Татари

Відповісти
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Татари

Повідомлення АннА »

Татари — назва, що вживалася для означення багатьох етнічних та політичних спільнот степової Євразії різноманітної мовно-культурної приналежності — тюркської, монгольської, фіно-угорської та тунгуської.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Татари

Повідомлення АннА »

ТАТАРИ В УКРАЇНІ. Татари — назва, що вживалася для означення багатьох етнічних та політ. спільнот степової Євразії різноманітної мовно-культ. приналежності — тюркської, монгольської, фіно-угорської та тунгуської. Найраніше cлово "татар" засвідчено написом тюркськими рунами бл. 734 в назві племінного об’єднання "отуз-татар" ("тридцять татар"; локалізується в Пн.-Сх. Монголії), яке повстало проти Тюркського каганату. Після розпаду останнього татари відомі як плем’я або скоріше племінний союз на території сучасної Монголії; входили до складу каганату кімеків (кінець 8 — 10 ст.) та, можливо, каганату киргизів (840 — поч. 10 ст.). Татари зажили слави войовничого народу, але не створили власної д-ви, а через племінний розбрат були об’єктом маніпуляцій з боку сусідів.

Династії степового походження Ляо (кидані) та Цзінь (чжурчжені), які правили в Пн. Китаї в 10 — на поч. 13 ст., з метою контролю над пн. пограниччям нацьковували татар на ін. степові народи, зокрема монголів, перешкоджаючи останнім творити власну державність. Однак між 1196 та 1202 відроджуваний під проводом Чингіз-хана каганат монголів завдав татарам низку поразок, які на знак помсти супроводжувалися масовими стратами татар та знищенням їхньої племінної організації. Але монголи включили до свого складу чимало татар у статусі рабів, а саме ім’я татар не лише було перейняте степовим населенням Монгольської імперії, переважно тюркомовним, але й закріпилося і за самими монголами (китайці називали монголів "чорними татарами", мешканці Європи — монголами/моалами, татарами/тартарами, монголо-татарами). У Сх. Європі монголи від першої появи 1223 були знані під іменем як монголів, так і татар.

У зх. улусах Монгол. імперії порівняно нечисленні монголи були асимільовані тюркським населенням степів, і тому назва "татари" поширилася на всіх степовиків. На території сучасної України до складу татар увійшло степове населення з конфедерацій половців та клобуків чорних. Адм. устрій Золотої Орди запровадив улуси та десяткову організацію населення і знищив племінний поділ; унаслідок цього чисельніші місц. половці асимілювали (мовно і культурно) ін. монгол. та тюркські етноси, яких були занесено на територію України в ході завоювання. Ця асиміліція відбилась у словнику-хрестоматії, відомому як "Codex Cumanіcus" (складений катол. місіонерами в Золотій Орді). У свою чергу, улусний поділ зумовив формування в улусних кордонах регіональних груп татар, причому деякі з них розвинулися в самостійні д-ви. Відповідно до території та політ. статусу ці відділи татар ідентифікувалися за назвою краю (буджацькі татари, сибірські татари), столичного міста (кримські татари, астраханські татари, казанські татари) або навіть етноніма (ногайські татари).

З поч. 14 ст. татари як постійні мешканці з’являються на території Великого князівства Литовського, що засвідчили 1324 місіонери-францисканці. Литов. князі стимулювали поселення татар на своїй території, головно навколо Тракая (Литва), Вільно (нині м. Вільнюс), Ліди, Ошмян, Гродна, Новогрудка (нині всі міста Гродненської обл., Білорусь). Литов. татари до 16 ст. зберігали пам’ять про оселення у володіннях вел. кн. литов. Ольгерда татар із військ золотоординського хана Джанібека. Ординські поселенці прибували в різному статусі. Одні були бранцями, захопленими під час походів литов. князів у причорномор. степи. Ін. були втікачами, які шукали в Литві притулку від усобиць, що супроводжували політ. кризу Золотої Орди від 1359 до самого її занепаду. Масового характеру набули переселення татар за правління Ягайла та Вітовта. Після 1380 на Лівобережжі дістав значні володіння син Мамая Мансур-Кият із двома синами, які започаткували рід князів Глинських; 1397 було дано притулок хану Тохтамишу з численними прибічниками; у Литві 1409—11 перебували сини Тохтамиша на чолі з найстаршим Джелал-ед-Діном; 1427 чимала група переселенців прибула в околиці Києва та на Поділля. Припинення міграції слід пов’язувати з утворенням Кримського ханату, яке принесло в степи Пн. Причорномор’я політ. стабілізацію. Слід згадати про заходи крим. ханів, спрямовані на заселення підвладних територій.

У ВКЛ татар. бранців, як правило, осаджували в прикордонних селах, а серед їхніх повинностей були різні воєнні обов’язки. Їх, зазвичай, навертали у християнство, і вони швидко асимілювалися навколишнім слов’ян. населенням. На території України осн. регіоном їхнього розміщення була південна Київщина. Значну кількість татар поселяли на своїх землях магнати Радзивілли, Сапіги та князі Острозькі, зокрема на Волині та Поділлі (напр., поселення в Острозі татар, полонених у Вишнівецькій битві 1512).

Серед добровільних поселенців були представники ординської аристократії ("оглани", "беги", "мурзи"), їхній почет, прості підданці ("козаки"), городяни. Знать і татари-козаки діставали у великокнязівських володіннях земельні пожалування і шляхетські привілеї нарівні із християнами і при тому продовжували вільно сповідувати іслам. Нащадки ординської аристократії були зобов’язані постачати певну кількість коней для потреб великого князя, тоді як переселенці простого походження зобов’язувалися виконувати різні держ. повинності, головною з яких бу- ла воєнна служба в кінноті та кур’єрами великого князя. У воєнний час татари служили в окремих татар. підрозділах — корогвах та стягах, і відповідна адм. організація була заведена для них у мирний час.

Звичайно новоприбульці створювали власні поселення, а городяни — спец. міські дільниці ("татарські кінці"). Це давало їм можливість тривалий час зберігати свою мовну та культ. самобутність. Хоча під кінець 16 ст. ці татари перейняли слов’ян. мови (польс., білорус., укр.), вони трималися ісламської релігії, користувалися араб. письмом, зберігали власну істор. пам’ять та ідентичність і таким чином утворили народність, відому як литов. татари ("Липка татарлари", від тюркської назви Литви "Липка/Лубка"). Під час моск. окупації ВКЛ 1655—60 чимало литов. татар, рятуючись від насильств, переселилися в Україну.

Значна кількість поселенців з татар прийняла у ВКЛ християнство та асимілювалася місц. населенням. Що стосується Правобережної України, то тут бл. 1/3 княжих та шляхетських родів, за оцінкою Н.Яковенко, були татар. походження.

Під час осман. навали 1672 кілька сотень татар перейшли на бік єдиновірців. Проте на загал литов. татари вірно служили Речі Посполитій і навіть брали участь у нац. русі поляків та литовців у 19—20 ст., тому ця етнічна група збереглася до сучасності.

Внаслідок експансії Османської імперії в Пн. Причорномор’ї до її складу ввійшли Крим. ханат (від 1475), Буджак (1484) та степи між Дністром та Дніпром (1538). Усі ці території зазнали припливу татар з Подоння та Поволжя — регіонів, які залишалися бездержавними і політично нестабільними. Осман. адміністрація не втручалася в родоплемінну організацію кочових татар, і вся територія причорномор. степів була за осман. часів зоною кочування татар. племен та племінних об’єднань (орд). У 15—18 ст. на території Буджаку існувало племінне об’єднання, що називалося Буджацька/Білгородська орда (див. Білгородська орда), між Дністром та Дніпром розташовувалися т. зв. очаківські татари, у 16—17 ст. на Нижньому Подніпров’ї кочувала ногайська орда Мансур-оглу, підпорядкована крим. ханам, на поч. 18 ст. цю територію опанували ногайські орди Єдисан, Джамбойлук та Єдічкуль (див. Єдисанська орда, Джамбуйлуцька орда, Єдичкульська орда), що прибули з Поволжя під тиском монгол. племінного об’єднання калмиків. Із серед. 17 ст. калмики намагалися утвердитися й у причорномор. степах, але їх затримали сили Крим. ханату.

Осман. уряд здійснював пряме управління та оподаткування на територіях між Дунаєм та Дніпром, що були включені до складу Очаківсько-Сілістрійського ейялету. Території між Дніпром і Доном входили до складу Крим. ханату, але кочові племена під зверхністю крим. хана та й сама ханська ставка кочували також по осман. територіях.

Політ. стабільність та порядок у часи осман. правління сприяли піднесенню в причорномор. степах кочового скотарства, що мало значні наслідки. Першим був розвиток вивізної торгівлі худобою. Крім того, що місц. татари постачали велику кількість худоби для Осман. імперії, укр. міста теж служили для них великим і доступним ринком, адже звідти худоба потрапляла до країн європ. заходу, де на неї існував значний попит. Другим наслідком стала укр. колонізація степу, що, зокрема, привела до утворення козацтва українського. Торгівля та колонізація, у свою чергу, зумовили широкий культ. взаємообмін між татарами та українцями, що найвиразніше проявився в мові, мист-ві та побутовій к-рі. Тюркський вплив помітний і в антропологічному типі українців. Водночас козацтво, яке поповнювалося також за рахунок татар, стало запозичувати політ. традиції степу; ці традиції визначили специфічні риси організації укр. козацтва та державності, зокрема такі основоположні, як ідея держави-війська, колегіальність управління.

З другого боку, великий попит на рабів з боку ринку Осман. імперії, який (ринок) теж був доступний для причорномор. татар, створив для них стимули до людоловства. Осілі території України, як найближче розташовані, були гол. ареалом для людоловських набігів татар. Тому, навіть попри брак намірів Осман. імперії до експансії в цьому регіоні, останній перетворився на зону воєнного конфлікту. Зрештою він послужив однією з причин завоювання Пн. Причорномор’я Рос. імперією, яке було завершено на 1812.

Внаслідок рос. завоювання татари масово емігрували зі степової України (калмики вимандрували в Китай у січні 1771). Буджацькі татари переселилися в Добруджу. Крим. татари, попри спроби рос. влади інтегрувати їх у рос. сусп-во після масових міграцій кінця 18 ст., масово емігрували з Криму до осман. володінь в Анатолії та на Балканах у 1850—60-х рр. Рос. адміністрація примусово виселила ногайські орди на Пн. Кавказ.

Політику переселень татар здійснював в Україні і уряд СРСР. У ході кампанії індустріалізації на територію Донецької області та Луганської області для праці на вугільних шахтах переселялися казанські/волзькі татари. Надалі ця етнічна група розселилася за межами Донбасу. Вона й нині зберігає етнічну ідентичність, і в ній діють земляцькі орг-ції. Крим. татари були депортовані з Криму 1944 переважно до Середньої Азії. За час перебування в депортації незначна їх кількість змогла повернутися в Крим, а також оселитися в ін. регіонах України. З кінця 1980-х рр. осн. маса повернулася в Україну, оселившись на Крим. півострові.
Галенко О.І.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Татари

Повідомлення АннА »

КРИМСЬКІ ТАТАРИ (самоназва – "къырым татарлар") – тюркський етнос, батьківщиною якого є земля Крим. п-ова. Нині в Україні К.т. живуть переважно в Автономній Республіці Крим (за переписом нас. 2001, в Україні проживало 248,2 тис. крим. татар, із них у АР Крим – 243,4 тис.). За межами України К.т. є в Узбекистані, Таджикистані, Румунії, Болгарії та Туреччині. Традиційну самоназву ("къырым татарлар") в останній час К.т. намагаються замінити на "къырымлы", "къырымлар" (кримці).

Етнонім "татари" (це слово за походженням є монгол.) уперше зафіксований в істор. джерелах 732 в Монголії; це – була назва монголо-тюркського племені, наприкінці 12 ст. винищеного майже дощенту монголами Чингізхана та китайс. військами царства Цзінь. У 13 ст. це слово почали вживати як назву кочових племен монголів та тюрків, які у 1220–40-х рр. здійснили агресію на Сх. та Центр. Європу і захопили у 20–30-х рр. 13 ст. Крим. п-ів. Етнонім "къырым татарлар" поширився від 1475 (після захоплення турками пд. узбережжя Криму).

Початок етнічної, політичної та культурної історії К.т. дослідники датують серед. 13 ст. Поширені в сучасній кримськотатарській ідеології етногенетичні конструкції, що пов'язують початок етносу з появою перших тюрків у Криму в 7–8 ст., а то навіть і в 2–4 ст., позбавлені наукового ґрунту.
В історії К.т. фахівці виділяють такі 4 періоди:

1) монголо-татар. і золотоординський, тривав від 1223 до 1437 (бл. 1261 утворено окремий Крим. юрт Золотої Орди зі столицею в Солхаті, тобто Киримі, нині м. Старий Крим);

2) Кримського ханату, тривав від 1437 (цього року ханат вийшов зі складу Золотої Орди) до 1783 (приєднання ханату до складу Російської імперії);

3) життя на Батьківщині – у Криму – у складі Рос. імперії, а пізніше РСФРР/РРФСР, тривав від 1783 до 1944 (цього року К.т. були депортовані в Серед. Азію; див. Депортація кримськотатарського народу 1944);

4) повернення і облаштування К.т. на Батьківщині – у Криму – у складі УРСР/України (рееміграція почалася наприкінці 1970-х рр.).

Визначальним чинником етногенезу кримських татар стала поступова асиміляція (частково добровільна, частково насильницька) монголо-татарами після їхнього приходу до Криму місц. дотатар. нас. (греків, готів, решток хозар і половців – останніх татари масово винищували), яка пізніше поширилася на генуезців, черкесів, українців (полонені з ясиру), ін. народності. Тюркізація монгол. верхівки Золотої Орди завершилася досить рано. Існував (практично до 1944) поділ на субетноси: 1) південнобережний ("ялы-бойлю") з помітними ознаками османізації (частково це крим. турки, які поселялися на тер. колиш. генуезьких колоній, захоплених Туреччиною 1475); 2) гірський ("татлар", тати) – значною мірою татаризовані греки, готи, ін. народності; 3) центральнокрим. ("ортаюлак"); 4) степовий ("ногайлар", ногайці або "мингат", "мангит", мангити) – недавні кочовики, переважно ногайці за походженням.

Терміном "тати" у Криму означали, по-перше, тюркізоване й ісламізоване нетюркське нас. в гірському Криму та частково на пд. узбережжі п-ова, яке увійшло до складу крим. татар, і, по-друге, крим. греків (т. зв. урумів), що зберегли християнство, вживаючи грец. або кримськотатар. мову. Цю – останню (грец.) частину татів – елінофонів та тюркофонів – 1778 росіяни відселили з Криму. Назва "тати" не була принизливою – крим. хан офіційно титулував себе ханом татів (татів Криму слід відрізняти від татів Закавказзя, які мають ін. етнічну історію та ін. етнічний склад).

Кримськотатарська мова належить до кипчацької групи тюркських мов. Початок її еволюції науковці датують 2-ю пол. 13 ст. Її найдавнішою письмовою пам'яткою є Codex Cumanicus (14 ст.). Починаючи з 14 ст. відбулася значна османізація її літ. та актових мовних форм. На різних стадіях творення її взяли до вжитку як у розмовній, так і в письмовій формах, крім частини греків (тюркофони-уруми), також: вірмени, які в 16–18 ст. користувалися т. зв. вірмено-кипчацькою мовою (у т. ч. й ті, які жили на укр. землях), і євреї, які утворили субетноси кримчаків і караїмів (у 18–19 ст. вони втратили свою давню тюркську мову, замінивши її на тогочасну кримськотатар.).

У 19 – на поч. 20 ст. існувало три діалекти кримськотатар. мови: 1) пд., по суті крим. діалект осман. мови з огузької групи тюркських мов з незначною кількістю кипчацьких елементів; 2) середній, що остаточно став основою літ. мови; 3) пн., близький до ногайської мови. Після депортації діалектні відмінності помітно нівелювалися. До 1929 вживалася араб. графіка, 1929–38 – лат., від 1938 – кирилична. Згідно з ухвалою ВР АР Крим 1997 здійснюється поступовий перехід на лат. графіку ("яналіф") у турец. варіанті.

* * *

На момент приходу до Криму (серед. 13 ст.) монголо-татари були шаманістами-тенгріанцями (монгол. Тенгрі – "Небо", Бог); елементи шаманізму зберігалися в них до 15 ст. і пізніше. Проникнення ісламу відбулося в 2-й пол. 13 ст., інтенсивна ісламізація (сунітського напряму) була проведена в 20–40-х рр. 14 ст. Поступово виникла розгалужена реліг. адм. система на чолі з ханом як представником влади осман. султана (починаючи з Селіма І, султан був одночасно й халіфом – духовним та політ. лідером мусульманської реліг. громади). До складу цієї системи, окрім хана, входили: муфтій (вища духовна особа, яка дає юрид. тлумачення тверджень Корану стосовно тієї справи, яка ще не має прецедентів, таке тлумачення, узгоджене з ін. муфтіями, – фетва – стає прецедентом у вирішенні ін. подібних справ); реліг. судді (каді; див. Кадій); монастирі дервішів (на чолі з шейхами), мережа шкіл (медресе, мектебе) при мечетях. З часом ця система зазнала змін. На поч. 19 ст. на тер. Криму (без Ялтинського пов.) було 1556 мечетей та мектебе, 1890 – лише 275 мектебе. На поч. 21 ст. переважна більшість К.т., які живуть в Україні, підпорядковується муфтіатові (духовному правлінню) мусульман Криму (див. Духовне управління мусульман Криму), а невелика частина – муфтіатові мусульман України.

Традиційний спосіб господарювання та побут К.т. у 18 – кін. 19 ст. на пд. березі був таким: житла – з нетесаного каменю, з плоскими дахами, неправильним розташуванням кімнат, оточені стінами; заняття – садівництво (персики, груші, яблука, горіхи), виноградарство (понад 50 сортів), городництво, вирощування тютюну, рибальство. У горах і передгірському та центр. регіонах: житла – вузькі приземні з дерева і глини, також із нетесаного каменю; заняття в селах – садівництво, товарне городництво, вирощування тютюну, вівчарство, птахівництво (кури), зернове госп-во (просо, ячмінь, пшениця), лісові промисли (деревне вугілля, дрова), лісове бджолярство (бортництво); заняття в містах – золотарство, токарство, виготовлення повсті, кованого мідного посуду, обробка сталі (ножі, кинджали, вогнепальна зброя), чинбарство, виправлення сап'яну та юхти, виготовлення селітри, пороху. У степу: житла – з саману, черепашника, глини; заняття – тваринництво (коні, вівці, кози), землеробство. Центрами к-ри були: Солхат (Ескі-Кирим – Старий Крим), Бахчисарай, Ґьозлеве (Кезлев, нині м. Євпаторія, гол. порт ханства, у 16 ст. тут було 2 тис. будинків, понад 20 тис. нас.), Карасубазар (нині м. Білогірськ; ремісничий і торг. центр), Перекоп (фортеця для захисту перешийку, купецькі склади, у 16 ст. тут було не більше 500 будинків, нині село, підпорядковане Армянській міськраді АР Крим), а також – на захопленому турками пд. побережжі – столиця намісника Кефе (Кафа; нині м. Феодосія; див. також Кафинський ейялет).

Перехід до осілості почався у К.т. ще в золотоординську епоху, хоча в жителів пн. частини п-ова елементи кочового госп-ва збереглися до серед. 18 ст. У 14 – на поч. 15 ст. існував чіткий, успадкований з кочового періоду, воєнізований поділ на тисячі, сотні та десятки. У ханстві склалися досить стійкі соціальна структура та цивільна адм. система. Очолював цю систему хан (виключно з династії Гіреїв), до її складу також входили: калга-султан (переважно брат хана; див. Калга), нуреддин-султан (спадкоємець хана), каймакан (хан-агаси, везир, великий бей; див. Каймакам), мурзи (старші родів) та цивільні сановники. Зберігався родо-племінний лад; п-ів поділявся на бейлики окремих могутніх родів – Ширін, Барин, Кипчак, Мансур (Мангит), Седжет, Яшлав (Сулеш), Аргин. Ремесло мало цехову організацію (див. Цехи). Торгівля і мануфактура розвивалися слабо. Земля була власністю феодалів, реліг. об'єднань (вакуфні землі; див. Вакф), особисто вільних селян. Широко використовувалася праця рабів (переважно ними були колиш. полонені). У 18 ст. виникає службове дворянство. Існували релікти патріархального ладу, полігамна родина.

Правова система будувалася на поєднанні залишків домусульманського права (тьоре) з мусульманським шаріатом (правові норми, що виводяться з Корану та хадисів, – достовірних оповідей про минулі дії в тому чи ін. випадку Мухаммада ал-Курайші, бл. 570–632); зберігалася кровна помста. До поч. 18 ст. ханат був сильною у військ. відношенні автономною д-вою в складі Осман. імперії, він міг давати інколи понад 100 тис. воїнів для далеких походів. Щорічно або навіть 2–3 рази на рік К.т. великими силами робили різного масштабу набіги за здобиччю, поєднувані з захопленням ясиру, на землі Литви, Польщі, Рос. д-ви, могли також охоплювати Молдову й Угорщину, доходили навіть до Данії. Укр. землі особливо часто були об'єктом таких набігів, резервуаром ясиру. Доправлені в Крим, невільники у переважній більшості асимілювалися з К.т. (особливо після звільнення з неволі). Відносини К.т. з пн. сусідами здавна були напруженими, ця напруженість згодом збереглася, зокрема, в ставленні (дискримінаційному) рос. влади до К.т. після захоплення Криму, що спричинило масові еміграції К.т. під час загострення міжетнічних стосунків. Це напруження не зникло навіть на поч. 21 ст.

У містах розвивалася наука – теологія, філософія, право, укладання істор. хронік, лексикографія; помітні були араб., пізніше – турец. впливи. Високого ступеня розвитку досягли арх-ра (під впливом мавританського та сельджуцького стилів), худож. оброблення каменю (архіт. деталі з рослинним і геометричним орнаментом, надгробки), дерева (орнаментована різьба), металу (прикрашання зброї), шкіри (сідла).

Створювалися писемні праці, що поширювалися в копіях (в осн. своїй масі вони досі не опубліковані). Це твори золотоординського періоду (т. зв. хорезмійсько-тюркські) – "Нехджуль-ферадіс" ("Шлях до неба"), "Кетаб-уль-масабіх фі-ттесауфі" ("Книга світочів суфізму"), "Хадісі масабіх" ("Світочі хадісів"); поетичні зб. різних жанрів – "ханської поезії" (твори крим. ханів 16–18 ст.), "ностальгічної поезії" (твори вихідців з Криму після 1783), реліг. та містичної поезії, а також антології поем – пісень "дженк", переважно фольклорних, на істор. й побутові теми (18–19 ст.). В останній чверті 19 ст. виникає авторська худож. література в загальноприйнятому значенні.

* * *

Кримськотатарська діаспора на українських етнічних землях починає складатися наприкінці 13 – у 1-й пол. 14 ст. Спершу її утворювали втікачі з Криму, які не хотіли приймати насильницьки запроваджуваний іслам; пізніше – мусульмани, полонені під час битв із литов. та польс. військами, або групи кочовиків по кілька десятків сімей, захоплених у степах, а також перебіжчики на землі Великого князівства Литовського. Їх розселяли на Поділлі, Волині, у Галичині, тут вони утворили три категорії нас.: 1) міськ. татари – ремісники (чинбарі, ковалі, золотарі), городники, фурмани; 2) військові татари на держ. земській або приватній магнатській службі, які складали окремі кінні корогви, – частина з них перейшла до шляхетського стану (див. Бояри-шляхта); 3) землевласники із золотоординської аристократії з офіційно затвердженими титулами князів (див., напр., Глинські).

У містах К.т. облаштовували окремі дільниці під назвами "Татарська вулиця" чи "Татарське передмістя", користувалися реліг. автономією. Великі колонії існували в містах: Львів (імовірно, від кін. 13 ст.; окрема вулиця, Татар. брама в укріпленнях, мечеть, цвинтар), Луцьк, Острог (від поч. 16 ст., Татарські: передмістя, брама, башта, мечеть, цвинтар), Дубно, Корець, Кам'янець (нині м. Кам'янець-Подільський; 17 ст., вулиця), Полонне (поч. 17 ст., вулиця), Старокостянтинів (поч. 17 ст., вулиця), Меджибіж (поч. 17 ст., вулиця, мечеть), Немирів (поч. 17 ст., мечеть), Ягільниця (нині село Чортківського р-ну Терноп. обл.; поч. 17 ст.) та в ін. Було бл. 30 сіл з назвами Татари, Татаринів, Татарища, Татарівка, Улан, Уланів тощо. Біля Запорозької Січі існувала окрема татар. дільниця (1-ша пол. 18 ст. і далі). Татар. корогви в 16–17 ст. були у князів Корецьких, магнатів Лянцкоронських, князів Острозьких (вони особливо опікувалися мігрантами), Вишневецьких, Заславських, Збаразьких та ін. Ці військові формування відомі також під назвою "липків".

У період наступу Контрреформації на реліг. свободи розгорілася катол. антитатарсько-антиісламська полеміка, в якій намагалися брати участь кримськотатар. теологи. Ставлення до К.т. у Польщі різко погіршилося після 1648–49, коли Крим. ханат став союзником гетьмана Б.Хмельницького. Під час наступу турец. військ 1672 загони липків – унаслідок національно-реліг. переслідувань з боку польс. сторони – перейшли на бік турків. За це польс. війська вирізали татар. міські дільниці в Ягільниці і Меджибожі.

Тривале співжиття українців і крим. татар вплинуло на побут і матеріальну к-ру укр. нас. пристепової зони та, зокрема, запорозьких козаків (сх. одяг, зброя, запозичення значної кількості тюркських термінів). Архітектура мечетей мала вплив на церк. буд-во Полісся.

У 18 ст. посилилися асиміляційні процеси серед кримськотатар. нас. Волині, Поділля та Полісся (у Галичині воно християнізувалося ще в 16 ст.). К.т. з Поділля емігрували 1699–1700 в межі Осман. імперії. На Волині, Поділлі, Поліссі рештки К.т. зберігали нац. самосвідомість та мусульманство до серед. 20 ст. Частина К.т. та ногайців, які залишилися в Пд. Україні після захоплення цих земель Рос. імперією та не емігрували пізніше на Балкани і до Малої Азії, прийняли християнство (група перехрестів) та українізувалися в 19 ст.

* * *

Приєднання Криму до Російської імперії 1783 призвело до великого упадку культ. життя на п-ові: по-варварськи було спа-лено багато давніх рукописів (1833), зруйновано велику кількість пам'яток історії та к-ри. Почалося заселення Криму росіянами, українцями, чужоземними колоністами (див. Колонізація Південної України). Нищилися мечеті, медресе, караван-сараї, цвинтарі тощо. Рештки давньої традиційної забудови збереглися лише в небагатьох містах (напр. в Євпаторії).

Починаючи з серед. 18 ст. демографічні процеси в Криму розвивалися не на користь К.т. Уже під час походів рос. військ на Крим 1736, 1737, 1738 проводилося фізичне винищування татар. нас., особливо криваво придушувався опір повстань 1772, 1777, 1781. Періодично виникали хвилі еміграції. Якщо до 1787 емігрувало лише 8 тис., то 1792 це вже були десятки тисяч. Друга велика еміграція – 1850–60-х рр. (пік – 1863), коли перестало існувати 784 татар. села, а кількість емігрантів становила бл. 150 тис. (більше половини пропали в морі, де їх топив рос. флот). Частину К.т. ошуканськими обіцянками переселили на Приуралля та Урал. Третя велика еміграція 1893–1900 – бл. 80 тис. У зв'язку з цим падає відсотково кількість кримськотатар. нас.: 1860 – 51, 1897 – 34, 1921 – 21 %.

Кримськотатар. емігранти в Туреччині спершу опинилися в злиденних умовах. Після стабілізації К.т. заснували тут окремі села, оволоділи вдосконаленою агротехнікою. У містах активізувалося сусп. і культ. життя, по-новому почало вирішуватися жін. питання (татарки отримали можливість ходити з відкритим обличчям, вимагати рівних з чоловіками прав).

У 2-й пол. 19 ст. К.т. в Криму почали відроджувати свою к-ру – результатом стало, зокрема, становлення худож. літератури та журналістики. У 1880-х рр. в кримськотатар. середовищі виникли ідеї пантюркізму. Гол. ідеолог І.Гаспринський та його прихильники пропагували утворення загальнотюркської мови – "тюркі", складеної пополам з огузьких (турец.) та кипчацьких (татар.) елементів. "Тюркі" не набула поширення та розвитку. Замість реліг. фундаменталізму пропагувалося реформоване мусульманство – джадидізм. Як реакція на пантюркізм виникла течія татаризму, що орієнтувалася на татар. духовні цінності та кипчацькі мови. У цих ідеологічних суперечностях зародився младотатар. рух (1880–1905), який привів до консолідації модерної кримськотатар. нації. Серед політ. ідей впливовими стали ідеї кримськотатар. індепендентизму (від англ. independent – незалежний, самостійний; 1909–17). 25 берез. 1917 на заг. зборах мусульман Криму було утворено Мусульманський виконком (уряд), 26 листоп. 1917 розпочав роботу Курултай, який узяв участь в організації кримськотатар. військ. ескадронів.

Кримськотатар. національно-визвол. рух ускладнювався внутр. боротьбою між соціалістами та націоналістами, переслідуванням його як рос. монархістами, так і більшовиками. К.т. становили меншість на п-ові (не більше 25 % нас.), що й вирішило долю індепендистських тенденцій. 1918, за присутності в Криму нім. військ (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918), нім. влада не схвалила пропозицію Крим. крайового уряду, яку підтримували лідери К.т., на автономізацію Криму. Після утворення Кримської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки у складі РСФРР політика патронування над К.т. – "татаризація" (згідно з ухвалою РНК Крим. АСРР від 10 лют. 1922 ця політика проводилася в заг. руслі політики "коренізації" в РСФРР та ін. рад. республіках; у цей період було організовано 6 татар. р-нів та 144 татар. сільради) змінилася 1928 терором і репресіями, у першу чергу щодо інтелігенції (К.т. втратили тоді щонайменше 35–40 тис. осіб). К.т. зазнали великих втрат також під час голоду 1921 (бл. 100 тис. осіб) та голоду 1932–33 (див. також Голод 1921–1923 років в УСРР, Голодомор 1932–1933 років в УСРР).

У період гітлерівської окупації Криму в роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 кримськотатар. емігранти намагалися поширювати ідеї пантуранізму (об'єднання тюркських та угро-фінських націй), але це не дало помітних результатів. 1942 було сформовано 6 татар. стрілец. батальйонів під нім. командуванням. Вимогу емігрантів надати К.т. нац. самоврядування окупаційна влада відкинула.

Депортація кримськотатарського народу 1944, що становила собою акт геноциду і етноциду, була в основному проведена 18 трав. 1944 і завершена в черв. цього ж року. За офіц. даними (т. зв. цифри Л.Берії), було депортовано 183 тис. 155 осіб; за татар. джерелами – 238 500, з яких за перших півтора року померло бл. 110 тис.

Восени 1944 кримськотатар. полк увійшов до складу д-зії "Східнотюркське формування зброї СС" (див. Війська СС), у квіт. 1945 у Берліні (Німеччина) було створено Кримськотатар. центр. нац. к-т.

1956 в СРСР було видано указ (неопубл.) про реабілітацію К.т., але реабілітованим не було дано права (фактично було заборонено) повертатися до Криму. Протягом 1960–80-х рр. К.т., спираючись при цьому на підтримку укр. дисидентських кіл, вели боротьбу за повернення на п-ів (див. Кримськотатарський правозахисний рух).

Повернення почалося наприкінці 1970-х рр., набирало динаміки, хоча й натрапляло на сильний опір, провокації, контрпропаганду на місцях. Лише 1989 ВР СРСР формально засудила депортацію 1944. За кримськотатар. даними, 1979 в Криму мешкало 5 тис. К.т., 1988 – 17,5 тис., 1989 – 38 тис. (що відповідає офіц. переписові 1989, згідно з яким в УРСР у цілому жило 47 тис. К.т.; у СРСР було тоді 272 тис. К.т., більшість проживала в Узбекистані – 189 тис., для 93 % з них кримськотатар. мова декларувалася рідною; однак загальносоюзні дані, імовірно, значно занижені), 1990 – 120 тис., 1995 – 250 тис., 2000 – 261 тис. (це становить 12,3 % населення Криму). Осн. р-нами розселення на цей час були: Сімферопольський, Білогірський, Бахчисарайський, Джанкойський. Вважається, що на поч. 21 ст. до Криму повернулося трохи більше половини К.т. із Серед. Азії (разом з тими, які ще не мали укр. громадянства). Наприкінці 1990-х рр. темпи повернення сповільнювалися через невлаштованість тих, хто повернувся, фактичну заборону повертатися на давні (до депортації) місця проживання, сутички (часом збройні) з місц. пророс. шовіністами (див. Шовінізм), антитатар. пропаганду, руйнування жител, погроми, заг. криміногенну ситуацію в Криму. Для поліпшення демографічної ситуації в Криму лідери К.т. всіляко пропагують багатодітність сімей.

Матеріальну підтримку реемігрантам надає уряд України, а також неофіційно – Туреччина, Іран, араб. країни. Уряди Росії й Узбекистану відмовилися надавати допомогу. Діють укр. "Програма влаштування і соціальнокультурного розвитку депортованих громадян" та (під егідою Організації Об'єднаних Націй) "Програма розвитку й інтеграції Криму".

К.т. на поч. 21 ст. є відносно консолідованою нацією зі значною політ. активністю та високим рівнем організованості й дисциплінованості. Разом з тим це нація з досить істотною часткою змішаних шлюбів (до 38 % – дані 2000), а її середнє і молоде покоління втратило – фактично, хоча назовні декларується навпаки – рідну мову. Осн. політ. орг-ції К.т. – це Кримськотатар. нац. рух (організований 1989 в Узбекистані; має центристський характер, орієнтується на укр. національно-демократ. сили) та Нац. рух крим. татар (від 1987; співпрацює з прокомуніст. силами в Криму). Існують також радикальні праві й ліві політ. орг-ції, опозиційні до України та Росії. На поч. 21 ст. посилюються впливи правих: партії "Адалет" ("Справедливість", вона створює парамілітарні загони аскерів (турец. аскер – солдат)) та партії "Къырым ислям фиркаси" ("Ісламська партія Криму" з фундаменталістським крилом).

Після повернення до Криму К.т. домагаються перш за все: своєї політ. реабілітації в Україні, створення національно-територіальної форми державності, реалізації права на землю та на частину майна, відновлення довоєн. топонімії Криму. Роль виборного парламенту в К.т. відіграє Нац. конгрес (курултай; див. Курултай кримськотатарського народу). 2-й Курултай ухвалив 1991 в Сімферополі декларацію про нац. суверенітет, затвердив прапор і гімн. Постійним органом курултаю є Нац. рада кримськотатар. народу (Меджліс кримськотатарського народу), у ній, однак, представлені не всі політ. блоки, партії та орг-ції, оскільки для обрання до курултаю встановлено 4-відсотковий бар'єр. Меджліс офіційно не визнаний. К.т. мають своїх депутатів у Верховних радах України та АР Крим. Крім цього, меджліс має своїх представників при Президентові України: від 1999 – у спеціально створюваній Раді представників кримськотатар. народу при Президентові, а від 2000 – також у Раді представників сусп. орг-цій нац. меншин України при Президентові. Окрім того, Меджліс кримськотатар. народу утворив мережу регіональних меджлісів.

У Сімферополі діють Кримськотатар. нац. музично-драм. театр, Кримськотатар. нац. галерея, Кримськотатар. фонд к-ри, Респ. кримськотатар. б-ка ім. І.Гаспринського, Кримськотатар. музей, Т-во для вивчення археол. й історико-архіт. пам'яток кримськотатар. народу "Азізлер" та низка асоціацій, утворених за професійною ознакою. Є кримськотатар. ЗМІ (радіо- та телепередачі, щоправда, з обмеженою програмою, журнали, газети, у т. ч. селищні).

Професійна структура К.т. після депортації кардинально змінилася – тепер це переважно міське нас. з різноманітними робітн. (тех., буд. тощо) спеціальностями. К.т. займаються дрібним підприємництвом, працюють у сфері послуг. Відродження традиційних професій, перш за все в сільс. місцевостях, штучно гальмується тією нормою законодавства, що приватизувати землю в Криму мають право лише ті постійні його жителі, які працювали в колгоспах чи радгоспах Криму; лише невелика кількість К.т. отримала земельні ділянки й займається на них городництвом і садівництвом. Є спроби відновити деякі традиційні ремесла, напр., ювелірне (філігрань срібною ниткою). Поступово створюється культурно-освіт. мережа дошкільних закладів і серед. шкіл, запроваджується вивчення кримськотатар. мови як обов'язкового предмета або як факультативу в загальноосвіт. навч. закладах. Для цього створена держ. структура – Управління освіти кримськотатар. мовою при Мін-ві освіти АР Крим. Відродження духовної к-ри та підготовка кадрів власної інтелігенції стали першочерговими завданнями кримськотатар. нац. руху.
Дашкевич Я.Р.
дата публікації: 2008 р.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Татари

Повідомлення АннА »

ТАТАРИ СЛУЖИВІ — етнічно-станова група у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій. Почала утворюватися в 2-й пол. 14 ст. з полонених та втікачів із Золотої Орди. До кінця 16 ст. Т.с. одержували земельні пожалування під умовою виконання військ. служби та постачання коней для війська. Аналогічні пожалування під умовою служби на користь власника надавали й магнатські родини, осаджуючи татар на власних землях.

Внаслідок подрібнення володінь і зубожіння Т.с. продавали жалувані землі, що привело до зменшення їхньої кількості в 2-й пол. 16 ст. Це викликало запобіжні заходи, ухвалені вальним сеймом у 1-й пол. 17 ст. Водночас уряд Речі Посполитої вдався до формування найманих татар. корогов. Але затримка платні викликала конфлікт між д-вою і Т.с., який скінчився призначенням компенсацій у вигляді надання в довічну оренду земель у королів. маєтках, а також виданням привілеїв, що мали повністю урівняти Т.с. у правах із шляхтичами-християнами. Остаточно Т.с. були урівняні в правах із шляхтою привілеєм польс. короля Яна III Собєського від 22 березня 1677. 1679 шляхетські привілеї було поширено й на тих Т.с., які мешкали в магнатських володіннях.

Т.с. виявилися лояльними підданцями та брали участь у кампаніях проти Османської імперії та Кримського ханату. Однак на початку війни з Осман. імперією 1672—99 невдоволення заборгованістю у платні підштовхнуло 3 корогви перейти на бік єдиновірців. Емігрували Т.с. до Осман. імперії і внаслідок репресій польс. короля Августа II Фридерика Веттіна, спричинених тим, що Т.с. підтримували його суперника Станіслава-Богуслава Лещинського. У відповідь на позбавлення маєтностей та збільшення оренди з королів. маєтків у правління польс. короля Станіслава-Августа Понятовського Т.с. прилучилися до Барської конфедерації 1768. Але конституція сеймова 1768 надала Т.с. усі пожалування на королів. землях у повну спадкову власність.

Після знищення Речі Посполитої (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) татар. полки були створені в прусських та рос. володіннях, однак вони не забезпечували службою всіх Т.с. Після наполеонівських війн заможні верстви Т.с. інтегрувалися до правлячого класу Рос. імперії та імперії Габсбургів, тоді як дрібна шляхта переселялася в міста, а частково емігрувала в Туреччину. Етнічна самосвідомість Т.с. збереглася лише в місцях компактного розселення в Литві та Польщі.
Галенко О.І.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Татари”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 4 гостей