УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу за прізвищем, за місцем проживання, пошук в архівах, та багато іншого. Приєднуйтесь

РАДИВИЛІВ (Радзивилів, Червоноармійськ), місто, Рівненська обл, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5659
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 2804 раз.
Подякували: 1113 раз.
Стать: Жінка

РАДИВИЛІВ (Радзивилів, Червоноармійськ), місто, Рівненська обл, Україна

Повідомлення АннА » 15 серпня 2018, 18:11

РАДИВИЛІВ (до грудня 1939 – Радзивилів, до 1993 – Червоноармійськ) – місто Рівненської області, райцентр. Розташов. на березі р. Слонівка (прит. Стиру, бас. Дніпра). Залізнична станція. Населення 10,1 тис. осіб (2001).
Уперше згадується 1564 як містечко (маєток), яке було власністю литов. канцлера і віленського воєводи кн. Миколая Радзивілла Чорного. Перші письмові згадки фіксують назву містечка як "Радивилів". Назву поселення одержало від імені власників – роду Радзивіллів – та з нагоди отримання ними князівського титулу.
Після Люблінської унії 1569 Р. перебував у складі Речі Посполитої, належав до Кременецького пов. Волинського воєводства. Із цього часу назва містечка вживалася в польс. транскрипції – Радзивилів (Radziwiłłów). У роки Національної революції 1648–1676 в Радзивилові двічі (1649, 1651) зупинялися загони козацько-сел. війська. 1672 в Радзивилові побував франц. мандрівник і дипломат У. фон Вердум, який залишив у своєму щоденнику опис містечка. 1775 тут налічувалося 146 будинків. Містечко належало коронному регент-канцлеру І.Мальчевському, згодом перейшло у власність Міончинських. 1787 ген. К.Міончинський заклав тут друкарню для випуску реліг. книг на замовлення місц. євреїв. Пізніше містечко за борги перейшло до варшавського банкіра К.Шульца. Власниками Радзивилова в різний час були барон Турно, граф Гуржинський, статський радник М.Попов (після 1831), кн. Урусов.
Після входження Правобережної України до складу Рос. імперії (1795) Радзивилів став прикордонним містечком Кременецького пов. Волинського намісництва, від 1796 – Волинської губернії. Тут діяла митниця, працювали дрібні пром. підпр-ва. Радзивилівська ф-ка гнутих меблів здобула золоті нагороди на міжнар. пром. виставці в Римі (Італія; 1911). 1866 Радзивилів став волосним центром, а 1870 одержав статус міста. На той час у ньому налічувалося 7,4 тис. мешканців. Екон. зростанню міста сприяло прокладення 1873 залізниці Здолбунів–Радзивилів.
У зв'язку із близькістю кордону в місті постійно розташовувалися війська. У роки Першої світової війни Радзивилів перебував у зоні бойових дій: місто по кілька разів займали австро-нім. (серпень 1914, 1915) та рос. (1914, 1916) війська.
У роки громадянської війни в Україні 1917–1921 місто не раз займали війська ворогуючих сторін: 18 лютого 1918 – австро-нім. війська, із кінця 1918 до травня 1919 – частини Армії Української Народної Республіки. Якийсь час після 5 травня 1919 на залізничній ст. Радзивилів, біля х. Гранична, працював уряд Директорії Української Народної Республіки. У червні 1919 місто зайняли частини Першої Української радянської дивізії, а 12 серпня 1919 – Армія УНР спільно з польс. військами. Від 10 вересня 1920 місто перебувало під контролем польс. військ і ввійшло до складу Польщі. За переписом 1921, тут проживало 4240 мешканців.
Упродовж 1920–39 Радзивилів перебував у складі 2-ї Речіпосполитої. У місті діяли осередки укр. політ. і громад. орг-цій (Комуністичої партії Західної України, Організації українських націоналістів, "Просвіти", "Пласту"). 19 вересня 1939 Радзивилів зайняли підрозділи Червоної армії. Місто було перейменоване на Червоноармійськ (грудень 1939) і, увійшовши до УРСР, від січня 1940 стало адм. центром однойменного р-ну Рівнен. обл. (1962–66 Червоноармійськ належав до Дубнівського р-ну). Із 27 червня 1941 до 19 березня 1944 був окупований нім. військами.
У Радзивилові жили й працювали письменники М.П.Левицький і П.Козланюк.
Істор. споруда: церква Святого благовірного кн. Олександра Невського (1824–74).
Андрощук О.В.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5659
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 2804 раз.
Подякували: 1113 раз.
Стать: Жінка

Re: РАДИВИЛІВ (Радзивилів, Червоноармійськ), місто, Рівненська обл, Україна

Повідомлення АннА » 20 червня 2019, 09:27

Зображення
Радиви́лів (до 1940 року — Радзивилів; у 1940–1993 роках — Червоноармійськ) — містечко в Україні, центр Радивилівської міської територіальної громади і Радивилівського району Рівненської області.
Місто розташоване за 100 км на південний захід від Рівного і за 100 км від Львова. Залізнична станція на лінії Здолбунів — Красне. Біля міста проходить автошлях європейського значення E40. Харчова, деревообробна, швейна та машинна промисловість.
Хронологія міста
1564 — перша згадка про Радивилів у документах Луцького замку як про маєток віленського воєводи Миколая Хритофора Радзивілла «Чорного». Із цих архівних записів видно, що на той час Радивилів (зафіксовано саме таке написання) уже був містечком, яке, найімовірніше, перейменували на честь нових власників — з нагоди одержання ними князівського звання.
1568 — Радивиловський Апостол, писаний у Радивилові писарем Францишком, у домі пана Семена Борщовського.
1569 — після Люблінської унії Радивилів у складі Кременецького повіту Волинського воєводства відходить до Речі Посполитої, що й пояснює пізніше написання його назви (Радзивилів). Знахідки на території міста польських, чеських, німецьких монет XV—XVII ст. підтверджують, що тут велася міжнародна торгівля.
1649–1651 — у роки Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького в Радивилові побували загони селянсько-козацького війська; повстанський загін сформували й місцеві українці
1672 — містечко проїздом оглянув французький дипломат, німець з Фрисландії за походженням Ульріх фон Вердум. У своєму щоденнику він записав: «…Через рівнину, на якій розташовані Броди, а далі через пагорб і гарний ялиновий ліс до Радзивилова одна миля. Це мале містечко також належить панові Конєцпольському. Розташоване в полі, оточене з усіх боків ялиновим лісом, на березі озера, утвореного малою річкою, яка тут протікає. У містечку є папський костьол і руська церква, але всього 50 чи 60 будинків. Але щоденно тут будуються за встановленою слободою… Укріплення складається із занедбаного земляного валу».
1775 — у Радивилові налічувалося 146 будинків (для порівняння: в Дубно — 1127, Острозі — 765, Рівному — 543)
1795 — Правобережна Україна приєднана до Росії; Радивилів опиняється на кордоні з Австро-Угорщиною і входить до Кременецького повіту Волинського намісництва, згодом — до Волинської губернії. У містечку з'являються прикордонні війська, починає діяти митниця. В уцілілих фрагментах другого тому «Мертвих душ» Миколи Гоголя записано:

« «В то самое время, когда Чичиков в персидском новом халате из золотистой термаламы, развалясь на диване, торговался с заезжим контрабандистом-купцом жидовского происхождения и немецкого выговора, и перед ними уже лежали купленная штука первейшего голландского полотна на рубашки и две бумажные коробки с отличнейшим мылом первостатейнейшего свойства (это мыло было то именно, которое он некогда приобретал на радзивиловской таможне; оно имело, действительно, свойство сообщать непостижимую нежность и белизну щекам изумительную), в то время, когда он, как знаток, покупал эти необходимые для воспитанного человека продукты, раздался гром подъехавшей кареты, отозвавшийся легким дрожаньем комнатных окон и стен, и вошел его превосходительство Алексей Иванович Леницын» »

XIX століття — поряд із сільським господарством розвивається промисловість; діє 8 мануфактур: шкіряна, 2 цегельні, З свічкові, вапняна і гнутих меблів. 3'являються пивоварня та швейні майстерні
1810 — через Радивилів пройшли в Росію колони моряків-середземноморців, виведених із бойових дій.
1826, 29 листопада — в Радивилові створена етапна інвалідна команда
1863 — в місті відбувається одна з сутичок Польського повстання[2]
1866 — Радивилів стає волосним центром
1870 — Радивилову присвоєно статус міста
1873 — побудована залізниця Здолбунів—Радивилів, яка невдовзі була з'єднана із залізничною мережею Австро-Угорщини, ще більше пожвавила життя міста
1874 — освячено новозбудовану церкву св. Олександра Невського, яка діє й сьогодні
1910 — в Радивилові проживають 14,6 тис. осіб, налічувалося 845 будинків, 20 вулиць
1914–1919 — місто опиняється в зоні запеклих бойових дій. Воно потрапляє до рук австро-німецьких, російсько-більшовицьких, польських військ. У роки української революції чимало жителів підтримали УНР, влившись у ряди захисників незалежності України. На міському кладовищі шанобливо доглядається братська могила полеглих патріотів.
1920–1939 — Радивилів перебуває під владою Польщі; діють осередки різних українських політичних організацій (КПЗУ, ОУН, «Просвіта», «Пласт»)
21 квітня 1934 — розпорядженням міністра внутрішніх справ територія міста розширена за рахунок приєднання земель села Радивилів і частини військового селища Радивилів сільської ґміни Радивилів[3]
17 вересня 1939 — місто, відійшовши до УРСР внаслідок окупації військами СРСР Західної України, стає райцентром
1940 — Радивилів перейменовано на Червоноармійськ
1941 — налагоджено випуск районної газети, з 1967 — «Прапор перемоги»
30 червня 1941—19 березня 1944 — німецька окупація міста; значна кількість жителів міста і району вступає до Української Повстанської Армії, бореться проти гітлерівців, пізніше — проти сталіністів
1942 — німецькі окупанти стратили неподалік від Червоноармійська (хутір Пороховня) близько трьох тисяч євреїв, жителів міста
1944 — у німецько-радянських боях за Червоноармійськ і район та при стримуванні німецьких контратак (а фронт зупинився біля міста майже на 4 місяці) з боку СРСР загинули понад 1600 вояків різних національностей. На міському меморіалі Слави поховані Герої Радянського Союзу Опанас Волковенко, Андрій Демьохін, Микола Маркелов та Павло Стрижак. Місто надовго окуповане радянськими військами.
друга половина XX століття — після війни місто відбудовується, розвивається. Його підприємства випускають меблі, швейні вироби, фурнітуру (для легкої промисловості), борошно, фруктові та овочеві консерви, радіоелектроніку.
1977 — місто починає забудовуватися 5-поверховими житловими будинками.
1990 — на екрани вийшов художній фільм «Мускал» режисера Ходжадурди Нарлієва, частково знятий у Червоноармійську (в ролях — Керім Аннанов, Анна Тихонова, Ораз Оразов, Олександр Новиков та ін.).
3 березня 1993 — Постановою Верховної Ради України № 3044-XII місто Червоноармійськ перейменовано на Радивилів, а Червоноармійський район — на Радивилівський район
2001 — за підсумками Всеукраїнського перепису населення в місті проживають 10 311 осіб.
2002 — завершено спорудження об'їзної автомагістралі біля міста на трасі Чоп—Київ.
2004 — вийшла книга «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» Володимира Ящука (видавництво «Волинські обереги», Рівне).
2002–2005 — районом керував Сергій Шевченко[4], який багато зробив для поліпшення благоустрою Радивилова.
2007 — капітально, за європейськими стандартами, оновлено залізничну станцію Радивилів і вокзал — свого роду в'їзні ворота в місто.
2008, 13 березня — перша згадка про Радивилів як суб'єкт великої української політики: в цей день на сесії Київради головний державний виконавець Головного управління юстиції столиці Сергій Крайчинський заявив, що Радивилівський райсуд відмінив рішення з'їзду БЮТ про дострокове позбавлення мандатів 15-и депутатів, котрі перейшли в іншу фракцію.
2014 — у зв'язку з відзначенням 450-річного ювілею від першої письмової згадки про Радивилів виконано великий обсяг робіт із благоустрою центральної частини міста і майдану Незалежності. Вийшла книга краєзнавчих матеріалів «Радивилів у перегуках віків» Володимира Ящука.
2016 — Радивилів став центром об'єднаної територіальної громади (вибори відбулися 27 березня).
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5659
З нами з: 15 лютого 2016, 16:51
Подякував (-ла): 2804 раз.
Подякували: 1113 раз.
Стать: Жінка

Re: РАДИВИЛІВ (Радзивилів, Червоноармійськ), місто, Рівненська обл, Україна

Повідомлення АннА » 20 червня 2019, 09:29

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Червоноармійськ (до грудня 1939 року — Радзивилів) — місто районного підпорядкування (з 1940 року), центр міської Ради, розташоване на березі річки Слонівки, що впадає в Стир, за 107 км на захід від Ровно. Залізнична станція. Дворів — 790, населення — 5,4 тис. чоловік.

Уперше в письмових документах Радзивилів згадується в 1564 році, як маєток магната М. Радзівілла. В XV—XVII ст. тут велася жвава торгівля, що підтверджується польськими, чеськими, німецькими монетами XV—XVII ст., знайденими на території містечка та його околицях.

Топографія середньовічного Радзивилова не була складною. В центрі розміщався князівський палац. Далі йшли склади товарів, митниця, митні комори, корчма, крамниці. На околиці — убогі хатинки селян. За проїзд через містечко службові люди магната брали мито грішми або товарами.

Після Люблінської унії Радзивилів відійшов до Польщі і перебував у складі Кременецького повіту Волинського воєводства. Володарі містечка часто віддавали його в оренду шляхтичам, а це погіршувало і без того важке становище трудящих.

Основна маса населення Радзивилова займалася землеробством, решта — торгівлею й ремеслами. Високі мита й плата за користування або відкриття складу, інші феодальні обмеження гальмували розвиток торгівлі й ремісництва. Все це погіршувало економічний етап населення й загострювало класові суперечності. Звістка про перемогу селянсько-козацького війська під проводом Богдана Хмельницького над шляхтою під Жовтими Водами швидко рознеслася по всій Україні, про це стало відомо і в Радзивилові. Тут утворився повстанський загін, який очолили представники міської бідноти.

Під час походу на Львів у Радзивилові зупинялися загони селянсько-козацького війська під проводом Б. Хмельницького. В районі Радзивилова вони стояли в 1649 і 1651 році.

Внаслідок довготривалої війни землі Кременецького повіту були дуже спустошені. Потерпів і Радзивилів. Значно зменшилось його населення. Багато жителів пішло у військо Б. Хмельницького, частина виїхала до Львова, частина загинула під час воєнних дій. У другій половині XVII ст. Радзивилів зазнавав татарських набігів. Особливо населення містечка потерпіло у 1676 році. На початку XVIII ст. у Радзивилові побували солдати Карла XII, які також завдали населенню тяжких збитків.

У 1734 році, коли на Правобережній Україні почалося велике повстання гайдамаків, загони Верлана успішно громили панів і в районі Кременець—Радзивилів—Броди.

1775 року в Радзивилові налічувалось 146 будинків. Тут проживала, крім українців, незначна частина поляків та євреїв. Населення містечка займалося землеробством, ремісництвом, торгівлею. Ремісники об’єднувались у цехи.

У 1783 році польський король надав радзивилівським міщанам привілеї на організацію ярмарків4. Це певною мірою пожвавило економічне життя містечка.

У XVIII ст. в Радзивилові побували український мандрівник В. Г. Григорович-Барський, український філософ Г. С. Сковорода. 1775 року дідич містечка К. Мачинський заснував друкарню для видання книжок релігійного змісту.

Коли відбулось возз’єднання Західної Волині з Росією, Радзивилів став прикордонним містечком Кременецького повіту Волинського намісництва, а з грудня 1796 року — Волинської губернії. У 1798 році тут з’являється невеликий шкіряний завод, діяла митниця для збирання мит і огляду експортних та імпортних товарів. Завдяки цьому поліпшується транспортний зв’язок містечка з центральними районами країни. У 1828 році з Радзивилова до Москви почали ходити диліжанси.

У першій половині XIX ст. Радзивилів розвивався повільно. Місцеві власті не турбувалися про благоустрій і санітарний стан його. Брудні, маленькі, криві вулиці, низенькі хати під солом’яними стріхами й лише кілька кам’яних будинків—такий загальний вигляд Радзивилова. Не було й медичного обслуговування населення. Все це призводило до частих захворювань. У 1831 році населення містечка різко скоротилося: від холери померло 637 чоловіків і 364 жінки.

Розклад феодально-кріпосницького ладу й розвиток капіталістичних відносин у країні позначався і на Радзивилові. З’являється вільнонаймана праця. У 1842 році до Радзивилівського маєтку поміщиці було приписано 750 кріпаків і 92 чоловіка вільних людей. Вільні люди працювали на місцевих мануфактурах, виїжджали на заробітки до Австрії, Луцька, Бреста.

Становище радзивилівських кріпаків не стало легшим після здійснення в 1847—1848 рр. інвентарної реформи. Інвентарні правила зумовлювали досить високу норму експлуатації. Тяглові селяни зобов’язані були відробляти в панському маєтку 3 дні панщини з тяглом і один день жіночий, напівтяглові або піші — відробляли 2 дні піші і один жіночий. Інвентарні правила завжди порушувались поміщицею, яка примушувала відбувати панщину й бобилів. Трудівники Радзивилова зазнавали жорстокої експлуатації. Про це повідомляв і один з поліцейських чиновників у рапорті на ім’я губернатора від 1854 року. Він писав, що селяни-кріпаки маєтку в Радзивилові були такі знесилені непомірною працею, що не мали змоги й часу працювати в своєму господарстві. У більшості з них загинула худоба. З 241 селянського господарства тяглових залишилося всього 14, піших було 143, решта — господарства городників.

Економічне становище селян мало змінилося і після скасування кріпацтва. Значна частина селянських господарств не мала коней, терпіла через безземелля й малоземелля. А тим часом князь Урусов у Радзивилові та в навколишніх селах володів 3938 десятинами сільськогосподарських угідь, з них 1355 десятинами орної землі, мав 150 коней, 132 голови великої рогатої худоби.

Поряд з сільським господарством у Радзивилові розвивалась промисловість. Тут діяло 8 мануфактур—шкіряна, 2 цегельні, 3 свічкові, вапняна, гнутої меблі. Пізніше виникли ще пивоварня та швейні майстерні. Всі промислові підприємства були дрібні, напівкустарні, на них працювало кілька десятків чоловік.

Розвиток капіталістичних відносин у місті впливав на становище робітників. У 1861 році ремісників у Радзивилові було 430, понад 20 професій, а через 20 років зменшилось до ПО5. Частина їх потрапила в кабалу до багатих хазяїв і перетворилася в найманих робітників. Частина розорилась, не витримавши конкуренції.

З 1866 року Радзивилів став волосним центром.

З розвитком товарного виробництва й капіталістичних відносин Радзивилів перетворився на значний торговельний центр Волинської губернії. З міста Бродів через Радзивилів на Одесу щороку вирушало 60 транспортів з вантажем. У 60-х роках через місцеву таможню щороку вивозилось за кордон і доставлялося з-за кордону товарів на суму до 4 млн. крб. Головними пунктами збуту товарів були Львів, Броди, Дрогобич, Житомир, Кременець, Дубно, Радзивилів. Кожний тиждень тут відбувалися базари, 6 разів на рік ярмарки. В 1870 році Радзивилів став містом, у ньому налічувалось понад 160 магазинів та ларків. Проживало 7400 чоловік. Коли в 1873 році вздовж старого гужового тракту проклали залізницю Здолбунів—Радзивилів, торгівля в місті ще більше пожвавилась.

У гонитві за прибутками «хазяї» міста не дбали про його упорядкування і благоустрій. Це призводило до неодноразових пожеж. У 1882 році згоріло 300 будинків, через п’ять років — ще кілька десятків будинків і винокурний завод.

В другій половині XIX — початку XX ст. через Радзивилів на Україну потрапляла з-за кордону різна прогресивна, революційна література. 1862 року Радзивилівська митниця доставила у III відділ відібрані у ад’юнкт-професора Київського університету Романовича-Славатинського під час його повернення з-за кордону такі твори: «За пять лет» Іскандера (Герцена) і Огарьова, «Полярную звезду», оповідання О. І. Герцена.

Через Радзивилів переправлялась у країну марксистська література. В березні 1893 року завдяки сприянню дружини І. Я. Франка Ольги Федорівни через австро-російський кордон переправили транспорт нелегальної літератури, серед якої були праці: «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, «Розвиток соціалізму від утопії до науки» Ф. Енгельса, «Злиденність філософії» К. Маркса, «Російський робітник у революційному русі», «Про завдання соціалістів у боротьбі з голодом в Росії» Г. В. Плеханова та інші твори. У березні 1902 року на станції Радзивилів заарештували агента «Искры», в якого жандарми вилучили багато літератури, у т. ч. праці В. І. Леніна «Що робити?», «Початок демонстрації» (42 примірники), відбиток «Искры» № 13 (30 примірників)3. 6(19) лютого 1903 року соціал-демократ І. Б. Басовський зі Львова в листі до В. І. Леніна повідомляв, що затримано на станції Радзивилів агента «Искры» Рузова (А. Г. Орлова), транспорт марксистської літератури та місцевих жителів, які переправляли цей транспорт. 26 вересня 1904 року на станції затримано привезений з Австро-Угорщини транспорт марксистської літератури, де було 12 примірників брошури В. І. Леніна «До сільської бідноти». У червні 1905 року знов виявили транспорт марксистської літератури, 22 липня 1909 року через місто перевезено нелегальну літературу, серед якої було 4094 примірники більшовицької газети «Пролетарий».

Трудящі маси Радзивилова брали участь у першій російській революції. У вересні 1905 року застрайкували робітники кравецьких і шапкових майстерень. Страйкуючі вимагали скорочення робочого дня до 10 годин, виплати підприємцями грошей за час страйку, культурного ставлення підприємців до робітників. 15 жовтня 1905 року застрайкували залізничники депо і станції Радзивилів. Припинився рух поїздів між Росією та Австро-Угорщиною. Для придушення страйку, крім гарнізону Радзивилова — 12-го Донського козацького полку, були викликані ще дві роти солдатів з Острога.

В листопаді 1905 року у районі Радзивилова на Броди перейшли кордон окремі активні учасники збройного повстання київських саперів, яке очолював підпоручик Б. П. Жаданівський.

1910 року у Радзивилові проживало 14 619 чоловік. Налічувалось 845 будинків, у т. ч. 42 кам’яні, було 20 вулиць, з них шість забрукованих. Розвиток продуктивних сил на Волині сприяв класовому розшаруванню населення міста. Тут зростала кількість робітників.

У Радзивилові на той час діяли заводи: лісопильний, миловарний, свічковий; фабрики: перламутрових гудзиків, дві меблеві, тютюнова, водяний млин. На цих підприємствах працювало близько 350 чоловік. Радзивилівська фабрика гнутих меблів з букового дерева на Римській міжнародній промисловій виставці 1911 року за свої вироби була удостоєна золотої медалі.

Значну роль у житті міста відігравала торгівля. В 1911 році через Радзивилівську таможню вивезено товарів на суму 6,2 млн. крб. і ввезено майже на 5 млн. крб. Головні предмети експорту: хліб, худоба, шкіра, лісовий матеріал, шерсть; імпорту — машини, мануфактура, фарби, сільськогосподарські знаряддя праці.

В кінці XIX — на початку XX ст. в місті виникло кілька навчальних закладів. 1873 року в Радзивилові відкрили однокласне народне училище, яке в 1902 році перетворено на міську школу. Тут працювало й вечірнє відділення для дорослих. Навчання було платне, отже недоступне для більшості дітей трудящих. У місті працювали також початкове училище, жіноче училище та приватна прогімназія. З інших культурно-освітніх закладів у місті існувала публічна бібліотека, а з початку XX ст.— кінематограф.

Близькість кордону позначалась на житті міста, тут завжди перебували війська. Напередодні першої світової війни у Радзивилові розташувалися частини

18-ї Волинської прикордонної бригади і 12-го Донського козацького полку. В роки війни місто перебувало в прифронтовій смузі. Більша частина населення змушена була евакуюватися в глиб країни. 11 серпня 1914 року австрійські війська захопили Радзивилів. Але через два тижні, під час наступу російських військ на Галичину, він знову став російським. Тоді у Радзивилові побував відомий російський авіатор П. М. Нестеров. В 1915 році місто вдруге окупували австрійські війська. Визволене воно було в 1916 році.

Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року активізувала політичне життя в Радзивилові. 1 травня 1917 року на станції Радзивилів відбувся антивоєнний мітинг солдатів і населення. Солдати 32-го армійського корпусу в своїх виступах засудили антинародну політику Тимчасового уряду, який продовжував грабіжницьку війну. На дільниці фронту між Радзивиловим і Бродами в цей час проходили антивоєнні солдатські мітинги, братання з солдатами австрійської армії.

Під впливом революційних подій влітку 1917 року у військових частинах, що стояли в Радзивилові, створювались більшовицькі військово-революційні комітети. Виник ВРК на чолі з членом більшовицької партії з 1903 рок уМ. М. Коковихіним при 48-му окремому польовому важкому артилерійському дивізіоні. У листі на адресу ЦК більшовики дивізіону повідомляли, що їх військова організація РСДРП(б) налічувала 35 членів. У Радзивилові діяв з 11 листопада 1917 року ревком 32-го армійського корпусу на чолі з М. І. Чигиринським. Комітет містився в будинку бібліотеки гарнізонних зборів.

Звістку про перемогу соціалістичної революції в Петрограді й Москві радо зустріли в Радзивилові. Відбувся великий мітинг солдатів і місцевого населення на підтримку Радянської влади. Військові частини 32-го корпусу, розташовані в Радзивилові, схвалили ленінський Декрет про мир і звернення Радянського уряду до всіх солдатів революційної армії і матросів революційного флоту, підписане головою Раднаркому В. І. Леніним і верховним головнокомандуючим М. В. Криленком. «У 32-му корпусі,— відзначалось у повідомленні штабу 11-ї армії 18 листопада,— внаслідок телеграми Леніна та Криленка деякі частини прийняли резолюції з вимогою перемир’я і негайного укладення миру». Кілька представників 32-го корпусу брали участь у роботі Всеукраїнського з’їзду Рад в грудні 1917 року. В січні 1918 року в Радзивилові почала діяти Рада робітничих і солдатських депутатів. Вона закликала населення й солдатів підтримати Радянський уряд, вступати до революційних загонів. Революційні солдати одразу ж відгукнулися на заклик Радянського уряду стати на захист влади Рад і утримувати лінію фронту до укладення перемир’я з Німеччиною. Такий загін скоро був створений у Радзивилові, до якого записалося 1720 добровольців 105-ї дивізії 11-ї армії.

18 лютого 1918 року австро-німецькі війська окупували Радзивилів. У липні могутньою хвилею прокотився по Волині Всеукраїнський страйк залізничників. Під впливом здолбунівських залізничників страйк оголосили й працівники станції Радзивилів.

Революційні події в країні, комуністична агітація серед окупаційних військ сприяли зростанню революційних настроїв, що виливались у формі масових виступів. На початку листопада 1918 року відбулися заворушення серед австрійських солдатів на станції Радзивилів. Після вигнання окупантів в кінці року владу захопили петлюрівці.

Навесні 1919 року проти петлюрівських націоналістичних частин на лінії Радзивилів — Крупець діяв партизанський загін з місцевих жителів, яким керував член Дубнівського підпільного ревкому, козинський селянин І. Дубинецький. Наприкінці травня в районі Радзивилова почалися бої радянських військ проти петлюрівців. Революційно настроєні жителі, щоб перешкодити жовтоблакитникам вивезти за кордон 24 ешелони зброї, продовольства, підірвали залізницю на дільниці Радзивилів—Броди. На початку червня війська 1-ї Української радянської дивізії вийшли на колишній російсько-австрійський кордон. Радзивилів визволили частини Таращанської бригади при підтримці бронепоїзда «Лібкнехт».

У визволеному місті зразу ж почав діяти ревком (голова В. Добровольський)6. Придушення виступів ворожих елементів, організація нового життя, допомога трудящим, що потерпіли за час війни,— все це перші заходи ревкому. 27 червня 1919 року представники Радзивилова взяли участь у роботі з’їзду волосних виконкомів Кременецького повіту. Та не забували трудящі й про підступні дії польської буржуазії, яка намагалася військовою силою загарбати місто й відновити свою владу. Вони готувалися захищати владу Рад.

Влітку 1919 року в районі Радзивилова почали наступ польські війська. Таращанці, підтримані населенням, мужньо відбивали атаки ворога. Від артилерійського вогню польських військ Радзивилів дуже потерпів. Значна частина населення залишила місто. Молодь майже вся пішла на фронт, щоб разом з червоноармійцями захищати рідну землю. Республіканська газета «Вісті» від 28 червня 1919 року писала, що у відповідь на наступ польських окупантів населення Радзивилова рішуче взялося до зброї. «Ми будемо бити ворога скрізь,— заявляють повстанці,— де накаже Радянський уряд».

Польські війська, підтримані петлюрівцями, 12 серпня 1919 року окупували місто. Та трудящі не скорилися загарбникам. Разом з жителями навколишніх сіл вони створили партизанський загін у кількості 200 чоловік, який продовжував боротьбу проти окупантів.

Радянську владу у Радзивилові було відновлено в 1920 році. Важкі бої Червоної Армії за Радзивилів відбувалися в другій половині липня. В оперативному зведенні штабу Першої Кінної армії від 26 липня 1920 року повідомлялось: «Після запеклих боїв нашими доблесними військами взято м. Радзивилів, причому захоплено більше 2000 полонених, 100 кулеметів, бронепоїзд та інші трофеї». У боях за Радзивилів відзначилась окрема бригада Першої Кінної армії під командуванням М. В. Ракитіна. Радянський уряд нагородив бригаду за це Червоним прапором ВЦВК. Як своїх визволителів зустрічали жителі міста будьонівців, бійців і командирів 12-ї армії. 17 серпня в місті організовано ревком, який очолили місцеві жителі О. Герасимчук та І. Бойков.

10 вересня 1920 року польські загарбники знову захопили Радзивилів. За переписом 1921 року, тут проживало 4240 чоловік. Зменшення населення порівняно з 1910 роком пояснюється тим, що за роки війни значна частина жителів залишила свої домівки, евакуювалася на Схід, частина пішла до Червоної Армії, відійшла на територію Радянської України.

Радзивилів 20—30-х років — невелике занедбане місто, де діяли дрібні підприємства — 4 млини, чинбарня, 3 маслоробні. Польська влада почала провадити політику полонізації місцевого населення. З весни 1921 року масово звільняли робітників-українців на станціях Радзивилів, Здолбунів, Ровно. Українців приймали на кращу роботу лише в тому разі, якщо вони погоджувалися прийняти католицьку віру. У паспорті мало зазначатися: «римокатолицьке віросповідання». У Радзивилові було поселено 60 осадників. їм та місцевому костьолу влада передала майже 1500 га землі. Селяни в більшості залишалися малоземельними або зовсім без землі. Рідна українська мова заборонялася. В усіх державних установах примушували розмовляти лише польською мовою. В місті не було жодного українського навчального закладу. Школи в Радзивилові та в навколишніх селах служили для ополячування й окатоличення населення.

Вкрай незадовільною була й медична справа. На всю гміну працювали тільки З лікарі, фельдшер, 3 акушерки, які мали приватну практику. Лише в середині 30-х років у Радзивилові відкрито державну лікарню на 50 ліжок. Але її послугами могли користуватися заможні люди, бо за перебування в лікарні треба було платити 5 злотих за добу, лише за огляд хворого лікар брав злотий. Населення хворіло на дизентерію, тиф, туберкульоз, віспу, рожу та інші хвороби. Польські власті не дбали й про благоустрій Радзивилова.

Жителі міста не корилися загарбникам. Визвольну боротьбу очолювали комуністи. В 1924 році в Радзивилові виник комуністичний осередок. У 1925—1926 рр. в районі Радзивилова діяв невеликий партизанський загін під керівництвом жителя села Підзамчого Євтуха Вознюка. На початку 30-х років у Радзивилові та в навколишніх селах працювали члени КПЗУ Д. Й. Андріюк, Ф. Л. Додь,А. Л. Лень, Й. Т. Крам, У. Д. Матвійчук, В. Тишков та ін. Зв’язок між п’ятірками КПЗУ здійснював член КПЗУ житель села Гаїв-Лев’ятинських С. Пасічник. На початку 1933 року до Радзивилова прибув відомий західноукраїнський революційний письменник П. Козланюк. Він проживав тут понад рік у свого родича К. Білинського-Почаєвця— повітового керівника МОДРу на Волині.

Письменник вів революційну пропаганду, розповсюджував комуністичні листівки. Зокрема, коли відзначалось міжнародне свято молоді, в місті поширювались написані П. Козланюком і його товаришами плакати з гаслами: «Хай живе комсомол!», «Хай живе 3 вересня — свято міжнародного юнацтва!», «Хай живе Радянська Україна!».

На початку 1933 року був створений Радзивилівський райком комсомолу. Секретарем його став Ф. Л. Додь.

Значних успіхів добились комуністи міста в профспілковому русі. Під впливом їх агітації в 1935 році застрайкувало понад 70 робітників млинів. Страйкуючі вимагали 25 проц. надбавки заробітної плати, восьмигодинного робочого дня й оплачуваних відпусток. З липня страйк поширився на два тартаки й крупорушку. Всього страйкувало 120 робітників. 10 листопада 1936 року близько ста робітників млинів знову застрайкували, вимагаючи поліпшення умов праці. Очолювали страйк члени профспілки робітників харчової промисловості. Власники млинів звернулися по допомогу до місцевої влади. Прибула поліція заарештувала робітників-активістів. Незабаром їх засудили до різних строків ув’язнення. Профспілку розпустили.

Під керівництвом комуністів у Радзивилові збирали кошти для іспанських республіканців.

Активним пропагандистом революційної поезії у місті був селянин Д. Г. Суханов. Він писав вірші, друкувався у революційному журналі «Вікна». Разом з С. Тудором, Я. Таланом, П. Козланюком, О. Гаврилюком та іншими письменниками Д. Г. Суханов ще у 1929 році підписав декларацію літературної організації «Горно».

Як тільки населення міста довідалося, що йде визволителька Червона Армія, почалася підготовка до урочистої зустрічі. При в’їзді до Радзивилова було споруджено арку, уквітчану червоним прапором, зеленню, квітами, снопами жита й пшениці. У відповідь на ворожі дії українських буржуазних націоналістів революційно настроєна молодь організувала тоді ревком на чолі з Д. Г. Сухановим. Ревком узяв владу до своїх рук, почав наводити порядок. 19 вересня 1939 року після полудня трудящі урочисто зустрічали червоних бійців 45-ї Волинської дивізії. У Радзивилові виник волосний комітет. Він запровадив робітничий контроль на підприємствах, розподілив землі поміщика і 63 осадників серед безземельних і малоземельних селян, подбав про налагодження нормальних умов життя. В ті дні до Радзивилова надходили вантажі з ящиками мила, сірників, тютюну, цистерни гасу, література українською мовою. Прибули лікарі з медикаментами, щоб подати необхідну медичну допомогу населенню.

22 жовтня 1939 року у Радзивилові проходили вибори депутатів до Народних Зборів Західної України. Було обрано колишнього члена КПЗУ Ф. Л. Додя.

У грудні 1939 року під час здійснення адміністративно-територіального поділу за бажанням трудящих мас Радзивилів було перейменовано на Червоноармійськ, який з січня 1940 року став центром Червоноармійського району. 26 лютого в Червоноармійську створено міську Раду, розгорнули роботу райком партії і райком комсомолу.

Перед трудящими міста відкрились великі можливості для економічного, політичного й культурного розвитку. Невдовзі були реконструйовані шкірзавод, 5 млинів. У червні запрацювало відділення Державного банку CPСP. У радянських установах почали працювати місцеві жителі. В місті відкрили середню школу, школу робітничої та сільської молоді. Незабаром почав працювати будинок культури. Художню самодіяльність міста було відзначено на першій обласній олімпіаді самодіяльних митців. Розгортала роботу масова бібліотека.

Вибори до місцевих Рад депутатів трудящих 15 грудня 1940 року ще більше згуртували трудящі маси навколо Комуністичної партії і Радянського уряду.

Новими трудовими успіхами зустріли 1941 рік трудящі Червоноармійська. 18 червня в місті на профспілкових зборах робітників та службовців було вирішено працювати ще краще, щоб вчасно виконати всі державні плани. Всі робітники й службовці одностайно передплатили позику.

Віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз порушив мирну працю нашого народу. 27 червня місто окупували фашистські війська. За допомогою українських та польських буржуазних націоналістів гітлерівці запровадили в місті «новий порядок». За час окупації вони знищили 3,5 тис. міського населення. Фашистські загарбники завдали народному господарству великих збитків, зруйнували багато будинків.

Та не корились жителі міста ворогам. Вони відмовлялися їхати на каторжні роботи до Німеччини, саботували розпорядження окупантів, подавали допомогу радянським військовополоненим. Жителька міста Н. О. Чукіна-Камінська, працюючи медсестрою в лікарні, врятувала життя 7 пораненим радянським воїнам, а кількох офіцерів і солдатів переправила за лінію фронту. За свій подвиг вона нагороджена орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня.

19 березня 1944 року радянські бійці 13-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта М. П. Пухова підійшли до Червоноармійська. 20-а мотострілецька Червонопрапорна, ордена Суворова бригада та бійці 2-ї гвардійської кавалерійської дивізії під командуванням генерала Х.Д. Мамсурова 20 березня 1944 року визволила Червоноармійськ і залізничну станцію Радзивилів. Та бої у районі Червоноармійськ — Броди тривали до 11 квітня. Під Червоноармійськом багато наших воїнів здійснили безсмертні подвиги. Гвардійці батареї комуніста капітана П. Г. Стрижака знищили 18 ворожих танків. Хоробрі воїни посмертно нагороджені орденами, а їх командиру П. Г. Стрижаку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Його ім’ям названо кінотеатр та середню школу № 2, а в селі Бугаївці — колгосп. Могила П. Г. Стрижака — у сквері Героїв. Тут поховано також Героїв Радянського Союзу — льотчиків лейтенанта А. В. Демехіна і старшого лейтенанта М. Д. Маркелова, тут же могила Героя Радянського Союзу гвардії старшого лейтенанта О. І. Волковенка.

З перших днів визволення від німецько-фашистських загарбників у Червоноармійську широко розгорнулись відбудовні роботи. За рік напруженої праці в місті відновили роботу промкомбінат, шкірзавод, лісопильний завод, два млини, відбудовано 393 будинки.

Комуністи й комсомольці міста були на всіх важливих ділянках народного господарства. Вони вивчали економіку виробництва, очолювали соціалістичне змагання, вели систематичну політико-масову роботу серед робітників і одноосібних селян. Для підготовки місцевих кадрів почала працювати вечірня партійна школа, яку відвідував партійно-радянський та комсомольський актив.

Відбудовчим роботам перешкоджали банди українських буржуазних націоналістів. Для боротьби проти оунівців з ініціативи райкому партії влітку 1944 року було створено винищувальний батальйон.

До громадського життя залучалися жінки. 1 липня 1945 року в Червоноармійську відбулися перші районні збори жінок-делегаток, які закликали трудівниць міста і району до відбудови народного господарства.

Трудящі міста схвально зустріли «Закон про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946—1950 рр.». За роки четвертої п’ятирічки на комунально-житлове будівництво, благоустрій та впорядкування Червоноармійська було витрачено понад півтора мільйона крб. За цей час побудовано 15 житлових будинків, електростанцію, відбудовано лікарню, середню школу, кінотеатр, лазню, будинок культури.

У грудні 1948 року в Червоноармійську відбулися збори ініціативної групи селян-одноосібників, де обговорювалось питання переходу на колективну форму господарювання. В колгосп об’єдналися перші 62 одноосібні господарства, які усуспільнили 240 га орної землі та сінокосу. На осінь 1950 року всі одноосібники вступили до артілі. Значну допомогу в налагодженні народного господарства подала Червоноармійська МТС. В соціалістичному змаганні MTG області вона вийшла на перше місце у виконанні весняно-польових робіт. Їй вручено перехідний Червоний прапор обласного управління сільського господарства і обкому профспілки робітників МТС та земельних органів.

Багато досягнуто в розвитку культури й освіти. Крім загальноосвітньої школи, в місті почали діяти дві вечірні школи. В 1948 році неписьменність серед дорослого населення було ліквідовано.

У Червоноармійську щороку збільшувалася кількість учасників художньої самодіяльності, зростала творча майстерність артистів з народу. Щороку у місті відбувалися районні олімпіади художньої самодіяльності. При будинку культури працювали хоровий, музичний та драматичний гуртки, агіткультбригада. З листопада 1950 року розпочала роботу міська організація добровільного спортивного товариства «Колгоспник».

Для економічного й культурного розвитку міста у післявоєнний період багато енергії і сил доклала міська Рада депутатів трудящих. 1950 року до її складу входило 35 депутатів — робітники, службовці, господарники, в т. ч. 24 члени КПРС, 2 комсомольці. За національним складом в ній було 26 українців, 6 росіян, 2 євреї, азербайджанець. Серед депутатів було 11 жінок.

Успішна відбудова господарства в роки четвертої п’ятирічки дала можливість трудівникам Червоноармійська широко розгорнути боротьбу за нові досягнення. Готуючись гідно відзначити 300-річчя возз’єднання України з Росією, хлібороби колгоспу ім. Ілліча достроково виконали взяті зобов’язання, і в 1954 році колгосп вже був представлений на Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Широко розгортались і будівельні роботи. На кінець п’ятої п’ятирічки в місті було збудовано овочесушильний завод, нове приміщення райпромкомбінату, 25 багатоквартирних будинків. 240 будинків спорудили індивідуальні забудовники. Молодь розбила новий парк на околиці Червоноармійська, з ініціативи жителів було очищено русло річки і споруджено ставок.

Хвилю небувалого патріотичного піднесення в трудівників Червоноармійська викликала підготовка до відзначення 50-річчя Великого Жовтня. Робітники підприємств райцентру брали на честь ювілею підвищені зобов’язання і успішно виконали плани перших двох років восьмої п’ятирічки. Робітники овочесушильно-консервного комбінату випустили валової продукції у три рази більше, ніж передбачалось за планом і зекономили десятки тисяч крб. Добре потрудились і меблевики. Продуктивність праці на підприємстві зросла на 17,8 проц. Раціоналізатори-меблевики внесли ряд цінних пропозицій, щорічний економічний ефект від впровадження яких становив 2,5 тис. крб. Робітники райоб’єднання «Сільгосптехніки» виконали план з механізації робіт більш як на 160 проц., а з механізації тваринницьких ферм — на 171 процент.

Новими трудовими успіхами зустріли трудящі міста 100-річчя з дня народження В. І. Леніна.

Завдання восьмої п’ятирічки перевиконали колективи овочесушильно-консервного комбінату, хлібо-і харчокомбінатів, меблевої фабрики, промкомбінату, маслозаводу, фурнітурного заводу, «Сільгосптехніки», автопідприємства, «Міжколгоспбуду», птахофабрики.

Успішно завершили восьму п’ятирічку і трудівники сільського господарства, їх самовіддана праця була високо оцінена. За одержання в 1970 році високих урожаїв та збільшення виробництва зернових культур району присуджено перехідний Червоний прапор ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР.

Натхнені рішеннями XXIV з’їзду КПРС, трудівники Червоноармійська з новим трудовим піднесенням взялися до виконання завдань дев’ятої п’ятирічки. За трудові успіхи у восьмій п’ятирічці та першому році дев’ятої п’ятирічки понад 300 чоловік удостоєні орденів і медалей Союзу РСР і медалі «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».

Широко розгорнувши соціалістичне змагання на честь 50-річчя утворення Союзу РСР, трудівники міста взяли на себе підвищені зобов’язання щодо дострокового виконання завдань другого року п’ятирічки. В ході цього змагання народилось багато нового. Одне з них — підтримка почину трудящих міста Ровно, які виступили ініціаторами 15 ударних тижнів на честь союзних республік. 24 липня в місті розпочалася естафета. Перший трудовий тиждень був присвячений Російській Радянській Федеративній Соціалістичній Республіці. Пліч-о-пліч тут працювали робітники багатьох національностей — українці, росіяни, білоруси, латиші та ін. За цей тиждень вони виробили валової продукції на суму 73 тис. крб., або на 13 тис. крб. більше проти плану.

З 31 липня по 6 серпня трудящі міста несли трудову вахту, присвячену Українській PСP. Підприємства міста знову перевиконали свої виробничі плани. Так, колектив райхарчокомбінату випустив валової продукції на суму 22,2 тис. крб., що становить 129 проц. плану. Овочесушильно-консервний комбінат виконав плани випуску валової продукції на 135 проц. Робітники швейної фабрики «Маяк», фурнітурного заводу, райшляхвідділу, автоколони, комбінату хлібопродуктів, «Міжколгоспбуду» теж виконали свої завдання з перевищенням. З 7 по 13 серпня трудящі міста несли трудову вахту на честь Білоруської PСP.

Важливе місце в економічному розвитку міста посідає комунальне господарство. Цьому питанню приділяється багато уваги. Згідно з генеральним планом перебудови, впорядкування й благоустрою місто поділене на мікрорайони з прямими широкими вулицями. Тут розгорнулося інтенсивне будівництво. Споруджено торговий центр, комбікормовий і асфальтовий заводи, будуються палац культури на 600 місць, будинок побуту, автоматична телефонна станція (АТС). За роки Радянської влади освітлено всі вулиці міста, побудовано доріг з твердим покриттям (бруківка) 55 тис. кв. м, заасфальтовано 27 тис. кв. метрів тротуарів. У 1970 році вже було газифіковано і забезпечено водою 937 квартир. В місті є 2 парки і 4 сквери загальною площею 81 тис. кв. метрів.

На околиці Червоноармійська учні створили зелену зону. Недалеко від автошляху Київ — Львів руками комсомольців закладено пам’ятні посадки на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна та 50-річчя утворення СРСР. У міському парку відпочинку ім. Т. Г. Шевченка встановлено пам’ятник великому Кобзареві. 1971 року на будівництво нових шляхів, тротуарів, озеленення та освітлення Червоноармійська витрачено 160 тис. карбованців.

За післявоєнні роки поліпшилося медичне обслуговування населення. В місті є лікарня на 175 ліжок, стоматологічна поліклініка, міжрайонний протитубдиспансер, санепідстанція, станція швидкої допомоги. На комбінаті хлібопродуктів і при профтехучилищі відкрилися медпункти. В місті працює 206 лікарів і середніх медичних працівників. Є дитячі ясла та дитсадок. На охорону здоров’я трудящих щороку асигнується близько 300 тис. карбованців.

Чималих успіхів досягнуто в розвитку народної освіти. У Червоноармійську є 2 середні школи (в них 1250 учнів), школа робітничої молоді, заочна середня школа, професійно-технічне училище, дитяча музична школа. Багато сил і енергії віддає комуністичному вихованню учнів дружний колектив учителів, серед них — заслужений учитель УРСР М. К. Горлач. Зосереджується увага на вихованні дітей на революційних і трудових традиціях. Перед учнями часто виступають старі більшовики, ударники комуністичної праці, почесні громадяни міста, колишні воїни Радянської Армії, які відзначились, визволяючи місто від фашистських окупантів. В середній школі № 2 є клуб інтернаціональної дружби. Члени його листуються з учнями Болгарії, Польщі, НДР.

Популярністю серед молоді користується професійно-технічне училище будівельників, відкрите в 1964 році. В перші роки існування тут навчалось 250 чоловік, у 1970 році — близько 700. В училищі є все для того, щоб озброїти учнів основами технічних знань.

У місті діють будинок культури, будинок піонерів, 10 червоних кутків. Тут працюють гуртки художньої самодіяльності — хоровий, танцювальний, естрадний, вокальний, художнього читання, проводяться тематичні вечори, усні журнали. Для естетичного виховання трудящих мас, пропаганди музичної культури серед населення в Червоноармійську було створено районне відділення музично-хорового товариства, а на промислових підприємствах, в культурно-освітніх закладах — первинні організації.

Працюють дві бібліотеки, книжковий фонд яких становить понад 60 тис. примірників. їх послугами користуються близько 4,5 тис. чоловік. Крім того, бібліотеки є у всіх школах та на підприємствах. Працівники бібліотек проводять серед населення змістовну виховну роботу. Вони оформлюють постійно діючі стенди й тематичні полиці.

Для трудящих міста влаштовують кінолекторії, вечори запитань і відповідей, читацькі конференції. Лекційну пропаганду в місті ведуть понад 60 членів первинних організацій товариства «Знання». Перед населенням часто виступають лектори з обкому КП України, з обласної організації товариства «Знання». При райкомі партії працюють клуб політінформаторів та міська школа лекторів-атеїстів. Головна увага у виступах лекторів приділяється пропаганді ленінської теоретичної спадщини, темі дружби народів СРСР, міжнародного комуністичного руху, пропаганді науково-технічного прогресу та економічних знань. Для підвищення ідейно-теоретичних знань комуністів, комсомольців та широкого активу в місті працюють 4 проблемно-тематичні семінари, 15 шкіл основ марксизму-ленінізму, 7 шкіл вивчення історії КПРС, 13 комсомольських політгуртків.

Багато уваги приділяється впровадженню й розвитку нової обрядності та святам. Урочисто відзначають передовиків виробництва, переможців у соцзмаганні. Їх фото можна побачити на Дошці пошани, а їх імена внесено до Книги трудової слави. Відбувається посвята молоді в робітники. Щороку 4 грудня в будинку культури відзначають повноліття, вручають паспорти тощо.

Молодь міста поважає спорт. У місті є стадіон. Працюють спортивні товариства «Трудові резерви», «Авангард», «Колос», які об’єднують кілька сот юнаків та дівчат. У районі діють 58 фізкультурних колективів, у яких понад 3500 фізкультурників. З 1969 року в Червоноармійську працює дитяча спортивна школа, де навчається понад 170 чоловік.

Свято 50-річчя Союзу РСР трудящі міста зустріли у повсякденній боротьбі за дальший розвиток господарства, культури й поліпшення побуту населення. На вулиці Ворошилова виріс новий житловий масив. Збудовано лікувальний корпус районної лікарні. На вулицях Леніна, Ворошилова, Комуністичній та Козланюка встановлено лампи денного світла, вулиці вкриваються асфальтом, впорядковано нові вулиці—Чапаева, Лесі Українки, Піонерську, Комсомольську та Ніколаєвої-Терешкової.

Під керівництвом партійних організацій і радянських органів Червоноармійськ перетворився в місто-сад, місто високої соціалістичної культури.

О. П. МОЛЧАНОВ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера Р

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: АннА, Balymba, Bing [Bot], Google [Bot], Google Adsense [Bot], Nikonova, snl53, ukrgenealogy