ХОДОРІВ, місто, Жидачівський р-н, Львівска обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

ХОДОРІВ, місто, Жидачівський р-н, Львівска обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
ХОДОРІВ (попередня назва — Ходоростав, або Ходорів-Став) — місто Жидачівського р-ну Львівської області. Розташов. на р. Луг (прит. Дністра). Населення понад 9,8 тис. осіб (2011).
Уперше згаданий 1394. До кінця 17 ст. належав роду Ходоровських. У 15 ст. збудовано замок з укріпленнями. 1436 отримав магдебурзьке право. У 18 ст. Х. почав занепадати. Після 1-го поділу Речі Посполитої 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) відійшов до володінь австрійс. Габсбургів (від 1867 — Австро-Угорщина).
1866 здано в експлуатацію залізницю Львів—Чернівці, яку було прокладено через Х. 1889 введено в дію залізничну лінію Стрий—Х., яку 1897 продовжено до Тернополя. Х. став залізничним вузлом. Буд-во залізниці сприяло виникненню в місті пром. підпр-в (цегельно-черепичний, содовий, лісопильний, цукровий з-ди, мех. майстерня). Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. діяли укр. просвітні орг-ції.
Через місяць після початку Першої світової війни Х. став ареною воєнних дій, які завдали місту великої шкоди. Після розпаду Австро-Угорщини (1918) — у складі Західноукраїнської Народної Республіки. 1919—39 належав Польщі. Від 1921 — у складі Бібрського пов. Львів. воєводства.
У вересні 1939 зайнятий Червоною армією. Від 1940 — місто районного значення, райцентр Дрогобицької області (1959 приєднана до Львів. обл.) УРСР. Від 30 червня 1941 до 27 липня 1944 окупований гітлерівцями, входив до складу Генеральної губернії. За роки окупації кількість населення міста скоротилася із 7 тис. до 3,3 тис. осіб, в основному за рахунок знищення єврейс. населення.
1962 створено з-д пральних машин. Від 1963 Х. — у складі Жидачівського р-ну Львівської обл.
У Х. народилися О.-М.Бальцер, письменник і дисидент І.Калинець.
Пам’ятки арх-ри: костьол Всіх Святих (1777—79), палац барона Козіма де Во з парком (2-га пол. 19 ст.).
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ХОДОРІВ, місто, Жидачівський р-н, Львівска обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Ходорів — місто районного підпорядкування, розташоване за 14 км на схід від районного центру і за 64 км на південний схід від Львова. Населення — 10,1 тис. чоловік.

Ходорів — важливий залізничний вузол. Звідси розходяться залізниці в 5 напрямках: до Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Стрия і Нового Роздола. В Ходорові схрещуються шосейні шляхи: Тернопіль — Жидачів — Стрий, Жидачів — Нові Стрілища — Бібрка — Львів та Миколаїв — Новий Роздол — Журавне — Калуш. Місто має пряме автобусне сполучення з обласними центрами — Львовом і Тернополем, з районними центрами — Жидачевом, Стриєм, Дрогобичем, Рогатином та з багатьма іншими населеними пунктами.

Ходорів лежить на рівнинній місцевості, за 8 км на схід від ріки Дністра. Річка Луг, яка тече з півночі в напрямку міста, обходить його дугою з півночі на схід. На ній споруджений став з водним дзеркалом 126 га.

Недалеко від Ходорова, на берегах Дністра виявлено великі поклади природної сірки. В самому місті й сусідньому селі Вовчатичах є значні запаси керамічних глин.

Ходорів — старовинне місто Західної України. Перша письмова згадка про нього належить до 1394 року. В історичних джерелах збереглася датована цим роком грамота Дмитра Волчковича, «пана і законного дідича з Ходорова, повіту в Руській землі», якою він засвідчив акт дарування села Ганачева (тепер село Перемишлянського району) Львівському монастиреві францисканів.
Назва міста походить від чоловічого імені Ходор (Хведір, Федір). Очевидно, засновником його був якийсь нащадок галицьких бояр Федір. За давньою легендою, поширеною в роді Ходорівських, цей Ходор разом із своїми трьома братами — княжичами Данилом, Васьком і Банком Корчаками — прибув на Русь із Угорщини. Від нього нібито й пішов рід Ходорівських, від Данила — рід Даниловичів, від Васька — Васичинських, а від Банка — Лагодівських, тобто чотирьох шляхетських родів, які мали спільний герб «Корчак». Найдавніша печатка з цим гербом належить до 1390 року.

В багатьох документах, що з’явилися після грамоти 1394 року, місто названо Ходорів-став, або Ходоростав. Це пов’язане з тим, що спочатку воно розташоване

було на острові, утвореному ставом і одним із рукавів річки Лугу. Тут у XV столітті збудовано замок з укріпленнями, відділений від міста глибоким ровом з перекидним мостом. Звідси до центра міста, що мав вигляд квадратної площі з ратушею посередині, проходила Замкова вулиця (нині Жовтнева). В кінці цієї вулиці в 1460 році власник Ходорова Юрша Ходорівський збудував латинський костьол, який у 1777—1778 рр. був реконструйований і зберігся до наших часів. Місто оточували вали з баштами. Вхід був через брами: одна в східній частині — виходила на греблю, друга, рештки якої збереглися до кінця XIX століття, була на заході, над рукавом річки Лугу.

Пани Ходорівські належали до багатих магнатських родів Речі Посполитої і займали високі посади в державі. В «Гербах польського рицарства» Папроцького згадується Дмитро Ходорівський, який у 1436 році був львівським ловчим. Пізніше Ходорівські протягом багатьох років займали пост львівського підкоморія. В XVII столітті Ходорівські мали великі маєтки в різних повітах Руського воєводства. В Жидачівському повіті їм належали міста Ходорів і Журавне з замками і навколишні села Сугрів, Демидів, Молотів, Букавина, Которини, Старе Село, Монастирець та багато інших. У Львові вони мали кілька дворів. Але становище селян, підданих великих магнатів, нічим не відрізнялося від становища підданих дрібніших власників. Ходорівські, як і інші феодали, не вважали селян за людей. Для них це були раби, люди нижчого сорту. Надзвичайно тяжке соціально-економічне гноблення поєднувалось і в національно-релігійним, яке особливо посилилось після того, як пани Ходорівські перейшли в католицтво.

Гнів народу, який тамувався протягом століть, з силою вибухнув під час визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького. Селяни і міщани з маєтків Ходорівських, що повстали проти своїх панів, приєдналися до козацьких військ. Перелякана шляхта втекла з міста. Міщани Ходорова ще до приходу козаків захопили насамперед костьол, що був уособленням шляхетського гніту, а потім напали на панський двір і спалили його. Запалали маєтки і в навколишніх селах.

Пам’ять про бої козаків із шляхетським військом і досі живе серед мешканців Ходорова. Як свідки цих подій височать поблизу міста 5 могил. Старі люди розповідають, що ще за їх пам’яті на одній із могил був камінь з написом: «Тут спочивають мої милі козаки. Богдан Хмельницький».

Коли війська Хмельницького пішли з Галичини, шляхта повернулася до своїх маєтків. Повернулись до Ходорова й пани Ходорівські. Але їх піддані, відчувши хоч і короткочасну свободу, не хотіли більше миритись із своїм становищем. Вони покидали рідні хати і цілими сім’ями тікали на Схід. В одному з документів 1686 року сказано, що Олександр Ходорівський і княгиня Анна Вишневецька домовлялися спільно діяти, щоб повернути селян, яких дуже багато втекло з їхніх маєтків.

У XVIII столітті Ходорів, як і багато інших містечок на західноукраїнських землях, починає занепадати. Війна із шведами і міжусобна боротьба двох королівських партій — прихильників Августа II і Станіслава Ліщинського — привели до того, що значна частина міста була зруйнована. Великих збитків завдавали місту часті постої польських військ. В архівах збереглося багато скарг жителів Ходорова й сусідніх сіл на свавілля шляхетських вояк. Так, у 1712 році 15 загонів (хоругв) шляхти під командуванням вінницького старости М. Калиновського ввійшли в місто і протягом двох діб плюндрували його. Як зазначено в скарзі, вони вдиралися в житла міщан, розбивали двері й виламували замки, шукаючи продуктів і напоїв,

знущаючись при цьому з людей, що протестували проти такого розбою. Від недокурків, кинутих п’яними жовнірами, згоріло 12 будинків. У 1715 році місто пограбував панцерний загін, яким командував К. Виговський. У 1716 році на місто й навколишні села знову напав загін панцерного відділу сандомирського старости, який лише готівкою взяв із Ходорова близько 1300 злотих. Жовніри «били, в’язали й саджали до підвалів добрих людей», забирали в них худобу, волів і коней. Відходячи в сторону Журавного, вони забрали з маєтків Ходорівського ключа близько тисячі голів коней і волів, позбавивши людей тягла на весну. Загальна сума збитків, що їх завдали грабіжники місту і навколишнім селам, становила 100 тис. злотих.

Терпіло місто і від усобиць у родинах шляхтичів — власників Ходорова. Цікавий запис про один із епізодів зберігся у Львівському історичному архіві. В ньому розповідається, як навіть монашка, дочка колишнього власника Ходорова пана Ф. Цетнера, Софія вчиняла наїзди на батьківські маєтки, домагаючись від нього сплати за частку майна, що належало колись її матері. Не перешкодив цьому і «обіт бідності», який складала Софія, вступаючи в монастир. Справа в тому, що цю частину маєтку Софія пожертвувала на монастир «сестер сакраменток» у Львові і католицька церква була кровно заінтересована в одержанні досить великої суми. В 1738 році папська канцелярія в Римі дала Софії т. зв. «диспензу», тобто розрішення від «обіту бідності», і за посередництвом коронного канцлера К. Залуського вона одержала належні їй гроші.

Часті напади на місто шляхетських військ та пограбування його жителів призвели до цілковитого занепаду Ходорова. Як видно з інвентаря міста, складеного на початку 1743 року, замок і укріплення були зруйновані. Ратуша і крамниці вимагали значного ремонту. В дуже поганому стані були житлові будинки. Із 30 міщанських хат тільки 6 мали більш-менш задовільний вигляд. Решта — старі, ліплені, напіврозвалені. Гребля на ставу розбита, став заріс очеретом. Від навколишніх лісів лишилися одні хащі.

Незважаючи на те, що жителі міста були зовсім розорені, пани тягнули з них різні побори. Від міщан вони брали чинш по 2—3 злоті на рік. Передміщани платили по 4—8 злотих. Від кожної четвертини лану передміщани відробляли щотижня по 2 дні панщини та кожного місяця 1 день на лагодженні греблі. Крім того, вони були зобов’язані працювати на панському полі під час жнив, мочити коноплі, вибирати та обробляти льон, прясти прядиво, ткати полотно тощо. До панського двору вони мусили здавати щорічно десятину меду або 6 грошів очкового та від кожної четвертини лану 4 курки й одного півня. Щодня і щоночі на панському дворі мали чергувати 2 сторожі.

Та чи не найстрашнішим лихом для жителів були орендарі, яким пани продавали право на побори. Так, на основі контракту, що його уклав у 1744 році власник Ходорова Жевуський з орендарем Т. Лахмановичем, останньому надавалося право збирати в місті мито під час ярмарків і торгів, стягувати т. зв. «акцизу», або «помірне», з усіх товарів, що продавалися на ярмарку. Міщани мусили купувати горілку тільки в орендаря. Навіть музику ніхто не смів собі найняти без його дозволу.

Не менше давалися взнаки жителям Ходорова і «посесори», яким власники міста пани Жевуські (самі вони жили в Роздолі) здавали в «посесію», тобто в оренду, свої маєтки. Як і орендарі, пани посесори, заплативши за посесію готівкою, здирали три шкури з підданих, щоб не лише повернути собі гроші, але й заробити добре на цьому.

Такий страшний гніт був причиною масових втеч жителів міста. Про це свідчить той факт, що власники Ходорова часто зверталися в старостинські уряди з проханням допомогти їм повернути втікачів.

Масові втечі кріпаків з панських маєтків були одним із проявів протесту проти шляхетсько-феодального гніту. Цей протест міг швидко перерости у відкритий збройний виступ, тим більше, що недалеко в Карпатах широко розгорнувся опришківський рух, а на Правобережній Україні — гайдамаччина. Щоб залякати своїх підданих, шляхта організувала масові страти на території Жидачівщини учасників гайдамацького повстання, яких спеціально доставили сюди з Київщини. 19 вересня 1768 року в Ходорові були страчені прилюдно учасники гайдамацького руху Семен Пилипчак із Черкащини (с. Телеїв), Микола Яценчук із Жаботина, Дмитро Валахоченко із Солонівки (Смілянський маєток), Петро Шабеляк і Микита Безвошенко з с. Торговиці й Денис Берушенко із с. Соколівки (Уманщина). Двом іншим гайдамакам — Тимофію На дольному з Спробищенського маєтку та Іванові Гончару з с. Сехтинівки (Смілянщина) того ж дня було відрубано праву руку й ліву ногу. Подібні показові вироки над учасниками Коліївщини були виконані також у Жидачеві, Роздолі, Острові та багатьох інших західноукраїнських містечках.

У 1772 році, коли Австрія, Пруссія і Росія здійснили перший поділ Польщі, австрійські війська вступили в Галичину. Але Ходорів, як був, так і лишився приватною власністю польських магнатів Жевуських. У 1787 році за даними опису (т. зв. Йосифінської метрики) в Ходорові було 214 житлових будинків, 10 винниць, двірська ратуша, костьол, церква, синагога, єврейська школа, лазня. Із 4878 моргів загальної площі всіх угідь феодалові належало 3113 моргів, ксьондзу — 97 моргів, пусткою стояло 136 моргів, а жителям міста належало тільки 1532 морги. Причому міщанські землі були піщані, неродючі.

Безземелля, панщина, різні повинності, податковий тягар приводили до масового зубожіння жителів Ходорова, до загострення суперечностей між «хлопами» і власниками міста. В 1846 році, коли селянські заворушення охопили всю Східну Галичину, посилилась боротьба проти феодального гніту і в Ходорові та його околицях. У Ляшках Долішніх селяни відмовились коритися домінії і намагалися побити війта. Звістка про це швидко поширилась у сусідніх громадах. Усюди селяни відмовлялись відробляти панщину і погрожували орендарям і економам. Виступ був придушений лише за допомогою місцевого уніатського духовенства. Однак заворушення серед селян Ходорівщини не припинились.

У 1848 році в Галичині скасовано панщину, після чого місто юридично стало вільним. Однак в економічному відношенні воно лишилось у значній залежності від панського двору. Із загальної площі 4154 моргів земельних угідь, що належали до Ходорова й Вовчатич, у 1857 році Лянцкоронські володіли 2511 моргами, в т. ч. 1267 моргами ріллі, а на міщан Ходорова і селян Вовчатич припадало 1643 морги землі, в т. ч. 1015 моргів ріллі.

Всі жителі, які займалися сільським господарством, і надалі мусили працювати в панському маєтку, правда тепер уже за невелику плату. Але багато робіт вони виконували безплатно за право користуватися лісом, пасовищами, за горілку, яку вони повинні були брати обов’язково з панської гуральні, а також як відробітки за різні позички (насіння, хліба тощо).

Ліквідація кріпосницької залежності селян, скасування панщини та інших повинностей створили сприятливі умови для розвитку промисловості в Галичині, зокрема будівництва залізниць. Одну з них — Львів—Чернівці — прокладено через Ходорів і 1 вересня 1866 року здано в експлуатацію. Згодом, у 1889 році, введено в дію залізничну лінію Стрий—Ходорів, яку в 1897 році продовжено через Рогатин до Тернополя. Таким чином, Ходорів став важливим залізничним вузлом. Залізнична станція була розташована на північний захід від міста, недалеко панського двору. Біля станції збудовано вагонне депо. Одночасно тут виник ряд житлових будинків для робітників. Відтоді починається інтенсивна забудова території між центром міста і залізничною станцією. Тут виникають нові вулиці — Колійова (тепер Міцкевича), Стрийська, Шевченка. Проте, як і раніше, місто забудовувалося безладно, без будь-якого плану. Чеський журналіст Франтішек Ржегорж, який у 1894 році подорожував по Галичині, писав, що Ходорів вразив його надзвичайним безпорядком і браком усякого плану.

Побудова залізниці сприяла виникненню в місті ряду промислових підприємств. У 1907 році власник Ходорівського ключа маєтків барон де Бо побудував цегельно-черепичний завод. У наступному році став до ладу невеличкий содовий завод. Наявність дубових лісів і хороші шляхи сполучення зумовили виникнення тут лісопильного заводу, який побудували в районі Стрийської вулиці іноземні капіталісти Браунс, Перкенс і Макинтош. У травні 1913 року почала працювати механічна майстерня по ремонту сільськогосподарських машин.

Поступово капіталістичні відносини проникають і в сільське господарство. В січні 1912 року барон де Бо, граф Замойський з Бортників та інженер Б. Альбіновський за допомогою польського промислового банку у Львові організували акціонерну спілку «Ходорів» з капіталом 5 млн. австрійських крон, яка в липні того ж року приступила до будівництва великого цукрового заводу в Ходорові. Все обладнання для нього було завезено з підприємств фірми «Шкода» (Чехословаччина). 10 жовтня 1913 року завод введено в дію. Щоб забезпечити підприємство сировиною, в 1913 році було законтрактовано 5 тис. моргів посівів цукрових буряків. За перший сезон завод переробив 363 тис. цнт цукрових буряків і виробив 44 тис. цнт цукру.

З розвитком промисловості зростало населення міста. Якщо в 1869 році тут налічувалось 287 дворів, де проживало 1986 чоловік, то в 1900 році кількість дворів зросла до 447, а населення — до 3977 чоловік.

Помалу пробуджувалося культурне життя в місті. До половини XIX століття тут не було жодного навчального закладу, якщо не рахувати єврейської початкової школи, т. зв. «бешимедрису», яка згадується ще в 1743 році. Лише через 100 з лиш-нім років згідно з рішенням Галицького намісництва від 25 листопада 1857 року в Ходорові засновано початкову т. зв. «тривіальну» школу, де навчали читати, писати й рахувати. В 1866 році з 120 дітей шкільного віку навчалося лише 65, у т. ч. 7 дівчат.

Наприкінці XIX — на початку XX століття, коли Ходорів почав швидко розвиватися, пожвавився культурно-освітній рух. Розгорнули свою діяльність читальня «Просвіти», «Народний дім», читальня товариства ім. Качковського, а весною 1914 року — місцева організація товариства «Рідна школа».

Розвиток промисловості в місті зумовив швидке зростання робітничого класу. На підприємства йшли не тільки зубожілі міщани Ходорова, а й селяни навколишніх сіл. У гонитві за прибутками капіталісти застосовували найжорстокіші методи експлуатації. До того ж робітники були позбавлені будь-яких політичних прав. Все це приводило до загострення класової боротьби, що з особливою силою виявилося в період революції 1905—1907 рр. у Росії. Загальний страйк, що почався в Галичині, захопив і Ходорів. Це так налякало місцеві австрійські власті, що дирекція залізниці в Станіславі звернулася до військового командування з проханням виділити для охорони мостів і водних споруд у Ходорові, Жидачеві й Кохавині 600 чоловік піхоти й кавалерії.

Набагато погіршила становище трудящих перша світова війна 1914—1918 рр. Уже через місяць після початку війни Ходорів став ареною жорстоких боїв між австрійськими і російськими військами. Воєнні дії завдали місту великої шкоди. Лише на цукровому заводі збитки становили 2 566 190 крон.

Після закінчення першої світової війни за допомогою імперіалістичних держав Антанти, насамперед Франції, Англії та Сполучених Штатів Америки, новоутвореній буржуазно-поміщицькій Польщі вдалося силою захопити західноукраїнські землі. Ходорів був окупований у травні 1919 року.

Весною 1920 року Червона Армія, громлячи війська Пілсудського, вступила в Західну Україну. Переляканий польський уряд створив на західноукраїнських землях 12 укріплених районів, завданням яких було знешкодити революційні виступи. Ходорів увійшов до складу VIII укріпленого району, куди належали також міста Перемишляни, Бібрка й Рогатин. Але це не допомогло. Українське населення організувало озброєні загони, які вступали в бій з окупантами.

19 серпня 1920 року 1-а бригада 8-ї Червонокозацької дивізії під командуванням П. Р. Потапенка після півторагодинного бою зайняла Ходорів, захопивши 200 полонених. Як визнали потім польські поліцейські власті, жителі міста «ставилися до війська й більшовицької влади прихильно і майже в усіх справах давали більшовикам інформації».

Через 2 дні радянські війська, внаслідок несприятливого загального становища на фронті, змушені були відійти. В січні 1921 року начальник Ходорівського участка польської поліції подав у вищестоящі поліцейські установи список 16 осіб 1894— 1901 рр. народження для позбавлення їх польського громадянства у зв’язку з тим, що вони вступили добровольцями до Червоної Армії і відійшли з нею на Схід.

Ходорів Знову зайняли польські війська. В місті була встановлена польська адміністрація, яка існувала тут до вересня 1939 року.

За часів панування буржуазно-поміщицької Польщі Ходорів залишався провінціальним містечком, яке входило до Бібрського повіту Львівського воєводства. Основними промисловими підприємствами тут були залізничний вузол, цукровий завод, фабрика (вірніше майстерня) по ремонту сільськогосподарських машин, лісопильний та цегельний заводи. В 1923—1924 рр. на цих підприємствах працювало 675 робітників, у т. ч. на цукровому заводі — 430 чоловік, на лісопильному —160, на цегельному — 63 і на фабриці по ремонту сільськогосподарських машин — 22 чоловіки. В 1929 році вступила в дію м’ясо-беконна фабрика, де вироблялися бекон на експорт, технічні і харчові жири, м’ясні вироби та кров’яна мука. Крім того, в місті працювали окремі дрібні приватні підприємства — олійниця, гуральня, млин та кілька пекарень.

Провідне місце в економіці Ходорова займав цукровий завод. 1921 року барон де Во продав заводу 8 фільварків, розташованих навколо Ходорова, і ліс загальною площею 5200 моргів. У 1934 році акціонерна спілка «Ходорів» закупила всі акції цукрової фірми «Сьвєцє» біля Бидгощі, а в 1935 році — акції фірми «Хибє» на заході Польщі, в результаті чого ця спілка стала однією з найбільших цукрових фірм країни. Її капітал у 1938 році досяг 9 млн. 375 тис. злотих.

Розвиток промисловості в місті не поліпшив соціальне становище українського населення. Державні підприємства — залізниця, вагонне депо, м’ясо-беконна фабрика були майже недоступні для українців. Провадячи політику національної дискримінації щодо українців, польські власті брали на роботу лише поляків, які мали заслуги перед панською владою, і тих, що міняли метрики, а з ними і свою національність. Аналогічне становище було й на цукровому заводі, який перетворився на центр полонізації й осадництва. Адміністрація фірми «Ходорів» спеціально розпарцелювала землі фільварків навколо Ходорова між польськими колоністами із заходу.

Українське населення, як і раніше, проживало у передмістях і займалося в основному сільським господарством. Але в його руках у 1935 році було тільки 14 процентів усіх земельних угідь, що належали до міста, причому сюди входили і 24 га церковних земель.

Частина жителів займалася ремеслом — столярством, ковальством, шевством, кравецтвом, різництвом та іншим. Ремісники об’єднувалися в один спільний для всіх цех.

Незважаючи на те, що в місті налічувалось понад 7,5 тис. населення (за переписом 1931 року), тут не було жодного медичного закладу. Робітників, що працювали на цукровому заводі та м’ясо-беконній фабриці, обслуговував єдиний медичний пункт, який мав лише 2 кабінети — протитуберкульозний і протитрахомний. 5 лікарів, які проживали в Ходорові, провадили приватну практику. Аптека була теж приватна.

На низькому рівні стояло культурне життя. Довгий час у місті працювали тільки дві семирічні школи, де в 1930/31 навчальному році налічувалося 1030 учнів. Викладання велося польською мовою. На неодноразові заяви до т. зв. Кураторії Львівського шкільного округу про запровадження української мови викладання для учнів української національності шкільні власті відповідали відмовою. Лише ціною великих зусиль місцевого гуртка товариства «Рідна школа», який у 1925 році відновив свою діяльність, вдалося, починаючи з 1928/29 навчального року, організувати приватну початкову школу з українською мовою викладання. Незважаючи на різні труднощі (не було приміщення і коштів, вчителі мали пред’являти свідоцтво лойяльності), школа все ж таки діяла. В перший рік існування в ній навчалося всього 9 дітей, а в 1937/38 навчальному році вона налічувала вже 165 учнів.

З перших років окупації Західної України буржуазною Польщею трудящі Ходорова вірили, що польське панування не триватиме довго і всіляко ігнорували заходи і розпорядження властей. Зокрема, вони бойкотували призначений на кінець 1921 року перепис населення. В січні 1922 року начальник поліції в Ходорові доносив комендантові державної поліції Львівського округу, що під час ярмарку розповсюджувались антидержавні брошури. Перепис населення було проведено лише тоді, коли в місто вступили війська.

В середині 20-х років на лісопильних заводах у Ходорові вже існували комуністичні осередки. В цей час у місті активізується робітничий рух. На ряді підприємств спалахують страйки, організовано провадяться Першотравневі демонстрації, робітничі збори й мітинги. Так, у липні 1927 року на будівництві м’ясо-беконної фабрики страйкували будівельники, які домагалися підвищення заробітної плати. Керувала страйком профспілка теслярів і мулярів. Першого травня 1928 року робітники Ходорова організовано відзначили День міжнародної солідарності трудящих. У цей день відбулися мітинг і демонстрація, а ввечері — урочисті збори й концерт. Боячись виступів робітників, комендант повітової поліції наказав зміцнити поліцейську залогу міста і сам виїжджав до Ходорова, щоб особисто спостерігати хід демонстрації. Аналогічно проходило святкування Першого травня і в наступні роки.

У липні 1929 року знову застрайкували робітники, цього разу на лісопильному заводі. Страйк тривав 4 дні — з 9 по 12 липня.

Щоб придушити революційний рух, у 1930 році в Ходорові, як і в багатьох інших населених пунктах Західної України, була проведена т. зв. пацифікація. Загони польської поліції і спеціально виділені військові каральні частини провадили обшуки в тих, кого запідозрювали в антидержавній діяльності. Кошти на утримання війська мусила давати громада міста. Під час обшуків зривали підлоги і дахи, розвалювали печі й димарі, а мешканців жорстоко катували. В дні пацифікації поліція арештувала 46 чоловік. Крім Ходорова, пацифікацією були охоплені навколишні села.

І все ж властям не вдалося розгромити революційне підпілля. В Ходорові й далі діяла підпільна комуністична організація, яка в 1932 році налічувала 9 чоловік. До її складу входили залізничники М. Семигинівський, Ю. Голубович, робітник електростанції А. Лобода, пекар Й. Пут та інші. Активно діяла також легальна організація «Сельроб-єдність», яку очолювали кравецький челядник В. Середній та залізничник К. Коцовський. Під керівництвом цих організацій на підприємствах міста відбувалися страйки. Особливо вперто проходив страйк робітників цегельного заводу, який тривав з 4 по 17 квітня 1936 року. Учасники страйку вимагали підвищення зарплати на 25 проц. Завдяки організованості і витриманості робітники перемогли. Перемогою робітників, які теж вимагали підвищення заробітної плати, закінчився страйк на лісопильному заводі Л. Вайнберга в лютому 1937 року. В липні наступного року страйкували робітники цукрового заводу на знак протесту проти звільнення з роботи трьох їхніх товаришів. Зустрівши організований опір всього робітничого колективу, адміністрація заводу мусила скасувати своє рішення. Страйковий рух у місті не припинявся до вересня 1939 року, коли Червона Армія визволила Ходорів з-під влади панської Польщі.

Одразу після визволення в місті було створене Тимчасове управління, до складу якого ввійшли представники робітників і трудової інтелігенції, в т. ч. колишній член КПЗУ В. Середній. На підприємствах організовано робітничі комітети, які здійснювали контроль над виробництвом. Головою робітничого комітету на цукровому заводі обрано робітника О. Головацького, на м’ясокомбінаті — миловара С. Котка. Представниками трудящих Ходорова на Народних Зборах Західної України були робітники цукрового заводу М. Калинець і Л. Русин, кравець В. Середній, робітники В. Головацький та К. Коцовський. Всі вони в пам’ятні дні 26—28 жовтня 1939 року разом з іншими депутатами Народних Зборів проголосували за возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.

На основі рішень Народних Зборів у Ходорові націоналізовано цукровий, лісопильний і цегельно-черепичний заводи.

На початку 1940 року Ходорів став центром новоутвореного району, який увійшов до складу Дрогобицької області. В місті почали діяти органи Радянської влади — районна і міська Ради депутатів трудящих. Першим головою міської Ради обрано місцевого активіста, колишнього члена КПЗУ В. В. Головацького. Створено також районний комітет КП(б)У, який очолив К. П. Павленко.

Перше засідання бюро райкому партії відбулося 1 лютого 1940 року, на якому були намічені заходи по нормалізації життя в місті, налагодженню торгівлі. Тоді ж було вирішено організувати при цукровому заводі, на базі колишніх поміщицьких фільварків Кремерівки і Садків, насіннєво-бурякосійний радгосп.

У місті почалася перебудова господарства на новій соціалістичній основі. Всі безробітні дістали роботу. Колишні кустарі-ремісники об’єдналися в промислові артілі — кравецьку, мебльову та шевську. В 1941 році створено райпромкомбінат, який мав цехи: механічний, лозоплетільний, щіткарський, лимарський, алебастровий. Введено в дію цегельний завод.

Турбота про здоров’я трудящих була однією з найважливіших справ органів Радянської влади. В колишньому панському палаці відкрито лікарню на 108 ліжок з інфекційним і пологовим відділеннями. Почала діяти поліклініка, на цукровому заводі — медичний пункт. Лікарська допомога населенню стала безплатною.

Велику увагу приділяла Радянська влада народній освіті. В школах навчання провадилось рідною мовою. Одну семирічну школу реорганізовано в десятирічну. Створено також два дитячі садки.

Розгорнули свою діяльність культурно-освітні заклади: два будинки культури із стаціонарними кіноустановками, червоні кутки на підприємствах, міська бібліотека, бібліотеки при цукровому заводі і школах. Уже на початку 1940 року при будинках культури працювали духовий і струнний оркестри, музична школа.

На підприємствах міста розгорнулося масове технічне навчання робітників. Лише на цукровому заводі протягом 1940 року курси техмінімуму з відривом від виробництва закінчили 197 чоловік і 120 робітників пройшли ці курси без відриву від виробництва. 18 інженерно-технічних працівників навчалися на спеціальних курсах по підвищенню кваліфікації.

Все це був тільки початок тієї великої роботи, яку намічалося провести. Але 22 червня 1941 року німецько-фашистські війська по-розбійницькому вдерлися в межі Радянської країни. Вже 30 червня 1941 року Ходорів був окупований. Одразу почалися масові репресії проти населення. Багатьох жителів гітлерівці погнали на сільськогосподарські роботи в села Жирову, Отиневичі, Садки. 128 чоловік відправили на каторжні роботи до Німеччини. Особливо знущалися фашисти над єврейським населенням. Час від часу вони провадили т. зв. «акції» проти євреїв, у яких брали участь гестапівці та «українська» поліція. Багато євреїв вивезено в гетто, утворені в Стрию, Львові та інших містах, до табору смерті в Белзці, а близько 300 чоловік розстріляно в лісі біля цукрового заводу.

Промислові підприємства міста перейшли у відання окупаційних властей. Продукція цукрового заводу і м’ясокомбінату повністю вивозилась до Німеччини і на фронт. Управителі підприємств — есесівські офіцери — примушували робітників працювати по 12—15 годин, знущалися над ними, цькували їх собаками. Окупанти намагалися нещадним терором залякати населення, зробити з нього покірних рабів.

Як і всі радянські люди, жителі Ходорова піднялися на боротьбу з ворогом. Майже весь партійний і радянський актив з перших днів війни в лавах Червоної Армії захищав рідну землю. Ті, хто залишився в окупованому місті, включилися в підпільну боротьбу, вели агітаційну роботу серед населення, зміцнюючи його віру в перемогу, організовували саботаж на підприємствах. Так, колишній голова міської Ради В. В. Головацький працював у підпільній друкарні і розповсюджував антифашистську літературу. Гітлерівці схопили його і закатували в концтаборі у Львові в 1942 році. Місцевий активіст О. В. Головацький провадив активну антифашистську пропаганду, знайомив трудящих з ходом боїв на фронті і закликав саботувати заходи окупаційних властей. Колишній член КПЗУ В. М. Вороний переховував полонених бійців Червоної Армії, що втекли з полону, та сім’ї радянських активістів. Обох їх переслідували фашисти.

Трудящі Ходорова підтримували зв’язки з радянськими партизанами, допомагали їм, передавали відомості про фашистські війська. Молодий житель міста Й. Стасюк був зв’язковим загону С. А. Ковпака.

Весною 1944 року почалися масові нальоти радянської авіації на скупчення воєнної техніки гітлерівців у місті. Радянські льотчики вивели з ладу багато танків і машин, що знаходились на території колишньої МТС, висадили в повітря ешелони з боєприпасами і пальним на товарному вокзалі біля м’ясокомбінату. В липні 1944 року радянські війська, здійснюючи наступ на Львівському напрямі, підійшли до Ходорова. Під час боїв за місто знищено багато живої сили і техніки ворога.

27 липня 1944 року Ходорів був визволений від окупантів. Відступаючи, гітлерівські війська завдали великої шкоди місту. З цукрового заводу вони вивезли все устаткування і підірвали машинний зал. На цегельно-черепичному заводі знищили або вивезли машини, електрообладнання, вивели з ладу водопровід і колію. Повністю зруйнували вокзал, вантажно-розвантажувальні приміщення, електростанцію, залізничну колію в напрямку Стрия, Івано-Франківська, Львова, Тернополя, мости на річці Лугу в напрямку Вовчатич. Гітлерівці спалили Будинок культури, вивели з ладу телефонну мережу й телеграф. Знищено було також майно середньої школи, в якій окупанти розмістили польовий госпіталь.

Та найбільшою шкодою для міста було масове знищення його жителів. Якщо перед початком війни в Ходорові налічувалось понад 7 тис. населення, то тепер тут залишилось всього 3280 чоловік.

З перших днів визволення трудящі Ходорова почали відбудову свого міста. Протягом 28—31 липня відновили роботу міський і районний виконавчі комітети Рад депутатів трудящих. Головою райвиконкому став комуніст Д. І. Мартишок, а головою міськвиконкому — комуніст А. 3. Милюхін. У місті організовано охорону державного майна, очищення території, ремонт і відбудову промислових об’єктів, залізничного транспорту і житлового фонду.

Вже в серпні почали працювати 2 їдальні, пошта, маслозавод. На лісопильному заводі виготовляли шпали для відбудови залізничної колії, на м’ясокомбінаті пущено цех ширвжитку. 20 серпня введено в дію цегельно-черепичний завод, який до кінця місяця дав 45 тис. штук цегли-сирцю. Відновив свою роботу промкомбінат.

Успішно проходили відбудовні роботи на найбільш пошкодженому підприємстві — цукровому заводі. Протягом трьох тижнів відбудовано водокачку, шлюзи, водопровід, покрівлі будівель, майстерні.

Значну допомогу у відбудові цукрового заводу подало командування 4-го Українського фронту. За особистим розпорядженням командуючого фронтом генерала армії І. Ю. Петрова для потреб заводу передано 15 вантажних автомашин, 15 тачанок, 15 коней, кілька тонн різних матеріалів — цвяхів, скла, фарб тощо.

Самовіддано працювали також залізничники. 11 вересня на станцію Ходорів прибули перші два паровози із Львова і Тернополя. З цієї нагоди тут відбувся мітинг, у якому взяли участь 2 тис. трудящих.

Одночасно з відбудовою промислових об’єктів налагоджувалась робота підприємств громадського харчування і комунальних підприємств. У першій половині серпня відкрито шевську, кравецьку і годинникарську майстерні й перукарню. Відремонтовано також шкільні приміщення, і 1 вересня розпочалась нормальна робота шкіл.

Зміцненню Радянської влади в місті та відбудові народного господарства і культури намагалися перешкодити недобитки українських буржуазних націоналістів. У ніч з 9 на 10 вересня бандити спалили лісопильний завод, який почав уже давати продукцію. Щоб захистити життя радянських громадян і народну власність від диверсійних актів націоналістичних банд, у місті був організований винищувальний батальйон у складі 80 чоловік.

У результаті самовідданої праці робітників, усіх трудящих Ходорова в 1945 році відбудовано промислові підприємства, почали діяти культурно-освітні й медичні заклади. Життя міста ввійшло в нормальну колію.

Післявоєнний період був періодом бурхливого розвитку промисловості і культури Ходорова. За ці роки здійснено повну технічну реконструкцію підприємств. Зокрема, на цукровому комбінаті, який створено на базі цукрового заводу, встановлено нові дифузійні батареї, випарні апарати, потужні насоси, напівавтоматизовані центрифуги, автоматичні машини для розфасовки готової продукції тощо. На рафінадному заводі цього комбінату, де раніше застосовувалась переважно ручна праця, почали діяти автомати й напівавтомати. В 1961 році на комбінаті введено в дію новий завод по виробництву кормових дріжджів і спирту з меляси, збудовано нову ТЕЦ. У 1966 році потужність комбінату становила 27 тис. цнт переробки цукрових буряків на добу. З 1957 року завод переробляє також до 300 тис. цнт на рік імпортної сировини.

Партійна і профспілкова організації комбінату провадять постійну масово-політичну роботу, мобілізуючи колектив на повсякденну боротьбу за виконання плану, за економію у великому і малому. З початку семирічки колектив цукрового комбінату включився в рух за комуністичну працю, що розгорнувся в країні. На 1 січня 1964 року тут було 17 бригад комуністичної праці, в яких налічувалось 123 чоловіки. Коваль цукрокомбінату С. К. Томченко, бригадир пісочного заводу Й. Я. Краївський і робітниця рафінадного заводу С. О. Карачевська за систематичне перевиконання виробничих завдань занесені до обласної Книги пошани.

Сировину комбінату постачає спеціалізований радгосп «Ходорівський», який має 4 відділки (села Садки, Жирова, Піддністряни і Руда). У радгоспі, крім основної культури — цукрових буряків, вирощуються також зернові та овочеві культури. Розвинуте м’ясо-молочне тваринництво.

По валовій продукції друге місце серед підприємств Ходорова займає м’ясокомбінат, який за післявоєнні роки теж повністю реконструйований. Продукція м’ясокомбінату за 1966 рік становила 3800 тонн м’яса, ковбасних виробів і харчових жирів.

Значно розширено цегельно-черепичний завод, потужність його доведено до 4,75 млн. штук цегли і 700 тис. штук черепиці на рік. Будівельні матеріали виготовляються також на підприємствах промкомбінату, який має цехи по виробництву цегли, черепиці, пиломатеріалів та меблів. У цехах промкомбінату працює близько 250 чоловік.

У 1960 році став до ладу діючих завод «Приладдеталь», де вироблялась тара для Львівського телевізорного заводу. В 1962 році на базі цього підприємства створено завод пральних машин, на якому зайнято понад 500 робітників.

Крім цих підприємств, у місті працює хлібозавод, друкарня та міжколгоспна будівельна організація.

Ходорів тепер красиве, впорядковане місто. Вулиці чисті, озеленені. Особливо виділяються вулиці Міцкевича, Першотравнева і Стрийська. Місто повністю електрифіковане і газифіковане. Діють водопровід і каналізація. В центрі — 3 сквери, розбиті комсомольцями та учнями шкіл. Улюбленим місцем відпочинку трудящих у літній період стала побудована кілька років тому водна станція. Силами молоді споруджено два стадіони — один при цукрокомбінаті і другий — при середній школі № 1.

Систематично підвищується матеріальний добробут трудящих. Яскравим свідченням цього є зростання товарообороту торговельних підприємств, щораз більший попит на товари культурно-побутового характеру. До послуг населення 50 магазинів і кіосків. З кожним роком збільшується продаж жителям меблів, бавовняних і шовкових тканин, галантерейних виробів, культтоварів, парфюмерії. Лише в торговій мережі Ходорівського міського споживчого товариства трудящі придбали в 1965 році більше, ніж у 1957 році: культтоварів — у 2,8 раза, меблів — у 2,2, тканин — у 2,1, готового одягу — в 2,3 раза. За цей період товарооборот зріс у півтора раза. В користуванні жителів на 1 січня 1966 року налічувалось понад 200 телевізорів.

В умовах радянського ладу докорінно поліпшилось медичне обслуговування трудящих Ходорова. Тут діє лікарня на 150 ліжок, медичний пункт на цукрокомбінаті, амбулаторія для залізничників, фельдшерський пункт при середній школі № 1, міська поліклініка та дві аптеки. В медичних установах зайнято 28 лікарів та понад 80 працівників з середньою медичною освітою. На кожні 100 чоловік населення припадає один медичний працівник.

Одночасно з розвитком промисловості в місті розвивалась освіта і культура. З кожним роком зростало число учнів у школах. Одна з семирічних шкіл реорганізована в середню. В 1963/64 навчальному році створено ще восьмирічну школу. На 1 січня 1967 року в усіх трьох школах міста навчалося 1857 учнів проти 847 в 1944/45 навчальному році. В усіх старших класах середніх шкіл запроваджено виробниче навчання. Школярі оволодівають спеціальностями електромонтерів, столярів, будівельників, слюсарів, вихователів дошкільних установ та іншими. В 1945 році відкрито вечірню школу робітничої молоді, яку в 1964/65 навчальному році відвідувало понад 200 юнаків і дівчат. У 1960 році в місті організовано профтехучилище, де на 1 січня 1965 року було 328 учнів, майбутніх робітників промислових підприємств Львівщини. На цукровому комбінаті працює філіал Львівського технікуму харчової промисловості. Тут навчається близько 50 чоловік. Крім того, багато робітників навчається заочно в інститутах і технікумах. З кожним роком підвищується освітній рівень робітників. На 1 січня 1966 року 39 проц. усіх працівників цукрового комбінату мали середню і вищу освіту. На підприємствах міста є багато бригад, в яких майже всі робітники закінчили середню школу.

За роки Радянської влади понад 700 дітей трудящих Ходорова здобули вищу освіту і працюють у різних галузях народного господарства й культури. Так, син робітника цукрозаводу 3. С. Дунець закінчив Львівський політехнічний інститут і став викладачем цього інституту; дочка робітника К. Батрак закінчила аспірантуру при Московському державному університеті і стала науковим працівником; син колишньої наймички В. І. Мунило — підполковник Радянської Армії. Лише за умов радянського ладу робітник залізниці В. І. Камінський зміг дати вищу освіту всім своїм шістьом дітям.

У Ходорові на промислових підприємствах, у школах, медичних закладах і культурно-освітніх установах працює більш як 120 спеціалістів з вищою освітою.

За часів буржуазно-поміщицької Польщі трудящі Ходорова не могли й думати про такі культурні блага, як театри, кіно, книжки. Тепер тут діють міський Будинок культури ім. О. С. Пушкіна, клуб цукровиків, червоні кутки на м’ясокомбінаті, заводі пральних машин, цегельно-черепичному заводі та інших підприємствах і установах. При Будинку культури і клубі цукровиків працюють різні гуртки художньої самодіяльності — хорові, танцювальні, вокальні, духовий та струнний оркестри. Є художня студія. Хоровому колективу міського Будинку культури, який налічує 50 чоловік, у 1963 році присвоєно звання «Народного хору».

В місті діє широка мережа бібліотек. У 1945 році відновила роботу бібліотека для дорослих, у 1948 році відкрито бібліотеку для дітей. Створено також бібліотеки при двох середніх школах, на цукровому комбінаті та при міській лікарні. Книжковий фонд усіх бібліотек перевищує 80 тис. примірників.

У бібліотеках провадяться літературні і тематичні вечори, читацькі конференції, обговорення книг, організовуються бібліографічні огляди, книжкові виставки.

При бібліотеці працює літературний гурток, на заняття якого часто приїздить із Львова українська письменниця Ірина Вільде.

Зараз важко знайти в Ходорові сім’ю, де б не читали газет і журналів. У 1966 році жителі міста передплачували понад 4 тис. примірників газет і близько 2500 примірників різних журналів.

За ініціативою учнівського і вчительського колективу Ходорівської середньої школи № 1 і за допомогою Львівського філіалу Центрального музею В. І. Леніна в місті 17 липня 1960 року відкрито музей В. І. Леніна. За п’ять років його відвідало близько 25 тисяч .жителів Жидачівського, а також сусідніх районів Львівської та Івано-Франківської областей.

Ходорів живе повнокровним політичним і культурним життям. На всіх промислових підприємствах, в усіх установах і закладах працюють партійні, комсомольські і профспілкові організації.

Доярка радгоспу «Ходорівський» ударниця комуністичної праці Т. Ю. Вовк обрана депутатом Верховної Ради УРСР.

Важливим етапом у житті Ходорова є новий п’ятирічний план розвитку народного господарства (1966—1970 рр.). За цей час заплановано реконструювати і ввести в дію нові виробничі потужності на найважливіших підприємствах.

Значно зросте завод пральних машин, де намічено побудувати нові цехи, що дозволить збільшити виробничу потужність заводу на 100 тис. пральних машин. Кількість робітників на цьому заводі майже подвоїться.

На кінець п’ятирічки цегельний завод перейде на круглорічний режим роботи. По суті, це буде нове підприємство, оснащене найновішою технікою.

Поповняться новою технікою і вдосконалять своє виробництво також інші підприємства міста.

Дальше поліпшуватиметься і розширюватиметься комунальне господарство Ходорова. Будуть збудовані нові житлові будинки, заасфальтовані нові вулиці. Культурні установи поповняться новим кінотеатром на 400 місць.

Розширення виробництва, комунального господарства й торгівлі сприятиме дальшому підвищенню матеріального добробуту трудящих.

Д. Д. НИЗОВИЙ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ХОДОРІВ, місто, Жидачівський р-н, Львівска обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
Повоєнне дозвілля в Ходорові спогади Богдана Юревича
Posted on Сер 29 2018 - 3:46pm by Петро Нек
Яким було дозвілля школярів і молоді у повоєнному Ходорові? Старше покоління ходорівчан, читаючи цю розповідь, пригадає свої улюблені заняття, розваги та ігри, а молодшому буде цікаво дізнатися, як колись проводили час їхні ровесники у добу без інтернету, смартфонів і навіть без телевізора.

(Спогади Богдана Юревича записала Христина Юревич-Дорожовець)
Футбол на “бубенках” і санки на “ксьондзовій горі”

У 1948-58 роки я був учнем ходорівської середньої школи №1. При нашій школі працювало багато спортивних секцій. Школярі постійно брали участь у спортивних змаганнях з легкої атлетики, бігу, естафети, стрільби, які проводилися на стадіоні цукрового заводу — тоді це був єдиний футбольний стадіон у місті. А вуличні футбольні команди мали свої “боїска”, що влаштовувалися на “бубенках” (підвищене сухе місце на пасовиську). Також молодь їздила на змагання в обласний центр, яким тоді був Дрогобич.
Змагання із зимових видів спорту, зокрема хокею, відбувалися на ставі. Пригадую, були навіть і обласні змагання. Ходорів мав свою хокейну команду, яка тренувалася також на ставі. На лижах і на санках ми з’їжджали з гори Стінки або ходили в місцину Гайки, де був добрий спуск. З Гайок можна було з’їхати аж до ріки. Санкувалися також і біля Загірочка або в самому Ходорові на священичій плебанії, де було дві гірки: вища, що збігала в долину з-під церкви, і нижча — з протилежної сторони. Це місце називалося “ксьондзова гора” — там були навіть трампліни, як і на Стінці. На священичій плебанії міг санкуватися хто хотів. Лижі й ковзани можна було купити в магазині “Культтовари” в Ходорові, але переважно їх приносив дітям святий Миколай.
Перші саморобні ковзани, на яких я возився, виглядали так: дощинка прив’язувалася до черевиків, а зісподу по всій довжині дощинки проходив грубий дріт, загнутий спереду і ззаду, щоб добре тримався. Потім з’явилися так звані “калямбуси” із закрученим передом, пізніше — “шпіцаки” і “ласточки”, які кріпилися до підошви черевиків “жабками”. На тих ковзанах можна було їздити по замерзлому снігу або й по втоптаних хідниках. Потім ввійшли у моду “панчени”, або “дутиші”. Вони були невисокі, з гострим лезом. Я мав ковзани-”канадки”. Вони були подібні до “дутишів”, тільки вищі, із зубчиками на закінченні леза, а на нижній частині леза був рівчик. “Канадки” використовувалися як бігові ковзани. В мене досі збереглися черевики від тих “канадок”. Леза я відірвав, натомість швець прикріпив обцаси і перетворив ковзани на ходове взуття спортивної форми.
Влітку фонтан, узимку — каток

Я з кількома моїми товаришами відвідував секцію авіамоделювання, а особливо мені подобалася шкільна радіорубка. Заняття у радіорубці проводив вчитель фізкультури Павло Антонович Аксененко. На великій перерві ми вмикали музику і начитували оголошення. Цей гурток відвідували і ті, хто цікавився електрикою. Пам’ятаю, як на травневі й жовтневі свята ми виставляли у вікнах верхнього поверху, що виходили на вулицю, світлове гасло відповідного змісту. У класі був облаштований барабан з пластинчастими контактами і по черзі засвічувалася кожна літера, а потім — весь текст.
Крім того, при школі був хор, а при Палаці піонерів — різноманітні гуртки, а також танцювальний колектив і оркестр. Всі гуртки були безкоштовні.
Настільний теніс ми ходили грати в цукровнянський парк, там також були обладнані волейбольний майданчик і більярд. На території парку знаходилися два павільйони: в одному були столи для пінг-понгу, в другому танцювали. Влітку найбільше ходорівчан збиралося біля великого цукровнянського фонтана, з якої постійно била вода. Там ми дітьми купалися, а на траві відпочивали. Взимку фонтан замерзав і замерзла вода утворювала різні химерні фігури. А вода навколо фонтану перетворювалася на каток, де можна було возитися на ковзанах.
Ще один міський фонтан був у парку, де зараз пам’ятник Тарасу Шевченку. У спекотні дні там також плюскалися діти.
Басейнів у Ходорові не було. Купалися і плавали на Водній станції або на Площі (територія біля річки Луг). Водна станція раніше називалася “Шльоза” (очевидно, від шлюзів, які відгороджували став від ріки) і була популярним місцем відпочинку ходорівчан, як це є і зараз. З триповерхових вишок на Водній стрибали у воду. Під час шкільного навчання ми навіть здавали там норматив з плавання — 50 метрів туди-назад. Восени на Водній, на стадіоні, влаштовували виставку досягнень сільського господарства. На ставі влітку плавали на човнах і каяках — їх можна було взяти напрокат. Крім того, на ставі проводили змагання з риболовлі, навіть узимку.
На танці, “до кіна” і в бібліотеку

На танці ми ходили в Будинок культури і до клубу цукровні. Танці відбувалися у суботу-неділю. У Будинку культури грали музиканти, які були за ним закріплені. Звичайно, за вхід треба було заплатити. В теплу пору року танці були на відкритому майданчику цукровні, поряд з фонтаном. Нагорі сидів оркестр і грав, а всі охочі танцювали.

І в Будинку культури, і в цукровнянському клубі показували фільми. Сеанси були кожного дня. Квиток “до кіна” коштував дрібні гроші.

Ходорівчани активно читали. До їхніх послуг була центральна бібліотека з читальним залом, де можна було посидіти з книжкою, повчитися (у студентські часи я конспектував там “джерела” — твори Маркса, Енгельса і Леніна) або погортати газети і журнали. Ця бібліотека і зараз працює в тому ж приміщенні. Ще одна бібліотека розташовувалася за Палацом піонерів. На цукровні теж була велика бібліотека.

Міський променад пролягав вулицями Міцкевича (тепер — Грушевського) і Шевченка. У будинку на розі Грушевського-Шевченка, над аптекою, був радіовузол — там у вихідні пускали музику, яка лунала з динаміка в парку. Коли помер Сталін, всіх мешканців Ходорова скликали туди слухати цю “трагічну” новину і трансляцію похорону.
Для неділі був окремий одяг, святковий, “на вихід”, як у нас кажуть. Одяг купували у місцевих магазинах або шили у кравців. Хто хотів мати кращий одяг, їздив на закупи до Львова. Серед хлопців дуже модними були білі парусинові штани. Я такі мав і вважався завидним кавалєром. Дітям все старалися купити обновки до свят. Заможніші чоловіки шили перед святами, переважно перед Великоднем, святкове убрання.

У порядних ходорівських родинах було заведено дбати про чистоту і гігієну. Більшість давали собі з цим раду в домашніх умовах, а хтось ходив і до лазні — як правило, у суботу. Лазня з парною була одна на все місто, якщо не рахувати заводських душових. Стояла вона перед рампою, де зараз є перехідний міст на вулиці Стрийській. Тоді моста не було, до лазні вела пряма дорога, власне теперішня Стрийська.

В Ходорові не було вуличної торгівлі, за винятком яток з морозивом. Морозиво робили на молокозаводі. Холодильників тоді ще не було, тому взимку рубали лід на ставі, викладали на заводі цілу піраміду з величезних брил льоду, пересипали тирсою і так до літа зберігали морозиво. Влітку морозиво зберігалося в бляшаних банках: вужчу банку наповнювали морозивом і вкладали її в ширш банку, а простір між їх стінками заповнювали льодом. Морозиво було на паличці, біле і “кольорове”, з вафлями.

Ще в Ходорові на центральних вулицях було кілька сифонів. Вони стояли по два: в одному — газована вода, в другому — сироп. Можна було випити просто газованої води за 1 копійку або води з сиропом за 3 копійки.

В суботу-неділю ми компанією сідали на ровери і їхали через ліс відразу за цукровнянським парком до Дністра. Взагалі багато ходорівчан їздили засмагати і купатися на Дністер, бо то недалеко від Ходорова. Нам подобалося ганяти на роверах наввипередки. Восени їздили роверами до лісу на ліщинові горіхи. Ровери мали далеко не всі хлопці й дівчата. Дехто мав самокати (“гуляйноги”) на двох кулькових підшипниках, які робили місцеві майстри-самоучки.
Вуличні ігри

На дозвіллі ми бавилися в різні ігри. Настільних ігор тоді ще не було, то ми надавали перевагу шашкам і шахам. В карти, ясна річ, також грали — особливо коли випасали корови на пасовиську. А дорослі, бувало, вдома грали в карти цілу ніч!
Не пригадую, щоби хтось із моїх друзів мав ракетки і м’ячик для великого тенісу. А от волан я у когось бачив, такий справжній, з пір’ям.

Дуже поширеною дитячою грою були “кічки”, або “цурки”. Ще грали в “городки”. Для цього використовувалися кльоцки з дерева у формі циліндрів. З тих циліндрів вибудовували різні фігури. Завданням гравця було з визначеної відстані влучити у фігуру битою і вибити її з поля гри. Гравець набирав бали відповідно до кількості збитих фігур.

А дорослі грали в місяці. Сідали на крісла, спинка до спинки, на одному кріслі жінка, на другому — чоловік. Ведучий стояв біля них і називав місяць, наприклад січень. Якщо вони обоє повернули голову в один бік, то мали поцілуватися.
Дівчата стрибали в скакалки: за ходом, а потім проти ходу, поки не збивалися. Грали в класики — биткою слугувало пуделочко з-під пасти до взуття або звичайний плаский камінець.

Найпопулярнішою хлоп’ячою грою був, звичайно, футбол. Щоправда, після війни зі шкіряними футбольними м’ячами було сутужно — їх заміняли шматяні.

Коли в неділю у церкві закінчувалася вечірня Служба Божа, на подвір’я плебанії виходив священик, виносив м’яч (справжній, шкіряний!), робив перший удар і передавав м’яч гравцям. Там, на плебанії, грали здебільшого хлопці, які були друзями священикового сина. Мені ті футбольні матчі на плебанії запам’яталися дуже добре. Я був найменшим, то мене пересаджували через паркан, щоб дістати м’яча, якщо він залітав на город. І спробував би я потолочити грядки! Між іншим, священик Трач був шанувальником футболу і проводив мене на деякі футбольні матчі.

Ось так проходили мої дитячі та юнацькі роки у славному місті Ходорові.

Христина Юревич-Дорожовець
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Х”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 16 гостей