владу.

У другій половині січня 1919 року в Оріхів вдерлися білогвардійці з денікінського корпусу генерала Тілло. Але вже 4 лютого червоноармійці з групи П. Ю. Дибенка після 6-годинного бою визволили місто. Вийшов з підпілля ревком. У середині лютого відновила діяльність більшовицька партійна організація, що складалася з 15 комуністів. Було обрано партійний комітет з 4 чоловік. Парторганізація швидко зростала і через місяць налічувала вже 32 комуністи та 46 співчуваючих. Партійний комітет і ревком створили загін самооборони, який захищав місто від махновців; вилучали зброю у населення, організували продовольчу допомогу частинам Червоної Армії, а також промисловим центрам країни. На початку березня 1919 року ЦК КП(б)У направив до Оріхова свого представника Я. А. Давидовича. Він виступив на кількох робітничих зборах і мітингах з доповідями про політичне становище, про завдання щодо зміцнення Радянської влади і боротьби проти контрреволюції.

В середині червня 1919 року Оріхів захопили денікінці. Знову почалися жорстокі розправи над мирним населенням, грабежі, мобілізації чоловіків до білої армії. На початку січня 1920 року бійці 46-ї стрілецької дивізії 14-ї армії визволили Оріхів від ворога. Представники 2-ї бригади 3-ї стрілецької дивізії допомогли створити ревком і відновити діяльність партійного осередку. У лютому з представників політсекції тилу Південно-Західного фронту та з місцевих активістів було організовано районний ревком. Спираючись на військові частини 2-ї бригади Естонської дивізії, ревком очистив навколишні села від бандитів і створив кілька сільських ревкомів. Він допоміг селянам провести весняні польові роботи, організував колективне збирання врожаю, яке пройшло успішно. Жителі, особливо бідняки, були дуже задоволені. «Якщо така комуна,— говорили вони,— то комуністи праві, що в комуні легше жити… Підемо до комуни».

Влітку становище у волості загострилося. Махновці, які зовсім знахабніли, посилили наскоки не тільки на села, а й на Оріхів. Наприкінці червня райревком оголосив у місті облоговий стан. З членів політсекції було створено Надзвичайну трійку на чолі з І. Богачовим, яка взяла владу в свої руки. Всім комуністам, членам ревкому, міліції, а також членам створеного у травні волкомнезаму видали зброю. Проводилася мобілізація до лав Червоної Армії, що вела тяжкі бої з врангелівцями.

У липні 1920 року воєнні дії точилися вже в районі міста. Проти знекровлених частин 13-ї стрілецької та 2-ї Кінної армій Врангель кинув свіжі сили: кінну дивізію з корпусу генерала Бабієва, Дроздовську піхотну дивізію, яка наполовину складалася з офіцерів, багато броньовиків, гармат, кулеметів. Вночі 26 липня ворог захопив місто. Зважаючи на загрозливу обстановку, що склалася на оріхово-олександрівському напрямі, командування Південно-Західного фронту дало наказ 13-й і 2-й Кінній арміям будь-що завдати нищівного удару врангелівцям. Виконуючи наказ, 46-а радянська дивізія під командуванням І. Ф. Федька наступала на Оріхів з північного сходу, а Петроградський та Московський полки курсантів — з південного сходу. З доби точилися безперервні бої. 28 липня червоноармійські частини пішли на вирішальний штурм. Всю ніч на міських вулицях йшли бої за кожний дім, двір. На світанку розтрощені дроздовці відступили на південь.

Але 29 липня врангелівці стягнули великі сили і знов захопили Оріхів. Багато поранених червоноармійців жителі врятували, а 16 курсантів потрапили до рук білогвардійців. Після жорстоких катувань вранці 30 липня їх розстріляли. Йдучи на страту, курсанти співали «Інтернаціонал». За героїзм, проявлений у цих боях, орденом Червоного Прапора було нагороджено 5 бійців і командирів Петроградсько-Московської бригади. На території Кремля в Москві встановлено гранітний обеліск, на якому золотими буквами написано: «Слава командирам і курсантам, які загинули в боях проти контрреволюції під Оріховом і Синельниковим!». За рішенням Оріхівської міської Ради останки загиблих курсантів перенесено до братської могили у міському парку. Головну вулицю міста названо іменем ленінградських курсантів.

4 серпня частини 46-ї та 42-ї стрілецьких дивізій при підтримці кінноти, артилерії та бронемашин перейшли в наступ і 7 серпня вибили ворога з Оріхова. Майже 2 місяці місто залишалося у прифронтовій зоні. Наприкінці вересня радянські війська змушені були відійти. Та вже з середини жовтня знову точилися запеклі бої за місто. Нарешті 27 жовтня частини 4-ї армії остаточно визволили його від білогвардійців.

Проте становище залишалося напруженим — активізувався махновський бандитизм. За рішенням Олександрівської надзвичайної губернської наради було створено Оріхівський компактний район, а 29 жовтня — районний ревком. Відновила діяльність і партійна організація, яка поповнилася надісланими Олександрівським губпарткомом робітниками-комуністами М. Капрановим, Д. О. Вагоновим, Ф. А. Цигановським та ін. 7 листопада почав працювати райпартком, який об’єднав 17 членів і 5 кандидатів у члени партії.

Однак через напади махновців проводити організаційну та політично-масову роботу було надзвичайно важко. Для боротьби з бандитизмом і зміцнення Радянської влади створено Оріхівську надзвичайну районну нараду, яка взяла керівництво всім життям району в свої руки. Вона допомогла організувати волосний і сільські комітети незаможних селян. Одночасно з ініціативи комуністів у Оріхові засновано комсомольську організацію. Першими комсомольцями міста були М. Голод, А. Гнєвишев, В. Гнєвишева, О. Пелешко, Д. В. Михайлевич. Вони разом з комуністами брали активну участь у боротьбі з бандитизмом.

У першій половині грудня 1920 року частини Червоної Армії в районі Гуляй поля—Оріхова—Пологів вели бойові дії по знищенню численних банд. Основні сили махновців були розгромлені, але їх залишки все ще грабували селян, вбивали комуністів, комсомольців і радянських працівників. Загін самооборони, що складався з 100 бійців, ще протягом півтора року виловлював і обеззброював бандитів. Та навіть у такій важкій обстановці партійні і радянські органи до кінця 1920′ року зуміли організувати виконання продрозверстки, забезпечити родини червоноармійців і незаможників продовольством, надати бідноті грошову допомогу в розмірі 645 тис. карбованців.

До середини 1922 року з бандитизмом у районі було покінчено. Партійна організація і міська Рада, обрана на початку лютого 1921 року, очолили боротьбу трудящих за відбудову сільського господарства і промисловості. Рішенням міськвиконкому місто поділено на 3 адміністративні райони в межах колишніх селянських общин. Комнезами, які працювали в кожному районі, вилучали у куркулів і торговців зерно, яке розподіляли серед селянської бідноти, сімей червоноармійців та вдів, організовували супрягу. Весняна сівба пройшла більш-менш задовільно. Але через посуху майже весь хліб згорів на корню. Основна маса населення, за винятком куркулів, не мала ніяких продовольчих запасів, і до початку 1922 року в Оріхові голодувало вже близько 2,5 тис. чоловік. Створений навесні 1922 року комітет допомоги голодуючим організував збір коштів, вилучення хліба в куркулів. Було відкрито 2 дитячі будинки на 120 дітей, 3 їдальні, хлібопекарню з щодобовою випічкою 40 пудів хліба, десяток харчопунктів. У їдальнях та харчопунктах харчувалося 1,5 тис. дітей і 500 чоловік дорослих. Селяни одержали від держави кілька тисяч пудів хліба.

Зосереджуючи максимум зусиль на боротьбі з голодом, райпартком і міськрада водночас турбувалися про відродження промисловості. Наприкінці 1921 року відбудовано й пущено завод сільськогосподарських машин (колишній Крігера) та борошномельний, а також кілька дрібних ремісничих підприємств. Було організовано єдину профспілку робітників і службовців, відкрито будинок спілок, профспілковий клуб, де читались лекції та доповіді. Робітники і службовці відчисляли частку свого заробітку в фонд голодуючим, допомагали незаможникам в обробітку землі. Комуністи, комсомольці, члени KHG докладали всіх зусиль, щоб селяни засіяли якнайбільше землі. Сільськогосподарські кредитне та споживче товариства допомагали бідноті зерном, реманентом, худобою, грішми. Державна насіннєва позичка восени 1922 року становила близько 3 тис. пудів, а весною наступного року вона майже подвоїлася, завдяки чому було засіяно три чверті орної землі. 1923 року селяни зібрали непоганий врожай, і голод було подолано. Та розруха ще тривала. Промислові підприємства, не маючи сировини, ледве працювали, населення скоротилося до 2,1 тис. чоловік. У зв’язку з цим в березні 1923 року місто віднесено до розряду селищ міського типу. З утворенням Оріхівського району воно стало районним центром. Новостворені райком партії і райвиконком докладали багато сил до відродження сільського господарства, активізації роботи КНС, організації колективних господарств. Протягом 1923—1925 рр. в Оріхові селяни-незаможники створили 2 невеликі сільськогосподарські артілі «Свідомість» і «Зоря нового життя», а також 2 товариства по спільному обробітку землі. Вони проклали шлях до суцільної колективізації селянських господарств.

Партійна організація Оріхова, яка 1925 року об’єднувала 19 членів та 33 кандидати у члени ВКП(б)3, спрямувала зусилля трудящих на відродження промислових підприємств. На кінець відбудовного періоду вже стали до ладу електростанція, 2 цегельні заводи, 9 вітряків і механічний млин, олійниця і 2 маслозаводи, швейні і шевські майстерні. На базі кустарних ремісничих підприємств були створені промислові артілі «Червоний будівельник», «Червоний партизан» і «Ударник».

Активну участь у відбудові господарства брали комсомольці. Друга районна партійна конференція в листопаді 1922 року вирішила створити у районі первинні організації КОМУ, і 20 комсомольців Оріхова пішли в села, де протягом 1923 року створили комсомольські осередки. Весною того ж року в селищі організовано загін юних спартаківців, як тоді називали піонерів.

Наприкінці відбудовного періоду в Оріхові налічувалося вже 7,4 тис. жителів. Діяли поштове відділення і телеграф, 5 державних, 4 кооперативні та 78 приватних крамниць. Працювали амбулаторія, лікарня на 15 ліжок, пологовий будинок, жіноча й дитяча консультації, сезонні ясла.

Значну роль у підготовці кадрів відіграли профшколи. Техніко-агрономічна школа готувала механізаторів і агрономів, педагогічна — вчителів для молодших класів (пізніше її реорганізовано в педагогічні курси). У селищі працювали 3 початкові школи соцвиховання та семирічна, де 22 вчителі навчали 767 дітей. Для неписьменних жителів, яких було близько тисячі чоловік, створено кілька шкіл лікнепу.

Ще наприкінці 1920 року до Оріхова переїхала Олександрівська пересувна драматична трупа, що заснувала тут театр ім. Луначарського. В його репертуарі були російські класичні п’єси і тогочасні радянські — «Червоний шквал», «Червоний генерал», «Степовий гість» та ін. У важкому 1922 році драматичний колектив розпався, а замість нього відділ народної освіти організував українську трупу. Крім неї, працювали хоровий гурток та оркестр народних інструментів. Перед початком вистави чи концерту, як правило, читалися доповіді та лекції на міжнародні теми, про завдання комсомолу тощо. Проводилися вечори запитань і відповідей. У 1926 році в селищі діяв кінотеатр, який набув великої популярності серед усіх верств населення. За рік фільми переглянуло 60,8 тис. чоловік.

У період першої і наступних п’ятирічок в Оріхові дальшого розвитку набули місцева промисловість, сільське господарство, освіта і культура. У 1929 році почала працювати майстерня по ремонту сільськогосподарської техніки. 1937 року на її базі створено завод, який ремонтував мотори тракторів, виготовляв запасні деталі для сільськогосподарських машин. За чотири передвоєнні роки обсяг робіт підприємства зріс у п’ять разів, а чисельність робітників (318 чоловік) дорівнювала їх кількості у всьому Оріхові в 1927 році. По-ударному працювали активісти О. П. Борисенко, А. І. Житков, Л. М. Шкроботько, які майже втроє перевиконували змінні завдання.

Невпинно зміцнювалася виробничо-технічна база промислових артілей: харчової — «Червоний партизан», черепичної — «Червоний будівельник», керамічно-вапнякової — «Вапняк», цвяхової — «Зоря» та інших. Кількість робітників зросла до 980, а обсяг виробництва подвоївся. Було споруджено новий маслозавод, елеватор, швейну фабрику індивідуального пошиття, райпромкомбінат, харчокомбінат, комбінат хлібопродуктів. Діяли 3 електростанції.

Величезні зрушення сталися в сільському господарстві. 1929 року в Оріхові організовано колгосп «Червоний сівач», а в наступному — сільськогосподарську артіль ім. 12-річчя Жовтня. На весну 1932 року в селищі колективізовано 92 проц. селянських господарств. Створення в колгоспах партійних і комсомольських осередків забезпечило піднесення трудової дисципліни і зразкову організацію праці. Вже 1935 року ці артілі стали кращими в районі і були занесені на обласну Дошку пошани.

Велику роль у зміцненні матеріально-технічної бази колгоспів відіграла Оріхівська МТС. За одинадцять років її тракторний парк майже подвоївся і 1940 року становив 70 машин. Кількість комбайнів за цей час зросла з 5 до 58, що дало змогу майже повністю механізувати збирання врожаю. В останньому передвоєнному році колгоспи зібрали по 18 цнт озимої пшениці з га. Обидві артілі мали ферми великої рогатої худоби, а також свино- і вівцеферми. Були й невеликі пасіки.

У передвоєнні роки в Оріхові виросло багато ударників праці, стахановців.

За високі виробничі показники комбайнера Оріхівської MTС О. А. Пирожкову нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Колгоспники стали жити заможно. Вони одержували на трудодень пересічно по 5 кг хліба і 1,5 крб. грішми.

За роки передвоєнних п’ятирічок Оріхів перетворився на значний промисловий і культурний центр з майже десяти-тисячним населенням. Тому в травні 1938 року його було віднесено до категорії міст районного підпорядкування. Наприкінці грудня 1939 року за новою Конституцією СРСР відбулися вибори до міської Ради депутатів трудящих, що перетворилися на справжнє свято. Серед обраних депутатів було більше половини комуністів.

Міська Рада спрямувала зусилля трудящих на благоустрій Оріхова. Тут з’явилися нові красиві вулиці, споруджено близько 200 нових і капітально відремонтовано три чверті старих житлових будинків, збудовано приміщення середньої школи, дитячих ясел, кількох магазинів. За ініціативою робітників авторемонтного заводу організовано бригади, які відремонтували бруківку на чотирьох центральних вулицях, проклали тротуари, розбили сквери, обсадили вулиці деревами та кущами. На південно-західній околиці міста закладено парк. У 1939 році в місті встановлено пам’ятник В. І. Леніну.

У передвоєнні роки в Оріхові створено лікарняне містечко, відкрито поліклініку. їх персонал складався з 11 лікарів і 50 чоловік середнього медперсоналу.

Дальшого розвитку набула народна освіта. 1935 року відкрито середню школу, а через чотири роки — ще одну. Працювали середня вечірня школа робітничої молоді, три семирічні і дві початкові, а також агротехнікум, школа медсестер та ін. Завдяки плодотворній роботі лікнепів і шкіл малописьменних до 1936 року в основному ліквідовано неписьменність серед дорослого населення.

Велика увага приділялася задоволенню зрослих культурних потреб населення. На сцені будинку культури виступали місцеві аматори, театральні колективи Запоріжжя, Дніпропетровська, Києва. У кінотеатрі демонструвалися нові кінофільми. У місті діяли дві бібліотеки (для дорослих і дітей), дитяча технічна станція. На добре обладнаному міському стадіоні часто влаштовувалися змагання з різних видів спорту, проводилися матчі футбольних, волейбольних і гандбольних команд. Багато юнаків і дівчат навчалося в оборонних гуртках.

У перші ж дні Великої Вітчизняної війни близько 2 тис. оріхівців зі зброєю в руках стали на захист Радянської Вітчизни. Промислові підприємства міста почали працювати на оборону. Але з наближенням фронту найцінніше устаткування і техніку МТС було евакуйовано в глиб країни, зокрема машини і верстати авторемонтного заводу — до Саратова та Уральська. На схід виїхали сотні робітників і службовців.

4 жовтня 1941 року гітлерівці вдерлися до Оріхова. Того ж дня відважний сокіл О. І. Покришкін вів над містом повітряний бій з чотирма «мессершмідтами». Один з них, прошитий кулеметною чергою, загорівся і впав. У цьому бою літака Покришкіна було підбито, а його самого поранено. Та радянський льотчик зумів посадити машину за лінією фронту, поблизу Малої Токмачки.

Захопивши місто, фашисти вдалися до арештів і розстрілу мирних жителів. Вони стратили братів Біланів і Кобів, вчительку Є. X. Білан, її сина комсомольця Л. Білана, а також А. 3. Бут, К. І. Ломаченка, І. П. Шкрьобу. Але ні катування, ні розстріли не залякали радянських людей. Ще у вересні 1941 року в Оріхівському районі було створено партизанський загін із 76 чоловік, до якого входили й мешканці міста. На початку жовтня частина бійців пішла до Червоної Армії, а решта, залишившись на окупованій території, розгорнула серед населення антифашистську агітацію. Та наприкінці 1941 — на початку 1942 року багатьох з них фашисти схопили і розстріляли, в т. ч. оріхівців С. І. Свєрлікова, Ф. О. Білана, Л. І. Герігея, В. Г. Коряку, І. І. Мочаліна та інших. Жителі міста саботували розпорядження німецької комендатури, ховали від окупантів хліб, теплі речі тощо.

19 вересня 1943 року частини 31-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії Південного фронту визволили місто від окупантів. Серед воїнів цього з’єднання були й оріхівці — офіцери І. І. Костенко та Д. Ф. Чаричанський. В бою за місто, що точився цілу добу, загинуло понад 600 бійців і офіцерів Червоної Армії, серед них Герой Радянського Союзу лейтенант Я. Тютюнник. Вони поховані в братських могилах, на яких встановлено обеліски і пам’ятники. Від рук гітлерівців за час окупації загинуло 1138 мирних громадян і військовополонених, яких також поховано в братських могилах.

Відступаючи, фашисти зруйнували корпуси промислових підприємств, всі приміщення державних та громадських установ, колгоспів, школи, лікарняне містечко, культурно-освітні заклади, багато житлових будинків. Заподіяні ворогом збитки перевищували 75 млн. карбованців.

Після визволення Оріхова ще півтори тисячі чоловік пішли на фронт. Всього в лавах Червоної Армії воювали проти німецько-фашистських загарбників понад 3,5 тис. жителів міста. Три чверті з них нагороджено орденами й медалями СРСР, а командиру гарматної обслуги І. П. Приходьку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Наприкінці вересня 1943 року відновили роботу райком партії, райвиконком та міська Рада. Під їх керівництвом трудящі, долаючи труднощі, взялися за відродження господарства міста. Вже 1944 року стали до ладу механічний (колишній авторемонтний) завод, що випускав гільзи та колектори; електростанція, державний млин, кілька промислових артілей. Зусиллями комуністів Оріхівської МТС відбудовано майстерні, а частково й тракторний парк станції, і вже 1944 року вона зуміла обробити три чверті посівних площ колгоспів району. Оріхівські артілі зібрали пересічно до 9,6 цнт зернових з га, виконали плани державних поставок. Майже 600 робітників і службовців допомагали колгоспникам району в проведенні польових робіт.

Значно швидше пішла відбудова міста, його господарства після переможного завершення Великої Вітчизняної війни, коли посилилася допомога держави та повернулися з армії вчорашні воїни. Багато фронтовиків, як і інших оріхівців, поїхало до Запоріжжя і взяло участь у відродженні Дніпрогесу. В Оріхові до кінця 1947 року стали до ладу майже всі промислові підприємства, з них чотири — союзно-республіканського підпорядкування — механічний завод, маслозавод, олійниця, вальцьовий млин. До 1950 року підприємства значно перевершили довоєнний рівень виробництва.

За той час колгоспи освоїли всі посівні площі, а врожайність зернових досягла 15—17 цнт з га. В 1950 році відбулося укрупнення артілей; приміські колгоспи ім. 12-річчя Жовтня та «Червоний сівач» об’єдналися з артілями сіл Новоандріївки та Новоданилівки і відійшли від міста.

Швидко зростала потужність державного механічного заводу. Якщо 1945 року підприємство випустило продукції на 80 тис. крб., то в 1951-му — на 1,1 млн. крб. (у новому масштабі цін). В роки п’ятої п’ятирічки завод виготовляв підвісні дороги для тваринницьких ферм, запарники-корморозмішувачі, дезинфекційні установки тощо, а в 1956— 1959 рр.— саморозвантажувальні тракторні причепи, чавунне кровельне литво та ін. У наступні роки споруджено кілька нових потужних цехів, встановлено нове устаткування; кількість робітників зросла з 776 до 2,4 тис. чол., а виробництво продукції — з 5 млн. до 20 млн. крб. З квітня 1961 року почалася докорінна реконструкція, спрямована на перехід до виготовлення різних типів кормороздавачів і тракторних причепів. Тоді ж підприємство дістало назву «Орсільмаш». Оріхівські кормороздавачі мають широкий попит не лише в колгоспах і радгоспах нашої країни, їх закуповують кооперативи країн соціалістичного табору, вони експортуються і до Індії. Колектив «Орсільмашу» шефствує над колгоспом «Перемога», якому допомагає ремонтувати техніку, обладнання тощо.

Поряд з швидким розвитком головного підприємства міста — «Орсільмашу», зростають й інші заводи: металовиробів, будівельних матеріалів, нестандартного обладнання, маслоробний, овочеконсервний, комбінат хлібопродуктів, швейна фабрика тощо. Цьому сприяло, зокрема, те, що 1955 року місто підключене до державної електромережі «Дніпроенерго». Комбінат хлібопродуктів став великим добре механізованим підприємством. Він випускає каліброване насіння кукурудзи та комбікорм, які відправляються в усі кінці Радянського Союзу і навіть країни соціалістичного табору. На заводі продтоварів, що об’єднує цехи безалкогольних напоїв та ковбасний, дві хлібопекарні, вальцьовий млин, олійницю, механізовано всі трудомісткі процеси. Це дало можливість в чотири рази збільшити випуск продукції і в 1969 році довести його до 2 млн. крб. Реконструйовано і маслозавод. Тут щогодини виробляється 600 кг вершкового масла. Всі підприємства міста протягом 1969 року виробили продукції на 44,1 мли. крб.— втричі більше, ніж десять років тому.

За повоєнні роки десятки кращих виробничників удостоєно високих урядових нагород. Орденом Леніна нагороджено слюсаря заводу «Орсільмаш» комуніста О. О. Петрушенка — заспівувача соціалістичного змагання колективу в роки семирічки, депутата Запорізької обласної Ради.

Трудящих міста в їх наполегливій боротьбі за перетворення в життя рішень XXIII з’їзду КПРС та XXIII з’їзду КП України очолюють райком КП України і 42 первинні партійні організації. На початку 1970 року в них налічувалося 1272 комуністи, переважна більшість з яких трудилася в сфері матеріального виробництва. Під їх безпосереднім керівництвом працювало 37 первинних комсомольських організацій, що об’єднували 2 тис. юнаків і дівчат.

Активну роботу по забудові і впорядкуванню міста проводить міська Рада депутатів трудящих та її комісії. Завдяки їх зусиллям Оріхів став невпізнанним. Подвоїлася його житлова площа, а державний житловий фонд зріс більше як у п’ять разів. Центр міста прикрасився 24 чотири-і п’ятиповерховими будинками. Три чверті вулиць забруковано, а центр — заасфальтовано. Прокладено чимало кілометрів водопроводу і каналізації. Оріхів потопає в зелені садів та декоративних дерев. На честь 50-річчя Радянської влади на одній з його околиць закладено 15-гектарний парк.

З кожним роком розширюється сітка торговельних підприємств. Річний товарооборот 54 магазинів перевищує 11 млн. крб. Працюють ресторан, кафе, 7 їдалень. Населення широко користується послугами побутового комбінату, що має павільйони пошиття одягу, майстерні хімчистки, шевську, по ремонту побутових машин і приладів та інші. По вулицях курсують автобуси.

Споруджено нову лікарню на 150 ліжок, розширено поліклініку. На великих підприємствах та в районному відділенні «Сільгосптехніки» діють медичні пункти.

1969 року тут працювало 32 лікарі.

Для дошкільнят відкрито 4 садки і стільки ж ясел, а також дитячий комбінат.

В них виховувалося 660 дітей. На узбережжі Азовського моря завод «Орсільмаш» спорудив піонерський табір і базу відпочинку для трудівників.

Набагато зросла шкільна мережа.

Нині вона складається з 4 середніх і стількох же восьмирічних шкіл. В них навчається понад 3 тис. учнів. Серед 174 вчителів, з яких майже половина — уродженці Оріхова, 34 нагороджені орденами й медалями, з них С. Ю. Бражник, Ю. Д. Любарська, Г. П. Переверзева — орденом Леніна.

Оріхівський сільськогосподарський технікум випустив за післявоєнні роки понад п’ять тис. фахівців: механіків, бухгалтерів, агрономів і зоотехніків. У місті працює музична школа з класами фортепіано, баяна, бандури, скрипки.

Багато жителів, зокрема молоді, бере участь у численних гуртках художньої самодіяльності районного будинку культури, клубів заводу «Орсільмаш» і комбінату хлібопродуктів. Крім виступів місцевих аматорів, оріхівці щороку дивляться постановки театральних колективів, слухають концерти акторів Запоріжжя, Києва та інших міст країни. Методична рада районного будинку культури подає всебічну допомогу самодіяльним колективам сільських клубів. Агіткультбригада систематично виїжджає в села району з лекціями та концертами. Велику культурно-освітню роботу провадять бібліотеки: районні — для дорослих і дитяча, а також профспілкові і шкільні. Трудящі мають змогу придбати необхідну літературу в міській книгарні, книжковому відділі універмагу, кіосках «Союздруку». В 1969 році населенню продано книг майже на 108 тис. крб. Кожна сім’я передплачує газети і журнали. З 1931 року видається районна газета «Трудова слава» (колишня назва — «Ленінським шляхом»). Вагомий вклад у справу комуністичного виховання трудящих вносять районна та первинні організації товариства «Знання».

Молодь Оріхова захоплюється спортом. Серед таких його видів, як ручний м’яч, баскетбол, класична боротьба і футбол, оріхівці кілька років посідали друге місце в області, а команда баскетболістів 1964 року стала чемпіоном України, завоювавши золоті медалі. Спортсмени Оріхова не раз входили до складу збірних команд республіки з легкої атлетики, класичної боротьби, футболу, а А. Ф. Невинський є членом збірної СРСР з ручного м’яча. Тренер районної ради ДСТ «Колос» майстер спорту В. Д. Залозний — учасник міжнародних зустрічей з класичної боротьби з спортсменами Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Ірану. О. Д. Залозний став володарем всесоюзного приза ім. Піддубного, а Д. Д. Залозний — чемпіоном України по класичній боротьбі серед сільської молоді.

З нових звичаїв, обрядів найбільшого поширення набули комсомольсько-молодіжні весілля, урочисте відзначення днів пам’яті загиблих у громадянській та Великій Вітчизняній війнах. Спочатку в Оріхові, а потім і в селах району стали відзначатися свята трудової весни, зими, врожаю, посвячення в хлібороби; вечори трудової слави тощо.

Місто перебудовується за розробленим у 1958 році перспективним планом, розрахованим на 25 років. До кінця п’ятирічки буде споруджено школу, готель, близько 100 індивідуальних житлових будинків та кілька багатоповерхових комунальних. Завершено прокладання водопроводу і каналізації, а також забруковування усіх вулиць. Значно зросте промислове виробництво, особливо заводу «Орсільмаш». Своєю працею оріхівці перетворюють цей план у реальну дійсність.

А. С. ДИМИТРОВ, Л. Ю. НЕЧАЄНКО
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 3880
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2243 раз.
Подякували: 806 раз.
Стать: Жінка

Re: ОРІХІВ (Оріхове), місто, Запорізька обл, Україна

Повідомлення АннА » 12 червня 2019, 16:14

Історія міста
КОРОТКА ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Територія, на якій виникло місто Оріхів, входила до складу Новоросійської губернії з центром спочатку в Кременчуці, а з 1789 року у Катеринославі (нині Дніпро).

У 1775 році створено Азовську губернію, до складу якої входять землі на лівому березі Дніпра.

1784 рік – відбувається об’єднання Новоросійської та Азовської губерній в Катеринославське намісництво, яке у 1791 році перейменовується у Новоросійську губернію, а місто Катеринослав – у місто Новоросійськ. У цьому ж році утворено Мелітопольський повіт, центром якого з 1802 по 1842 роки був Оріхів.

У 1802 році знову відбувся адміністративно-територіальний поділ. Новоросійська губернія була розділена на три губернії: Херсонську, Таврійську і Катеринославську. Місто Новоросійськ знову стало Катеринославом. Оріхів увійшов до складу Таврійської губернії.

З 1802 року посад Олександрівськ (нині м. Запоріжжя) увійшов до складу Катеринославської губернії, а з 1806 року став повітовим містом.

У 1842 році з Мелітопольського повіту Таврійської губернії виділився Бердянський повіт, Оріхів увійшов до цього повіту.

У липні 1920 року було утворено Олександрівську губернію, яка згодом перейменовується на Запорізьку.
Під час проведення в Україні адміністративно-територіальних реформ 1922-1925 років Запорізьку губернію було ліквідовано, її територія увійшла до складу Катеринославщини, а з 7 березня 1923 року Запоріжжя стало центром новоствореного Запорізького округу, 10 січня 1939 року утворено Запорізьку область, що об’єднала 28 районів, в тому числі і Оріхівський. Території Олександрівського, Бердянського та Мелітопольського повітів склали територію сучасної Запорізької області.

Адміністративно-територіальні поділи проходили ще не один рік, в результаті яких території входили до складу то одного району, то іншого. Остаточно наша територія сформувалася до того складу, який має зараз тільки у 60-х роках ХХ століття.

Історія нашого краю сягає сивої давнини, люди тут почали жити ще за тисячі років до християнської доби. Приблизно 150 тисяч років тому на території сучасної Оріхівщини з’явилися поселення первісних мисливців і збирачів. Люди селилися уздовж берегів річок – джерел води і риби. Саме на березі Конки вчені знаходять залишки стоянок первісної людини: уламки глиняного посуду, ліпленого від руки, грубого, слабо обпаленого, залишки вогнища, крем’яні знаряддя праці та вироби з кістки кам’яного віку та епохи бронзи, кістки первісних тварин.

СКІФИ

Одну з найяскравіших сторінок в історію краю вписали іраномовні племена скіфів, які переселилися з Азії.
Скіфи – землеробсько-скотарські племена, які у VІІ ст. до н.е. оселилися на території Призов’я, підкорили місцеве населення і створили тут свою державу – Скіфію.

Французький мандрівник і мемуарист Мюнц, який у другій половині ХVІІІ століття досліджував південь України, писав у своїх подорожних нотатках: «Земля була тоді буквально всіяна курганами.» Із давніх-давен люди знали, що ці пагорби неприродного походження, що це обов’язково могила чи гробниця наших пращурів. Від них завжди віяло таємничістю та загадковістю. Змальовані Мюнцем кургани були куди вищими і стрімкішими, ніж сучасні, які втратили свою первісну форму через розорювання та пограбування. А ось що пише у своїх спогадах вчитель географії Оріхівського повітового училища Мошкалов: «…Во многих местах попадаются каменные бабы, в самом городе Орехове находятся не истребленные еще временем 9 курганов. Один из таковых на возвышении, окружающем город, как-бы господствует над всеми прочими…» Ці артефакти, що свідчать про перебування в нашому краї кочових народів, і до сьогодні збереглися на території Оріхівского району. Але ж куди поділися кургани в межах Оріхова? Більш за все землею із них вирівнювали територію міста.

РІЧКА КОНКА

З південного сходу на північний захід район перетинає річка Конка, яка колись мала стратегічне значення, так як з 1740 по1780 роки була кордоном між Російською імперією і Кримським ханством.

У водах Конки водилося багато різної риби, по річці ходили пороми, плавали судна, були примітивні пристані. На протилежний берег можна було перебратися тільки поромом, так як мости почали будувати набагато пізніше.
Ось що пише відомий український історик Д. Яворницький: «Река Конка – один из полноводнейших, богатейших и живописнейших притоков Днепра. Особенно это можно сказать о нижней половине ея, которою она приближается к Днепру и потом впадает в него. Здесь Конка настолько глубока, что по ней совершенно свободно могут ходить пароходы, здесь же она покрыта таким прекрасным лесом и травой, что местами ея берега делаются совершенно непроходимы, тут же в ней ловится такое множество раков, как ни в каком другом притоке Днепра, в какой-нибудь час и даже меньше того, два человека вытаскивают их целыми мешками, тут их хоть лопатой греби. Она течет по такому извилистому руслу, что местами кажется не рекой, а глухим закрытым озером; пливеш-плывешь по ней и вдруг кажется, как будто дальше плыть некуда».

Щодо назви річки. У давнину по її берегах водилися табуни диких коней, тому річку й назвали спочатку Кінські Води, або Кінська, а пізніше і донині – Конка. Багато легенд складено про цю колись повноводну, норовливу красуню. Ось одна із них. Подейкують, що одного дня в річці затонуло турецьке судно з цінним вантажем, серед якого були навіть вироби із золота, в тому числі і золотий кінь (до речі, за однією із версій річку й назвали Конкою). Правда це чи ні, але вже кілька поколінь поспіль пошуки золотого коня закінчувалися невдачею. Не знайдений він був також і після розчистки русла річки земснарядом, що проводилася у 1970-х роках.

ЗАСНУВАННЯ МІСТА ОРІХОВА

До передумов заселення і господарського засвоєння території нашого краю належали шляхи, які забезпечували сполучення з різними територіями України.

Про перше населення Оріхова немає письмових документів ні в церковних архівах, ні архівах міської управи. За народними переказами, що передавалися із поколінні в покоління, першим поселенцем Оріхова був селянин села Обмачева Чернігівської губернії Іван Юшка.

Ось що повідомили у 1872 році настоятелю собору отцю Чепіговському двоє старців – Григорій Тельбух, 108 років та Михайло Ткач, 96-ти років. За словами Тельбуха першим поселенцем Оріхова був селянин села Обмачева Чернігівської губернії Іван Юшка, який у 1775 році поставив на березі повноводної річки Конки зимівник. Його син Никифор був першим головою в оріхвській соборній хаті,яка була відкрита у 1782 році, а слідом за ними стали селитися тут біглі селяни в пошуках кращої долі.

За словами Ткача в Оріхові у 1786 році було 20–30 дворів, а в оточуючих місто степах водилося багато вовків, зайців, лисиць та диких коней.

Деякі із старожилів говорили, що місце, на якому розташований Оріхів, в минулі роки було покрите комишами та озерами прісної води в яких навіть ловили рибу. Та час і люди все змінили. «…замість озер помітні тільки заглиблення, річка Конка в літні часи в багатьох місцях пересихає і тільки з настанням весни при таненні снігів швидко розливаючись виходить з берегів…». (С.Мошкалов «Описание города Орехова и его окрестностей»).
До 1801 року Оріхів був казенним селищем, а в лютому 1801 отримав статус міста і в ньому були засновані присутствені місця. Оріхів – перше місто на території сучасної Запорізької області. До 1842 року вважався повітовим містом, але повіт називався Мелітопольським, а не Оріхівським. У 1842 році після великої пожежі в Оріхові повітове управління було перенесено спершу в Токмак, а потім в Мелітополь. Оріхів же залишився заштатним містом.

У 1871 році був затверджений герб міста. На самому гербі, у верхній його частині, ліворуч зображено державного двоголового орла, що означав могутність Російської імперії, підкорившої таврійські степи. В центрі зображено граблі, так як основним заняттям місцевого населення було землеробство, а ліворуч і праворуч від них – зелені лісові горіхи, які вказують на назву міста.

Щодо походження назви міста існує декілька версій. За однією із них місто заснували переселенці із села Оріхівка Миргородського повіту Полтавської губернії й на згадку про свою батьківщину назвали нове поселення Оріховим. А ось, що пише в «Описании города Орехова и его окрестностей» у 1843 році вчитель історії та географії Оріхівського повітового училища Сергій Мошкалов: «Название Орехова получил по имени оврага находящагося неподалеку от города, в котором некогда росло много земляных орешков (род трюфелей ) и по уверению некоторых они не уступали своим вкусом даже иностранным трюфелям, но от засух порода их ныне совершенно истребилась.»

Немає також і документів щодо єдиної дати створення міста. Ось витяг з архівної довідки Державного архіву Запорізької області, що надійшла на адресу Оріхівського районного краєзнавчого музею: « У фонді «Запорізька обласна редколегія тома: «Історія міст та сіл Української РСР. Запорізька область» за 1979 – 1980 рр. зазначається, що місто виникло у 1775 році. Краєзнавець Фоменко В.Г. у своїх дослідженнях згадує іншу дату – 1783 рік. А згідно опису Мошкалова - Оріхів був створений у 1794 році». В «Записках Одесского общества истории и древностей», видання 1844 року говориться, що місто Оріхів виник приблизно у 1783 році. Згадується також і той факт, що ще за часів Запорозької Січі козак Лиско поставив на правому березі річки Конки зимівник, це й поклало початок заселенню міста.

Уродженець оріхівщини Василь Прохода у своїй книзі «Записки непокірливого» пише слідуюче: «… у 1709 році, після невдалої Полтавської битви частина запорожців подалася вниз по Дніпру, а частина помандрувала поза Великим Лугом по лівобережжю річки Конки. Серед них був і мій прапрадід Прохода.

Осів він на лівому березі Конки в Оріхові, проти якого була на правому березі Преображенка…».

Так з якого ж року вести літочислення міста та хто його перші поселенці?

Ці та багато інших питань до цього часу залишаються білою плямою і не дають можливості дослідникам, краєзнавцям і всім небайдужим поставити останню крапку у вивченні історії краю.

На розвиток міста, швидкому заселеню вплинуло вигідне географічне положення – Оріхів стояв на перехресті важливих торгівельних шляхів, і поступовому збільшенню населення та розвитку поселення сприяв великий солевізний тракт, що проходив з півночі на Перекоп. По цьому тракту – Москва – Харків – Павлоград- Оріхів – В.Токмак – Мелітополь – Перекоп – безперервно рухались чумацькі обози. З Криму на північ чумаки везли рибу та сіль, а з півночі в Крим – кустарні вироби, дьоготь, ліс, скло та інші товари.

До нашого часу у місті збереглося багато будівель минулих століть у стилі українського класицизму, це й сприяло занесенню Оріхова до Списку історичних населених місць України.

Оріхів виділявся серед інших великих і малих міст області.

Архівні дані свідчать, що на початку 60-х років ХІХ століття в Оріхові налічувалося 817 саманних, дерев’яних і цегляних будинків. Проживало 4,1 тисяча мешканців. Серед них було 2666 селян, 860 міщан, 119 німців-колоністів, 105 купців, 88 дворян, 32 особи духовного звання. 107 жителів займалися ремісництвом: ковальством, швацтвом, пошиттям кожухів тощо. У місті вже були зачатки промисловості. Працювало 19 кустарних підприємств по переробці місцевої сировини. Серед них – 2 парових вальцьових млина, 4 олійниці, салотопний, цегельний і свічковий заводи та інші. У 70-х роках в місті , як і по всій країні, досить інтенсивно розвивалася промисловість. У 1874 році тут налічувалося вже 30 невеликих підприємств, у тому числі 5 цегельних, 2 черепичних, 2 шкіряних, 6 гончарних заводів, 6 олійниць,16 млинів.

На прочатку ХХ століття Оріхів умовно поділявся на три частини (общини): Міщанську, Олександрівську і Покровську. Дві з них – Олександрівська і Покровська - вважалися сільськими, третя - Міщанська – міською.
Місто було розплановано загалом так як і тепер, але територія його постійно розширювалася. Основою його була сітка прямих вулиць, які перетинаючись поділяли місто на умовні ромби. Будинки були глинобитні або дерев’яні, криті очеретом. Перші кам’яні будівлі на території міста з’являються у другій половині ХІХ століття – це Свято – Покровський храм, збудований у 1873 році та Будинок міської управи, збудований у 1893році(тепер приміщення краєзнавчого музею.)

2 липня 1921 року відбулося перейменування вулиць. Ось перелік назв вулиць Оріхова до перейменування та після нього:
Олександрівська – Запорізька;
Романівська (Німецька ) – Карла Маркса;
Покровська –Петроградських курсантів;
Лугова – Радянська;
Міщанська – Гражданська;
Гончарна – Робоча, пізніше Воровського;
Ново–Павлівська – Жовтнева;
Садова – Рози Люксембург;
Шкільна – Овчаренко;
Білогір’ївська – Петровська (Правди);
Преображенська – Першотравнева;
Василівська – Шевченка;
Поштова – Гоголя;
Михайлівська – Карла Лібкнехта.

Кожна із назв як в минулому, так і тепер носила і носить певне смислове навантаження, і пов’язана з тими чи іншими подіями та особистостями.

Окремо хочеться сказати про місцеве самоврядування. Хоча статус міста Оріхів отримав ще у 1801 році, посади міського голови не було. Містом керував справник, якого призначав губернатор з числа дворян і який був підзвітний губернатору. Реформа 1861 року, яка скасувала кріпосне право в Російський імперії, ознаменувала перший крок на шляху розвитку місцевого самоврядування і потягло за собою низку реформ.

У 1864 році була проведена земська реформа, згідно якої у губерніях і повітах створювалися виборні (на три роки) земські установи, що мали земські збори і земські управи. Вся діяльність органів земського самоврядування перебувала під пильним наглядом губернатора і міністра внутрішніх справ. Земства не створювалися нижче повітів. Відали вони освітою, культурою, медициною, торгівлею та були позбавлені розпорядчих прерогатив, тобто земські установи були позбавлені права видавати постанови і приводити їх до виконання за допомогою власних органів.
Серед реформ 60-70-х років XIX століття важливе місце займає реформа місцевого самоврядування, яка була проведена у 1870 році і мала на меті поліпшити стан міського господарства і залучити до управління ним підприємницький клас. Згідно неї створювалися виборні (на чотири роки) міські думи та міські управи, відповідно розпорядчі органи і виконавчі. Вони займалися в основному питаннями життєдіяльності міста і підпорядковувалися губернаторові. Міська дума обирала міського голову і членів міської управи, функціями яких були: «Безпосереднє завідування справами міського господарства і громадського правління, збір необхідної інформації для думи, складання міських кошторисів, боротьба з пожежами, справляння і витрати міських зборів, звіт перед думою про свою діяльність. Але після реформи місцевого самоврядування у провінційних міст виникла проблема – за законом частина доходів спрямовувалася на утримання урядових установ, поліції та інших державних структур. Через це вони відчували труднощі у вирішенні міських проблем.

Спочатку міське самоврядування в Україні почало діяти у великих містах, а з кінця XIX століття і в інших, малонаселених містах.

Так в Оріхові у 1874 році було обрано першого міського голову, ним був місцевий підприємець, виходець із родини менонітів Йохан Генріхович Янцен, який обіймав цю посаду до 1899 року. Зазвичай міський голова, займаючи провідне місце в управі, був також головою міської думи.

Відомі також інші прізвища оріхів’ян, які були на посаді міських голів до 1917 року. Це Стефан Федорович Соломахо, міський голова Оріхова з 1899 по 1907 роки, та Семен Антонович Гапонов – з 1909 по 1917 роки.



Говорячи про історію Оріхова, не можна не згадати події Української революції, яка розпочалася у березні1917 року і поступово охопила всю Україну. Ось що писала газета «Нова рада» від 25 листопада 1917 року про події в нашому місті: «В Оріхові на Таврії 15 листопада місцевим товариством «Просвіта» було влаштовано свято з приводу проголошення України Вільною Народною Республікою. На площі біля церкви було відправлено молебень і прочитано III Універсал». Цим подіям присвячена меморіальна дошка, яка встановлена на будівлі краєзнавчого музею.

Згідно з Постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 20 березня 1923 року «Про адміністративно-територіальний поділ Катеринославщини» було утворено Оріхівський район, який спочатку входив до складу Дніпропетровської області, а з 1939 до створеної Запорізької області. Центром його став Оріхів. До 1923 року Оріхів був волосним центром, з 1920-х років – селище міського типу, а у 1938 році вдруге здобув статус міста районного підпорядкування.
В період перших п'ятирічок в місті продовжується подальше піднесення промисловості, сільського господарства. Одним із важливих завдань, що забезпечували виконання п'ятирічок, були питання підготовки промислових кадрів, перш за все будівельників. Для швидкої підготовки кадрів були створені ЦІПи (центральні інститути праці).
Такий інститут був створений і в Оріхові, розташовувався він в приміщенні по вул. Карла Маркса (колишній консервний завод). До Першої світової війни в цій будівлі розміщувався млин, збудований Янценом. Ще на початку 1914 року млин був законсервований. Тому окружні та районні організації вирішили прибрати все борошномельне обладнання, і організувати цехи по підготовці будівельних кадрів – каменярів та теслярів. Курс навчання тривав три місяці. За один потік було підготовлено від 1000 до 1300 чоловік. Керувавати ЦіПом було назначено Переверзєва М.П. Пропрацював Оріхівський ЦІП півтора року – з 1929 по квітень 1931. За цей час з його стін вийшло 6500 спеціалістів, які приймали участь у будівництві Дніпрогесу, Запорізького заводу «Комунар», Харківського тракторного заводу, та багато інших промислових підприємств країни.
У 1930 році почали створюватися машино-тракторні станції. На початку 1940 року машинний парк МТС налічував 70 тракторів і 58 комбайнів, що дало змогу селянам безперебійно засівати поля і вчасно збирати врожаї. У квітні 1958 року Оріхівська, Жеребецька і Малотокмачанська МТС були реорганізовані в Оріхівську ремонтно-технічну станцію, перейменовану у 1961 році в Оріхівське районне управління «Сільгосптехніка». Працівники цього підприємства виконували різні токарні роботи, ремонтували комбайни, гусеничні трактори та іншу сільськогосподарську техніку, що давала можливість забезпечити їх безперебійну роботу. Сьогодні це ВАТ «Оріхівський агротехсервіс». У цьому статусі підприємство існує з 1997 року. Як і колись, займається ремонтом двигунів, вузлів та агрегатів тракторів, виконує токарні, слюсарні, ковальські роботи, надає транспортні послуги та постачає мінеральні добрива господарствам району.
Одним з основних промислових підприємств міста був завод «Орсільмаш», утворений на базі ремонтних майстерень Оріхівського зернорадгоспу, з 1937 року перейменований в Оріхівський авторемонтний завод, а з 1961 року – у завод «Орсільмаш».
Окрім ремзаводу, існували 6 борошномельних вітряків, 10 кравецьких майстерень, 15 чоботарних, 4 ковальських, 3 слюсарних, 6 жерстяних, 15 по обробці дерева і 3 овчинних. У передвоєнні роки в Оріхові була створена промартіль «3-тя п’ятирічка» з побутового обслуговування населення. У роки німецької окупації будинок та обладнання були повністю знищені.
Суттєву допомогу колективним господарствам, а також бідним верствам населення надавали сільськогосподарські і кредитні спілки, які допомагали зерном, інвентарем, грошима.
У 1937-1939 роках велика увага приділялася військово-фізичному вихованню і оборонній роботі. Було створено товариство ТСОАВІХМ (Товариства сприянню авіації та хімічній обороні), районна рада якого розташовувалася в будинку, що по вул. Запорізькій (колишнє приміщення швейної фабрики, зараз цей будинок знесений).
На кінець 1925 року в Оріхові функціонує амбулаторія, лікарня на 15 ліжок, пологовий будинок на 10 місць, жіноча та дитяча консультації, дві аптеки. Окрім цього діяли профілактичні медичні пункти та будинок відпочинку. Для підготовки медсестер та молодших медичних працівників в Оріхові діяла вечірня школа медсестер.
Щодо освіти. У 1924-1925 навчальному році, окрім існуючих шести початкових шкіл (трудових), працювала семилітня школа, в них 24 вчителя навчали 1217 учнів. Для неграмотних були організовані школи-лікнепи та хати-читальні, які були в кожному населеному пункті району: від міста та великого села до невеликого хутора. Важливу роль у підготовці педагогічних кадрів відіграла педагогічна профшкола, створена у 1925 році.
Один з найстаріших навчальних закладів Мінагрополітики України – Оріхівський сільськогосподарський технікум. Своє літочислення він розпочав з жовтня 1920 року, і називався агротехнічною школою, яка мала два відділення: технічне і агрономічне. Педагогічний колектив складався з 15-ти викладачів. Перший випуск слухачів (так тоді звали студентів) відбувся у 1922 році. У 1930 році агропромшкола реорганізована в Оріхівський агротехнічний технікум, який став готувати техніків для землеробства.
На 1936 рік була повністю ліквідована неграмотність серед дорослого населення, здійснювалася загальна семилітня освіта і почався перехід до середньої.
Історія створення культосвітніх закладів району починається з 1923 року, коли було відкрито 10 сільських клубів, які в той час називалися сільбудами, а вже у 1925 році їх налічувалося понад 33. На початку 30-х років ХХ століття була добудована сцена Оріхівського будинку культури, і він став діяти у повному обсязі. На його сцені виступали артисти з Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя. Існував місцевий народний театр.
Значну роль у підвищенні культурно-освітнього рівня населення відіграють бібліотеки. У 1923 році відкрилась районна бібліотека. Характерною особливістю установи на той час було влаштування голосних читань у виробничих бригадах, червоних кутках, на полі. У 1937 році відкрився кінотеатр на 400 місць. А в 1961 році в місті почала діяти музична школа.
У 1972 році з нагоди 29-ї річниці визволення міста та району від фашистських загарбників в Оріхові було відкрито краєзнавчий музей.
Протягом всього свого існування в місті діяли і діють колективи фізичної культури і спорту. Були організовані футбольні команди, у двох спортивних школах діяли секції ручного м’яча, волейболу, гандболу, боротьби класичної та дзюдо. На березі річки Конка збудована гребна база, оснащена всім необхідним для того, щоб навчити вихованців управляти байдарками.
Всі важливі події району, взагалі життя країни висвітлюється і висвітлювалося в засобах масової інформації, зокрема в районній газеті «Трудова слава», яка раніше називалася «Ленінським шляхом». Заснована у вересні 1930 року тиражем 4500 екземплярів та періодичністю 15 номерів в місяць. Першим її редактором був К.М.Сторчак.
Крім того, з 1932 року діяла газета «Червоний колос» як орган політвідділу Оріхівського зернорадгоспу періодичністю 10 разів на місяць.
Швидкими темпами зростало будівництво житлових і культурно-побутових об'єктів.


МЕНОНІТИ

Значну роль в розвитку міста Оріхова і других населених пунктів району відіграли меноніти з числа німецьких переселенців. Меноніти — одна з релігійно-протестантських громад, назва якої походить від імені її ідейного фундатора, голландського сільського священика Менно Сімонса.
Наприкінці ХVIII ст. родини менонітів на запрошення царського уряду переїхали на південноукраїнські землі, що входили до складу Російської імперії та заснували ряд поселень – колоній. Менонітам була обіцяна свобода віросповідання, їх звільнили від військової повинності, від усіх податків терміном на 10 років, виділили кожній родині 65 десятин землі та 500 рублів.
В наших краях меноніти оселилися у середині XIX століття, коли кілька родин із колонії Шоенвайсе (Шенвізе) переїхали до Оріхова .
Місцеве населення перейняло у менонітів прогресивні методи господарювання, а самі колоністи сприяли розвитку сільського господарства і промисловості. У 1895 р. в Оріхові було збудовано філію заводу сільськогосподарських машин німця Крігера, який випускав жатки-лобогрійки, млин та олійницю Арона Венса, маслозавод Розенталя, млин Діка і таке інше.
Найбільш відомою в місті була сім’я Янценів. А особливо Йохан Генріх. Ось що свідчать дані Державного архіву Запорізької області: «В ревізькій сказці к.Шенвізе Олександрівського повіту Катеринославської губернії від 4 серпня 1850 р. значиться Янцен Іоганн Генріхович, який народився у 1837 р. в родині Янцена Генріха Івановича та Янцен Гелени Яківни, менонітів. Мав братів: Генріха, Якова, Франца, Петра, Давида, Карнеліуса, Абрагама; сестер: Анну, Катерину, Сару».
В книзі J.Friesen «Mennonits in Russia»,Winnipeg, Manitoba, 1989 р. є відомості про те, що у 1860 р. кілька родин з к.Шенвізе переїхало до м.Оріхів. В цій же книзі згадується й Янцен Іван Андрійович, який у м.Оріхів збудував два парових млина. У 1874р. Янцен І.А. був обраний на посаду мера, яку займав до 1899 р.».
В протоколах Бердянських земських зборів за 1881-1882 рр. значиться Янцен Іван Андрійович, Оріхівський міський голова, Оріхівський купець, гласний, обраний 7 грудня 1881р. до ревізійної комісії, 3 лютого 1882 р. до нарадчої комісії при Управі для розрішення будівельних питань. Йоган Генріхович Янцен в кінці 70-х рр. XIX ст. побудував перший паровий млин, другий млин він звів разом зі своїм сином Генріхом.
У 1897 році завдяки зусиллям Янцена на перехресті вулиць Німецької та Михайлівської (нині Янцена і Марії Сокіл) була відкрита школа для дітей менонітів, яка також використовувалася і як церква .
А у 1900 році за рахунок коштів Йохана Янцена в місті відкрили лікарню на 14 ліжок.
Відомо, що родина Янценів доклала немало зусиль для будівництва кінотеатру, торгових лавок, електроосвітлення та телефонізації вулиць. Окрім того Янцени займалися великою благодійницькою діяльністю: під час різдвяних свят роздавали подарунки бідним, безкоштовно давали борошно багатодітним сім’ям.
У 1915 році завершилося будівництво житлового будинку Янценів, що по вулиці Василівській (нині Шевченка). Зараз у цьому будинку розміщується міськрада.
Житлові будинки, збудовані менонітами, багато з яких і сьогодні прикрашають наше місто, являються живими свідками тієї епохи та мають естетичну та архітектурну цінність.
Сьогодні на Оріхівщині про людей, які більше 150 років створювали тут європейську цивілізацію, зметену потрясіннями ХХ століття, нагадують лише будівлі, зовнішній вигляд яких відрізняється від навколишніх споруд.
Справжньою трагедією для менонітів стала Перша світова війна. Боячись масового шпигунства, російський уряд насильно переселяв їх з України до Поволжя. Голод, розруха, переділи землі, закриття молитовних будинків змушували менонітів емігрувати в США і Канаду. Індустріалізація та колективізація країни також супроводжувалися посиленням наступу на «ворожі елементи», серед яких опинилися й колишні колоністи. Тисячі з них були вислані за межі України, тисячі померли в роки голодомору.
Продовженням трагедії менонітського населення України стали роки сталінських чисток і репресій. Черговий виток репресій і депортації німців, що почався в 1935 році, тривав усі роки і завершився в перші місяці Другої світової війни. Після війни депортованим німцям не дозволили повернутися в Україну.
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера О

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: al_mol, АннА, Bing [Bot], Google [Bot], Google Adsense [Bot]