Україна - багатонаціональна країна
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Україна - багатонаціональна країна
БАШКИРИ В УКРАЇНІ шість башкирів оселились в Україні за рад. часів унаслідок трудової міграції в СРСР.
Тюркське походження (термін "башкир" утворився від тюркських "баш" – голова та "курт" – вовк) зближує башкирів в Україні з кримськими татарами. Вони часто мають спільні громад. інституції (Респ. федерація татар і башкирів Криму).
Башкири складають нині одну з нацменшин України (на 2001 – 4,2 тис. осіб, 0,008 % від усього нас. України).
Історичною батьківщиною башкирів є Республіка Башкортостан, що входить до РФ на правах автономії. Нині 40 % башкирів мешкають за межами Республіки Башкортостан (башкири становлять 0,9 % нас. останньої).
Україна не належить до країн, де існує значна башкирська діаспора. Дружні стосунки між Україною і Республікою Башкортостан (2002 підписана угода про екон. і гуманітарне співробітництво) сприяють задоволенню культ. потреб діаспор в обох країнах (75 тис. українців Башкортостану мають найкращі в РФ умови для розвитку культ.-нац. сфери: тут діють нац. школи, укр. т-во "Кобзар" тощо).
Тюркське походження (термін "башкир" утворився від тюркських "баш" – голова та "курт" – вовк) зближує башкирів в Україні з кримськими татарами. Вони часто мають спільні громад. інституції (Респ. федерація татар і башкирів Криму).
Башкири складають нині одну з нацменшин України (на 2001 – 4,2 тис. осіб, 0,008 % від усього нас. України).
Історичною батьківщиною башкирів є Республіка Башкортостан, що входить до РФ на правах автономії. Нині 40 % башкирів мешкають за межами Республіки Башкортостан (башкири становлять 0,9 % нас. останньої).
Україна не належить до країн, де існує значна башкирська діаспора. Дружні стосунки між Україною і Республікою Башкортостан (2002 підписана угода про екон. і гуманітарне співробітництво) сприяють задоволенню культ. потреб діаспор в обох країнах (75 тис. українців Башкортостану мають найкращі в РФ умови для розвитку культ.-нац. сфери: тут діють нац. школи, укр. т-во "Кобзар" тощо).
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Білоруси в Україні
БІЛОРУСИ В УКРАЇНІ За даними перепису 2001, білоруси зай- мають в Україні третє місце за чисельністю (після українців і росіян) – 275,8 тис. осіб, що становить 0,6 % нас. країни. Разом з українцями й росіянами білоруси належать до сх. слов'ян. Перша згадка про поселення білорусів на етнічній укр. тер. стосується раннього середньовіччя. Значна кількість білорусів замешкала в Україні в 16–17 ст. Селилися вони переважно в містах: Києві, Черкасах, Каневі, Звенигородці, Луцьку. В степовому Придніпров'ї осідали відхідники з білорус. земель, що займалися рибальством і мисливством. У 2-й пол. 18 ст. в Новоросії виникає чимало військ. поселень з білорусів у зв'язку з необхідністю захисту пд. земель від турец.-татар. нападів (села Бармашове, нині Жовтневого р-ну, та Явкине, нині Баштанського р-ну, обидва Миколаїв. обл.).
Від 2-ї пол. 19 ст. характер та спрямування міграційних процесів дещо змінюється. У зв'язку з вичерпанням фонду вільних земель на пд. України більшість білорус. переселенців цього періоду, зрештою, ставали робітниками на пром. підпр-вах Поділля, а також Донбасу й Придніпров'я, які швидко розвивались. Індустріальна праця й міськ. спосіб життя значно прискорили процеси розмивання й асиміляції білорус. нас. України. Цьому значно сприяли близькість мов та спорідненість к-р двох сусідніх народів, що мали також чимало спільних рис у госп. житті й побуті. Особливої інтенсивності асиміляційні процеси набули вже в 20 ст. Нині для білорусів характерним є, як правило, дисперсне розселення по всій тер. України. Найбільше їх проживає в Донец. обл. (44,5 тис. осіб), Дніпроп. обл. (29,5 тис.), АР Крим (29,2 тис.), Луган. обл. (20,5 тис.), м. Київ (16,5 тис.) та Харків. обл. (14,7 тис.). У пограниччі з Білоруссю частка білорусів серед усього нас. дуже незначна: виділяється в цьому відношенні Рівнен. обл., де чисельність білорусів становить 11,8 тис. осіб.
За даними соціологічних опитувань, на поч. 1990-х рр. 35,5 % Б. в У. вважали рідною мовою білорус., 55,2 % – рос., 9,3 % – укр.
Як засвідчили дослідження укр. учених кін. 1980-х – серед. 1990-х рр., освіт. й заг. трудовий потенціал білорус. етнічної групи досить високий, а її етнокульт. життя поступово пробуджується. Інтереси Б. в У. представляють кілька т-в, зокрема Білорус. культ.- освіт. т-во (АР Крим), Т-во білорус. к-ри ім. М.Богдановича (Запоріз. обл.), Білорус. т-во ім. Ф.Скорини (м. Львів) та інші.
Від 2-ї пол. 19 ст. характер та спрямування міграційних процесів дещо змінюється. У зв'язку з вичерпанням фонду вільних земель на пд. України більшість білорус. переселенців цього періоду, зрештою, ставали робітниками на пром. підпр-вах Поділля, а також Донбасу й Придніпров'я, які швидко розвивались. Індустріальна праця й міськ. спосіб життя значно прискорили процеси розмивання й асиміляції білорус. нас. України. Цьому значно сприяли близькість мов та спорідненість к-р двох сусідніх народів, що мали також чимало спільних рис у госп. житті й побуті. Особливої інтенсивності асиміляційні процеси набули вже в 20 ст. Нині для білорусів характерним є, як правило, дисперсне розселення по всій тер. України. Найбільше їх проживає в Донец. обл. (44,5 тис. осіб), Дніпроп. обл. (29,5 тис.), АР Крим (29,2 тис.), Луган. обл. (20,5 тис.), м. Київ (16,5 тис.) та Харків. обл. (14,7 тис.). У пограниччі з Білоруссю частка білорусів серед усього нас. дуже незначна: виділяється в цьому відношенні Рівнен. обл., де чисельність білорусів становить 11,8 тис. осіб.
За даними соціологічних опитувань, на поч. 1990-х рр. 35,5 % Б. в У. вважали рідною мовою білорус., 55,2 % – рос., 9,3 % – укр.
Як засвідчили дослідження укр. учених кін. 1980-х – серед. 1990-х рр., освіт. й заг. трудовий потенціал білорус. етнічної групи досить високий, а її етнокульт. життя поступово пробуджується. Інтереси Б. в У. представляють кілька т-в, зокрема Білорус. культ.- освіт. т-во (АР Крим), Т-во білорус. к-ри ім. М.Богдановича (Запоріз. обл.), Білорус. т-во ім. Ф.Скорини (м. Львів) та інші.
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Караїми
КАРАЇМИ – 1) етноконфесійна група;
2) прибічники караїмізму – однієї з версій іудаїзму. В Україні 2001 проживало 834 К., з них у Автономній Республіці Крим 671 особа. За приблизними оцінками, 2006 караїмська громада в Євпаторії налічувала бл. 260 осіб, приблизно стільки ж у Сімферополі, бл. 100 – у Феодосії, бл. 50 – у Севастополі, 30 – у Ялті, 50 – у Бахчисараї. В усьому світі сьогодні проживає бл. 30 тис. К. Більшість К., які є громадянами України, Росії, Польщі та Литви, вважають себе народом тюркського походження. К., які є громадянами Ізраїлю, Єгипту, Туреччини і США, зараховують себе до єврейс. нас. Серед К., які є громадянами Франції, одна частина ототожнює себе з К. тюркського походження, а друга – з К. єврейс. походження. Згідно з законодавством Д-ви Ізраїль, К. підлягають закону про репатріацію.
Термінном "караїми" (на давньоєврейській – бней мікра, ба'алей мікра, караім – буквально – "люди Писання", "читаючі") – спочатку іменували рух, що виник приблизно в серед. 8 ст. в Багдаді (нині столиця Іраку) як протидія поширенню там равіністичної (талмудичної) версії іудаїзму. Засновником цього руху вважається Анан бен Давид, він виклав його осн. положення в праці "Сефер а-міцвот" ("Книга законів"), головне серед них – визнання Священного Писання (ТаНаХа) єдиним джерелом реліг. істини. Заперечуючи авторитет Талмуду, караїмська доктрина по-своєму тлумачила питання: ритуальної чистоти, обряду обрізання, шлюбного законодавства, правил ритуального офірування худоби, релігійного календаря і прибудов до синагог.
Період з кін. 10 до поч. 11 ст. вважається "золотим століттям" в історії караїмського руху. У цей час діяв його духовний центр у Єрусалимі. Він поширював свою версію іудаїзму в єврейс. діаспорах на Бл. Сході, у Візантії і в Пн. Африці. Бл. третини усіх євреїв, які жили в ті роки, дотримувалися караїмського варіанту іудаїзму. Караїмські громади почали діяти на Кавказі.
Питання про походження крим. К. є на сьогодні дискусійним. Одні дослідники (їх більшість) вважають, що крим. К. є субетнічною групою єврейс. походження, другі – доводять, що крим. К. є нащадками хозарів, половців та ін. тюркських народів (див. Тюрки), а їхня релігія заснована на давнотюркських віруваннях і має лише непрямий зв'язок з іудаїзмом.
2) прибічники караїмізму – однієї з версій іудаїзму. В Україні 2001 проживало 834 К., з них у Автономній Республіці Крим 671 особа. За приблизними оцінками, 2006 караїмська громада в Євпаторії налічувала бл. 260 осіб, приблизно стільки ж у Сімферополі, бл. 100 – у Феодосії, бл. 50 – у Севастополі, 30 – у Ялті, 50 – у Бахчисараї. В усьому світі сьогодні проживає бл. 30 тис. К. Більшість К., які є громадянами України, Росії, Польщі та Литви, вважають себе народом тюркського походження. К., які є громадянами Ізраїлю, Єгипту, Туреччини і США, зараховують себе до єврейс. нас. Серед К., які є громадянами Франції, одна частина ототожнює себе з К. тюркського походження, а друга – з К. єврейс. походження. Згідно з законодавством Д-ви Ізраїль, К. підлягають закону про репатріацію.
Термінном "караїми" (на давньоєврейській – бней мікра, ба'алей мікра, караім – буквально – "люди Писання", "читаючі") – спочатку іменували рух, що виник приблизно в серед. 8 ст. в Багдаді (нині столиця Іраку) як протидія поширенню там равіністичної (талмудичної) версії іудаїзму. Засновником цього руху вважається Анан бен Давид, він виклав його осн. положення в праці "Сефер а-міцвот" ("Книга законів"), головне серед них – визнання Священного Писання (ТаНаХа) єдиним джерелом реліг. істини. Заперечуючи авторитет Талмуду, караїмська доктрина по-своєму тлумачила питання: ритуальної чистоти, обряду обрізання, шлюбного законодавства, правил ритуального офірування худоби, релігійного календаря і прибудов до синагог.
Період з кін. 10 до поч. 11 ст. вважається "золотим століттям" в історії караїмського руху. У цей час діяв його духовний центр у Єрусалимі. Він поширював свою версію іудаїзму в єврейс. діаспорах на Бл. Сході, у Візантії і в Пн. Африці. Бл. третини усіх євреїв, які жили в ті роки, дотримувалися караїмського варіанту іудаїзму. Караїмські громади почали діяти на Кавказі.
Питання про походження крим. К. є на сьогодні дискусійним. Одні дослідники (їх більшість) вважають, що крим. К. є субетнічною групою єврейс. походження, другі – доводять, що крим. К. є нащадками хозарів, половців та ін. тюркських народів (див. Тюрки), а їхня релігія заснована на давнотюркських віруваннях і має лише непрямий зв'язок з іудаїзмом.
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: Україна - багатонаціональна країна
КИТАЙЦІ В УКРАЇНІ та новітні китайсько-українські міждержавні відносини. За даними перепису 2001, в Україні проживало 2213 китайців, з них рідною вважали мову своєї національності 1817 осіб (82,1 %), рос. – 307, укр. – 73. Мешкали китайці в Харків. обл. (738 осіб), м. Київ (505), Одес. області (391), Донец. (165), Дніпроп. (103), Запоріз. (57). Ці дані свідчать про те, що наприкінці 20 ст. китайці становили одну з найменш численних і найменш асимільованих нац. меншин, які проживають в Україні. Взаємини українців і китайців, однак, мають давню історію. Сприяв цьому, головно, Великий шовковий шлях, що з'єднував суходолом Китай з Центр. Азією, Бл. Сходом і Зх. Європою. Окремі відгалуження цього шляху сягали Криму і Пн. Причорномор'я, а пн. гілка – Харкова, Полтави та Києва. Перші китайці на укр. землях з'явилися в часи панування тут Золотої Орди. Вони принесли з собою технології виготовлення бронз. дзеркал і книгодрукування. Завдяки їм тут набули поширення рахівниці. Їхні купці постачали на укр. терени різні тканини, передусім шовк, екзотичну продукцію с. госп-ва, худож. вироби. З ними пов'язана й поява в укр. мові нового слова – "китайка" (шовкова червона хустина). Безперечно, що 4 великі китайс. винаходи – папір, книгодрукування, порох і компас, які справили значний вплив на усю світ. цивілізацію, були добре відомі й українцям. Українці були обізнаними з ученнями китайс. мудреців Лаоцзи і Конфуція. Велику увагу китайс. філософії приділяв, зокрема, Г.Сковорода. Проте активно обживати укр. землю китайці почали лише з кін. 19 ст. Тоді в Києві та Одесі з'являються їхні невеликі колонії. На поч 20 ст. в Україні проживало кілька тисяч китайців, переважно робітників, ремісників і торгівців.
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: Україна - багатонаціональна країна
СЛОВАКИ В УКРАЇНІ. За переписом населення 2001, в Україні проживало 6397 словаків (у 1989 — 7943 особи). Абсолютна більшість словаків, які є сьогодні громадянами України, проживають у Закарпатській області (5,6 тис.), половина з них — в обласному центрі Ужгороді, інші — у містах Мукачеве, Перечин, Великий Березний, Свалява, Чоп, смт Кольчино, а також у селах Середнє, Сторожниця, Тур’ї Ремети, Анталовці, Глибоке, Довге, Кленовець, Гута, Родникова Гута та ін. Поза межами Закарпаття найбільш чисельні громади словаків в Україні проживають у Києві та Львові. Питома вага представників цієї національності від заг. чисельності населення України — 0,013 % (станом на 2001). Переважна частина віруючих словаків в Україні — римо-католики, однак є невеликі групи греко-католиків і протестантів (лютеран). Мову своєї національності вважають рідною понад 2,5 тис. словаків (бл. 35 %), українську — приблизно така ж кількість, російську — понад 500 осіб (6 %).
Словаки на Закарпатті проживають як автохтонне населення, яке протягом 17—19 ст. збільшилося в результаті припливу значної кількості переселенців зі словац. областей Угорщини, серед яких були хлібороби й виноградарі, кваліфіковані ремісники — майстри по металу, дереву, склу. Серед словац. поселень поступово виникла певна диференціація за госп. діяльністю: мешканці Антоловець були відомі деревообробкою, Середнєго і Глибокого — виноградарством, Сторожниці — овочівництвом. Упродовж 1919—39, коли Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь входило до складу Чехословаччини, чисельність словаків і чехів у краї зросла за рахунок держ. службовців і спеціалістів різних галузей госп-ва. Якщо, згідно з переписом 1921, словаків та чехів на території Закарпаття було 7700 осіб, тобто 1,6 % населення, то 1930 — понад 35 тис. осіб (4,5 %). Міжвоєнний період був найсприятливішим у розвитку словац. к-ри в Закарпатті: відкривалися словац. школи та г-зії, дитсадки, працювали гуртки нар. творчості, театр. Проте вже наприкінці 1930-х рр., унаслідок приєднання Закарпаття до Угорщини, чисельність словаків і чехів у краї знову зменшилася до 12,2 тис. осіб. Після Другої світової війни Закарпаття було возз’єднано з Україною у складі СРСР і відповідно до угоди 1947 між СРСР і Чехословаччиною словаки разом із чехами отримали можливість рееміграції, чим скористалася значна їх кількість. Із деяких закарпат. сіл вони виїхали на рідні землі практично повністю (Гута, Новий Кленовець, Оноковці). Період 1947—89 був несприятливим у культ. розвиткові словаків, відбувалася їх поступова асиміляція. На поч. 1990-х рр. почалося відродження словац. етнічної меншини в Україні. Виник цілий ряд словац. культ. осередків — Закарпат. обласне культурно-освітнє т-во "Матіца словенска", Т-во словацької к-ри ім. Л.Штура, Закарпат. обласне культурно-просвітнє т-во словацьких жінок "Довіра", обласне т-во словац. інтелігенції Закарпаття, словац. Т-во ім. Р.Штефаніка у Львові. Крім того, функціонують два спільних т-ва словаків і чехів — "Матісе Волинська" в Луцьку і осередок словац. і чеського Т-ва ім. Я.Коменського "Стромівка" в м. Дубно. Зокрема, активною роботою серед них виділяється обласне культурно-освітнє т-во "Матіца словенска" на Закарпатті (голова — Й.Гайніш), засноване 1992. Представники "Матіци словенскої" беруть участь у діяльності Дорадчої ради керівників національно-культ. т-в, створеної при Закарпат. обласній раді нар. депутатів, яка ініціює розв’язання актуальних проблем життя етнонац. спільнот краю, а також підтримує тісні зв’язки зі Словаччиною та аналогічними орг-ціями в Угорщині, Румунії, Польщі, Сербії, Чехії та Швейцарії. Т-во видає газ. "Podkarpatsky Slovak" та щорічник "Наш культурно-исторический календар", присвячений історії, к-рі та побуту закарпат. словаків. Т-во "Матіца словенска" було серед ініціато-рів відкриття 2002 в Ужгороді пам’ятника почесному громадянину міста, першому президенту Чехословацької Республіки Т.-Г.Масарику. Із метою відтворення й розвитку нар. традицій в області регулярно проводяться Дні словац. к-ри і нар. творчості, у вересні в одному зі словац. сіл Закарпаття святкується "Словацька веселиця", під час якої відбуваються виставки, концерт, конкурси, змагання й розваги, на різдво в Ужгороді проходить "Словацький Бетлегем (Миколай)", перед великим постом у ресторані "Закарпаття" на "Словацький (Фашіанговий) бал" — народно-мистецьке свято, яке знаменує завершення різдвяно-новорічних свят і зустріч весни, з’їжджаються словаки з усього Закарпаття, навесні в с. Середнє проводиться співочий конкурс "Золотий соловейко", серед дітей проходить конкурс читців "Чарівні казки". Далеко за межами Закарпаття відомий фольклорний ансамбль "Словенка" із с. Середнє, якому присвоєно звання "Народний" (худож. керівник — О.Ленарт). Окраса словац. нар. свят — танцювальний ансамбль "Турянська долина" із с. Тур’ї Ремети (худож. керівник — І.Пастеляк), нар. фольклорний колектив "Ліптаки" з м. Великий Березний, ансамбль "Гутнянські вечорниці" із с. Родникова Гута та ін.
Словаки в Закарпат. обл. України є депутатами та членами виконавчих органів сільс., селищних і міських рад, входять до управлінських структур обласного, районного і міських рівнів, вони мають усі можливості для реалізації своїх прав на задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб. Укр. д-ва підтримує розвиток словац. к-ри, зокрема, у респ. книжковому вид-ві "Карпати" створено редакцію словац. видань. Словац. мовою, напр., були надруковані Конституція України, антологія поезії "На нашій, на своїй землі", словацько-українсько-рос. розмовник, збірка "Словацькі народні пісні", словац. "Читанка" та ін. У місцях компактного проживання словаків у Закарпатті функціонують 7 клубів і 3 б-ки словац. к-ри, книжковий фонд яких становить бл. 6 тис. книг і журналів. На закарпат. обласному телерадіоцентрі працює редакція словац. програм, яка регулярно випускає телепередачу "Slovenske pohlady" (21,6 години на тиждень), ведуться щотижневі радіопередачі словац. мовою (8,4 години). Із 1992, коли вперше в повоєнні роки в Сторожницькій середній школі Ужгородського р-ну був організований клас зі словац. мовою навчання, розширюється факультативне вивчення словац. мови в районах компактного проживання словаків, відкриваються нові словац. класи, в Ужгороді функціонує школа № 21 зі словац. мовою навчання. Із 1996 на філол. ф-ті Ужгородського національного університету працює кафедра словац. філології (зав. — проф. С.Пахомова), яка готує вчителів словац. мови та літератури, перекладачів. Кафедра водночас виступає науково-методичним центром словакістики в Україні, на її базі організовуються міжнар. наук. конференції "Українсько-словацькі взаємини в галузі мови, літератури, історії і культури", видається наук. збірник "Studia Slovakistica", публікуються студентські переклади в альманаху "Між Карпатами і Татрами". На істор. ф-ті Ужгородського нац. ун-ту 2010 створено Центр істор. студій із богемістики і словакістики, який видає "Історичний часопис з богемістики і словакістики", проводить наук. конференції, напр. 2011 спільно із Пряшівським ун-том на тему "Словаки й українці крізь призму сусідства". У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка вивчається словац. право, у Київ. славістичному ун-ті та Дипломатичній академії України при МЗС України — словац. мова.
Місця компактного проживання словаків в Україні часто відвідують офіц. делегації зі Словаччини, в Ужгороді діє Почесне консульство Словац. Республіки. 2008 між Україною та Словац. Республікою підписана Угода про місц. прикордонний рух (зі змінами 2011), яка відкрила нові можливості для поглиблення спілкування закарпат. словаків зі своїми родичами, друзями та знайомими у Словаччині.
Віднянський С.В.
Словаки на Закарпатті проживають як автохтонне населення, яке протягом 17—19 ст. збільшилося в результаті припливу значної кількості переселенців зі словац. областей Угорщини, серед яких були хлібороби й виноградарі, кваліфіковані ремісники — майстри по металу, дереву, склу. Серед словац. поселень поступово виникла певна диференціація за госп. діяльністю: мешканці Антоловець були відомі деревообробкою, Середнєго і Глибокого — виноградарством, Сторожниці — овочівництвом. Упродовж 1919—39, коли Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь входило до складу Чехословаччини, чисельність словаків і чехів у краї зросла за рахунок держ. службовців і спеціалістів різних галузей госп-ва. Якщо, згідно з переписом 1921, словаків та чехів на території Закарпаття було 7700 осіб, тобто 1,6 % населення, то 1930 — понад 35 тис. осіб (4,5 %). Міжвоєнний період був найсприятливішим у розвитку словац. к-ри в Закарпатті: відкривалися словац. школи та г-зії, дитсадки, працювали гуртки нар. творчості, театр. Проте вже наприкінці 1930-х рр., унаслідок приєднання Закарпаття до Угорщини, чисельність словаків і чехів у краї знову зменшилася до 12,2 тис. осіб. Після Другої світової війни Закарпаття було возз’єднано з Україною у складі СРСР і відповідно до угоди 1947 між СРСР і Чехословаччиною словаки разом із чехами отримали можливість рееміграції, чим скористалася значна їх кількість. Із деяких закарпат. сіл вони виїхали на рідні землі практично повністю (Гута, Новий Кленовець, Оноковці). Період 1947—89 був несприятливим у культ. розвиткові словаків, відбувалася їх поступова асиміляція. На поч. 1990-х рр. почалося відродження словац. етнічної меншини в Україні. Виник цілий ряд словац. культ. осередків — Закарпат. обласне культурно-освітнє т-во "Матіца словенска", Т-во словацької к-ри ім. Л.Штура, Закарпат. обласне культурно-просвітнє т-во словацьких жінок "Довіра", обласне т-во словац. інтелігенції Закарпаття, словац. Т-во ім. Р.Штефаніка у Львові. Крім того, функціонують два спільних т-ва словаків і чехів — "Матісе Волинська" в Луцьку і осередок словац. і чеського Т-ва ім. Я.Коменського "Стромівка" в м. Дубно. Зокрема, активною роботою серед них виділяється обласне культурно-освітнє т-во "Матіца словенска" на Закарпатті (голова — Й.Гайніш), засноване 1992. Представники "Матіци словенскої" беруть участь у діяльності Дорадчої ради керівників національно-культ. т-в, створеної при Закарпат. обласній раді нар. депутатів, яка ініціює розв’язання актуальних проблем життя етнонац. спільнот краю, а також підтримує тісні зв’язки зі Словаччиною та аналогічними орг-ціями в Угорщині, Румунії, Польщі, Сербії, Чехії та Швейцарії. Т-во видає газ. "Podkarpatsky Slovak" та щорічник "Наш культурно-исторический календар", присвячений історії, к-рі та побуту закарпат. словаків. Т-во "Матіца словенска" було серед ініціато-рів відкриття 2002 в Ужгороді пам’ятника почесному громадянину міста, першому президенту Чехословацької Республіки Т.-Г.Масарику. Із метою відтворення й розвитку нар. традицій в області регулярно проводяться Дні словац. к-ри і нар. творчості, у вересні в одному зі словац. сіл Закарпаття святкується "Словацька веселиця", під час якої відбуваються виставки, концерт, конкурси, змагання й розваги, на різдво в Ужгороді проходить "Словацький Бетлегем (Миколай)", перед великим постом у ресторані "Закарпаття" на "Словацький (Фашіанговий) бал" — народно-мистецьке свято, яке знаменує завершення різдвяно-новорічних свят і зустріч весни, з’їжджаються словаки з усього Закарпаття, навесні в с. Середнє проводиться співочий конкурс "Золотий соловейко", серед дітей проходить конкурс читців "Чарівні казки". Далеко за межами Закарпаття відомий фольклорний ансамбль "Словенка" із с. Середнє, якому присвоєно звання "Народний" (худож. керівник — О.Ленарт). Окраса словац. нар. свят — танцювальний ансамбль "Турянська долина" із с. Тур’ї Ремети (худож. керівник — І.Пастеляк), нар. фольклорний колектив "Ліптаки" з м. Великий Березний, ансамбль "Гутнянські вечорниці" із с. Родникова Гута та ін.
Словаки в Закарпат. обл. України є депутатами та членами виконавчих органів сільс., селищних і міських рад, входять до управлінських структур обласного, районного і міських рівнів, вони мають усі можливості для реалізації своїх прав на задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб. Укр. д-ва підтримує розвиток словац. к-ри, зокрема, у респ. книжковому вид-ві "Карпати" створено редакцію словац. видань. Словац. мовою, напр., були надруковані Конституція України, антологія поезії "На нашій, на своїй землі", словацько-українсько-рос. розмовник, збірка "Словацькі народні пісні", словац. "Читанка" та ін. У місцях компактного проживання словаків у Закарпатті функціонують 7 клубів і 3 б-ки словац. к-ри, книжковий фонд яких становить бл. 6 тис. книг і журналів. На закарпат. обласному телерадіоцентрі працює редакція словац. програм, яка регулярно випускає телепередачу "Slovenske pohlady" (21,6 години на тиждень), ведуться щотижневі радіопередачі словац. мовою (8,4 години). Із 1992, коли вперше в повоєнні роки в Сторожницькій середній школі Ужгородського р-ну був організований клас зі словац. мовою навчання, розширюється факультативне вивчення словац. мови в районах компактного проживання словаків, відкриваються нові словац. класи, в Ужгороді функціонує школа № 21 зі словац. мовою навчання. Із 1996 на філол. ф-ті Ужгородського національного університету працює кафедра словац. філології (зав. — проф. С.Пахомова), яка готує вчителів словац. мови та літератури, перекладачів. Кафедра водночас виступає науково-методичним центром словакістики в Україні, на її базі організовуються міжнар. наук. конференції "Українсько-словацькі взаємини в галузі мови, літератури, історії і культури", видається наук. збірник "Studia Slovakistica", публікуються студентські переклади в альманаху "Між Карпатами і Татрами". На істор. ф-ті Ужгородського нац. ун-ту 2010 створено Центр істор. студій із богемістики і словакістики, який видає "Історичний часопис з богемістики і словакістики", проводить наук. конференції, напр. 2011 спільно із Пряшівським ун-том на тему "Словаки й українці крізь призму сусідства". У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка вивчається словац. право, у Київ. славістичному ун-ті та Дипломатичній академії України при МЗС України — словац. мова.
Місця компактного проживання словаків в Україні часто відвідують офіц. делегації зі Словаччини, в Ужгороді діє Почесне консульство Словац. Республіки. 2008 між Україною та Словац. Республікою підписана Угода про місц. прикордонний рух (зі змінами 2011), яка відкрила нові можливості для поглиблення спілкування закарпат. словаків зі своїми родичами, друзями та знайомими у Словаччині.
Віднянський С.В.
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: Україна - багатонаціональна країна
УГОРЦІ В УКРАЇНІ. Угорці (самоназва magyarok — мадяри) — народ, який належить до уральської мовної сім’ї. На території України компактно проживають у Закарпатській області. За даними перепису 2001, в Україні налічувалося 156,6 тис. угорців, 96,8 % (151,5 тис. осіб) яких зафіксовано на Закарпатті. Поза межами Закарпат. обл. незначна кількість угорців, переважно закарпат. походження, проживає у великих містах.
Предки угорців (угри) прийшли в Карпатський басейн наприкінці 9 ст. з північнопричорномор. степів. Один із шляхів, яким угри проникли в цей регіон, пролягав через територію сучасного Закарпаття. Уже в 10 ст. в низинній частині сучасної Закарпат. обл. та вздовж шляхів, що вели до гірських перевалів, почав осідати угор. етнічний елемент, який зустрів тут густу мережу слов’ян. поселень. Після утворення бл. 1000 Угор. королівства ця територія стала частиною нової д-ви.
У березні 1241 в Угорщину через Верецький перевал вторглися монголи на чолі з ханом Батиєм. Значна частина угор. поселень та їхніх мешканців загинули. Після цього в край прийшли нові поселенці. Крім угорців, з’явилися нім. колоністи, а в 14 ст. — "руські" (русини) та волохи, які поступово заселили гірську частину Закарпаття. На цей час тут сформувалися 4 комітати (Унг, Берег, Угоча та Мараморош); були збудовані перші муровані замки (Невицький замок, Мукачівський замок та ін.); сформувалася мережа катол. парафій, частина церков яких разом із чудовими фресками збереглися донині; виникли численні катол. монастирі різних орденів — іоаннітів, францисканців й особливо павліканців (Ужгород, Великі Береги (нині село Берегівського р-ну Закарпат. обл.), Берегове та ін.).
Наприкінці 14 — на поч. 15 ст. сформувалися великі феод. володіння — домінії (Ужанська, Мукачівська, Ньолабська). Найбільшими землевласниками стали родини Другетів, Перені, Палоці та ін. Угор. населення краю займалося переважно землеробством, а в містах (Берегове, Мукачеве, Ужгород) — ремеслом, торгівлею та виноградарством. Угорці займали всі уряди в органах місц. і комітатського управління, а найбільші землевласники часто посідали й найвищі держ. уряди при дворі угор. короля (Другети).
1514 частина місц. дворян взяли участь у повстанні Дєрдя Дожі (див. Дожі Дєрдя повстання 1514).
Після поразки угорців від османців у битві під Могачем (Угорщина; 1526) Угорщина розпалася на 3 частини: Королів. Угорщину у складі володінь Габсбургів, Трансильванське князівство (Семигороддя) під протекцією Османської імперії та території, які ввійшли безпосередньо до Осман. імперії. Сучасне Закарпаття було поділене між Королів. Угорщиною (зх. частина) та Трансильванським князівством (сх. частина) по лінії, яка проходила через Мукачеве. У цей же час серед місц. угорців поширилася реформація кальвіністського напряму (див. Кальвінізм).
Протягом 17 ст. на території сучасного Закарпаття відбувалися запеклі сутички між прихильниками трансильванських князів — реформатами та прихильниками австрійс. правителів — католиками (повстання Іштвана Бочкої (1605—06), війни Габора Бетлена), внаслідок яких і зх. частина краю була включена до Семигороддя. У 1630—40-х рр. Мукачівська домінія перейшла в руки родини Ракоці, яка зіграла видатну роль не тільки в історії угорців Закарпаття, але і всієї Угорщини.
1657 угор. поселення зазнали великих спустошень після вторгнення польських загонів кн. Є.-С.Любомирського. Між 1682 і 1684 османці нагородили одного з ватажків антигабсбурзької боротьби Імре Текелі окремою "державою" — т. зв. Верхньою Угорщиною. Його дружина — Ілона Зріні — протягом майже 3-х років захищала від австрійс. військ Мукачівський замок. Після вигнання османців з Угорщини, наприкінці 17 ст. всі землі сучасного Закарпаття були включені до складу імперії Габсбургів. На цей час у 4-х комітатах — Унг, Берег, Угоча й Мараморош — угор. населення перестало бути домінуючим етнічним елементом.
Протягом 1703—11 край став центром антигабсбурзької визвол. боротьби під кер-вом кн. Ференца II Ракоці (див. Національно-визвольна війна угорського народу 1703—1711). У цій боротьбі активну участь взяло й укр. населення. Визвол. війна 1703—11, татар. напад 1717 та моровиця 1738—42 призвели на серед. 18 ст. до величезного скорочення угор. населення Закарпаття. Почалося нове заселення, переважно з навколишніх угор. областей. Цей процес тривав до поч. 19 ст., а потім продовжився в його другій половині. Проте угорці назавжди втратили в 4-х комітатах — Унг, Берег, Угоча й Мараморош — більшість серед населення, поступившись русинам (українцям).
Під час революції 1848—49 (див. Революції 1848—1849 років в Європі) угорці краю були її активними учасниками (Підгорянська битва). 1880 на території сучасного Закарпаття проживало 410 тис. осіб, з яких ті, які вважали своєю рідною угор. мову, становили 105 тис. (25,7 %). На 1910 ця цифра зросла до 185 тис., тобто 30,6 %. Однак це було частково пов’язане з інтенсивною політикою мадяризації неугор. етносів та зарахування до угорців більшості євреїв. Під час Першої світової війни закарпат. угорці брали участь у воєнних діях у лавах австро-угор. армії.
Із 1919 по 1938—39 територія сучасного Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь входила до складу Чехословаччини. Угор. етнос утратив свою панівну політичну, а значною мірою — й екон. роль. За переписом 1931, кількість угорців склала всього 116 584 особи. У всіх містах, крім Берегового, кількість угорців впала нижче 20-відсоткової відмітки, що привело до втрати ними права вживання угор. мови в муніципалітетах. У цей час також значно звузилася мережа угорськомовних шкіл, але політ., сусп. й культ. активність угорців не впала.
У листопаді 1938 заселені переважно угорцями землі краю були приєднані до Угорщини (згідно з 1-м Віденським арбітражем; див. Віденські арбітражі 1938 і 1940), а в середині березня 1939 — решта території Закарпаття (Карпатська Україна).
Протягом Другої світової війни закарпат. угорці (бл. 7—10 тис. осіб) взяли участь у бойових діях на Сх. фронті проти СРСР. У листопаді 1944, коли Закарпаття вже було під рад. військ. управлінням, бл. 10—15 тис. військовозобов’язаних угорців — чоловіків віком від 18-ти до 50-ти років — були вивезені на примусові відбудовні роботи вглиб СРСР. Із них 3—5 тис. осіб не повернулися додому.
У рад. час (1945—91) угор. етнічна меншина Закарпаття почала кількісно зростати: у 1959 їхня кількість на Закарпатті склала 146 тис. осіб (15,9 % населення області), у 1970 — 151 тис. (14,4 %), у 1979 — 158 тис. (13,7 %), у 1989 — 155 тис. (12,5 %).
За роки незалежності України (1991—2013) угорці Закарпаття переживають різноманітні трансформації. Понад 10 тис. етнічних угорців переселилися в Угорщину, що справило значний вплив на зменшення їхньої кількості й питомої ваги в складі всього населення Закарпаття. З другого боку, угорці України, перш за все за рахунок підтримки Угорщини, активно розвивають свою освітню інфраструктуру, яка на сьогоднішній день включає повну вертикаль від дошкільних закладів до вищого навч. закладу — Закарпат. угор. педагогічного інституту ім. Ференца II Ракоці (м. Берегове). Тут діють 2 угор. етнічні політ. партії та понад 20 різних громад. орг-цій. Угорці України видають угорськомовні газети, літературні, фахові й реліг. журнали; активно розвивають книговидавничу справу; мають професійний театр; угорськомовні радіо- і телепередачі; проводять різноманітні культ. заходи.
Кобаль Й.В.
Предки угорців (угри) прийшли в Карпатський басейн наприкінці 9 ст. з північнопричорномор. степів. Один із шляхів, яким угри проникли в цей регіон, пролягав через територію сучасного Закарпаття. Уже в 10 ст. в низинній частині сучасної Закарпат. обл. та вздовж шляхів, що вели до гірських перевалів, почав осідати угор. етнічний елемент, який зустрів тут густу мережу слов’ян. поселень. Після утворення бл. 1000 Угор. королівства ця територія стала частиною нової д-ви.
У березні 1241 в Угорщину через Верецький перевал вторглися монголи на чолі з ханом Батиєм. Значна частина угор. поселень та їхніх мешканців загинули. Після цього в край прийшли нові поселенці. Крім угорців, з’явилися нім. колоністи, а в 14 ст. — "руські" (русини) та волохи, які поступово заселили гірську частину Закарпаття. На цей час тут сформувалися 4 комітати (Унг, Берег, Угоча та Мараморош); були збудовані перші муровані замки (Невицький замок, Мукачівський замок та ін.); сформувалася мережа катол. парафій, частина церков яких разом із чудовими фресками збереглися донині; виникли численні катол. монастирі різних орденів — іоаннітів, францисканців й особливо павліканців (Ужгород, Великі Береги (нині село Берегівського р-ну Закарпат. обл.), Берегове та ін.).
Наприкінці 14 — на поч. 15 ст. сформувалися великі феод. володіння — домінії (Ужанська, Мукачівська, Ньолабська). Найбільшими землевласниками стали родини Другетів, Перені, Палоці та ін. Угор. населення краю займалося переважно землеробством, а в містах (Берегове, Мукачеве, Ужгород) — ремеслом, торгівлею та виноградарством. Угорці займали всі уряди в органах місц. і комітатського управління, а найбільші землевласники часто посідали й найвищі держ. уряди при дворі угор. короля (Другети).
1514 частина місц. дворян взяли участь у повстанні Дєрдя Дожі (див. Дожі Дєрдя повстання 1514).
Після поразки угорців від османців у битві під Могачем (Угорщина; 1526) Угорщина розпалася на 3 частини: Королів. Угорщину у складі володінь Габсбургів, Трансильванське князівство (Семигороддя) під протекцією Османської імперії та території, які ввійшли безпосередньо до Осман. імперії. Сучасне Закарпаття було поділене між Королів. Угорщиною (зх. частина) та Трансильванським князівством (сх. частина) по лінії, яка проходила через Мукачеве. У цей же час серед місц. угорців поширилася реформація кальвіністського напряму (див. Кальвінізм).
Протягом 17 ст. на території сучасного Закарпаття відбувалися запеклі сутички між прихильниками трансильванських князів — реформатами та прихильниками австрійс. правителів — католиками (повстання Іштвана Бочкої (1605—06), війни Габора Бетлена), внаслідок яких і зх. частина краю була включена до Семигороддя. У 1630—40-х рр. Мукачівська домінія перейшла в руки родини Ракоці, яка зіграла видатну роль не тільки в історії угорців Закарпаття, але і всієї Угорщини.
1657 угор. поселення зазнали великих спустошень після вторгнення польських загонів кн. Є.-С.Любомирського. Між 1682 і 1684 османці нагородили одного з ватажків антигабсбурзької боротьби Імре Текелі окремою "державою" — т. зв. Верхньою Угорщиною. Його дружина — Ілона Зріні — протягом майже 3-х років захищала від австрійс. військ Мукачівський замок. Після вигнання османців з Угорщини, наприкінці 17 ст. всі землі сучасного Закарпаття були включені до складу імперії Габсбургів. На цей час у 4-х комітатах — Унг, Берег, Угоча й Мараморош — угор. населення перестало бути домінуючим етнічним елементом.
Протягом 1703—11 край став центром антигабсбурзької визвол. боротьби під кер-вом кн. Ференца II Ракоці (див. Національно-визвольна війна угорського народу 1703—1711). У цій боротьбі активну участь взяло й укр. населення. Визвол. війна 1703—11, татар. напад 1717 та моровиця 1738—42 призвели на серед. 18 ст. до величезного скорочення угор. населення Закарпаття. Почалося нове заселення, переважно з навколишніх угор. областей. Цей процес тривав до поч. 19 ст., а потім продовжився в його другій половині. Проте угорці назавжди втратили в 4-х комітатах — Унг, Берег, Угоча й Мараморош — більшість серед населення, поступившись русинам (українцям).
Під час революції 1848—49 (див. Революції 1848—1849 років в Європі) угорці краю були її активними учасниками (Підгорянська битва). 1880 на території сучасного Закарпаття проживало 410 тис. осіб, з яких ті, які вважали своєю рідною угор. мову, становили 105 тис. (25,7 %). На 1910 ця цифра зросла до 185 тис., тобто 30,6 %. Однак це було частково пов’язане з інтенсивною політикою мадяризації неугор. етносів та зарахування до угорців більшості євреїв. Під час Першої світової війни закарпат. угорці брали участь у воєнних діях у лавах австро-угор. армії.
Із 1919 по 1938—39 територія сучасного Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь входила до складу Чехословаччини. Угор. етнос утратив свою панівну політичну, а значною мірою — й екон. роль. За переписом 1931, кількість угорців склала всього 116 584 особи. У всіх містах, крім Берегового, кількість угорців впала нижче 20-відсоткової відмітки, що привело до втрати ними права вживання угор. мови в муніципалітетах. У цей час також значно звузилася мережа угорськомовних шкіл, але політ., сусп. й культ. активність угорців не впала.
У листопаді 1938 заселені переважно угорцями землі краю були приєднані до Угорщини (згідно з 1-м Віденським арбітражем; див. Віденські арбітражі 1938 і 1940), а в середині березня 1939 — решта території Закарпаття (Карпатська Україна).
Протягом Другої світової війни закарпат. угорці (бл. 7—10 тис. осіб) взяли участь у бойових діях на Сх. фронті проти СРСР. У листопаді 1944, коли Закарпаття вже було під рад. військ. управлінням, бл. 10—15 тис. військовозобов’язаних угорців — чоловіків віком від 18-ти до 50-ти років — були вивезені на примусові відбудовні роботи вглиб СРСР. Із них 3—5 тис. осіб не повернулися додому.
У рад. час (1945—91) угор. етнічна меншина Закарпаття почала кількісно зростати: у 1959 їхня кількість на Закарпатті склала 146 тис. осіб (15,9 % населення області), у 1970 — 151 тис. (14,4 %), у 1979 — 158 тис. (13,7 %), у 1989 — 155 тис. (12,5 %).
За роки незалежності України (1991—2013) угорці Закарпаття переживають різноманітні трансформації. Понад 10 тис. етнічних угорців переселилися в Угорщину, що справило значний вплив на зменшення їхньої кількості й питомої ваги в складі всього населення Закарпаття. З другого боку, угорці України, перш за все за рахунок підтримки Угорщини, активно розвивають свою освітню інфраструктуру, яка на сьогоднішній день включає повну вертикаль від дошкільних закладів до вищого навч. закладу — Закарпат. угор. педагогічного інституту ім. Ференца II Ракоці (м. Берегове). Тут діють 2 угор. етнічні політ. партії та понад 20 різних громад. орг-цій. Угорці України видають угорськомовні газети, літературні, фахові й реліг. журнали; активно розвивають книговидавничу справу; мають професійний театр; угорськомовні радіо- і телепередачі; проводять різноманітні культ. заходи.
Кобаль Й.В.
- АннА
- Супермодератор
- Повідомлень: 8878
- З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 3563 рази
- Подякували: 2154 рази
Re: Україна - багатонаціональна країна
ЧЕХИ В УКРАЇНІ. За переписом населення 2001, в Україні проживало 5917 чехів (у 1989 — 9,1 тис. чехів). 1992—93 у зв’язку з Чорнобильською катастрофою 1986, наслідки якої торкнулися чеських поселень на Волині, Україну покинули 1800 чехів. Найбільше чехів проживало в Житомирській області — 839 осіб, Запорізькій області — 808 осіб, Автономній Республіці Крим — 749 осіб й Одеській області — 503 особи. Компактні поселення чехів: м. Львів, с. Богемка Врадіївського р-ну Миколаїв. обл., с. Новогородовка (колишня колонія Чехоград) Мелітопольського р-ну Запоріз. обл., с. Веселинівка Березівського р-ну Одес. обл., с. Мала Зубівщина Коростенського р-ну Житомир. обл., с. Миколаївка Козятинського р-ну Він. обл. В Криму найбільше чехів у Сімферополі та в Джанкої, а також у селах Лобанове Джанкойського р-ну і Олександрівка Красногвардійського р-ну. Незначна кількість чехів проживають на Закарпатті, зокрема в Ужгороді. Під час останнього перепису населення 20,1 % чехів в Україні назвали рідною мовою чеську, 42,3 — українську, 36,2 % — російську.
Перші згадки про чеські поселення на Русі-Україні належать до 13 ст. Зокрема, у польс. хроніках згадується, що під час голоду в Чехії 1281—82 деяке число чехів оселилося в Галицькому князівстві. Вихідці з Чехії, Моравії і Силезії були й серед оточення князів Юрія II Болеслава та Владислава Опольського, а також серед галицької та волин. шляхти (родини Хотко, Врани). Були чехи і серед римо-катол. духовенства на рус. землях, у т. ч. дехто з єпископів. Згодом у польс. війську перебували чеські наймані "роти", що виконували переважно охоронну службу на польсько-молдов. кордоні над Дністром (рота Кани наприкінці 15 — на поч. 16 ст.). Експедицією на Молдову 1509 командував Ян Чернін. В Україні й Литві чехи були відомі як гармаші в польс. залогах і замках. Індивідуально селилися чехи в Перемишлі, Коломиї, Холмі, а гол. чин. у Львові, який із 15 ст. став містом, котре через своє торговельно-госп. значення притягало колоністів із чеських і нім. земель. Серед львів. міщан на той час було вже кілька прізвищ з додатком "Чех", "Чеський" та ін. Один із них — Ніколас Богемус — побудував каплицю на честь чеських святих Віта, Вацлава і Прокопа, а Альберт Чех Тучампський був війтом Львова. У наслідку реліг. війн у Чехії, зокрема після Білогорської битви 1620 і втрати Чехією незалежності, на західноукр. землях селилися втікачі з чесько-братської спільноти. Напр., діяч цієї спільноти Ян Брож разом зі своїми однодумцями в 1630-х рр. поселився на Підляшші у Володаві (нині м. Влодава Люблінського воєводства, Польща); тут 1634 відбувся з’їзд представників чесько-братських громад Польщі й Литви, в якому брав участь Я.-А.Коменський. Чехи були пов’язані з козацтвом українським. Окремі козац. родини мали чеське походження. Із козац. старшин, напр., відомий рід Орликів (гетьман П.Орлик), який веде свій початок від чехів. Чеські впливи (таборитів) помітні в термінології козац. війська, організації табору (див. Ваґенбург), військ. тактиці. Одним із генералів рос. царя Петра I був Ян-Бернар Вейсбах, який брав участь у Полтавський битві 1709 й одержав від царя великі посілості, що належали гетьманові І.Мазепі та його старшині, а 1731—35 був київ. губернатором. На отриманих землях Я.-Б.Вейсбах розвинув активну госп. діяльність, зокрема в текстильній пром-сті.
Перші згадки про чеські поселення на Русі-Україні належать до 13 ст. Зокрема, у польс. хроніках згадується, що під час голоду в Чехії 1281—82 деяке число чехів оселилося в Галицькому князівстві. Вихідці з Чехії, Моравії і Силезії були й серед оточення князів Юрія II Болеслава та Владислава Опольського, а також серед галицької та волин. шляхти (родини Хотко, Врани). Були чехи і серед римо-катол. духовенства на рус. землях, у т. ч. дехто з єпископів. Згодом у польс. війську перебували чеські наймані "роти", що виконували переважно охоронну службу на польсько-молдов. кордоні над Дністром (рота Кани наприкінці 15 — на поч. 16 ст.). Експедицією на Молдову 1509 командував Ян Чернін. В Україні й Литві чехи були відомі як гармаші в польс. залогах і замках. Індивідуально селилися чехи в Перемишлі, Коломиї, Холмі, а гол. чин. у Львові, який із 15 ст. став містом, котре через своє торговельно-госп. значення притягало колоністів із чеських і нім. земель. Серед львів. міщан на той час було вже кілька прізвищ з додатком "Чех", "Чеський" та ін. Один із них — Ніколас Богемус — побудував каплицю на честь чеських святих Віта, Вацлава і Прокопа, а Альберт Чех Тучампський був війтом Львова. У наслідку реліг. війн у Чехії, зокрема після Білогорської битви 1620 і втрати Чехією незалежності, на західноукр. землях селилися втікачі з чесько-братської спільноти. Напр., діяч цієї спільноти Ян Брож разом зі своїми однодумцями в 1630-х рр. поселився на Підляшші у Володаві (нині м. Влодава Люблінського воєводства, Польща); тут 1634 відбувся з’їзд представників чесько-братських громад Польщі й Литви, в якому брав участь Я.-А.Коменський. Чехи були пов’язані з козацтвом українським. Окремі козац. родини мали чеське походження. Із козац. старшин, напр., відомий рід Орликів (гетьман П.Орлик), який веде свій початок від чехів. Чеські впливи (таборитів) помітні в термінології козац. війська, організації табору (див. Ваґенбург), військ. тактиці. Одним із генералів рос. царя Петра I був Ян-Бернар Вейсбах, який брав участь у Полтавський битві 1709 й одержав від царя великі посілості, що належали гетьманові І.Мазепі та його старшині, а 1731—35 був київ. губернатором. На отриманих землях Я.-Б.Вейсбах розвинув активну госп. діяльність, зокрема в текстильній пром-сті.
Хто зараз онлайн
Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 11 гостей