УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу, походження українських прізвищ, ономастика

Голодомор - кати і жертви

Аватар користувача
 
Повідомлень: 314
З нами з: 22 квітня 2016, 11:19
Подякував (-ла): 65 раз.
Подякували: 110 раз.

Re: Голодомор - кати і жертви

Повідомлення Вернер » 02 червня 2018, 20:08

Н.Р. Романець, В. В. Ченцов, 1996 р.
“ОРІХІВСЬКА СПРАВА”: ПРАВДА І ВИГАДКИ
“Оріхівська справа” (судовий процес над керівництвом Оріхівського району сучасної Запорізької області) загальновідомий факт історії здійснення хлібозаготівельної кампанії 1932-1933 років. Особлива увага до цього процесу пов’язана з резонансом, який він отримав в тодішній центральній та місцевій пресі завдяки численним постановам партійних та радянських органів.
В сучасній історіографії існують певні стереотипи щодо оцінки дій Оріхівського керівництва. Більшість дослідників історії колективізації вважають, що головна причина фабрикації “Оріхівської справи” полягає в тому, що “у один з ...наїздів на Україну Молотову не сподобалася незалежна позиція керівників Оріхівського району, які всіма засобами прагнули захистити селян від голодної смерті”1. Між тим, аналіз архівних документів, що збереглися в фондах архівів Служби безпеки України, а також Дніпропетровського держархіву, дозволяє зробити дещо інші висновки.
Як відомо, керівництво Оріхівського району було звинувачено в “саботажі виконання хлібозаготівельного плану”. Вирок - типовий для того часу, якщо його розглядати через призму репресивної політики в цілому.
Репресії відіграли важливу роль в здійсненні хлібозаготівель 1932-1933 рр. в Дніпропетровській області (сучасна Запорізька область в 1932 році входила до складу Дніпропетровської області). Згідно постанови РНК УРСР від 22 липня 1932 року “Про план заготівель по селянському сектору “Дніпропетровщина повинна була здати державі 1441,5 тис.тон зерна2. Керівництво області визнало цей план цілком реальним. “Дійсно, - зазначав на обласній нараді з питань хлібозаготівель перший секретар Дніпропетровського обкому КП(6)У В.І.Чернявський, - ми маємо урожай такий, як і в минулому році. Окремі райони мають навіть більший... наприклад, колишня Криворізька округа’'3.
Та з самого початку організації хлібозаготівель керівництво області наштовхнулось на цілий ряд проблем. По-перше, відсутність відомостей про справжню врожайність зернових в районах. А справа в тому, що місцеве керівництво, маючи гіркий досвід минулих хлібозаготівельних кампаній, йшло на різноманітні хитрощі (збільшення площ озимих, які загинули, зменьшення врожайності з гектару), аби отримати більш-менш реальний план по заготівлі хліба для колгоспів. Як підкреслював Чернявськнй, “люди страхувались майже в усьому”4.
Іншою важливою проблемою було так зване “розбазарювання хлібу”, тобто приховування, розкрадання зерна, використання особливого режиму обмолоту. Примусово зігнані в колгоспи селяни з самого початку не відчували себе там господарями. Події зими- весни 1931-1932 років продемонстрували, що держава не зебезпечує хлібом навіть чесно зароблені трудодні. За свідченням С.В.Косіора в 1931 році 48% господарств України нічого не видали на трудодні, а в 1932 році наслідки господарювання не були розподілені по трудоднях в 95% колгоспів Дніпропетровської області5. Тому перед загрозою нового голоду селяни “отоварювали” трудодні самовільно. Місцеве керівництво ставилось до крадіжок цілком спокійно: “збирають, ну і нехай собі збирають”6, Бо розуміло, що незібраний хліб все одно загине в полі. В 1932 році розбазарювання хлібу прийняло настільки масовий характер, що, виступаючи на партактиві в Запорізькому районі в лютому 1933 року, перший секретар Дніпропетровського обкому партії М.М.Хатаєвич зазначав: “Чи всі колгоспники крали? Дуже невеликий процент не крав - процентів 10-15. Навіть ті, які заробили по 400-500 трудоднів тягли колгоспний хліб, але багато менше, бо їм ніколи було красти, вони працювали”7.
І, по-третє, непокоїли партійне керівництво Дніпропетровської області відмови селян від виконання хлібозаготівельного плану, які в 1932 році стали звичайним явищем. Селяни заявляли: “Ми віддаємо останній хліб державі, а держава нам - нічого”8. Тому в період хлібозаготівельної кампанії 1932-1933 років колгоспники почали вимагати від радянських та партійних органів певних гарантій: спочатку - оплата трудоднів, створення насіннєвих та кормових фондів і лише потім - продаж хліба державі: “Хліб спокосимо: уперед собі, потім коням, на посівматеріал, підрахуємо лишки, які коштуватимуть по 50-60 карбованців пуд... А тоді продамо державі. Згідно рішень ЦК - госпрозрахунок...”9
Досить поширена серед селян була думка, що плани хлібозаготівель контрреволюційні: “Не Радвлада, ні комуністична партія, не пролетаріат керує масами, а інтервенція, буржуазія керує нами”10. Найбільш “освічені в політиці” селяни навіть стверджували, що доведені до районів плани хлібозаготівель протирічать директивам ЦК і III Всеукраїнської партконференції11.
Окремі партійні і радянські робітники, члени партії теж відкрито висловлювали своє негативне ставлення до нереальних планів здачі хліба державі. Так, голова артілі “12-річчя Жовтня” Новопразького району, коли йому на зборах колгоспників в порядку партдисципліни запропонували пріїйняти хлібозаготівельний план, відповів: “Я партії не підкорюсь, план приймати не бажаю, виконувати хлібозаготівлі не буду”, і здав партквиток. Член партії Остапенко під час зібрання в комуні “Іскра” Нижньосірогозької сільради заявив: “Досить, що ми в минулому році голодували, а в цьому році ми хліба не дамо”12.
На пленумі Ленінської сільради Білозерського району виступив кандидат в члени партії Шовкопляс, який, звертаючись до представників районного центру, сказав: “Ви захищаєте свої партквитки, але все одно в цю хлібозаготівельну кампанію ваші партквитки полетять, бо план нереальний, хіба що будете людей заготовляти в хлібозаготівлю. Все рівно прийдеться селянству вмирати голодною смертю”13. Такі висловлювання в ДПУ розцінювались як “правоопортуністичні настрої і протидія хлібозаготівлям”.
На 20 листопада 1932 року вони були зафіксовані в 95 селах 38 районів Дніпропетровської області з боку 26 відповідальних робітників, 14 уповноважених райкомів партії в селах, 6 голів сільрад, 49 голів і членів правлінь колгоспів, 25 секретарів партосередків і т.д. Протест людей знаходив вираз в зриві зборів, відмовах від прийняття планів хлібозаготівель і їх виконання і навіть в тенденціях до виходу із партії і з роботи14.
Щоб примусити селянство здати хліб, партійне та радянське керівництво стало на шлях масового використання репресій. Вже 7 серпня 1932 року ЦВК та РНК СРСР прийняли постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації”. Згідно цієї постанови майно колгоспів та кооперативів прирівнювалось до державного майна, а “розкрадання” його мало каратися розстрілом, “за пом’якшуючих обставин” - позбавленням волі на строк не менше ніж 10 років з конфіскацією майна. Вироки по цих справах виносились не більше, як в п’ятнадцятиденний строк. Самі ж справи потім не підлягали перегляду, а засуджені - амністії. Дозволялось застосування репресій по справах, що підпадали під чинність закону, і в відношенні злочинів, що були здійсненні до видання закону, в випадках, коли злочини, як вказувалось в таємній інструкції по застосуванню закону, “мають суспільно-політичне значення”15.
Не дивно, що в народі цей драконівський акт охрестили “законом про п’ять колосків”. В результаті застосування закону від 7 серпня в Дніпропетровській області тільки за два місяці (з часу прийняття закону і по 1 жовтня 1932 року) нарсудами за крадіжки хліба було засуджено 2683 чоловіка, обласним судом - 234, з них - 78 чоловік - до розстрілу. Найбільша кількість справ припадала на Новомосковський - 105 і Криворізький - 110 райони16.
18 листопада 1932 року черговою постановою Політбюро ЦК КП(б)У з метою забезпечення негайного виконання хлібозаготівель запроваджувався такий захід як занесення на “чорну дошку” колгоспів, які особливо злісно саботували хлібозаготівлі. Села, які потрапляли на “чорну дошку’' опинялись в стані своєрідної блокади. В цих селах припинялась кооперативна, державна і колгоспна торгівля. Із крамниць вивозився весь наявний крам. А з колгоспів, колгоспників і одноосібників стягували всі раніше видані кредити та інші фінансові зобов’язання. Інколи такі села навіть оточували спеціальні війська, а при вході до села ставився стовп з написом: “Бойкот”. Першими па “чорну дошку” в Дніпропетровській області були занесені села Вербки Павлоградського району і Гаврилівка Мажівського району17. Пізніше за постановою президії облвиконкому та бюро обкому КП(б)У до них були приєднані ще 42 колгоспи, серед яких “Комінтерн” та “Червоне козацтво” Апостолівсьісого району, ім. Ворошилова Криворізького району, “Ленінський шлях” Межівсьісого і “Зелений лан” Божедарівсьісого районів. Стан блокади, в якому опинились ці села, прирікав їх мешканців на голодну смерть. Так село Гаврилівка вимерло повністю, а село Вербки - наполовину18.
Одночасно органи ДПУ України здійснювали масову операцію “по нанесенню оперативного удару по класовому ворогу”. Мета операції визначалась чітко: “...виявлення контрреволюційних центрів, що організують саботаж та зрив хлібозаготівель і інших господарсько-політичних міроприємств”19. 19 листопада в ДПУ УРСР були скликані всі керівники відділів для розробки планів операції стосовно кожної області. В ДПУ планувалось заарештувати 3425 чоловік в 243 районах України. Доповідаючи про перші “успіхи”, голова ДПУ України С.Реденс прохав Політбюро ЦК КП(б)У затвердити заходи чекістів і дати вказівки партійним комітетам всіляко підтримувати хід операції20.
Але, оскільки, незважаючи на всі ці заходи, Дніпропетровська область відставала з виконанням плану, 21 листопада 1932 року ЦК і ЦКК КП(б)У прийняли рішення про проведення чистки “ряду сільських парторганізацій, які явно саботують виконання плану хлібозаготівель і підривають довір'я партії в лавах трудящих”21. На Дніпропетровщині чистка була проведена в Солонянському, Васильковському і Великолепетиському районах. В результаті із складу парторганізацій цих районів було виключено 28,8% партійців, а на 16,4% чоловік були накладені партпокарання22.
Крім того, щоб ліквідувати нібито існуючий “саботаж хлібозаготівель, який здійснювався куркульськими елементами”23, Політбюро ЦК КП(б)У прийняло спеціальну постанову, в якій запропонувало створити в областях комісії, так звані “четвірки”, в складі першого секретаря обкому, голови обласної контрольної комісії, начальника обласного відділу ДПУ і облпрокурора. Комісії повинні були раз в 2-3 дні “встановлювати справи, що заслуговують на найбільшу увагу і які потрібно розглядати в прискореному порядку”24. На суд по всіх цих справах відводилось 4-5 днів під безпосереднім керівництвом і наглядом комісії. В дводенний строк після винесення вироку справу передавали на затвердження до Харкова, де її проходження забезпечувалось в 1-2 дні.
Таке прискорене судочинство, яке не вимагало дотримання елементарних норм права, привело до того, що за весь період хлібозаготівель (з початку збору врожаю і по 5 грудня 1932 року) в Дніпропетровській області було засуджено за нездачу хліба - 2379 чоловік, за розкрадання - 5215 чоловік, з них 174 - до розстрілу. По колгоспному сектору за приховування, розкрадання і розбазарювання хліба було засуджено 1062 чоловіка, з них 59 - до розстрілу25.
5 грудня 1932 року спеціальним наказом перед органами ДПУ України було поставлено чергове завдання - негайного прориву, розкриття та розгрому контрреволюційного повстанського підпілля і нанесення рішучого удару по всіх контрреволюційних куркульсько- петлюрівських елементів, що активно протидіяли і зривали основні міроприемства Радянської влади на селі”26. Мета даної репресивної кампанії була очевидною - за будь-яку ціну забезпечити виконання плану хлібозаготівель.
Щоб отримати необхідну інформацію для фабрикації справ так званих саботажників, ДПУ “насаджувало” на селі масову агентурну мережу, приділяючи при цьому особливу увагу настроям куркульства, одноосібників, сільської інтелігенції. Спеціальні резпдептури створювались серед жінок, селянської молоді27. Всіх невдоволеннх політикою Радянської влади ретельно виявляли і потім заарештовували, інкримінуючи їм “саботаж, крадіжки і відкриті антирадянські виступи проти хлібозаготівельного плана”. Показово, що в документах ДПУ всі заарештовані характеризуються як “колишні білі та петлюрівські офіцери, куркулі, особи з анти радянським минулим”28.
Звітуючи про перебіг репресивної кампанії ДПУ УРСР в цілком таємному бюлетні від 6 грудня 1932 року повідомляло, “що оперативний удар по внутрішньоколгоспним антирадянським угрупуванням здійснюється швидкими темпами”. Лише за одну добу - 5 грудня - на Україні було заарештовано 290 чоловік. На Дніпропетровську область припадало 7 ліквідованих контрреволюційних угрупувань в 6 районах і 24 чоловік, взятих під варту, серед яких налічувалось 5 голів колгоспів29. На початку 1933 року ДПУ доповів про “викриття підпілля” в 200 районах України.
Для надання репресивним акціям суспільно-громадського резонансу центральні органи влади час від часу організовували політичні процеси. Одним з них і стала так звана “Оріхівська справа”.
“Оріхівську справу” сфабрикували за прямим наказом Сталіна. Наприкінці листопада 1932 року до Харкову почали надходити повідомлення ДПУ про “саботажницькі настрої”, серед керівників Оріхівського району Дніпропетровської області, які в розмовах заявляли: “Нехай вивозять хліб доки хватить, а після скажемо, що більше немає...”, “Ми - члени партії і повинні бути відвертими - план нереальний і виконати його неможливо. Виконаємо на 45-50%, а там змотаємо вудки....”30
По інстанціях доповіли нагору, як ведеться, поступово згущуючи барви і надаючи справі контрреволюційного характеру. Інформація потрапила на стіл Генеральному секретарю ЦК ВКП(б). В результаті 7 грудня 1932 року всім партійним органам був надісланий циркуляр, в якому керівники Оріхівського району оголошувалися “обманщиками і шахраями, які скріпно проводять куркульську політику під гаслом своєї згоди з генеральною лінією партії”31. Сталін поставив вимогу “негайно заарештувати і нагородити їх по заслугах, тобто дати їм від 5 до 10 років тюремного ув’язнення кожному”32.
У відповідь на лист Сталіна бюро Дніпропетровського обкому КП(б)У прийняло постанову, в якій визнало, що звільнивши з посад за розкладницьку роботу в районі Оріхівськнх керівників, до кінця справи не довело, не викрило всієї контрреволюційної суті організованої ними змови, спрямованої на зрив хлібозаготівель. А тому Головіна - колишнього секретаря Оріхівського райпарткому, Паламарчука - колишнього голову райколгоспспілки, Луценко - колишнього завідуючого райземвідділу, Базілевич - колишнього жінорга, як ворогів партії та робітничого класу було вирішено виключити з партії, заарештувати та суворо покарати33.
Фабрикація “Оріхівської справи” була прямою реакцією не тільки па лист Сталіна, але і на постанову Політбюро ЦК КГІ(6)У від 29 листопада 1932 року, яка пропонувала пов’язувати репресії з організаційно-політичною роботою: “жодна репресія без одночасного розгортання політичної та організаційної роботи необхідного результата дати не може, тоді як репресії добре розраховані, використані по відношенню до вдало вибраних колгоспів, репресії, доведені до кінця.... дають необхідний результат не тільки в цих колгоспах, але і в колгоспах сусідніх, що теж не виконують план”34.
Тобто, з самого початку треба прийняти до уваги, що “Оріхівська справа” мала показовий характер, і головна її мета полягала в тому, щоб продемонструвати районному керівництву, що буде з тими, хто недостатньо ретельно виконує державні завдання. Луценко, Пригоду, Головіна, Орделяна та інших звинуватили в “організації саботажу хлібозаготівель”35. Але, як свідчать документи, в дійсності саботажу не було та і не могло бути.
1932 рік в Оріхівському районі був неврожайним. Озимі вимерзли. Ярові виросли високі, та коли наливався колос, подули суховії і зерно залишилось в зав'язі. В результаті під час обмолоту з гектару отримували лише по 3-4 центнери неповноцінного зерна, яке для того, щоб здати державі приходилось по кілька разів перевіювати, бо елеватор бракував і не приймав його.
Крім посухи в Оріхівському районі іншим стихійним лихом були хлібний жук і гусенка, які пошкодили значні площі зернових.
Вплив на врожайність мало і організаційно-господарське становище в новостворених колгоспах. В колективних господарствах панували безгосподарність, крадіжки, пияцтво. При відсутності единого критерію розподілу наслідків господарювання колгоспники були не зацікавлені в результатах своєї праці. Як зазначав С.В.Кульчицький, “навіщо було селянину підіймати продуктивність праці, якщо він навіть не знав, яку частину врожая збираються залишити в його господарстві”36. Колгоспи не мали необхідної техніки. Не всі вони обслуговувались МТС. Через це з посівною кампанією нерідко зволікали, що не могло не позначитись на врожаї.
Не зважаючи на подібний стан справ, хлібозаготівельний план для Оріхівського району був встановлений в розмірі 21440 тон. Як згадувала пізніше жінорг райкому М.В.Базілевич, отримавши такий план, члени бюро райкому “зойкнули, бо план був нереальний для виконання”37. Весь валовий зібр зерна в районі в 1932 році становив лише 27500 тон38.Із цієї кількості, вважало керівництво району, можна було здати державі не більше 4-5 тон. Тому на нараді в робочому порядку вирішили, що Головні і Паламарчук поїдуть до обкому партії, щоб розповісти про неможливість виконання такого плану і попросити його зменшення. Головін і Паламарчук відправились в Дніпропетровськ. Коли в обкомі довідались, навіщо вони приїхали, то ніхто їх не прийняв, а було запропоновано повернутись в район і виконувати план за будь-яких умов.
Після невдалої поїздки Головіна і Паламарчука на бюро райкому план прийняли і приступили до його виконання. Хлібозаготівельні плани були доведені до колгоспів. Закономірно, що під час цього процесу більшість колгоспів і сільрад в Оріхівському районі не погодилось з планами. Робітники сільрад і голови колгоспів заявляли, що у них частіна хліба загинула і за таких умов цей план для них нереальний. Але, не зважаючи на опір з місць, керівництво району зробило все можливе для виконання директивного плану. За постановою райкому та райвиконкому за кожним господарством були закріплені уповноважені із відданних комуністів і досвідчених робітників сільського господарства, які повинні були знаходитись в колгоспах і організовувати збір врожаю та вивезення його на елеватор.
Солому обмолочували по кілька разів. Але за цілий день роботи молотарки із копи соломи вдавалось набрати лише біля 50 кілограмів зерна. Та, як свідчать документи, на “молотарці працювали голодні люди, і вони все намолочене поїдали”39.
Головін, Паламарчук, Луценко і інші неодноразово проводили наради з керівництвом колгоспів і уповноваженими, їздили до колгоспів, перевіряли токи, клуні, примушували переобмолочувати по два рази полову. Поряд з тим, що вивозили весь хліб із колективних господарств, були організовані комісії по “мобілізації зерна із особистих запасів селян”40. В результаті із району вивезли майже весь хліб. Тобто, як видно, ніякого “саботажу хлібозаготівель” з боку районного керівництва не було, та і не могло бути. Не захищали вони і інтересів селян. Напроти, керівництво Оріхівсьісого району зробило все можливе для виконання плану, але виконало його лише на 35% (за іншими даними на 50%)41, через те, що план дійсно був нереальний.
За невиконання хлібозаготівельного плану керівництво Оріхівського району в жовтні було звільнено з посад. Пізніше всі вони отримали нові призначення. Так, голова райвиконкому Михайло Сергійович Паламарчук очолив машинно-тракторну станцію в Великій Лепетихі Дніпропетровської області. Призначення Паламарчука па посаду директора МТС свідчить про відсутність підозри в здійсненні саботажу з боку обласного керівництва.
Приїзд в жовтні 1932 року в Україну з надзвичайною місією Молотова викликав нову хвилю репресій і нові чистки серед місцевого керівництва, “згадали” і керівників Оріхівського району, що в результаті привело до фабрикації так званої “Оріхівської справи”. 16 чоловік колишнього керівництва Оріхівського району було заарештовано і притягнуто до судової відповідальності.
Слідство здійснювали органи ДПУ Дніпропетровської області. Як згадував Іван Михайлович Дем’яненко, заарештованих утримували в різних камерах. На допит визивали рідко. Його - лише два рази. Сам допит проходив в такій формі: “На столі у слідчого лежали хліб, ковбаса і інші продукти, а також наган. Годували нас (заарештованих) дуже погано, і це зрозуміло. Слідчий запропонував мені поїсти, я відмовився. Тоді він зачитав мені якийсь документ, в якому йшлося про те, що мов би, за наказом Головіна, Паламарчука, Аністрата та інших з метою зриву виконання хлібозаготівель зернові скосили на сіно або перепахали. Я прямо заявив йому, що все це брехня і відмовився підписати ці брехливі свідчення. Тоді слідчий ухопив мене за комір, вдарив наганом по голові і поставив мене на коліна обличчям до стіни. Наставив наган і почав стукати мене по голові, погрожуючи розстрілом. Алє я все ж таки не підписав. Тоді він почав говорити, що мов би всі інші зізнались, що саботували план і підписали протоколи. Я не повірив йому. В подібній формі проходив і другий допит, але я не підписав брехливих даних. Ні з ким з заарештованих очних ставок мені не давали”42.
Аналіз допитів свідків показує, що з іншими “оріхівськими зрадниками” теж не церемонилися, і під загрозою розстрілу частина з них підписала сфабриковані протоколи допитів.
Показово, що багатьох свідків по “Оріхівській справі” навіть не допитували, а протоколи допитів з ними “створювали” самі слідчі
дпу.
За словами свідка Гавріїла Амвросієвича Маслюка, “єдине, що вірно вказано в протоколі, так це мої анкетні дані, та вони, видно, були узяті з моєї облікової картки комуніста”43.
Між тим в процесі слідства органи ДПУ зробили все можливе, аби показати “контрреволюційну діяльність керівництва Оріхівського району по здійсненню саботажу хлібозаготівель”44. Із матеріалів слідства можна довідатись, що “Оріхівські зрадники” мов би заздалегідь готували зрив виконання державного плану. З цією метою головний агроном райземуправління Іван Андрійович Аністрат, агроном з дореволюційним стажем, навесні 1932 року за своєю ініціативою здійснив обстеження озимих засівів і після об’їзду двох сільрад “створив серед керівництва району думку про загрозливий стан зернових в районі”45. Наслідком було створення комісії, до складу якої увійшли завідуючий райземвідділом Луценко та Аністрат. Дана комісія встановила площу загиблих засівів в розмірі 8 тисяч гектарів.
Напередодні збиральної кампанії за ініціативою Скичко, Луценко, Пригоди і Орделяна була створена ще партійна комісія, котра розбилась на чотири ділянки, об’їзджала лани і встановлювала врожайність. Разом з цією комісією, до складу якої увійшли завідуючий райземвідділом Луценко, голова райколгоспспілки Пригода, голова районної контрольної комісії і робітничо-селянської інспекції Орделян, директор МТС Медвідь, завідуючий конторою “Заготзерно” Бурковський, агрономи Аністрат, Махнорило, Дем’яненко, засіви інспектували голови колгоспів і сільрад. Партійна комісія об’їхала майже всі села. Результатом її діяльності стало прийняття акту від 6-го липня 1932 року, яким було встановлено справжню врожайність і площі загиблих засівів. Цей акт було надіслано облпарткому. Та керівництво області не тільки не повірило цим цифрам, але і вказало на припустимість створення подібних комісій, які “деморалізують партійні та радянські органи, створюють нездорові настрої в колгоспах і ведуть до зриву хлібозаготівель”.
Тоді керівництво району, як відмічають слідчі матеріали, “стало на шлях прямого саботажу виконання хлібозаготівельного плану”. Липневий план хлібозаготівель (5000 тон) було виконано лише на 0,9%, що в абсолютних цифрах становить 45 тон, причому за перші три п’ятиденки липня не було заготовлено ні єдиного центнера хліба47. Слідством стверджувалось, що підслідчі - керівники району - пропонували головам колгоспів забезпечувати перш за все себе, а потім виконувати план. Так, голова райколгоспспілки Пригода, нібито наказав колгоспам створити численні фуражні і страхові фонди.
Також “Оріхівські зрадники” (як їх почали називати у пресі) “пильно стежили, щоб справжні, віддані комуністи, справжній колгоспний актив не поламали всі їхні плани, і карали всіх тих, хто вважав для себе хлібозавдання за першочерговий обов’язок, хто насмілювався вивозити хліб за рахунок цих незаконних фондів”48. Головна ж мета керівництва Оріхівського району полягала наче в тому, щоб “дискредитувати колгоспи, в очах колгосників, дискредитувати досягнення соціалістичного сектору району”49.
Після завершення в Дніпропетровську термінового слідства заарештовані були відправлені до райцентру - в місто Оріхів. Там, в міському кінотеатрі, 25-28 грудня 1932 року відбувся суд над “Оріхівськимн зрадниками”. Підсудні (а їх було шістнадцять) звинувачувались за статтею 54-14 КК УРСР - контрреволюційний саботаж хлібозаготівель. Під час слухання справи ніхто з підсудних не визнав себе вишнім в саботажі. Ніяких доказів вини встановлено не було. А коли “підсудні почали виголошувати останнє слово, то майже всі в залі плакали, бо “оріхівські зрадники” розповідали, як вони боролись за встановлення Радянської влади на фронтах з куркульством, про перебування в засланні і в'язницях за часів царату”50. Але, незважаючи на це, вирок суду був суворий: агронома райземуправління Аністрата Івана Андрійовича було засуджено до розстрілу (цей вирок пізніше було скасовано), а інших до різних строків ув’язнення (від трьох до 10 років) з відбуванням в “таборах окремого призначення в віддалених місцевостях Союзу”51. З-під варти було звільнено лише двоїх підсудних- агронома І.М.Дем’яненко і жінорга райкому- М.В.Базілевич.
Більшість сучасників і очевидців процесу добре розуміли показовий характер “Оріхівської справи”. Пізніше, в 1964 році під час проведення перевірки матеріалів справи, вони вказували на те, що в умовах 1932 року саботаж хлібозаготівель був неможливий, оскільки в області і районі знаходилась велика кількість уповноважених, які ретельно контролювали дії місцевого керівництва по виконанню хлібозаготівельної кампанії. А якби такі саботажники з’явилися, їх би всіх засудили до розстрілу. Той факт, що керівництво Оріхівського району зробило все, аби виконати план хлібозаготівель, підтверджує і ситуація в районі після завершення процесу. Незважаючи на те, що план хлібозаготівель для району зменшили, нове керівництво його так і не виконало. В районі почався сильний голод. Як згадував І.М.Дем’яненко, тільки в зоні господарств, яку він обслуговував, не менше 1000 чоловік померло від голоду52. Крім того, при відсутності фуражних фондів почався масовий падіж худоби.
Треба сказати, що судом над райкомом “Оріхівська справа” не скінчилась. Під час подальших чисток із районної партійної організації виключили кожного третього комуніста.
Всі засуджені по “Оріхівській справі” відбували покарання в так званому Бамтаборі НКВС на будівництві Байкало-Амурської залізниці. 11 серпня 1935 року ЦВК СРСР прийняв постанову “Про звільнення від подальшого відбування покарання, зняття судимості та всіх правообмежень, пов’язаних з осудженням хлібозаготівель та випуском трудових займів, бон та інших грошових сурогатів”. Відповідно до цієї постанови посадові особи, що в період хлібозаготівель 1932-1933 рр. не змогли “організувати належного відпору кулацькому саботажу по виконанню зобов’язань перед радянською державою, хлібозаготівель і допустили ряд антидержавних дій”53 були звільнені від подальшого відбування покарання. Під цю постанову підпадала і стаття “Оріхівських зрадників”, яких теж відпустили па волю.
В 1964 році по заяві Єлізара Єлізаровича Скичко кримінальна справа керівництва Оріхівського району була переглянута5’1. В результаті перевірки було встановлено, що під час слідства в 1932 році використовувались заборонені методи впливу, а протоколи допитів свідків були сфабриковані. Тому 19 лютого 1965 року вирок Дніпропетровського обласного суду від 25-28 грудня, 1932 року у відношенні І.А.Аністрата, В.П.Головіна, І.І.Луценко, М.С. Паламарчука, І.А.Пригоди, І.І.Андрющенко, С.В.Бурковського, Ф.С.Вялих, Г.Т.Медвідя, Є.Є.Скичко, Ф.Є.Орделяна, А.П.Гришко і А.Л.Махнорило було скасовано і всі вони реабілітовані55.
Як бачимо, процес над оріхівськими керівниками був прямою фальсифікацією, необхідною Сталінському керівництву для посилення тиску на інших партійців, неспроможних до виконання директивних планів. Саме таким чином “саботажникам” давали зрозуміти,що спіткає їх в майбутньому, якщо вони не прикладуть усіх зусиль, аби виконати навіть нереальні державні заготівельні завдання.
ПРИМІТКИ
1 Кульчицький С.В. Ціна “великого перелому”.-К.:Україна, 1991.-С. 267.
2 Про план та організацію хлібозаготівель зернових культур урожаю 1932 року: Постанова РНК УРСР, 22 лип. 1932 р.//Зоря.-1932.-24 лип.
3 По-білошовицькому забезпечити проведення збиральної та хлібозаготівельної кампанії//Зоря.-1932.-26 лип.
4 Там само.
5 Кульчицький С.В. Ціна “великого перелому”.-С. 201.
6 Гіо-більшовицькому забезпечити проведення збиральної та хлібозаготівельної кампанії//Зоря.-1932.-26 лип.
7 Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20-30-ті рокн.-К.: Либідь, 1991.-С. 118.
8 Державний архів Дніпропетровської обл. (далі ДАДО).-Ф. 19, on. 1, спр. 87.- Арк. 24.
9 Там само.-Спр. 85.-Арк. 7.
10 Там само.-Спр.- 957.-Арк. 69.
11 Там само.-Спр. 86.-Арк. 25.
12 Архів Служби безпеки України (далі архів СБУ).-Ф. 16, оп. 25, спр. З.-Арк. 6.
13 Там само.-Арк. 7.
14 Там само.-Арк. 5.
15 Там само.-Арк. 3.
16 ДАДО.-Ф. 1520, оп. З, спр. 5.-Арк. 109.
17 Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів.- К.:Політвидав України, 1990.-С. 278-279.
18 Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчнцькнй С.В. Сталінізм на Україні: 20-30- ті роки.-С. 134.
19 Архів СБУ.-Ф. 16, оп. 25, спр. З.-Арк. 75.
20 Там само.-Арк. 100.
21 Про чистку сільських парторганізацій: Постанова ЦК і ЦКК КП(б)У, 18 листопада 1932 р.//Зоря.-1932.-21 листопада.
22 ДАДО.-Ф. 19, оп. 1, спр. 93.-Арк. 23.
23 Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів.-С. 276.
24 Там само.
25 Там само.-С. 280-281.
26 Архів Управління Служби безпеки України по Дніпропетровській обл.-Ф. 1, оп. 1, спр. 7.-Арк. 3.
27 Там само.-Арк. 1,2, 14, 16.
28 Архів СБУ.-Ф. 16, он. 25, спр. З.-Арк. 72.
29 Там само.-Арк. 112.
30 Там само.-Арк. 109.
31 Там само.-Арк. 105.
32 Там само.
33 Голод 1932-1933 років на Україні...-С. 294.
34 Там само.-С. 272.
35 ДАДО.-Ф. 19, on. 1, сир. 494.-Арк. 159.
36 Separate Opinion of President, Proffessor Jacob Sundberg//International Commission of Inguiry into the 1932-1933 Famine in Ukraine.The Final Report, 1990.-P. 42.
37 Архів Управління СБУ по Запорізькій області (далі архів УСБУ).-П-12289.- Арк. 89 зв.
38 ДАДО.-Ф. 1520, оп. З, спр. 9.-Арк. 151.
39 Архів УСБУ.-П-12289.-Арк. 70.
40 Там само.
41 Там само.-Арк. 12 зв.
42 Там само.-Арк. 93 зв.
43Там само.-Арк. 71 зв.
44 Наука Оріхівської справи//Зоря.-1932.-24 груд.
45 ДАДО.-Ф. 10, on. 1, спр. 494.-Арк. 161.
46 Там само.-Арк. 165.
47 Там само.
48 Наука Оріхівської справи//Зоря.-1932.-24 груд.
49 Там само.
50 Архів УСБУ.-П-12289.-Арк. 94 зв.
51 Науменко И. Как судили райком//Неделя.-1989.-№30.
52 Архів УСБУ.-П-12289.-Арк. 92.
53 Там само.-Арк. 167.
54 Там само.-Арк. 1.
55 Там само.-Арк. 222-225.
Час плине

Аватар користувача
 
Повідомлень: 397
З нами з: 08 березня 2016, 09:54
Звідки: м. Фастів
Подякував (-ла): 818 раз.
Подякували: 565 раз.
Стать: Чоловік

Re: Голодомор - кати і жертви

Повідомлення Aushanbibi » 19 червня 2018, 18:44

До питання віднаходження інформації по Фастівщині в часи Голодомору 1932-1933 рр.
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Шукаю предків: Даценко, Ходаківський, Домарацький, Жицький, Скварчинський, Куцопал, Світельський, Мончаківський, Бербен, Майстренко, Галецький, Ровінський, Швець

Поперед.

Повернутись до Голодомор

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: АннА, Bing [Bot], Google [Bot], Google Adsense [Bot], muzajlo, Гаврилович