1918-3_NEW.jpg
1918-1_NEW.jpg
1918-2.JPG
МЕСТНИКИ (партизани на Великій Україні 1921 року) В останніх днях липня 1921 р. партизанський відділ з Гощовського Ліса, що розкинувся на правому березі Дніпра між Обуховой, Таценками, Рудиками і хутором Плюти, перейшов на Полтавщину до партизанського відділу от. Чорного. Відділ от. Чорного оперував в районі місточок Переяслава, Рожищова, Воронькова і подібно як Гощівський відділ, складався із козаків бувших Дніпровських дівізій — опісля Зеленівської армії ... Вибори нового отамана відтворили мені живцем подібну сцену з головою »Тараса Бульби». Козаки партизани спершу посипали голову свойого нового команданта землею, а після піднесли його тричі на руках в гору. Після того началася гульня. При звуці бандури, хлопці танцювали що справді здавалося, що земля згинається і стогне. На всіх лицях малювалася така бадьорість і козацьке завзяття, що я справді почував себе наче в товаристві запорозької чубатої братії. Новий отаман не довго роздумував, що йому робити. Вже в дві годині після свойого вибору наказав лаштуватися до нічного походу. Хотяй нікому не звісно було куди він поведе загін, та всі догадувалися, що він думає добути коней. Для об’яснення треба згадати, що в загоні було всего 12 кінних на близько шістдесят піших партизанів і нераз над тим застановлюванося, в який спосіб цілий загін перемінити на кавалєрийський. А нагода тепер була добра. Недалеко від Рудякова, іменно на лугах під селом Вишеньки, пасся табун коней большовицької кавалерії, яка стояла по дооколичних селах. В табуні могло бути коней до двісті штук, а сторожа при їх не особливо сильна. Треба було бачити з яким завзяттям партизани взялись за чищення зброї, а зброю любили вони більш за своє життя Я нераз подивляв з якою пильністю козаки доглядали своїх крісів, та револьверів і то без ніякого примусу, а просто зі-самого замилування до зброї. Зрештою кождий розумів, що справна зброя, це його одинокий ратунок нераз в безвихідній ситуації. Ніколи не лучилося мені бачити у партизанів-заржавілої зброї, а тим більше несправної, хотяй на війні в регулярних арміях це було буденним явищем. А на партизанці особливо трудно було держати зброю в чистоті, коли приходилося перебувати в лісах, болотах на дощі нераз цілими днями та ночами. ... Вийшовши з ліса загін пройшов вздовж Рудяковом. Цікаві селяни виходили на двір, ставали в воротях і зично здоровили нас та бажали «щасливої путі«. То з одної то з другої хати вибігали дівчата з кошиками яблок, слив, груш та давали партизанам на дорогу. Такої теплої симпатії такого співчуття і прихильності, яку мали партизани на Лівобережу, мені в регулярній армії рідко довелося стрічати. Коли ми минули село, і увійшли знова в ліс, вже нам добре стемнілося. Дорога стала тяжкою, треба було бродити в глибокому, сипкому снігу, та оминати зісохлі корчі, що похід ще більше утрудняли. Ліс ставав чим раз густійший і становилось так темно, що з великим трудом міг один другого бачити перед собою, на найближчу віддаль. А в лісі було так тихо, наче він зовсім завмер. Здавалося, будьто все довкола прислухується до наших слів, нашого, віддиху, хоче схопити наші думки. Без пересади треба сказати, що тихий ліс, а до того в ночі робить на людині глибоке вражіння більш може, чим степ або вода. Думка під тими вражіннями працює сильнійше, фантазія викликає ріжні невидимі, яскраві образи, що криються будьто-би за чорною стіною мовчазного ліса. В часі маршу розмови притихли, мовчали навіть Дудун і Овсій, кождий був або змучений, або занятий своїми думками. Може в цій хвилі духом витав при рідні, при дорогих йому особах. Власне в таких хвилях найбільш на душу сунуться спомини. ... Наша праця в Воронькові була на разі скінченою. Тепер отаман приказав скликати селян гасити хату, що селяни скоро виконали. До отамана між тим підійшло кількох селям і в імені населення подякували за освободження хоть на часиночку зпід большовицько-кацапської кормиги. - Ви местники за наші кривди і терпіння, ви наші оборонці і Вас ми завсігди пам’ятатимемо та за вас Бога молитимем — говорив один старий поважний селянин. Мені тоді ясно стало, як селянам далися в знаки чужинці-окупаити і власні перевертні. Я тепер гаразд зрозумів як радо піддержує, як говорять комуністи наш український селянин владу червоної Москви. Доказом як селяни натерпілися є те, що не боялись прилюдно дякувати отаманові за визволення на «часинку*, бо комуністи вернувши могли на них криваво пімститися. При пращанню з нами многим селянам стояли слези в очах. - Гукніть нас, а ми всі з вами підемо • говорили многі з них. — Ведіть нас хоть сей час проти комуни. —» Прийде пора товариство й на вас. Прийде хвиля, коли не тільки Воронківці, а потрібно буде всього українського селянства. Пам’ятайте тоді на ваш обіт!— сказав отаман сідаючи на коня. Сонце вже підходило до полудня, як наш загін на підвохах, гружених здобутою зброєю і набоями, співаючи опустив бідне, пригноблене беззахистне місточко.