УГФ-Український Генеалогічний Форум

Пошук родоводу за прізвищем, за місцем проживання, пошук в архівах, та багато іншого. Приєднуйтесь

НІКОПОЛЬ, місто, Дніпропетровська обл, Україна

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів : 0

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5189
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2568 раз.
Подякували: 925 раз.
Стать: Жінка

НІКОПОЛЬ, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА » 29 квітня 2018, 19:22

НІКОПОЛЬ – місто обласного підпорядкування Дніпропетровської області, райцентр. Порт на р. Дніпро (Каховське водосховище). Населення 147,8 тис. осіб (2001).

Із кінця 16 ст. на місці сучасного Н., в урочищі Микитин Ріг (уперше згадується Е.Лясотою під 1594) існувала контрольована запороз. козаками переправа через Дніпро – Микитин перевіз. 1639 в районі стародавньої переправи козаки на чолі з Ф.Лінчаєм збудували фортецю – Микитинську Січ, яка проіснувала до 1652. Під час російсько-турецької війни 1735–1739 біля перевозу діяла рос. застава, а після закінчення війни – введений карантин. На місці застави виникла козац. слобода, яку стали називати м-ком Микитине (уперше згадується 1740). 1775 перейменоване у Слов'янськ, 1782 – на місто Нікополь. 1784 Н. – містечко Катериносл. пов. Новоросійської губернії. У 18 ст. через Н. проходив чумацький шлях із Лівобережної України в Крим. З 1806 Н. – містечко Олександрівського пов. Катеринославської губернії. Під час Кримської війни 1853–1856 в Н. зусиллями хірурга М.Пирогова організовано тимчасовий військовий шпиталь. Із початком видобування марганцевої руди в Нікопольмарганцевому басейні в місті 1885 засновано з-д землеробських машин та інвентаря, 1896 – чавуноливарний з-д. На поч. 20 ст. екон. розвиткові міста сприяло завершення буд-ва 1903 залізниці Кривий Ріг – Н. – Олександрівськ (нині м. Запоріжжя). У травні 1919 в місті засновано нар. музей красних мист-в, згодом – Нікопольський держ. краєзнавчий музей. Із 1923 Н. – районний центр Криворізької округи. 1928 Н. надано статус міста, а з 1937 – міста обласного підпорядкування Дніпроп. обл. У ході рад. індустріалізації 1935 в місті збудоване одне з найбільших підпр-в чорної металургії УРСР – Нікопольський південнотрубний металургійний з-д. У період Другої світової війни в місті під час окупації діяли підпільні групи на чолі з М.Хилинським, А.Кардашовим, Л.Хлястіковим. У серпні–жовтні 1941 поблизу Н. діяло об'єднання партизан. загонів під кер-вом А.Резниченка.

У 1950–80-ті рр. Н. стає центром пром. вузла, основу якого становили підпр-ва металургії. 1966 став до ладу Нікопольський з-д феросплавів (осн. виробник в Україні агломерату, флюсів, феросплавів).

Екон. потенціал міста складають: металургійна, машинобуд., металообробна, легка та харчова галузі пром-сті.
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5189
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2568 раз.
Подякували: 925 раз.
Стать: Жінка

Re: НІКОПОЛЬ, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА » 03 червня 2019, 12:29

Зображення
Нíкополь (Никипіль, Нікопіль, Микитино) — місто обласного підпорядкування у Дніпропетровській області. Адміністративний центр Нікопольського району. Четверте за чисельністю населення місто області, центр Нікопольського марганцевого басейну, в місті працюють два підприємства металургійної та декілька машинобудівної промисловості.
Історія
Заселення території, де розташоване сучасне місто Нікополь, за результатами археологічних досліджень належить до часів неоліту, доби міді-бронзи, скіфо-сарматського періоду. Вона була зручна для заселення внаслідок перетину саме тут торгового водного (по Дніпру) та сухопутного шляхів, зокрема відомого в VI–XIII ст. «із варяг у греки» та Соляного з Криму. Тривалий час (із IV по XIV століття) цей край входив до складу володінь різних кочових народів — гунів, аварів, болгар, хозар, угрів, печенігів, половців, ногайців. Це була південна точка улусу Мамая.
Козацька доба
Наприкінці XV століття землі за Дніпровими порогами починають освоювати українські козаки. Наприкінці XVI століття на місці сучасного Нікополя існувала козацька переправа через Дніпро — Микитин Ріг. Святим покровителем Нікополя є Святий Микита. Перше документальне свідчення про цю переправу є у щоденнику посла німецького імператора Еріха Лясоти, який побував у Запорізькій Січі 1594 року[4].
Впродовж 1639—1652 років у районі Микитиного Рогу (в парку Перемоги — центр сучасного міста) була розташована Січ, яку називають Микитинською або ще Першою чи Старою. Саме сюди 1647 року, рятуючись втечею від переслідувань коронного уряду, прибув Богдан Хмельницький. Під його керівництвом у січні 1648 року козаки розгромили гарнізон коронних військ, який стояв на Січі. Тут же Хмельницького, на початку лютого 1648 року, було обрано гетьманом України.
У джерелах 1652 року згадується невелике поселення Микитине, розташоване в цій же місцевості. За умовами Андрусівського договору у Микитиному козаки, що їздили по сіль у Крим, мали переправлятися через Дніпро. З цього часу в документах поселення згадується під назвою Микитинський Перевіз. Січ звідси була перенесена на острів Чортомлик 1652 року.
1764 року російський уряд прийняв рішення про будівництво в цій місцевості пристані з фортецею. 1779 року розпочалося спорудження фортеці, якій було дано назву Слов'янськ. За наказом новоросійського губернатора Григорія Потьомкіна разом з фортецею мали побудувати і місто Слов'янськ, майбутній центр губернії. Але ні фортеці, ні міста так і не було збудовано. 1782 року поселення було перейменоване на Нікополь[5] (грец. місто Микити). На той час у ньому налічувалося 200 будинків, переважно запорозьких козаків, які переселилися до містечка після зруйнування Нової Січі[6].

Мешканці Нікополя займалися в основному торгівлею, рільництвом та рибальством. В описі до атласу Новоросійської губернії за 1798 рік зазначено, що у казенному містечку Нікополі було 3 водяні млини, 21 вітряк. Містечком проходив чумацький шлях, яким возили сіль з Криму.

У першій половині XIX століття Нікополь починає розвиватися як торгово-ремісниче містечко. Важливу роль у цьому відігравала Нікопольська пристань. Щороку тут відбувалося 4 ярмарки. Першим заводом у 1832 році став цегляний. 1836 року було засновано матроський цех, який здійснював перевезення товарів водними шляхами. З 1853 року почалося регулярне судноплавство з Нікополя до Одеси.

Станом на 1886 рік у колишньому власницькому містечку, центрі Нікопольської волості Катеринославського повіту Катеринославської губернії, мешкало 6570 осіб, налічувалося 1251 дворове господарство, існували 2 школи, салотопний завод, 2 цегельних заводи й 2 крамниці[7].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 17097 осіб (8276 чоловічої статі та 8821 — жіночої), з яких 13432 — православної віри, 3284 — юдейської[8].
Новий час
В середині XIX століття у Нікополі з'явилися перші промислові підприємства — салотопні, цегельні, тютюнові. Населення поступово відходить від сільського господарства. На розвиток Нікополя мали великий вплив початок видобування марганцевої руди у басейні з 1886 року. З початком видобування руди засновані чавуноливарний і механічний завод Худякова (згодом завод «Більшовик»), який виготовляв дрібне обладнання для гірничої промисловості. 1895 року почав діяти ще один механічний завод Каршевських. Крім цих підприємств станом на 1896 рік у Нікополі діяло ще понад 20 невеликих заводів (цегельно-черепичний, олійний, миловарний, пивоварний та ін.), на яких працювало близько 300 робітників. Також у місті було 154 ремісничі майстерні.
Розвиток промисловості і торгівлі сприяв зростанню чисельності населення. 1867 року у Нікополі проживало 17 650 мешканців, а у 1896 році — вже 19 472. В місті налічувалося 2763 житлові будинки, 101 вулиця і 7 провулків. Тривалий час у місті не було жодного медичного закладу, лише у 1896 році було відкрито лікарню на 25 ліжок.
Перший навчальний заклад — парафіяльне училище — відкрили 1808 року. З 1838 року воно перетворене на морське парафіяльне училище.
У 1903 році введена в експлуатацію залізнична лінія Кривий Ріг — Нікополь — Олександрівськ. Залізничний вокзал міста побудовано 1905 року.
Новітній час
Напередодні Першої світової війни у Нікополі проживало 26 тисяч мешканців. Кількість будинків становила 2692, в місті діяло 2 лікарні і 14 навчальних закладів. Була бібліотека, кінотеатр і громадський сад.
Під час подій Першої світової війни і громадянської війни у Нікополі неодноразово змінювалася влада. Після Жовтневого перевороту 1917 року в Нікополі у січні 1918 року створюються органи влади під керівництвом партії більшовиків. За Берестейською угодою влада УНР дозволила увійти на свою територію німецько-австрійським військам і у квітні 1918 року австрійці зайняли місто Нікополь. З листопада 1918 року внаслідок революції у Німеччини австрійці покинули місто і владу захопили більшовики. У червні 1919 року в місті відбулося народне повстання (Троїцьке) проти комуністичної влади, яке було потоплено у крові угорцями і китайцями. У серпні 1919 року Нікополь окупували війська Добровольчої армії під командуванням генерала Антона Денікіна. Але у вересні в місто увійшла Українська народно-повстанська армія Нестора Махна. До січня 1920 року Нікополь був центром анархістської республіки. В січні 1920 року знову захоплений Червоною армією і встановлено радянську владу. У жовтні того ж року до міста підійшли війська під командуванням Петра Врангеля і на декілька днів захопили місто. Біля села Шолохове відбувся найбільший кінний бій Громадянської війни між 2-ю Кінною армією і кінним корпусом генерала Бабієва. Білі програли і 18 жовтня 1920 року з Нікополя їх витіснили війська більшовиків.
Після входження до складу УРСР 1921 року Нікополь став центром однойменного повіту, з 1923 року — районним центром у складі Криворізької округи. Голодомор 1921—1922 років забрав життя тисячі нікопольців, фіксувалися випадки людожерства, лише допомога американської благодійної організації АРА допомогла вижити нікопольцям. Станом на 1 січня 1925 року в місті проживало 9 955 жителів.
1932 року в Нікополі розпочалося масштабне будівництво Південнотрубного заводу. На його будівництві люди рятувалися від голодної смерті, але все одно у місті померло більш як 2 тисячі осіб. У квітні 1935 року почав діяти Нікопольський південнотрубний завод, який згодом став одним з найбільших виробників прокатних труб у СРСР. Значно розширили виробництво інші 23 промислових підприємства. У 1937 році Нікополю був наданий статус міста обласного підпорядкування. До 1941 року чисельність населення зросла до 70 тисяч.
У 1950—1980-ті роки Нікополь став центром промислового вузла, основу якого становили підприємства металургії — Південнотрубний завод та завод феросплавів (з 1966 року), машинобудування — заводи кранобудівний, легкої та харчової промисловості, будівельних матеріалів. Місто нагороджено орденом Трудового Червоного прапора.
Під час Німецько-радянської війни Нікополь був окупований німецькими військами з 17 серпня 1941 року. 8 лютого 1944 року в ході Нікопольсько—Криворізької операції звільнений від окупації.
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5189
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2568 раз.
Подякували: 925 раз.
Стать: Жінка

Re: НІКОПОЛЬ, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА » 03 червня 2019, 12:31

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Нікополь — місто обласного підпорядкування, розташоване в південно-східній частині Дніпропетровської області, на правому березі Каховського водоймища, відстань до обласного центру — 121 км. Залізнична станція. Річковий порт. Населення — 114,3 тис. чоловік.

Територія міста почала заселятись ще в неолітичну добу (IV тисячоліття до н. е.), про що свідчать рештки поселення, виявленого на березі річки Малої Кам’янки. У курганних похованнях епохи міді — бронзи (III—І тисячоліття до н. е.) знайдено кам’яні та бронзові знаряддя, глиняний, гостродонний орнаментований посуд. Тут досліджено також кургани скіфсько-сарматського часу (II століття до н. е.— II століття н. е.).

На місці сучасного Нікополя, на початку XVI століття, була козацька переправа через Дніпро — Микитин Ріг. За народними переказами, її заснував козак Микита Циган. Під такою ж назвою згадується переправа у щоденнику посла німецького імператора Еріха Лясоти, який побував в Запорізькій Січі у 1594 році.

З 1636 по 1652 рр. в районі Микитиного Рога (в старій частині нинішнього міста) була розташована Січ, яку умовно називають Микитинською.

З метою організації визвольної боротьби та, рятуючись від переслідувань польської влади, сюди наприкінці 1647 року прибув з Чигирина Богдан Хмельницький з групою однодумців. У січні 1648 року повстанці, очолювані Хмельницьким, розгромили польський гарнізон, що стояв на Січі. 19 квітня 1648 року тут Б. Хмельницького обрали гетьманом України. Розгром польської залоги та просування запорожців на північ від Микитиного Рога, повстання селян, що вибухли у багатьох місцевостях України, були початком визвольної війни українського народу проти панування польської шляхти.

Відзначаючи 300-річчя возз’єднання України з Росією в 1954 році, трудящі Нікополя спорудили пам’ятник Богдану Хмельницькому, назвали його ім’ям площу, а на згадку про Микитинську Січ, встановили пам’ятний обеліск. В джерелах за 1652 рік згадується невелике поселення Микитине, розташоване в цій же місцевості. За Андрусівським договором, укладеним між Польщею та Росією 30 січня 1667 року, українським козакам, що їздили в Крим по сіль, дозволялось переправлятися на лівий берег Дніпра у Микитиному. З цього часу в документах поселення згадується ще як Микитинський Перевіз. У 1709 році царські полковники Галаган та Яковлев за наказом Петра І зруйнували Січ, розташовану поблизу Микитиного Рога.

У 1764 році російський уряд прийняв рішення про будівництво в цій місцевості пристані з фортецею. Катерина II у 1775 році дала назву цій фортеці — Слов’янськ. А через три роки новоросійський генерал-губернатор Г. Потьомкін видав наказ про будівництво разом з фортецею і губернського міста — Слов’янська.

У 1779 році на карті Новоросійської губернії Слов’янськ позначений як фортеця, хоч будівництво її тільки розпочалось. У 1782 році його перейменували на Нікополь, тобто місто перемоги. На той час у ньому налічувалось 200 будинків.

Жителі в основному займались землеробством і рибальством. В описі до атласу Новоросійської губернії за 1798 рік зазначено, що в казенному містечку Нікополі було три водяні млини, 21 вітряк. Через містечко проходив чумацький шлях, яким вивозили сіль з Криму.

На початку XIX століття в економіці міста починає посідати значне місце торгівля; важливу роль у її розвитку набуває Нікопольська пристань. Щороку тут відбувалося 4 ярмарки. Вже у 1836 році було засновано общину матросів (матроський цех), що перевозила зерно, шерсть, сало та інші товари водним шляхом, а також готувала молодих матросів. А з 1853 року почалося регулярне судноплавство за маршрутом Нікополь — Одеса.

Багато нікопольських матросів під час Кримської війни (1853—1856 рр.) брало участь у героїчній Севастопольській обороні. 253 з них за хоробрість і мужність були нагороджені медалями.

У 1856 році нікопольські селяни взяли участь у великому антикріпосницькому виступі, що охопив Катеринославську і Херсонську губернії, у т. зв. поході селян у Таврію по волю. Серед селян у цей час поширювались чутки, ніби царський уряд закликає бажаючих переселятись у Крим і що кріпаки-переселенці одержуватимуть від уряду допомогу і, головне, стануть вільними. Особливо рішуче діяли жителі приміського села Новопавлівки. Вони забрали у поміщика всі вози, коней і вирушили в похід. Селяни Новопавлівки та інших навколишніх сіл добирались до Нікополя, де переправлялись на лівий берег Дніпра. Стихійний селянський рух був жорстоко придушений.

Із розвитком капіталістичного укладу міське населення поступово перестає займатися сільським господарством. В середині минулого століття в Нікополі виникли перші промислові підприємства — салотопні, цегельні, тютюнові. Тут було дві салотопні фабрики з річним виробництвом на 12,4 тис. крб., один цегельний завод, що випускав цегли на 1,6 тис. крб., та тютюнова фабрика.

З початком видобування марганцевої руди у Нікополь-марганцевому басейні в Нікополі були засновані чавуно-ливарний і механічний завод Худякова (тепер завод «Більшовик»), який виготовляв дрібне обладнання для гірничої промисловості. У 1895 році почав діяти механічний завод капіталістів Каршевських. У 1896 році у Нікополі діяли, крім названих, ще цегельно-черепичний, олійницький, миловарний, пивоварний — загалом понад 20 невеликих заводів, на яких працювало 300 робітників. Поряд з цим у місті налічувалось 154 ремісничі майстерні. Промисловий розвиток міста особливо посилився після введення у 1903 році в експлуатацію залізниці Кривий Ріг—Нікополь—Олександрівськ.

Умови праці на промислових підприємствах були дуже тяжкі. Так, на заводі Каршевських робочий день тривав по 14—16 годин. Заробітну плату трудящі одержували надзвичайно низьку. Через відсутність охорони праці часто траплялись нещасні випадки. Жінки, працюючи на важких роботах, одержували значно, нижчу заробітну плату, ніж чоловіки. За найменшу непокору учнів-підлітків нещадно били, виганяли з роботи.

Розвиток промисловості і торгівлі сприяв зростанню населення міста. У 1867 році у Нікополі проживало 7650 чол., а через 29 років — 19 472 чоловіка. У 1896 році в місті налічувалося 2763 житлові будинки, 101 вулиця і 7 провулків, що освітлювалися 48 гасовими ліхтарями.

Тривалий час тут не було жодного медичного закладу, допомогу жителям подавав відставний фельдшер, який сам виготовляв ліки. Лікарню на 25 ліжок у місті побудовано в 1896 році.

Перший учбовий заклад у Нікополі — парафіальне училище — відкрили у 1808 році. У 1838 році його перетворили на морське парафіальне двокласне училище, у якому навчалися 42 учні. Наприкінці XIX століття тут було сільське училище для хлопців, морське училище, дівчата навчалися в приватних школах. В місті не було жодної української школи. В той же час тут діяли 72 шинки, 5 церков, синагога, кілька молитовних будинків.

Тяжкі умови життя та політичне безправ’я призводили до революційних виступів трудящих проти капіталістичної експлуатації і самодержавства. Робітники місцевих підприємств почали виступати проти капіталістів, вимагаючи поліпшення умов праці.

Особливо загострилась боротьба напередодні і в період першої російської революції. Наприкінці серпня 1903 року відбувся страйк робітників кравецьких майстерень Нікополя, викликаний тим, що підприємці збільшили робочий день, примушуючи людей працювати з 8 годин ранку до 9—10 вечора, а в деяких майстернях — до 12 годин ночі.

Великий вплив на зростання політичної свідомості робітників, на їх організованість мала діяльність Нікопольської організації РСДРП, що керувала страйками, поширювала відозви і листівки на підприємствах міста, в яких підкреслювалась роль пролетаріату як гегемона революції, закликала до збройного повстання. Соціал-демократи Нікополя мали зв’язки з Катеринославським комітетом більшовиків, який забезпечував їх літературою.

27 серпня 1905 року організація РСДРП провела збори робітників і селян, які ухвалили: «Головною метою самодержавного уряду є придушення політичної свідомості народних мас, але ні війна, ні політика залякування, ні царська Дума, що позбавляє робітничий клас громадянських і політичних прав, ні програми, що затьмарюють свідомість, не утримають самодержавство від неминучого падіння. Ми певні, що тільки народне збройне повстання покладе край ганебному існуванню самодержавства і що в цьому повстанні робітник, як найреволюційніший, енергійно і неухильно боротиметься за демократичний лад і за дійсний мир між народами, які одні забезпечать найбільш сприятливі умови для боротьби за соціалізм. Геть самодержавство! Хай живе соціалізм!».

18 листопада 1905 року місцеві урядові органи повідомляли катеринославського губернатора про страйк працівників нікопольської пошти. Наприкінці грудня 1905 року спалахнув страйк робітників-залізничників. Страйкарі розібрали залізницю між станціями Осокорівка і Тік. Власті кинули проти них каральний загін на чолі з ротмістром. У районі станції Нікополь залізничники вступили в збройну боротьбу з карателями. До робітників приєдналися селяни. Ротмістр із своїм загоном відступив до Осокорівки. Керував виступами залізничників Нікопольський страйковий комітет, який підтримував на станції суворий революційний порядок. Поліція намагалась розігнати робітників. їй вдалося на деякий час захопити станцію і заарештувати одного з керівників страйку. У відповідь на це 27 грудня 1905 року 200 озброєних залізничників і селян навколишніх сіл з вилами та рогатинами вигнали з станції поліцію. Коли страйкували залізничники Олександрівського вузла, Нікопольський страйковий комітет послав їм на допомогу бойову дружину.

Шість жителів Нікополя брали участь у повстанні на легендарному броненосці «Потьомкін». Це — матрос 36-го флотського екіпажу М. Д. Данилов, матрос 2-ї статті Я. Д. Перепадя, квартирмейстер броненосця В. Д. Гринченко, матрос 2-ї статті С. Н. Камишний, учень-рульовий Т. Л. Кролевець, кочегарний квартирмейстер В. М. Усачов.

Напередодні першої світової війни у Нікополі проживало 26 тис. чоловік. Тут було 2692 будинки, з яких тільки 59 кам’яних. Каналізації не було. Воду доставляли з Дніпра волами та кіньми в бочках.

У місті функціонувало 2 лікарні на 40 ліжок, у яких працювало 6 лікарів, 13 акушерів і фельдшерів. Діяв продовольчий пункт, що містився у дерев’яному будинку, при ньому була нічліжка, амбулаторія, їдальня. У 1912 році пункт зареєстрував 7315 прийшлих робітників.

Кількість навчальних закладів зросла до 14, але їх відвідувала менш ніж половина дітей шкільного віку.

Господарська розруха, зниження заробітної плати, нестача продовольства в роки першої світової війни погіршили і без того надзвичайно тяжке матеріальне становище жителів міста. Серед населення наростали антивоєнні настрої. В цей час у місті діяла група соціал-демократів, які мали зв’язок з соціал-демократичною організацією Катеринослава. Звідти вони одержували політичну літературу. Велику агітаційну роботу серед залізничників та селян навколишніх сіл проводили більшовики В. Г. Антипов, М. Н. Куксін та інші.

Радісно зустріли трудящі міста звістку про повалення самодержавства. 8(21) березня 1917 року в Нікополі було обрано Раду робітничих депутатів. До її президії ввійшли представники робітників залізничного депо станції Нікополь та промислових підприємств: М. Н. Куксін, Батиченко, Матич, Т. П. Вибодовський, Лядинський, Киричук, Бобир, Ковтун та інші — всього 32 чоловіка. Рада робітничих депутатів спрямовувала свою діяльність на подолання господарської розрухи. Вона поставила завдання — запровадити тверді ціни на всі товари, створити грошовий фонд шляхом одноразового внеску робітників (1 проц. заробітної плати) тощо.

У Нікополі, як і в інших містах України, до Ради проникли меншовики та есери. Однак більшовики поступово зміцнювали свої позиції. Після розгрому в Петрограді корніловського заколоту вони поставили питання про перевибори Ради. Про успішні вибори Ради робітничих депутатів на заводах Нікополя свідчили інформаційні матеріали, що надходили в ЦК партії. «Нікополь дав майже всіх більшовиків… Есери й меншовики зникли на заводах безповоротно»,— повідомляв голова заводського комітету більшовиків В. Варганов.

Про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді трудящим Нікополя стало відомо 26 жовтня (8 листопада) 1917 року. Нікопольські більшовики провели термінове засідання, на якому ухвалили, щоб усі члени партії йшли на підприємства і піднімали робітників на боротьбу за владу Рад. Найактивніше діяли робітники-залізничники. До них приєдналися гірники марганцевих копалень, металісти, робітники Нікопольського порту, окремих підприємств. Боротьбою робітників керували більшовики В. Г. Антипов, М. Н. Куксін, Я. Л. Терещенко.

10 листопада в депо відбулися загальні збори робітників-залізничників, на яких обрали ревком станції. До його складу ввійшли робітники служб шляху, тяги, руху. Робітничі збори і мітинги відбулись і на інших підприємствах Нікополя. У ці дні було створено міський ревком, до якого входили В. Г. Антипов, М. Н. Куксін, Я. Л. Терещенко та інші.

Ревком налагоджував зв’язок з революційними силами Нікополя, вживав заходів для боротьби з буржуазією і бандитизмом, займався трудовлаштуванням безробітних, реквізував запаси продовольчих товарів у місті і розподіляв їх серед трудового населення. Нікопольський комітет РСДРП і ревком організували роззброєння білокозачих ешелонів, які прямували на Дон для з’єднання з каледінцями. На допомогу робітникам марганцевих шахт з сіл Борисівни і Дмитрівни прибули загони гірників і селян. Залізничники Нікополя перешкодили просуванню ешелонів. Утворились озброєні робітничі загони, проводилась роз’яснювальна агітаційна робота серед козаків. 14 листопада білокозаків було роззброєно. Активну участь у цій операції взяли робітники, М. Н. Куксін, С. Й. Колесинський, В. Г. Антипов, Завина, Я. Л. Терещенко та інші. Зміцніли позиції революційних сил міста. За рішенням ревкому добуту зброю негайно передали робітничим загонам Нікополя, марганцевих шахт, Покровських рудників, станції Апостолове.

Більшовики, члени ревкому провадили велику роз’яснювальну роботу серед трудящих міста. 1 січня 1918 року відбулися загальні збори солдатів-українців 2-го Запорізького куреня 4-ї гайдамацької сотні разом з військово-революційним загоном Нікополя, які визнали Центральну раду контрреволюційною і ухвалили «вітати недавно створений Центральний Виконавчий Комітет Рад України як справжнього виразника волі трудового народу» 1 і обіцяли йому повну підтримку. Учасники зборів вирішили перейти у повне розпорядження військово-революційного комітету Нікополя.

У встановленні та зміцненні Радянської влади на Нікопольщині важливе значення мали успішні дії червоногвардійського загону Гладкого, що на початку 1918 року наступав у напрямі Катеринослав—Довгинцеве—Нікополь—Кривий Ріг. Сповіщаючи 7 січня 1918 року про дії цього загону та про становище в Нікополь-марганцевому й Криворізькому басейнах, Г. К. Орджонікідзе писав: «У цих місцях гайдамаків та „вільне козацтво» роззброєно і місцеві Ради робітничих і солдатських депутатів взяли владу в свої руки».

7 січня 1918 року в приміщенні школи купця Бабушкіна (нині школа № 3) відбувся І з’їзд Рад, на якому було обрано виконком (голова — більшовик В. Г. Антипов, заступник — більшовик Н. Д. Кириченко).

Коли розпочалася окупація Радянської України австро-німецькими військами, трудящі Нікополя разом з усім народом піднялися на боротьбу. В місті був створений штаб оборони, сюди з Херсона прибув пароплав «Салгір» з загоном революційних моряків. Нікопольська Рада звернулася з відозвою до робітників і селян вступати до Червоної гвардії. Загін залізничників на чолі з машиністами Завиною і Владимировим та ін. брали участь у боях з окупантами під Апостоловим, Кривим Рогом і селом Сулицьким. У цей важкий час Нікопольська Рада подала допомогу продовольством голодуючим петроградським робітникам. На початку квітня з Нікополя до Петрограда під охороною червоногвардійців прибув ешелон, навантажений пшеницею і житом.

4 квітня 1918 року австро-німецькі війська ввійшли до Нікополя. В умовах окупаційного режиму влітку того ж року в місті створюється підпільний комітет більшовиків, членами якого були М. Н. Куксін (голова) і Я. Л. Терещенко, М. 3. Калашников, Ф. П. Пупинін, Н. Д. Кириченко та інші.

Комітет проводив агітаційну роботу серед окупаційних військ, подавав допомогу сім’ям червоногвардійців, зривав вивезення награбованого майна в Німеччину, поширював друковану нелегальну більшовицьку літературу серед трудящих Нікополя і навколишніх сіл. Так, у жовтні 1918 року ходила по руках друкована більшовицька прокламація «Товарищи крестьяне». Водночас підпільники виявляли і збирали серед населення зброю та боєприпаси. 25 жовтня 1918 року катеринославський повітовий староста повідомляв у Міністерство внутрішніх справ про те, що нікопольські підпільники діють дедалі активніше.

Підпільний ревком очолив збройне повстання трудящих Нікополя проти німецьких окупантів та гетьманської державної варти. В листопаді 1918 року повстанці роззброїли і розігнали частини австро-німецьких і гетьманських військ. Влада перейшла до рук революційного комітету, який проголосив, що «волею повсталого народу є передати владу Радам робітничих і селянських депутатів», і повідомляв про підготовку до виборів Ради.

Протягом лютого в місті і прилеглих селах відбулися вибори Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. 16 лютого на II з’їзді Рад Нікопольського повіту було обрано виконком з такими відділами: управління, юстиції, фінансовий, військовий, землеробства, соціального забезпечення праці, народної освіти, продовольства, охорони здоров’я, народного господарства. Виконком розгорнув нещадну боротьбу із спекуляцією, націоналізував промислові підприємства, конфіскував майно буржуазії, забезпечував населення хлібом. Провадилась робота по переселенню трудящих з сирих, холодних підвалів у квартири, де раніше жили родини багатіїв. Упорядковувались вулиці міста.

Велику роботу по відродженню господарства Нікополя розгорнув районний комітет партії. До нього увійшли М. Н. Куксін, А. Я. Флаум, І. М. Науменко, Г. І. Черкас, Ф. П. Пупинін. Усі ланки державного, господарського і культурного будівництва очолили комуністи. 23 квітня 1919 року на загальних зборах Нікопольської партійної організації КП(б)У було створено надзвичайну комісію (трійку) по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем, головою якої обрали комуніста В. Руденка. Колегія Нікопольської районної Ради народного господарства на чолі з комуністом Н. Д. Кириченком обстежила заводи, фабрики та майстерні. Раднаргосп організував електроосвітлення найбільш важливих об’єктів: пошти, телеграфу, лікарні, народної бібліотеки, червоного клубу.

Для швидкого налагодження роботи промислових підприємств було створено склад, через який підприємства забезпечувались сировиною. Завдяки цьому катастрофічній паливній кризі було покладено край: вугілля було їм відпущено з націоналізованих млинів Шора і Зіменса. Раднаргосп видавав підприємствам також грошові позики для оплати праці робітників.

Вірним і надійним помічником партійної організації у господарському та культурному будівництві був міський комсомольський осередок. 13 березня 1919 року у приміщенні Народного будинку (нині міський Будинок культури) відбулись організаційні збори, які прийняли постанову про створення Нікопольської комуністичної спілки молоді. В середині 1919 року комсомольська організація Нікополя налічувала 120 чоловік. Активними членами її були О. Гвязда, Ф. Гвязда, О. Радченко, 3. Головко, А. Майзенберг.

Велику роботу проводили інші громадські організації трудящих. У місті відбулось кілька конференцій робітниць. Жінвідділ брав активну участь у різних кампаніях: «Тиждень допомоги фронту», «Тиждень допомоги сім’ям червоноармійців» та ін. Кожної неділі серед жінок провадилися бесіди на теми «Фронт і жінка», «Постійне завдання жінок» тощо.

Коли в червні 1919 року в Нікополі кілька днів перебував штаб Кримської дивізії (її із стратегічних міркувань перевели з Криму), перед трудящими міста на масових мітингах виступали командир дивізії П. Ю. Дибенко і начальник політвідділу дивізії О. М. Коллонтай. О. М. Коллонтай зустрічалась з жінками-активістками, давала їм поради. 29 червня в місцевій газеті «Известия» була надрукована стаття О. М. Коллонтай під назвою «Незабаром».

Розгорталось культурне будівництво. Велику роль у цьому відіграв відділ народної освіти (завідуючий — комуніст С. М. Євдокимов). Почали працювати школи. На колегіях відділу відзначалась робота педколективу змішаної гімназії. Тут функціонували педагогічна рада, учнівський та батьківський комітети. Серйозна увага приділялася шкільному будівництву в навколишніх селах. Так, в січні—лютому 1919 року в Красногригор’ївській волості відкрилося 5 шкіл, у Новопавлівській — 4. Відділ повсякчасно піклувався про матеріальне забезпечення вчителів. Культурно-освітні заходи в місті проводила й центральна бібліотека.

Значною подією в культурному житті було відкриття образотворчого музею, який став базою сучасного історико-краєзнавчого музею ім. М. В. Ломоносова. Відкриття музею відбулось у травні 1919 року.

Але успішному соціалістичному будівництву перешкоджали класові вороги — рештки розгромлених григор’євців та інші куркульські банди. У першій половині червня 1919 року, скориставшись з тимчасової відсутності радянських збройних сил у місті, вони зчинили заколот, що тривав кілька днів. Заколотникам вдалося захопити пошту, телеграф. Бандити вбили борців за владу Рад у Нікополі: В. Г. Антипова, М. Н. Куксіна, Г. В. Головка, М. 3. Калашникова, Т. С. Кріпака, Загребельного, Круга, Стацевича, М. Л. Родіонова, Мазуркевича, Ф. П. Антонова, С. М. Євдокимова, І. Ю. Дідика, С. П. Остроухова, які до останнього подиху лишились незламними і вірними синами партії. М. Н. Куксін перед смертю сказав куркульським катам: «Ви можете мене вбити, але ідеї комунізму, за які я віддаю життя, вам не вбити ніякою силою». Інших заарештованих озвірілі заколотники не встигли розстріляти, їх визволили частини Червоної Армії, яким допомагали трудівники Марганця, Грушівки, Кам’янки. Куркульський заколот було ліквідовано.

16 червня відбулося спеціальне засідання парткому, виконкому та створеного в цей критичний момент міського ревкому на чолі з Я. Л. Терещенком. Було обрано новий склад президії та відділів виконкому Ради робітничих і селянських депутатів.

Коли влітку 1919 року почали наступ полчища Денікіна, партійна організація Нікополя закликала трудящих до рішучої боротьби проти білогвардійців. До Червоної Армії вступило багато комуністів міста та весь склад комсомольської організації.

8 серпня 1919 року Нікополь був захоплений денікінцями. Білогвардійське командування (генерал Шкуро) мало тут незначний гарнізон. Скориставшись з цього, 1 вересня 1919 року місто захопили махновці. «Хазяйнування» білогвардійців, а потім махновців призвело до ліквідації в місті продовольчої бази і мережі санітарно-гігієнічних установ. Спалахнула епідемія тифу і віспи, від якої постраждала велика кількість населення.

Комуністи і комсомольці розгорнули активну підпільну діяльність, залучаючи дедалі більше трудящих до боротьби з ворогом. За завданням губпарткому райком організував партійно-політичну роботу в махновських загонах.

У січні 1920 року Нікополь було визволено військами 14-ї армії Південного фронту.

Почав діяти ревком на чолі з комуністом М. Г. Артюхіним, створений політ-відділом 14-ї армії. Вийшла з підпілля партійна організація. З допомогою частин 14-ї армії ревком, комуністи розгорнули енергійну роботу по боротьбі з господарською розрухою. 17 лютого 1920 року відбулося засідання оргбюро Нікопольської організації більшовиків. Наступного дня на перших загальних зборах партійної організації Нікополя було обрано партком у складі М. Г. Артюхіна, Степанова, Капралова, Іванова, Г. І. Черкас.

Велику агітаційну роботу проводили комуністи серед робітників міста. Так, 11 березня 1920 року вони скликали загальні збори робітників, на яких обговорили питання про діяльність робітничої інспекції на підприємствах. 8 березня пройшов перший у місті комуністичний суботник. У травні відбулися збори профспілок «Голки», металістів та харчовиків, які прийняли резолюцію про всіляку підтримку Радянської влади. Після зборів багато робітників добровільно вступили до Червоної Армії.

Партійна організація дбала також про культурне будівництво. На загальних зборах комуністи району обговорювали питання про розвиток народної освіти в Нікополі. За завданням партійної організації активну роботу в налагодженні діяльності навчальних закладів Нікополя проводив комуніст М. П. Галемін.

27—29 березня 1920 року відбувся з’їзд Рад Нікопольщини. 30 березня було обрано президію Нікопольського виконкому, головою її — М. Г. Артюхіна. Безпосередню допомогу партійній організації подавав губпартком, який направляв до Нікополя досвідчених працівників з тих, що працювали на Катеринославщині за дорученням ЦК партії. Нікопольському райкому дали також грошову допомогу, надіслали медикаменти.

Нікопольська партійна організація в червні 1920 року налічувала близько 100 членів і кандидатів у члени партії. Секретарем райкому був здібний організатор, людина великої хоробрості К. Г. Руденко. За активну участь у розгромі банд Махна реввійськрада Південного фронту нагородила К. Г. Руденка золотим іменним годинником, якого вручив йому М. В. Фрунзе.

Восени 1920 року над Нікополем нависла загроза вторгнення врангелівських військ. Ворог захопив частину території на правому березі Дніпра, село Кам’янку. В цих умовах парторганізація мобілізувала всі зусилля на боротьбу з врангелівцями. Комуністи об’єдналися в загін ЧОП, яким командував секретар райкому К. Г. Руденко. Обстановка була напружена. Але не припинялась діяльність усіх 10 міських партосередків. З 15 вересня до 10 жовтня 4 рази проводилися партзбори, 6 разів — засідання районного парткомітету. Систематично (двічі на тиждень) відбувалось військове навчання комуністів. 20—27 березня був проведений «Тиждень червоного кавалериста», який дав поповнення 2-й Кінній армії. Першими в червону кавалерію записувались комуністи. Райком організував також швидке виконання воєнних замовлень: для потреб оборони з міста вивозили хромонікелеву сталь.

9 жовтня 1920 року до Нікополя прорвалися врангелівці, але незабаром їх наступ було зупинено. Під ударами частин 6-ї армії, 2-ї Кінної армії білогвардійці в паніці тікали. У бойових операціях частин Червоної Армії брав участь загін нікопольських повстанців. 18 жовтня місто було визволено. Поступово відновлювалося нормальне життя.

Нікополь став найближчим тилом 2-ї Кінної армії і 46-ї стрілецької дивізії, які розвивали наступ на південь. Значну роботу в цей час проводив відділ народного господарства Нікопольського виконкому (завідуючий комуніст Н. Д. Кириченко) по сприянню мобілізації молоді в Червону Армію, збору теплих речей для воїнів, налагодженню роботи госпіталів. Відділ організував допомогу сім’ям червоноармійців.

У жовтні 1920 року до міста прибув агітпоїзд «Жовтнева революція», очолюваний М. І. Калініним. (Агітпоїзд стояв на станції Тік). М. І. Калінін виступив на зборах трудящих в одному з великих клубів на вулиці Преображенській (нині вулиця К. Маркса). Зібралось багато людей, всі слухали М. І. Калініна, затамувавши подих. Він говорив просто, дохідливо, роз’яснював, що перемога може бути досягнута тільки при умові об’єднання зусиль фронту і тилу. М. І. Калінін також провів збори місцевих партійних працівників.

Значну шефську роботу в частинах Червоної Армії розгорнув комсомол. Нікопольські комсомольці успішно провели «Тиждень допризовника».

Після того, як Нікопольський повіт виділився з Катеринославського, 23 листопада 1921 року відбулося засідання пленуму повітового партійного комітету. Було обрано бюро повіткому з 5 чоловік: А. С. Шнейдерова (секретар), К. Г. Руденка, Р. Я. Червинського та ін. На засіданнях повіткому, загальних зборах комуністів розглядались питання про допомогу голодуючим, про стан марганцевих копалень, про виконання виробничих програм, поліпшення житлових та побутових умов трудящих, про керівництво партосередками, яких у повіті було 15 (4 міські, 8 волосних, військовий, 2 сільські).

Боротьба трудящих Нікопольщини за відбудову народного господарства проходила в дуже складних умовах. Економіка міста перебувала в стані повного занепаду. Через відсутність палива і сировини припинили роботу промислові підприємства: завод сільськогосподарських машин (колишній завод Каршевських), цегельний та багато інших. Долаючи численні труднощі, трудівники Нікополя під керівництвом партійної організації піднімали з руїн промисловість. Наприкінці 1921 і на початку 1922 року почав працювати завод сільськогосподарських машин, який уже у 1922—1924 рр. випустив продукції на суму 50—60 тис. крб. На той час тут працювало 50—60 робітників. У 1924 році за клопотанням робітників Нікопольському заводу сільськогосподарських машин було присвоєно ім’я В. І. Леніна. З 1925 року на цьому заводі освоїли виробництво сільськогосподарських букерів, сівалок, молотарок тощо, а також товарного чавунного литва. Крім заводу ім. Леніна, в місті налічувалось 33 дрібні підприємства, в основному по переробці сільськогосподарської продукції та по виготовленню сільськогосподарського реманенту. Розпочалося будівництво нової міської електростанції.

На 1 січня 1925 року в місті жило 9955 чоловік. Близько 30 проц. жителів працювало у промисловості; у сільськогосподарському виробництві працювало 56,3 процента.

Дбаючи про відбудову промисловості, партійна організація Нікополя завжди захищала інтереси робітничого класу. Так, коли в період нової економічної політики (у вересні 1922 року) орендарі державних олійниць відмовилися укласти колективний договір з робітниками, повітком виділив страйковий комітет з 3 чоловік — членів профспілки харчовиків (серед них один комуніст). Страйк тривав на 3 олійницях два тижні і на одному — місяць, після чого орендарі заплатили робітникам зарплату за час страйку і уклали колективний договір.

Партійна організація міста проводила велику виховну роботу серед трудящих. 29 червня 1922 року повітком скликав профспілкову конференцію, на якій обговорювалися питання про міжнародне становище, хлібну позику, соціальне страхування тощо. У своїй резолюції робітники підтримали лінію радянської делегації на Генуезькій конференції. Значна увага приділялася культурному будівництву. Активну участь у багатьох ударних господарських і політичних кампаніях брали комсомольці міста. Вони налагоджували політико-виховну роботу, організовували діяльність клубів, у яких читались лекції, доповіді, працювали драмгуртки, гуртки по ліквідації неписьменності тощо. Комсомольці допомогли укомплектувати центральну бібліотеку Нікополя, відкрили новий клуб імені загиблих комсомольців Нікопольщини, організували в робітничих клубах читання лекцій на теми «Матерія і енергія», «Нові завоювання фізики» тощо, з атеїстичних питань, літературні вечори, присвячені творчості В. Г. Короленка, Т. Г. Шевченка, літературні суди. На початку 1923 року вони провели кампанію допомоги ув’язненим польським революціонерам, збирали кошти у місті і повіті.

Святково відзначили нікопольчани 5-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Напередодні було проведено урочисте засідання представників парткому, виконкому, місцевкомів, завкомів та військового гарнізону. 7 листопада на центральній площі відбувся парад військового гарнізону, загонів допризовників, ЧОП та міліції, великий мітинг, на якому комсомольці вручили допризовникам червоний прапор, а робітничо-селянська міліція, яка також відзначала своє 5-річчя, давала урочисту обіцянку. Потім було закладено фундамент пам’ятника загиблим за Радянську владу. Ввечері відбулося відкриття партійного клубу, були проведені мітинги на підприємствах, школах, медичних установах, самодіяльні драмгуртки виступали з виставами революційних п’єс.
Із повагою, Ганна

Онлайн
Аватар користувача
 
Повідомлень: 5189
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Подякував (-ла): 2568 раз.
Подякували: 925 раз.
Стать: Жінка

Re: НІКОПОЛЬ, місто, Дніпропетровська обл, Україна

Повідомлення АннА » 03 червня 2019, 12:32

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Продовження
На початку 30-х рр. у місті розгорнулось велике промислове будівництво. Однією з найвизначніших подій цього часу було рішення Радянського уряду про спорудження Нікопольського південнотрубного металургійного заводу (ПТЗ). 8 серпня 1931 року Президія Вищої Ради народного господарства СРСР виділила комісію для вибору місця будівництва трубного заводу. Вивчивши місцевість, комісія визнала за доцільне спорудити його на захід від Нікополя. Розгорнулися роботи по закладенню перших цехів заводу: 20 квітня 1933 року — цеху малих агрегатів, у четвертому кварталі — цеху холодного волочіння. Серед тих, хто поклав перші камені у фундамент заводу, були робітники та інженерно-технічні працівники: Т. К. Олійников, Л. Т. Сокур, А. А. Болгарин, X. Ф. Любченко, Ф. Г. Мерехов, С. І. Гейко, М. І. Компанієць, Ф. І. Терехов та інші. Перший потужний компресор став до ладу 17 квітня 1935 року, наступного дня — цех малих агрегатів. Колектив його почав змагання за найшвидше освоєння проектних потужностей. 22 квітня тут прокатали 114 труб, 23 квітня — 158, 25 квітня — 196. 1 травня робітники дали країні вже 60 тонн труб.

1 липня 1935 року наказом народного комісара важкої промисловості СРСР Г. К. Орджонікідзе Нікопольський південнотрубний завод було зачислено до діючих підприємств країни. А через три роки завод завоював перше місце у всесоюзному змаганні підприємств країни за перевиконання народногосподарських планів. Заводу вручили перехідний Червоний прапор Народного Комісаріату важкої промисловості СРСР та ЦК профспілки Півдня. У 1939 році Південнотрубний завод дав продукції набагато більше, ніж уся трубна промисловість царської Росії у 1913 році.

Значні зміни за роки передвоєнних п’ятирічок відбулися і на заводі ім. Леніна. Станом на 1 січня 1926 року на цьому заводі працювало всього 97 робітників. Щороку він випускав продукції на 63,5 тис. крб. У 30-і роки цехи заводу були реконструйовані, обладнані новим устаткуванням. Поряд з сільськогосподарськими машинами завод почав випуск пересувних транспортерів.

Дальшого розвитку набула і харчова промисловість міста. 10 травня 1933 року став до ладу новий хлібозавод потужністю в 50 тонн хліба. Перед Великою Вітчизняною війною були реконструйовані пивоварний завод л м’ясокомбінат. У 1940 році валова продукція всіх промислових підприємств міста становила 226,7 млн. карбованців.

В ході соціалістичного будівництва Нікополь з маленького провінціального містечка перетворився на значне промислове місто. У 1937 році він став містом обласного підпорядкування. У зв’язку з цим того ж року був утворений Нікопольський міськком КП України, який спрямовував свою роботу на розвиток промисловості, на піднесення культурного та матеріального рівня населення, на поліпшення політико-виховної роботи серед трудящих. На 1 січня 1941 року в міській партійній організації налічувалось 1572 комуністи, в складі комсомольської організації — 3762 чоловіка. На той час у місті проживало 70,1 тис. чоловік. Проводилося швидкими темпами житлове будівництво. В західній частині міста виростав новий житловий район «Соцмісто». Працювали 33 магазини, готель, Будинок колгоспника.

Багато було зроблено у справі охорони здоров’я трудящих. У Нікополі функціонували 4 лікарні з поліклінічним відділенням, в яких працювало 54 лікарі, тубдиспансер, дитячі й жіночі консультації, 6 фельдшерських оздоровчих пунктів на підприємствах, 2 пологові будинки, Будинок санітарної освіти, Будинок відпочинку металургів Півдня. Для маленьких жителів міста було відкрито 8 дитячих садків та ясел.

Усі діти шкільного віку навчалися в 21 школі. Крім того, у Нікополі відкрилися нові учбові заклади — учительський інститут, сільськогосподарський технікум, ремісниче та фабрично-заводське училища.

Міський Будинок культури, клуб Південнотрубного заводу, кінотеатр, 4 бібліотеки проводили культурно-освітню роботу серед трудящих міста.

Варварський напад на СРСР фашистської Німеччини викликав серед нікопольців хвилю протесту і обурення. Великий мітинг відбувся в районі «Соцміста». На ньому було присутніх понад 2 тис. чоловік, які прийняли резолюцію, що таврувала німецьких фашистів і висловлювала рішимість трудящих Нікополя виступити на захист Вітчизни. В резолюції, прийнятій на мітингу робітників заводу ім. Леніна, було записано: «Ми, робітники, зобов’язуємось усі, як один, стати на захист соціалістичної Батьківщини і боротись до останньої краплі крові. Ми готові змінити свій інструмент на бойову зброю».

Робітники ставали на трудові вахти, які проходили під лозунгом «Все для фронту, все для перемоги!». Міськком партії провів мобілізацію комуністів і комсомольців на фронт. У зв’язку з наближенням німецько-фашистських військ до міста він організував евакуацію промислових підприємств і установ. За 7 днів робітники та інженерно-технічні працівники Південнотрубного заводу демонтували устаткування цехів і відправили їх на Урал. Туди ж виїхало багато робітників. Уральці тепло, по-братньому зустріли українських товаришів: потіснилися житлом, налагодили, як могли, харчування. На новому місці за чотири з половиною місяці були вириті та забетоновані котловани і змонтований прокатний стан.

За вказівкою Військової Ради Південного фронту та за рішенням Дніпропетровського обкому партії Нікопольський міськком КП(б)У і виконком Ради депутатів трудящих приступили до спорудження оборонної лінії. В ці ж дні Нікопольська партійна організація рекомендувала для поповнення політскладу Червоної Армії 200 комуністів і комсомольців.

Для боротьби в тилу ворога було створено два партизанські загони. Командиром першого міськком партії призначив комуніста П. М. Куцевола, який перед війною працював головою правління артілі «Металонікель», комісаром — секретаря парторганізації будівників Південнотрубного заводу В. Г. Ступака. Загін налічував 23 бійці, з них 14 були комуністами.

Другий партизанський загін Нікопольський міськком партії доручив очолити Ф. Т. Рижикову, членові партії з 1919 року, колишньому комісару одного з бронепоїздів у громадянську війну. Ф. Т. Рижиков мав значний досвід радянської та партійної роботи. До переходу в підпілля він був директором Нікопольського міськпромкомбінату. Комісаром цього загону призначили комуніста А. Г. Резниченка. В загін входили трудящі міста та навколишніх сіл— всього 60 чоловік.

17 серпня 1941 року німецько-фашистські загарбники окупували Нікополь. Почалися розгнузданий, нічим не стриманий грабіж і винищення населення, було вбито і замордовано 8 тис. нікопольчан, серед них —1500 дітей. Багато жителів насильно вивезли в Німеччину.

З перших днів окупації в районі придніпровських плавнів розпочали дії партизанські загони. Радянські люди самовіддано боролись проти загарбників, приковуючи до себе значні збройні сили німецько-фашистської армії. Загін П. М. Куцевола встановив зв’язок з партизанським загоном під командуванням М. К. Клочка, який діяв у районі Марганця. Спільно вони провели успішну бойову операцію проти німецьких окупантів біля села Грушівки. Народні месники знищили тут 28 ворожих солдатів, захопили зброю. Загін Куцевола тримав зв’язок із командуванням фронту і армії. В кінці жовтня 1941 року П. М. Куцевол і частина загону відійшли на територію Ворошиловградської області, де з’єдналися з регулярними частинами Червоної Армії. Решта загону під командуванням В. Г. Ступака діяла до лютого 1942 року, а потім, відійшовши на північний схід, влилась у партизанські з’єднання в Брянських лісах.

Досить успішно діяв проти фашистів загін Ф. Т. Рижикова, який швидко зростав, до нього вливалися селяни, робітники, червоноармійці, що опинились у ворожому оточенні. Постала необхідність розділити його на два загони. Командиром одного із створених загонів залишився Ф. Т. Рижиков, другий очолив А. Г. Резниченко. В кінці листопада 1941 року під час жорстоких боїв Ф. Т. Рижикова фашисти захопили в полон і розстріляли.

Восени 1941 року в плавнях виникли й інші партизанські загони. Всього тут діяло 1700 чоловік. Для єдиного керівництва бойовими операціями загонів було організовано партизанське з’єднання на чолі з радою, до якої входили всі командири партизанських загонів. Головою ради став А. Г. Резниченко, член партії з 1919 року, учасник громадянської війни. Після демобілізації в 1923 році з лав Червоної Армії він працював на партійній, радянській, господарській роботах. У 1941 році був директором шкіряного заводу у Львові. Звідти евакуювався до Нікополя, де раніше працював заступником голови міськвиконкому.

Партизанське з’єднання діяло на значній території від Нікополя до села Ушкалки Миколаївської області. Його силами проводились розвідувальні операції; добуті відомості передавались у штаб 9-ї армії. Не раз, намагаючись знищити партизанське з’єднання, німецькі окупаційні війська атакували його, але з великими втратами відступали. Активні операції з’єднання примусили гітлерівське командування затримати в цьому районі цілу дивізію «СС», що направлялася на східний фронт. Це сталося в один із найважливіших періодів оборони Москви — в другій половині листопада 1941 року.

Прибуття дивізії «СС» змінило співвідношення сил на користь ворога. Партизанські плавні були оточені ворожим кільцем. У цих умовах рада партизанського з’єднання прийняла рішення групами і поодинці виходити з оточення. А. Г. Резниченко вийшов з оточення останнім і пробрався в село Ушкалку, де жила його сестра. Та на його слід натрапив ворог. Під час сутички з поліцаями А. Г. Резниченко був поранений у плече, але йому все ж вдалося добратись до села Астраханки Мелітопольського району. 22 грудня 1941 року партизана опізнав агент гестапо. Його заарештували і після жорстоких катувань стратили.

У чорні дні фашистської окупації в місті діяли також підпільна комсомольсько-молодіжна група «Правда», комсомольсько-молодіжна , організація «За Советскую Родину», антифашистська група «Мститель», антифашистська група Кардашова, окремі комсомольці-патріоти.

До підпільної групи «Правда» входило 12 комсомольців, які навчалися в Нікопольському педагогічному училищі. Очолював групу М. О. Хилинський. Молодь проводила агітаційно-масову, антифашистську роботу серед студентів училища та населення міста. Комсомольці поширювали листівки, скинуті радянськими літаками, приймали радіопередачі з Москви, записували і передавали повідомлення Радінформбюро, самі писали листівки, в яких розповідалась правда про Червону Армію, її бойові дії на фронтах Великої Вітчизняної війни. До дня смерті В. І. Леніна в 1942 році члени підпільної групи поширювали в місті гасло «Шануємо пам’ять Ілліча».

В лютому 1942 року Нікопольське педучилище окупанти закрили, а списки студентів передали на біржу праці для відправки молоді в Німеччину. Комітет групи закликав студентів не їхати в Німеччину, розійтись по сільських районах і вести там антифашистську роботу. Більшість студентів залишила місто, і підпільна група «Правда» припинила свою діяльність. Керівник групи комсомолець М. О. Хилинський встановив зв’язок з підпільною комсомольсько-молодіжною організацією «За Советскую Родину», що діяла з березня 1942 року по січень 1943 року і налічувала 39 чоловік. На організаційних зборах підпільники обрали комітет, до складу якого ввійшли М. О. Хилинський (секретар), С. С. Резніков, Л. І. Назаренко, Н. І. Шпак, В. К. Слепінцова, В. Н. Лома.

Коли гебітскомісар Нікополя оголосив наказ про обов’язкову здачу населенням зброї, погрожуючи розстрілом, комсомольці розклеїли заклик підпільної організації: «Товариші! Не здавайте зброю, ховайте її, вона ще згодиться в майбутньому». 17 серпня 1942 року окупанти готувалися святкувати річницю захоплення Нікополя. Вранці того ж дня комсомольці розклеїли листівки, які закликали населення до нещадної боротьби проти німецько-фашистських загарбників. «Святкування» було зірване.

Підпільники поступово озброювались. Вони дістали радіоприймач та друкарський шрифт, регулярно приймали і поширювали серед населення повідомлення Радянського інформбюро. Комсомольці написали понад 300 прим, плакатів, карикатур на гітлерівців. Тільки до 25-ї річниці Великого Жовтня вони поширили у місті 200 лозунгів із закликом до боротьби. Юнаки і дівчата самовіддано боролися з ворогом, але їм бракувало досвіду конспіративної роботи. В грудні 1942 року всі активні учасники організації «За Советскую Родину» були заарештовані. Трьом з них вдалося врятуватися, 11 чол. гітлерівці розстріляли. Серед розстріляних гестапівцями був і М. О. Хилинський, енергійний, ініціативний, мужній керівник організації. До активної боротьби він залучив і свого батька О. П. Хилинського, безпартійного робітника-столяра залізничної станції, якого також заарештували і вислали в табір смерті — Бухенвальд.

Відважно боролася з окупантами антифашистська група «Мститель», до якої входило 17 комсомольців, безпартійні і один член КПРС. Керівником групи став комсомолець Л. С. Хлястиков, який до того був військовослужбовцем Чорноморського флоту. Після численних боїв з фашистами, коли загинула більшість бійців, у листопаді 1943 року група припинила свою діяльність. Її командир потрапив до рук гестапо. Про мужній, незламний характер Л. С. Хлястикова, вихованця ленінського комсомолу, свідчать його листи, переправлені дружині і дочці з нікопольської тюрми. Ось рядки одного з листів до дочки. «Женя! … Мені не вдалося побачити тебе дорослою, допомогти тобі вийти в люди, але не звинувачуй мене в цьому. Я діяв як громадянин, вірно і чесно… Обов’язково навчись ненавидіти ворогів рідної землі і, чим зумієш, послужи народу нашої великої Батьківщини».

З квітня по грудень 1943 року в Нікополі діяла також група А. Я. Кардашова, який до війни працював завідуючим перевалочним пунктом. Група складалась з 21 чоловіка. Підпільники друкували листівки, подавали допомогу військовополоненим, збирали зброю для боротьби з окупантами, перешкоджали вивозити радянських людей у Німеччину. У грудні 1943 року гестапівці натрапили на слід групи, схопили її членів і розстріляли.

Багато нікопольців воювали з ворогом в рядах Червоної Армії під Москвою, Ленінградом, Сталінградом, багато з них відзначилося у боях і нагороджено орденами та медалями. За героїзм, виявлений у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, звання Героя Радянського Союзу удостоєні 7 нікопольців. Це — М. X. Бриль, І. О. Гончар, О. І. Мелешко, М.С. Путько, В. М. Усов, М. П. Чалий, 0. І. Шульгін.

На кінець 1943 року радянські війська майже повністю очистили від німецько-фашистських загарбників лівобережжя Дніпра. У ворога залишався Нікополь — важливий економічний район, а також ворота до визволення Криму і ліквідації оточеної там 17-ї німецької армії. Нікопольський плацдарм захищало до 10 дивізій німецької групи військ «Південь». Ворог побудував дві оборонні лінії. Всі висоти і населені пункти були перетворені на сильні вузли опору. Але це не змогло стримати могутнього і добре підготовленого наступу радянських військ. У січні 1944 року частини 3-го і 4-го Українських фронтів почали переможний наступ на Нікопольському плацдармі. Нікопольська молодь на своїх човнах допомагала радянським військам переправитися через Дніпро.

В боях за Нікополь брали участь воїни героїчної 8-ї гвардійської армії генерала В. І. Чуйкова. Особливо відзначилися частини 203-ї, 266-ї, 333-ї стрілецьких дивізій і 5-ї мотострілецької бригади. В ніч з 7 на 8 лютого 1944 року вони першими ввійшли у місто. Багатьом радянським частинам присвоїли найменування Нікопольських, а тисячі воїнів були нагороджені орденами і медалями СРСР. 8 лютого 1944 року о другій годині дня над Нікополем замайорів червоний прапор — його встановили бійці 2-го батальйону 5-ї мотобригади 266-ї стрілецької дивізії.

До міста разом з військами прибули працівники партійного і радянського апарату. Відновив свою роботу Нікопольський міськком КП(б)У, секретарем якого був С. А. Левковцев, член КПРС з 1927 року, колишній голова Уфимського міськвиконкому, направлений ЦК партії на Україну. 9 лютого відбувся організований міськкомом і командуванням Червоної Армії багатотисячний мітинг трудящих, присвячений визволенню Нікополя. Учасники мітингу заявили про свою рішимість приступити до негайної відбудови міста.

Уже 25 лютого 1944 року виконавчий комітет міської Ради депутатів трудящих ухвалив мобілізувати все працездатне населення для проведення робіт по ліквідації наслідків «хазяйнування» німецьких окупантів. Збори партійного, радянського і господарського активу Нікополя, що відбулися 8 квітня 1944 року, прийняли постанову про підсумки VI сесії Верховної Ради СРСР та про чергові завдання відбудови народного господарства міста.

Міська партійна організація спрямувала енергію трудящих на якнайшвидше здійснення цих завдань. На місці цехів Південнотрубного заводу лежали купи цегли і металу. Матеріальна шкода, якої завдали німецько-фашистські варвари заводу, дорівнювала сумі у 123 млн. крб. Були вщент зруйновані усі підприємства. Великих втрат зазнав житловий фонд. Так, у «Соцмісті» не уціліло жодного багатоповерхового будинку. В клубі Південнотрубного заводу окупанти влаштували стайню, в парках повирубували дерева. Жителі Нікополя, за прикладом сталінградців і киян, взяли зобов’язання відробити по 50 годин кожен у вільний від роботи час на відбудові міста. Загалом це становило 300 тис. людино-годин.

Самовіддано працювали трудящі міста на відбудові Південнотрубного заводу. Після трудового дня робітники і службовці підприємства та інших установ, учні і студенти розчищали цехи. В короткий строк підприємство стало до ладу. Первинна партійна організація Південнотрубного заводу, одна з перших з 14 відновлених партійних організацій міста, вміло керувала успішною роботою по відбудові заводу, організовувала соціалістичне змагання. Разом з комуністами приклад у відновленні зруйнованих об’єктів подавали комсомольці та безпартійна молодь. Самовіддана праця робітників, інженерів, техніків дала свої результати. Швидко був відроджений цех холодного волочіння. Першу трубу тут прокатали вже в 1944 році.

Вже через 8 місяців після визволення міста були відбудовані і давали продукцію завод ім. Леніна, цегельний завод, меблева фабрика, пивзавод, хлібозавод, млин та інші підприємства.

Завдяки героїчній праці трудящих підприємства Нікополя в 1947 році досягли довоєнного рівня виробництва продукції. Обладнувався найновішим устаткуванням Південнотрубний металургійний завод, який з 1947 по 1950 рік очолював досвідчений металург двічі лауреат Державної премії М. О. Тихонов — нині заступник Голови Ради Міністрів СРСР. На початок 1951 року на підприємствах Нікополя працювало 6777 стахановців і 4736 ударників.

На основі відбудови і дальшого розвитку промисловості підвищувався матеріальний і культурний рівень життя трудящих, поліпшувався їх побут. За роки четвертої п’ятирічки було збудовано 6 нових, упорядкованих кварталів. Лише «Нікопольбуд» у 1950 році здав в експлуатацію 28 житлових будинків. Того ж року було забруковано та заасфальтовано 78 439 кв. метрів вулиць.

Серйозні завдання перед трудівниками та партійною організацією міста постали у п’ятій п’ятирічці в зв’язку з початком будівництва Каховської гідроелектростанції. На початок 1953 року в районі Нікополя і його околиць утворилось багато нових підприємств, зайнятих на цьому будівництві. Міськком партії забезпечував ритмічну роботу організацій, від яких залежало виконання великого комплексу робіт, зміцнював партійні і комсомольські організації нових підприємств.

Значну роботу у зв’язку з будівництвом Каховської гідроелектростанції проводив Нікопольський міськвиконком. Було створено спеціальну технічну раду, яка організувала будівництво дренажних захисних споруд, техніко-санітарну підготовку площі для затоплення водою і особливо будівництво жител для переселенців.

За державним планом інтенсивний підйом води в Каховському морі тривав від 20 березня до 15 травня 1956 року. Всього за період 1954—1955 рр. для трудящих міста і колгоспників, що проживали в межах 30 км затоплення, було збудовано 1063 будинки. Для переселенців через торговельні організації та райспоживспілку було тільки в 1955 році продано: 436 тис. листів шиферу, 2300 куб. метрів лісоматеріалів. На переселення колгоспників, кооперативів у Нікополі було витрачено в 1953 році — 4,1 млн. крб. державних коштів, у 1954 — 5,3 млн. крб. і в 1955 — 3,4 млн. крб., усього за 3 роки — 13,8 млн. карбованців.

В діяльності колективів нікопольських підприємотв важливе місце займала шефська робота. За 8 місяців 1955 року вони подали допомогу МТС і колгоспам Апостолівського та Нікопольського районів на суму 1600 тис. карбованців.

Успішному виконанню народногосподарських планів сприяв рух передовиків, новаторів виробництва. У 1955 році на Південнотрубному заводі від робітників, інженерно-технічних працівників та службовців надійшло 1225 раціоналізаторських пропозицій, з яких було прийнято 874 і реалізовано 602. Економічний ефект від впровадження їх становив 3034 тис. крб. Автори-раціоналізатори одержали 105 тис. крб. винагороди.

Рік у рік збільшувався випуск продукції підприємств Нікополя, зростала продуктивність праці. Партійна організація міста приділяла багато уваги впровадженню у промисловість найновіших досягнень науки, техніки і передового досвіду, поліпшенню організації праці і виробництва. Так, у п’ятій п’ятирічці порівняно з 1950 роком валова продукція Південнотрубного заводу збільшилась на 181 проц. Продуктивність праці за п’ятирічку зросла на 148,1 проц.. У 1960 році валова продукція заводу ім. Леніна зросла на 104,3 проц., хлібозаводу — на 111,4 проц., цегельного заводу — на 108,7 проц., всього по місту — на 103,2 проц., а порівняно з четвертою п’ятирічкою — на 211 процентів.

Великих успіхів у розвитку промисловості трудящі Нікополя досягли за роки семирічки. План випуску валової промислової продукції було виконано на 103.2 проц., а, зокрема, по Південнотрубному заводу — на 103,4 процента. Зростання продуктивності праці на підприємствах в середньому становило 26,1 проц.— на Південнотрубному заводі — 15,8, на заводі ім. Леніна — 33,2 процента.

За рахунок державних капітальних вкладень значно збільшились потужності Південнотрубного заводу, було побудовано нові цехи на заводі ім. Леніна, зросла продуктивність молокозаводу, що переробляв 30 тонн молока за добу. Споруджено м’ясокомбінат з холодильником, новий рибозавод, хлібозавод та інші підприємства. У 1962 році в місті почалось будівництво нового промислового гіганта — феросплавного заводу. Всього за семирічку капіталовкладення у промисловість досягли 135.3 млн. карбованців.

Промисловість міста випускає найрізноманітнішу продукцію: високоякісні труби, будівельні машини і механізми, меблі, флюси, швейні вироби, речі побутового призначення, харчові продукти. За 1966 рік обсяг валової продукції промисловості зріс на 9,7 процента. Понад план видано тисячі тонн труб, 64 баштові крани, 12 ліфтів, 1617 куб. метрів залізобетону, 2 млн. штук цегли і багато іншої продукції. В тому ж році збудовано першу чергу цеху нового феросплавного заводу та першу чергу комплексу цехів трубного інструменту на Південнотрубному заводі.

Широко розгортається у місті змагання за звання колективів та ударників комуністичної праці. В 1966 році в ньому брало участь 33 тис. трудящих; звання комуністичних присвоєно 67 бригадам і змінам, 588 чол. стали ударниками комуністичної праці. І, як завжди, в авангарді йшли комуністи. Так, колектив бригади комуністичної праці другого прокатного стану «140», керований комуністом інженером-майстром А. О. Сільченком, систематично перевиконує річне і місячні завдання, видає продукцію високої якості. Машиніст-оператор В. А. Сомкін — партгрупорг бригади — ініціатор швидкісного прокату.

В ході боротьби за розвиток промисловості і будівництва зростали кваліфіковані кадри, поповнювалися ряди новаторів виробництва. На підприємствах працюють тисячі знатних виробничників, що стали гордістю не тільки Нікополя, а й усієї країни. Сотні з них удостоєні високих урядових нагород. Серед них — лауреати Ленінської та Державної премій спеціалісти Південнотрубного заводу — директор А. А. Шведченко, головний інженер С. Й. Василенко, начальник трубоелектрозварювального цеху Г. Н. Науменко, начальник лабораторії металознавства О. С. Вільямс, механік Г. П. Воронько; Герой Соціалістичної Праці вальцювальник П. І. Грязєв, ветерани трубного виробництва І. С. Куценко та К. X. Гарагуля, Герой Соціалістичної Праці заслужений будівельник України І. Д. Ганчев з тресту «Нікопольбуд», двічі лауреат Державної премії О. І. Сухоруков (тоді директор заводу феросплавів), почесний металург старший вальцювальник Південнотрубного заводу М. К. Баглай, сталевар заводу ім. Леніна І. О. Пастухов, формувальниця цегельного заводу Ф. А. Баранова, машиніст електродепо С. Л. Галустов і багато інших працівників підприємств міста.

4 лютого 1966 року за успішне виконання завдань по збільшенню випуску, розширенню асортименту сталевих труб і освоєнню нових видів продукції 126 робітників, інженерів, техніків, службовців Нікопольського південнотрубного заводу нагороджені орденами і медалями.

Новими трудовими перемогами відзначили трудящі Нікополя 50-річчя Великого Жовтня. За досягнуті показники колективу ордена Леніна Південнотрубного заводу присвоєно звання ім. 50-річчя Великого Жовтня. Завод нагороджений пам’ятним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради, Ради Міністрів СPCP та ВЦРПС, який передано підприємству на вічне зберігання як символ трудової доблесті колективу металургів.

Червоні прапори обкому КП України, облвиконкому та обласної Ради профспілок присуджені і передані на вічне зберігання машинобудівному заводові ім. В. L Леніна та комбінату побутового обслуговування Міськком КП України і міська Рада депутатів трудящих на відзнаку півстоліття Радянської влади вручили червоні прапори переможцям соціалістичного змагання — колективам заводу феросплавів, електродепо залізничного вузла станції Нікополь, цегельному заводу № 18, Нікопольському спецуправлінню тресту «Дніпроекскавація».

До 50-річчя Великого Жовтня високих урядових нагород удостоєні понад 30 старих комуністів — учасників революційних подій і громадянської війни.

Промислові підприємства міста відправляють свою продукцію в Болгарію, Румунію, Монголію, Польщу та інші країни. Робітники, інженерно-технічні працівники Південнотрубного заводу постачають продукцію в ОАР, Індію.

В місті Різа Німецької Демократичної Республіки за допомогою нікопольських трубопрокатників побудоване нове народне підприємство — трубопрокатний завод; робітники та інженерно-технічні працівники Південнотрубного заводу допомагали трудящим Індії у спорудженні металургійного комбінату в Бхілаї.

За останні роки на підприємствах Нікополя побувало більш як 100 делегацій із соціалістичних країн. Профспілки нікопольських підприємств організовують обмін делегаціями з робітниками Куби, Болгарії, Чехословаччини, Польщі, НДР, Югославії, Гани, Гвінеї, Австрії і інших країн.

Великі роботи здійснені по благоустрою міста. За роки семирічки житловий фонд зріс більше ніж на 150 тис. кв. метрів. Тільки у 1965 році було введено в експлуатацію 25,5 тис. кв. метрів, а наступного — 33 тис. кв. метрів. З 1962 року проводиться газифікація житлових кварталів.

Тільки за семирічку побудовано 14 шкіл, 5 лікарень, 7 клубів і кінотеатрів, 13 дитячих садків і ясел, 19 інших дитячих закладів. Насаджено десятки тисяч декоративних дерев і кущів, закладено 3 нові парки. Спорудження Каховського водоймища перетворило Нікополь на приморське місто, одне з найкрасивіших на Радянській У країні.

До послуг населення — понад 100 торговельних закладів, серед яких чимало великих спеціалізованих магазинів, їдалень та інших підприємств громадського харчування. У 1967 році товарооборот торговельної мережі міста становив 61 млн. карбованців.

Значних успіхів досягнуто в галузі охорони здоров’я. На кінець семирічки в місті діяло 9 поліклінік і лікарень на 1115 ліжок. Побудовано новий протитуберкульозний диспансер із стаціонаром на 200 ліжок, терапевтичний корпус першої міської лікарні на 60 ліжок, дитячу лікарню, водолікарню. Є нова стоматологічна поліклініка першої категорії. У 1968 році побудовано нову поліклініку й лікарню феросплавного заводу на 120 ліжок. У Нікополі трудяться 300 лікарів і понад 1 тис. середніх медичних працівників. Серед лікарів міста — 12 відмінників охорони здоров’я, один заслужений лікар республіки. Це М. 3. Дубинська — завідуюча міським відділом охорони здоров’я.

Міцно ввійшли в побут трудящих міста фізкультура і спорт. Понад 80 фізкультурних колективів створені на підприємствах і в установах. Споруджено 2 стадіони, де проводяться міські, обласні і республіканські змагання, спортивна школа.

За 50 років Радянської влади в Нікополі відбулися значні зміни в галузі народної освіти. Якщо в 1917 році тут було 14 шкіл, де працювало 60 вчителів і навчалось 1520 учнів, то тепер — у 26 нікопольських школах навчається 19 100 учнів. Кількість учителів за роки Радянської влади зросла в 10 разів. Серед них 15 відмінників народної освіти і 2 заслужені вчителі школи УРСР — комуністи М. Д. Лимар та Т. Ф. Гуд. У місті 28 дитячих садків і комбінатів на 5 тис. дошкільнят. Діють Будинок піонерів, дитяча технічна станція.

У післявоєнні роки в Нікополі створено металургійний і сільськогосподарський технікуми, медичне, технічне та педагогічне училища. Відкрито школу бурових майстрів, музичну школу. З 1960 року працює загальнотехнічний факультет Дніпропетровського металургійного інституту. Щороку до нього вступають 180—190 робітників, інженерно-технічних працівників та службовців Південнотрубного заводу, заводу ім. Леніна, тресту «Нікопольбуд», феросплавного заводу, автотранспортних підприємств, підприємств міст Орджонікідзе та Марганця, залізничників.

Збагатився Нікополь культосвітніми установами. Тут працюють широкоекранний кінотеатр на 800 місць, 12 будинків культури і клубів, музей, 48 бібліотек з книжковим фондом близько 1 млн. примірників.

Велику політико-виховну і організаторську роботу серед трудящих і всього населення міста проводять 108 первинних партійних організацій, що об’єднують 7044 комуністів і кандидатів у члени КПРС (з них у промисловості працюють 4350, на будівництві — 663, на транспорті — 708 чоловік). В рядах міської партійної організації близько З тис. чол. з вищою і середньою освітою, 6 комуністів удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу і Героя Соціалістичної Праці, понад 2 тисячі — нагороджені орденами і медалями.

83 комсомольські організації Нікополя налічують 10 195 членів ВЛКСМ.

У партійній, комсомольській і профспілковій роботі широко застосовуються громадські засади. При міськкомі партії працюють позаштатний шкільний відділ, комісія з нової техніки, методична рада по пропаганді і агітації.

Великого поширення набули на підприємствах ради економічного аналізу, конструкторські бюро, кабінети політичної освіти, університети технічного прогресу та культури; бібліотеки, клуби, що працюють на громадських засадах. На підприємствах, в установах, на постійно діючих агітпунктах читаються цикли лекцій, проводяться вечори запитань і відповідей з проблем сучасної політики, вечори-зустрічі трудящих з старими комуністами, учасниками Великої Вітчизняної війни. В цій виховній роботі бере участь великий загін лекторів — 800 чоловік.

В мережі партійної освіти працюють Дніпропетровський філіал вечірнього університету марксизму-ленінізму, 179 шкіл основ марксизму-ленінізму, 82 семінари з різних проблем, 3 семінари партійно-господарського активу. Серед ентузіастів ідеологічної роботи комуністи — працівник міськкому партії Є. О. Беззуб, вчитель школи № 2 М. С. Мілявський, викладач металургійного технікуму М. М. Горб, директор історико-краєзнавчого музею Г. Г. Яснецов, старі більшовики Н. Д. Кириченко, О. А. Берендеев, Г. І. Лук’янов.

В місті функціонують 7 народних університетів, 91 школа комуністичної праці, 6 популярних лекторіїв, 225 шкіл передового досвіду, 160 шкіл, гуртків, семінарів економічної освіти, 150 ленінських народних шкіл.

Нові і світлі перспективи розвитку має Нікополь — місто комуністичної праці і комуністичної культури.

Г. Й. МЕНШИКОВ, К. І. ПОЗНЯКОВ.
Із повагою, Ганна


Повернутись до Літера Н

Хто зараз онлайн

Зареєстровані учасники: Александр Станский, АннА, Bing [Bot], Google [Bot]