Рокитне, смт Білоцерківського р. Київської обл. / Ракитное, пгт Киевской обл.

Відповісти

У цьому смт/Цим смт/Це смт

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколінь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколінь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим нас. пунктом
0
Немає голосів
Жив
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Рокитне, смт Білоцерківського р. Київської обл. / Ракитное, пгт Киевской обл.

Повідомлення kbg_dnepr »

Рокитне — селище міського типу в Рокитнянській селищній громаді Білоцерківського району (до 2020 центр Рокитнянського р.) Київської обл. України.

Рокитне розташоване на обох берегах річки Рокитна, біля місця її впадіння в Рось. Із заходу та з півдня селище оточене змішаними лісами.
Через Рокитне проходить залізниця Біла Церква — Миронівка. У селищі знаходиться станція Рокитне.
З Рокитного ведуть асфальтовані дороги в Білу Церкву, Узин, Бакумівка, Карапиші, Синяву.

Вікі
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Рокитне, смт Білоцерківського р. Київської обл. / Ракитное, пгт Киевской обл.

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Рокитне, Рокитнянський район, Київська область
Рокитне — селище міського типу, центр однойменної селищної Ради, залізнична станція. Розташоване вздовж невеликої річки Рокити та Росі. Відстань до Києва 123 км. Населення — 5394 чоловіка.

Рокитне — центр району, площа якого 630 кв. км, населення 43 038 чоловік. На території району — 1 селищна та 14 сільських Рад депутатів трудящих, яким підпорядковано 22 населені пункти. В економіці району провідне місце належить землеробству, розвинуть тваринництво. У районі — 14 колгоспів, 2 радгоспи, 12 промислових підприємств. Мережа охорони здоров’я налічує 5 лікарень, протитуберкульозний диспансер, 20 фельдшерсько-акушерських пунктів. У системі народної освіти — 11 середніх, 9 восьмирічних, 7 початкових, вечірня й заочна школи. Культурно-освітню роботу ведуть 8 будинків культури, 21 клуб, 40 бібліотек, 30 стаціонарних кіноустановок, з них 2 широкоекранних.
На території міста, лівому березі річки Рокити, виявлено залишки трьох поселень черняхівської культури.

В актових документах є згадки, що наприкінці XV — початку XVI ст. територія між річками Гороховаткою й Рокитою називалася пустелею Бовкуном або Бовкунським лісом (в інших джерелах — Болгун). В той час тут подекуди траплялися села, серед яких названі Рокитне й Ольшаниця. Спочатку ними володів боярин Роман, потім — його сини й родичі. Від частих нападів татар, зокрема після битви з ними під Ольшаницею в 1527 році, села занепали, а попередні власники їх покинули.

У другій половині XVI ст. Рокитне та інші населені пункти, розташовані на південь від Білої Церкви, стали місцем проживання українських козаків, які вели боротьбу проти турецько-татарської агресії. 6 відомості, що у 80-х роках Рокитне було визнане королем Речі Посполитої як маєток одного з ватажків реєстрових козаків К. Косинського. Права К. Косинського на Рокитне підтвердив польський король і в 1590 році. Але вже тоді до багатих земель Рокитного й суміжних сіл потяглися ненаситні магнати Острозькі. Білоцерківський староста князь Я. Острозький загарбав Рокитне і згодом добився від короля привілею на володіння ним. Свавілля щодо козацького населення та його визначного ватажка викликало невдоволення серед козаків і стало приводом до походу реєстрових козаків на чолі з К. Косинським на Білу Церкву і розгрому маєтку білоцерківського підстарости князя Курцевича-Булиги. Цей виступ поклав початок першому великому селянсько-козацькому повстанню 1591—1593 рр. проти української й польської шляхти на Україні.

Після поразки повстання магнати Острозькі остаточно загарбали Рокитне й перетворили його у своє володіння, запровадили тяжкі феодальні повинності.

У 1616 році королівські люстратори хотіли зробити Рокитне державним володінням, але князь Я. Острозький пред’явив документи як його власник. Згодом, після смерті Я. Острозького, в 1620 році Рокитне стало власністю магната Д. Заславського. Навколишні землі перетворилися на об’єкт гострих суперечок і частих сутичок між новим власником і князем К. Любомирським, який був білоцерківським старостою. Тривалі суперечки за Рокитне та його землі супроводилися численними наїздами, грабуванням і жорстоким знущанням шляхти з трудящих.

Жителі Рокитного на багато років опинилися в ярмі важкого соціального й національного гніту. Містечко не раз ставало ареною грізних селянсько-козацьких повстань проти польської і української шляхти. Воно згадується, зокрема, в щоденниках польських комісарів, які брали участь у придушенні виступів козаків 1625 року.

В ті часи рокитнянцям неодноразово доводилося захищати свої землі і від спустошливих нападів кримських татар. У кінці вересня 1626 року козацьке військо на чолі з М. Дорошенком після переможної битви з татарською ордою під Білою Церквою оточило в районі містечка на болоті великий загін Бажур-султана й повністю знищило його. Загинуло близько десяти тисяч татар.

У другій чверті XVII ст. Рокитне було значним населеним пунктом, що мав замок. Тут постійно відбувалися ярмарки й торги.

Населення містечка брало активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. під проводом Б. Хмельницького. Під час війни Б. Хмельницький кілька разів перебував зі своїми військами в Рокитному. Після тяжкої поразки під Берестечком, в укріпленому козаками Рокитнянському замку стояв військовий гарнізон, поселилася козацька старшина, а біля річки Гороховатки розмістився військовий козацький табір. 10 вересня 1651 року Б. Хмельницький у Рокитному прийняв посланця коронного гетьмана Польщі Потоцького полковника Маховського, який сюди прибув з умовами перемир’я. Тут було погоджено, що переговори й підписання угоди буде проведено у Білій Церкві.

У січні 1654 року до Рокитного приїжджав представник російського посольства стольник Л. Лопухін, який приводив тут населення до присяги на вірність Російській державі. Члени посольства зробили опис укріплень Рокитного. На той час тут було два частоколи з проїжджими й глухими вежами, а навколо них тягнувся глибокий рів. В укріпленні стояли велика мідна і 7 малих залізних пищалей із запасом свинцю та пороху.

Після возз’єднання України з Росією Рокитне стало сотенним містечком Білоцерківського полку. В ньому проживало: козаків — 171, міщан — 188. За кількістю жителів Рокитне поступалося тільки перед Білою Церквою й Ставищами.

Жителі Рокитного активно боролися проти шляхетської Польщі та зрадників українського народу І. Виговського й П. Тетері, які намагалися відірвати Україну від Росії. Під час визвольного повстання 1664—1665 рр. на чолі з Сулимкою і Вареницею під Рокитним стався великий бій, у якому загинув народний ватажок Сулимка.

Поразка шляхетської Польщі у війні з Туреччиною, грізні удари народних повстань привели до ослаблення феодального гніту на півдні Київщини. Шляхта звідси втекла і в багатьох місцях були поновлені козацькі привілеї. Так, після Бучацького мирного договору 1672 року Рокитне тимчасово стає козацьким містом: його населення й далі чинило мужній опір турецьким загарбникам та їх спільникові гетьману Правобережної України П. Дорошенкові. Під час цієї боротьби містечко було надзвичайно спустошене турецько-татарськими нападами. Тому тут польська влада дозволяла осідати поселенцям. Для посилення оборони кордонів Польщі поселенцям надавались деякі привілеї, визнавались козацькі права. Проте поступки шляхти були тимчасові.

Протягом наступного століття Рокитним володіли різні магнати, за нього виникали часті суперечки й судові конфлікти. Боротьба феодалів ще більше погіршувала становище поневоленого населення, переважну більшість якого складали селяни-кріпаки. З кожним роком побори й податки зростали, кріпосне право набирало найжорстокіших форм.

Містечко й навколишні села неодноразово були свідками та учасниками гострої боротьби козаків і селян проти польських магнатів і шляхти. Чимало рокитнянців вливалися у загони гайдамаків, які громили поміщицькі маєтки, виганяли шляхту. Серед активних учасників Коліївщини, яких судила кодненська комісія, були жителі Рокитного — Лихогруденко й Роговський. Шляхетський суд присудив першому відтяти голову, а другого — четвертувати.

З кінця XVIII ст., коли Правобережна Україна ввійшла до складу Росії, Рокитне перебувало у Васильківському повіті Київської губернії. Шляхтич Карвицький продав містечко графу К. Браницькому.

Після розгрому Наполеона і повернення царської армії з-за кордону в Рокитному розквартирувалася бригада легкої артилерії, в складі якої було чимало учасників Вітчизняної війни — майбутніх декабристів. 27 січня 1826 року тут арештували активного члена «Товариства з’єднаних слов’ян», командира 2-ї роти 9-ї артилерійської бригади підполковника О. К. Берстеля (1788—1830).

Нові власники Рокитного зробили все, щоб перетворити населення в кріпаків. У середині XIX ст. в числі його жителів уже не лишилося жодного вільного селянина.

В маєтку Браницького у Рокитному разом з с. Юзефівкою (пізніше Йосипівка) 1856 року налічувалося 878 селян-кріпаків. Із 258 дворів 18 були тяглими, 150 — пішими і 90 —городниками. Для тяглових господарств, що мали коней або волів, запроваджувалися чотири дні панщини на тиждень: три дні тяглових і один жіночий. Півтяглові господарства, що мали половинні наділи, відбували пішу панщину — два дні чоловічі і один день жіночий на тиждень. Крім того, селяни відробляли на користь поміщиків значну кількість т. зв. згінних днів.

Селяни Рокитного не мирились із своїм безправним становищем і вели боротьбу за звільнення від кріпосницького гніту. Вони взяли участь у масовому антикріпосницькому повстанні, відомому в історії під назвою Київської козаччини. Уже в середині березня 1855 року селяни, складаючи списки козаків, відмовлялися виконувати панщину і розпорядження урядовців. На придушення цього руху кинуто царське військо. За свідченням сучасника, «з військом приїхало 10 парокінних возів з лозами в палець завтовшки і в 4—5 арш. завдовжки», якими били непокірних селян. Багато повстанців арештували і кинули до в’язниці.

Незважаючи на жорстоку розправу, селяни й далі продовжували боротьбу за звільнення від кріпосницької залежності. Як тільки стало відомо про реформу 1861 року, багато селян-кріпаків Рокитного перестали працювати на поміщика, відмовлялися сплачувати викупні платежі, виконувати відробітки й переховувалися в лісах.

Реформа не виправдала сподівань селян. Городники не одержали польової землі, піші одержали основний наділ, що дорівнював 7 десятинам, а тяглі — десятин . За землю селяни протягом 49 років повинні були сплачувати щорічно 3367 крб., що становило 19 крб. 30 коп. на основний і 30 крб. 38 коп. на «тяглий» наділ. Для більшості селянських господарств такі викупні платежі були, непосильними, що спричинялося до хронічної заборгованості.

У пореформений період колишні кріпаки все більше втягувалися в товарно-грошові відносини. Через містечко йшли шляхи з Богуслава на Білу Церкву і з Василькова на Таращу. Один раз на два тижні в Рокитному збирався базар. Селяни вивозили продавати хліб, худобу, а купували товари місцевих ремісників, одяг, речі домашнього вжитку й бакалійні товари, привезені купцями з Богуслава та інших міст. Місцеві чумаки доставляли сіль, рибу та інші товари з Криму й Дону.

В 60-х роках XIX ст. дещо прискорився розвиток промислового виробництва. В Рокитному з’явилися майстерні, невеликі заводи для переробки сільськогосподарської сировини. На початку 70-х років споруджено невеликий пивоварний завод, 2 водяних млини. Розширилося ремісниче виробництво: в Рокитному працювало 37 ремісників. Протягом 80-х років почали діяти медоварний, миловарний і цегельний заводи. Це були напівкустарні підприємства, на яких працювало по кілька робітників. Активізувалася торгівля.

Розвиток капіталістичних форм господарства, ріст внутрішньої торгівлі та втягування Київщини в систему загальноросійського ринку, що особливо посилилося після прокладення Південно-Західної залізниці, дещо позначились на економіці й побуті Рокитного. Воно стало типовим периферійним містечком, де .переважали дрібні підприємці, купці й лихварі.

В містечку разом з присілком Юзефівкою на 1900 рік налічувалося 864 двори (5625 жителів). Із 4983 десятин землі 2441,5 — належала поміщикам, близько 127 — церкві, 2407,5 — селянам. Поміщики Рего та Юзеф Візерський володіли 1300 десятинами землі. Більшість селян мала всього від 0,5 до 3 десятин на двір.

На початку XX ст. становище місцевого трудового населення значно погіршилося. Воно брало участь у першій російській буржуазно-демократичній революції 1905—1907 рр. Тут відбулися політичні виступи проти царизму. Так, 17 вересня 1905 року група молоді, яка підлягала призову в армію, саботувала цей захід і готувала демонстрацію під гаслом «Геть самодержавство»! Але поліція зірвала їх виступ. Пізніше за участь у революційних виступах жителів містечка А. Дзівановського та Орловського було заслано до Сибіру.

Столипінська аграрна реформа посилила класове розшарування, прискорила перетворення селян на сільських пролетарів і напівпролетарів. Про це свідчать дані земської статистики. 1912 року із 679 господарств Рокитного більше половини мали земельні наділи менше 4 десятин. Серед господарств з наділом до 2 десятин, яких налічувалося 248, зовсім не мали худоби 76. А тим часом 25 заможних господарств мали землі по 9 і більше десятин і по 8—10 голів худоби. Безземельні й малоземельні господарства, позбавлені власного тягла й худоби, були приречені на злидні і постачали дешеву робочу силу в поміщицькі економії Браницьких, куркулям, поповнювали зростаючі лави сільського та фабрично-заводського пролетаріату.

В Рокитному напередодні першої світової війни працювали понад 20 дрібних промислових підприємств, на яких було зайнято близько 100 найманих робітників. Приватна торгівля зосереджувалася в руках понад 110 власників дрібних крамниць. Всі вони брали активну участь у ярмарках навколишніх міст і містечок, особливо в рокитнянських ярмарках, які відбувалися двічі на місяць і відзначалися низькими цінами на сільськогосподарську продукцію.

Дореволюційне Рокитне було занедбаним, глухим закутком Київської губернії. Царизм, місцева буржуазія та її земські установи майже нічого не робили для піднесення культурно-освітнього рівня трудящих, охорони їх здоров’я. В кінці XIX ст. у містечку відкрили лікарню з одним лікарем і одним фельдшером. Крім Рокитного, вони ж обслуговували також навколишні села. Практично медичною допомогою могло користуватися тільки заможне населення. В 1862 році тут відкрили однокласну початкову школу, в якій один учитель навчав близько 40 дітей. У 1902 році школа стала двокласною.

Великим тягарем для населення стала перша світова імперіалістична війна, яка ще більше посилила зубожіння трудящих.

Звістка про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції і повалення царизму, мужню боротьбу пролетаріату Росії на чолі з більшовиками швидко дійшла до Рокитного. Уже весною 1917 року майже в кожному селі були люди, які читали більшовицькі газети, листівки. Селяни мітингували, вимагали революційного вирішення аграрного питання.

Літом 1917 року селяни перейшли до активних дій. Вони нападали на маєтки Браницьких, відбирали млини, рубали ліс, пасли худобу на поміщицьких сіножатях. На вимогу селян виконком Рокитнянської волосної Ради в червні 1917 року ухвалив: збирати хліб на поміщицьких ланах не жатками, а вручну за третій і четвертий сніп.

Ставленики контрреволюційного Тимчасового уряду на Київщині робили відчайдушні спроби зберегти маєтки Браницьких та інших землевласників. Щоб придушити виступи селян, начальник Васильківської повітової міліції телеграмою від 18 липня 1917 року просив Київського губернського комісара «негайно надіслати в Рокитне дільничому начальнику міліції взвод козаків для сприяння виконанню судового рішення про відібрання у селян млина і захопленого лісу графині Браницької в Прусах». Та зупинити революційний рух трудящих вже ніхто не міг.

Дізнавшись про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді та утворення Радянського уряду на чолі з В. І. Леніним, трудящі Рокитного посилили боротьбу проти буржуазно-націоналістичної Центральної ради.

У січні 1918 року в Рокитному був створений волосний ревком. Активними пропагандистами перших заходів Радянської влади стали вчитель Ткачук, робітник Костецький і студент Ісаков. Але весною того ж року Рокитне захопили німецько-австрійські війська та їхні прихвостні — українські буржуазні націоналісти. Трудящі Рокитного під проводом більшовиків боролися проти окупантів. У березні 1918 року в районі села, недалеко від залізничної станції, відбувся бій повстанців с. Синяви і навколишніх сіл із загоном німців і гайдамаків, в результаті якого Рокитне й станція стали вільними. Учасники повстання захопили багато гвинтівок і кулеметів. Німецьке командування направило у район повстання військо з артилерією і бронепоїздом. Повстання було придушене.

Трудящі Рокитного взяли активну участь в одному з найбільших повстань проти німецько-австрійських окупантів і їх прислужників улітку 1918 року. Багато жителів села разом з партизанськими загонами відступили через Полтавську губернію до кордонів РРФСР, де восени в «нейтральній зоні» влилися у Першу Українську Радянську дивізію і разом з таращанцями склали ядро легендарного Таращанського полку, яким командував В. Н. Боженко.

Після вигнання з Київщини німецько-австрійських окупантів, а потім буржуазно-націоналістичної Директорії більшовики Рокитного вийшли з підпілля. 10 березня 1919 року в Рокитному створили волосний ревком у складі 9 чоловік, серед яких було 5 комуністів. Головою його став робітник Павлов. Революційний комітет організував комуністичний збройний загін у кількості сорока чоловік. Члени загону, переважно колишні фронтовики і молодь, вели мужню боротьбу проти бандитизму. Ревком наклав контрибуцію на місцеву буржуазію в розмірі 100 тис. крб., розгорнув підготовку до з’їзду Рад Васильківського повіту.

Становище лишалося й далі тривожним. Діяли численні банди Тютюнника, Зеленого та інших, які в тилу Червоної Армії жорстоко розправлялися з комуністами й активними борцями за владу Рад. У вересні 1919 року Рокитне захопили денікінці. Вони чинили грабунки, вбивства й наскоки на сусідні села. Білогвардійці фактично трималися лише в районі залізниці. В кінці року Червона Армія вигнала денікінців. У січні 1920 року відновив свою діяльність ревком. Велику роль у відродженні органів Радянської влади відіграв уповноважений губкому партії І. Захарутін, який очолив партосередок Рокитного.

Остаточно Радянська влада в селі утвердилася в червні 1920 року, після вигнання білополяків. Головою сільської Ради обрали бідняка А. Г. Тимбая. В серпні виник комітет незаможних селян (голова Слісаренко). В кінці 1920 року органи влади провели в Рокитному остаточний розподіл націоналізованої землі між бідняками й батраками. На початку жовтня в Рокитному стояв штаб Першої Кінної армії, очолюваний С. М. Будьонним і К. Є. Ворошиловим. Будьонівці допомогли розгромити куркульські банди.

Безперервні бої в роки іноземної інтервенції і громадянської війни, грабежі й руйнування, вчинені окупантами та контрреволюційними бандами, завдали великої шкоди економіці Рокитного. Були майже повністю зруйновані підприємства. Величезних збитків зазнало й сільське господарство, особливо тваринництво.

В 1923 році Рокитне стало районним центром, наступного року його віднесено до категорії селищ міського типу.

В роки боротьби радянського народу за здійснення соціалістичної індустріалізації й колективізації сільського господарства значні зміни відбулися в економічному розвитку селища. 1929 року в Рокитному побудовано маслозавод, у 1931-1933 рр. стали до ладу гранітний кар’єр, промкомбінат, промислова артіль «Швейтруд» та артіль інвалідів «Зоря». Значно розширилася сітка підприємств торгівлі.

Комуністи Рокитного ще з перших років мирного будівництва велику увагу приділяли об’єднанню трудящого селянства в громадські господарства. В березні 1921 року створено перший ТСОЗ, а в серпні 1922 року — другий під назвою «Вільна праця». Ініціаторами й активними членами цих товариств були демобілізовані червоноармійці та сільська біднота. Вони й поклали початок боротьбі трудівників села за перехід до соціалістичного господарювання.

Радянська влада відкрила трудящим селища шлях до освіти. Вже 1920 року в Рокитному організовано дві початкові школи та вищу початкову з українською мовою викладання. Остання наступного року була реорганізована в семирічну трудову. Комсомольська молодь підтримувала всі заходи партійної організації, брала активну участь у ліквідації неписьменності та організації культурно-освітньої роботи. Було відкрито бібліотеку, хату-читальню.

Масова колективізація селян Рокитного розпочалася в 1929 році. Тоді на землях колишньої економії поміщика Рего засновано колгосп ім. 12-річчя Жовтня, який спочатку об’єднував лише сільську бідноту й обробляв 500 га землі.

Весною 1930 року в колгоспі створена партійна, а також комсомольська організації. Комуністи й комсомольці колгоспу проводили велику агітаційно-масову і організаторську роботу серед трудящих, дбали про залучення до колгоспу всіх селян-бідняків і середняків.

На кінець 1930 року колгосп ім. 12-річчя Жовтня став великим господарством, яке обробляло вже 1600 га орної землі і об’єднувало більшість селян Рокитного. 1930 року з’явився перший трактор, на якому працював Я. Фещенко.

Велику допомогу колгоспу надала МТС, організована в Рокитному 1931 року. Тоді ж при Рокитнянській МТС була створена перша жіноча тракторна бригада в складі 9 дівчат. З 1934 року на колгоспних полях Рокитного постійно працювали дві тракторні бригади МТС. В 1935 році Рокитнянська МТС мала 64 трактори, 16 вантажних автомашин, 51 двигун, 53 молотарки, 75 сівалок та іншу сільськогосподарську техніку. Вона обслуговувала 21 колгосп. У 1939—1941 рр. вже 75 проц. оранки й сівби здійснювалося за допомогою тракторів.

Організаторами соціалістичного будівництва в селищі були комуністи. Партійні осередки діяли на всіх промислових підприємствах і в колгоспі. Активно працювали комсомольці, керовані комуністами.

У довоєнні роки Рокитнянський колгосп організаційно й економічно зміцнів. Це було багатогалузеве соціалістичне господарство з високим рівнем механізації. У 1939—1940 рр. середній урожай пшениці становив 15,6 цнт з га, ячменю — 16,8. Колгоспники збирали по 250—400 цнт цукрових буряків з гектара, а ланка Г. Л. Вишенської — понад 400 цнт. Значні успіхи здобуто і в розвитку тваринництва. Все це забезпечило високу оплату праці. Колгоспники одержували на трудодень по 3—4 кг зерна і по 2—3 крб. грішми.

В роки перших довоєнних п’ятирічок у центрі уваги партійних і радянських організацій стояли питання благоустрою селища, добробуту, медичного обслуговування трудящих і культурного будівництва.

Значно поліпшилося медичне обслуговування трудящих селища. При лікарні працювала добре обладнана поліклініка. Розширилися заклади освіти. Семирічну школу 1933 року було перетворено в середню. Перед Великою Вітчизняною війною в селищі працювали, крім середньої, ще дві семирічні школи, які мали добру навчально-матеріальну базу. В школах Рокитного викладали 42 вчителі. У районі повністю здійснили закон про обов’язкове семирічне навчання й ліквідували неписьменність серед дорослих.

У селищі працювали будинок культури, кінотеатр, 2 бібліотеки, були створені червоні кутки на підприємствах, 2 хати-читальні при колгоспі. Велику роботу проводила районна газета «Колгоспник Рокитнянщини».

Великі випробування випали трудящим Рокитного в роки Великої Вітчизняної війни. 23 липня 1941 року гітлерівські загарбники окупували селище. Почалися масові грабунки населення, репресії, гоніння на активістів, настали жахливі дні «нового порядку». Сотні людей стали жертвами фашистських злочинців. Так, були закатовані голова колгоспу ім. 12-річчя Жовтня І. Я. Мурга, колгоспниця В. Мовчан та її двоє дітей, сім’ї активістів Ф. Якименка, І. Ф. Борщенка. Лише в Рокитному фашисти стратили понад 400 чоловік і вивезли в німецьке рабство 350 юнаків і дівчат.

Під час тимчасової окупації багато рокитнянців, ризикуючи життям, подавали допомогу пораненим і полоненим бійцям, постачали продукти партизанам, допомагали їм медикаментами, переховували поранених червоноармійців. Залізничник Д. К. Заліський допомагав радянським людям переховуватись від вивезення в Німеччину. Лікар П. Я. Бєліков ставив фіктивні діагнози громадянам, яких фашисти мали вивезти до Німеччини. Чимало патріотів-підпільників віддали своє життя в боротьбі з ненависними ворогами. За переховування поранених червоноармійців у 1942 році гітлерівці розстріляли колгоспника. Л. Яковлева, а також колишнього бригадира колгоспу ім. 12-річчя Жовтня П. Ф. Москалика.

Радянські люди вели боротьбу з окупантами, знищували їх техніку, допомагали партизанам. Робітник П. С. Козловський в 1943 році влаштувався вартовим автобази в Рокитному. Скориставшися нагодою, він спалив склад, у якому згоріло шість фашистських автомашин та багато пального.

На території району діяв партизанський загін «Іскра», командиром якого був І. І. Кулагін, комісаром —В. Г. Телєжко, а начальником штабу — С. П. Артамонов. Партизани загону дуже часто з’являлися на станції Рокитне, де вели розвідувальну й диверсійну роботу. На початку листопада 1943 року вони направили із станції порожняк назустріч військовому ешелону фашистів, завдавши цим великих втрат ворогові в людській силі й техніці. На кілька діб залізничний рух був припинений.

Рокитне визволене від фашистських окупантів у ніч з 6 на 7 січня 1944 року. В боях за визволення селища брали участь війська 27-ї армії 1-го Українського фронту під командуванням генерал-полковника С. Г. Трофименка.

На фронтах Вітчизняної війни і в партизанських загонах мужньо билися сотні жителів Рокитного. 622 з них нагороджені орденами й медалями. З перших днів війни перебував на фронтах і брав участь у боях з фашистськими загарбниками вихованець Рокитнянської середньої школи льотчик, лейтенант В. І. Козловський, удостоєний звання Героя Радянського Союзу і нагороджений багатьма орденами й медалями. Ім’я його носить піонерська дружина Рокитнянської середньої школи № 1, яку він закінчив у 1939 році. В селищі нині проживає С. М. Рященко, колишній командир партизанської інтернаціональної бригади, що стійко билася з гітлерівцями у Польщі.

Відступаючи під ударами радянських військ, гітлерівські загарбники спалили в Рокитному понад третину будинків. Вони знищили приміщення райвиконкому, райкому комсомолу; зруйнували МТС, засолзавод, залізничну станцію та багато інших будівель.

З перших же днів після визволення селища трудящі з величезним ентузіазмом взялися відроджувати зруйноване господарство. Через тиждень почали працювати школи, швидко відновлювався колгосп, стали до ладу МТС, промкомбінат. Уже в лютому 1944 року в Рокитному працював маслозавод, а Рокитнянська й Телешівська МТС відремонтували перші 60 тракторів. За 2—3 місяці в райцентрі було відновлено роботу електростанції, поліклініки, лікарні, відкрито дитячі ясла й дитбудинок, клуб на 400 місць і радіовузол. 13 квітня вийшов перший номер відновленої районної газети «Колгоспник Рокитнянщини».

Відчувалася гостра нестача тягла, бракувало сільськогосподарських машин і людей, проте наприкінці 1945 року вже було освоєно понад 90 проц. довоєнної посівної площі колгоспу ім. 12-річчя Жовтня, створено перші тваринницькі ферми.

План сільськогосподарських робіт у 1945 році колгосп виконав повністю. З потроєною енергією, часто на найважчих фізичних роботах, працювали в той час жінки.

Велику роль в організації боротьби трудящих за відбудову народного господарства відіграли комуністи й комсомольці. Добре, зокрема, була налагоджена масово-політична робота в Рокитнянській МТС, працівники якої з року в рік перевиконували планові завдання. За успіхи, досягнуті на жнивах 1946 року, комсомольська організація району одержала перехідний Червоний прапор обкому ЛКСМУ.

В післявоєнні роки народне господарство Рокитного зробило значний крок уперед: розширено й реконструйовано маслозавод, збудовано плодоконсервний завод, залізничний вокзал та службові приміщення, а також пункт заготзерна, харчопромкомбінат, побуткомбінат. Повністю механізовано гранітний кар’єр, хлібопекарню. Всі підприємства місцевої піромисловості селища виконували й перевиконували виробничі плани. 1955 року Рокитнянська МТС вийшла в число переможців соціалістичного змагання, їй було присуджено першу грошову премію і перехідний Червоний прапор Міністерства сільського господарства СРСР і ВЦРПС.

Складні завдання стояли перед партійними й радянськими організаціями району в сільському господарстві, якому завдала величезної шкоди війна, а також посуха 1946 року. В районі не вистачало кваліфікованих спеціалістів, сільськогосподарської техніки, добрив, низькою була продуктивність громадського тваринництва.

В січні 1963 року рокитнянський колгосп ім. 12-річчя Жовтня об’єднався з артіллю ім. М. І. Калініна сусіднього с. Мовчанівки в нове господарство ім. М. В. Фрунзе. Основним виробничим напрямком його стало землеробство з розвинутим тваринництвом. З того часу, особливо після березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС, значно зросло сільськогосподарське виробництво колгоспу. Чималу роль у цій справі відіграло використання досягнень сучасної сільськогосподарської науки.

В 1966—1969 рр. колгосп виростив на всій площі середній урожай зернових по 25,1 цнт з га, в т. ч. пшениці — по 29,2 центнери.

Невпинно зростає громадське тваринництво. На 100 га сільськогосподарських угідь колгосп має 45 голів великої рогатої худоби, свиней — 51 і виробляє по 256,2 цнт молока та 69,6 цнт м’яса.

Колгосп ім. М. В. Фрунзе — велике механізоване господарство, трудівники якого вирощують на значних площах високі врожаї зернових культур, цукрових буряків і овочів. Господарство має сільськогосподарських угідь 3325 га, у т. ч. 3092,3 га орної землі. Для їх обробітку ефективно застосовується сучасна техніка. В колгоспі — 26 тракторів, 17 комбайнів, 3 буряконавантажувачі, 29 вантажних автомашин та інші механізми. Господарство має також допоміжні підприємства — цегельню, 2 пилорами, механізовану майстерню, 2 млини, олійницю.

Значних успіхів у зміцненні матеріально-технічної бази, підвищенні трудової дисципліни, поліпшенні організації праці колгосп добився завдяки копіткій організаторській і виховній роботі партійної організації, яка нині налічує 60 членів. Комуністи очолюють усі провідні ділянки матеріального виробництва — бригади, ферми. Вони постійно забезпечують авангардну роль у виконанні народногосподарських планів, провадять велику масово-політичну роботу серед колгоспників.

Найбільше багатство колгоспу — його люди, славні передовики виробництва, майстри своєї справи. В господарстві працюють кваліфіковані спеціалісти, серед них чимало з вищою освітою, а 16 чоловік — здобули середню спеціальну освіту. Досвідченим організатором є знатний механізатор колгоспу К. Д. Авраменко, який з 1932 року працює трактористом і понад 20 років очолює тракторну бригаду. За працю він нагороджений орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора. Понад 30 років працює дояркою Г. С. Лавренова, яка вже 10 років міцно тримає звання кращої доярки колгоспу. Один з кращих комбайнерів області — О. К. Манич ще в 1956 році удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора. В 1967 році він комбайном СК-4 намолотив 430 тонн зерна і став учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР. Серед правофлангових колгоспу — бригадир рільничої бригади Г. М. Манич. У цій бригаді в 1967 році було зібрано урожай цукрових буряків 368 цнт з га. А ланка Б. А. Саєнко в ювілейному 1970 році одержала 520 цнт цукрових буряків з га, за що ланкова нагороджена орденом Леніна. Краща пташниця колгоспу К. К. Усенко удостоєна ордена Жовтневої, Революції.

Помітні зміни за останні роки сталися і в розвитку промисловості селища. На місці невеликих заводів, майстерень і окремих цехів з’явилися сучасні промислові підприємства. Це — завод залізобетонних виробів, який освоїв випуск збірних конструкцій для дворядного рамного корівника, механізовані гранітні кар’єри, асфальтовий завод, харчо-комбінат, промкомбінат і комбінат побутового обслуговування, районне об’єднання «Сільгосптехніки».

Ряд промислових підприємств Рокитного має значну питому вагу в усій місцевій промисловості Київської області. Так, плодоконсервний завод, який у 1968 році випустив 6,5 млн. умовних банок овочевих консервів близько 50 назв, є одним з найбільших підприємств області. Його продукція користується попитом в усіх республіках країни, а також експортується до НДР, ЧССР, ПНР і Японії.

Промислові підприємства міста достроково виконали виробничі плани восьмої п’ятирічки. За досягнуті успіхи 29 трудівників Рокитного нагороджено орденами й медалями. Директор заводу залізобетонних виробів М. П. Поповиченко удостоєний ордена Жовтневої Революції.

Швидкими темпами розбудовується і впорядковується селище. За післявоєнні роки колгоспники, робітники й службовці з допомогою держави та своїх виробничих колективів звели понад 600 індивідуальних і заселили більше 20 багатоквартирних комунальних будинків. Розширюється водогін, електро- і радіомережа, розпочато будівництво газомагістралі Біла Церква —Рокитне. Виросли нові адміністративні й торговельні приміщення, збудовано стадіон, озеленено вулиці, посаджено парк, розбито сквери, заасфальтовано частину вулиць і тротуарів. У дні святкування 39-ї річниці Великого Жовтня в Рокитному відкрито пам’ятник В. І. Леніну, а також пам’ятник Невідомому солдату.

Риштування новобудов — характерна риса сучасного пейзажу Рокитного. Селище перебудовується за генеральним планом. Поблизу заводу залізобетонних виробів став до ладу новий хлібозавод, будуються цукровий і комбікормовий заводи.

В недалекому майбутньому райцентр прикрасять споруди нового ресторану, універмагу, лікарні, школи на 960 місць, дитячого комбінату, мосту через річку Рось.

Населення обслуговує 61 торговельне підприємство, де працює 108 чоловік.

В селищі функціонує широка мережа медичних закладів. Побудовані нові приміщення поліклініки, протитубдиспансеру. На варті охорони здоров’я трудящих — 44 лікарі й 126 працівників середнього медичного персоналу.

За повоєнний час у Рокитному сталися істотні зміни в галузі народної освіти. Якщо до Жовтневої революції у селищі зовсім не було жителів з вищою освітою і працювало лише 2 вчителі початкової школи, а 80 проц. населення лишалося неписьменним, то тепер у двох середніх і одній восьмирічній школах навчається близько 1600 дітей. У школах працює 98 вчителів. Селище має музичну школу, будинок піонерів, дитячі садки й ясла.

Серед культурно-освітніх закладів — новий будинок культури, при якому працюють гуртки художньої самодіяльності, широкоекранний і літній кінотеатри, радіовузол на 1500 точок. Книжковий фонд 4 бібліотек Рокитного становить понад 64 тис. томів.

Велику агітаційно-пропагандистську, виховну й організаторську роботу серед трудящих селища проводять 33 первинні партійні організації, що об’єднують 667 комуністів. 24 комсомольські організації Рокитного налічують 755 членів ВЛКСМ.

Заслужену повагу та високий авторитет у населення здобула селищна Рада депутатів трудящих. У своїй діяльності вона спирається на широкий актив. Добре, зокрема, налагоджена робота вуличних і батьківських комітетів, товариських судів, народної дружини та інших громадських комісій.

Прекрасне сьогоднішнє Рокитне, ще кращим буде воно в недалекому майбутньому.
Г. В. СІЧКАР
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
DVK_Dmitriy
Супермодератор
Повідомлень: 5312
З нами з: 25 березня 2016, 19:59
Стать: Чоловік
Дякував (ла): 988 разів
Подякували: 3907 разів

Re: Рокитне, смт Білоцерківського р. Київської обл. / Ракитное, пгт Киевской обл.

Повідомлення DVK_Dmitriy »

Зображення

Зображення

Зображення

Зображення

Зображення

Зображення

ЦДАВО
5-3-403. Уставы религиозных общин и списки членов их. 1927 г.
Кременецкие, Лазаренко, Бабенко, Чаплины, Абакумовы, Орловы, Белоконь, Тхор, Богомоловы, Шараевские, Бартковские.
Интересуюсь родом Кременецких от Аслана-Мурзы-Челебея.
Генеалогические исследования. Поиск в архивах Киева. Составление родословной.
Відповісти

Повернутись до “Літера Р”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 19 гостей