Селянcтво

[АннА]

ДЕРЖАВНІ СЕЛЯНИ — соціальний стан (див. Стани) 18—19 ст. у Російській імперії, до якого належали селяни, які користувалися державними землями та були феодально залежними від рос. казни. Формування стану Д.с. почалося за часів Петра I. До їх числа входили селяни-однодвірці та чл. їхніх сімей, татари і ясачні народи Поволжя та При-уралля, чорносошні й половники Пн. Помор’я, селяни або «пахотні люди» Сибіру. В 2-й пол. 17 ст. у зв’язку з ліквідацією автономного устрою почав активно формуватися стан Д.с. і в Україні. До його складу входило багато сел. груп, які різнилися між собою назвами, особливими правами, повинностями та істор. походженням. Зокрема, до складу Д.с. потрапили укр. козацтво та військові обивателі, колиш. рангові й посполиті селяни (див. Рангові посполиті, Посполиті) військ. маєтностей Лівобережної України, однодвірці, старостинські, ленні селяни, економічні селяни, колиш. кріпаки (див. Кріпацтво) конфіскованих маєтків польс. шляхти Правобережної України, іноз. колоністи (див. Колоністи іноземні в Україні), вільні хлібороби, дрібні воєнізовані групи та мусульманське нас. Пд. України. Чисельність стану Д.с. зростала за рахунок відписних, виморочних, банківських селян, відібраних за борги у поміщиків кріпаків, удільних селян, євреїв-землеробів, військових поселенців, кіннозаводських селян тощо. На серед. 19 ст. в Україні налічувалося понад 2 млн ревізьких душ Д.с., найвагомішу частку яких складали укр. козаки та військ. обивателі Лівобережжя.

Як оподатковуваний стан Д.с. на Правобережжі сплачували подушний податок (див. Подушне), чинш, виконували панщину і натуральну данину, а на Лівобережжі й Пд. України платили різні податки грішми, відбували підводну шляхову та ін. повинності. Всі Д.с., крім кримських татар, підлягали рекрутському наборові (див. Рекрутська повинність). В умовах розгортання товарно-грошових відносин та наростаючого податкового тиску (починаючи від 20-х рр. 19 ст. і до 1837 лише подушний податок Д.с. зріс у 9—10 разів, збільшилися й ін. повинності) у середовищі Д.с. посилювалося соціальне розшарування. Диференціація селян супроводжувалася формуванням торгово-пром. прошарку та доволі значної групи безземельних і малоземельних. З’явилися такі категорії, як «бездомні», халупники, коморники, городники, бобилі тощо. Практикувалися акції передачі Д.с. поміщикам чи в удільне відомство (див. Удільні землі), їх могли переводити до стану військ. поселенців.

1837—41 було здійснено реформу П.Кисельова щодо управління Д.с й запровадження оброчних платежів із земельного та пром. прибутків (див. Кисельова П. реформи 1837—1841). Наступні реформи відбулися в 1860-х рр. Згідно з указом імп. Олександра ІI 1867, Д.с. Правобережжя зараховувалися до розряду селян-власників. Для них вводився обов’язковий викуп (див. Викупна операція 1861—1907) земельних наділів. В основу визначення розміру щорічного викупного платежу бралася збільшена на 10% річна сума оброку, визначеного спец. люстраційними (див. Люстрації) комісіями, які протягом 1844—58 здійснили переведення Д.с. Правобережжя з панщини на оброк. Ця категорія селян мала завершити викуп землі до 1 верес. 1912. Решта Д.с. підпала під дію закону від 24 листоп. 1866. Згідно з ним, за Д.с. Лівобережжя і Пд. України закріплювалися в безстрокове користування (общинне чи подвірне) землі, які перебували в їхніх руках, але не більше 8—15 десятин на ревізьку душу. Сел. наділи підлягали щорічному оброчному платежу. Лише 1886 Д.с. цих губерній дозволено викуп землі.

[АннА]

ВЕРХНЯ РОЗПРАВА - становий суд 2-ї інстанції, що розглядав цивільні й кримінальні справи однодвірців та державних селян у Російській імперії. В Україні в.р. функціонували протягом 1782– 96 у Київському намісництві, Новгород-Сіверському намісництві, Чернігівському намісництві, перебравши на себе справи посполитих та рядових козаків, що до того часу розглядались у гродських судах, земських судах, підкоморських судах Гетьманщини. в.р. відігравала роль апеляційної інстанції для нижніх розправ. У справах, що торкалися мешканців сіл чи округ в цілому, виступала як суд 1-ї інстанції. Складалася з двох голів, які призначалися Сенатом за поданням губернського правління, а також десяти засідателів. Останніх обирали на 3 роки козаки і посполиті намісництва як зі свого середовища, так і з-поміж дворян, чиновників та різночинців. Засідателів затверджував губернатор. в.р. поділялася на 2 департ.: карний та цивільний. Кожен департ. мав свого голову. Справи розподілялися між чл. суду і головою за черговим реєстром справ. За відсутності справ карний департ. розглядав цивільні справи. В суді засідали прокурор і двоє стряпчих. Один з них слідкував за недопущенням шкоди для держ. казни, ін. був офіц. обвинувачем у карних справах. в.р. засідала посесійно тричі на рік: перша сесія тривала від 8 січ. до Страсного тижня (останнього перед Великоднем), друга – від Зелених свят (Трійці) до 27 черв. і третя – від 2 жовт. до 18 груд. За потреби в.р. могла засідати і в ін. час. Нарівні з ін. судами 2-ї інстанції в.р. надсилала двох засідателів у Приказ громад. опіки, подавала пропозиції щодо кандидатури на посаду голови совісного суду, що розглядав справи про злочини, визнані як вчинені ненавмисно, опираючись не лише на закони, а й на моральні норми.

[АннА]

ВИХIД СЕЛЯНСЬКИЙ (право на вихід) – право залежних селян за визначених законом чи традицією обставин і в певний час піти від свого володаря. Діяло за часів середньовіччя та Нового часу. Регламентувалося заг.-держ. законодавством і регіональними постановами й грамотами.
В період Київської Русі існувала заборона самовільного виходу для закупів, встановлена «Руською правдою» (поширена редакція). У 13 ст. на Закарпатській Україні, згідно з указом угор. короля Андраша III (1290–1301), селяни користувалися правом виходу на Юріїв день. Згодом ця норма не раз підтверджувалася, а 1486 було встановлено штраф для феодалів, які після повного розрахунку перешкоджали виходові своїх селян.
У Галичині 14–15 ст. право виходу регламентувалося Вислицьким статутом 1347 та сеймиковою постановою галицької шляхти 1435. Умовою виходу тут була сплата вихідного: 1 копа грошей та натуральна данина, одночасний вихід – не більше 1–2 сімей.
Згідно з постановою 1444, шляхтич, який узяв викуп і не відпустив селянина, зобов’язаний був сплатити штраф (3 гривні).
У Галичині 15 ст. в укр. селах вихідне становило 1 гривню (48 грошей), а вихідним заборонявся перехід до сіл ін. права – німецького (див. Магдебурзьке право), волоського права. У селах волоського права вихідне становило 12 грошей, а вихід не було обмежено якимось терміном.
У поселеннях нім. права необхідною умовою виходу було осадження натомість вибуваючого рівноцінного господаря. Постановою Красноставського сейму 1477 для Холмської землі така вимога була поширена й на ін. села, а згідно з Уставною грамотою 1501 Белзької землі, право виходу обумовлювалося не лише низкою виплат, а й приведенням у порядок залишеного г-ва.
1705 польс. король Станіслав I Лещинський поширив своїм привілеєм на галицькі землі норми польс. д-ви щодо вихіду селянського, який від того часу повністю залежав від волі шляхти.
На укр. землях у складі Великого князівства Литовського вихід селянський регламентувався грамотою від 2 трав. 1457 та Судебником Казимира IV 1468, які забороняли князям, шляхті і великокнязівським намісникам приймати непохожих селян. Вказані положення були підтверджені в уставних грамотах 16 ст. деяким укр. землям, зокрема Київській (1507). Статути Великого князівства Литовського (1529, 1566, 1588) передбачали вихід селянський лише після виконання селянином усіх умов укладеної із сюзереном угоди. За кожен пільговий тиждень треба було заплатити по 6 грошей або відпрацювати стільки часу, скільки тривав термін пільги.
Вихід селянський вважався узаконеним лише після отримання селянином письмового підтвердження, завіреного гродським урядом. Згідно з нормами укр. права, селянин міг скористатися правом виходу, не виконавши жодної умови, лише у випадку неправомірних дій з боку пана (зґвалтування членів сім’ї, пограбування) або відлучення пана від церкви.
Перші спроби повної заборони права виходу селян Лівобережної України з’явилися у 30-х рр. 18 ст. Остаточно на Лівобережжі та Слобідській Україні воно було скасоване указом імп. Катерини II від 3 трав. 1783.

[АннА]

ВІДХІДНИЦТВО – масовий тимчасовий відхід селян з місць постійного проживання на заробітки в р-ни розвиненої пром-сті та с. госп-ва, а також за кордон, де є сезонний попит на робочі руки.
Пром. відхідництво у вигляді уходництва було відоме в Україні ще в 16 ст.
Мало місце в 17–18 ст. у зв’язку з посиленням феод. експлуатації та зародженням товарно-грошових відносин. Масового характеру відхідництво набуло за доби капіталізму. Основою для відхідництва в Україні у 19 ст. стало безземелля та малоземелля селян, зростаюча потреба в грошах, обмежені можливості отримання заробітків на місці.
Відхідництво було засобом додаткового, а інколи єдиного прибутку г-ва, сприяло швидшому втягненню селянства в ринкові відносини та прискорювало його розшарування.
Серед відхідників склалося багато приказок, що характеризували значення цього промислу в їхньому житті. Напр., «соха годує, сокира одягає», «соха годує, а податки на стороні», «соха годує, ремесло поїть, промисли одягають».
Уже наприкінці 50-х рр. 19 ст. в Україні повітовими казначействами зафіксовано бл. 200 тис. осіб заробітчан-відхідників. Переважну більшість їх становили вихідці з Полтавщини та Харківщини.
Селянська реформа 1861 викликала різке зростання міграційних процесів. Зокрема, небувалого розмаху набуло землеробське відхідництво. Протягом 1861–1900 в укр. губерніях (без пд., які якраз були місцем відходу на заробітки) число проданих відпускних квитків і паспортів збільшилося з 874,4 тис. до 9751 тис., або більше ніж в 11 разів. Лише 1891 із сіл Київ. губ. відійшло на заробітки 191,5 тис. осіб, Полтав. – 173, Харків. – 157,3, Черніг. – 134,1, Подільської – 108,3 тис.
Деякого поширення відхідництво набуло серед незаможних прошарків селян пд. України. Заг. ж кількість відхідників, зайнятих на сезонних і поденних роботах у поміщицьких економіях та куркульських г-вах, наприкінці 19 ст. досягла 1,7–1,8 млн осіб. Невелика частина їх приходила з Росії. Вони склали армію с.-г. робітників, які знаходили роботу в пд. губ. України, де швидше розвивалося товарне с. госп-во і постійно відчувалася потреба у вільних робочих руках. Тут склалися осн. ринки найму робітників. З відхідників формувалися також пром. робітники.
З появою кадрових робітників наприкінці 19 – поч. 20 ст. неземлеробське відхідництво скорочується. Однак тоді ж спостерігався потужний відтік селян із зх.-укр. земель до Німеччини, Румунії, Росії, Данії, Італії тощо. Так, з Галичини до Німеччини протягом 1907–11 виїхало бл. 300 тис. селян-відхідників, швидко зростав еміграційний потік.
Відхідництво мало місце в Україні також в роки рад. влади (див. Відхідництво з колгоспів в УСРР).

[DVK_Dmitriy]

Селяни України та їх оподаткування в XVII - середині XIX ст.

Автор: Гуржій О. І., Орлик В. М.
Издательство: Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В.
Год: 2012
Формат: djvu+pdf
Страниц: 278
Размер: 63.96 MB
Язык: украинский
У монографії розглядаються проблеми історії оподаткування сільського населення України у XVII- середині XIX ст., висвітлюються процеси структуризації та еволюції різних груп сільських мешканців у взаємозв’язку з їхніми фіскальними зобов’язаннями. Автори комплексно досліджують особливості становлення та діяльність основних інституцій реалізації податкової політики на тлі складних і часто непослідовних заходів урядових структур, вивчають процеси поширення на українські терени російських податкових статей, специфіку різних видів оподаткування крізь призму станових, етнічних та регіональних складових фіскальної політики.

Зміст:

Передмова
5
Розділ 1.
Соціальні групи і категорії сільського населення XVII - XVIII ст. 11
1.1. Формування соціальної структури села на Лівобережжі
та Слобожанщині у другій половині XVII ст. - середині ХѴПІ ст. 13
1.2. Соціальні групи і категорії сільського населення
на Правобережжі та західноукраїнських землях у XVII ст. - XVIII ст. 59
1.3. Структурні зміни в середовищі сільського населення
(друга половина XVIII ст.) ..... 65
1.4. Кріпосне населення та джерела його поповнення . . 70
1.5. Секуляризація монастирських маєтків.
Державні селяни: структурні зміни .... 81
Розділ 2.
Податкові зобов'язання ...... 91
2.1. Оподаткування сільського населення в Гетьманщині
та на теренах Вольностей Війська Запорозького Низового . 93
2.2. Основні тенденції податкової політики російського уряду
в різних регіонах України ..... 98
2.3. Державні фінанси та податі в Російській імперії
у XVIII - на початку XIX ст. . . . . 120
2.4. Оподаткування сільського населення в українських губерніях
Російської імперії ...... 132
2.5. Місцеві податі та збори . . . . . 164
Розділ 3.
Органи управління та оподаткування
187
3.1. Повноваження урядових владних інституцій
щодо оподаткування селянства.
3.2. Фіскальні повноваження дворянських
і селянських самоврядних інституцій .
217
189
Загальні висновки та підсумки дослідження .
Джерела й література.
Покажчик . ... .
228
233
269

http://mirknig.su/knigi/history/104665- ... ix-st.html
или
http://chtyvo.org.ua/authors/Hurzhii_Ol ... ni_XIX_st/

[АннА]

ВІЧЕ – 1) збори вільних людей у Давній Русі, на яких обговорювались і вирішувались важливі громадські справи.
Розвинулося з народних зібрань у східних слов'ян, описаних візантійськими істориками 6 ст.
Цей архаїчний інститут народовладдя набуває нових форм і змісту в часи завершення будівництва Давньорусинської держави (див. Київська Русь) наприкінці 10 – поч. 11 ст.
Віче уперше згадується під цією назвою в літописі під 997 ( Білгород).
Зі встановленням сильної князівської влади віче утвердилось як колективний орган місцевого самоуправління, а з перебігом часу стало брати участь і в державних справах.
1024 київське віче відмовило братові Ярослава Мудрого Мстиславу Володимировичу, який хотів сісти на престол; 1068 скинуло київського князя Iзяслава Ярославича і посадило полоцького князя Всеслава Брячиславича.
Джерела дають підстави вважати, що віче було органом надзвичайним, вирішувало найважливіші питання міського і державного життя: війни і миру, закликання і вигнання князів. Постійно міською або сільською громадою управляла рада, на чолі якої стояв тисяцький. Але поступово щоденне життя значних міст підпорядковувала собі княжа адміністрація.

З настанням удільної роздробленості в Давньоруській державі (з 40-х рр. 12 ст.) незмірно зросла роль міських громад і віч у політичному житті. Громади Києва, Галича давнього, Новгорода Великого та ін. міст починають систематично обирати або вирішальним чином впливати на обрання князів. Князі проголошувалися або скидалися. На вічі 1146 кияни під тиском підручників вмираючого кн. Всеволода Ольговича прийняли на престол його брата Iгоря Ольговича, але через кілька днів міське віче його скинуло і запросило на престол ін. кн. – Iзяслава Мстиславича.
Так само чинило віче Галича протягом 2-ї пол. 12–13 ст. У джерелах 12–13 ст. слово "віче" вживали стосовно князівської ради, а також нарад знаті (1113 нарада київ. верхівки запросила на престол Володимира Мономаха), зібрань городян за ініціативи князя, навіть на стихійні повстання городян.

Роль і значення віче у міськ. і держ. житті Русі підупали в 13 ст., а самі віче зникли в часи монголотатарської навали.

2) одна з форм сусп.-політ. життя в Галичині у 80-х рр. 19 – 30-х рр. 20 ст. Скликання політичними силами народного віче (в Галичині) було пов'язане з набуттям укр. рухом масового характеру.
Перше віче галицьких українців відбулося у Львові 30 (18) листоп. 1880 за ініціативи лідера народовського руху Володимира Барвінського. За широтою охоплення учасників та проблематикою віче поділялися на "всенародні", місц. (повітові), передвиборні, парт. та ін. Завершувалися ухваленням резолюцій, які доводилися до відома австрійс. та польс. адміністрації, лягали в основу парт. програм. У 1920– 30-х рр. в. набули виразного парт. пропагандистського забарвлення.

[АннА]

БОБИЛІ – в Україні та Росії середньовічної доби і Нового часу – феодально залежні селяни, які не мали власної орної землі, ніяких угідь і сплачували щорічний податок (відомий під назвою "бобильщина") натурою чи грошима.
Нерідко, як і захребетники, ставали наймитами "на чужих тяглах", вступали в особисті господарські угоди із заможними хазяями, в хатах яких проживали.
Джерела періоду національної революції 1648– 1676 не вирізняють бобилів як окрему соціальну групу.
"Переписні книги 1666 р." зафіксували на Лівобережній Україні і тих, що мали робочу худобу, і тих, які сплачували оброк або грошима, або зерном, медом тощо.
Серед останніх – кравці, ковалі, бондарі, мірошники і т. д., зрідка – війти.
Протягом наступного періоду бобилі все далі відходили від землеробства і масово зубожіли. Зокрема, в Шептаківській волості Черніг. губ. в селах мешкало бл. 800 бобилів, всі безземельні.

[ГіП]

БОБИЛІ – в Україні та Росії середньовічної доби і Нового часу – феодально залежні селяни, які не мали власної орної землі, ніяких угідь і сплачували щорічний податок (відомий під назвою "бобильщина") натурою чи грошима.

«Бобыль ─ как много в этом слове...».
Мої Попереки начинали з «бобилей». Хоча, коли мій (6пра)дід жив у сім̕`ї, то був посполитий і син його теж – посполитий. А от сам родоначальник прізвища ─ бобиль бобильом!

[АннА]

ЗОБОВ'ЯЗАНІ СЕЛЯНИ – 1) категорія особисто вільних, але прикріплених до поміщицької землі селян. В Україні на поч. 19 ст. у пд.-зх. ч. Херсонської губернії проживало понад 1,3 тис. З.с. Указом імп. Миколи I 1827 З.с. надавалося право переходити на казенні землі, якщо вони не могли домовитися з поміщиком про розмір повинностей. Це привело до швидкого зникнення цієї групи селян;

2) категорія селян (колиш. кріпаків), яких, відповідно до указу імп. Миколи I від 2 квіт. 1842, поміщики відпускали на волю із земельним наділом, за умови виконання ними певних повинностей. При цьому земля залишалася у власності поміщика. Закон зберігав за поміщиком адм.-поліцейську владу над З.с. Напередодні скасування кріпацтва (див. Селянська реформа 1861) у Російській імперії з 10 млн кріпаків на стан зобов'язаних було переведено лише бл. 25 тис. ревізьких душ. В Україні З.с. стали понад 15 тис. кріпаків с. Підвисоке (нині село Оратівського р-ну Він. обл.) і м-чок Дашів та Голованівськ (нині с-ще міськ. типу Кіровогр. обл.) – маєтків графів Потоцьких. Царські укази про З.с. та вільних хліборобів були невдалою спробою розв'язати сел. питання в Рос. імперії, апелюючи до свідомості кріпосника-поміщика.

[АннА]

«Бобыль ─ как много в этом слове...».

Створено окрему тему в АБЕТЦІ - Бобиль