Селянcтво

[АннА]

КАБАЛА (араб. kabāla – угода, зобов'язання) – юрид. документи – т. зв. кабальні грамоти, якими в Російській державі, починаючи з 14 ст., оформляли боргові зобов'язання. Поширення на укр. землях терміна "кабала", як і правових відносин, що ним іменувалися, було пов'язане з підпорядкуванням українського життя нормам російського законодавства. Однак ні сам термін, ні відповідні правовідносини тут не прижилися. Існували такі види кабальних грамот: позикові (ними оформлялися безвідсоткові або відсоткові позики); заставні (для позик під заставу нерухомого майна); служилі (для позичальників, які брали на себе зобов'язання своєю працею відшкодувати суму позики та відсотки на неї); викупні (ними оформлялися купівля-продаж нерухомості разом з кабальним холопом). Усі ці угоди реєструвалися в кабальних книгах.

Прошарок кабальних холопів виник у Великому князівстві Московському бл. серед. 15 ст. й існував майже до кін. 17 ст. Кабальними холопами вважалися боржники, які зобов'язувалися до повної виплати боргу працювати в госп-ві кредитора. Практикувалися два типи холопської залежності – ділова і служила. Ділові холопи використовувались як дворова челядь і с.-г. працівники, служилі – як приказні люди і військ. слуги (вони наділялися землею та вели власне г-во). Юрид. права і обов'язки кабальних холопів регулювалися спец. указами та ін. актами. Кабальних холопів можна було продавати, успадковувати, віддавати в посаг тощо. Діти, народжені під час перебування їхніх батьків у кабальній холопській залежності, також вважалися кабальними людьми. З юрид. боку єдина відмінність кабального холопства від холопства ін. видів полягала (до указу царя Федора Івановича від 1 лют. 1597) в можливості припинення холопської залежності шляхом дострокової виплати боргу. Для переважної більшості кабальних холопів на ділі це означало перехід із власної ініціативи від одного кредитора до іншого, який і надавав необхідну для виплати боргу суму.

У серед. 16 ст. набула поширення практика виплати боргу за ін. позичальника – кабального холопа без участі самого позичальника, у зв'язку з цим Судебник 1550 встановив щодо таких дій певні обмеження, зокрема, заборонив кабалити боярських дітей віком до 15 років. Указом від 1 лют. 1597 запроваджено довічну службу приказних і військ. слуг, що унеможливлювало припинення служби цими кабальними холопами після сплати свого боргу, однак після смерті кредитора такі кабальні холопи і члени їхніх сімей отримували волю без сплати боргу.

У 17 ст. (починаючи з 2-ї пол. цього століття, частина укр. земель адміністративно належала до Рос. д-ви, однак кабальних холопів на укр. землях не було) практикувалося кабалення шляхом надання в борг землі та засобів вир-ва на умовах виконання позичальником оброку і панщини. Такі оборудки стимулювалися тим, що кабальні холопи не виконували держ. повинностей. Але запровадження податної реформи 1679–81, згідно з якою податком обкладалося кожне подвірне г-во, призвело до юрид. ототожнення холопів, які вели самостійне г-во, з кріпосним селянством. Повне злиття всіх розрядів холопства з кріпаками відбулося внаслідок запровадження 1724 подушного податку (див. Подушне).
Смолянюк В.Ф.

[viktoriyaogievskaya]

назву русини повернули...

З приводу русинів у мене окрема думка. В боротьбі за владу люди ділилися на кольори, згадаймо 2005-й, були помаранчеві та біло-блакитні. А якщо заново глянути вглиб то можна побачити такий поділ і раніше. Добре це помітно у громадянську війну 1920-х років – білі, червоні, чорні, зелені… Також хороший приклад із середньовіччя - війна пурпурової та білої троянд. Тому боротьба за владу між русими і чорними, а Русь виникла на руїнах саме Чорної Булгарії, теж розділила людей на кольори. І руси ніяке не плем̕я чи етнос, а провладна більшість на сучасні поняття. Одна із версій була про русий колір волосся, однак останні події на Донбасі дали підставу думати інакше. В умовах бойових дій, коли противники мало чим відрізняються один від одного, потрібна система розпізнавання свій-чужий, тому на руках і ногах бійців можна помітити кольорові пов̕язки. Придивіться до зображень воїнів часів Київської Руси і побачите пов̕язки на головах, а вони теж різного кольору, є білі, а є й чорні. От і пошуки місця звідки взялись русичі марні, бо руси, як і радянський народ взялись нізвідки і пішли в нікуди.

То виходить що я не помиляюся щодо Русі де правила група скандинавських воїнів а не власної національної держави?

[D_i_V_a]

То виходить що я не помиляюся щодо Русі де правила група скандинавських воїнів а не власної національної держави?

Історики кажуть, що такаго не буває, щоби прийшли звідкись чужі люди і правили народом і народ не бунтувався і не зкидав заброд...

Я з думкою пана ГІПа не зовсім згодна.
Зазвичай такі назви - це самоназви народів. Це хтось чужий міг людей за кольором волосся називать русими, але вони сами себе назвать так не могли, для них це не було якоюсь особливістю, це було нормальним.
Більш вірогідніше пішло від якогось географічного поняття... а от від якого?

[АннА]

МІСЯЧИНА – одна з жорстоких форм панщини, що розвинулася в Україні наприкінці 18 ст. і посилилася напередодні селянської реформи 1861.
Була прихованою формою обезземелення селян.
Поміщики, відбираючи в селян наділи й виділяючи натомість місячне утримання натурою – пайком та одягом (звідси назва), змушували їх щоденно працювати у своїх економіях, виконуючи безперервну панщину.
Ця форма феод. експлуатації широко застосовувалася в дрібномаєткових госп-вах Лівобережної України та Півдня України у зв'язку з нестачею робочих рук.
Наприкінці 50-х рр. 19 ст. на місячині в Полтавській губернії перебувала 1/2, у Чернігівській губернії – 1/3, у Харківській губернії – 1/4 усіх кріпосних селян.
Ревний прихильник сел. реформи Ю.Самарін писав, що: "місячники не мають ні власних хат, ні землі, ні господарства; вони одержують від свого поміщика приміщення, звичайно в збудованих флігелях або казармах, по кілька сімей в одній кімнаті, а також визначене продовольство, одяг і за те цілий рік працюють на нього всією родиною".

[АннА]

"НЕПОХОЖІ" СЕЛЯНИ – залежна від великого князя або приватного власника (магната чи шляхтича) категорія сільс. населення України, Білорусі та Литви за середньовіччя, яка не мала права вільного переходу в ін. поселення.
До розряду "Н."с. часто переводили невільні категорії населення ("челядь", "коланних"). "Непохожими" також ставали ті селяни, які "засиділи давність" (10 років) на землі шляхти, вчасно не повернули "запоможеньє" – кредит, взятий при поселенні, або ті, які не уклали із сюзереном письмової угоди із зазначенням свого статусу "похожого". При великокнязівських пожалуваннях поселень приватним власникам "Н."с. зберігали таку ж юрисдикцію "непохожих", не маючи права залишити свою землю і без дозволу феодала піти на волю. Для боротьби із несанкціонованими переходами "Н."с. було прийнято низку правових актів (грамота Казимира IV 1457 та Судебник Казимира IV 1468, уставна грамота Київ. землі 1507, Статути Великого князівства Литовського 1529, 1566, 1588).

[АннА]

ОТЧИЧІ – категорія залежного селянства в період пізнього середньовіччя на українських землях у складі Великого князівства Литовського.
У великокнязівських володіннях отчичі зобов'язані були виконувати певні повинності й не мали права самовільно залишити свій наділ ("отчину"), не осадивши замість себе рівноцінного господаря (за цим стежили керівники волосних і сільських громад та князівські службовці).
На відміну від земель великого князя у приватних помістях магнатів і шляхти прикріплення отчичів мало не зобов'язальний, а особистий характер, що автоматично (із переходом поселення отчича у приватне володіння) перетворювало дану категорію селян на "непохожих". Тому для переходу таких отчичів на нове місце вони зобов'язані були виконати всі необхідні умови процедури виходу селянського і отримати письмове підтвердження свого сюзерена та уряду гродського. У випадку самовільного виходу отчича із шляхетської вотчини останніх розшукували і силою повертали на попереднє місце.

[АннА]

ПАНЩИНА, або відробіткова рента – примусове й безплатне виконання підданими певного обсягу робіт у госп-ві власника. Виникла за часів Київської Русі. У 14–15 ст. набула значного поширення, а в 16 – 1-й пол. 17 ст. стала однією з осн. форм позаекон. примусу селян. Протягом пізнього середньовіччя, зокрема в результаті проведення "Устави на волоки" 1557, П. зросла з 1–2 до 4–5 днів на тиждень. Зростання П. супроводжувалося посиленням соціального гніту, обезземеленням і розоренням переважної більшості селянства. Національна революція 1648–1676 підірвала панщинну систему госп-ва на значній території України. До поч. 18 ст. на території Гетьманщини та Слобідської України П. не була точно встановлена, а тому виконувалася переважно у вигляді всіляких відробітків. За гетьманства І.Мазепи на Лівобережній Україні П. набула фіксованого характеру (2 дні на тиждень). На території Пд. України, через постійні військ. конфлікти з татарами, до кінця 18 ст. вона фактично не набула масового характеру. 1797 рос. імп. Павло І видав указ про встановлення на території Російської імперії 3- денної П., проте на практиці вона сягла 5–6 днів на тиждень. У деяких районах Галичини, Буковини і Закарпатської України П. за Нового часу також становила 5–6 днів на тиждень, поки не була проведена селянська реформа в Галичині, на Буковині та Закарпатті 1848 і не скасоване кріпосне право. П. у формі різних відробітків, "іздольної повинності" тощо проіснувала в Україні подекуди до поч. 20 ст.

[АннА]

ПОТУЖНИКИ – одна з незаможних категорій селянства на укр. землях у складі Великого князівства Литовського та Королівства Польського. Не маючи статків виконувати належні повинності, селяни-П. об'єднувалися в групи (по кілька господарів), щоб відбувати різні роботи/роботизни (у фільварках чи замках), перевезення повозу (тобто почергово або спільно організовували вози й тяглових тварин) тощо. Найбідніші П. не мали змоги обробляти власні землі чи навіть городи, а тому вимушені були наймитувати в шляхти та односельчан. У певних випадках П. навіть втрачали власне житло і вимушені були поселятися при дворах заможних господарів. Після завершення сезону с.-г. робіт П. міг отри-мати від господаря повний розрахунок і перейти в ін. господарство.

[АннА]

"ПОХОЖІ" СЕЛЯНИ – категорія сільс. населення на укр., білорус. і литов. землях Великого князівства Литовського в 14–16 ст. У великокнязівських та шляхетських помістях "П."с. володіли певним наділом землі. Після сплати всіх необхідних податків і повинностей вони мали право на вільний перехід в ін. поселення. При великокнязівському пожалуванні сіл з "П."с. магнатам та шляхті останні ставали лише власниками землі, а не особи "похожого" господаря, який мав право вільно переселитися в ін. місце. Статус "похожого" селянина визначався часто угодою між останнім та його сюзереном. І скільки б часу "похожий" не проживав у володінні феодала, він, представивши вказану письмову угоду, міг вийти на волю, залишивши землю сюзеренові. "Похожими" також визнавалися ті невільні категорії населення (челядь, коланні, отчичі та ін.), яких у голодні роки феодал добровільно відпускав "кормитися".

[АннА]

ЦЕРКОВНІ СЕЛЯНИ — значна частина селян, що перебувала в залежності від церков, монастирів, духовенства. Поява та формування групи Ц.с. пов’язані з поширенням монастирського землеволодіння у Київській Русі наприкінці 10 — в 11—12 ст., коли князі та бояри здійснили перші земельні надання Правосл. церкві. Верховна влада, а згодом і вищі духовні особи зобов’язували Ц.с. виконувати повинності. Протягом 15—17 ст. вище духовенство Великого князівства Литовського, Королівства Польського, Речі Посполитої, Рос. д-ви поряд зі світськими можновладцями всілякими заходами прагнуло припинити переходи селян (Судебник 1497, Статути Великого князівства Литовського, Соборне уложення 1649 ). Це дало йому змогу зосередити у своїх руках велику земельну власність, а також значну кількість селян. У 18 ст. в Гетьманщині та Слобідській Україні, як і в Рос. імперії в цілому, відбувався процес секуляризації монастирських маєтків. У центр. районах Росії він проходив гол. чин. у 1-й чв. 18 ст. Щоправда, 1744 Церкві на деякий час (до поч. 1760-х рр.) було знову повернуто землі з обов’язковою умовою виконання підданими всіх держ. повинностей. 1764 в межах Рос. імперії, у т. ч. в Гетьманщині та Слобідській Україні, налічувалося бл. 992 тис. душ чол. статі Ц.с. Царським указом від 14 (3) травня 1783 на укр. територіях юридично оформлено кріпосне право (див. Кріпацтво ). На кінець 18 ст. помітно зросла натуральна і грошова рента для Ц.с., а панщина, яку вони виконували, досягла 6 днів на тиждень. Напередодні секуляризації 1786 в Лівобереж. Україні в монастирському володінні налічувалося 422,6 тис. ревізьких душ, а на Слобожанщині — бл. 15 тис. У процесі секуляризації укр. Ц.с. було передано в підпорядкування спец. держ. установі — Колегії економії (звідси й нова назва — економічні селяни ).
Гуржій О.І.