ТУЛЬЧИН, місто, Тульчинський р-н, Вінницька обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
1
50%
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
1
50%
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 2

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

ТУЛЬЧИН, місто, Тульчинський р-н, Вінницька обл, Україна

Повідомлення АннА »

ТУЛЬЧИН — місто Вінницької області, райцентр. Розташований на правому березі р. Сільниця (прит. Пд. Бугу), при впадінні в неї р. Тульчинка. Населення 15,6 тис. осіб (2011).
До кінця 18 ст. мав паралельну назву Нестервар (спочатку була основною; збереглася в назві одного з передмість, нині с. Нестерварка). Уперше згаданий під 1607. Входив до Брацлавського воєводства. Із 1609 — володіння Калиновських. За реєстром 1629, в місті був 751 дим. Перед початком Національної революції 1648—1676 Т. мав досить потужну фортецю, яку в червні 1648 захищали від повстанців місц. шляхтичі та євреї. Після того, як повстанці (за даними С.Твардовського, їх очолювали полковники І.Ганжа та Остап, за даними Н.Ганновера — М.Кривоніс) здобули Т., вони влаштували різанину, яскраво та докладно описану в джерелах. Під 1649 і 1654 Т. згадується як центр сотні Брацлавського полку. Спустошений під час "Руїни".
Із 1714 Т. — знову під владою Речі Посполитої. Із 1726 ним володіли Потоцькі. Завдяки С.-Щ.Потоцькому, який 1775 зробив місто своєю резиденцією, Т. перетворився на значний осередок ремесла і торгівлі. 1781—85 збудовано розкішний класицистичний палац, до якого прилягав парк "Хороше". 1787, під час візиту польс. короля Станіслава-Августа Понятовського, місту надано магдебурзьке право. 1792 в Т. був центр Торговицької конфедерації.
Після 2-го поділу Речі Посполитої (1793; див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) Т. перейшов під владу Рос. імперії. 1795—1804 був центром повіту Брацлавського намісництва, згодом — містечком Брацлавського пов. Подільської губернії. Із 1796 в Т. постійно стояли підрозділи рос. армії. Зокрема, тут містилися "головні квартири" армій: 1796—97 — армії, яку очолював О.Суворов, 1814—29 — 2-ї армії, яку з 1818 очолював П.Вітгенштейн. За участю деяких офіцерів штабу 2-ї армії — діячів декабристів руху — було створено Тульчинську управу.
Після польського повстання 1863—1864 тульчинський маєток Потоцьких конфіскував уряд.
Внаслідок того, що залізниці обійшли місто стороною, Т. втратив своє екон. значення. Проте в місті діяли невеличкі пром. підпр-ва (переважно харчової пром-сті). 1897 Т. мав більше 16 тис. мешканців (із них 10 тис. — євреї).
Рад. владу остаточно встановлено 19 червня 1920. 1920—23 Т. був центром Брацлавського пов., 1923—30 — центром Тульчинської округи. Із 1932 — райцентр Він. обл.
23 липня 1941 місто було захоплене гітлерівськими військами, увійшло до румун. зони окупації. 15 березня 1944 звільнене рад. військами. Під час окупації існувало єврейс. гетто.
У рад. час у Т. розвивалася пром-сть, переважно харчова і легка.
У Т. тривалий час жив М.Леонтович, народився Л.Дейч.
Пам’ятки арх-ри: палац Потоцьких (1781—85), Малий палац (кінець 18 ст.; тут жив О.Суворов), костьол Святого Станіслава (1784—1817), будинок офіцерського зібрання (кінець 18 ст.; нині тут краєзнавчий музей), Свято-Успенська церква (1789).
Пам’ятники О.Суворову, П.Пестелю, М.Леонтовичу.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ТУЛЬЧИН, місто, Тульчинський р-н, Вінницька обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
Тульчи́н — місто в Україні, на півдні східного Поділля, адміністративний центр Тульчинського району Вінницької області, розташоване у долині між невисокими пагорбами, в межиріччі річок Тульчинки й Сільниці (притока Південного Бугу).
Тульчин — це місто «українського Баха», видатного і геніального українського композитора, класика Миколи Леонтовича з його безсмертним «Щедриком».
Історія
Місто належало подільській шляхетській родині Струсів г. Корчак. Одна з представниць цього роду вийшла заміж за Калиновського — Тульчин перейшов до родини Калиновських.
Перші письмові відомості про Тульчин належать до 1607 року. Привілей на місто наданий генералу подільських земель Валентію Александру Калиновському Сиґізмундом ІІІ Вазою. У першій половині XVII — століття Тульчин став визначним торговельним центром завдяки брацлавському старості Адаму Калиновському. З 1649 р. недовгий час сотенне містечко Брацлавського полку, з 1667 р. Тульчин знову відійшов до Речі Посполитої, з 1672 по 1699 рік був під владою Османської імперії.
У 1648 тут був укріплений замок з кам'яними вежами по кутах.
Після нетривалого занепаду і розрухи, спричинених трагічними подіями під час штурму потужної Тульчинської фортеці з численним гарнізоном повсталими козацькими загонами полковника Максима Кривоноса, Хмельницького в 1648 році під час народно-визвольної війни українського народу проти польського поневолення, Тульчин наприкінці XVIII століття розквітає і стає широко знаним центром промисловості і ремесел, високої європейської культури, завдячуючи графу Станіславу «Щенсному» Потоцькому — власнику великих земельних володінь в Україні.
У 1778 в Тульчині було 440 осель.
18 червня 1726 р. київський воєвода Франц Салезій Потоцький отримав місто Тульчин та навколишні землі від родича белзького воєводи — Станіслава Владислава Потоцького. Ці землі раніше належали вигаслому роду Струсів та Калиновських, а також через одруження з Ганною Потоцькою, Салезію дісталися також землі, які належали вигаслому роду Лящів. Сам же белзький воєвода Станіслав Потоцький отримав Тульчин від Гелени Калиновської. Після смерті в 1772 році Франц Салезій Потоцький Тульчинські маєтності переходять його сину Станіславу «Щенсному» Потоцькому.
Станіслав «Щенсний» Потоцький робить Тульчин своєю резиденцією, споруджуючи в 1782 році палацо — парковий ансамбль «Хороше», який успішно сперечався з найкращими королівськими аналогами Європи. Цей унікальний і величний витвір мистецтва та архітектури проектували французький художник, будівельник і механік Лакруа, дизайнер голландець Меркс, автор парку англієць Міллер. Місто швидко будується і буйно розквітає, успішно торгує, заповзято працює, стає відомим, статечним, а слава про нього лине ген по Європі: саме тут з'являються найкращі європейські зразки декоративних і фруктових дерев, найкращі сорти сільськогосподарських культур, рослин і квітів, виводять найкращі породи свійської худоби і птиці, виготовляють вишукані сорти і марки напоїв, створюють шедеври ремесел і гончарства, вдосконалюється система аграрного виробництва, поліпшується матеріальне становище селян. 17 травня 1787 р., з нагоди перебування польського короля Станіслава Авґуста Понятовського, місту надано магдебурзьке право.
1792 р. місто — резиденція Тарґовицької конфедерації.
На честь перебування короля Станіслав «Щенсний» Потоцький на площі Ринок поставив колону, а населенню в межах милі дарував «вольну». На честь Тарґовицької конфедерації Станіслав «Щенсний» Потоцький поставив гранітний пам'ятник. Також ним був фундований мурований Домініканський костел, урочисте відкриття якого відбулося 9 травня 1784 р., з Риму в костел були привезені і тут покладені мощі св. Піуса. В палацовому парку «Хороше» була мармурова баня в мавританському стилі, привезена з Царгороду.
Тульчин окупований царською Росією
З 1793 Після другого поділу Речі Посполитої місто опиняється у складі Російської Імперії. Недовгий час повітове місто Брацлавського намісництва, у 1795р оці затверджується герб міста у вигляді лицарського щита із зображенням на блакитному полі старої Брацлавської фортеці, а на зеленому полі, внизу, — трьох золотих снопів жита. З 1804 р. заштатне містечко Подільської губернії.
З березня 1796 по березень 1797 року в Тульчині перебував російський полководець Олександр Суворов. За 12 км від міста (с. Тиманівка) розташовані криниці, які викопали і облаштували в свій час солдати О. Суворова. Саме тут, у Тульчині, великий полководець написав свою геніальну працю «Наука перемагати». В 1806 році в Тульчині стояв другий корпус Мейєндорфа, ад'ютантом у якого був видатний український письменник Іван Котляревський. Перебував він у Тульчині з лютого по грудень 1806 року. А 1818 року в Тульчині розмістився штаб другої армії, офіцери якого були учасниками франко-російської війни 1812 року проти Наполеона. Того самого року група прогресивно настроєних офіцерів штабу об'єдналася в Тульчинську управу таємної організації «Союз благоденства», на зміну якому прийшло Південне Товариство декабристів. Організатором і душею управи був полковник П. І. Пестель, ад'ютант головнокомандувача другою армією. Молоді офіцери збирались на квартирі Пестеля. Тут можна було зустріти О. Юшневського, В. Давидова, Ф. Вольфа, В. Іванова, О. Барятинського, С. Волконського, М. Лорера та інших активних учасників майбутнього декабристського виступу.
На час перебування Павла Пестеля в Тульчині припадають його зустрічі з Олександром Пушкіним; російський поет ще до свого заслання на південь Росії мріяв побувати у цьому затишному містечку Подільської губернії, де перебував штаб 2-ї армії і де серед кола революційно налаштованих молодих офіцерів мав чимало знайомих. Уперше йому вдалося приїхати до Тульчина лише у лютому 1821 року. А.Пушкін іще двічі побував у Тульчині — у серпні та листопаді 1822 року, де мав розмови з П.Пестелем, іншими діячами Південного товариства та його друзями-однодумцями А.Юшневським, Ніколаєм Басарґіним, Раєвським та іншими. Він побував у Павла Пестеля вдома, відпочивав у нього під розлогими липами. Ті зустрічі й щирі розмови про майбутнє Росії надихнули А.Пушкіна на вірші, які навіки прославили Тульчин і перших провісників свободи. У 10-й главі відомого роману «Євгеній Онегін» читаємо:
Було це при Неві льодистій.
Та в краї, де раніш весна
Сміється Кам'янці тінистій,
Горбам похилим Тульчина,
Де Вітгенштейнові дружини
Дніпром підмивані рівнини
І степ надбузький облягли,
Діла по-іншому пішли...
Там Пестель... для тиранів,
І в рать вливав незнаний пал
Спокою повний генерал,
І Муравйов огнем одваги,
В ім'я нових, жаданих прав
Союзу сполох приспішав.
(Переклад Максима Рильського)[2]
У дореволюційний літопис міста вписується й спогад про перебування в ньому «польського Лєрмонтова», друга А. Міцкевича — поета Юліуша Словацького.
В один з липневих днів 1827 року, їдучи до Одеси, Юліуш Словацький зі своїм другом Зеноном Михальським прибув до Тульчина. Їх вразив красою сад і парк «Хороше». І Ю. Словацький робить запис у подорожніх нотатках: «На третій день ввечері ми приїхали до гарного Тульчина… „Хороше“ і сади захопили мене»…
Там сади і парки, палаци належали магнатам. За їх огорожами був зовсім інший Тульчин.
У середині минулого століття Тульчин був містечком з 1164 господарствами. Жалюгідними й мізерними проти «Хорошого» виглядали похилені халупи місцевих ремісників. Приїжджі могли зупинитись у двох «гостинних» дворах. Шинок і кондитерська лавка — оце і вся «торговельна мережа». Осінні дні виповнювались гудком цукроварні, збудованої в 1848 році Потоцьким. А медицину представляла стара аптека, в якій завжди дрімав такий же старий провізор. Додайте військовий шпиталь при другій армії та юнкерське училище, відкрите в зв'язку з перебуванням у містечку великого штабу, і матимете повне уявлення про описуване нами місто, яким воно було сто років тому.
Реформа 1861 року не принесла Тульчину істотних змін. Хіба що в 1862 році тут відкрилось духовне училище та через сім років у місті почав працювати шкіряний завод, а в 1886 році — паровий млин. Були ще вовночесалка, завод штучних мінеральних вод, крупорушка, макаронна фабрика, вальцевий млин, медоварний завод.
До переліченого можна було б додати каретну і тютюнову фабрики, два цегельних, три свічкових заводи та кілька інших кустарних підприємств. Про розмах їх виробництва свідчить хоча б ось така статистика: на 17 тульчинских підприємствах було зайнято 134 робітники — в чотири рази менше, ніж сьогодні на одній взуттєвій фабриці.
Це була його, так би мовити, важка індустрія. Зате за іншими показниками дореволюційний Тульчин набагато випередив своїх сусідів. У місті на той час було вже 5 церков, костьол, 2 синагоги, понад десять молитвених домів, 23 шинки, 13 винних лавок і великий винний склад. На кожних 660 жителів припадала корчма. Таким переступив поріг нового, XX століття Тульчин — містечко ремісників і торговців. Важким було життя ремісників і міської бідноти. В їх середовищі росте незадоволення рабським становищем, визріває протест проти самодержавства. Несила було більше терпіти наругу. Ще в серпні 1904 року спалахнув страйк столярів — перший організований виступ робітників Тульчина. То на одному, то на іншому підприємстві займаються зірниці народного гніву, що були яскравим відблиском бурхливих подій першої російської революції. В травні 1905 року під червоними прапорами, з лозунгами, що закликали до боротьби з царизмом, вийшли тульчинці на загальноміський мітинг. Полум'яно пролунали над площею слова більшовицьких агітаторів, які напередодні прибули до Тульчина з Одеси. Подільське місто заявило про свою підтримку революційних мас Росії. Нові масові виступи робітників підтримали навколишні селяни, а невдовзі селянський рух охопив усю Подільську губернію. Уряд ввів у Тульчин військові частини. Почалось жорстоке переслідування революційно настроєних робітників і селян. Але це не припинило їх виступів.
Українська революція

Бурхливі події відбувались у Тульчині протягом 1917—1920 років.

В 1917 році місто входить до складу Української Народної Республіки.

Протягом 1917–1920 років місто побувала під владою і більшовиків, і Директорії, денікінських і гетьманських військ.

Внаслідок поразки Перших визвольних змагань місто перейшло під владу більшовиків. Однак, остаточно Радянська влада встановилася 19 червня 1920 року.
Микола Леонтович і Тульчин

Визначною подією в культурному житті Тульчина була активна діяльність видатного українського композитора Миколи Леонтовича. Значна частина творчого життя М. Леонтовича пов'язана з Тульчином. З 1908 року викладає співи в єпархіальному жіночому училищі. Працюючи там понад 10 років, отримує казенну квартиру, навкруги якої був садок. За цей час він створив близько 200 хорових творів, 10 духовних хорів. У 1914 році з Тульчина вилітає його знаменитий «Щедрик», який співали в багатьох містах, і він став своєрідною емблемою хорової музики. Нині мелодія «щедрика» відома всьому світові, хоча мало хто знає, що її автором є українець.

1920 року Микола Леонтович створює в Тульчині народний хор. Пісня «Смерть» була останньою його хоровою обробкою, яку він не встиг вивчити з хором, бо в ніч на 23 січня 1921 року трагічно обірвалося життя видатного сина України. Леонтович загинув від кулі колишнього агента повітчека Б. Грищенка, який грабував населення. Після трагічної смерті М. Леонтовича, як згадує його учень М. Покровський «…повітова влада затвердила хор Леонтовича, як державну капелу при Брацлавському повіті… Капела і її учасники були взяті на державне забезпечення…».

Геніальний український композитор, визначний інтерпретатор української народної пісні, засновник нового напряму в хоровій музиці, яскравим втіленням якого став жанр хорової мініатюри. Його творча спадщина, педагогічна, диригентська діяльність стали промотором музично-громадського життя, виконавства і композиторської активності в бурхливі 1920-ті роки в Україні. Леонтович відмовився від духовного сану і став учителем музики і співу. Спочатку це була Чуківська сільська школа, далі Тиврів, Вінниця, станція Гришине на Донбасі. Всюди він організовує хори і апробує власні аранжування українських народних пісень. 1919 року в зв'язку з окупацією Києва денікінцями Леонтович знову повертається до Тульчина. Тут він продовжує організовувати хори, викладає музику і спів у загальноосвітніх школах, створює у містечку першу музичну школу і водночас починає працювати над оперою «На русалчин Великдень» (за однойменною віршованою казкою Б. Грінченка; лібрето Н.Танашевич). Композитор створив лише першу дію, яку остаточно завершив наш сучасник М. Скорик (1977 р.). Її прем'єра під «Русалчині луки» відбулася на сцені Національної опери України (1978 р.).
Тульчин під радянською окупацією 1920—1941

У 1923 році місто стає центром округу(до якого входило 17 районів) — 30 окружне місто УРСР. У 20 рр. в місті розгорнулось промислове будівництво. У Тульчині вже діє десять підприємств — хлібопекарня, два млини, олійня, друкарня, електростанція та інші, засновується взуттєва та швейна фабрики. Будуються школи, лікарня, кінотеатр тощо. Швидко розгорталось житлове та культурне будівництво. У 1923 році відчинив двері краєзнавчий музей. 9 лютого 1932 р. постановою ВУЦВК на 4 позачерговій сесії ХІІ скликання утворено 5 областей в Україні, серед яких і Вінницька, до неї ввійшов Тульчинський район із центром — містом Тульчином.

У 1932—1933 мешканці Тульчина та околиць пережили сталінський геноцид.

Німецько-радянська війна стала ще одним випробуванням для мешканців Тульчинщини. В оборонних боях на території району брали участь війська 18 армії Південного фронту Червоної Армії в складі 55 і 17 стрілецьких корпусів.
Румунська окупація (1941—1944)
Гітлерівські війська захопили Тульчинський район 23 липня 1941 р. Його територія була підпорядкована румунській адміністрації у складі «Трансністрії». За опір румунам десятки комуністів піддались жорстоким тортурам та катуванням, а потім були розстріляні в Тираспольській тюрмі. Особливо жорстоко гітлерівці розправлялися з мирним єврейським населенням. З перших днів румунської окупації в Тульчині були розстріляні радянські активісти з сім'ями. 7 грудня 1941 р. понад 4 тисячі тульчинців було загнано в табір смерті в с. Печеру. Туди ж силою зброї переміщено людей єврейської національності Тульчинського, Шпиківського та інших районів. У могилах поблизу Печерського лісу захоронено близько 8 тисяч жертв гітлерівського терору.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ТУЛЬЧИН, місто, Тульчинський р-н, Вінницька обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Тульчин — місто районного підпорядкування, розташоване у південній частині Подільського плато, за 13 км від залізничної станції Журавлівка, за 82 км від обласного центру. Автобусне сполучення з Вінницею, Житомиром, Уманню, Одесою. Населення — 14 279 чоловік.

Тульчин — центр району, площа якого 1124 кв. км, населення — 88,6 тис. чоловік. 54 населені пункти району підпорядковані 1 міській, 2 селищним, 21 сільській Радам. Надра багаті на граніт, каолін, глини. Є 16 промислових підприємств, переважно легкої і харчової промисловості; 25 колгоспів, 1 радгосп. Усієї землі 112 400 га, у т. ч. 67179 га орної; 20 372 га лісів, 1812 га сіножатей, 2100 га пасовиськ. Більше половини площі посіву під зернові займає пшениця, вирощують і лікарські рослини. Тваринництво м’ясо-молочного напряму, розвинуте садівництво. В районі 277 магазинів і 99 підприємств громадського харчування. Є 2 лікарні, 2 амбулаторії, 33 фельдшерсько-акушерські пункти, 17 пологових будинків, 2 туберкульозні санаторії, 13 профілакторіїв, 10 аптек, 44 аптечні пункти. Працює 52 школи, 1 училище, 1 технікум, 32 клуби, 14 будинків культури, 108 бібліотек, 53 кіноустановки. Майже в усіх селах району ‘встановлено пам’ятники й обеліски полеглим у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників.
Перші письмові відомості про Тульчин належать до 1607—1609 рр. В документі Львівського магістрату від 3 липня 1648 року містечко згадується під назвою Нестервар.

Протягом XVI—XVII ст. на Брацлавщині утворились великі володіння польських, а згодом і українських поміщиків. Формально селяни сиділи на «поборах» і сплачували землевласникові натуральну та грошову данину. Крім того, як державні, так і поміщицькі селяни, платили урядові «подимне» (від житла) і стацію — податок на утримання польського війська.

Жителі міста займалися ремеслом. Тульчинські ремісники спеціалізувалися на виробництві окремих видів товарів, все більше відриваючись від сільського господарства. Користуючись необмеженою владою, нещадно визискуючи селян і міщан, шляхтичі розширювали промисли. Згодом у Тульчині дістали розвиток млинарська й пивоварна промисловість.

Населення Тульчина взяло активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. В червні 1648 року 8-тисячний загін повстанців, очолений полковниками М. Кривоносом та І. Ганжею, визволив Тульчин від шляхетського війська. 1649 року місто було приписано до Брацлавського козацького полку. За Андрусівським договором Тульчин залишився у складі Речі Посполитої. У 1672 році Тульчин був загарбаний султанською Туреччиною, під владою якої він перебував до 1699 року.

Після повернення польської шляхти становище жителів лишалося тяжким. Вони й далі терпіли соціальний та національно-релігійний гніт. Тому не дивно, що селяни рішуче бралися до зброї, виступали проти визискувачів. Активну участь взяли вони у Коліївщині 1768 року.

З другої половини XVIII ст. Тульчин належав польським магнатам Потоцьким. У 70-х роках тут засновано суконну мануфактуру та ткацьку майстерню. Розвивалися пивоварне, гончарне, стельмашне, столярне та ковальське ремесла, відкрились майстерні для виготовлення свічок і переробки шкір. Вовняна мануфактура, на розширення якої 1777 року витрачено 3 тис. злотих, через 20 років виробила 2453 аршини тканин.

У травні 1787 року з нагоди перебування в Тульчині польського короля місту надано магдебурзьке право, яке, однак, не забезпечувало самоврядування, а лише давало дозвіл на вільну торгівлю. Тульчин став повітовим містом Брацлавського намісництва після возз’єднання Правобережної України з Росією. Через три роки по тому затверджено герб міста у вигляді рицарського щита. У верхній половині його на блакитному полі було зображення фасаду старої Брацлавської фортеці, у нижній — на фоні зеленого поля три золоті снопи жита, які символізували розвинене тут хліборобство.

Початок XIX ст. для Тульчина характеризується посиленням феодальної експлуатації селян, збільшенням чиншових платежів, штрафів тощо. Володіння С. Потоцького сягали півтора мільйона десятин земельних, лісових та інших угідь. Він мав понад 130 тис. кріпаків. Невипадково ці володіння його називали «королівством Тульчинським». У панському палаці була дворова в’язниця, до якої пани кидали селян за власним розсудом. В одній з численних судових справ Брацлавського земського суду за 1838—1842 рр. наводяться факти звірячих знущань Потоцького над людьми. Орда п’яних вершників на чолі з вельможним графом часто «розважалась» не лише в лісі або в полі. Повертаючись з полювання, вони під дикий регіт і свист зривали дахи на селянських хатах, били й калічили людей, стріляли селянську птицю та худобу. Пан і його управителі стягували рівні податі, відбирали в людей сіно й ліс, вчиняли обшуки, грабували і відправляли селян у рекрути, а іноді доводили до самогубства.

У другій половині XIX ст. в Тульчині вже працювало кілька значних промислових підприємств: цукроварня, пивоварня, миловарня, шкіряний цех. Далі розвивались торгівля й ремесло. Коли спорудили телеграфну лінію Житомир —

Тульчин—Одеса, з вересня 1858 року в місті відкрили поштово-телеграфну контору.

Трудові маси знаходились в умовах безперервного соціального й національного гноблення, вони не мали жодного закладу охорони здоров’я, школи. Та на загальнокультурному розвитку міста не могли не позначитись деякі важливі фактори і події, що відбувались у Тульчині, приїзди і перебування тут багатьох видатних людей того часу.

Протягом цілого року — з березня 1796 року до березня 1797 — тут жив командуючий Південно-Західною армією російський полководець О. В. Суворов. У Тульчині він написав знамениту працю «Наука перемагати». На полях навколо міста споруджувались учбові земляні укріплення — знамениті «пражки», проводилися навчання військ тощо.

З 1806 до 1807 року в Тульчині перебував видатний український письменник І. П. Котляревський, який служив тоді в армії і був ад’ютантом командира корпусу. Тривалий час тут жив і творив відомий польський поет Станіслав Трембецький (1739—1812), який у своїх кращих творах осуджував шляхетсько-магнатське свавілля, співчував простим людям, оспівував красу української природи, уманської Софіївки.

Важливе місце посів Тульчин у декабристському русі. У 1814—1815 рр. повернулися сюди війська 2-ї російської армії, які перед тим, переслідуючи французів, брали Берлін і Париж. Згодом тут розмістився і перебував тривалий час штаб цієї армії, ад’ютантом її головнокомандуючого був полковник П. І. Пестель. 1818 року він організовує тут Тульчинську управу — філію «Союзу благоденства». У березні 1821 року Тульчинська управа проголосила себе Південним товариством, яке очолив також П. І. Пестель. Після утворення Кам’янської та Васильківської управ, Тульчинська стала головною управою Південного товариства. У будинку Пестеля в Тульчині збиралися члени Тульчинської управи О. П. Юшневський, І. Б. Аврамов, брати О. О. та М. О. Крюкови, В. П. Івашов, Ф. Б. Вольф, О. П. Барятинський. Вони обговорювали першу республіканську конституцію Росії «Руську правду», плани ліквідації царизму і кріпацтва. На цих зборах були й інші прогресивні офіцери: М. П. Бестужев-Рюмін, М. В. Басаргін, С. Г. Важковський, В. Ф. Раєвський, брати М. С. і П. С. Бобрищеви-Пушкіни та ін. 13 грудня 1825 року в Тульчині П. І. Пестеля було заарештовано.

Тульчинці свято шанують пам’ять про декабристів. їх діяльність яскраво висвітлена в експозиції краєзнавчого музею. Зберігається будинок, у якому мешкав П. І. Пестель.

До Тульчина кілька разів приїздив О. С. Пушкін. Поет відвідав місто в лютому 1821 року, в серпні і листопаді 1822 року. Тут він зустрічався з П. І. Пестелем. Декабрист М. В. Басаргін у 1823 році згадував: «Знаменитого поета Пушкіна… я ще раніш мав нагоду бачити в Тульчині у Кисельова… у товаристві разів три зустрічався». Хвилюючі тульчинські зустрічі надовго лишились у поетовій пам’яті. В 10-й главі «Євгенія Онєгіна» він згадує Пестеля й Тульчин.

У Тульчині деякий час перебував поет-революціонер К. Ф. Рилєєв.

Не минали цього пам’ятного міста й інші діячі культури — поети, художники. 1827 року в Тульчині перебував польський письменник-демократ Юліуш Словацький, який вивчав життя українського народу, його пісні і думи, співчував знедоленим масам. Сюди ж до Тульчина у 1846 році не раз приїжджав з Немирова малювати видатний український художник І. М. Сошенко.

Та навіть і в першій чверті XIX ст. власті не відкрили в Тульчині жодного медичного чи освітнього закладу. Лише у 1833 році тут заснували чоловіче духовне училище з обмеженою кількістю учнів.

Жалюгідними й мізерними проти поміщицьких палат і будинків багатіїв виглядали старі селянські хати та похилі ремісницькі халупи. Незабруковані й неосвітлені вечорами вулиці в негоду вкривалися багнюкою, а головна з них була замощена дерев’яним тротуаром з гнилих дощок. На тому фоні виділявся винятковим багатством Тульчинський палац Потоцьких. Тут були: бібліотека, що налічувала понад десять тисяч томів, кабінет нумізматики, галерея картин відомих художників Європи. Навколо палацу — розкішний парк «Хороше» з альтанками, фонтанами, мармуровими і бронзовими статуями, ставками. Існував театр з трупою акторів, виступали хорова капела й оркестр. Близько 400 душ челяді і придворних обслуговували палац.

Значні соціально-економічні зрушення сталися у розвитку міста після скасування кріпацтва. Швидко зростало населення, сюди на заробітки йшла з села безземельна біднота. Якщо 1859 року тут налічувалося 11217 жителів, то 1866— 21 685, а 1897—23 252. Інтенсивно розвивалися кустарні промисли, було побудовано цукроварню, два шкіряні заводи, водяний млин, дві тютюнові фабрики, екіпажні майстерні тощо.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. у Тульчині вже було близько 40 дрібних підприємств — цегельні, шкіряні й свічкові заводи, паровий і водяний млини, цукроварня, крупорушка, макаронна, тютюнова і каретна фабрики, вовночесалка, пивоварня і медоварня, завод штучних мінеральних вод. На кожному з них працювало від 10 до 30 робітників. Крім того, відкрилося чимало різних майстерень, де налічувалось понад 700 ремісників. Місто мало понад 400 невеликих крамниць, лавок, шинків, корчем. Діяли банківська і нотаріальна контори, готель, 12 заїжджих дворів.

Не відзначалось місто особливими змінами в культурному та освітньому житті. Хоча кількість населення швидко зростала, переважна більшість його лишалась неписьменною. У 1863 році в Тульчині відкрилась парафіяльна (один учитель і 20 учнів) і 4 єврейські школи. 1867 року почались заняття в жіночому духовному училищі. Працював приватний театр на 200 місць у дерев’яному будинку. Проте діяли 5 мурованих і дерев’яних церков, 2 синагоги, понад десяток молитовних будинків. Було 23 шинки і 13 горілчаних та винних лавок.

Важко жилося ремісникам і міській бідноті. В їх середовищі дедалі зростало незадоволення злиденним становищем, зріла класова свідомість і гнівний протест проти поміщиків і буржуазії.

Початок XX ст. характерний активними виступами робітників проти самодержавства. 1903 року в Тульчині виник соціал-демокритичний гурток, до якого входили вчитель С. І. Кравцов, бібліотекар В. П. Книжник та ін. Вони й провадили революційну агітацію серед трудящих.

У серпні 1904 року соціал-демократи організували перший виступ робітників міста, який було придушено. Але вже не одиниці сміливців, а десятки, сотні трудящих ставали на боротьбу за соціальну справедливість. Свідчення тому — мітинги на початку 1905 року — один у січні, який відбувся після похорону робітника тютюнової фабрики, що довго хворів на сухоти; другий — 1 Травня, він пройшов під гаслом боротьби з самодержавством. Тульчинські соціал-демократи придбали гектограф, на якому передруковували листівки Одеської організації РСДРП. Незабаром у місті почалися арешти й обшуки. Поліція шукала гектограф, але його вдалося надійно заховати.

Незважаючи на переслідування царських властей, виступи робітників продовжувалися. У травні 1906 року вибухнув страйк столярів, які вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці. В червні припинили роботу кравці швейної фабрики Ріхтера, а в серпні — робітники заводів Сістера і Шаргородського.

До департаменту поліції з Тульчина надходили повідомлення про посилення революційної агітації серед солдатів військової частини, розташованої в місті. В донесенні зазначалось, що близько 250 солдатів бере участь у революційній діяльності. Активними агітаторами серед них були вчитель Б. Перел і слюсар Б. Шапіро.

Активісти Тульчинської групи соціал-демократів часто виїжджали до села Чукова провадити політичну роботу серед селян. В одного з місцевих соціал-демократів у 1907 році в Тульчині під час обшуку відібрано листівки, папери з штампом Тульчинської організації РСДРП та ряд інших документів. Жандармерія кілька років вела слідство в цій справі.

І в чорну пору столипінської реакції, і в роки перед першою світовою війною не замовкав голос народного протесту. В січні 1912 року начальник Подільського губернського жандармського управління повідомляв, що в грудні 1911 року в Тульчинській друкарні надруковано 15 тис. примірників відозви місцевої організації РСДРП «До новобранців».
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ТУЛЬЧИН, місто, Тульчинський р-н, Вінницька обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Частина ІІ
Перед першою імперіалістичною війною в Тульчині була розвинута кустарна та місцева промисловість, торгівля, зросло населення. Працювало 264 ремісничі майстерні. У 1912 році стала до ладу невеличка дизельна електростанція. І без того важке матеріальне становище трудящих з початком першої світової війни погіршало — ще більше зросли податки, різні військові повинності, на вулицях все частіше зустрічалися каліки, убогі, голодні.

Тульчин жив великими сподіваннями на те, що старим порядкам, нарешті, настане край. З радістю він зустрів звістку про повалення царського самодержавства. На вулицях і площах міста стихійно збиралися мітинги з участю солдатів гарнізону.

В травні 1917 року в Тульчині виникла Рада робітничих і солдатських депутатів, у якій більшість місць захопили есери, меншовики та бундівці. Пізніше до складу Ради ввійшли місцеві робітники та солдати-більшовики Г. Алчеєв, І. Шаповалов, Орлов та інші.

Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції швидко прилетіла до Тульчина. Але владу в жовтні 1917 року захопили органи Центральної Ради. Велику роботу серед населення проводили більшовики, роз’яснюючи антинародну політику буржуазно-націоналістичного «уряду». Наприкінці року трудящі Тульчина обрали трьох делегатів на III Всеросійський з’їзд Рад.
23 січня 1918 року радянські війська вступили до Тульчина. Тоді ж було проголошено Радянську владу. Створили ревком у складі О. М. Семенова, Є. Ф. Розвадовського, В. В. Ульріха й інших, сформували загін самооборони, а також кавалерійський ескадрон і піший загін. На початку березня 1918 року мали відбутись вибори до Ради робітничих і солдатських депутатів. Але навала австро-німецьких окупантів перешкодила мирному будівництву. Більшість радянських активістів пішла до Червоної Армії, деякі залишились для нелегальної роботи в місті і створили підпільний ревком.

На Поділлі діяли великі партизанські загони. Один з них, у якому було близько трьох тисяч чоловік,

9 травня 1918 року вступив до Тульчина. Відбувся мітинг трудящих міста та навколишніх сіл, обрано тимчасовий ревком (голова В. В. Ульріх). Військовим комісаром призначено Є. Ф. Розвадовського. Ревком видав наказ, у якому проголосив відновлення Радянської влади. На початку червня 1918 року Тульчин знову захопили війська австро-німецьких інтервентів. На зміну їм прийшли частини петлюрівської Директорії.

29 березня 1919 року 5-й радянський полк разом з червоними партизанами визволив Тульчин. У місті відновлюються радянські порядки. У цей час доводилось часто відбивати напади різних банд. Тієї ж весни кавалерійський ескадрон місцевого загону самооборони на чолі з В. М. Гутом відбив напад петлюрівської частини. В травні до міста увірвалася петлюрівська банда, але на світанку 16 травня губернський караульний батальйон разом із загоном самооборони визволив місто.

У цих складних випробуваннях міцніла місцева партійна організація. У зведенні для бюлетеня секретаріату ЦК КП(б)У про стан роботи партійної організації Поділля від 7 червня 1919 року зазначалось, що в Тульчині більшовицька організація «існує з квітня 1919 року, членів — 8, співчуваючих — 26. Настрій селян хороший. Енергійно ведеться робота на селі — влаштовуються мітинги, співбесіди, розповсюджується у великій кількості література».

В червні петлюрівці прорвали фронт радянських військ і захопили Тульчин, де вчинили погроми і вбивства. Через кілька днів їх вигнали з міста. Червоний ескадрон на чолі з членами ревкому Єфросимовим і Гурвичем переслідував бандитів. У селі Кунці (тепер Гайсинського району) куркулі й петлюрівці по-зрадницькому захопили Гурвича та Єфросимова і після катувань вирізали у них на лобах зірки та закопали живими в землю.

Влітку 1919 року місто не раз переходило з рук у руки. То захоплювали його петлюрівці, то денікінці. 7 лютого 1920 року кавалерійська бригада Г. І. Цотовського визволила Тульчин від інтервентів і банд. Наступного дня на мітинг^ трудящих створено ревком на чолі з комуністом М. Левіним. Тульчин став центром Брацлавського повіту. Відновив роботу партійний комітет.

На світанку 2 травня до міста ввірвалась банда Тютюнника. По-звірячому розправлялась вона з радянськими активістами, грабувала і вбивала людей. За нею вступили головорізи Голуба, а слідом за петлюрівцями ввійшли польські інтервенти. Почались обшуки й арешти.

У перших числах червня 1920 року Червона Армія переходить у рішучий наступ і жене війська інтервентів та петлюрівців на захід. 19 червня кавалеристи 14-ї армії визволили місто. В липні тут стояла кавалерійська бригада Г. І. Котовського, що вела бої з петлюрівцями, які безчинствували в районі Вапнярки.

Того року молодь Тульчина вирішила створити комсомольську організацію. 20 юнаків і дівчат увійшли до ініціативної групи, що стала ядром осередку. Комсомольці брали активну участь у діяльності комісій щодо виявлення та націоналізації майна у багатіїв, у роботі продовольчих загонів тощо. Партком і ревком Тульчина організували частини особливого призначення (ЧОП) для захисту міста від нападів банд, допомагали чопівцям виявляти і знешкоджувати ворогів. Партійні і радянські органи з перших днів завоювання влади приділяли увагу становленню економіки міста, переведенню її на нові рейки. Ще у 1918 році почалась націоналізація промислових підприємств, здійснювались заходи, спрямовані на втілення в життя ленінського Декрету про землю. Першого травня 1920 року на суботник вийшли сотні тульчинців, які пішли до лісу, щоб заготовити паливо для госпіталів, військових частин, шкіл та установ. Були створені волосні й сільські ревкоми, комітети незаможних селян. Трудящі міста активно підтримували заходи Радянської влади. Ремонтувалися лікарні, школи, будувалися шляхи. У 1920 році в Тульчині було десять підприємств, серед них — хлібопекарня, два млини, олійня, друкарня, електростанція. Незабаром створили першу промислову артіль «Риболов». Наприкінці листопада 1921 року в Тульчині 11 селянських виробничих об’єднань заснували «Господарсоюз», який допомагав забезпечувати ці об’єднання реманентом, посівним матеріалом тощо.

Партійна організація міста, радянські органи провадили велику роботу, щоб найшвидше ліквідувати розруху, викликану громадянською війною. Вірним помічником комуністів була молодь. На той час в осередку налічувалось 150 юнаків і дівчат. Комсомольці вели боротьбу з бандами, брали участь у продовольчих загонах, проводили масово-політичну роботу.

Взимку 1922 року до міста і сіл повіту прибули з голодуючих областей Поволжя діти й дорослі. Партійний комітет і виконком міської Ради депутатів трудящих виділили приміщення для житла, харчування та навчання цих дітей. Розміщено було 449 юних волжан.

В січні 1923 року Брацлавський повіт було ліквідовано і утворено Тульчинський округ. До його складу ввійшло 13 районів. Невдовзі відбувся перший окружний з’їзд Рад. Його делегати надіслали тепле й щире вітання вождеві революції В. І. Леніну. «Ми віримо, що провідник всесвітньої праці,— говорилось у вітанні,— знову стане біля керма боротьби за визволення працюючих всього світу».

Завдяки зусиллям партійної організації і місцевої Ради, напруженій праці трудящих відроджувалися промисловість і міське господарство. Налагоджувалася робота шкіряного цеху, швейних майстерень, пекарні. Перші кроки робила й державна транспортна контора, яка вже мала 8 автомобілів та 4 мотоцикли. Відбудовувалися й ремонтувалися житлові будинки, школи, лікарні, шляхи, мости, упорядковувалася територія міста, зокрема, садиба, де жив П. І. Пестель.

Весь час партійні організації приділяли багато уваги питанням політичної і культурно-освітньої роботи. Велика роль у здійсненні цих заходів належала політпрацівникам частин Червоної Армії. Ще в серпні 1920 року в Тульчині відбувся перший повітовий з’їзд учителів, у якому взяло участь 105 делегатів. З вересня почала виходити газета «Рабочий и крестьянин».

Визначною подією в культурному житті міста був приїзд восени 1920 року Української капели під керівництвом видатного композитора К. Г. Стеценка, яка виконувала пісні переважно в обробці М. Д. Леонтовича. На одному з таких концертів у гарнізонному клубі композитор К. Г. Стеценко висловив теплу подяку М. Д. Леонтовичу за його чудові твори. Червоноармійці запросили Миколу Дмитровича на сцену і піднесли йому букет живих квітів. Відповідаючи на палкі вітання присутніх, Леонтович сказав, що за змістовні і ніжні пісні треба дякувати їх творцеві — українському народові.

Значна частина творчого життя М. Д. Леонтовича пов’язана з Тульчином. Тут, у єпархіальному жіночому училищі, з 1908 року понад 10 років викладав він музику і співи, а з весни 1918 до літа 1919 працював у Києві. Влітку 1919 року композитор повернувся до сім’ї у Тульчин, продовжував записувати і обробляти народні пісні. Після встановлення Радянської влади в місті композитор весь поринув у громадське й культурне життя. Він працював секретарем спілки працівників освіти, організував червоно-армійську художню самодіяльність, а восени створив Тульчинський народний хор, розучував з хористами й оркестром «Інтернаціонал».

Трудящі Тульчина свято шанують пам’ять про українського композитора. Одну з вулиць міста названо його ім’ям. Любовно зберігається будинок, у якому композитор провів останні свої роки. В краєзнавчому музеї виставлено цікаву експозицію, присвячену життю й діяльності М. Д. Леонтовича.

Радянська влада багато уваги приділяла культурному будівництву, охороні здоров’я. 1924 року в Тульчині була лікарня на 35 ліжок, у якій працювало 5 лікарів і 14 чоловік середнього медперсоналу. В місті створено трирічні педагогічні курси ім. Коцюбинського (згодом — педтехнікум), музичну школу ім. Леонтовича, технічну школу ім. Енгельса. Працювали гуртки лікнепу, робітничий і комсомольський клуби, міська бібліотека. Наприкінці 1922 року в Тульчині було вже 10 семирічних трудових шкіл, діяли дитячий будинок, двоє дитячих ясел, курси ручного ремесла. Розгортали свою роботу клуби, драматичний театр ім. Леніна, кінотеатр, 9 бібліотек, краєзнавчий музей. Того ж року на своєму засіданні міська Рада прийняла рішення про розширення і впорядкування вулиць та майданів, деякі з них було забруковано, приведено в належний санітарний стан. З ініціативи воїнів військових частин і насамперед бійців 9-ї Кримської кавалерійської дивізії споруджено футбольне поле з легкоатлетичними секторами, іподром, водну станцію, тир. Особливу популярність здобув кінний спорт, активним пропагандистом його був командир полку М. Осліковський — пізніше генерал Радянської Армії.

В роки індустріалізації змінювалося обличчя багатьох підприємств міста. Розширювалися їх виробничі площі, зростав випуск продукції. Держава виділяла великі кошти на розвиток промисловості та кредитування сільського господарства. Замість швейних майстерень 1925 року засновується державна швейна фабрика ім. Ф. Е. Дзержинського. Місто зростало. За даними перепису населення, на 1 січня 1926 року в ньому проживало 16 119 чоловік. Тульчин став окружним центром.

Розвивалась промисловість. На базі взуттєвої і гудзикової промислових артілей виникли державні фабрики. У 1929 році стала до ладу панчішна фабрика. Тоді ж почали працювати м’ясо-забійний пункт з переробними цехами, маслосирзавод, нова електрична станція, артілі деревообробна та вишивальниць, птахоінкубаційна станція.

Десятиріччя Великого Жовтня в Тульчині ознаменувалось розгортанням житлового й комунального будівництва. Споруджено триповерхове приміщення будинку Рад, семирічну школу, лікарню, відділення Держбанку, кінотеатр, двоповерхові житлові будинки, магазини. Озеленювалися вулиці, впорядковувалися тротуари, насаджувалися сквери, парки, будувався водогін.

Тридцяті роки для Тульчина були періодом боротьби за соціалістичні перетворення в економіці й культурі, утвердження соціалістичних відносин у громадському житті. На початку 1929 року створено приміський колгосп «Ленінський призов». Для допомоги місцевим активістам в організації колгоспів в села округу послали 138 двадцятий’ятитисячників, з них 89 комуністів. З 1932 року в Тульчині почала діяти машинно-тракторна станція. 1933 року при ній створено політ-відділ, який відіграв важливу роль в організаційно-господарському зміцненні колгоспів району.

Разом з усією країною тульчинці вирушили в похід за технічні знання. На швейній, панчішній і взуттєвій фабриках, в артілі «Металіст» діяли школи виробничників.

На початок 1941 року на 19 промислових підприємствах Тульчина працювало 1567 робітників і службовців.

Широкого розвитку набрало медичне обслуговування населення. В районній лікарні було відкрито нові відділення, розширилася мережа дитячих установ — у 1940 році в місті функціонували 4 дитячих ясел, 2 садки, дитячий санаторій.

Багато робилось в освітній справі. Ще на початку 30-х років усіх дітей шкільного віку охоплено навчанням, повністю ліквідовано неписьменність серед дорослих. Крім семирічних загальноосвітніх шкіл, у 1930 році функціонували педагогічний, бібліотечний і медичний технікуми, робітфак, на якому навчалось понад тисячу слухачів, школа партійно-радянського активу. У 1933 році відкрито зооветеринарний технікум, і ще через три роки почалися заняття в учительському інституті. В місті працювали краєзнавчий музей, районний будинок культури.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ТУЛЬЧИН, місто, Тульчинський р-н, Вінницька обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Частина ІІІ
Успішно розвивались культура й мистецтво. У 1925 році в місті створюється філіал Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича, що сприяло розвитку хорового й музичного мистецтва в місті та селах округу. Створюється міський струнний оркестр під керівництвом самодіяльного композитора — вчителя Д. О. Клевчука. У 1926 році знову почала виступати хорова капела ім. М. Леонтовича, якою керував самодіяльний композитор Р. А. Скалецький. Капела виступала з концертами перед трудящими міста, в селах Поділля. Тоді ж створено окружне товариство краєзнавців, яке зібрало і систематизувало багато матеріалів з історії та природи краю, друкувало їх у краєзнавчому збірнику «Тульчинщина».

Великим випробуванням для радянських людей стала Велика Вітчизняна війна, розв’язана гітлерівською Німеччиною. Мешканці міста негайно приступили до будівництва оборонних споруд. Райком партії і райвиконком організували курси підготовки санітарів, зв’язківців, снайперів. Було створено винищувальний батальйон з 220 чоловік, групи для боротьби з пожежами та наслідками ворожого бомбардування. На схід евакуювалася худоба й техніка. Для підпільної боротьби проти окупантів готувалися люди.

Фашистські війська захопили Тульчин 23 липня 1941 року. Настали нестерпні часи окупації. Фашистські нелюди знищили понад 4 тис. жителів міста та навколишніх сіл. Незважаючи на жорстокий окупаційний режим, населення чинило опір загарбникам. Вже восени 1941 року тут почала діяти підпільна антифашистська група, в якій брали участь І. О. Вурсол, С. Г. Кучеренко, В. І. Мізернюк, В. М. Баранський, І. С. Добровольський, К. О. Лаптев та ін. Члени групи організовували диверсії у ворожому тилу, слухали по радіо Москву і розповсюджували серед населення повідомлення Рад інформбюро. Місцеві патріоти знищили склад, у якому окупанти зберігали сотні тонн пального й мастил.
Колишній перший секретар Тульчинського райкому партії В. В. Сашко за завданням ЦК КП(б)У був відряджений через лінію фронту до табору партизанського з’єднання О. М. Сабурова. Тут він брав участь в організації Вінницького партизанського з’єднання. Потім В. В. Сашко був комісаром одного із загонів цього з’єднання і увійшов до складу підпільного обкому партії. 28 липня 1943 року в бою біля с. Вишнівчика Смотрицького району на Хмельниччині він героїчно загинув.

На початку січня 1944 року, коли фронт все ближче підходив до Тульчина, на територію району вступили загони Вінницького партизанського з’єднання.

1 лютого народні месники були вже неподалік Тульчина й захопили плодоконсервний завод. Вони поповнили свої запаси і знищили продукцію, що її готували окупанти до вивезення. 15 березня 1944 року до Тульчина вступили гвардійці 3-ї Уманської повітряно-десантної дивізії 27-ї армії 2-го Українського фронту.

Величезної шкоди завдали місту окупанти. Вони знищили виробничі корпуси швейної, панчішної і взуттєвої фабрик, артілі «Металіст», близько 300 житлових будинків, частину шкільних приміщень, пошту, адміністративні споруди. Напівзруйнованими виявились приміщення технікумів, дитячих ясел, садків і кінотеатр.

З перших днів після визволення тульчинці взялися до відбудови зруйнованого господарства. Відновили роботу служба зв’язку, електростанція, пекарня, друкарня, млини. Відбудову Тульчина очолила міська партійна організація, яка в квітні 1944 року налічувала 38 членів і 10 кандидатів у члени партії.

У квітні 1944 року почали давати продукцію взуттєва і швейна фабрики. Гасло «Все для фронтуї» запалювало радянських людей на самовіддану працю. З ентузіазмом працювало все населення. За останній рік війни тульчинці зібрали понад 300 тис. крб. до фонду оборони Батьківщини, організували збирання подарунків для поранених бійців, що лікувались у госпіталях. Учні виступали перед фронтовиками з концертами. На початку 1945 року розгорнули виробництво райпромкомбінат, артілі: деревообробна їм. Кірова, металообробна «Прогрес», «Шкір-труд», «Харчовик»; восени на повну потужність вже працювали 2 хлібопекарні, 2 млини, водогін. Відбудовували житловий фонд міста. На допомогу хліборобам у 1946 році прибувала нова техніка. Тульчинська МТС мала 66 тракторів, майже стільки, як до війни.

Протягом 1950 року відбудову підприємств в основному було завершено. У 1955 році вони дали продукції майже вдвічі більше, ніж у 1950. Швидкими темпами розвивалась промисловість у семирічці. На базі колишньої деревообробної артілі ім. Кірова в 1963 році створено державну меблеву фабрику. Введено в дію додаткові виробничі площі, в цехах з’явилось нове сучасне устаткування. Значно розширилися майстерні колишньої МТС — тепер об’єднання «Сільгосптехніки». Збудовано механічний і електроремонтний цехи, склади запасних частин, гаражі; клуб механізаторів. Повністю реконструйовано консервний завод.

Великим оснащеним новою технікою підприємством стала швейна фабрика. Тут впроваджено потоково-конвейєрну технологію виробництва. На фабриці працює понад 800 робітників. Щороку вони випускають продукції на 6,5—7 млн. крб. Тульчинці пишаються своїми кращими людьми, серед яких швачки-мотористки К. О. Книжник і Н. І. Костюк, нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора; майстри І. М. Капцан, який чотири десятиліття працює на підприємстві, А. Я. Тернопольська; швачки О. І. Паславська, О. Г. Ревізор, які достроково виконали завдання восьмої п’ятирічки; раціоналізатори 3. П. Цвігун, Г. Т. Олійник, Г. Д. Коваль, на рахунку яких щорічно 5—7 пропозицій і удосконалень, спрямованих на дальше підвищення ефективності виробництва.

Значно розширились цехи і збільшилась виробнича площа взуттєвої фабрики, яка щороку дає 1 млн. пар взуття. Стали до ладу корпуси з новим обладнанням потоково-конвейєрних ліній. 1970 року випуск продукції у порівнянні з 1945 роком зріс майже у 30 разів. Гордість фабрики — її працьовиті люди. Серед них робітник кравецького цеху Я. Ф. Пухно, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Заслужений авторитет здобув у колективі колишній робітник, тепер директор фабрики комуніст О. Н. Ковальов.

У місті 22 підприємства легкої і харчової промисловості, будівельні, транспортні та інші організації, де працює 4,3 тис. чоловік. Сотні робітників стали майстрами своєї справи, поповнили лави кращих виробничників.

Яскравим оглядом досягнень міста було святкування 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. До знаменного ювілею трудящі фабрик і заводів прийшли з вагомими трудовими дарунками. Промислові підприємства збільшили випуск продукції на 39 проц., понад план видали її на 9,2 млн. крб. Особливо відзначились у змаганні колективи взуттєвої, меблевої і швейної фабрик, металоштампувального заводу, хлібокомбінату та інші.

Не пізнати тепер довоєнного Тульчина! Лише протягом 1965—1970 рр. збудовано тут новий хлібозавод, 3-поверховий корпус комбінату побутового обслуговування, споруджено механічний цех олійні, мукомельний цех харчокомбінату. Зникли з вулиць старі, приземкуваті, з підсліпуватими віконцями будиночки, старовинні постоялі двори. На їхніх місцях з’явилися чудовий палац культури, автобусна станція, центральний універмаг, житлові будинки. У післявоєнні роки кожний другий житель справив новосілля. Будуються нові приміщення для магазинів і ларків на околицях. Звичайною деталлю пейзажу старовинного міста стали стріли кранів, бетонні конструкції каркасів.

Широкого розвитку набув автобусний транспорт. Тульчинські автомобілісти обслуговують 52 маршрути, щоденно перевозячи понад 2 тис. пасажирів.

Гідний внесок зробили трудящі міста у виконання восьмої п’ятирічки. За трудові досягнення орденами і медалями нагороджено 71 трудівника. Серед них ордена Жовтневої Революції удостоєно — працівників швейної фабрики С. С. Дубину та М. О. Макаренка, робітника меблевої фабрики В. Т. Зуєва, начальника райконтори зв’язку М. Г. Рижкова, продавця М. О. Шевченка.

Багато зроблено для зміцнення охорони здоров’я. Тут працюють районна лікарня, міська поліклініка, стоматологічна поліклініка, протитуберкульозний диспансер, дитячий кістково-туберкульозний санаторій, санітарно-епідеміологічна станція, дві аптеки. Лікарня має 22 відділення на 225 ліжок. Лікувальні і профілактичні кабінети оснащені сучасним медичним устаткуванням. У розпорядженні станції швидкої допомоги 10 автомашин. В місті працює близько 100 лікарів,, 230 середніх медичних працівників — це вдвічі більше, ніж було у 1940 році. Для наймолодших громадян міста відкрито дитячу консультацію, 5 дошкільних дитячих закладів. В Тульчині трудиться лікар-педіатр, депутат Верховної Ради СРСР IV скликання Г. П. Гаврилюк.

Медичні заклади Тульчина є базою передового досвіду в області. Далеко за межами Вінниччини відоме ім’я тульчинського лікаря офтальмолога В. О. Семенюти, який зробив сотні операцій, повернув зір багатьом людям. По досвід до своїх колег у Тульчин приїздили медичні працівники Польщі, Чехословаччини, ОАР, Франції, Данії, ШвеДії, Канади, США та інших країн. У травні 1961 року тут перебувала делегація 36 країн Всесвітньої організації охорони здоров’я ООН.

Добре поставлено справу фізичного виховання. В спортивних колективах нараховується близько шести тисяч тульчинців. До їх послуг — міцна матеріально-технічна база: стадіон, 4 баскетбольні, 7 волейбольних майданчиків, 7 спортивних залів, водно-веслярська станція. Все це, за винятком спортзалів, споруджено методом народної будови.

В місті 4 загальноосвітні середні школи, школа робітничої молоді, де здобувають освіту понад 3 тис. учнів. їх навчає 196 учителів. У школі-інтернаті вчиться 450 учнів, працює 48 учителів. Директор цієї школи М. С. Сірий, який понад 30 років трудиться на освітній ниві, та заступник директора А. М. Пополова нагороджені орденом Леніна.

Розвивається і спеціальна освіта. Місцеве культосвітнє училище готує диригентів, хормейстерів, концертмейстерів, баяністів та інших культпрацівників. Тільки за післявоєнний період понад дві тисячі його випускників послано на роботу в клуби і бібліотеки області. Для училища споруджено новий навчальний корпус, кабінети. Є в місті музична та спортивна школи, а також ветеринарний технікум.

Далеко за межами області лине слава Тульчина, як міста високої культури, розвинутої пісенної творчості, народного самодіяльного мистецтва. Зі сцени Жовтневого палацу в Києві звучали безсмертні мелодії М. Д. Леонтовича, що їх виконувала народна хорова капела Тульчинського будинку культури на заключному концерті огляду художньої самодіяльності республіки, присвяченому 150-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. Хорову капелу нагороджено Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Тульчинських співаків тепло вітали москвичі й ленінградці. А в червні 1965 року їх запрошували на свято пісні до братньої Естонії. За високу виконавську майстерність Президія Верховної Ради Естонської РСР нагородила капелу Почесною Грамотою. Розгортають свою роботу в місті музична й образотворчі студії, хореографічний і драматичний гуртки, духовий оркестр, струнний квінтет, школа художнього вишивання.

У 1957 році при будячку культури створено самодіяльну кіностудію. Аматори зняли стрічки «Районні будні», «У колгоспників Тиманівки», «Край Поділля прекрасний» та інші. Фільм «У колгоспників Тиманівки» демонструвався на республіканському фестивалі фільмів самодіяльних кіностудій та під час Декади української літератури і мистецтва в Москві 1957 року. На промислових підприємствах — плодоконсервному заводі, взуттєвій і швейній фабриках, харчокомбінаті та інших діють робітничі клуби.

Місто має 12 бібліотек. У кінотеатрі ім. Т. Г. Шевченка встановлено екран для демон жування широкоформатних фільмів, є також малий зал для демонстрування дитячих і документальних фільмів.

Важливу роботу серед населення проводить товариство «Знання». Воно об’єднує понад 250 лекторів, які систематично виступають перед населенням з цікавими змістовними лекціями. У народному університеті, що діє при будинку культури, є факультети: політичних, юридичних, медичних знань.

Трудящі Тульчина підтримують тісні зв’язки з письменниками та композиторами. О. Є. Корнійчук і М. П. Бажан обирались депутатами до Верховної Ради Союзу РСР від трудящих міста і району. Народні обранці не раз бували в місті. Дорогим гостем тульчинців у 1947 році був український поет-академік М. Т. Рильський, який після відвідання міста написав вірш «Будинок у Тульчині». При редакції районної газети «Зоря комунізму» працює літературне об’єднання.

У місті пильно зберігається багато визначних місць, пам’яток історії, культури, архітектури. Серед них — домініканський собор, Успенська церква XVII ст., палаци Потоцьких; пам’ятники В. І. Леніну, героям громадянської війни, О. В. Суворову, М. Д. Леонтовичу та інші.

Заможно й культурно живуть тульчинці. Під керівництвом партійної організації, яка налічує 1540 комуністів, міської Ради депутатів трудящих та за активною участю комсомольської організації, що об’єднує тут 2 тис. юнаків і дівчат, профспілок вони своєю невтомною працею, своїм розумом, умінням і творчістю звеличують і прикрашують рідне місто, любовно примножують славу Тульчина.
А. О. БЕЗСОННИЙ, Д. К. ДУДКЕВИЧ, Я. С. КВЄТНИЙ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Ярина
Повідомлень: 211
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Дякував (ла): 21 раз
Подякували: 93 рази

Re: ТУЛЬЧИН, місто, Тульчинський р-н, Вінницька обл, Україна

Повідомлення Ярина »

phpBB [video]
Аватар користувача
Ярина
Повідомлень: 211
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Дякував (ла): 21 раз
Подякували: 93 рази

Re: ТУЛЬЧИН, місто, Тульчинський р-н, Вінницька обл, Україна

Повідомлення Ярина »

phpBB [video]
Відповісти

Повернутись до “Літера Т”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 20 гостей