ШЕПЕТІВКА, місто, Хмельницька обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

ШЕПЕТІВКА, місто, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА »

ШЕПЕТІВКА — місто обласного підпорядкування Хмельницької області, райцентр. Розташов. на р. Гуска (прит. Цвітохи, бас. Дніпра). Залізничний вузол. Населення 43,7 тис. осіб (2013).

Уперше згадане 1594 як село Кременецького пов. Волинського воєводства, яке належало шляхтичу Андрію Ждярському. Від поч. 17 ст. Ш. — у складі маєтностей князів Заславських. 1619 отримала магдебурзьке право, що сприяло зростанню поселення. За реєстром 1629, у місті налічувалося 128 димів. Інвентар 1637 зафіксував існування замку, ринкової площі, 3-х вулиць, 293-х християнських та 16-ти єврейс. димів. Але за часів Національної революції 1648—1676 місто було майже повністю спустошене, про що свідчить податний опис 1650, в якому в Ш. зазначено всього 3 дими. 1673 всі маєтки князів Заславських (у т. ч. Ш.) як посаг Теофілії-Людвіки — останньої представниці цього роду — перейшли до князів Любомирських, а від них 1720 — до князів Сангушків.
Після 2-го поділу Речі Посполитої 1793 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) Ш. опинилася під владою Рос. імперії. Протягом 1793—95 — у складі Ізяславського намісництва, 1796—97 — м-ко Заславського пов. Волинського намісництва, із 1797 — м-ко Заславського пов. Волинської губернії. У 19 ст. Ш. залишалася приватновласницьким м-ком, яким володіли князі Сангушки, із 1859 — представники Потоцьких. Набула розвитку пром-сть, виникли підпр-ва: серед найбільших — цукроварня (1846) та рафінадний з-д (1876). 1821 відкриті гарячі джерела залізистих вод, на базі яких 1843 створений водолікувальний заклад курортного типу (розширений 1903, діяв до 1917). Подальшому екон. піднесенню міста в 2-й пол. 19 ст. сприяли буд-во залізниці та відкриття станції Шепетівка і паровозного депо (1873). На поч. 20 ст. після прокладання ліній на Проскурів (нині м. Хмельницький; 1913) і Коростень (1914) у Ш. сформувався потужний залізничний вузол: побудована вантажна станція Шепетівка II, залізничні майстерні, розширене депо. Населення зросло майже втричі (у 1869 було 3455 мешканців, у 1911 — 10 996).

Під час Першої світової війни Ш. була прифронтовим м-ком: 1915—17 тут розміщувалися тилові установи та шпиталі. За часів Української революції 1917—1921 Ш. відігравала роль важливого опорного пункту Української Народної Республіки: у місті перебували військ. частини, відбувся ряд важливих боїв між військами УНР та Червоної армії, зокрема 12—21 квітня 1919.

У листопаді 1920 в Ш. остаточно встановлено рад. владу. 29 травня 1923 м-ко отримало статус міста. 1923—30 і 1935—37 — центр Шепетівської округи, із 1923 — також однойменного р-ну (із 1932 — у складі Вінницької області). З утворенням 22 вересня 1937 Кам’янець-Подільської обл. стала містом обласного підпорядкування, одночасно залишилася райцентром. 1921—39 залізнична ст. Шепетівка була прикордонною (40 км від радянсько-польс. кордону). На ній діяли митний та прикордонний пости. У районі Ш. 1938—39 збудований Шепетівський укріплений район — як частина системи оборонних споруд уздовж зх. держ. кордону СРСР.

У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 під час гітлерівської окупації (4 липня 1941 — 11 лютого 1944) в Ш. існувало два табори, в яких перебувало до 30 тис. рад. військовополонених. Бл. 6 тис. євреїв міста та сусіднього с. Судилків утримувалися в гетто. 1941—43 більшість ув’язнених військовополонених і мирних мешканців (понад 25 тис.) було знищено. У місті діяли рад. підпільники. За Ш. рад. війська вели важкі бої (27 січня — 11 лютого 1944).

У повоєнний час Ш. перетворилася на значний індустріальний центр з розвинутими машинобудуванням, деревообробною та харчовою пром-стю. Зросло населення міста (у 1959 — 31,9 тис. осіб, у 1989 — 50,9 тис. осіб). 1979 відкрито нове приміщення літературно-меморіального музею М.Островського (заснований 1946), яке було визнано однією з найкращих за арх-рою та дизайном музейних споруд в УРСР та внесено до міжнар. переліку "Музеї світу".

Уродженцями Ш. є вчений-ґрунтознавець Д.Віленський, історик А.Копилов, держ. діяч РФ В.Матвієнко. З Ш. пов’язане життя письменників М.Островського і Н.Рибака, рад. піонера-героя В.Котика та ін.

Серед пам’ятників — монументи піонеру-герою В.Котику (1960) і М.Островському (1966).

Археол. пам’ятки: курганний могильник бронзового віку та скіфо-сарматського часу, поселення та могильник черняхівської культури. За 7 км на пд. — давньорус. городище (див. Городище, археологічна пам’ятка). Літературно-меморіальний музей М.Островського (з окремим відділом — краєзнавчим музеєм).
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ШЕПЕТІВКА, місто, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА »

Зображення
Шепеті́вка — місто обласного значення в Україні, адміністративний центр Шепетівського району Хмельницької області.
Населення: 43 661 особа (2010)[3]; 47 988 осіб (2007), 48 212 осіб (2001).
Місто розташоване на річках Гуска і Косецька (басейн Горині), за 100 км від Хмельницького. Вузол залізничних (станції Шепетівка і Шепетівка-Подільська) і автомобільних шляхів. Харчова (цукровий комбінат), деревообробна та добувна промисловість. Заводи: культиваторів, «Пульсар», механічний та інші. Літературно-меморіальний комплекс Миколи Островського. Шепетівський коледж ПДАТУ; медичне училище.
Відоме з 1594 року. Статус міста з 1619 року[4].
Історія
Давня доба
Археологічними дослідженнями середини XX століття виявлено, що територія міста була заселена людьми з давніх часів (тут знайдено крем'яні ножі та інші знаряддя праці доби неоліту). Поблизу Шепетівки в урочищі Гусеньці під час археологічних розкопок виявлено курганний могильник зі скарбом кельтських сокир доби бронзи. На околицях міста височать кургани скіфо-сарматських часів.
1594—1772: Велике князівство Литовське і Річ Посполита
Перша згадка про населений пункт датується 1594 роком: село Шепетівка входило до Кременецького повіту Волинського воєводства як володіння Андрія Ждярського.
Населення Шепетівки зазнавало спустошливих нападів кримськотатарських орд та польсько-шляхетських військ, одночасно інтенсивно відбувався процес покріпачення селянства. У відповідь на феодальний гніт селяни та ремісники брали участь у повстаннях 1591—1593 років на чолі з гетьманом Криштофом Косинським та у 1594—1596 роках — під проводом Северина Наливайка. Під час визвольної війни в липні 1648 року, коли селянсько-козацькі полки Максима Кривоноса підійшли до Полонного, мешканці Шепетівки та навколишніх сіл поповнили лави українського війська. Тоді ж Шепетівку зайняло українське козацьке військо та залишило в ньому залогу, яка під час утворення восени 1648 року Волинського полку стала основою його Шепетівської сотні[5].
В липні 1649 року Шепетівку спалили загони воєводи белзького, що призвело до її занепаду. За податними описами 1650 року тут налічувалося лише три будинки. Це пояснюється також тим, що частина мешканців Шепетівки переселилася на Наддніпрянщину. У цьому ж році Шепетівка стає містечком як власність князя Владислава Домініка Заславського, а в 1673 році переходить у володіння князів Любомирських як придане за княжною Заславською, пізніше — стає власністю князів Санґушків.
Внаслідок розподілу маєтків між князями Санґушками: Павлом — маршалком Великого князівства Литовського, Ієронімом — воєводою литовським, Янушем — стражником Великої корони — Шепетівка разом з довколишніми селами дісталася князю Ієроніму і довгий час залишалася власністю його нащадків по прямій лінії. В 1859 році місто перейшло до графа Альфреда Потоцького, який оженився на дочці Романа Санґушка Марії. Потоцькі володіли Шепетівкою до 1917 року.
1793—1914: Шепетівка у складі Російської імперії
Заклад мінеральних вод. Малюнок Наполеона Орди. Друга половина ХІХ століття
У 1793 році Шепетівка відійшла до Ізяславського намісництва Російської імперії. З 1896 року — стала волосним центром.
Процес розпаду феодально-кріпосницьких і розвитку капіталістичних відносин не обминув і Шепетівку. Починаючи з 1816 року, князь Санґушко розводив на своїх землях великі отари тонкорунних овець, заснував у містечку першу суконну мануфактуру. Розширювались площі поміщицьких земель, зайнятих під посіви цукрових буряків. У 1843 році стала до ладу Шепетівська цукроварня, на якій виготовляли понад 50 тисяч пудів цукру-піску на рік, а у 1846 році було побудовано рафінадний завод. Стає до ладу лісозавод, споруджується цегельний, черепичний заводи, підприємство по виготовленню смоли та скипидару . З попитом на будівельні матеріали розширюються каменоломні.
Шепетівка здавна відома як курортне місто. Вона славилась мінеральними водами, багатими на вміст заліза. У лікувальних цілях вода використовувалась з 1821 року. У 1884 році князем Євстахієм Санґушком на базі мінеральних джерел було відкрито лікувальні купальні

В 1873 році через містечко пролягла залізнична лінія Київ-Берестя, відкрилось паровозне депо.
Шепетівка мала щотижневий базар і 4 річні ярмарки. У 1888 році в містечку почали працювати поштова контора й телеграфна станція.
Одна з центральних вулиць Шепетівки, 1917 рік.
Засноване в 1865 році однокласне народне училище у 1900 р. було переформовано у двокласне. З 1872 року діє церковно-парафіяльна школа. Починають функціонувати земська лікарня на 25 ліжок, 2 медичних пункти, приватна аптека, водолікарня. З культових закладів діють православна церква, костел, синагога.
Швидкий розвиток промисловості зумовив швидке зростання населення: у 1891 році в містечку налічувалось 5926 жителів — це у 2,5 рази більше, ніж у 1870 році.
У роки нового промислового піднесення зростало промислове виробництво і в Шепетівці. В 1912 році відкривається друкарня, закінчено будівництво залізничної колії Шепетівка — Гречани. Цукрові заводи, на яких працювало понад 1200 робітників, за сезон 1912—1913 років виробили 29459 центнерів цукру. Це було досить механізоване виробництво, де застосовувались парові котли потужністю 25 кінських сил і парові машини іноземного виробництва у 15 кінських сил. В місті діяли лісопильний завод, паровий млин, майстерня по виготовленню черепиці. Значно збільшилось число залізничників, робітників цегельного заводу, ремісників. У 1910 році в містечку налічувалось понад 6 тисяч робітників
Шепетівка за тих часів — типове провінційне містечко Російської імперії. В 1910 році налічувалось 1578 житлових будинків, з них лише декілька десятків були мурованими. Забудова, особливо на околицях, велася безладно. Лише одну вулицю — від цукроварні до залізничної станції було забруковано. Містечко не мало електричного освітлення, водогону, транспорт налічував 14 візників, діяли численні приватні крамниці, 3 харчевні.
Перша світова Війна
В роки першої світової війни Шепетівка опинилась у прифронтовій смузі. Сюди прибували біженці з Польщі. Не вистачало житла, зростали ціни на продукти, предмети широкого вжитку. Через залізничну станцію безперервно йшли ешелони з пораненими солдатами.
Українська Народна Республіка
Звістка про Лютневу революцію в Петрограді досягла Шепетівки на третій день. Поряд з органами влади, які представляли Тимчасовий уряд, впродовж першої половини березня 1917 р. в Шепетівці обрано Ради робітничих і солдатських депутатів, які незабаром об'єдналися в одну Раду.
Командант Січових Стрільців Євген Коновалець (перший ліворуч) у Шепетівці. Жовтень 1919 р.
Перемога Жовтневого збройного перевороту у Петрограді викликала в Шепетівці численні демонстрації і мітинги. 13 грудня 1917 р. на цукровому заводі відбувся заколот робітників за участю російських солдатів гарнізону, на якому було проголошено радянську владу. Та вже через кілька днів у Шепетівці до влади прийшла Центральна Рада, війська якої увійшли до містечка. Проте протримались вони в місті недовго. На початку січня 1918 р. в Шепетівці було відновлено радянську владу.

В лютому 1918 р. містечко відбили гетьманські війська, які господарювали тут майже до кінця року. Потім влада перейшла до Директорії.
У 2-ій половині квітня 1919 року в районі Шепетівки розгорнулися жорстокі бої. Частини 1-ї та 2-ї Українських радянських дивізій 7 травня захопили містечко.
У серпні 1919 року влада в Шепетівці перейшла до війська Симона Петлюри, наприкінці року місто окупували польські легіони. У липні 1920 року в Шепетівку ввійшли частини 45-ї стрілецької дивізії під командуванням Й. Якіра, які незабаром змушені були поступитися владою армії УНР.
У 1919 році в Шепетівці ходили власні гроші — оскільки влада часто мінялась, єврейська громада міста вирішила випускати місцеві грошові купюри — карбованці.
В 2-ій половині листопада 1920 р. в Шепетівці знову загарбали більшовики, створено комітет незаможних селян.
Радянський період
У 1922 р. містечко стало центром району, до якого увійшли 3 волості (Шепетівська, Хролинська, Судилківська) тодішнього Ізяславського повіту Волинської губернії.
Зважаючи на зростання промисловості міста і наявність залізничного вузла з 5-ма напрямками (на Київ, Коростень, Тернопіль, Здолбунів, Проскурів), у 1923 році ухвалено перенести окружний центр з Ізяслава до Шепетівки. Після ліквідації повітів і волостей у березні 1923 року у Волинській губернії було утворено три округи: Шепетівську, Новоград-Волинську, Житомирську.
29 травня 1923 року рішенням окрвиконкому містечко Шепетівка визнано містом (кількість жителів — 12072 чол.)
На кінець відбудовчого періоду в місті не тільки було відновлено довоєнний рівень господарства, але й зроблено значний крок уперед в розвитку промисловості, торгівлі, культури.
Проте не оминули Шепетівку ні Голодомор 1932—1933 років, ні репресії 1937—1938 років. Документи засвідчують, що в Грицівському районі (тепер частина Шепетівського району) голодна смерть скосила 6 тисяч, у Шепетівському — понад 5 тисяч осіб. Зараз на місці поховання жертв Голодомору встановлено пам'ятний хрест.
У рік Великого терору (1937) в Шепетівці було знищено більше 160 осіб різних національностей і професій, сотні людей були виселені з міста як сім'ї «ворогів народу». В цю трагічну пору Шепетівка виходить зі складу Вінницької області, де перебувала з 1932 року, і стає одним із міст Кам'янець-Подільської області.
Протягом 1939—1940 років у Шепетівці розташовувався табір НКВС СРСР, де перебували в ув'язненні близько 12 тисяч осіб.
З 22 червня 1941 року місто знову зазнало жорстоких воєнних випробувань. Вже цього дня, вранці, літаки нацистської Німеччини бомбардували залізничну станцію Шепетівка. 4 липня 1941 року німецькі війська заволоділи містом. Невдовзі місто стало центром однойменного ґебіту. За неповних три роки німецької окупації в Шепетівці знищено понад 30 тисяч чоловік у місцевому гетто, концтаборах для військовополонених. Так, 25 червня 1942 за один день було розстріляно близько 5000 євреїв.[1]
Примусово з міста і району було вивезено на каторжні роботи в неволю біля двох тисяч чоловік.
Та Шепетівка не корилася ворогові. Місцеві підпільники і партизани боролися з німцями впродовж усієї німецької окупації.
Із середини березня 1943 р. УПА почала партизанську боротьбу проти німецьких окупантів. У червні 1943 р. вояки УПА захопили захищені військові продовольчі склади в Шепетівці[6] Зокрема у Шепетівці була легендарна Шепетівська операція УПА — військова операція «диверсійно-демонстративного характеру» Української Повстанської Армії («Поліської Січі»), в результаті якої було звільнено від німців місто Шепетівку. Проводилася в межах так званої другої фази боротьби УПА проти німців, що спрямовувалася проти військових транспортів, що рухалися на фронт і відбиття поїздів з пограбованим українським майном і людьми. «Шепетівська операція» була проведена в ніч на 19 серпня 1942 року з'єднаною групою бригад УПА на вузловому залізничному пункті Шепетівка. Як наслідок, повстанці заволоділи чотирма ешелонами різного майна. Крім того, звільнено два ешелони людей, яких везли на примусові роботи до Німеччини. Того ж дня підрозділи УПА залишили місто. Детальніша інформація про перебіг акції відсутня. Відомості про неї походять передусім з книги головного командира УПА Тараса Бульби-Боровця, в якій він дещо пафосно, оповідає про «Шепетівську операцію», на підставі розповідей двох командирів, які безпосередньо командували операцією. Про схожу акцію УПА повідомляється й у німецьких звітах від червня 1943 року. Йдеться про «українську банду», що захопила добре захищені військові продовольчі склади в Шепетівці.
Післявоєнний період
11 лютого 1944 року війська 60-ї армії 1-го Українського фронту під командуванням генерал-лейтенанта Івана Черняхівського захопили місто.
Розпочалась відбудова рідного міста, зруйнованого війною. В першу чергу — історичної гордості шепетівчан: цукрового заводу і залізниці, які діють з давніх часів і до сьогодні.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ШЕПЕТІВКА, місто, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Шепетівка — місто обласного підпорядкування, розташоване у північній частині Хмельницької області по обидва боки річки Гуски, що впадає в повноводну Горинь, притоку Прип’яті. Вузол залізничних і автомобільних шляхів. Відстань до обласного центру 129 км. Населення 39,1 тис. чоловік.

Шепетівка — центр району, площа якого 1,2 тис. кв. км, населення — 97,4 тис. чоловік, у т. ч. сільського — 54,6 тис., міського — 42,8 тис. У районі 69 населених пунктів, підпорядкованих селищній та 21 сільській Раді; 25 колгоспів і радгосп, за якими закріплено 65,4 тис. га земельних угідь, у т. ч. 51 тис. га орної землі, 1,2 тис. га садів і ягідників, 8,6 тис. га сінокосів; 19 промислових підприємств, 9 будівельних організацій. Працюють 7 лікарень, 38 медичних закладів, 14 пологових будинків, 61 школа, технікум, профтехучилище, 61 будинок культури і клуб, 54 бібліотеки.

Місто розкинулося на відрогах Волино-Подільської височини на межі Полісся з Лісостепом. Цю територію люди заселяли з давніх часів — археологи знайшли кремневі ножі та інші знаряддя праці доби неоліту. Поблизу Шепетівки, в урочищі Гусеньці, досліджено курганний могильник, виявлено скарб сокир-кельтів доби бронзи. На околицях міста височать кургани скіфо-сарматських часів.

Час заснування Шепетівки невідомий. Назва міста, певно, походить від прозвища чи імені першого поселенця — Шепот, Шепіт. На Україні є сім поселень з назвами, в основі яких лежить формант «шепет», «шепт».

Уперше про Шепетівку як населений пункт, що належав князю Івану Заславському, згадується у письмових документах за 1594 рік. У XVI ст. Шепетівка нічим не відрізнялася від інших поліських поселень. У селі існувала община, був млин. Поряд із землеробством, яке через малоземелля і низьку врожайність не могло стати надійним джерелом для прожиття, селяни займалися ремісництвом. Наприкінці XVI ст. Шепетівці надано магдебурзьке право. Це сприяло зростанню, швидкому заселенню її. 1629 року податки у місті сплачували 128 димів, а 1631-го—вже 168. Крім того, тут було 28 сімей слободян. Ремісників, об’єднаних у цехи — чоботарів, бочкарів, кушнірів, гончарів — 1635 року налічувалося 22 чоловіка.
На рубежі XVI і XVII ст. інтенсивно відбувався процес покріпачення селянства. Численні повинності, податки непосильним тягарем лягали на їх плечі; на той час панщина в маєтках Острозьких і Заславських становила 2—3 дні на тиждень (через великі «уроки» практично розміри панщини були більшими). Населення Шепетівки зазнавало лиха і від частих нападів кримських татар.

Селяни та ремісники у відповідь на феодальний гніт брали участь у повстаннях 1591—1593 рр. на чолі з гетьманом Криштофом Косинським та 1594—1596 рр. під проводом Северина Наливайка. Під час визвольної війни українського народу, в липні 1648 року, коли селянсько-козацькі полки Максима Кривоноса підійшли до Полонного, жителі Шепетівки та навколишніх сіл поповнювали лави українського війська. У ті роки Шепетівка зазнала великих спустошень від татарських орд і польсько-шляхетських військ. У липні 1649 року її спалили загони воєводи Белзького. Шепетівка занепала. За податними описами 1650 року тут налічувалося лише 3 дими.

Неспокійною для Шепетівки, що за Андрусівською угодою залишалася у складі Речі Посполитої, була й друга половина XVII ст., насамперед через часті напади татар. Особливо руйнівними були наскоки кримських орд у 50—60 роках XVII ст. Під час Північної війни (1700—1721 рр.) місто знову зазнало руйнувань як від шведських, так і від польських військ. Наприкінці XVII ст. Шепетівка стала власністю магнатів Любомирських, а з 1703 року — Сангушків. В кінці XVIII століття вона ввійшла до Ізяславського повіту Волинської губернії (пізніше, з 1866 року, стала волосним центром).

Процес розкладу феодально-кріпосницьких і розвитку капіталістичних відносин не обминув і Шепетівку. Починаючи з 1816 року, Сангушко розводив на своїх землях великі отари тонкорунних овець, заснував у містечку першу суконну мануфактуру. Тут використовувалася праця селян-кріпаків (головним чином жінок).1823 року на підприємстві для виготовлення сукна працювало 792 кріпаки і лише 9 вільнонайманих робітників. Розширилися площі поміщицьких земель, зайнятих під посівами цукрових буряків. У 1843 році стала до ладу Шепетівська цукроварня, на якій виготовляли понад 50 тис. пудів цукру-піску за рік.

Цукор виробляли тоді т. зв. вогневим способом. Техніка на заводі була недосконалою, переважала ручна праця кріпаків. Лише деякі механізми приводилися в дію кіньми. Робочий день на цукроварнях та інших підприємствах Сангушка тривав 13—14 годин. Досить висока температура у приміщеннях і велика вологість повітря виснажували людей. Цукрозаводчики часто примушували робітників працювати у святкові та недільні дні. Власники підприємств у гонитві за прибутками менш за все дбали про безпеку праці: нещасні випадки на виробництві траплялися дуже часто. Так. на Шепетівському цукровому заводі у 1854 році загинули три чоловіка,

багато робітників дістали важкі травми. Терпіли робітники і від утисків адміністрації. Особливою жорстокістю відзначався майстер-іноземець Робін. Один із робітників — Никифор Петном, побитий майстром до крові, подав 1846 року скаргу на нього. Скарга розглядалася два роки. Майстра за вчинені побої не притягли до відповідальності, бо на суді він не визнав себе винним, крім того, був іноземцем.

Посилилася експлуатація шепетівських селян — панщина в першій половині XIX ст. збільшилася до 3—4 днів на тиждень. Крім того, вони відробляли по 12 згінних днів на рік з кожного працездатного за окрему плату, яку визначав поміщик. Селяни також сплачували податки і виконували ще деякі додаткові повинності — уроки: били льон, коноплі, пряли нитки, ткали, збирали гриби та ягоди до панського столу. Жителі містечка позбавлялися можливості користуватися сіножатями, луками, лісами. Коли ж хтось із них наважувався поїхати до лісу й набрати дров, на нього, мов собаки, накидалися князівські прислужники, відбирали віз і коні. З кінця 50-х років XIX ст., коли Шепетівка перейшла у власність А. Потоцького, містечко стало центром управління величезними графськими маєтками загальною площею 105 тис. десятин землі.

Реформа 1861 року не ліквідувала земельного голоду селянства. Кращі землі залишилися за поміщиками. Тяжкими були умови викупу. Про це свідчить, зокрема, уставна грамота 1865 року, за якою здійснювався викуп землі 239 селянськими дворами Шепетівки, де проживало 780 чоловік. Селяни одержали 1681 десятину землі, з якої належало викупити 1553 десятини, у т. ч. польової — 1277, садибної — 231, вигону — 45 десятин. Розмір викупу разом з процентами становив 30 229 крб. Крім того, селян обтяжували різні побори та повинності. Вони сплачували податки з нерухомого майна, виконували повинності земські, на утримання пожежної частини, квартирних комісій, ремонту мостів, благоустрою та інші.

Шепетівські селяни, незадоволені земельним станом, добивалися збільшення розмірів своїх наділів. У 80-х роках вони порушили клопотання про передачу їм частини графської землі. Скарга обійшла багато інстанцій, дійшла аж до сенату. Але сенат указом від 27 березня 1884 року визнав претензії селян такими, що не заслуговують уваги. У відповідь на заборону поміщика користуватися угіддями селяни 1890 року двічі самовільно рубали панський ліс. Та за наказом графа дрова відібрали; семеро селян засудили до тюремного ув’язнення. Все ж селянські виступи за переділ землі, передачу їм лісів, угідь, зменшення податків не припинилися.

У другій половині XIX ст. економічний розвиток Шепетівки проходив швидшими темпами, ніж сусідніх містечок — Ізяслава і Славути. Цьому сприяло те, що 1873 року через містечко пролягла залізнична лінія Київ—Брест. Будівництво, викликане появою залізниці, спричинилося до розширення діючих і розвитку нових промислових підприємств, насамперед для виготовлення будівельних матеріалів. Збільшився обсяг лісорозробок навколо Шепетівки. У число діючих став лісозавод. Будувалися цегельний і черепичний заводи, розширено каменоломні. 1877 року запрацювало підприємство, яке виготовляло на рік 5,5 тис. відер смоли і 1,2 тис. відер скипидару. У 80-і роки на шепетівському цукровому заводі встановлено паровий двигун потужністю 18 кінських сил, мийку з барабаном, прокладено заводську колію. Після реконструкції обсяг виробництва значно зріс. Почалося будівництво рафінадного заводу. Вбачаючи основне джерел прибутків у цукроварінні, Потоцький, який залишився власником основних промислових підприємств та великим землевласником, значно розширив свої цукрові плантації. Містечко мало щотижневий базар і 4 річні ярмарки, які перетворювалися в місце веселих народних ігрищ, вистав, лицедійства. 1888 року в Шепетівці почали працювати поштова контора і телеграфна станція.

Швидкий промисловий розвиток Шепетівки зумовив значне зростання населення. 1891 року в містечку налічувалося 5926 жителів — це у 2,1 раза більше, ніж у 1870 році. Поглибилася диференціація селянства, зубожіла частина якого поповнювала лави пролетаріату. Але й тут їх чекала тяжка доля. Наприкінці XIX — на початку XX ст. робочий день на підприємствах офіційно мав тривати 12 годин. Насправді ж робітники працювали по 14—15 і більше годин. Робочий день залізничників фактично був ненормований. Для будівельників основними ^нормами часу» вважалася робота «від сходу до заходу сонця». Найбільш численним загоном шепетівських робітників стали цукровики, яких на обох заводах (цукровому і рафінадному) працювало близько тисячі чоловік.

Посиленню революційних настроїв у Шепетівці сприяли близькість залізничної станції та існування цукрових заводів, а на початку XX ст. ще й поява в містечку чималої групи кваліфікованих робітників з центральних районів Росії і з Варшави у зв’язку зі спорудженням нових корпусів заводів замість старих, які згоріли (пожежа, що виникла 1904 року при загадкових обставинах, напевне, була влаштована людьми Потоцького з метою одержання великої страхової суми для будівництва приміщень з цегли замість старих дерев’яних).

Під час першої російської революції 1905—1907 рр. зросла політична активність робітників. На будівництві цукрозаводів стали з’являтися революційні листівки. Б березні 1905 року спалахнув страйк. Робітники поставили перед адміністрацією ряд вимог: збільшити заробітну плату, зменшити робочий день, не допускати грубого поводження майстрів. Та адміністрація відмовилася задовольнити ці вимоги. 4 квітня будівельники, дізнавшись про приїзд Потоцького, кинули роботу, оточили контору цукрозаводів, в якій він знаходився. Зібралося понад триста чоловік. Потоцький змушений був вийти до страйкуючих і погодитися на переговори, для яких були призначені робітники В. Л. Мануїлов, Т. Г. Терещук, О. Березовський та інші; селян, зв’язаних з цукровими заводами, представляв В. Рудик. Обидві сторони підписали угоду, що свідчила про часткову перемогу страйкарів. Тривалість робочого дня встановлювалася на цукрозаводі —12, на рафінадному — 8 годин. Денна заробітна плата підвищувалася чоловікам — до 50 коп., жінкам і підліткам — до 25 коп. Потоцький відразу після цих подій надіслав повідомлення губернаторові, в якому зазначав, що хоч він погодився збільшити зарплату робітникам на 30 проц., однак не може поручитися, що «безпорядки» не поновляться з небезпекою для його життя і майна.

Саме під час страйку в Шепетівці відбулося організаційне оформлення соціал-демократичної групи, до якої ввійшли робітники І. Дубчак, В. Зверев, О. Березовський, В. Л. Мануїлов, Т. Г. Терещук і інші. Протягом усього літа 1905 року революційні виступи робітників Шепетівки не припинялися, вони поєднувалися з селянськими заворушеннями у волості. Виступи селян у Шепетівці очолив коваль Л. В. Гуменюк. Потоцький, наляканий таким розмахом революційної боротьби, викликав солдатів, які прибули 25 листопада. Керівників страйку і селянських заворушень заарештували, частину з них, у т. ч. Л. В. Гуменюка, засудили на каторгу до Сибіру4.

Потрапляла в ті роки до Шепетівки і нелегальна марксистська література. Одним з її розповсюджувачів серед робітників містечка був член Житомирського комітету РСДРП І. Штульбаум, який підтримував зв’язки з молодим робітником ЦІепетівської цукроварні О. Березовським. Під час однієї з поїздок він передав О. Березовському нелегальну літературу й домовився з ним про збори членів соціал-демократичної групи. Але коли І. Штульбаум 30 жовтня 1906 року знову прибув до Шепетівки, його заарештували. Під час обшуку жандарми вилучили у нього нелегальну літературу.

Почалися арешти й місцевих соціал-демократів. До в’язниці потрапив О. Бере-зовський (закатований у Ровенській тюрмі). Поліція намагалася заарештувати І. Дубчака, який вчинив при цьому збройний опір. Уникаючи переслідувань поліції, разом з І. Дубчаком на нелегальне становище перейшли В. Л. Мануїлов і Т. Г. Терещук.

Революція йшла на спад. Проте виступи шепетівських трудящих тривали. На початку 1907 року, коли майстер цукрозаводу вдарив підлітка, робітники припинили роботу, спіймали майстра-грубіяна, посадили його на тачку, на очах всіх присутніх вивезли з двору і скинули на смітник. Адміністрації вони заявили, що таке буде з кожним, хто образить робітника. Потім усі повернулися на свої місця і відновили роботу. Після поразки революції активізувалася місцева буржуазія, купці, куркулі, церковники, які створили чорносотенну організацію «Союз руського народу».

В роки нового промислового піднесення зросло промислове виробництво і в Шепетівці. В 1912 році закінчено будівництво залізничної колії Шепетівка—Гречани. Шепетівські цукрові заводи, на яких працювало понад 1200 робітників, за сезон 1912—1913 рр. виробили 29 459 цнт цукру. Діяли лісопильний завод, паровий млин, друкарня, майстерня для виготовлення черепиці. Значно збільшилося число залізничників, робітників цегельних заводів, ремісників. 1910 року в місті налічувалося понад 6 тис. пролетарів і напівпролетарів.

Третину населення Шепетівки в 1910 році становили селяни (3307 чоловік із загальної кількості населення 10 996 чоловік; проживали селяни у 674 дворах), у користуванні вони мали 2394,3 десятини придатної для обробітку землі. Земля між господарствами розподілялася дуже нерівномірно: 23 двори зовсім не мали її, 288 мусили вдовольнятися лише присадибною землею, 8 господарств мали менше однієї десятини польової землі, 159 дворів — від 1 до 4 десятин, 176 — від 4 до 7 десятин і 30 дворів — від 9 до 25 десятин. У шести господарствах застосовувалася наймана праця. Робочу худобу мали лише 304 двори. Господарств, які не мали ніякої худоби, було 95, без великої рогатої худоби — 109, без робочої худоби — 304 господарства (45 проц.). Селяни мали лише два залізні плуги, 262 дерев’яні з металевими частинами плуги; залізних борін, сівалок, жаток і молотарок зовсім не було. Хімічними добривами не користувались. Основна частина землі, робочої худоби, інвентаря належала куркулям.

Дореволюційна Шепетівка — типове провінціальне містечко царської Росії. 1910 року тут налічувалося 1578 житлових будинків. Тільки деякі з них зводилися з цегли — це будинки Потоцьких, підприємців, купців та інших багатіїв, основна ж маса населення тулилася у приземкуватих дерев’яних та саманних хатках. Забудова, особливо на околицях, велася безладно. Лише одну вулицю — від цукроварні до залізничної станції — було забруковано. Містечко не мало електричного освітлення, водопроводу. 14 візників — ось весь його тодішній транспорт. У Шепетівці діяли численні приватні крамниці, три харчевні.

Наприкінці XIX ст. відкрито земську лікарню, що напередодні першої світової війни мала 25 ліжок. Діяли два медичні пункти (при цукровому заводі й залізничному вузлі), приватна аптека. їх обслуговували 3 лікарі. Крім того, практикувало З акушерки, 3 приватні лікарі. Для використання мінерального джерела в містечку збудували приміщення для хворих та для прийому ванн.

Відчутні зрушення в розвитку народної освіти містечка сталися лише в другій половині XIX ст. 1865 року тут засновано сільське однокласне училище, яке 1900 року було перетворене на двокласне. 1911 року в училищі здобувало освіту 223 дітей. Парафіяльна школа почала працювати з 1872 року. 1911 року в ній навчалося 215 учнів. Та далеко не всі вони через злидні й нестатки закінчували навчання.

На початку XX ст. на тисячу жителів Шепетівки припадало лише 15 примірників газет і журналів. Зате не відчувалося нестачі в релігійних установах, які одурманювали трудящі маси: у містечку діяли православна церква, костьол та інші культові установи.

У роки першої світової війни Шепетівка опинилася у прифронтовій смузі. Сюди прибувало багато сімей-утікачів з Польщі. Не вистачало житла, зростали ціни на продукти, предмети широкого вжитку. Безперервно йшли через залізничну станцію поїзди з пораненими солдатами.

В країні наростала революційна криза, яка прискорила повалення царизму. Звістка про Лютневу революцію в Петрограді дійшла до Шепетівки на третій день. Трудящі радо вітали повалення ненависного самодержавства.

Поряд з органами влади, які представляли буржуазний Тимчасовий уряд, протягом першої половини березня 1917 року в Шепетівці обрано Ради робітничих і солдатських депутатів, які незабаром об’єдналися в єдину Раду. Створено професійні організації. Почав діяти клуб об’єднаних профспілок, де більшовики розгорнули активну політичну діяльність. Виник волосний земельний комітет. 1917 року вперше у Шепетівці відбулися першотравнева маніфестація і мітинг під гаслом боротьби за єдність дій робітників.

У той час широку агітаційну і організаційну роботу серед трудящих Шепетівки і сіл волості вела більшовицька група, яка оформилася на цукровому заводі в трав—ні 1917 року. До її складу увійшли В. Л. Мануїлов, І. С. Лінник, С. О. Ковальчук та інші. Вони роз’яснювали населенню суть зрадницької угодовської політики дрібнобуржуазних партій, що підтримували Тимчасовий уряд. Серед солдатів 10-го полку, розквартированого в містечку, під впливом більшовиків зростали революційні настрої. Велику роль у розвитку революційних подій в Шепетівці відіграли солдати-більшовики з військових частин, що дислокувалися в містечку. В липні 1917 року солдати 31-го піхотного запасного полку, які проходили на фронт через Шепетівку та інші міста Волині, розповсюджували серед населення видрукувану в Тулі відозву більшовицького змісту із закликом припинити братовбивчу війну, добиватися перемир’я на всіх фронтах.

Влітку та восени 1917 року розгорнулася боротьба трудящого селянства за землю. Селяни здійснювали самовільні захвати і розподіли землі. В жовтні селяни Шепетівки й навколишніх сіл провели масові порубки лісів, що належали Потоцькому. Граф просив власті вжити заходів щодо охорони його власності. Однак селяни не припинили рішучих дій. Вони продовжували вирубувати ліси, захопили став і млин графа. Ці виступи селян відбувалися за активною участю солдатів з частин, розквартированих у Шепетівці.

Перемога Жовтневого збройного повстання у Петрограді викликала в Шепетівці численні демонстрації і мітинги, в яких на заклик більшовиків взяли участь залізничники, робітники підприємств, селяни, службовці та солдати 10-го піхотного полку. Трудящі захоплено вітали народження Радянської держави, декрети II Всеросійського з’їзду Рад про мир, землю, створення першого робітничо-селянського уряду.

В грудні 1917 року на цукрозаводі відбувся мітинг робітників з участю революційних солдатів гарнізону, на якому було проголошено Радянську владу. Її представляв ревком. Та вже через кілька днів владу в Шепетівці захопила Центральна рада, війська якої вступили до містечка. Проте протримались вони тут недовго. На початку січня вся прифронтова Волинь скинула владу Центральної ради. У Шепетівці відновилася Радянська влада.

В лютому 1918 року містечко окупували австро-німецькі війська, разом з ними прибув каральний загін, очолюваний поручиком царської армії молодим Потоцьким. Був виданий наказ: знести все майно, взяте у маєтках; захоплені землі, що їх засіяли селяни, повернути панам. За невиконання цього наказу загрожувала смерть без суду і слідства.

Боротьбою проти німецьких загарбників і гетьманщини в Шепетівці керували дві підпільні більшовицькі організації: на цукрових заводах — керівник В. О. Ковальчук (наприкінці 1918 року вбитий білогвардійцями) і на залізничному вузлі. Згодом обидві організації об’єдналися і утворили підпільний ревком, якого очолив A. П. Слюсар. Підпільники розповсюджували листівки, газети, одержані від підпільного губкому партії з Житомира. В них розповідалося про боротьбу молодої Радянської республіки проти внутрішньої і зовнішньої контрреволюції, листівки закликали трудящих саботувати розпорядження окупантів, підніматися на боротьбу проти них, збирати зброю, створювати партизанські групи. Під керівництвом ревкому залізничники міста взяли активну участь у всеукраїнському страйку залізничників, що розпочався у липні 1918 року. Страйк тривав 32 дні. Рух поїздів припинився. Окупанти лютували, заарештували багатьох залізничників, декількох розстріляли, у т. ч. машиніста-більшовика П. Кравченка. Партизанський загін під командуванням залізничника Т. Білоконя у взаємодії з грицівськими й славутськими партизанами на перегоні Шепетівка—Майдан-Вила затримав ешелоні роззброїв німецький артдивізіон.

Для об’єднання і координації дій у жовтні 1918 року відбувся з’їзд підпільних більшовицьких організацій Шепетівки, Ізяслава, Славути, Грицева. На з’їзді обговорювалися питання про вибори повітового ревкому, делегатів на губернський з’їзд, про дальшу організацію і підтримку всіма засобами діяльності партизанських загонів, про створення партійних осередків у селах повіту. В роботі з’їзду, який проходив у суворій конспірації, брали участь І. С. Лінник, В. Л. Мануїлов, В. О. Ковальчук, А. П. Слюсар. З іменем комуніста, колишнього моряка Балтійського флоту Ананія Слюсаря тісно пов’язана діяльність більшовицьких осередків Шепетівки, Ізяслава, Полонного, Грицева та багатьох інших населених пунктів повіту. 1918 року він очолив партизанський загін, який боровся проти австро-німецьких окупантів поблизу Шепетівки. Згодом А. П. Слюсар безпосередньо займався партійною роботою. У 1920 році він вступив до лав Червоної Армії, під час штурму Перекопу в листопаді 1920 року був тяжко поранений і помер у госпіталі.

Після того як наприкінці 1918 року австро-німецькі окупанти залишили Україну, владу в Шепетівці захопила буржуазно-націоналістична Директорія. Погроми, масові арешти та розправи з учасниками революційного руху продовжувалися. Петлюрівці заарештували групу підпільників, в т. ч. більшовика П. А. Клопотовського. На заклик підпільного ревкому понад 2 тис. робітників, а також загін славутських партизанів, який прийшов на допомогу жителям міста, з червоними прапорами вирушили до в’язниці і визволили заарештованих.

Жорстокі бої у районі Шепетівки розгорнулися в квітні 1919 року. Частини 1-ї та 2-ї Українських радянських дивізій 7 травня визволили містечко від петлюрівців. Ревком вийшов з підпілля, поповнив свій склад. У різний час очолювали його B. Рудик, Г. М. Денищук, Т. А. Попов, І. С. Лінник.

У другій половині травня 1919 року відбувся Шепетівський волосний з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, на якому обрали волосний виконком. Ревком склав свої повноваження. До волосного виконкому ввійшли більшовики Т. А. Попов, І. С. Лінник, С. О. Ковальчук, Ц. І. Ісаєва-Квурт та інші. Виконком провадив нещадну боротьбу проти контрреволюції, спекулянтів, вжив заходів щодо ліквідації господарської розрухи, розгортання культурного будівництва. Рішенням виконкому на нетрудові буржуазні елементи влітку 1919 року накладено надзвичайний податок у розмірі 500 тис. крб. Створено приміський радгосп, за яким закріпили близько 1100 десятин землі.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ШЕПЕТІВКА, місто, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Частина ІІ
Трудящі міста повністю підтримали дії виконкому Ради, спрямовані на встановлення революційного порядку та відбудову економіки. На загальних зборах робітників цукрових заводів 22 червня 1919 року була прийнята резолюція, в якій говорилося: «Ми, робітники шепетівських цукрових заводів, усі без винятку підтримуємо Радянську владу». Під резолюцією поставили свої підписи 108 учасників зборів. 27 червня відбувся загальний мітинг залізничників, цукровиків та селян міста. Учасники мітингу в прийнятій резолюції вітали мобілізацію до лав Червоної Армії.

В червні 1919 року в Шепетівці організувався партійний осередок. З ініціативи комуністів у містечку створили комсомольський осередок. Одним з перших комсомольців Шепетівки став М. О. Островський, в майбутньому письменник-більшовик. Ще одинадцятирічним хлопчиком, наприкінці 1914 року, прибув до Шепетівки разом зі своєю родиною Микола Островський, бо рідне село Вілія Острозького повіту невдовзі після початку війни опинилося у прифронтовій смузі. Щоб допомогти близьким, хлопчик почав працювати. 1917 року, після повалення самодержавства, він не раз був присутній на мітингах робітників-залізничників, познайомився з більшовиком І. С. Лінником. Коли містечко окупували німецькі війська, а згодом і петлюрівці, Микола Островський підтримував зв’язки з підпільниками, виконував їх важливі доручення — збирав зброю, був зв’язковим. Очистили Шепетівку від націоналістичних загонів Директорії, встановили тут Радянську владу. В цей час юнак часто виконував доручення голови ревкому. І коли молодий комуніст С. О. Ковальчук у липні 1919 року організував ініціативну комсомольську групу з 5 чоловік, її членом став М. О. Островський. Згодом він пригадував: «… разом з комсомольським квитком ми одержували рушницю, двісті патронів і йшли на фронт». 9 серпня 1919 року Микола Островський вступив добровольцем до лав Червоної Армії.
Того місяця Шепетівку знову захопили петлюрівці, а наприкінці року тут сконцентрувалися польські легіони. Націоналісти та польські інтервенти відновили режим кривавого терору. Більшовицьке підпілля, яке налагодило зв’язки з Волинським підпільним губкомом КП(б)У, за активною участю комсомольців готувалося до збройної боротьби проти ворогів. Та інтервентам і петлюрівцям вдалося натрапити на слід патріотів і заарештувати кількох чоловік. У лютому 1920 року на околиці Шепетівки (в районі нинішньої лікарні) вороги спорудили шибениці і страчували заарештованих комуністів, комсомольців, активних борців за Радянську владу. У березні військово-польовий суд 13-ї польської дивізії засудив 12 чоловік: 7 — до розстрілу, 5 — на каторгу. Від руки окупантів загинули безстрашні підпільники Ю. Барський, І. Сергеев, І. Поплавський, С. Кудлаєв, Г. Нісензон, М. Бернштейн, І. Я. Демчук. Вночі на могилі героїв з’явився вінок квітів — остання шана тим, хто віддав своє життя за народну справу. 1929 року на місці страти патріотів споруджено монумент, на граніті якого викарбували прізвища загиблих борців за Радянську владу. Іменами Ю. Барського, Г. Нісензон названо вулиці міста.

Польські інтервенти протрималися недовго. 1 липня 1920 року Шепетівку визволили частини 45-ї стрілецької дивізії під командуванням Й. Е. Якіра. Та незабаром її захопили петлюрівці. Остаточно визволили містечко від ворогів у другій половині листопада 1920 року червоноармійські частини 12-ї армії. Відновилася Радянська влада, було створено комітет незаможних селян, першим головою якого став кадровий робітник цукрового заводу слюсар А. Г. Громовий. Комнезам розподіляв церковну і поміщицьку землю серед безземельних селян, збирав хліб для голодуючого населення Поволжя, слідкував за виконанням продрозверстки, вів нещадну боротьбу проти куркулів, націоналістичних елементів. Шепетівський KHС у 1922— 1924 рр. приділяв багато уваги селянським господарствам, що потерпіли від іноземної інтервенції, вживав заходів, щоб ліквідувати неписьменність.

Разом з усім радянським народом трудящі Шепетівки під керівництвом комуністів приступили до відбудови зруйнованого війною господарства і здійснення соціалістичних перетворень. Це було дуже важке і складне завдання. Будівництву нового життя перешкоджали рештки буржуазних елементів та петлюрівські банди, що просочувалися з-за кордону і нишпорили в лісах навколо Шепетівки. Але радянські війська і загони ЧОПу успішно їх ліквідували. Знищено було й націоналістичне підпілля в самій Шепетівці, що його очолював петлюрівський полковник Голуб.

Тоді в містечку не працював жоден завод, найбільш цінне промислове устаткування окупанти вивезли або знищили, вивели з ладу залізничний вузол. Велику роль у відбудові господарства відіграли комуністичні суботники. Перший суботник у Шепетівці відбувся 27 травня 1921 року. В ньому взяли участь 260 чоловік. Відбудовні роботи проходили успішно, незважаючи на те, що чисельність населення містечка зменшилася майже наполовину.

З ініціативи комуністів у вересні 1921 року відбулася партійна конференція за участю представників робітників, селян і червоноармійців. Делегати обрали комітет допомоги голодуючому населенню Поволжя і центру Росії. Усі комуністи й комсомольці були мобілізовані на боротьбу з голодом.

Спрямовуючою силою в боротьбі за зміцнення народної влади, розгортання соціалістичного будівництва були комуністи. 1923 року вже діяли 6 партійних осередків, які об’єднували 39 членів і 19 кандидатів у члени партії. В авангарді боротьби робітничого класу Шепетівки під час боїв за перемогу соціалістичної революції, в здійсненні соціалістичних перетворень йшли залізничники. Комуністи-залізничники проявили чимало ініціативи, відбудовуючи вузол, допомагали налагодити роботу інших підприємств, зміцнювати радянські й господарські установи.

В перші роки відбудовного періоду трудящі відродили депо залізничної станції, цукрові заводи, лісопильню, шкіряний завод, млин. 1923 року цукровий завод досяг 85 проц. довоєнної потужності. На всіх підприємствах і в установах запроваджено 8-годинний робочий день, у суботні дні — 6-годинний.

Зважаючи на зростання промисловості містечка і наявність залізничного вузла з п’ятьма напрямками: на Київ, Коростень, Тернопіль, Здолбунів, Проскурів, 1923 року ухвалено перенести окружний центр з Ізяслава до Шепетівки (1930 року, після ліквідації Шепетівського округу Шепетівка залишилася районним центром, 1937 року район увійшов до складу Кам’янець-Подільської області). За рішенням президії окрвиконкому від 30 травня містечко було переведено у розряд міст. Того року відбулася перша окружна партійна конференція, окружний з’їзд Рад. На зборах, присвячених пам’яті В. І. Леніна, трудящі Шепетівки говорили про необхідність «якомога тісніше зімкнутися навколо дітища В. І. Леніна — Комуністичної партії та поповнити її ряди свіжими силами». Лише залізничники подали понад сто заяв про вступ до партії. Під час Ленінського призову Шепетівська партійна організація поповнилася 150 членами партії. Важливим засобом ідейно-політичного і культурного виховання трудящих та мобілізації їх на виконання завдань соціалістичного будівництва стала газета «Шлях Жовтня» — орган окружкому і райкому партії, перший номер якої вийшов 7 листопада 1925 року.

На кінець відбудовного періоду в Шепетівці не тільки відновився довоєнний рівень господарства, але й зроблено значний крок вперед у розвитку промисловості, торгівлі, культури. Став до ладу новий лісозавод. На повну потужність запрацювали цукрові заводи. 1924 року змонтовано невелику електростанцію потужністю 29 квт, а через рік побудовано електролінію Ізяслав — Шепетівка, що значно посилило енергопостачання міста. Працювало два державні і 12 кооперативних торговельних закладів. Поряд з ними діяли численні приватні крамниці.

Місто мало 966 житлових будинків, у т. ч. 105 націоналізованих; з 14,9 км вулиць забрукованих було 5,3 км. Кількість населення на 1 січня 1926 року становила 11 089 чоловік.

Відкрилась амбулаторія при залізничному вузлі, працювали міська лікарня на 50 ліжок, поліклініка, аптека, санітарно-профілактичні установи, дитяча й жіноча консультації. Усі ці медичні заклади обслуговувало 16 медичних працівників, у т. ч. 7 лікарів.

Працювали індустріальний технікум, 3 початкові й 3 семирічні школи, в яких 41 вчитель навчав 952 учні, пункт ліквідації неписьменності серед дорослих, 3 клуби, 2 кінотеатри. 1926 року з ініціативи комсомольців залізничного вузла методом народної будови споруджено будинок культури залізничників із залом на 450 місць. У ці роки в Шепетівці працювала радянсько-партійна школа, яка готувала керівні кадри соціалістичного будівництва. Протягом 1922—1924 рр. викладачем цієї школи і кореспондентом газети «Більшовик» працював український радянський письменник М. П. Ледянко (1898—1963)4.

Важливою подією в соціалістичному будівництві країни стала колективізація сільського господарства. Перші спроби залучити селян до колективного господарювання зроблені в Шепетівці ще в липні 1922 року, коли на околиці міста було засновано сільськогосподарську артіль «Червоний орач». Початок їй поклали 6 бідняцьких родин. Артіль одержала 34 десятини колишньої церковної землі на хуторі Лозовій, мала 5 коней, 5 корів, двоє телят, а також 2 плуги, 2 вози, 6 борін. Навесні 1923 року куркулі намагалися вчинити потраву колгоспних посівів пшениці своєю худобою, але колгоспники встановили на полях цілодобову охорону й не допустили потрави. Члени артілі взяли участь у першотравневій демонстрації. На п’ятьох підводах везли сільськогосподарський реманент, а попереду, в строю під червоним прапором, йшли колгоспники на чолі з головою артілі Б. А. Гуменюком. На базі цього господарства 1929 року організовано приміський колгосп «Більшовицька правда». Протягом 1932—1934 рр. його очолював Д. О. Островський, брат письменника.

У створенні колективних господарств, піднесенні сільськогосподарського виробництва велику допомогу селянам округу подавали партійні та радянські організації Шепетівки. Значну кількість комуністів з числа міського партійного активу протягом 1928—1930 рр. направлено у села. Серед них були Г. С. Шварц, Д. М. Котик та інші.

Під час колективізації різко загострилася класова боротьба. Куркулі, намагаючись перешкодити соціалістичній перебудові сільського господарства, ставали на шлях вбивства партійних і радянських працівників, активістів. На початку жовтня 1930 року вони підло вбили голову Городищенської сільської Ради Д. М. Котика, комуніста з 1919 року, червоноармійця часів громадянської війни, у мирні роки — партійного і радянського працівника. Шепетівський районний партійний комітет у відповідь на це ухвалив посилити наступ на куркулів для остаточної їх ліквідації. Селяни провели організацію червоної валки хліба під гаслом: «Відповідь куркулям на смерть тов. Котика!».

В ніч на 20 вересня 1931 року куркулі смертельно поранили (порубали сокирою голову і руки) комуніста Г. С. Шварца, голову Михайлюцької сільської Ради. Г. С. Шварц — журналіст, деякий час працював у органах ВНК, потім інструктором Шепетівського окрвиконкому, був членом бюро Шепетівського райкому партії. 28 вересня районна газета «Шлях Жовтня» писала: «Схилимо прапори над свіжою могилою героя соціалістичного фронту села. Щільніше об’єднаймо маси навколо Комуністичної партії, що веде мільйони по ленінському шляху. У відповідь на вбивство тов. Шварца зміцнимо колгоспи, завершимо суцільну колективізацію і остаточно зліквідуємо глитайню як клас». Пам’ять про героїв назавжди залишиться в серцях жителів міста. 1932 року в міському парку їм встановлено пам’ятник. З ініціативи передових колгоспів району 25 жовтня 1931 року було організовано червону валку хліба, м’яса й інших сільськогосподарських продуктів імені героїв Котика і Шварца.

В 1931 році створено Шепетівську МТС. Через 10 років вона мала 42 трактори, 10 комбайнів й іншу сільськогосподарську техніку, майстерню для ремонту машин. Радянський уряд, відзначаючи заслуги її працівників у соціалістичних перетвореннях, нагородив директора Г. С. Павловського, старшого механіка В. С. Наремського, начальника майстерні А. Г. Москальчука, інженера-агронома Н. Е. Ховінського урядовими нагородами.

Приміський колгосп «Більшовицька правда», яким у 1935—1941 рр. керував колишній голова Шепетівського комнезаму А. Г. Громовий, став економічно міцним господарством. 1940 року він мав 794 га землі, 238 коней, 197 голів великої рогатої худоби. Урожай зернових становив пересічно 15,2 цнт з га, що у той час на поліських піщаних землях вважалося значним досягненням. Артіль та її члени — секретар комсомольської організації бригадир рільничої бригади С. І. Климович, колгоспники М. П. Лясківський, С. І. Чижинський та інші були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1940 року. За високі показники артілі присуджено диплом другого ступеня, премійовано 5 тис. крб. і мотоциклом. Артіль затвердили учасником виставки 1941 року.

Зростало, міняло з роками своє обличчя місто. Великі зміни сталися у розвитку промисловості його. Найбільшими підприємствами залишилися цукро- і рафінадний заводи, де 1940 року працювало 1045 робітників. Успішно трудився двотисячний загін шепетівських залізничників, серед яких налічувалося 1050 стахановців і 320 ударників праці. Доброї слави заслужила своєю стахановською працею зміна вагонного майстра комсомольця М. Голуба.

Розширилося промислове виробництво, виникли нові підприємства — цегельний, меблево-обозний, механоливарний, масло- і хлібозаводи, птахокомбінат, торфорозробки. Працювало 6 промислових і комунальних електростанцій; 1937 року розпочалося будівництво паротурбінної електростанції потужністю 5 тис. квт. Напередодні Великої Вітчизняної війни у Шепетівці налічувалося 19 промислових підприємств. Працювали промислові артілі — деревообробна, «Ткач», «Чоботар», «Коопзбут» та інші.

Швидко зростало населення. 1939 року в місті проживало 24 830 чоловік. У промисловості працювало 2382 чоловіка, на транспорті і зв’язку— 1718, у сільському господарстві — 806, торгівлі, громадському харчуванні, заготівлях — 12251 2.

В травні 1939 року за рішенням обкому КП(б)У Шепетівська районна партійна організація поділилася на районну і міську. Перед на трудовому фронті вели комуністи й комсомольці. Молоді робітники — комсомольці Шепетівки брали активну участь у стахановському русі, зміцнювали трудову дисципліну, боролися з ледарями, хапугами, прогульниками.

До складу міської Ради депутатів трудящих 1939 року входило 198 депутатів, з них 70 жінок. Рада приділяла велику увагу промисловому розвитку, житловому і комунальному будівництву, благоустрою і торгівлі. Лише за два роки капіталовкладення на благоустрій зросли на 30 проц. і досягли 1939 року 310 тис. крб. Протягом 1938—1939 рр. за рахунок державних капіталовкладень збудовано жител площею 1650 кв. м, індивідуальні забудовники звели 65 будинків. 1940 року почалося спорудження другої черги водопроводу (першу введено в дію 1936 року).

Докорінно змінилося медичне обслуговування населення. 1940 року в Шепетівці працювала лікарня на 310 ліжок з п’ятьма відділеннями, обладнана новітнім медичним устаткуванням, три поліклініки, дві дитячі консультації, дві амбулаторії, водолікарня, п’ять здоровпунктів на підприємствах. Медичну допомогу населенню подавали 52 лікарі та 187 працівників з середньою медичною освітою. Широко провадилася санітарно-профілактична робота. В місті працювало 13 дошкільних дитячих закладів, протягом 1938—1939 рр. у санаторіях та піонерських таборах оздоровлено 1100 дітей міста.

Неписьменність серед дорослого населення в основному було ліквідовано. Напередодні війни в 4 середніх, 2 семирічних і початковій школах навчалося 2090 учнів. Близько 400 юнаків і дівчат здобували середню спеціальну освіту в фельдшерсько-акушерській школі. За роки Радянської влади у місті відкрито 2 міські бібліотеки, кінотеатр, 38 клубів і червоних кутків, при яких працювали гуртки художньої самодіяльності, бібліотеки. Значну пропагандистсько-агітаційну і організаторську роботу вела районна газета «Шлях Жовтня». З 1936 року при політвідділі Шепетівського вузла видавалася газета «Прикордонний залізничник».

З великим піднесенням пройшли у Шепетівці вибори до Верховної Ради СРСР у грудні 1937 року. Трудящі міста, проявивши високу політичну свідомість і відданість справі соціалізму, одностайно обрали своїм депутатом до найвищого органу державної влади героя громадянської війни С. М. Будьонного. Зростали лави комуністів. У 1940 році міська партійна організація налічувала 699 членів і кандидатів у члени партії, об’єднаних в 48 первинних організаціях.

Радянський народ з натхненням будував новий суспільний лад, який забезпечив трудящим щасливе заможне життя. Але мирному соціалістичному будівництву перешкодив напад фашистської Німеччини. Міський і районний комітети КП(б)У, виконкоми міської і районної Рад депутатів трудящих 23 червня 1941 року звернулися до населення Шепетівки і району з закликом проявляти трудовий героїзм біля верстатів і на колгоспних ланах, а призваним до армії бути стійкими, відважними, мужньо громити ворога. На зборах та мітингах трудящі Шепетівки висловлювали палку відданість своїй Вітчизні і готовність захищати її до останнього подиху. До міського військового комісаріату приходило багато людей з проханням послати їх на фронт.

Маючи значні переваги в живій силі і техніці, фашисти просувалися вперед. Уже в перші дні війни над містом скидали бомби ворожі бомбардувальники, а 4 липня 1941 року німецько-фашистські війська зайняли Шепетівку. Шепетівка була залізничним вузлом, саме це зумовило тут більш жорстокий окупаційний режим. Щоб зламати волю радянського народу, задушити опір населення «новому порядку», фашисти вдавалися до нечуваного терору та насильства. Особливо люто вони розправлялися з комуністами, комсомольцями, безпартійними активістами. Ці «акції» здійснювалися під керівництвом шепетівського окружного гебітскомісара Ворбса. З найменшого приводу фашисти хапали й розстрілювали заложників. В одному з своїх розпоряджень Ворбс погрожував, що за «… ворожі німецькій державі дії… відповідальним буде населення…, кожного разу, якщо жителі не видадуть винуватців поліції, 20 заложників з їх числа будуть розстріляні». У листопаді 1941 року окупанти розстріляли 13 громадян, звинувачених у відмові працювати на залізниці, саботажі розпоряджень фашистських властей, агітації проти роботи на ворога. 5 березня 1942 року військовий суд засудив до розстрілу 31 громадянина, у т. ч. 8 жителів міста, за агітацію і дії проти «німецьких установ і німецької держави». У центрі Шепетівки фашисти створили гетто, куди зганяли єврейське населення, використовували його на найважчих роботах, після чого винищували.

З перших днів окупації почалося пограбування жителів. Система податків, запроваджена фашистами, була не лише матеріальним лихом, а й справжнім знущанням з населення. Платити доводилося за все: за худобу, будинок у цілому й окремо за вікна, двері і т. д. Подушний податок з чоловіка становив 150 крб., з жінки — 100 крб., за собаку платили 150 крб., за кішку — 100 крб. Всі жителі з 15-річного віку були зобов’язані зареєструватися на біржі праці й працювати на третій рейх. З січня 1942 року окупанти почали вивозити молодь на каторжні роботи до Німеччини. Насильно зігнаних для відправки юнаків і дівчат деякий час тримали під охороною в приміщенні школи № 1, потім вели під конвоєм на залізничну станцію.

До фашистської неволі з району вивезено 1682 чоловіка, у т. ч. з Шепетівки — 273 громадян.

Населення не скорилося окупантам. Воно уникало реєстрації на біржі праці, відмовлялося працювати на гітлерівців. Масовий героїзм проявляли залізничники, які псували колійне господарство, підривали паровози, саботували розпорядження окупаційних властей. 8 січня 1944 року жоден залізничник не вийшов на роботу. Німці спалили залізничну їдальню і під загрозою розстрілу примусили машиніста С. Щадея терміново вести поїзд з боєприпасами до лінії фронту. С. Щадей завів поїзд у ліс на глухий полустанок і рішуче відмовився Їхати далі. Німці розстріляли Семена Щадея — комуніста, вірного патріота Батьківщини.

Поблизу Шепетівки фашисти розташували розподільчий табір для військовополонених, у якому заморили голодом і розстріляли близько 20 тис. радянських солдатів і офіцерів. Крім того, від рук окупантів загинуло близько 10 тис. жителів міста. В травні 1966 року на увічнення пам’яті жителів міста, замучених фашистськими катами, на околиці Шепетівки споруджено монумент.

Населення Шепетівки з перших днів окупації піднялося на боротьбу проти ненависного ворога. Вже влітку 1941 року в місті виникло кілька невеликих підпільних груп. Одну з них очолив комуніст О. А. Горбатюк, який працював директором лісозаводу. Члени групи — кілька робітників і військовополонених, які працювали на заводі, залучали нових членів, провадили антифашистську агітацію. Наприкінці липня 1941 року до міста, пробившись з оточення, прийшла невелика група партійних і радянських працівників. Частина з них, очолювана комуністом І. G. Нішенком, залишилася для організації підпільної роботи. Вона налагодила зв’язок із залізничниками, де теж виникла підпільна група під керівництвом слюсаря В. В. Ніколаєнка. Групу медичних працівників очолив В. В. Яворський, якого окупанти призначили головним лікарем округу. Тут працювали й лікарі — військовополонені з шепетівського табору. Ця група визволяла комуністів, комсомольців, офіцерів, яким загрожувала смерть у фашистських катівнях. Підпільна група А. В. Павлюка псувала товари на складах фашистів.

З самого початку діяльність груп була розрізненою. Коли лікар Ф. М. Михайлов створив у Славуті в листопаді 1941 року велику підпільну організацію, що налагодила зв’язки з підпіллям у багатьох населених пунктах, у т. ч. Шепетівці, а також з таборами військовополонених, виникла Славутсько-Шепетівська міжрайонна організація. Для керівництва шепетівськими групами організовано єдиний комітет у складі О. А. Горбатюка (голова), І. О. Музальова, І. С. Нішенка, А. В. Павлюка, В. В. Яворського та інших. Комітет підпорядковував свої дії міжрайонному комітету на чолі з Ф. М. Михайловим, членами якого були також В. В. Яворський і О. А. Горбатюк.

Сміливо діяла на Шепетівському залізничному вузлі юнацька підпільна організація. Очолював її десантник Л. Г. Кухайлешвілі («дядя Жора»), який прибув до міста за завданням штабу партизанського руху влітку 1943 року. Влаштувавшись стрілочником, він за порадою А. 3. Одухи організував підпільну групу. Ряд диверсій за завданням «дяді Жори» здійснив 16-річний комсомолець Володя Ковальчук. Він спалив склад з пальним, знищив ешелон з цистернами. В ніч на Новий, 1944 рік, юний герой зірвав вихідну стрілку, закупоривши таким чином станцію, на території якої стояло 10 ешелонів з технікою і живою силою ворога. Та гітлерівцям вдалося схопити оглушеного вибухом Володю Ковальчука. Після жорстоких катувань фашисти спалили хлопця живцем.

В січні 1942 року почала діяти підпільна група в міській друкарні, якою керував М. Ю. Гончаров. Члени її постачали підпільників різноманітними службовими бланками, пізніше друкували листівки. Тоді ж виникла й комсомольсько-молодіжна група ім. Дзержинського на чолі з кочегаром паровоза Б. Біятою та Б. Кипенем.

Улітку 1942 року, після загибелі Ф. М. Михайлова, міжрайонний підпільний комітет припинив діяльність. Кожна організація почала працювати самостійно. Най-діяльнішою виявилася Шепетівська. Підпільники діяли в тісній взаємодії з партизанським з’єднанням А. 3. Одухи, зокрема, з загоном ім. Кармалюка, командиром якого на початку 1943 року став колишній військовополонений офіцер І. О. Музальов. На час визволення Шепетівки цей загін налічував понад тисячу народних месників і перетворився в один з найбільших у партизанському з’єднанні А. 3. Одухи. Партизанські загони зростали й за рахунок військовополонених — лише шепетівські підпільники організували втечу з табору близько 1,5 тис. солдатів і офіцерів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ШЕПЕТІВКА, місто, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Частина ІІІ
Блискучу операцію здійснили підпільники в липні 1943 року. Вони проникли в організовану фашистами школу козачих юнкерів, яка готувала командний склад для власівських частин, і за домовленістю з начальником школи вночі вивели всіх (100 чоловік) до лісу, які влилися до загону ім. Михайлова й хоробро билися проти ворога.

У 1943 році ЦК КП(б)У дав завдання з’єднанню А. 3. Одухи паралізувати рух поїздів через ПІепетівський залізничний вузол, через який фашисти перекидали резерви на фронт. Партизани успішно виконали завдання партії. Починаючи з весни 1943 року, окупанти боялися пропускати поїзди через станцію вночі. Лише за період з жовтня до середини грудня 1943 року народні месники знищили 2 десятки ворожих ешелонів, які прямували до району Києва.

На початку 1944 року партизанський загін М. І. Шукаєва завдав відчутного удару ворогові на станції Шепетівка. Розвідниці Марія Шевчук і Варя Рутникова, спостерігаючи за станцією, вивчили її роботу, охорону. Партизани, вдало вибравши момент, вивели з ладу 20 паровозів, спалили 13 цистерн з пальним, зірвали вихідні стрілки, після чого вузол не працював 18 годин.
Фашисти лютували, будь-що намагалися ліквідувати підпілля, розгромити партизанів. За підозру у зв’язках з народними месниками гітлерівці хапали і розстрілювали цілі сім’ї. Жорстоку розправу вчинили вони над родиною В. Г. Плаксюка, який з перших місяців війни разом зі своїми 4-ма синами активно діяв у шепетівському підпіллі. На чолі цієї підпільної групи-сім’ї став один із синів — Василь. Вдень Плаксюки працювали у годинниковій майстерні, а вночі готували партизанам вибухівку, зброю. У січні 1944 року, коли в місті вже було чути гуркіт радянських гармат, фашисти схопили старого Плаксюка та його синів, жорстоко катували їх. По-геройськи прийняли смерть мужні патріоти. Гітлерівці також схопили й замордували секретаря підпільного комітету партії О. А. Горбатюка. Його дружина Надія Давидівна і дочка Наталка після цього пішли в партизани. В фашистських катівнях загинули комуніст начальник штабу партизанського загону М. Д. Попелєв, підпільники Г. Р. Охман, В. В. Яворський, В. В. Ніколаєнко та багато інших.

Разом з дорослими мужньо билися проти фашистів юні орлята — піонери і комсомольці Шепетівки. Серед них був тринадцятирічний піонер Валя Котик. Кмітливий хлопчик разом зі своїми бойовими товаришами братами Миколою і Борисом Федоровичами, Степаном Кищуком, Миколою Труханом виконували бойові доручення партизанів: ходили у розвідку, переправляли до загону зброю і вибухівку, допомагали визволяти з неволі військовополонених, брали участь в організації диверсій на залізниці, знищили начальника шепетівської жандармерії Кьонінга. За героїзм і відвагу в боротьбі проти фашистів 1958 року піонеру-партизанові Валі Котику посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, медаллю «Партизану Вітчизняної війни». Навічно в бронзі застиг герой-партизан. Золотом горять на пам’ятнику в Шепетівці слова: «Піонеру-партизану Герою Радянського Союзу Валі Котику від піонерів України. 1959 р.». Ім’я героя присвоєно середній школі № 4, де він навчався, одній з вулиць міста, палацу піонерів. Урядовими нагородами посмертно відзначені й інші юні підпільники.

В боротьбі проти німецько-фашистських загарбників відзначилися хоробрі народні месники: І. О. Музальов, С. Лагутенко, О. Іванов, В. О. Ковальчук, М. Шевчук, Станіслав Шваленберг — німецький солдат, антифашист, що перейшов на бік партизанів. За мужність і відвагу багато партизанів і підпільників Шепетівки нагороджено орденами й медалями СРСР, а командир партизанського загону І. О. Музальов удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

192 бойові операції здійснили шепетівські підпільники і партизани за час німецької окупації. У місті вони знищили продовольчий склад, де зберігалося близько 6 тис. тонн різних продуктів, склад зі зброєю та боєприпасами. Партизани пустили під укіс 64 ворожі ешелони. У ході бойових дій шепетівські підпільники і партизани знищили 3 тис. окупантів2.

Понад тридцять місяців господарювали в Шепетівці фашистські недолюдки. Винищивши майже половину жителів, вони по-варварському зруйнували місто, перетворили в руїни залізничний вузол, цукровий завод, електростанцію, всі школи, районну лікарню, спалили 1908 будинків, шість бібліотек, будинок: культури.

Незабутнім для жителів залишиться день 11 лютого 1944 року, коли війська 60-ї армії 1-го Українського фронту під командуванням генерал-полковника І. Д. Черняховського після впертих місячних боїв оволоділи містом.

Першими прорвалися до Шепетівки танкісти підрозділу гвардії старшого лейтенанта Б. К. Кошечкіна з 13-ї танкової бригади Кантемирівської дивізії 4-го гвардійського танкового корпусу. Фашисти намагалися будь-що втримати залізничний вузол—важливий опорний пункт у системі їхньої оборони. Атакуючи, радянські танкісти й піхотинці здійснили обхідний маневр, відрізали гітлерівцям шлях до відступу.

У ході боїв були розгромлені значні ворожі сили. Радянські війська захопили 67 гармат, 83 міномети, 140 кулеметів, великі склади з військовим спорядженням й інші трофеї. Військовим частинам 12-ї, 13-ї, 14-ї, 56-ї гвардійських танкових бригад присвоєно найменування «Шепетівських». На честь визволення Шепетівки Москва салютувала двадцятьма артилерійськими залпами з 124 гармат. На площі Слави застиг танк Т-34 як вічна память про визволителів міста від чорного ярма фашизму. З великою радістю зустрічало населення радянських воїнів. Незважаючи на артилерійський обстріл, на околиці міста відбувся мітинг, його учасники палко вітали своїх визволителів.

Героїчними ділами на фронті і в тилу ворога трудящі прискорювали повну перемогу над ворогом. Колишній бригадир рільничої бригади приміського колгоспу «Більшовицька правда» С. І. Климович з перших днів війни перебував на фронті, дійшов до Берліна. За мужність і героїзм, проявлені при форсуванні Дніпра, С. І. Климович удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Тисячі кілометрів дорогами війни пройшли гвардії старшина І. М. Крученко, кавалер трьох ступенів ордена Слави, колишній залізничник офіцер Г. М. Кудашов, якому за героїзм, проявлений у боях на Курсько-Орловській дузі, присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Г. М. Кудашов не порушив сімейної традиції — він, як і його батьки й брати, з часу повернення з фронту працює в локомотивному депо станції Шепетівка.

У червні 1944 року трудящі міста внесли 200 тис. крб. на будівництво танків для дивізій, що носили ім’я «Шепетівських».

Ще гриміли бої, гуркотіли гармати, а в місті вже відновили роботу міські та районні партійні й радянські установи, громадські організації. Міський комітет партії та виконком міської Ради депутатів трудящих провели велику роботу, добираючи і укомплектовуючи кадри радянських установ і господарських організацій. На залізничному вузлі й міських підприємствах відновлювали діяльність первинні партійні організації. Очолювані ними робітничі колективи розгорнули боротьбу за відбудову міста. Завдяки невтомній праці залізничники швидко відбудували колійне господарство і забезпечили безперебійний рух військових ешелонів на фронт та поїздів з народногосподарськими вантажами. За трудовий героїзм колектив робітників Шепетівського вузла в червні 1944 року одержав перехідний Червоний прапор Наркомату шляхів СРСР3. Уже 1944 року дали продукцію цукровий, цегельний, чавуноливарний, хлібо- і маслозаводи, птахо- і м’ясокомбінати. Стала до ладу невелика електростанція потужністю 256 квт. Повним ходом проходила відбудова залізничного вузла. Зважаючи на гостру нестачу електроенергії, будівництво Шепетівської паротурбінної електростанції було оголошено всенародною справою. Сотні робітників різних підприємств після закінчення трудового дня йшли рити траншеї й котловани, зводили стіни машинного залу. Наполеглива праця забезпечила дострокове завершення будівельних робіт. У квітні 1944 року паротурбінна електростанція дала струм. Її потужність становила 3,5 тис. квт. Вона постачала електроенергію і в сусідні міста Ізяслав та Славуту. Відзначаючи проявлений трудовий ентузіазм молоді на будівництві, виконком міської Ради присвоїв комсомольській будові ім’я Миколи Островського.

Навесні 1945 року приміський колгосп було приєднано до артілі «Більшовик» сусіднього села Плесни. У місті налагоджувалися торгівля, громадське харчування.

Наприкінці травня 1944 року відновила роботу районна поліклініка з 4-ма відділеннями; дещо пізніше — лікарня на 300 ліжок та інші медичні заклади. В 1944/45 навчальному році за парти сіли учні семи загальноосвітніх шкіл. Запрацювали кінотеатр, два клуби, дві бібліотеки, радіовузол.

Промислові підприємства, яких 1950 року налічувалося 19 із загальною кількістю робітників 2502 чоловіка (6 підприємств харчової і м’ясо-молочної промисловості, 2 — лісової, 4 — будівельних матеріалів, 7 — кооперативної і місцевої промисловості), успішно виконали четвертий п’ятирічний план, значно перевищили довоєнний рівень випуску валової продукції.

В п’ятій п’ятирічці став до ладу рафінадний завод, який виготовляв за добу 1,5 тис. цнт цукру; зросла потужність цукрового заводу. Розширилися виробничі площі масло- і хлібозаводів. Побудовано райпромкомбінат, збільшилося виробництво цегли. На базі лісозаводу відкрито деревообробний комбінат, де споруджено приміщення виробничих корпусів, прокладено залізничну колію, під’їзні шляхи. 1963 року комбінат перетворили на головне підприємство деревообробної промисловості області — об’єднання «Авангард». До ладу стали нові цехи, оснащені автоматичними і напівавтоматичними лініями. Нове устаткування забезпечило випуск меблів високої якості. Турботою і піклуванням оточені робітники підприємства. Для них споруджено чудові житлові будинки, гуртожиток, їдальню, побутові приміщення в цехах.

Побудовано тарний комбінат, асфальтовий завод, цех для виготовлення мінеральної води «Шепетівська», підстанцію, через яку місто одержало струм від Добротвірської ГРЕС, введено в дію другу чергу паротурбінної електростанції. 1964 року став до ладу м’ясокомбінат. Його потужність — 50 тонн м’яса за зміну.

Великих успіхів досягли цукровики. Вони ввели в дію теплоелектроцентраль, встановили на комбінаті, що об’єднав обидва цукрозаводи, нове устаткування — автомати для виготовлення фасованого цукру, поточну лінію рафінадного цукру, автоматичну станцію центрифуг з програмним керуванням тощо. Якщо 1952 року рафінадний завод випускав лише пресований цукор, то в роки 8-ї п’ятирічки виготовлялося шість видів продукції. Потужність комбінату — близько 1 млн. цнт цукру на рік.

Протягом 1959—1965 рр. на базі чавуноливарного цеху райпромкомбінату виріс завод металовиробів, продукція якого має попит у багатьох районах України. Завод освоїв виробництво газових плит. Здійснено повну реконструкцію на цегельному заводі, 1969 року порівняно з 1959 випуск його продукції зріс більше як у 3 рази. За післявоєнні роки проведено повну реконструкцію залізничного вузла, розроблено й впроваджено нову технологію формування поздів. У 1950—1952 рр. збудовано новий вокзал станції Шепетівка. Здійснено перехід на нові види тяги — спочатку на тепловозну, а з травня 1965 року — на електровозну, завдяки чому зріс обсяг перевезення народногосподарських вантажів та перевезення пасажирів.

Залізничники успішно завершили восьму п’ятирічку, виконали підвищені зобов’язання, взяті на честь XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України. Однією з кращих на вузлі вважається зміна маневрового диспетчера В. П. Ковальчука. За восьму п’ятирічку вона скоротила транзитні простої вагонів на півгодини, відправила близько 6 тис. великовагових поїздів, якими додатково перевезено 2,5 млн. тонн вантажів. Колектив нагороджено двома Почесними грамотами ЦК ВЛКСМ, перехідним Червоним прапором вузла. Гідно несли передз’їздівську вахту залізничники — члени комсомольсько-молодіжної бригади паровоза ім. Миколи Островського — вони виконували норми виробітку пересічно на 130 проц., зекономили 25 тис. тонн палива і провели на ньому 10 додаткових поїздів.

Трудівники вузла приступили до здійснення дев’ятого п’ятирічного плану. В центрі їх уваги — боротьба за високу продуктивність виробництва. Комуністи локомотивного депо, очолювані секретарем партійної організації делегатом XXIV з’їзду КП України Г. М. Кудашовим, взяли конкретні зобов’язання, щоб успішно виконати завдання, поставлені перед залізничниками країни в дев’ятій п’ятирічці: збільшити вантажооборот залізничного транспорту на 21 проц. 55 комуністів електровозної колони ім. Островського вирішили брати в кожний рейс 800—1000 тонн вантажів понад норму. Великого поширення на вузлі набув рух за економію й бережливість. В депо немає жодної бригади, на рахунку якої б не було заощадженого палива.

У місті діє 41 промислове, будівельне і транспортне підприємство. 1963 року став до ладу вузол зв’язку, оснащений новими технічними засобами. Вже розпочато будівництво одного з цехів філіалу Київського заводу ім. Лепсе у Шепетівці. У дев’ятій п’ятирічці буде споруджено газорозподільну станцію, проведено реконструкцію заводів металовиробів і безалкогольних напоїв. Трудящих міста і району обслуговує автобусна станція. Зросла міська торговельна мережа. 1970 року працювало 179 торговельних, 48 підприємств громадського харчування. їх обслуговує 1140 працівників. Роздрібний товарооборот 1970 року становив 30,8 млн. карбованців.

Розвиток господарства міста — результат ініціативи, виробничої активності робітничих колективів, які об’єднують 17 тис. чоловік. Під керівництвом і за активною участю партійних і профспілкових організацій на підприємствах і транспорті широко розгорнулося змагання за комуністичне ставлення до праці. Високе звання ударника .комуністичної праці завоювали 6800 чоловік. Першим у Шепетівці 1961 року звання колективу комуністичної праці удостоїлися робітники вокзалу станції Шепетівка. Масовий похід залізничників за комуністичне ставлення до праці очолюють черговий по депо станції Шепетівка Герой Радянського Союзу Г. М. Кудашов, складач поїздів «майстер золоті руки» Ф. К. Назарук, слюсар-автоматник вагонного депо К. І. Шаєшникова, машиніст В. П. Шмигельський, працівники відділення перевезення пошти А. 3. Струкаленко і Г. Д. Рудик — всіх їх відзначено високими урядовими нагородами. Ордени Леніна й Трудового Червоного Прапора прикрашають груди працівників цегельного заводу — машиніста бульдозера М. Й. Галицького, майстра А. І. Євтушенка, випалювальниці Г. Н. Сярговець. Коваля цукрокомбінату К. Д. Пасічника за високі трудові досягнення відзначено орденом Леніна. Всього удостоєно цієї високої нагороди 90 жителів Шепетівки. Примножує подвиги батьків шепетівська комсомолія. На цукрокомбінаті, наприклад, з 350 молодих робітників кожен третій — ударник комуністичної праці.

Від робітниці до державного діяча — такий життєвий шлях депутата Верховної Ради УРСР Г. А. Поведи. Залишившись у роки Великої Вітчизняної війни без батьків, дівчинка виховувалася в дитячому будинку, згодом працювала ученицею на цукрокомбінаті. Без відриву від виробництва закінчила середню школу, Одеський технікум харчової промисловості. Тепер вона працює апаратницею. Галина Антонівна — хороший раціоналізатор, активний громадський діяч, член міськкому партії, кандидат у члени обкому КП України, член Української Ради профспілок. Г. А. Повєда була делегатом XXII з’їзду КП України і XXIV з’їзду КПРС. Багаторічна бездоганна праця її відзначена орденом Леніна.

Трудові колективи заводів, залізничного вузла, підприємств побутового обслуговування і торгівлі під керівництвом партійних організацій досягли значних успіхів у соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Радянської влади. Старі більшовики в. Г. Наймушин і В. Д. Жарков за активну участь у встановленні та зміцненні Радянської влади й соціалістичному будівництві нагороджені орденом Червоного Прапора.

Широко розгорнулося змагання трудящих на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Робітники вирішили завершити восьму п’ятирічку до 7 листопада 1970 року, ці зобов’язання виконано. Деревообробний комбінат, Майданвильський завод вогнетривів, станція Шепетівка—1, автоколона № 2 ще у вересні 1970 року відрапортували про виконання п’ятирічного плану. 1732 кращі трудівники міста нагороджені ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна». Повагою у шепетівчан користується колектив лісгоспзагу, який у змаганні на честь ювілею вождя виборов першість і нагороджений ювілейною Грамотою ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР і Укрпрофради. Десятки кращих виробничників міста, працівників культури, освіти, медицини, ряд бригад, змін, цехів і підприємств занесені до Книги ленінської трудової слави.

Боротьбу трудящих Шепетівки за здійснення завдань комуністичного будівництва очолює партійна організація, яка на кінець 1970 року об’єднувала 90 первинних організацій (2746 комуністів). Усі вони працюють на різних ділянках народного господарства, освіти, культури. Перший секретар Шепетівського міського комітету КП України Б. С. Машевський був делегатом XXIV з’їзду КПРС.

У суспільно-політичному житті міста важливу роль відіграє чотирьохтисячна комсомольська організація. Корчагінський гарт, революційні й трудові традиції дідів та батьків уособлює шепетівська комсомолія. Молодь завжди там, де найважче, де потрібні світлий розум, дужі й працьовиті руки. Комсомольці міста успішно трудилися на освоєнні цілинних і перелогових земель. 18 комсомольсько-молодіжних колективів здобули звання імені 50-річчя Ленінського комсомолу, багатьом бригадам присвоєно ім’я М. О. Островського. 16 січня 1969 року міській комсомольській організації вручено орден Червоного Прапора, якого вона удостоїлась за мужність і героїзм, проявлені комсомольцями і молоддю Шепетівки у роки громадянської і Великої Вітчизняної воєн, за активну роботу V вихованні молоді й у зв’язку з 50-річчям ВЛКСМ.

Успішно працює міська Рада, до складу якої входить 121 депутат, з них 56 членів і кандидатів у члени КПРС, 85 робітників. Майже половина депутатів — жінки. При міськраді діє 11 постійних комісій, до роботи у них широко залучається актив.

З ініціативи Ради за активною участю громадськості Шепетівки проведено значну роботу в галузі комунального будівництва, міського транспорту і в озелененні міста. При виконкомі створено відділ культури на громадських засадах.

Свідченням яскравого прояву турботи Комуністичної партії і Радянського уряду про підвищення життєвого рівня трудящих є значні зміни, що сталися в побуті, освіті, культурі. Шепетівка в минулому була глухим містечком з кривими вуличками, напівзогнилими будиночками бідняків. А тепер це сучасне місто, де стрічками в’ються зелені вулиці, ввечері залиті вогнями денного електричного світла. Його прикрасили чудові парки. На вулицях багато газонів, барвистих квітників. У центрі Шепетівки встановлено пам’ятник вождю світового пролетаріату В. І. Леніну.

За післявоєнні роки побудовано жител у 10 разів більше, ніж їх споруджено за 400 років існування дореволюційної Шепетівки. Чимало багатоповерхових житлових будинків й інших споруд виросло на вулиці Карла Маркса, що перетворилася на вулицю новобудов. Лише за роки восьмої п’ятирічки введено в дію 54,6 тис. кв. м житлової площі. В квартирах встановлено понад 7 тис. газових плит. На початок 1971 року налічувалося понад 5 тис. будинків, 178 вулиць та провулків довжиною 100 км. У наступному п’ятиріччі буде споруджено нове приміщення автовокзалу, станцію технічного обслуговування. На 20 км збільшиться протяжність заасфальтованих вулиць і тротуарів. Планується побудова готелю на 208 місць, приміщення комбінату побутового обслуговування, павільйону для виготовлення меблів.

Ні в яке порівняння з дореволюційним минулим не йде медичне обслуговування. Шепетівка має три лікарні на 520 ліжок, 3 поліклініки, 2 медичні амбулаторії, 10 медичних пунктів на підприємствах, 8 дошкільних дитячих закладів. У дев’ятій п’ятирічці буде споруджено нову поліклініку, лікарняний корпус на 150 ліжок. У жовтні 1968 року на станції Шепетівка-І відкрито профілакторій для залізничників, де щорічно відпочиває понад 540 робітників-залізничників. В медичних закладах міста 1970 року працювало 139 лікарів, 551 чоловік із середньою медичною освітою.

Шепетівка — місто суцільної грамотності, високої соціалістичної культури. Тут працює 17 шкіл, у т. ч. 8 середніх, 3 восьмирічні, 1 початкова, музична, художня, З школи робітничої молоді. В них у 1970/71 навчальному році був 7641 учень і працювало 433 вчителі. З 1953 року почав діяти технікум бухгалтерського обліку. Удосконалюється навчально-матеріальна база шкіл і технікуму, зростає майстерність викладачів, підвищується рівень знань учнів. Серед майстрів педагогічної справи заслужені вчителі УРСР О. П. Лавренко, К. Є. Стародубець, Є. П. Івлєва, С. Й. Фастованова. Двома орденами Леніна нагороджена Ю. О. Мілютіна, орденом Леніна В. К. Шабадах — вчителі середньої школи №1. Протягом 1971 — 1975 рр. закінчиться спорудження будинку для технікуму на 500 місць, школи на 964 місця, дитячої технічної станції, 2 стадіонів.

Значно розширилася мережа культосвітніх закладів. Працює міський будинок культури із залом на 600 місць, будинок культури залізничників, 6 клубів, 27 червоних кутків на підприємствах, 28 бібліотек, 5 читалень, широкоформатний кінотеатр ім. Островського, 2 парки культури, літній кінотеатр. При міському будинку культури працюють численні гуртки художньої самодіяльності, з них особливо популярні драматичний і танцювальний колективи, ансамбль бандуристок; є дитяча художня

школа. Славиться хоровий колектив клубу цукрокомбінату, багата художня самодіяльність будинку культури залізничників. У лютому 1971 року в Шепетівці стартував перший у нашій республіці фестиваль молодої поезії, присвячений XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України. В місті працюють літературна група ім. М. О. Островського, літературний гурток на станції Шепетівка.

Близько 250 лекторів об’єднують 17 первинних організацій товариства «Знання». Широко використовуються такі форми лекційної пропаганди як ленінські читання, кінолекторії, конкурси на кращу лекцію, тематичні вечори, вечори запитань і відповідей, зустрічі за круглим столом, групові виїзди лекторів—медиків, юристів, атеїстів на окремі підприємства і в села району. Добре зарекомендував себе серед населення народний університет, на факультетах якого навчається близько 2 тис. слухачів.

В день 10-х роковин з дня смерті письменника-комуніста М. О. Островського, 22 грудня 1946 року в місті відкрито літературно-меморіальний музей. За рік тут буває 35—40 тис. відвідувачів з найвіддаленіших куточків Радянського Союзу та іноземні гості. 2 жовтня 1966 року відкрито пам’ятник письменнику-комуністу. І сьогодні полум’яний Островський живе у серці кожного жителя міста, він трудиться в кожному робітничому колективі, його книги стали настільними в кожному домі.

У 1969 році завершено будівництво великого спортивного залу. Місто має 38 колективів фізичної культури і спорту. Працює дитяча спортивна школа.

Шепетівка овіяна славою героїчних і трудових звершень, це місто щирих друзів і доброзичливих господарів. У свій час тут побували політичні діячі Г. і. Петровський, Д. 3. Мануїльський, Вільгельм Пік, Бела Кун, видатні командири Червоної Армії Я. Б. Гамарник, Й. Е. Якір, Й. С. Уншліхт, В. М. Примаков. У бої за Шепетівку водили свої легендарні дивізії С. М. Будьонний, К. Є. Ворошилов, М. О. Щорс. У 20-х роках у Шепетівці деякий час жив і навчався Н. С. Рибак (народився 1913 року), тепер український радянський письменник, лауреат Державної премії. В редакції районної газети «Шлях Жовтня» протягом 1928—1930 рр. працював поет і журналіст Тиміш Одудько.

Шепетівка — місто революційних традицій і партизанської звитяги. Жителі пишаються тими, хто прославив їх місто в боях за Радянську Вітчизну, хто звеличує його сьогодні трудовими справами в комуністичному будівництві.
В. Ф. БАЛЮК, В. М. ГОЛЄВ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Kasia
Модератор
Повідомлень: 186
З нами з: 06 грудня 2017, 21:38
Стать: Жінка
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 132 рази
Подякували: 153 рази

Re: ШЕПЕТІВКА, місто, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення Kasia »

З книги "Поділля у ВВВ": документи та матеріали.
Крім імен, причин розстрілів, ще є досить цікава примітка (*) біля українського населення, яка розшифровувалася "*тобто зрадники Батьківщини".
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Бердичівський повіт: Барановський, Марковський, Яблонський, Павінський, Розборський, Кузьмінський, Величко, Покотилюк, Сливка, Білик
Брацлавський повіт: Дудник, Цурман, Маняк, Лановий
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ШЕПЕТІВКА, місто, Хмельницька обл, Україна

Повідомлення АннА »

ШЕПЕТІВКА або СКАЛИЧАНИ (1545), містечко, Заславський пов., Шепетівська вол., над річкою Гускою або Красносілкою і Вапнівкаю притокою р. Горині, 22 км. Від Заслава. При залізниці з Берестя до Києва. Містечко положене в місцевості лісовій, охайно побудоване. В 1583 р. Село Шепетин або пізніше Шепетівка, належало до Дубенського пов. , до волості кн. Костянтина Острозького, з якого він платив від 9 дим. (Яблоновський. Волинь, стор. 82). В 19 ст. Була то власність кн. Сангушків, а від них перейшло до гр. Альфреда Потоцького. На початку 19 ст. було там 395 домів і 2,791 жителів (переважно жидів), церква св. Михайла, синагога, два жидівські доми молитви, міська школа, 57 крамниць, щотижневі ярмарки, паровий млин і найбільша на Волині цукровня і рафінерія, заложена 1844 р. В кінці 19 ст. почато там використовувати два мінеральні залізисті джерела, а також уряджено там мінеральні купелі. Само містечко має в центрі чотирикутний ринок і кілька вулиць. Вулиця, що провадить до цукроварні, довга до 7 км. І заселена переважно родинами робітників, які працюють в цукроварні. Підмістечкові міщани і селяни вирощували цукрові буряки і займалися годівлею коней і худоби, а також від осені до зими транспотром буряків до фабрики. Залізнична станція віддалена від містечка до 2-х км.
В кінці 19 ст. і на початку 20 ст. в Ш. було 832 домів і 5,926 жителів, дерев’яна церква , дерев’яна церква з 1792 р., початкова школа від 1868 р. Оселя ця дуже стара і згадується в документах під первісною назвою Скаличани, коли то в 1547 р. належало до Василя Лабунського (Архів Сангушків). Під цією назвою згадується також в 1594 р, коли належало до Андрія Зджарського або Здзярського (Архів Ю.З.Р. ч. 6, том І, стор. 242-243). В 1650 р. Ш. отримує права містечка, яке тоді належало до кн. Доминіка Заславського (Архів Ю.З.Р. ч. 7, том 2, стор. 480). По вимерті волинського роду кн. Заславських в 1673 р. Ш. переходить до кн. Любомирських, а від них до Сангушків. В околиці містечка Ш. в кінці 19 ст. було багато курганів, про 7 з них згадує в 11 з’їзді проф. В. Антонович. Ці кургани були переважно порослі віковими дубами. За переписом 1911 р. в Ш. було 7,566 жителів, волость, міщанська управа, пошта, телеграф, земська поштова станція, агроном, суд, 2-клясова школа, земська лічниця, шпиталь при фабриці, жидівська лічниця, дитячий притулок, жидівський притулок, 4 акушерки, аптека, 4 аптечні склади, 3 лікарів, 5 гостинниць, два кредитові товариства, 102 крамниць, тартак (15,000 річн. прод.), паровий млин (100,000 річн. прод.), 2 кооперативи, 1 кооператива службовців, цукровня. Містечко оживляла велика рафінерійна фабрика, яка мала 1,061,000 пуд. річн. прод. Крім того в містечку була випозичальня сільсько-господарських машин, столівка, друкарня, шинок, 3 фотографи, крамниця з годинниками, фабрика черепиці, експортовий склад яєць і ярмарки щодва тижні. До пом. гр. Альфреда Потоцького в Ш. і Антонинах належало разом 24,462 десят.
Джерело-О.Цинкаловський "Стара Волинь і Волинське Полісся" (від найдавніших часів до 1914 року)
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Ш”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 7 гостей