Підгірці, село, Бродівський р-н, Львівська обл, Україна

Відповісти

У цьому селі/Цим селом/Це село

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим селом
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Підгірці, село, Бродівський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ПІДГІРЦІ – село Бродівського р-ну Львівської області, центр сільс. ради. Населення 1,0 тис. осіб (2001).

Уперше згадуються 1431. 1440 польс. король Владислав III надав привілей на володіння селами П. і Загірці Івану Подгорецькому. Відтоді й до 1633 поселення перебувало у власності родини Подгорецьких. Із 1441 до кін. 18 ст. П. входили до складу маєтку Олесько, адміністративно належали до Львів. землі Руського воєводства.

1633 власником поселення став С.Конецпольський, котрий на місці старого укріплення (згадується під 1530) розпочав спорудження фортифікованої резиденції, взірцем для якої слугували франц. ренесансові замки-палаци. Імовірно, буд-во велося 1635–40 під кер-вом інж. Г. де Боплана та архіт. Андре дель Аква. Замок квадратний у плані, із наріжними бастіонами та внутр. двором, пн. сторону якого утворює палац, а інші – каземати (використовувалися як службові приміщення). Плоскі перекриття казематів утворюють терасу, обгороджену балюстрадою. Роги бастіонів увінчано кавальєрами (башточками). В'їзд влаштовано з пд. боку.

Замок зазнав руйнувань 1648–51, 1672 та 1688. 1682 С.Конецпольський передав свої бродівські володіння разом із П. королевичу Якубові Собеському, а згодом вони перейшли у власність молодшого сина короля Яна III Собеського – Костянтина Собеського. 1720 П. із замком та ін. селами придбав Станіслав Жевуський (замок перебував у власності родини до 1865). 1728–79 було добудовано третій поверх палацу, збудовано корчму-заїзд із сонячним годинником, облаштовано парк. Власник палацу Вацлав Жевуський зібрав у палаці велику колекцію картин, старовинної зброї, найцінніші речі з Олеського замку, організував оркестр і театр.

1752–63 в П. навпроти палацу на замовлення В.Жевуського побудовано костьол Воздвиження і св. Йосифа (освячений 1766), який мав слугувати особистою усипальнею господаря. Цегляний храм, споруджений за проектом інж. Ц.Романуса в стилі бароко, має вигляд ротонди діаметром 12 м. Гол. фасад акцентований 14-колонним портиком коринфського ордеру. Портик увінчаний аттиком, на якому стоять 8 скульптур святих. Перед храмом стоять колони, увінчані фігурами Богоматері та св. Йосифа. Із 1861 костьол був парафіяльним храмом. 1945 костьол був закритий, 1976–79 відреставрований. Храм належить місц. греко-катол. громаді.

1787 власником П. став син Вацлава Жевуського – Северин, який придбав поселення на аукціоні з розпродажу Олеського маєтку. В цей час замок поступово приходив до занепаду, безслідно зникло багато цінних творів мист-ва.

1833 в П. оселився Леон Жевуський, який спробував відреставрувати комплекс. 1865 замок став власністю кн. Євстафія Сангушка на умовах продовження реставрації. Упродовж 1867–1903 тут були проведені ґрунтовні реставраційні роботи, відкрито музей. Родина князів Сангушків залишалася власниками замку до початку Другої світової війни. Перед початком війни кн. Роман Сангушко евакуював найцінніші твори мист-ва, які зберігалися в палаці. Згодом вони потрапили до Бразилії, де на основі колекції було засновано мистецьку фундацію в Сан-Пауло.

Після входження західноукр. земель до складу УРСР замок було передано Львівському історичному музею (1940). Під час II світ. війни споруда сильно постраждала. У жовтні 1945 палац, в якому діяла філія Львів. істор. музею, був розграбований рад. військовослужбовцями. 1947 музей у палаці було ліквідовано, 1949 тут відкрито санаторій для хворих туберкульозом. 1956 в замку сталася нищівна пожежа. 1957–70 проведено реставраційні роботи. 1996 ліквідовано санаторій, 1997 замок передано Львівській галереї мистецтв і розпочато чергові реставраційні роботи.

Біля села розташов. унікальна пам'ятка археології – Пліснеськ (Пліснеський археол. комплекс) і Підгорецький Благовіщенський монастир.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Підгірці, село, Бродівський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Підгірці — село, центр сільської Ради. Розташовані понад шосе Золочів— Броди, за 1,7 км від траси Київ—Львів на схилах гір Вороняків, що піднімаються тут до 403 м над рівнем моря. Віддаль до районного центру — 24 км. Населення — 1396 чоловік. Сільраді підпорядковане також село Загірці.

Околиці Підгорець здавна приваблювали людей. Вже у VII—XIV століттях тут на одній з гір на вигідному для оборони місці існувало давньоруське укріплене поселення Пліснесько.

Під назвами «ПлѢсньск», «ПлѢеснеск», «Преснеск» воно згадується в літописах за 1188 і 1233 рр. та в «Слові о полку Ігоревім». Перша літописна згадка пов’язана з невдалою спробою князя Романа Галицького вигнати з Пліснеська галицьких бояр і їх союзників — угорських феодалів. Друга — повідомляє про перемогу в Пліснеську князя Данила Романовича над боярами Арбузовичами. Збереглись рештки стародавнього міста — городище, площею близько 160 га, оточене системою земляних валів і ровів, загальна довжина яких становить близько 7 км. Це найбільша і найкраща пам’ятка давньоруських фортифікаційних споруд. Городище ділиться на дві частини — міцну, укріплену зовнішніми і внутрішніми валами верхню частину, розташовану на високому плато, та нижню — на схилах і підніжжі цього підвищення. На валах були дерев’яні стіни (т. зв. заборони) та оборонні вежі. Зовнішні схили окремих валів до 5 м заввишки були облицьовані кам’яними плитами (збереглися до сьогодні).

До північної частини городища прилягає територія стародавнього кладовища, на якому збереглось кількасот курганів X—XI століть. З західної сторони городище межує з місцем, де був монастир, заснований нібито близько 1180 року Оленою — дочкою князя Всеволода Белзького. В 1706 році старі монастирські будинки розібрано і побудовано муровані приміщення з південно-західної сторони городища.

Перші археологічні розкопки розпочато в Пліснеську 1810 року, широкі планові дослідження проведено в 1946—1954 роках. Розкопано понад 70 житлових і господарських споруд, рештки міських укріплень, поховання рядових жителів і княжих дружинників X—XI століть та зібрано величезний речовий матеріал, який ілюструє поступовий розвиток Пліснеська від поселення сільського типу до великого феодального міста — одного з найбільших осередків давньоруського ремесла і торгівлі. Наслідки археологічного вивчення Пліснеська дають змогу виділити в його історії 4 періоди, що датуються VII—VIII, ІХ-Х, XI та ХІІ-ХІІІ століттями. В першому періоді територія цього неукріпленого ще поселення східнослов’янських племен дулібів не перевищувала 10—12 га. Ряд даних свідчить про те, що у тодішнього населення Пліснеська завершився вже процес другого суспільного поділу праці і виникли окремі галузі ремесла (залізо-обробне, гончарне). Другий період характеризується укладом, в якому основною виробничою одиницею була невелика індивідуальна сім’я і зароджувалась феодальна верхівка кількох поселень сільського типу, що існували на місці майбутнього міста і займали площу близько 150 га. Третій період історії Пліснеська позначається дальшим розвитком феодальних відносин. Територія поселення зменшилась до відносно невеликої укріпленої частини, де жила феодальна знать з добре озброєною дружиною. При дворі феодала появились вотчинні ремісники. Серед населення Пліснеська розповсюдилась християнська релігія. Протягом четвертого періоду Пліснеськ стає одним з найбільших міст Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства. В цей час закінчено складну систему оборонних споруд міста; ремесло (ковальське, гончарне, ливарське, косторізне, деревообробне, ювелірне тощо) стає основою господарської діяльності населення. Пліснеськ, розташований на схрещенні торгових шляхів, перетворюється у великий центр ремесла і торгівлі стародавньої Русі. Дальший розвиток міста був перерваний татаро-монгольським нашестям. У 1241 році Пліснеськ, як і більшість давньоруських міст, був знищений Батиєм. У другій половині XIII і в XIV століттях невелика частина городища була ще заселеною, але основна територія колишнього міста пустувала (частково перетворена на кладовище). Документи середини XV століття про Пліснеськ уже не згадують.
На рубежі XIV—XV століть, в період запеклої боротьби між польськими, литовськими і угорськими феодалами за володіння Одеським повітом, за 3 км на північ від колишнього города Пліснеська під горою виникло нове поселення — Підгірці, яке з роками поширилось і на саму гору. Перша письмова згадка про село Підгірці з’явилась у 1432 році, коли польський король Владислав II Ягайло своїм універсалом повернув маєтки багатьом землевласникам Одеського повіту, в т. ч. Янові Підгорецькому (або з Підгорець). У 1441 році король віддав Одеський повіт, до якого належали і Підгірці, сандомирському старості Яну Сенінському. Відтоді доля Підгорець деякий час була спільною з долею цілого маєтку Олеська, який був власністю магнатів Сенінських, потім Каменецьких, Підгорецьких та інших.

У 1630 році власником маєтку став коронний гетьман Станіслав Конєцпольський — великий польський магнат, який здобув собі сумну славу жорстоким придушенням селянсько-козацьких повстань 1630 і 1638 рр. та встановленням режиму нещадного гноблення на Україні. За його наказом у Підгірцях в 1635—1640 рр. на місці старого укріплення був збудований новий оборонний замок, що зберігся донині. Він захищався баштами і валами, на яких були розміщені гармати, і, височіючи над всією околицею, був символом кривавого панування польської шляхти.

Підгірці стали ареною важливих подій у роки визвольної війни 1648—1654 рр. Через село двічі (в 1648 і 1651 рр.) переходили війська Богдана Хмельницького. Селянсько-козацькі загони тримали в облозі замок Конєцпольського і завдали йому пошкоджень.

У другій половині XVII —на початку XVIII століття, які ознаменувались дальшим посиленням соціального і національно-релігійного гніту з боку польської шляхти, село було власністю магнатів Конєцпольських (1646—1682 рр.) і Собєських (1682—1720 рр.)- В цей період воно зазнало кількох нападів татар (1672, 1688 рр.) і було дуже спустошене. Багато жителів потрапило у полон.

У 1720 році Підгірні разом з маєтком Олеськом перейшли до магнатів Жевуських, власників величезних латифундій на Україні, і з того часу були їх маєтністю протягом 145 років, до 1865 року.

З 1728 по 1779 рік маєток належав Вацлаву Жевуському — гетьману польному, одному з найвпливовіших магнатів, захиснику необмежених’ прав і привілеїв польської шляхти та католицької церкви і противникові всяких реформ у країні. Підгірці стали центром великого маєтку (до якого належало одно місто і 22 села) і взагалі центром всіх маєтків родини Жевуських. За інвентарем 1773 року в Підгірцях проживало 195 селянських сімей. Більшість з них (115) користувалася лише невеликими клаптиками землі — городами біля хати (звідси їх назва городники). 80 селян мали земельні наділи, з них 61 по 3 плуги ( ¼ дворища або грунту) і 19 по 6 плугів ( ¼ дворища). Всього в селі числилось 25 дворищ з земельною площею на 300 плугів. У земельних селян було 119 голів робочої худоби, в т. ч. 95 волів і 26 коней.

Малоземелля було особливо відчутним у Верхніх Підгірцях. Поголовно всі жителі (в 1797 році тут було 80 дворів) належали до категорії городників і займалися здебільшого ремеслом — ковальством, теслярством, бондарством тощо.

Жевуські, типові представники класу феодалів, намагалися збільшувати свої прибутки за рахунок нещадної експлуатації кріпосних селян. До поміщицького фільварку в Підгірцях належало 10 ланів землі на 230 плугів і лук на 190 косарів, або 260 возів сіна, броварня, 4 млини, 4 стави і значні лісові масиви. Вся поміщицька земля оброблялась руками і робочою худобою селян-кріпаків, які відробляли на рік 2400 днів панщини (1778 р.). Крім панщини, всі селяни змушені були виконувати безплатно ще т. зв. зажинки, обжинки, закоски, обкоски і три толоки літом, давати поміщикові з дворища по одній курці, одному каплунові, 6 яєць, прясти 4 мітки з панського волокна, платити чинш грішми по 5 злотих 12 грошів з ½ дворища, 2 злотих 21 гріш з ¼ дворища і 2 злотих — городники з городів. Лише 27 селян, в т. ч. 21 городник, були звільнені від сплати чиншів. Сума чиншу, сплачуваного селянами, становила 420 злотих. Селяни Підгорець несли на своїх плечах весь тягар будівельних робіт, пов’язаних з відбудовою занедбаного замку і будівництвом у 1752—1763 рр. костьолу, який став розсадником католицизму в селі і околиці. Намагаючись здобути популярність серед польської шляхти, Вацлав Жевуський перетворив підгорецький замок у місце розваг, організував тут оркестр і театр, для якого сам написав кілька п’єс. На все це, а також на утримання значної військової залоги, витрачались величезні кошти, на покриття яких висмоктувались останні соки із знедоленого селянства.

Перехід Галичини під владу Австрії у 1772 році не вніс істотних змін у життя підгорецьких селян. Аграрні реформи, проведені в перші роки австрійського панування, усунули лише деякі найогидніші елементи кріпацтва, залишивши, однак, селян прикріпленими до земельних наділів, за користування якими вони мусили відробляти поміщикові панщину, здавати данини натурою і чинш грішми, а також сплачувати податки. В 1787 році в селі було проведено опис земельних угідь, з якого видно, що поміщик мав 2011 га землі, в т. ч. 1756 га лісу, монастир і церква — 58 га, а в користуванні селян було всього 663 га землі, в т. ч. 470 га орної і 193 га лук. У тому ж році власником села став Северин Жевуський, який за 201 000 польських злотих купив Підгірці разом з селами Хватовом, Гутищем і Загірцями при розпродуванні за борги на публічних торгах олеського маєтку його батька Вацлава Жевуського.

Северин Жевуський був одним з найзапекліших ворогів прогресивних реформ, ухвалених Чотирирічним сеймом у 1788—1792 рр., і одним з найактивніших членів торговицької конфедерації, яка спричинилася до другого поділу Польщі. Пристосовуючись до нових умов, породжених дальшим розвитком товарно-грошових відносин і розкладом феодально-кріпосницької системи, цей магнат не гребував ніякими засобами, щоб тільки збільшити свої прибутки. В гонитві за наживою він навіть заснував у Підгірцях алхімічну лабораторію, маючи намір перетворювати неблагородні метали на золото. С. Жевуський всіляко намагався збільшити прибутковість маєтку. З цією метою за рахунок вирубування лісу в Підгірцях була розширена площа орної землі для виробництва товарного зерна, на Пліснеську побудовано гуральню, біля якої відгодовувались на продаж воли і свині, у селі утримувалось 3 корчми, орендна плата з яких приносила в рік 1800 злотих прибутку.

Значно посилилась експлуатація селян. Виконувана селянами панщина зросла в 1803 році до 3900 тяглих і 2972 піших, або разом 6872 днів, тобто майже в три рази порівняно з 1778 роком. Крім того, поміщик силою примусив селян, які виконували тяглу панщину, привозити до двору кожного місяця по підводі дров за користування лісом, а згодом замінив цю повинність на 12 днів панщини на рік від тяглого двора, внаслідок чого панщина зросла ще на 1260 тяглих днів. У кілька разів зросли данини натурою, прядіння ниток з панського волокна; була введена нова повинність: бджільна десятина від пасіки (десятий вулик дворові), очкове — плата грішми від кожного вулика, якщо на пасіці менше, ніж 10 вуликів.

Протягом першої половини XIX століття експлуатація селян-кріпаків дедалі зростала. Граф Леон Жевуський, якому належали Підгірці з 1833 по 1865 рр., щоб збільшити прибутки, за прикладом інших поміщиків того часу, почав розводити тонкорунних овець, заснував новий фільварок «Маленцін», замість старої гуральні побудував нову, потужну, з паровим котлом і при ній — воловню на 80 голів, перебудував на броварню стару корчму на Пліснеську, посиливши експлуатацію селян. За інвентарем 1839 року підгорецькі селяни відробляли дворові на рік 6566 тяглих і 1522 піших дні панщини, сплачували 619 злотих ринських (віденською валютою) чиншу, віддавали 13 каплунів, 184 курки, 5 кіп яєць, пряли 315 міток з панського волокна.

Робота на панському полі тривала від сходу до заходу сонця. За день панщини в жнива одній людині треба було нажати 2 копи (в інших маєтках звичайно нормою була 1 копа) або нав’язати 3 копи снопів, на молотінні — змолотити одну копу озимини або 1,5 копи ярини. Щоб виконати два дні тижневої панщини, селянин часто змушений був працювати на пана майже цілий тиждень. Крім панщини, данин натурою і чиншу, всі селяни повинні були виконувати безплатні роботи на ремонті шляхів (шарварки), відбувати нічні варти, платити 16-у мірку за помел зерна на панських млинах. Гончарі платили горнове від кожної гончарної печі і мусили давати стільки горшків, скільки вимагав двір, ткачі ткали дворові полотно в необмеженій кількості, теслярі і столяри виконували безплатно роботу за своїм фахом. Великим тягарем для селян були державні податки та рекрутчина, що пожирала найкращі робочі руки.

Підгірці мали убогий вигляд. Дерев’яні під стріхою селянські хати і господарські будівлі руйнувалися, бо поміщик заборонив видавати з свого лісу потрібний для ремонту будівельний матеріал. Село животіло в злиднях і темряві. Тут не було школи, поголовно всі селяни були неписьменні. Зате жваво торгували горілкою з корчми, висмоктуючи останні гроші у темного, забитого селянина. Поміщик був по суті єдиною владою на селі, і доля селянина цілком залежала від його волі. Він користувався повною підтримкою австрійських властей. На боці поміщика були і католицький костьол і уніатська церква, які докладали всіх сил, щоб своїм впливом утримати селян у покорі. Проте система жахливого кріпосного гніту і поневолення доживала останні дні. Трудовий люд клаптикової монархії впертою боротьбою проти експлуататорів прискорював її падіння.

З часів феодальної епохи в селі залишився ряд пам’яток архітектури, споруджених руками кріпосних майстрів. Підгорецький замок, збудований у 1635—1640 роках в стилі пізнього ренесансу, є однією з небагатьох автентичних пам’яток цього типу на Україні. Проект замку створив, на думку одних істориків, автор відомого «Опису України» французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан, інших — італійський архітектор Андре дель Аква, який приблизно в той же час збудував фортецю в Бродах. Замок складається з двоповерхового головного корпусу та двох бічних павільйонів. Обрамлення вікон завершується трикутними і дуговими фронтонами, які чергуються між собою. Між вікнами є пілястри. Підлога першого поверху з мармуру, двері й каміни обрамлені різнокольоровим мармуром. Вимощене кам’яним бруком подвір’я замку прикрашене галереями з балюстрадами, портиками. Замок обведений фортечними мурами. Головна в’їзна брама в стилі ренесансу побудована з каменю, з боків прикрашена півколонами. Ця пам’ятка архітектури охороняється законом. Після пожежі 1956 року, під час якої згоріли два поверхи, його повністю реставровано. Недалеко від замку стоїть церква — пам’ятка української дерев’яної народної архітектури XVIII століття. На південь від замку — костьол, споруджений в 1752—1766 рр. в стилі пізнього ренесансу за проектом Вацлава Жевуського. На хуторі Пліснеську є монастирська церква в стилі барокко, побудована в середині XVIII століття, та будинок монастиря — зразок житлового будівництва XVIII століття. В монастирі у XVII—XVIII століттях зберігався архів, серед рукописів якого знайдено найстарішу і одну з найбільш цінних рукописну копію творів відомого українського письменника-полеміста, непримиренного борця проти католицизму і унії Івана Вишенського та «Літопис Підгорецького монастиря» (або «Синопсис») — важливе джерело до історії Західної України другої половини XVII століття.

Буржуазна революція 1848 року і проведена після неї аграрна реформа знаменували собою початок капіталістичної ери. Селяни Підгорець одержали у власність землю. Були скасовані панщина та інші феодальні повинності на користь поміщика. Проте становище селян не покращало. Аграрна реформа пограбувала селян, бо за скасовані феодальні повинності вони змушені були платити великий викуп у вигляді додатків до податків. Селяни одержали право власності лише на ті мізерні клаптики землі, якими користувалися до 1848 року. Велика частина земельних угідь залишалася у поміщика.

За станом на 1860 рік у Підгірцях (разом з селом Гутищем Олеським) поміщикові Леону Жевуському належало 1464 га землі, в т. ч. 328 га орної, 94 га лук і городів, 91 га пасовиськ та 951 га лісу, тоді як 313 селянських господарств, в яких налічувалося понад 1,5 тис. чоловік, мали всього 1095,5 га, в т. ч. 607 га орної землі, 392 га лук та городів, 96 га пасовиськ і лише 0,5 га лісу. Більшість селян терпіла земельний голод. У 1850—1851 рр. у Підгірцях з 207 селян 107, тобто більше половини, мали лише по 2,8 га (разом 76,7 га, або 10,2 проц. загальної площі), 26 — по 3,4—5 га (разом 122,6 га, або 16,3 проц.), 63 — по 5,6—7,8 га (разом 443,5 га, або 59,1 проц.) і лише 11 селян — по 8,4—13,4 га (разом 108 га, або 14,4 проц.) землі.

Поміщик намагався використати малоземелля селян та відсутність лісу у громади в своїх інтересах. Щоб примусити малоземельних селян до відробітків, він відразу після скасування панщини позбавив їх навіть того обмеженого права користування двірським лісом і пасовиськом, яке вони мали до 1848 року. Дозвіл на таке користування міг одержати тільки той, хто погоджувався відробляти або платити готівкою. Сподіваючись знайти захист у австрійських властей, громада в 1852 році поскаржилася на поміщика в Золочівське окружне управління. Але ці сподівання були марними. Захищаючи інтереси поміщика, власті не спішили з розглядом скарги. В 1859 році громада подала другу скаргу на поміщика, тепер уже окружній викупній комісії. Але й на цей раз безрезультатно. Лише в 1865 році в Підгірні прибула комісія для розгляду скарги, що її подали селяни ще в 1852 році. Селяни заявили комісії, що з давніх-давен вони мали право вільного користування (сервітут) двірським лісом і пасовиськами і що тільки починаючи з 1803 року їм чинили всілякі перешкоди в цьому. Докази селян були настільки переконливі, що їх не зміг спростувати навіть досвідчений адвокат, який захищав інтереси поміщика. Зрештою новий поміщик князь Сангушко, який купив маєток Підгірці у Леона Жевуського в 1865 році, був змушений визнати претензії громади слушними. Але він не погодився на збереження сервітуту, а в 1868 році нав’язав селянам «добровільну» угоду, за якою замість сервітуту їм було виділено еквівалент у розмірі 45 га землі, в т. ч. 31 га лісу; між двором і громадою проведено також обмін земельними ділянками площею в 64,7 га (очевидно, не без користі для двору). «Угоду» поспішило затвердити галицьке намісництво, і в липні 1869 року селяни одержали цей мізерний еквівалент. Це була, по суті, поразка селян у боротьбі за сервітут, бо ж яке практичне значення міг мати клаптик лісу в 31 га для громади, що налічувала понад 200 господарств.

Безземелля і малоземелля прирікли більшість селян Підгорець на постійну нужду і зубожіння. Щоб утримати сім’ю та сплатити державні податки, селянин-бідняк був змушений йти на заробітки на панський фільварок, у найми до куркулів, позичати гроші в різних кредитних установах і виплачувати позику з великим процентом. Безземелля примусило не одну сім’ю чи окремих членів її шукати щастя за кордоном — у Бразілії, Аргентіні, Канаді, але й там вони його не знаходили і часто поверталися з порожніми руками та надірваним на тяжких роботах здоров’ям. Злидні, голод і хвороби стали постійними супутниками селян. На селі панувала безпросвітна темрява і відсталість.

У 1860 році в Підгірцях була відкрита однокласна школа, яка згодом стала двокласною, але вона перебувала під впливом церковників і тому не могла дати учням справжніх знань. До того ж бідні селяни не мали змоги посилати своїх дітей у школу, через що з 216 дітей шкільного віку школу відвідувало лише 119, або 55 проц. Більшість населення була неписьменною.

Тяжким лихоліттям для Підгорець була імперіалістична війна 1914—1918 рр. Село тривалий час перебувало в районі воєнних дій австрійської і російської армій. Багато селян було мобілізовано в австрійську армію і загинуло на фронтах війни. Частина населення (17 дворів) була виселена австрійцями, а їхні хати зруйновані. Значних пошкоджень зазнав і підгорецький замок.

В роки війни багато жителів села потрапило в Росію, як військовополонені австрійської армії. Там вони стали свідками і учасниками Великої Жовтневої соціалістичної революції. Після революції одні з них включилися в будівництво молодої Радянської республіки, інші повернулися на батьківщину і стали тут носіями ідей Великого Жовтня. Декого з них призвано в австрійську армію (наприклад, Івана Іллящука, Семена Когута, Петра Дубаса, Франка Дзєдзіца), і вони були учасниками антивоєнного повстання солдат у Нейштадті і Моравській Остраві весною 1918 року.

З великим піднесенням зустрічали жителі Підгорець у серпні 1920 року Червону Армію, яка несла їм визволення від вікового гноблення. Відразу після визволення села тут створено сільський ревком, який став уособленням нової влади трудящих. Головою ревкому обрано П. П. Королишина.

Після відступу Червоної Армії і загарбання Західної України буржуазно-поміщицькою Польщею в селі відновлено старі порядки. Сюди знову повернувся поміщик князь Сангушко, який панував тут аж до 1939 року. Йому й далі належали великі земельні угіддя, тоді як село задихалось від нестачі землі. За переписом 1935 року поміщик мав 1404 га землі, в т. ч. 377 га орної і 727 га лісу, а 473 селянських господарства, в яких налічувалося 2416 чоловік,— 1339 га, з них 1202 га орної, 98 га лук і пасовищ та 31 га лісу. Більшість селян мала лише невеликі клаптики землі. Постійні злидні гнали селян-бідняків на заробітки до фільварку, замку, до куркулів, де їх чекала тяжка, виснажлива праця від зорі до зорі за мізерну плату. Кільканадцять робітників працювало в броварні на Пліснеську, цегельні, вапнярці, а також на шляхових роботах. Десятки людей в пошуках заробітку виїздили за кордон (у Чехословаччину, Францію, в країни Південної та Північної Америки тощо).

Як і раніше, село мало убогий вигляд. Переважали ті ж самі дерев’яні хати з солом’яною стріхою. Не було лікувальних та санітарно-медичних закладів. Єдиним культурним закладом був невеликий клуб, побудований на державні кошти у Верхніх Підгірцях, але він обслуговував тільки польське населення. Українське населення, що становило більшість, зібрало кошти на будівництво клубу своїми силами, але так і не змогло його завершити.

У 30-і роки в селі були дві початкові школи, в яких навчалось 79 учнів. Проте в обох школах викладання велось польською мовою. Усі вчителі (їх було 6), за винятком одного, в т. ч. завідуючий школою, були поляками.

В дні революційних свят, особливо в 1937—1938 рр., в багатолюдних місцях села часто появлялись листівки і брошури революційного змісту, що їх розповсюджували члени підпільної комсомольсько-молодіжної організації села Загірців Василь Стельмах, Михайло Бедрій, Володимир Ковалів та інші. Крім того, молодь Підгорець мала змогу знайомитись з ідеями соціалізму і комунізму на масових гуляннях (фестинах) у Загірцях, Чехах та інших сусідніх селах, які проводились під великим впливом комуністів. Зерна комуністичної агітації падали на сприятливий грунт. Вони в недалекому майбутньому мали дати хороші сходи.

Переломним днем в історії села стало 17 вересня 1939 року. Цей день знаменував собою кінець вікового гноблення та експлуатації і початок нового, вільного життя. Трудівники села з великою радістю зустрічали Червону Армію — армію-визволительку. Відразу після визволення на загальних зборах селян було обрано селянський комітет і над будинком, де він розмістився, замайорів червоний прапор. Великою подією в житті селян стали перші вибори — вибори делегатів Народних Зборів Західної України, що відбулися 22 жовтня 1939 року. Делегатом одностайно обрано колишнього лісника поміщицького лісу А. М. Вербицького (в 1944 році його вбили бендерівці). Виконуючи Декларації Народних Зборів про конфіскацію поміщицьких земель та націоналізацію промисловості, селянський комітет розподілив землю колишнього поміщика князя Сангушка і монастиря між селянами-бідняками.

22 грудня 1939 року націоналізовано броварню на Пліснеську. 15 грудня 1939 року обрано сільську Раду депутатів трудящих у складі 8 чоловік, що стала першим органом Радянської влади на селі. ГІідгірці зажили новим повнокровним життям. Радянська влада звільнила селян від орендної плати за землю, від численних податків і сплати кабальних боргів поміщикові та куркулям. Сільська Рада організувала допомогу бідняцько-середняцьким господарствам у проведенні сівби, забезпечивши їх насінням і робочою худобою. Разом з тим сільські активісти розгорнули серед селян роз’яснювальну роботу про переваги соціалістичної форми господарювання, внаслідок чого весною 1941 року було створено колгосп ім. Богдана Хмельницького, який об’єднав 25 господарств. Головою ново-створеного колгоспу був обраний Р. М. Петришин. Колгосп одержав у своє розпорядження понад 100 га землі. Успішно проведено першу колгоспну сівбу. На колгоспному полі вперше появився трактор. Перед колгоспниками відкрився шлях до щасливого, заможного життя.

По-новому став працювати Підгорецький пивзавод, на якому на перше січня 1940 року працював 61 робітник. Директором заводу був призначений робітник Йосип Кузьма. Відчуваючи радість вільної праці, праці на благо народу, колектив заводу не шкодував сил для виконання планових завдань. За своєю якістю продукція заводу посідала друге місце по тресту. Крім пивзаводу, в селі працювали 2 цегельні та піч для випалювання вапна.

Великі зміни відбулися в житті школи — вона стала державною, а навчання безплатним. У школі вперше вільно залунала рідна українська мова. Школу відділено від церкви, а навчання і виховання учнів поставлено на матеріалістичні основи. З січня 1940 року Підгорецька семирічна школа почала працювати за радянськими програмами і підручниками. В 1939/40 навчальному році тут навчалося 389 учнів. Школа мала 7 класних кімнат. При школі успішно працювали вечірні курси по ліквідації неписьменності і малописьменності серед дорослих.

Селяни користувались безплатною медичною допомогою. В селі почав працювати клуб. Вперше демонструвалися кінофільми для селян.

Трудящі села на власному досвіді все більше переконувалися, що радянський лад і соціалізм — запорука їх щасливого, заможного й культурного життя.

Мирне соціалістичне будівництво перервали гітлерівські загарбники. 5 липня 1941 року село зайняли окупанти. Дні тимчасової окупації були для жителів Підгорець днями жахливого терору і знущань. Почалось переслідування радянських активістів. Колишнього заступника голови колгоспу Михайла Когута побито, від чого він згодом помер. Фашисти ліквідували колгосп і відібрали у селян-бідняків передану їм радянською владою землю. На базі колишнього поміщицького господарства було створено німецьке державне господарство «лігеншафт».

Окупанти відбирали від селян у вигляді «контингенту» майже весь урожай, що спричинило масове голодування населення весною 1942 року, грабували різне майно, худобу, а за найменший опір жорстоко карали. В селі активізувалися націоналістичні елементи. За їхньою допомогою окупанти вивезли на каторжні роботи до Німеччини понад 100 юнаків і дівчат. 10 мирних жителів було розстріляно. Селяни Степан Марушка, Йосип Красовський та інші були ув’язнені тільки за те, що не виробили встановленої норми на примусових шляхових роботах. За невиконання «контингенту» закатовано селянина Михайла Гірника. За незначне пошкодження військового телефонного проводу розстріляно юнака Івана Кожана.

Проте ні терор, ні знущання не могли знищити ті паростки, що появилися у свідомості селян в перші роки соціалістичного будівництва. Селяни вірили в перемогу радянського народу над агресором, ризикуючи життям, подавали допомогу радянським воїнам, які намагалися вирватись з оточення, а також загонам радянських партизан, що нерідко проходили околицями села. Так, мешканець Підгорець М. І. Грицина в 1941 році переховав двох радянських солдат, що пробиралися з оточення на Схід, переодягнув їх у селянський одяг і показав безпечну дорогу, а німцям-переслідувачам вказав інший напрям. Жителі хутора Козів М. Панас, А. Грицина та інші восени 1943 року подали допомогу продуктами і показали дорогу партизанському загонові, який пробирався із с. Лучківців до с. Майдан. Очевидно, це був один із загонів з’єднання С. А. Ковпака, яке поверталося з Карпатського рейду.

2 квітня 1944 року хутори Лісовики і Кози були зайняті одним із загонів партизанського з’єднання М. І. Шукаєва, який прийшов сюди з Верхобужа, направляючись у район Карпат. Проте, зустрівши сильний опір гітлерівців, партизани після дводенного бою змушені були відступити, зазнавши втрат. Загиблих партизанів похоронено в саду на хуторі, а поранених мешканці хутора М. Стельмах, М. Підлісний, М. Ільків та інші винесли в ліс і передали командуванню загону. Селяни допомагали партизанам харчами, одягом, показували дорогу. Під час бою фашисти вбили трьох селян, а після відступу партизан спалили понад 30 дворів, щоб помститись населенню за підтримку партизан.

У Підгірцях і навколишніх селах Одеського та Золочівського районів, починаючи з весни 1942 року, активно діяв партизанський загін під командуванням П. К. Кундіуса1. Серед учасників загону були жителі Підгорець — Ф. Липка, Ф. Жучківський, Ю. Земляний, С. Сташкевич та ін. Народні месники часто добували гроші для потреб свого загону в Підгорецькому пивзаводі. 10 та 28 листопада 1943 року партизани перервали телефонний зв’язок між Підгірцями і Сасовом і пошкодили кабель Львів—Броди. В Підгірцях тривалий час жили керівник загону П. К. Кундіус та начальник штабу Г. У. Становський. Весною 1944 року в хаті І. Савицького відбулась нарада керівного складу загону, на якій обговорювалось питання про спільні дії загону з наступаючими частинами Радянської Армії. 20 липня 1944 року одна з груп загону П. Кундіуса в лісі біля хутора Пліснеська з’єдналася з частинами 65-ї гвардійської бригади і брала участь у боях за Підгірні і Білий Камінь.

Після визволення села понад 200 жителів були призвані до лав Радянської Армії. Багато з них за бойові заслуги нагороджені медалями. Ті, що залишилися в селі, приступили до мирної праці. Відновлено роботу сільради. Створено земельну громаду.

Селянам повернено відібрану фашистами землю. Безкінним селянам, сім’ям воїнів, інвалідів Вітчизняної війни, людям похилого віку і сиротам подавалася допомога в обробітку землі. Почали працювати семирічна і початкова школи, клуб.

Відбудову народного господарства, соціалістичне будівництво намагалися зірвати банди українських буржуазних націоналістів (від рук бандитів у Підгірцях загинуло понад 10 ні в чому не винних людей). Але народ змів їх зі свого шляху і не спинив переможної ходи вперед. Відтоді минуло небагато часу: якихось 20 років, але вони стали для села цілою історичною епохою. Завдяки соціалістичній перебудові села в його економічному й культурному житті відбулися такі зміни, на які капіталізм не спромігся за сотні років.

У 1948 році у Верхніх Підгірцях відновлено колгосп ім. Богдана Хмельницького, а в 1950 році створено сільськогосподарську артіль у Нижніх Підгірцях. В перші роки існування ці колгоспи були економічно слабкі. Проте внаслідок заходів по піднесенню сільського господарства, вжитих партією і урядом, їх економіка почала зростати. У 1954 році колгоспи об’єдналися з сільськогосподарською артіллю с. Загірців в один колгосп ім. Богдана Хмельницького, головою якого став М. П. Король.

Ще в 1952 році в колгоспі с. Загірців була створена партійна організація, яка налічувала 3 членів та 1 кандидата в члени КПРС (секретар Ф. І. Фещур). Після об’єднання колгоспів партійна організація продовжувала зростати за рахунок кращих виробничників і в 1957 році налічувала вже 12, а в 1966 році 23 члени і 4 кандидати в члени КПРС. З 1953 року в колгоспі існує комсомольська організація, яка в 1966 році налічувала 24 члени ВЛКСМ. Комуністи і комсомольці мобілізували трудівників села на піднесення господарства колгоспу. Головою правління обрано комуніста В. І. Андрухова. Агроном за освітою, він виявив неабиякі організаторські здібності ще будучи головою правління сусіднього колгоспу ім. В. І. Леніна, вивівши його в число передових, за що в 1958 році був нагороджений орденом Леніна. Його прихід в колгосп ім. Богдана Хмельницького відразу позначився на всій діяльності господарства. Зусилля партійної організації і нового правління були спрямовані насамперед на створення міцної виробничої бази. Великі кошти виділено на капітальне будівництво. Побудовано корівник, телятник, свинарник,

колгоспну електростанцію потужністю 35 кіловат, тракторний стан, зерносховище, склад для мінеральних добрив, кормокухню, приміщення колгоспної контори. Капітально відремонтовані старі виробничі приміщення. В 1962 році збудовано колгоспний клуб.

Велику увагу почали приділяти механізації трудомістких виробничих процесів. У рослинництві колгосп добився майже повної механізації робіт по вирощуванню і збиранню врожаю зернових культур.

Колгосп став дотримуватися передової агротехніки. Колгоспні лани, очищені від бур’янів, краще удобрювались органічними і мінеральними добривами. Для навантаження органічних добрив колгосп придбав тракторні лопати і прицепи. Для розкидання мінеральних добрив пристосовано силосорізку РС-6. З метою поліпшити догляд за цукровими буряками в 1964 році створено комсомольсько-молодіжну ланку (ланкова Марія Зайло). Внаслідок вжитих заходів почала підвищуватись урожайність сільськогосподарських культур. З 1958 по 1965 рік урожайність озимої пшениці зросла з 11 до 15,1 цнт з га, ярої пшениці — з 9,4 до 18,8, ячменю — з 7,4 до 14,7, цукрових буряків — з 164,8 до 307 цнт з га. В 1963 році в колгоспі введено бригадний госпрозрахунок.

Завдяки посиленню організаторської діяльності комуністів значно покращала дисципліна колгоспників. Зусиллями партійної організації, правління, усіх колгоспників колгосп уже через кілька років з відсталого став економічно міцним господарством.

За колгоспом ім. Богдана Хмельницького закріплено 1992 га землі, в т. ч. сільськогосподарських угідь громадського користування 1619 га, з них ріллі 965 га, сінокосів — 334 га, пасовищ — 306 га. Для присадибних ділянок колгоспників виділено 146 га. Колгосп має всі необхідні виробничі приміщення. Він забезпечений першокласною сільськогосподарською технікою (8 тракторів, 4 комбайни і т. п.) і транспортними засобами.

В процесі колгоспного будівництва виросли чудові кадри механізаторів, які добре опанували техніку і ефективно її використовують.

Колгосп ім. Богдана Хмельницького — складне, добре організоване господарство. Три рільничі та одна тракторна бригади зайняті рослинництвом. Більшу частину грошових доходів колгосп одержує від рослинництва, вартість валової продукції якого в 1965 ропі становила 132,5 тис. крб., а грошові доходи — 32,9 тис. карбованців.

Не менш важливою галуззю є тваринництво, вартість валової продукції якого становить 91 469 крб., а грошові доходи — 18 923 карбованця.

Вартість річної валової продукції колгоспу становить 230 992 крб. За рік одержано прибутку 73 666 крб. На оплату праці колгоспників виділено грошей і продуктів на суму 112 099 крб., значно більше, ніж у попередні роки.

Серед колгоспників чимало ентузіастів своєї справи. Так, колгоспниці А. Б. Сеник і К. С. Мазурек виробляють щорічно більше, ніж по 250 трудоднів. І. М. Шевчук, працюючи з 1959 року доярем, рік у рік добивається високих надоїв молока. В 1965 році він надоїв по 2400 літрів молока від кожної з 20 закріплених за ним корів. Щорічно він заробляє в середньому по 100—110 крб. на місяць, тобто не менше від багатьох інших робітників. Зразки відмінної праці показують доярка Е. М. Ковальчук, дояр Л. М. Мельник, ланкова Г. І. Папа та інші. З запалом працює в комсомольсько-молодіжній ланці Я. А. Сеник, яка прийшла сюди відразу після закінчення восьмирічної школи. Роботу на полі вона успішно поєднує з виконанням обов’язків обліковця на фермі великої рогатої худоби та заочним навчанням в Золочівському зооветеринарному технікумі. За досягнуті успіхи дояр І. М. Шевчук та зоотехнік 3. Сікорська не раз заносились на районну Дошку пошани. М. Ільків нагороджена медаллю «За трудову відзнаку», дояр І. М. Шевчук — медаллю «За трудову доблесть».

Частина населення працює на промислових підприємствах. У післявоєнні роки на хуторі Пліснеську працював пивний завод, який в 1957 році перетворено на плодоконсервний цех Олеського харчокомбінату. В 1964 році його підпорядковано Бродівському консервному заводові. В цеху зайнято 10 постійних і 40 сезонних робітників. Цех систематично перевиконує свої виробничі плани і в 1963 році завоював перехідний прапор Управління харчової промисловості Львівського раднаргоспу. У 1964 році цех переробив на консерви 150 тонн огірків, 300 тонн кабачків, 490 тонн яблук. В 1966 році тут встановлено лінію для виготовлення консервів зеленого горошку.

В 1958 ропі на місці невеликої цегельні, що існувала ще до 1939 року, в Підгірцях побудовано міжколгоспний цегельний завод з потужністю 1 млн. штук цегли на рік. На заводі працювало 70 робітників. В 1965 році завод повністю реконструйовано, що дало змогу довести його потужність до 3,5 млн. штук цегли на рік. Високих виробничих показників добивається, працюючи коло преса, робітник М. Д. Москович. Систематично перевиконують свої виробничі завдання випалювач М. І. Бліщ, відвантажувач І. С. Будаш та інші. їх не раз нагороджували грошовими преміями, заносили на районну Дошку пошани.

Підгорецький замок, який протягом 300 років був місцем розваг польської шляхти, перетворено на один з важливих медичних закладів, який повернув здоров’я тисячам трудівників. До 1951 року тут працював кістково-туберкульозний санаторій, з 1953 по 1955 рік — госпіталь інвалідів Великої Вітчизняної війни і Радянської Армії, з 1955 року — перша обласна туберкульозна лікарня на 250 ліжок, а з 1962 року — туберкульозний санаторій на 350 ліжок. Санаторій має 2 відділи. Перший міститься в замку, другий — в колишньому монастирі на Пліснеську. На утримання санаторію держава асигнує щорічно понад 585 тис. крб. Санаторій має 2 рентгенкабінети, 2 фізкабінети, зубний кабінет, кабінет функціональної діагностики, зубопротезну, клінікодіагностичну та бактеріологічну лабораторії, аптеку, пневмотораксний та процедурний кабінети. Кабінети укомплектовані найновішим вітчизняним та імпортним медичним обладнанням.

В санаторії працює 9 лікарів, 25 медсестер, 60 санітарок та 145 чоловік на інших роботах.

Крім санаторію, в селі є 2 фельдшерсько-акушерські пункти, пологовий будинок, відкриті за Радянської влади.

Канули у вічність ті часи, коли в селі панувала темрява і неписьменність. Осередками освіти стали восьмирічна і початкова школи. У 8-річній школі навчається 185 учнів, у початковій — 56. В обох школах працюють 14 вчителів. Є комсомольська організація. При восьмирічній школі працює школа передового досвіду вчителів І—IV класів. З 1946 по 1965 рр. школа випустила з своїх стін 467 учнів. Крім того, в 1949—1950 рр. та в 1960 році тут працювала вечірня школа сільської молоді, яку закінчило 69 чоловік. Близько 150 випускників школи здобули середню, а 20 — вищу освіту. 6 чоловік закінчили Львівський ордена Леніна державний університет ім. Ів. Франка, 4 — педагогічний інститут, 3 — політехнічний, 2 — сільськогосподарський, 2 — медичний інститут і т. д. Вихованець школи Т. В. Сеник закінчив університет, потім аспірантуру і зараз працює викладачем філософії у цьому ж університеті, а І. М. Чижевський — викладач Львівського поліграфічного інституту. Важко знайти сім’ю, з якої б не вийшли спеціалісти з вищою або середньою освітою. Типовою є сім’я колгоспника Йосипа Покоцького. До 1939 року він, маючи невеликий клаптик землі, ледве зводив кінці з кінцями, про навчання дітей у вузі не міг і мріяти. А тепер його сім’я живе в достатку. Син Ярослав закінчив Львівський політехнічний інститут і працює інженером на нафтопромислі в Долині, дочка Тетяна після закінчення університету працює викладачем однієї з шкіл на Волині, дочки Емілія і Кароліна, закінчивши Золочівську школу медсестер, працюють у санаторії. У селі, де до 1939 року більшість населення була малописьменною або й зовсім неписьменною, тепер працює 24 чоловіки з вищою і 62 чоловіки з середньою освітою, майже повністю ліквідована неписьменність.

За роки Радянської влади справжніми центрами культури стали 2 сільські клуби та бібліотеки. При клубах працюють гуртки художньої самодіяльності — вокальний, танцювальний, хоровий, художнього слова, організовано духовий оркестр. В Підгірцях — один з кращих у районі драматичний гурток. При обох клубах є стаціонарні кіноустановки, їх обслуговує бригада Євгена Бойка. Цей колектив протягом багатьох років посідає перше місце в районі по обслуговуванню кіноглядачів. У 1963 році за відмінну роботу бригаді присвоєно звання ударників комуністичної праці. При клубі Верхніх Підгорець є сільська бібліотека з книжковим фондом понад 6 тис. томів. Серед 930 читачів бібліотеки 349 колгоспників і 200 учнів.

Рік у рік підвищується добробут села. За роки Радянської влади колгоспники і службовці збудували 125 власних житлових будинків, що докорінно змінило вигляд села. На місні похилих дерев’яних хаток під стріхою виросли добротні муровані будинки, покриті черепицею, листовим залізом, шифером. Забудовники користуються допомогою колгоспу. Вони одержують будівельні матеріали, транспорт. Кращим трудівникам колгосп будує житлові будинки своїм коштом. У 1965 році колгосп побудував хату пенсіонерові М. В. Гудзу, який від початку існування артілі сумлінно працював на тваринницькій фермі.

Значно розширилась торговельна мережа села, річний товарообіг її становить понад 307 тис. крб. В особистому користуванні трудівників села 32 телевізори, 42 мотоцикли, близько 150 велосипедів. Село електрифіковане і радіофіковане, має автобусне сполучення з районним і обласним центрами. Тут є відділення зв’язку, трудова ощадна каса.

В побут трудящих села все ширше входять нові обряди. Тут обладнано кімнату щастя, де відбувається урочиста реєстрація шлюбів і новонароджених.

Радянська дійсність змінила не тільки зовнішній вигляд села, але й соціальну структуру його населення. З 1706 чоловік, що проживали на території Підгорецької сільради за станом на 1 січня 1966 року, 1249 — колгоспників і 457 робітників та службовців. З 860 чоловік працюючого населення 460 чоловік зайнято у сільському господарстві, 76 — у промисловості, 27 — у ділянці освіти і культури, 198 — в медичних установах, 45 — на будівництві, 26 — в торгівлі, 28 — на транспорті. Багато вихідців із села, поповнивши ряди робітничого класу та інтелігенції, працюють у різних куточках країни. Підгорецькі трудівники — господарі своєї долі, свідомі будівники свого щастя. Жива радянська дійсність запалює їх на нові подвиги в ім’я торжества комунізму.

З. І. ОЛЬХОВА, І. К. СВЄШНІКОВ, Ф. І. СТЕБЛІЙ
Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Ярина
Повідомлень: 211
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Дякував (ла): 21 раз
Подякували: 93 рази

Re: Підгірці, село, Бродівський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення Ярина »

phpBB [video]
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Підгірці, село, Бродівський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ПЛІСНЕСЬК. Пліснеський археологічний комплекс – група археол. пам'яток біля х. Пліснесько (входить до складу с. Підгірці Бродівського р-ну Львів. обл.), біля витоків р. Бужок (права прит. Зх. Бугу, бас. Вісли), що бере початок на пд. схилі Вороняків (пасмо, яке є частиною Гологоро-Кременецького кряжу). Вивчення комплексу почали аматори на поч. 19 ст., пізніше його досліджували Т.Земецький, К.Гадачек, Я.Пастернак, І.Старчук, В.Гончаров, М.Кучера, Р.Багрій, М.Филипчук, які відкрили десятки жител, сотні поховань, конструкції оборонних споруд. Комплекс складається з таких гол. пам'яток слов'ян. і давньорус. часу: культове місце кінця 7 – 10 ст.; городище 9–10 ст.; городище 11–13 ст. (літописний Пліснеськ); курганний могильник 11 – поч. 12 ст. На території комплексу також розташовані Підгорецький (Пліснеський) Благовіщенський монастир і броварня, заснована в серед. 18 ст.

Культове місце в урочищі Оленин Парк представлене залишками "сакральної межі", громад. будинків та язичницького храму, де виявлено керамічний посуд, прикраси, ливарні формочки, скрамасакс (короткий односічний меч) і окремі поховання людських черепів.

Городище 9–10 ст. площею бл.400 гаскладається із 2-х частин – верхньої (на плато) і нижньої (у навколишніх долинах). Городище має кілька рядів земляних укріплень. Разом із синхронними селищами в долині Бужка воно утворювало складну систему поселень, яку можна інтерпретувати як один із ранньодерж. центрів літописних хорватів. Городище було спалене, імовірно, під час походу київ. кн. Володимира Святославича на хорватів (датований у "Повісті временних літ" 992–93). На думку М.Филипчука, Пліснеськ 9–10 ст. був полісом, тобто створеним зусиллями кількох громад центром, найближчим відповідником якому можна вважати античну полісну структуру.

Городище 11–13 ст. займає пд. виступ плато (урочища Оленин Парк та Замчисько) і має площу2,8 га. Виявлено рештки дерев'яно-земляних фортифікацій, заглиблених і наземних жител, християн. храмів, ґрунтові інгумаційні могильники. Городище є центр. частиною (дитинцем) давньоруського міста, до якого входять також посад в урочищі Середгороддя та супутні селища в долині Бужка. Місто припинило існування внаслідок монголо-татарської навали. У 2-й пол. 13 – 14 ст. невелика частина городища була ще заселеною, але осн. територія колиш. міста спорожніла (частково перетворена на кладовище). Пам'ятка ототожнюється з "городом" Пліснеськом, який згадується в Іпатіївському літописі при описі подій 1188–89 (тоді загін, посланий волин. кн. Романом Мстиславичем, зазнав біля Пліснеська поразки від галицько-угор. війська) і 1233 (тоді волин. кн. Данило Романович (див. Данило Галицький) захопив П., яким володіли галицькі бояри Арбузовичі), а також у "Слові о полку Ігоревім". Із літописних згадок видно, що Пліснеськ був розташований у Галицькому князівстві, біля його кордону з Волинським князівством.

Курганний могильник 11–12 ст. розташований у пн. частині комплексу і виходить за межі зовн. валу городища. Пн. частина могильника зруйнована кар'єром, південна – розкопками 19–20 ст. та оранкою. У лісі та на пасовищі в урочищі Погреби збереглося 142 кургани. Серед розкопаних поховань – як кремаційні, так й інгумаційні. Частина поховань належала дружинникам, які могли складати залогу давньорус. Пліснеська на 1-й стадії його розвитку.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Juliya
Повідомлень: 1
З нами з: 19 травня 2021, 20:00
Стать: Жінка

Re: Підгірці, село, Бродівський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення Juliya »

Кто-то может подсказать контакты ЗАГС и Архива
Відповісти

Повернутись до “Літера П”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 16 гостей