ЗАКАРПАТСЬКА УКРАЇНА, Закарпаття – істор. назва тер. сучасної Закарпатської області. Найдавніші сліди присутності людини на цих землях виявлено поблизу смт Королеве, тут в 20-метрових геол. нашаруваннях знайдено 16 горизонтів залягання кам'яних виробів, що датуються раннім, середнім та пізнім палеолітом (див. Королево). Найдавніші кам'яні вироби датуються 1 млн років тому й належать Homo erectus. Стоянка поблизу смт Королево є найдавнішою з відомих в Україні стоянок первісної людини. Особливо швидко Закарпаття почало заселятися в період неоліту (6–4 тис. до н. е.). Тут знайдено чимало предметів часів мідного віку, бронзового віку та залізного віку. Помірно континентальний клімат і природні багатства Закарпаття роблять цю місцевість привабливою для проживання. Тут свого часу осіли фракійські племена, які залишили після себе пам'ятки куштановицької культури, та кельти, репрезентовані пам'ятками латенської к-ри (див. Латенські пам'ятки). Вчені вважають, що в Закарпатті в 3–1 ст. до н. е. склалася змішана кельто-фракійська к-ра, на основі якої утворився досить стійкий симбіоз племен, що проіснував бл. 200 років і сприяв поширенню цивілізаційних досягнень із зх. на укр. тер. Пізніше на Закарпатті з'явилися бастарни (їхня етнічна приналежність не з'ясована). В 2 ст. н. е. ч. Закарпаття була приєднана до рим. провінції Дакія. В часи Великого переселення народів через Закарпаття проходили гуни й авари. На Закарпатті побували герм. племена, в т. ч. гепіди. З перших століть н. е. почалося розселення слов'ян. За археол. даними, з 2 ст. н. е. тут міцно осіло хліборобське слов'ян. нас. – білі хорвати (див. Хорвати), матеріальна й духовна к-ра яких була тісно пов'язана з к-рою східнослов'ян. племен, що населяли Прикарпаття, Волинь, Придністров'я і Придніпров'я. В 9–10 ст. Закарпаття входило до складу Болг. д-ви, а з 2-ї пол. 10 ст. перебувало у сфері впливу Київської Русі, про що свідчить, зокрема, міграція сюди нас. із Прикарпаття. В "Повісті временних літ" є згадки про участь білих хорватів у війнах київ. князів проти Візантії та про похід вел. кн. київ. Володимира Святославича на білих хорватів 992. З того часу за Закарпаттям закріплюється назва "Русь". Після смерті вел. кн. київ. Володимира Святославича (1015) Закарпаття почав завойовувати угор. король Стефан I, його син Емеріх мав титул "князь русинів". На поч. 13 ст. всі землі Закарпаття опинилися під владою Угорщини. До поч. 20 ст. Закарпаття, перебуваючи в складі Угорщини, Австрії та Австро-Угорщини, мало назву "Угорська Русь". У 13–15 ст. сх. ч. Закарпаття колонізували волохи (румуни), а зх. – німці та словаки, водночас сюди збільшився потік селян-переселенців з укр. земель. Для захисту закарп. земель від татар. наскоків угор. феодали в 13–14 ст. замість києво-руської системи оборонних засік почали будувати тут замки, здатні витримувати тривалі облоги. Поступово в краї поширювалася адм.-тер. система Угорщини (жупи–комітати; тер. Закарпаття і прилеглі землі було поділено між 7 жупами і тільки 2 з них – Угочанська та Березька – охоплювали лише закарп. землі). В цілому поглиблювався процес феодалізації, утворювалися магнатські землеволодіння, причому панівна верства нас. в Закарпатті складалася з угорців, а кріпаками (див. Кріпацтво) тут були русини (українці). Не випадково закарп. русини-українці брали активну участь у повстаннях проти угор. феодалів, зокрема у Дожі Дєрдя повстанні 1514 та в нац.-визвол. війні, очоленій трансільванським кн. Ференцом II Ракоці (1703–11), за що отримали від останнього почесну назву "найвірнішого народу".
Тісні зв'язки Закарпаття з укр. землями ніколи не переривалися. Край у духовно-культ. й соціально-екон. відношеннях розвивався переважно тим самим шляхом, що й укр. землі на сх. від Карпат. Із Києва, Галича (давнього) та ін. рус. міст сюди доставлялися церк. книги, які потім переписувалися в монастирях краю. Закарпатці приїжджали до Києва, вчили слов'ян. грамоту в Києво-Печерському монастирі (див. Києво-Печерська лавра). Розширенню зв'язків краю з ін. укр. землями й розвитку к-ри та православ'я сприяли прихід і поселення в Мукачівській домінії наприкінці 14 ст. подільського кн. Федора Коріятовича. Він збудував у Мукачевому замок і монастир, поширив свою владу на Земплин (Земплийн) та Марамарош. За його правління за Карпати – на Загір'я – стало тікати від лихоліття чимало уродженців Галичини, Волині, Поділля, заселяючи Марамарощину, Бережанщину, Ужанщину та ін. тамтешні землі.
Коли після поразки від турец. війська султана Сулеймана I Кануні в битві під Могачем (1526) Угорщина була поділена між Османською імперією, Австрією та Трансільванським князівством, Закарпаття теж поділили: Пряшівщина та Ужгород опинилися під Австрією, а сх. частина – у складі Трансільванського князівства. Після австро-турец. війни 1683–99 за договором, підписаним на Карловицькому конгресі 1698–1699, до Австрії (з 1867 – Австро-Угорщина) відійшла і пд.-сх. ч. Закарпаття.